Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

ГКЧП і Городоччина Львівської області (автор: Стойко Михайло)

опубліковано 16 серп. 2013 р., 23:53 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 серп. 2013 р., 02:33 ]

Нам пора рятувати країну

Від усяких сезонних приблуд,

Назавжди зупинити Руїну.

Українцю, за труд!

Борис Ковтонюк

 

Українська держава сьогодні, через низку обставин, опинилась у становищі, коли актуальним стало питання не лише  «як бути?», а «бути чи не бути?». Насувається реальна загроза комуно-олігархічного перевороту, комуністичного реваншу. Розгортається війна проти історичної пам’яті та національних цінностей українського народу. Йде повномасштабна русифікація. Регіонали і комуністи, прийнявши закон Ківалова-Колесніченка, ведуть активний наступ на державну українську мову. А нещодавно світ облетіла шокуючи звістка: 148 народних депутатів від фракцій партії регіонів (ПР) і комуністів (КПУ) звернулись до польського парламенту із заявою, де просять визнати Волинську трагедію 1943р. геноцидом поляків з боку українців. Вважаю – усі вони зламали присягу депутата і заслужили на осуд як зрадники України.

 

Продовжуючи тему боротьби за незалежність в умовах нашого району, я як учасник тих бурхливих подій, які вже стали історією, хочу розповісти у цій статті про одну її сторінку, дуже важливу на мій погляд, з точки зору державотворення, для правдивого вивчення нашого минулого, рідної історії, щоб взяти уроки для майбутнього, а не як табачники у своїх підручниках нам її напишуть, або московський патріарх Кіріл наповнить наш інформаційний простір ідеологією імперського «русского мира». Майбутнє завжди будується на фундаменті минулого (Ірина Фаріон).

 

Актуальність теми посилюється й тим, що досі в ЗМІ Городоччини не було надруковано жодної публікації про ГКЧП, тому я хочу заповнити цю прогалину і присвятити її двом видатним подіям у житті краю – черговій річниці проголошення Незалежності України та 800-річчю м. Городка. В основу статті лягли тези мого виступу на сесії райради про попередні висновки роботи комісії по вивченню діяльності партійних органів та організацій в дні антиконституційного комуністичного путчу 19-21 серпня 1991 р. у Москві.

 

У ці дні була зроблена спроба державного перевороту. Створений спеціальний орган ГКЧП (государственный комитет чрезвычайного положения) ставив за мету: захопити владу в країні і усунути Михайла Горбачова з посад Президента СРСР і Генсека Комуністичної партії. Подія мала великий політичний резонанс як в самій країні, так і на міжнародній арені. Розвал Радянського Союзу – цієї «імперії зла» і всієї соціалістичної системи прокотився швидкими темпами. Але головною подією і наслідком ГКЧП було проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 р.

 

У час таких епохальних подій найбільше засвічуються морально-політичні якості як організацій, так і особистостей , герої і антигерої. Рух успішно склав екзамен на зрілість як всенародна організація і навіть зініціював створення відповідної комісії в районі для з´ясування питання про ставлення Городоцького райкому компартії до ГКЧП. Рішенням райвиконкому комісія була створена, куди ввійшли: Андрущишин Орест – голова, Стойко Михайло – заступник, Хома Іванна, Величко Стефанія, Лучит Богдан – члени комісії. На основі архівних документів райкому, показів свідків вона зробила висновок, що райком КПУ підтримував  путч. Про це свідчать багато фактів. В його газеті «Новий шлях» за 20.08.1991р. (редактор Лебедєв Веніамін) були надруковані документи путчистів, про що стало відомо комісії з примірника газети, збереженого в городоцькій типографії, поскільки весь її тираж був вилучений у день поразки путчу в Москві. Можливо ці газети разом з іншими документами були спалені на вогнищі біля гаражів райкому 23. 08.91р., що було зафіксовано в акті, поданого в прокуратуру району, щоб притягти винних до відповідальності. Однак прокурор Білоус (член РК КПУ) «поховав» цю справу.

 

Комісія виявила, встановлений раніше польовий телефонний зв’язок між штабом дивізії (тепер приміщення райдержадміністрації) і кабінетами першого і другого секретарів партії. Можливо це було виконано військовими по вказівці міністра оборони СРСР, гекачепіста Дмитра Язова, який перед цим приїжджав до Львова. Проводилась робота по збереженню СРСР. У заходах на критичні зауваження на пленумі РК 16.02.91р. сказано: «Необхідно вести наступальну пропаганду за Союзний договір». Продовжувалась боротьба проти греко-католицької церкви. В інформації у Львівський обком КПУ від 25.12.90р. стверджується: «Насильницьким методом греко-католики забрали храми у селах Мшана, Родатичі, Бартатів, Мости, В. Любінь».

 

У дні путчу проти громадських організацій, зокрема Руху, чинились всілякі провокації. У Городку була розбита вивіска райорганізації, на його членів сипались погрози кагебістів та їх сателітів. У с. Речичани, як пише у доповідній записці керівник сільського осередку Штойко Теодор, голова колгоспу «Нива»,комуніст Заболітний і його прихлібники підтримували «хунту змовників»: було вчинено наругу над синьо-жовтим прапором (його скинули з сільської ради і викинули під ноги), а на сільраді повісили червоний, поламали рухівську дошку інформації, неодноразово погрожували рухівцям наручниками і тюрмою.

 

20 вересня 1991р. відбулась сесія райради, де було заплановано заслухати інформацію про попередні висновки роботи комісії по ГКЧП. Виступити від комісії було доручено мені. Обстановка на сесії була напруженою, не дивлячись на те, що ми вже жили у Незалежній Державі. Депутатський корпус у переважній більшості складався з керівників колгоспів, промислових підприємств, партійних органів і апарату державних установ. Далеко не усі вони за такий короткий час, сприйняли ідеї української Незалежності (формально існував Радянський Союз), жили старими стереотипами і ностальгією за втраченим минулим, а дехто уже в Незалежній Україні вивішував комуністичний прапор до дня т. зв. Жовтневої революції, як це було на Завидовицькій школі. Тому партійна еліта зустріла мій виступ спочатку насторожено, а згодом вчинила ажіотаж і спротив у формі запитань, реплік та виступів з оцінки діяльності райкому у дні кризи. Переконливими аргументами, посилаючись на документи, я зумів заспокоїти їх.

 

Втративши свою роль «керівної і спрямовуючої сили» в суспільстві (що було закріплено в Конституції СРСР) комуністична партія не перестала існувати, що за визнанням академіка Ігоря Юхновського було непоправною помилкою наших політичних лідерів: «Сьогодні ми переживаємо страшну трагедію, тому, що свого часу так і не заборонили Комуністичну партію». Не було заборонено диявольську комуністичну ідеологію. Це дало можливість вийти з «окопів», зібратись з силами і разом з партією регіонів організуватись у потужну антиукраїнську силу, п’яту колону, і легально вести роботу на розвал української держави. Тому «маємо те, що маємо», коли під загрозою саме існування української Нації, а найбільшим ворогом Української Держави є сучасна її влада. Коротку, але яскраву характеристику дав їй відомий наш культурний і політичний діяч Лесь Танюк: «Як владу суто окупаційну, котру треба всіма силами знищити … Адже ця влада перетворила Україну у зону – в буквальному розумінні цього слова. В якій діють насамперед закони кримінального світу, а на все інше їм - начхати».

 

Тож треба не просто вичікувати, а бути готовим:

 

« Якщо треба готуйся до бою,

Укріпляй монолітні ряди,

Назавжди, щоб покінчить з ордою.

Українцю, іди! »

Борис Ковтонюк

 

 

Стойко Михайло, перший голова координаційної ради національно-патріотичних організацій району, депутат Городоцької міськради першого демократичного скликання.