Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Голод на Кубані й у північному Казахстані (автор: Сергійчук Володимир)

опубліковано 24 черв. 2013 р., 11:46 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 лип. 2013 р., 11:19 ]

Геноцид України в ХХ столітті. Матеріали всеукраїнської

науково-практичної конференції. Львів 2010. 448 стор.

 

Коли українська влада на чолі з Президентом Віктором Ющенком серйозно взялася за вивчення Голодомору 1932-1933 рр., а Верховна Рада України ухвалила Закон про визнання цієї трагедії геноцидом нашої нації, то російські урядовці й дослідники, як і дехто в Україні, раптом в один голос почали стверджувати, що Голодомор 1932-1933 рр. торкнувся однаково всіх народів СРСР. А Президент Російської Федерації Дмитро Медведєв у спеціальному посланні до свого українського колеги Віктора Ющенка навіть заявив: «Рассуждения же о каких-либо «качественных отличиях» голода на Украине от голода в России и других регионах СССР, на наш взгляд, просто циничны и аморальны» (Славянские новости (Донецк). – 2008. – 27 ноября – 11 декабря.).

 

Одним з прихильників такої концепції і противником визнання голодомору 1932-1933 рр. геноцидом українського народу є директор Інституту археології Національної академії наук України, її академік Петро Толочко. Щоправда, коли автор цих рядків на круглому столі в київській газеті «2000» в листопаді 2008 р. попросив шановного академіка назвати конкретні факти голодування чукчів, азербайджанців, грузинів, вірменів і білорусів, то відповіді на це запитання не почув.

 

З метою применшення втрат українського хліборобства окремими російськими дослідниками нині здійснюється свідома маніпуляція матеріалами переписів. Так, останнім часом нашими сусідами методично нав'язується концепція про те, що найбільших жертв зазнало сільське населення Казахстану, де воно скоротилося за період з 1926 по 1937 рік на 30,9 відсотків, Поволжя – на 23, в Україні – на 20,5 і на Північному Кавказі – на 20,4. Автори вступної статті до спеціальної добірки документів В. Кондрашин і О. Тюрина стверджують також: «Дані Всесоюзних переписів населення 1926 і 1937 рр. показують, що як мінімум чотири регіони РСФРР – Саратовська область, АРСР Німців Поволжя, Азово-Чорноморський край, Челябінська область – постраждали не менше України» (Отечественные архивы (Москва). – 2009. – № 2. – С. 101).

 

До певної міри справдилися передбачення відомого радянського дисидента Леоніда Плюща, котрий у 1980-і роки, коли організовувалася Міжнародна комісія юристів, що мала розглядати трагедію 1932-1933 рр., застерігав: не обов'язково розширювати рамки її юрисдикції за межі УРСР – насамперед все ж таки удар спрямовувався по Україні. Бо тоді, мовляв, всі можуть скликати свої трибунали – наприклад, у Казахстані, де були великі втрати серед місцевого населення (Душею завжди з Україною. Пропам'ятний збірник на пошану українського правника та політолога Володнмира-Юрія Даниліва. – Київ; Торонто: Фундація імені В. Ю. Даниліва, 2003. – С. 122).

 

Однак, обміркувавши це застереження, ініціатор скликання Міжнародної комісії юристів канадський правник Володимир-Юрій Данилів, розуміючи (можливо, й інтуїтивно), що в Москві, аби знівелювати звинувачення щодо голодомору-геноциду українства, можуть, зрештою, визнати цю трагедію природним нещастям усіх народів СРСР, наполіг, аби справа розглядалася з врахуванням усіх регіонів, де українці розселялися компактними масами з початку їхнього хліборобського освоєння.

 

Як тепер виявилося, Леонід Плющ правильно передбачав, що вслід за українцями розпочнуть вивчення проблеми голодомору 1932-1933 рр. і в інших регіонах колишнього СРСР, зокрема, в тому ж Казахстані. Скажімо, виступаючи на відкритті науково-практичної конференції у лютому 1995 р. в Алмати, академік М. Казибаєв, зокрема, зазначив: «Жертвами голоду стали в 1932-1933 рр. 1 млн. 750 тис. осіб, або 42% всієї кількості казахського населення в республіці. У Казахстані відбулося зниження кількості казахського й інших етносів: українців – з 859,4 тис. до 658, узбеків – з 228,2 тис. до 103,6, уйгурів – з 63,3 до 36,6 тис. (Народ не безмолствует. – Алматы, 1996. – С. 9.).

 

Велика кількість публікацій на цю тему появилася і в Російській Федерації. Особливо багато останнім часом пише на цю тему пензенський дослідник Віктор Кондрашин. Але цей автор, узявшись дослідити голод 1932-1933 рр. у Поволжі, на Дону й Кубані, не побачив там, як можемо переконатися, українців, котрі принаймні в двох останніх регіонах були основними першопрохідцями-хліборобами: «Русские, мордва, татары, ингуши и другие народы проживали тогда и проживают в настоящее время в указанных регионах России. В то же время в настоящей работе делается акцент на русское население Поволжья, Дона и Кубани, поскольку именно оно исторически оказалось связано с зерновым хозяйством и стало поэтому первоочередным объектом сталинской насильственной коллективизации» (Кондрашин В. Голод 1932-1933 годов: трагедия российской деревни. – М., 2008. –С.51.).

 

Намагаючись довести, що в російських регіонах репресії щодо хліборобів були жорстокішими, ніж в Україні, В. Кондрашин, як один з прикладів наводить «поголовне виселення козачих станиць на Кубані за «саботаж хлібозаготівель» (Кондрашин В. Голод 1932-1933 гг. в России и Украине: трагедия советской деревни // Историческое пространство. Проблемы истории стран СНГ. – М., 2006. – № 2. – С. 92).

 

Це справді було на Кубані. Але ж суцільного виселення зазнали саме ті станиці, в яких абсолютна більшість населення була українською. Так, Полтавська, з якої, зрештою, й розпочався цей процес, підлягала депортації навіть без пред'явлення їй конкретних звинувачень за невиконання хлібозаготівель. І коли 2 листопада 1932 р. на нараді в Північно-Кавказькому крайкомі ВКП(б) за участю представників Москви Кагановича і Мікояна постало питання про заведення так званих чорних дощок, то із залу пролунало: «Відомо, що на Північному Кавказі найважча станиця Полтавська, найбільш контрреволюційна, звідки все і починається. І тов. Мікоян знає цю станицю. Треба про неї сказати» (Центр збереження документів новітньої історії Ростовської області. – Ф 7 – Оп І. – Спр. 1286. – Арк. 94.).

 

Відгукуюсь на цю пропозицію, тодішній перший секретар крайкому ВКП(б) Борис Шеболдаєв одразу ж заявив, що начальник крайового управління ОДПУ Піляр вживе заходів. І вже 8 листопада 1932 р. згаданий Піляр, керівник ОДПУ на Північному Кавказі, доповідав про репресії щодо української станиці Полтавська, котра «протягом усіх років існування Радянської влади на Кубані була однієї з найбільш контрреволюційно активних, очолюючи контрреволюційну організовану діяльність у районі» (Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. – М., 2001 – Т З 1930-1933. – С. 530.).

 

У чому ж полягала так звана контрреволюційність станиці Полтавської? Насамперед у тому, що її вільнолюбне козацьке населення, нащадки переселених ще царицею Катериною II на Кубань запорожців (за переписом 1926 р. в Полтавській було 14.306 жителів, з яких 10.985, незважаючи на брутальні денікінські переслідування в 1918-1920 рр. і більшовицькі в середині 1920-х, ще не відмовилось віднести себе до українців), виступало за розвиток рідної української культури, саме тут існував перший Всеросійський український педагогічний технікум і саме тут тривалий час існував центр антирадянського визвольного руху на чолі з отаманом Мальком, саме тут був найбільший спротив більшовицькій колективізації.

 

Це козацьке поселення справді було одним з найвизначнішим центрів українського відродження на Кубані з початком Лютневої революції в Росії 1917 р. Саме тут викладачем технікуму з 5 вересня 1921 р. був Микола Міхновський, той, хто ще 1900 р. проголосив гасло: «Самостійна Україна». З початком наступного навчального року він уже завідував технікумом, а відтак до Полтавської потягнулися все українські патріотичні сили Кубані.

 

Звичайно, бурхлива діяльність Миколи Міхновського на посаді керівника цього навчального закладу одразу ж насторожила місцевих більшовицьких функціонерів, котрі почали чинити всілякі утиски щодо його нормального існування. Керівники Кубанського обласного відділу освіти тоді ж повідомляли Москву: «Этот техникум подвергается постоянным нападкам со всех сторон лишь потому, что он украинский, а не русский. Нападки эти часто исходят даже от исполкома и совета ст. Полтавской. Так, 19 апреля с. г. (1923 - В. С.) Совет ст. Полтавской утвердил постановление исполкома, которое гласило: «Прекратить украинизацию школ», а образцовую школу при техникуме снять з местного снабжения, а выданную в прошлом году поддержку удержать из сумм техникума; при этом председатель исполкома Жадьков, между прочим заявил:

1. «Будет подан поезд и всех учителей-украинцев увезет туда, куда раньше нас возил»,

2. «Украинизация приведет к тому, что будут привезены пушки для разгрома станицы Полтавской»,

3. «Может я уйду, но я употреблю все меры, чтобы спасти эту страну от опасной украинизации» (Державний архів Краснодарського краю: Ф. Р-365. – Оп. 1. – Спр. 1091. – Арк. 117.) .

 

Водночас у таємному донесенні до обласних властей голова Слов'янського відділу Проскурін пише: «Надо определенно сказать, что дело украинизации находится в ненадежных руках. Публика, которой вверена столь важная и ответственная работа, по большей части принадлежит к крайним самостийникам петлюровского толка, либо (что тоже вредно) будучи чрезвычайно настойчивыми, энергичными, изворотливыми, прекрасно используя в свою пользу как Конституцию РСФСР, так и постановления всероссийских съездов РКП(б) по национальному вопросу, они нередко умеют прекрасно втирать очки тем товарищам-коммунистам, которые возглавляют ответственные областные, губернские и даже общереспубликанские авторитетные органы, и под видом директив, исходящих из Центра, ведут определенную контрреволюционную работу.

 

Полтавская – одна из самих кулацких и контрреволюционных станиц в Славотделе (а может быть, и в Кубчеробласти). Идея украинизации как средства борьбы с Советской властью и самостийничества среди тамошних кулаков встречает самый горячий отклик. Они знают, этим они пользуются. Вы никогда не услышите, что украинская национальность подавлялась царским правительством, но всегда русским, что особенно подчеркивается. С целью особенного усвоения украинского языка читают не только классиков украинской литературы, но и евангелие на украинском языке в церкви. Инспектору Доброскоку ничего не стоило прислать в Полтавскую в середине учебного года и приказать украинизировать все школы, нарушив тем самим план, утвержденный Стоно (станичним відділом освіти – В. С.), и совершенно не считаясь ни с наличием большего числа чисто русского населения, ни с совершенным отсутствием и учителей и букварей украинских...

 

Заведующий школой Михновский – штучка более тонкая и политичная, действует осторожно, с опаской, но неуклонно проводит ту же линию. Этих двух субъектов безусловно нужно убрать, хорошо было бы убрать в «места не столь отдаленные». Над ними витает дух «батька» Петлюры, а может быть даже самого «благочестивейшего» Павла Скоропадского.

 

Состав учащихся – исключительно кулацкий. Начало положил известный контрреволюционер и самостийник Омельченко (сейчас за границей), продолжил Левицкий, сейчас Михновский.

 

Генеральная чистка необходима. Надо дать коммунистический состав работников, иначе дело будет все больше и больше ухудшаться...» (Там само. Арк. 114. 150).

 

Так-от, до тієї трагічної для селянства Північного Кавказу наради в Ростові-на-Дону в станиці Полтавській уже в 1930-1931 рр. було заарештовано понад 500 мешканців, у два прийоми виселено 300 заможних козацьких родин, у 1932 р. проводилось «изъятие белых, кулаков свыше 80 чел. и контрреволюционных одиночек 200 чел.» А в ході здійснення нової каральної акції після ростовської наради було заарештовано 479 осіб, крім того, в ніч на 8 листопада 1932 р. – ще 240 мешканців Полтавської станиці.

 

З 5 по 7 грудня 1932 р. зі станиці Полтавська відправлено 208 родин в кількості 1097 осіб, які направлялися на станцію Осокарівка в Казахстані. І тільки тоді з'являється офіційна директива про виселення станиці Полтавської. Постанова ЦК ВКП(б) і Ради Народних Комісарів СРСР «О хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и в Западной области» від 14 грудня 1932 р., якою санкціонуються репресії – аж до розстрілу — щодо тих, хто нібито саботує здачу зерна державі, не тільки вказує «Северокавказскому крайкому и крайисполкому, что легкомысленная, не вытекающая из культурных интересов населения, не большевистская «украинизация» почти половины районов Севкавказа при полном отсутствии контроля за украинизацией школы и печати со стороны краевых органов дала легальную форму врагам советской власти со стороны кулаков, офицерства, реэмигрантов-казаков, участников Кубанской Ради и т. д».

 

Усвідомлення цього і дає нам підставу говорити про геноцид саме українського народу і водночас є відповіддю тим, хто пробує нині доводити, що голодомор 1932-1933 рр. торкнувся однаково всіх націй СРСР. Бо якщо голод поширився на всі регіони й під його смертельну косу потрапили всі народи, то виникає одразу ж питання: чому в постанові ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 14 грудня 1932 р. «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і в Західній області» не йдеться про припинення коренізації, скажімо, білорусів, котрих було дуже багато в останній, тобто на нинішній Смоленщині? Чому російські історики й ті, хто йде їхніми слідами, не звертають увагу на ці рядки вказаної постанови, якими чітко пов'язується хлібозаготівельна кампанія із призупиненням національного розвитку тільки однієї нації там, де вона споконвіків проживала, і грубою ліквідацією цього процесу на її етнічному розселенні поза межами УСРР:

 

«6. ЦК і РНК відзначають, що замість правильної більшовицької політики в ряді районів України українізація проводилася механічно, без врахування конкретних особливостей кожного району, без ретельно підбору більшовицьких українських кадрів, що полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям та інш. створення своїх легальних прикрить, своїх контрреволюційних ячейок і організацій.

 

7. Особливо ЦК і РНК вказують Північно-Кавказькому крайкому і крайвиконкому, що легковажна, не витікаюча з культурних інтересів населення, небільшовицька «українізація» майже половини районів Північного Кавказу при повній відсутності контролю за українізацією школи і преси з боку крайових органів дала легальну форму ворогам радянської влади з боку куркулів, офіцерів, реемігрантів-козаків, членів Кубанської ради і т. д.»

 

А з метою «розгрому спротиву хлібозаготівель куркульських елементів і їх партійних і безпартійних прислужників» Москва вдається до цілого ряду репресивних заходів, що стосуються розвитку тільки української нації:

 

а)         Виселити в найкоротший термін у північні райони СРСР із станиці Полтавської (Північний Кавказ), як найбільш контрреволюційної, всіх жителів, за винятком справді вірних радвладі і не замішаних в саботажі хлібозаготівель колгоспників і одноосібників і заселити цю станицю добросовісними колгоспниками-червоноармійцями, що працюють в умовах малоземелля і на невдобних землях в інших краях, передавши їм всю землю і озимі посіви, будівлі, інвентар і худобу виселюваних...

 

б)         Заарештованих зрадників партії на Україні як організаторів саботажу хлібозаготівель, колишніх секретарів райкомів, голрайвиконкомів, зав. райзу, голкрайколгоспсоюзів... судити, давши їм від 5 до 10 років ув'язнення в концентраційних таборах.

 

в)         Усіх виключених за саботаж хлібозаготівель і сівби «комуністів» виселяти в північні райони нарівні з куркулями.

 

г)         Запропонувати ЦК КП(б) і РНК України звернути серйозну увагу на правильне проведення її (українізації - В. С.), вигнати петлюрівські і йнші дрібнобуржуазні елементи з партійних і радянських організацій, ретельно підбирати і виховувати українські більшовицькі кадри, забезпечити систематичне партійне керівництво і контроль за проведенням українізації.

 

д)         Негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів «українських» районів, а також усі видавані газети і журнали з української мови на російську мову як зрозумілішої для кубанців, а також підготувати й до осені перевести викладання в школах на російську мову. ЦК і РНК зобов'язують крайком і крайвиконком терміново перевірити й поліпшити склад працівників шкіл в «українізованих районах» (Цит. за: Родная Кубань (Краснодар). – 2002. – № 3. – С. 1).

 

Одразу ж було припинено діяльність видавництв «Червоний прапор» і «Радянський станичник», Краснодарська філія Державного видавництва України з її представництвами на Кубані і Північному Кавказі зупинила розповсюдження української літератури і періодики. Водночас у людних місцях палили українські книжки з хат-читалень. Відтак місцеве населення змушене було читати лише російськомовні видання. Тих, хто поширював українське слово, знищували або висилали до сибірських концтаборів – така доля спіткала, зокрема, півтори тисячі вчителів. З 28 березня 1933 р. ліквідувався і крайовий український театр (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, – Ф. 1. – Оп. 8. – Спр. 374. – Арк. 42.).

 

Після того крайові власті продублювали ухвалу Кремля, розгорнувши вже широкомасштабну депортацію нащадків запорозьких козаків з Полтавської. 2 січня 1933 р. секретаріат Північно-Кавказького крайкому ВКП(б) ухвалив відрядити до Полтавської 30 ідейно перевірених учителів з Ростова, Таганрога і Новочеркаська, серед яких мало бути не менше 25 відсотків членів більшовицької партії і 50 – комсомольців (Центр збереження документів новітньої історії Ростовської області. – Ф. 7. – Оп. 7. – Спр. 750. – Арк. 10.).

 

У ті дні до Полтавської почали прибувати і переселенці-колгоспники з Уралу, Московської й Ленінградської областей, Білорусі, звільнені в запас червоноармійці й ветерани ОДПУ – по 350 з Ленінградського, Білоруського й Московського військових округів, 250 – з Українського і 200 – з Приволзького. Наприкінці місяця їх уже налічувалось тут понад дві тисячі. У перейменованій на Красноармєйську почав виходити бойовий листок «Красноармейская звезда». На це перейменування крайова газета «Молот» відгукнулась таким пасажем: «Нет больше «черной станицы» Полтавской, а есть цветущая станица Красноармейская». В іншому випуску цієї газети на першій сторінці великими літерами було набрано: «Нет больше станицы Полтавской – националистического кулацко-петлюровского гнезда на Кубани! Есть станица Красноармейская – верная опора советской власти и колхозного строя!» (Цит. за: Проблеми історії України. Факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Спеціальний випуск. До 75-х роковин голодомору-геноциду в Україні. – К.: Ін-т історії Нац. акад. наук України, 2008. – С. 124.).

 

Як свідчить В. Чуркін, операція по знищенню українства на Кубані й заселення її вихідцями з російської глибинки планувалася заздалегідь і розроблялася до дрібниць. Так, за тиждень до депортації станиці Полтавської заступник наркома з військових і морських справ СРСР Михайло Тухачевський підписав таємну директиву, якою передбачалося до 10 січня 1933 р. здійснити набір «особенно надежных в политическом отношении» серед тих, хто був в армійських рядах для заселення опустілих хат. При цьому особливо наголошувалося, що «уроженцы Северного Кавказа и Украины вербовке не подлежат» (Цит. за: Чуркин В. Неизвестная война //Дон. - 1991. -№ 7. -С. 145).

 

Другою такої трагедії зазнала ще одна українська станиця Кубані – Уманська, де з 20.727 мешканців 17.008 у 1926 р. назвалося представниками нашої нації. Після виселення її назва була змінена на Ленінградську. Новий директор Уманського українського агропедтехнікуму Іван Полежаєв згадував, що 20 лютого 1933 р. його викликали до райвідділу НКВД і запропонували передати туди всі українські підручники, а через кілька днів вручили російські (Родная Кубань (Краснодар). – 2002. – № 3. – С. 52.).

 

31 грудня 1932 р. Північно-Кавказький крайком ВКП(б) ухвалив рішення про виселення ще однієї української станиці – Медведівської (Центр збереження документів новітньої історії Ростовської області. – Ф. 7. – Оп. І. – Спр. 1249, – Арк. 7.).

 

Загони Червоної Армії та ОДПУ оточували щільним кільцем козацькі станиці, не випускаючи з них людей, – тобто прирікали їх на вимирання, оскільки хліб і худобу заздалегідь було забрано. Таких жорстоких заходів більшовицька влада вживала насамперед до українського населення тих районів, які були занесені на так звані чорні дошки. У цілому по Кубані тоді нараховувалося 915.450 українців, а на Північному Кавказі – 3.106.852. Тому для нас важко зрозуміти голод в цих станицях як трагедію тільки «российской деревни». Тим паче, що серед «особливо неблагополучних» районів Північно-Кавказького краю щодо поширення цього нещастя В. Кондрашин називає такі кубанські, як Єйський, Канівський, Коренівський, Краснодарський, Староменський, а також ставропільський Курсавський.

 

Зрозуміло, це також подається як трагедія російського села. Однак перепис 1926 року зафіксував у Єйському районі 74.037 українців і 23.568 росіян, у Канівському відповідно 45.451 і 8.130, Коренівському – 76.422 і 36.939, Краснодарському – 102.831 і 18.086, Староменському – 65.488 і 9.583, а в Курсавському – 57.665 і 8.767. Зрештою, нам небайдужа доля і тих 35.115 українців у названих В. Кондрашиним Армавірському й 11.514 в Курганинському районах, де кількісно на той час уже переважали росіяни.

 

Важливими також є спогади колишнього комсомольського керівника станиці Новодерев'янківської Іллі Варави. Ця станиця, яка за переписом 1926 р. була в абсолютній більшості українською (10.507 українців з 12.481), також потрапила на «чорну дошку». Так-от, Варава згадує про те, як начальник політвідділу Зайцев щовечора заслуховував доповіді голів місцевих колгоспів: «У тебя сегодня сколько сдохло? 70 человек. Мало! А у тебя? 50 человек. Мало!!» (Родная Кубань. – 2002. – № 3. – С. 26.).

 

Ця цілеспрямована репресивна політика більшовицької влада щодо українства була підтверджена 15 грудня 1932 р., коли Сталін і Молотов підписують нову постанову Кремля про припинення українізації на Далекому Сході, в Казахстані, Сибіру, Поволжі, Центрально-Чорноземній області.

 

Доповідаючи ЦК ВКП (б) про виконання цієї постанови, керівники ідеологічного відділу Казахстанського крайкому більшовицької партії 9 червня 1933 р. зазначали, що з 96 українських шкіл у Східно-Казахстанській, Алма-Атинській, Південно-Казахстанській і Актюбинській областях на російську переведено лише 44, а «в таких найголовніших українських районах, як Акбулакський і Федорівський, переведено тільки 3 школи. Переведені на російську мову Атбасарський і Акбулакський педтехнікуми. Всього в краю було 3 українські газети («Більшовицький штурм» у Федорівському районі, «Прапор колгоспу» – Атбасарському р-ні і «За соц. Будову» – Акбулакському р-ні), вони всі зараз переведені на російську мову» (Архів Президента Казахстану. – Ф. 141. – Оп. І. –Спр. 5827. – Арк. 119.).

 

Подібних заходів до інших націй більшовицька влада тоді не застосовувала.

 

Систему каральних заходів через «чорні дошки» за рекомендацією Сталіна було запроваджено і в Казахстані. Але ті села Усть-Каменогорського чи Федорівського районів, яких це стосувалося, виявилися, як правило, українськими. Скажімо, за переписом 1926 р. Федорівський район нараховував 28.302 жителів, з яких 25.408 були українцями (Всесоюзная перепись населения 1926 года. Казакская АССР. Отдел І. Народность, родной язик, возраст. грамотность. – М., 1928. – С. 146.).

 

Є й ще одне документальне підтвердження того, що саме проти українського селянства спрямовувався голодовий удар Кремля. Адже забравши все їстівне в українського населення, влада не дозволила йому роздобути засоби для існування в інших регіонах СРСР. Постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР за підписами Сталіна і Молотова від 22 січня 1933 р. про заборону виїзду стосувалася селян України й Кубані, де за переписом 1926 р. українців нараховувалося 915.450, тобто більше двох третин від усього населення (Всесоюзная перепись населения 1926 года. – М., 1930. – Т. 39. – С. 146).

 

Цим документом, до речі, каральним органам доручалося арештовувати тих «селян України і Північного Кавказу, що пробралися на північ», а після того, коли серед них будуть відібрані «контрреволюційні елементи, повертати інших у місця їхнього проживання».

 

Тут мусимо додати, що коли голодні казахи вдавалися до т. зв. відкочів'я, тобто перекочовували на якийсь період до районів Західного Сибіру, Киргизії, навіть до Китаю, то стосовно їх ніяких постанов про насильницьке повернення в архівах не виявлено. Навпаки, маємо всі підстави заявити, що комуністична влада Казахстану, котрий тоді належав до Російської республіки, всіляко намагалася затримати їх на сусідніх, більш забезпечених територіях – аж до сприятливих обставин.

 

У Казахстані навіть опубліковано спеціальне дослідження про те, як голодні казахи рятувалися від смерті в Західному Сибіру: Малышева М., Познанский В. Казахи – беженцы от голода в Западной Сибири. 1931-1934 год. – Алматы, 1999. –С. 12.

 

Поширену практику відкочування голодних казахів у навколишні регіони підтверджують і російські автори. Скажімо, той же Віктор Кондрашин стверджує, що казахи мали можливість, скажімо, в Поволжі навіть працевлаштуватися цілими господарствами в період голодомору. Наприклад, у Сорочинському районі Середньо-Волзького краю в той скрутний час, за свідченнями цього автора, трудилося 81 господарство в кількості 391 особи (Кондрашин В. Голод 1932-1933 годов: трагедия российской деревни. – С. 188).

 

Тобто, казахам не забороняли шукати продукти харчування за межами своєї республіки. Про це, до речі, свідчать і десятки архівних документів, виявлених нами у Казахстані. Скажімо, в телеграмі керівників Казахстану Мірюяна і Кулумбетова від 29 серпня 1933 р. наводяться дані про те, що тільки в Середньо-Волзькому краї Російської Федерації на той час перебувало «влаштованих казахів на різних роботах 15.386 осіб» (Архів Президента Казахстану. – Ф. 141. – Оп. І. – Спр. 5729 – Арк. 101.).

 

Зрештою, прохання керівництва Казахстану про продовольче забезпечення відкочівників адресувалися до сусідніх регіонів ще з березня 1932 р. Зокрема, про це йдеться в телеграмах першого секретаря крайкому ВКП (б) Голощокіна до його колеги в Новосибірську Ейхе (Там само. – Спр. 5194. – Арк. 60, 65).

 

І сусідні регіони справді прислухалися до цих прохань, тим паче, що постановою Всесоюзного центрального виконавчого комітету від 10 березня 1932 року передбачалося таку роботу організовувати. Зокрема, постанова Башкирського обкому ВКП (б) від 14 жовтня 1933 р. підсумовує виконання цієї московської директиви (Там само. – Спр. 5763. – Арк. 230.).

 

І тільки стосовно голодного українського населення знаходимо драконівські, за висловом В. Кондрашина, директиви щодо позбавлення його можливості врятуватися від смерті в сусідніх регіонах. Тобто, 22 січня 1933 р. з Москви заборонили виїзд селян України і Північного Кавказу (дислокація постійних і маневрених загороджувальних загонів ОДПУ чітко вказує на те, що блокувалися саме райони з українським розселенням, насамперед Кубань.

 

Стверджуючи, що головний удар голодомором спрямовувався проти українства, ми визнаємо також: в середовищі українського хліборобського населення постраждала певна частина і представників інших народів. І в УСРР, і тоді, коли йдеться про геноцид українства поза межами УСРР. Водночас мусимо визнати, що найбільших втрат за таких обставин зазнало саме українство. І не тільки власне в Україні, а й на наших етнічних розселеннях поза межами УСРР. Скажімо, якщо за переписом 1926 р. українців на теренах майбутнього Краснодарського краю було 1.580.895 осіб, то в 1939 там їх виявилося лише 143.744 (розраховано російськими дослідниками за: Всесоюзная перепись населения 1926 г. – М., 1928; Всесоюзная перепись населения 1939 г. Основные итоги. – М., 1992).

 

Де подівся 1 мільйон 437.151 українців, постає цілком закономірне запитання?

 

Дослідники з Кубані визнають, що «перш за все це наслідки колективізації, репресій, голоду, коли скорочення місцевого населення (переважно українського) компенсувалося масовими міграційними потоками з південноросійських і центральних областей Росії, з Ростовської області і Ставропольського краю для того, щоб заселити опустілі станиці. У своїй масі і цей міграційний потік в етнічному плані був російським» (Ракачев В. Украинцы на Кубани: особенности демографической истории // Кубань-Украина: вопросы историко-культурного взаимодействия. – Краснодар, 2006. – Вып. 1. – С. 52).

 

Кубанські дослідники також визнають, що швидке зростання кількості росіян й відповідне зменшення чисельності українців у 30-х роках минулого століття у цьому регіоні пов'язується із зміною останніми національної самосвідомості.

 

А чи не під впливом цілеспрямованих антиукраїнських репресій це сталося, починаючи з сумнозвісної постанови Кремля від 14 грудня 1932 р.?

 

Сьогодні, до речі, в нинішньому Краснодарському краї заявили себе українцями 131.774 особи (2,57 відсотка від усього населення), у той час коли на відповідній території 80 років це була найбільша етнічна група в абсолютному вираженні.

 

Під впливом чого зникли кожні десять з одинадцяти українців тільки на Кубані – хіба не цілеспрямований геноцид саме проти українства спричинив до таких жахливих наслідків?

 

Хіба не після страшного Голодомору 1932-1933 рр. перепис 1939 року у Казахстані з урахуванням міграційних процесів показав, наприклад, удвоє зменшену кількість українців?

 

І саме це дає підставу нам стверджувати, що Голодомор 1932-1933 рр. був цілеспрямованою акцією на винищення українського селянства, котре з 1917 року стало базою відродження української державності й продовжувало боротьбу за це і в подальшому і на всіх теренах свого розселення.

 

Володимир Сергійчук професор кафедри давньої та нової історії України Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, академік Академії наук Вищої школи України (Київ).