Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

"Харківська Хіросіма"

опубліковано 19 січ. 2016 р., 05:47 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 лют. 2016 р., 09:53 ]

Життя тисяч людей нічого не коштувало: "Харківська Хіросіма" - злочин, який керівництво СРСР здійснило проти України у 1972 році

 

неділя, 17 січень 2016, 16:26

VK Twitter Odnoklassniki Google+

 

У густонаселеному районі кремлівська влада наказала здійснити підземний ядерний вибух, щоб не зірвати плани по видобутку газу.

 

 

У селі Першотравневому. Фото: 1ua.com.ua.

 

«Ця історія про те як цінила життя людини радянська влада, і як в густонаселеному районі України був здійснений ядерний вибух в далекому 1972 році», написала Ольга Гуліда для " newrezume.org, передають Патріоти України.

 

Ще в шестидесяті роки таке було неможливе – рішення перенести військовий випробувальний полігон з Капустиного Яру в казахстанський пустинний Байконур було продиктоване умовами безпеки мирного населення – відокремлені ступені ракет могли падати на густонаселені райони. Країна, яка відчувала потребу у всьому, від пари кальсонів, куска мила, пішла на небачені досі затрати заради безпеки мирного населення. Хрущов і його ЦК це розуміли. Але радянська влада – це така самозагниваюча і саморуйнуюча форма влади, яка, чим ближче до піку розпаду, тим більш аморальна.

 

У 1972 році на Харківщині, в Красноградському районі, здійснили ядерний вибух. Таємно від людей. На живих людях.

 

Ось як це було і як починалось. Більшу частину природного газу України добувалось в Харківській області. В одному Красноградському районі газ викачували майже з двадцяти свердловин. Бурили чергову. І ось 17 липня 1971 року відбулась НП – під тиском в 400 атмосфери із свердловини вирвався газоконденсат. Рознесло бурову – вибухнуло на 30 метрів вгору. Загинули бурильники.

 

В село Першотравневе (Первомайское, по-русски) – в 400 метрах – послали гінців. Просили вогонь не запалювати, не палити, багаття не розкладати, світло не включати – для вибуху достатньо однієї єдиної іскри. Селяни віднеслись з розумінням. А тим часом терміново шукалось рішення, як приборкати викид газу. Уже наступного дня було прийнято рішення газовий фонтан запалити. І уже палає газовий факел висотою в декілька десятків метрів, освітлюючи в день і в ночі красноградські села. І так він горів ще цілий довгий рік, як вічний вогонь по вбитими згодом людьми.  

 

Закидати свердловину бетоном не вдалось. Тоді необхідно було використовувати давно виправданий метод розкопування свердловини. Але тут і починається злочин проти народу: розкопувати довго і нудно, а газ дається країні вже. Даєш план! До молодшого брата летить з Москви старший брат – московські специ. Везуть вони в портфелях план страшного злочину проти радянського народу.

 

Злодійство вже схвалене Брежнєвим і Косигіном. Вже підготовлені кати із спецпідрозділів Міністерства машинобудування, уже стоять напоготові спецчастини МВС і КГБ. Українські газовики і специ про рішення ЦК не інформуються, однаково з них взяті підписи про нерозголошення на 15 років. (Ми будемо ваш народ убивати, а ви – мовчіть про це). Так що ж там такого старші брати надумали?

 

А надумали вони здійснити підземний ядерний вибух на свердловині. Операція під кодовою назвою «Факел». Керівником цього злочину назначили генерала – великого спеца по підземних ядерних випробуваннях. (Якщо жив мерзотник, хотіла б я в його очі подивитись). Для заглушування свердловини передбачалось пробурити другу, нахилену. Приблизно на глибину до 2 тисяч метрів. І закласти в цю свердловину вибуховий ядерний пристрій. В третину хіросімської бомби «Малятко», зарядом в 3.8 кілотонни.

 

Зону свердловини радіусом в 400 метрів обнесли колючим дротом, засипали шаром піску в 20 (!) сантиметрів, турботливі. Розставили охорону із військ КГБ і МВС. Виконавцям видали спеціальний антирадіаційний захист. Всі свердловини району перекрили. Виключили електромережу. Про свою безпеку подбали. А жителі? А жителі і знати нічого не повинні, подумаєш – якісь там жителі! Жителям Першотравневого було наказано забиратися – в декількох кілометрах розбили для них табір.  

 

Гнали селян без пояснення причин. На переїзд дали декілька днів. А як селянину за декілька днів справитись? Для людей-худоби вантажівку не дали, а для перевезення корів, сіна? А як бути з поросятами, курми? А як речі: і ту ж косу, вила? І на скільки днів женуть в табір, який одяг з собою брати? Тайна. І потягнулись скорботні вози в табір біженців, поплелась скотина за возами. Молоді пішли, а старші відмовились покидати рідні хати, по закуткам поховались. Їх всього за годину до вибуху виловили, і в 9 ранку 10 липня 1972 року вивезли (в чім хто був) в село Хрестище, що в двох (!) кілометрах від епіцентру вибуху. І восьми кілометрах від траси Москва – Сімферополь.

 

Рівно в 10 ранку всім, які перебували в 400-метровій зоні, була дана команда встати на пальці ніг (щоб не зламати хребет від трусу землі) і… земля затряслась! Від трусу землі людей підкидувало вверх. Все навколо впало долі. Із кратеру в небо кроваво піднімався землянистого кольору стовп і плив-плив-плив в сторону населених пунктів… (Як великий Тарас Шевченко сказав, хто ж ще так скаже про Україну мою нещасну: «Не називаю її раєм, // Тiї хатиночки у гаї...»).

 

Тінь зловісної хмари закрила сонце… Настала мертва тишина… Кратер замовк…

 

Але кратер замовк тільки на коротких 20 секунд. І прогримів новий вибух надзвичайної сили – палаючий газ з глибини кратера вирвався на висоту кілометра, випльовуючи у повітря породу. Запалало і затріщало все навколо.

 

Біленькі українські хатки (білі, як молоко, на синьо-ультрамаринових, на синьці для білизни, фундаментах, красуні!) повалились, залишаючи безсоромні комини печей. Паркани-тини, прибудови, сарайчики, яблуні, мальви біля порогу хати – все знищене вибухом. Руїни, як Мамай пройшов.

 

Вони (московські специ) поїдуть, а Україна ще цілий рік буде розгрібати руїни, будувати селянам безкоштовні квартири, щоб люд міг щасливо повернутись в заражену рідну зону – село Першотравневе. А саме страшне, що рівно через годину після вибуху, в саме пекло, в цей ад, погнали людей назад в село. 

 

Чому отруювали землю і повітря радіацією? Закрити свердловину? Так ні, не закрили! Кратер продовжував палати. Хмара пішла на Полтавщину, а звідти дальше і дальше. Вітай-шануй, Вкраїна!

 

Не справились з газом. Зі стихією. Поїхали собі. Замість однієї проблеми залишили після себе безліч. Ви тут їх самі і вирішуйте.

 

А місцеві спеціалісти (які були з підпискою про не розголошення того, про що і самі не знали) пішли розкопувати свердловину старим дідівським методом: при палаючому полум’ї, весь час під брандспойтами води, під пекучою жарою від палаючого полум’я (а з неба падають глиби льоду від утвореного конденсату!) в зоні критичної радіації розкопували кар’єр шириною 400 і глибиною 20 метрів. Спецзахист? Та Господь з вами, хіба можна, щоб працюючий люд міг додуматись, що вони там натворили. Нехай і так копають. Нічого не станеться! І копали вони, ці заложники героїзму і трудової звитяги аж цілий рік – до липня 1973 року. За цей час, коту під хвіст, згоріло більше одного мільярда кубів газу.

 

Але Бог з ним, з цим газом! У нас і не таке пропадало, і не в таких об’ємах. Погляньте на обочини доріг, які ведуть в Норильськ, – цвинтар техніки. Погляньте на зерно, висипане в кювет – елеватор не прийняв. Погляньте на мертві землі, залишені після цілини. Погляньте на обезголовлені церкви України, Росії, Білорусії. Ще не встигли ріки повернути в зворотному напрямку, але дамбу в Пітері вже почали будувати! Бог з цими втратами. Я – про людей. Про головну цінність держави, яка не піддається ні грошовому, ні матеріальному оцінюванню. Я – про злочинний уряд, який своєму народу-годівнику здійснив ядерний геноцид.  

 

Якщо про чорнобильські жертви тепер знають всі, і ми про них весь час пам’ятаємо і вічно будемо сумувати, то про цих сільських першотравневців, хрестишенці, людей, які закрили радіоактивний кратер – про них мало відомо. Як і про самий злочин. Вони не мають чорнобильських пільг, їх дітей не вивозять за кордон на лікування. Про них не бажають згадувати. А я хочу, щоб про них знали і пам’ятали. Щоб і їх в скорботний день пом’янули. Світлій пам’яті жертв радянщини присвячую. Вічна їм пам'ять. Амінь.