Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Ґрунт для Путіна. (Автор: Лосєв Ігор)

опубліковано 12 груд. 2014 р., 09:20 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 груд. 2014 р., 12:39 ]

Газета «День» від 11 грудня 2014 року

 

Ставлення до «інородців» – це те, що об'єднує російського алкоголіка

з-під пивного ларка з російським професором із університету.

 

У сучасній Росії багатьох зовнішніх спостерігачів приголомшує майже одностайна (85%, а щодо захоплення Криму – 93% ) ненависть до України, що підтверджується даними найреспектабельніших російських соціологічних фундацій, чи не повна підтримка антиукраїнської політики Путіна.

 

Але ж, починаючи з 1985 року й до 1999-го, пропаганда в РРФСР, а потім у РФ була цілком ліберальною й демократичною, антитоталітарною, антисталінською, антикомуністичною. Але користі від неї було мало. Зате путінська пропаганда дала чудовий для Кремля результат. У чому річ? У всіх роздумах про цей феномен забувають про сам об'єкт агітаційних зусиль – про російський народ, який далеко не є tаbula rasa.

 

Чомусь протилежні ідеї ним не сприймаються, а путінські лягають йому на душу, він і сам так думає. Наївні й повністю збанкрутілі російські буцімто демократи досі переконані, що корінь їхніх бід і невдач у недостатній представленості в ЗМІ прокламованих ними позицій. Але навіть якщо дати їм можливість говорити там з ранку до вечора, докорінних змін не станеться. Абсолютна більшість росіян просто відштовхуватиме від себе несимпатичну інформацію.

 

Російський народ має колосальний історичний досвід деспотичної колоніальної імперії й панівного етносу з комплексом вищої раси, досвід пихатого презирства до «тубільців». Іншого досвіду в нього просто немає. І тому він не сприймає ідей рівноправного співіснування суверенних народів. Цей народ здатен лише оперувати категоріями національного панування й національного підпорядкування.

 

Російські демократи, які й самі всіх цих «милих» комплексів по відношенню до «інородців» не позбавлені, погано розуміють (оскільки ідеалізують!) російський народний ґрунт, про який дуже точно написав петербурзький історик

 

В.Возгрін: «...на цьому камені вільно обраної несвободи й деспотизму будувалася майбутня Росія.

 

Потім зміцніли сільські громади, що воскрешали племінний диктат більшості й презирство до особистості, по-маніхейськи жорсткий розділ світу на «наших» і «не наших» і відповідні подвійні мораль і норми співіснування (для своїх і чужих).

 

Тобто, по суті, аморалізм, що став поступово однією з найбільш вражаючих національно-психологічних рис, які вже точно «аршином общим не измерить». Сюди ж відноситься нігілістичне ставлення до приватної власності, завдяки якому марксизм, широко відомий у Європі, зміг укорінитися й вирости в сухувате дерево більшовизму лише в Росії.

 

Саме звідси, вважав я в останніх працях, із суто психологічної прихильності до архаїки, тобто до консервації давніх колективно-підсвідомих стереотипів, виходить багато історичних і сучасних бід російського народу».

 

На жаль, не лише російського, а внаслідок його постійних зусиль – і інших народів...

 

Путінська пропаганда віртуозно використовує всі ці особливості російської душі, її необробленість, невихованість, внутрішню суперечність. У ній, як інь і янь у китайській міфології, постійно взаємодіють, міняються місцями манія національної величі й комплекс національно-цивілізованої неповноцінності перед Заходом.

 

Росіянин схильний переходити від самовозвеличення до самоопльовування, це в чомусь дуже істеричний характер. Характер, не оброблений справжньою цивілізацією... Причому відчуття упослідженості тут легко й швидко конвертується у відчуття переваги над ближнім (особливо за національною ознакою). Присутнє й відчуття особливого покликання, «місії», «спасіння світу» й вдосконалення його на основі власної недосконалості, мовляв, «духовний» російський народ врятує «бездуховний» Захід.

 

Щоправда, навіть найглибші дослідники «Русского мира» ніякої особливої духовності там досі не виявили. А от схильність до подвійних стандартів, до однієї моралі для своїх і зовсім іншої для чужих (у повній відповідності до думки В.Возгріна) абсолютно очевидна. Ми це спостерігаємо й сьогодні.

 

Наприклад, територіальна цілісність Росії – це фетиш, святе, а на територіальну цілісність України, Молдови, Грузії можна наплювати.

 

У внутрішні справи РФ ніхто не сміє втручатися, а у внутрішні справи суміжних країн російський ніс сунути дозволено й навіть необхідно.

 

Неросійські народи в російській свідомості – це жалюгідні «мавпи», що сидять на гілках могутнього дуба російської культури. Самі вони не можуть нічого визначати у своїй власній долі, це прерогатива великого російського народу. Причому ставлення до «інородців» – це те, що об'єднує російського алкоголіка з-під пивного ларка з російським професором із університету. Тут у них єдиний колективно-підсвідомий стереотип, завдяки якому вони й належать до одного етносу. Щоб не бути голослівним, наведу приклад.

 

2013 року в російському місті Саратові вийшла книжка Н.Ю. Леваніної «Птица Феник». Авторка – професор і доктор філологічних наук, який у вільний від напоумлення студентів час пише прозу, не покладаючи, так би мовити, рук на ниві витонченої російської словесності. У цій книжці є один фрагмент, що розповість про ідеологічний ґрунт, на якому пасеться Путін і його рать, краще, ніж уся моя стаття.

 

Чудовий, між іншим, зразок національної самохарактеристики. У таких випадках Йосип Сталін, повертаючи своїм соратникам заяви на ім'я вождя, благодушно їм радив: «Заберіть і більше не пишіть паперів для прокурора», мовляв, що ж це ти, дурню, сам на себе написав…

 

То що ж написала саратовська вчена пані в пориві національного душевного стриптизу?

 

А ось що: «Після того, як Радянський Союз пішов у небуття, корінні жителі союзних республік ударними темпами впали в дикість. Вони, наплювавши на дружбу народів, перейшли з цими народами на суворе невербальне спілкування – почали виганяти вчорашніх сусідів з їхніх будинків, пускати кров і взагалі творити несусвітне, називаючи це боротьбою за суверенітет.

 

Забувши закони й власні національні традиції, втративши людську подобу, борці ці швидко визначилися у своїх головних пріоритетах, тобто знайшли козлів-відбувайлів. Ними виявилися ті, хто ще вчора вчив і лікував їхніх дітей та їх самих, будував їм мости й театри, розвідував і добував корисні копалини – словом, щосили прилучав своїх молодших побратимів до благ світової цивілізації. Звісно, це були росіяни. А ще – російськомовні. А ще – іншомовні. Одним словом, прийшлі. Хто їх сюди кликав? Пішли геть! Ату їх!

 

Національна політика тепер будувалася за феодальним зразком. Зрозуміло, що за такого розкладу без роботи (добре ще не без голови!) залишилося багато людей, і передусім – ті, хто за родом діяльності навчав прямо протилежного – доброго й вічного, озброюючи різноплемінну радянську рать не автоматами й гранатами, а мовою для дружби й розуміння. Йдеться про викладачів російської мови».

 

Ось так вони бачать себе й інших. Вони – янголи світла, носії добра й знань, а поруч, довкола – дикі, відсталі, жалюгідні племена, абсолютно бездарні, ні на що самостійно не здатні (окрім усіляких мерзенностей) без керівництва й повчань, «білої російської людини», яка має прилучити тубільців до великої цивілізації Сизрані, Кінешми, Саратова й, певна річ, Москви.

 

100-200 років тому приблизно так само думали британці, захоплюючи Індію, французи – підпорядковуючи собі Алжир, німці в Південно-Західній Африці.

 

Сьогодні в Європі так думати вважається непристойним, диким, ганебним. Росія просто, як завжди, відстає. Боюся, що безнадійно, назавжди відстає. Леваніна суконно-канцелярською мовою провінційної професорші досить карикатурно переказала вірш барда британського колоніалізму Редьярда Кіплінга про «тягар білої людини»:

 

«Несите бремя белых, –

и лучших сыновей

На тяжкий труд пошлите

за тридевять морей.

На службу к покоренным

угрюмым племенам,

На службу к полудетям,

а может быть – чертям...»

 

Чого тут дивуватися? Один мій приятель, який був першим шлюбом одружений з росіянкою звідкись з верхньої Волги, розповідав мені, як тесть цілком серйозно йому доводив, що це росіяни навчили людство випікати хліб...

 

Чого вимагати від сержанта Псковської десантної дивізії, якщо професор у Саратові не знає, що всі ці «дикі» естонці, українці, грузини, таджики століттями якось обходилися без росіян і чимало зробили для світової культури.

 

Коли в лісах нинішньої Центральної Росії бродили купки примітивних мисливців і збирачів, у Грузії діяла Гелатська академія, в якій вивчали філософію й теологію, у Вірменії творив великий поет і філософ Григор Нарекаци, якого деякі західні мислителі вважають передвісником філософії екзистенціалізму, в Середній Азії працювали такі титани світової науки, як аль-Хорезмі, Біруні, Абу Алі ібн Сіна, якого в Європі називали Авіценною і Князем Науки. Цей регіон належав до блискучої арабо-мусульманської культури того часу, коли Паризький університет розділився на дві партії: на прибічників і противників учення арабського філософа Ібн-Рушда (Аверроеса). Хоча який він, до біса, геній? Адже він не вчився в Саратовському університеті...

 

Відвідував я цей університет 1977 року в складі студентської делегації Київського університету. Бродив вулицями цього сонного сірого міста з нальотом тихої азіатчини, відчуваючи якусь невидиму, прозору стіну між собою й жителями волзького центру, не в змозі загамувати в собі відчуття, що мене оточують іноземці, які чомусь говорять зрозумілою мені мовою...

 

Це була ментальна прірва. А от у Ризі наступного 1978 року, де довелося побувати теж на науково-студентській конференції, ніякого відчуття ментальної прірви не було, хоча й не було сумнівів, що це інша країна й інший народ.

 

Світопереживання Наталії Леваніної це світопереживання десятків мільйонів росіян, що пояснює, чому Росія століттями ходить по замкнутому колу іванів грозних, петрів перших, леніних, сталіних і путіних.

 

Вони знаходять один одного – тирани й російський народ, їх об'єднує зоологічне презирство до «інородців» і страх перед критичною саморефлексією, об'єктивною самооцінкою.

 

Росіянам треба нарешті припинити нести «найвищу істину» іншим народам, а зайнятися своєю країною й самими собою. І роботи їм вистачить на кілька поколінь як мінімум. А поки ця російська свідомість випліскується на сході нашої країни кров'ю й смертю. Те, що сьогодні коїть у нас Росія, – це геополітичний бумеранг, який обов'язково повернеться до тих, хто його запустив...