Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Геноцид Української церкви – УГКЦ. (Автор: Ратич Орест)

опубліковано 22 груд. 2016 р., 07:26 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 січ. 2017 р., 05:12 ]

 

Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014

 

Геноцид Української церкви – УГКЦ. Мартиролог переслідувань на прикладі однієї священичої сім'ї та ряду священиків

 

Для прикладу взяв свою родину по лінії діда Пилипа 1849 р. н. і Марії з дому Шиманської 1862 р. н., вихідців із селян.

 

Пилип Ратич з малих літ прислуговував дякам у церкві, а коли виріс, став дяком-учителем, народним учителем і управителем школи у селі Лісники за 3 км до Бережан. У заснованій читальні "Просвіта" з театральною залею започаткував культурно-освітню працю, яку пізніше провадили його сини, гімназійні студенти, охоплюючи навколишні села.

 

Це багатодітна родина –11 дітей. Троє померло у ранньому віці, із восьми, що залишились, стали: судовий урядовець, професор гімназії, три священики і три вчительки.

 

Спочатку подамо довідку, яка засвідчить масовість вірних УГКЦ, яка мала потужні, кажучи сучасною термінологією, структури з метою утвердження серед широких верств українців християнської віри, високої національної свідомості та освіти.

 

До встановлення більшовицького окупаційного режиму в Західній Україні УГКЦ налічувала 3040 парафій, 4440 церков, 5 духовних семінарій, 2 школи, 127 монастирів, видавала 3 тижневі і 6 місячних часописів. Церкву очолював митрополит (Андрей Шептицький в останній період перед забороною, а після його смерті Йосип Сліпий аж до свого арешту), якому підлягали 10 єпископів, 2950 священиків та понад 3.1 мли. віруючих (Див. ліквідація УГКЦ // Територія терору/ territoryterror.org.ua/uk/history/1945-1953/ugcc-liquidation/).

 

В минулому столітті Східна Україна більше 70 років, а Західна Україна –більше 50 років була під насильницьким впливом атеїстичної пропаганди з відсутністю християнської літератури та її забороною. Звичайно, пересічний християнин не мав змоги вільно сповідувати свою віру.

 

УГКЦ в 1946 році була заборонена. Вона перейшла у підпілля. Переслідувалась систематично і послідовно, священики опинилися в тюрмах і ляграх ГУЛАҐу. І вже годі говорити про вивчення чи дослідження історії церкви в Україні, проблеми віри, вільного вибору конфесії – все подавала лише Церква Московського патріархату в своєму – підкреслюємо – висвітленні, що було, як правило, далеким від історичної правди. Тим більше, у продажі, певна річ, не існувало релігійної літератури, неможливо було користуватися бібліотекою, оскільки усі видання, які не відповідали загальним штампам пануючої російської церкви, знаходилися в т. зв. спецфондах з дуже обмеженим доступом до них читачів, котрі мусили мати спецдозволи різного розряду, в т. ч. й КҐБ (Послідовно даємо цю назву, хоч вона в той чи інший період по-різному називалася, залишаючись в своїй суті беззмінною).

 

Звичайно, відсутні були засоби тиражування відповідної християнської літератури, що перебувала під забороною. Всі друкарські засоби, в т. ч. друкарські машини та їх шрифти перебували наобліку КҐБ. Необхідно було таємно діставати оригінали заборонених книг, конспектувати і відповідно рукописи зберігати.

 

За виявлені рукописи жорстоко карали. Таким чином, усвідомлення вірних УГКЦ, оприявлення на рівні знань віри перебували під жорстоким переслідуванням і мали, поза всяким сумнівом, ознаки геноциду.

 

Священики, які таємно здійснювали обряди УГКЦ, піддавали жорстоким переслідуванням.

 

Потрібна була просвітницька робота. Офіційно це зробити неможливо. Скликаний 8-10 березня 1946 року у Львові собор духовенства і мирян насильно проголосив приєднання УГКЦ до РПЦ МП.

 

До цього моменту раніше з'явився пасквіль Я. Галана (псевдонім Володимир Росович) "З хрестом і ножем" ("Вільна Україна", 8 квітня 1945), передрукований в газеті "Радянська Україна".

 

11 квітня 1945 р. арештований митрополит Йосип Сліпий та інші особи церковного проводу. Про це голова КҐБ доповідав у ЦК: "По Львову та області було заарештовано 33 особи: 1 митрополит, 2 єпископи, 20 священиків-оунівців, 4 особи, що мали тісний зв'язок з духовенством" (Державний архів Львівської області, ф. 3, оп. Справи 212).

 

Арештовані також єпископи Микита Будка і Микола Чарнецький, в той же час у Станіславові єпископи Григорій Хомишин та Йоан Лятишевський.

 

14 квітня 1945 р. удосвіта оточили Духовну семінарію у Львові. Кілька отців-наставників і теологів заарештовано, решту осіб призовного віку скерували під конвоєм у військкомат для призову на військову службу.

 

Там вчився і мій брат Теодор Ратич. Через відсутність місць у семінарії він проживав тимчасово у пані Гайової по вул. Сиксутській (Дорошенка) і тому його не заарештували.

 

Таким способом ліквідували Львівську богословську академію – найвищу українську цитадель духовності.

 

Особливим ударом по УГКЦ був наступ на деканів, здійснений блискавично і жорстоко. Спочатку не захотіли заарештовувати деканів, а відводили їм особливу роль у "наверненні" до православ'я. Мій батько о. Володимир Ратич, парох с. Ступки на Тернопільщині з прилученим до парохії села Романівка, у воєнні роки був Тернопільським деканом. Парохом Тернополя і довголітнім катехитом був його брат о. Стефан Ратич.

 

Як декан, Володимир Ратич отримав звернення від 28 травня 1945 р. т. зв. "Ініціативної групи" "До всечеснішого Греко-Католицького духовенства в західних областях України" з досить обширним вступом про Унію як "знищення" Русі, про роль Росії в боротьбі з Унією, а найбільшим "ворогом" Русі, як зазначалося в цьому документі, є Рим.

 

Все це та інші інсинуації лежали в основі категоричної вимоги Кремля – ліквідувати УГКЦ. Там написано: "Просимо всечесніших отців-деканів скликати духовенство на наради в цій преважливій справі та прочитати їм це наше письмо. Наші однодумці-священики повинні якнайскоріше вступити в члени "Ініціативної групи" у своєму власному інтересі, бо для них буде потрібна наша посвідка, яка давала право відправляти в церквах.

 

Володимир Ратич скликав у Тернополі "Соборчик", який прийняв ухвалу не возз'єднуватися з РПЦ МП.

 

Через деякий час декана викликали у військкомат у Великих Бірках, хоч він не був військовозобов'язаним через зір. Там, переконуючи в перевагах православ'я, його побили.

 

Опісля батько отримав виклик до Тернополя на зустріч з Гавриїлом Костельником. Ця зустріч призначалася в приватному домі Юлії Садовської. Дім, здається, № 5 на вул. Татарській, перед залізничним мостом наліво, якщо їхати до міста зі сходу. Вхід до будинку з подвір'я, як увійти в сіни, кімната справа. В понурій, півтемній кімнаті нервово ходив Гавриїл Костельник. На цю зустріч батько взяв мене, гадаючи, що вже не повернеться додому. Тому родина хотіла знати, хто і куди його забрали.

 

Мені дозволили залишитися під час розмови. Священик Гавриїл намагався переконати батька, що, лише підписавши православ'я з РПЦ, можна врятувати УГКЦ. Батько в дискусію не входив. Це дуже дратувало Г. Костельника, і, бачачи, що не переконує його, він висунув останній аргумент, дивлячись на мене: "Ви не знаєте більшовиків! Вивезуть вас усіх в Сибір! Там пропадете і ви, і ваші діти!"

 

Зустріч не дала бажаних результатів для тодішньої влади. Тоді за справу взялося виключно НКВД.

 

Приходство у Ступках під час Другої світової війни опинилося на лінії фронту. Зрозуміло, що все майно (найнеобхідніші речі і будинок, в якому проживала наша родина) пропало. Більшовицькі окупанти Церкву закрили і зробили склад. Ми переїхали до Чернелева Руського на місце померлого священика Василя Подолянчука.

 

Приїздили до Чернелева Руського співробітники НКВД, закривали батька в кімнаті, стукаючи по столі, погрожували пістолетом. Так тривало довший час, поки не побачили, що батько захворів... До Чернелева Руського призначили православного священика. Тоді мій брат Теодор приїхав і вночі забрав батька до Львова.

 

Спочатку Володимир Ратич проживав нелегально, а після об'єднання сім’ї і прописки продовжував душпастирську діяльність у підпіллі.

 

Постійно за батьком стежили, робили тотальні обшуки, вилучали церковну літературу. Священик таємно отримував оригінальні книги, при необхідності робив переклади, конспектував і відповідно зберігав цю літературу. Таким способом готувались методичні посібники, написані українською мовою, сторінки дрібного рукописного тексту в учнівських зошитах, які я в свій час передав в Інститут історії церкви в Українському католицькому університеті у Львові.

 

У спеціальних виданнях книжкового формату ряд фактів присвячено цій діяльності УГКЦ в катакомбах, переслідуванню священиків і їх родин за вірність присязі та самопосвятної просвітницької та віросповідної діяльність в умовах російського тоталітаризму. (Див.: Ратич О. Життєвий шлях галицької родини. Спогади про родину Ратичів. 1410-2010. До шістсотріччя заснування села Берездівці. // Орест Ратич. – Львів, 2008. – 332 с.; Ратич О. Науково-методичні праці священиків УГКЦ в підпіллі. 1989-2009. До двадцятиліття виходу УГКЦ з підпілля / Орест Ратич. – 63 с.).

 

Результат переслідувань Володимира Ратича – інфаркт міокарда. Я не завжди був присутній при візитах непрошених "гостей", бо навчався в Тернополі і мешкав у стрийка Стефана, де були свої драматичні переживання, зв'язані з його арештом.

 

Помер священик Володимир Ратич 8 січня 1968 року. Вночі о 4 годині перед похороном, без супроводу, прийшов єпископ Василь Величковський і відправив Службу Божу. Поховали В. Ратича у Львові на Личаківському кладовищі.

 

Отець Стефан Ратич розділив долю багатьох галицьких священиків, які відмовилися підкоритися злочинній вимозі окупаційної влади і визнати юрисдикцію Московського Патріархату.

 

Кремль спільно з місцевою окупаційною владою та її репресивним апаратом взялися за знищення УГКЦ. Усі події відбувалися на моїх очах, бо я мешкав на приходстві Середньої церкви Різдва Христового по вулиці Руській.

 

Арештували священика Стефана Ратича 22 жовтня 1945 р., коли я і його донька Анна (Христя) знаходилася на заняттях у середніх школах СШ-1 та жіночій СШ-3.

 

Після арешту священик Стефан сидів у тюрмі в Чорткові, його засудили на 8 років ув'язнення і перевели до Львова у Замарстинівську в'язницю, а потім на пересильний пункт, звідки доставили в ляґер у місті Ясинувата. Дружину о. Стефана з молодшою дочкою Христею 2 березня 1950 р. вивезли в Сибір.

 

6 листопада 1945 р. священика Євгена Кравчука, сина о. Йосипа – пароха церкви ЧСВ Параскеви П'ятниці в Бірках Великих, арештували. Його дружину Марію влітку 1949 р. з двома маленькими дітьми вивезли на заслання. Терені було неповних три роки, а Осипкові – менше року. Їх везли етапом у товарних вагонах у Хабаровський край, на станцію В'яземськ. Там був цегельний завод. Основна робота – вручну вантажити цеглу в товарні вагони.

 

1953 року священика Стефана Ратича звільнили з-під арешту, але залишили в Сибіру на засланні. Згодом його відправили етапом у В'яземськ, де вже перебувала з 1952 року його дружина на спецпоселенні.

 

У червні 1960 року священику Стефанові дозволили разом з родиною повернутися в Україну без права проживання в Тернополі. Проживав він у Львові в дочки Богдани, в Бережанах – у сина Романа та нелегально – у Анни та Ольги в Тернополі. Помер у Львові 31 липня 1968 року. Похоронні відправи у Львові у помешканні дочки Богдани провів у асисті багатьох священиків єпископ Василь Величковський. Поховали священика Стефана Ратича в Тернополі при великому зібранні парафіян. Похорон відслужив священик Смаль. Органи влади намагались перешкодити похованню, затримавши автобус з тілом, гадаючи, що народ розійдеться. Однак похорон відбувся.

 

Після похорону покликали мого брата Теодора до Москви, забрали пропуск, за яким він мав вільний доступ до всіх підприємств галузі, в якій працював, та звільнили з посади головного інженера заводу Автотракторних запасних частин.

 

Сестра священиків Стефана і Володимира Ратичів була одружена з священиком Миколою Цегельським, парохом села Сороки Гримайлівського деканату. Микола Цегельський народився 17 грудня 1896 року в Струсові на Тернопільщині. Він був сином Теодора із давнього священичого роду таМарії із священичої родини Мандичевських. Закінчив Тернопільську гімназію, теологічний факультет Львівського університету і 5 квітня 1925 року був рукоположений митрополитом Андреєм на священика. Побудував у Сороках церкву св. Дмитрія, ініціював створення товариства "Просвіта" та будівництво "Читальні", організував український кооператив, який, до речі, вже в 30-х роках відродив українські села, викорінивши чужинський моральний розклад, коли товариства "Тверезості", разом з іншими просвітницькими організаціями, повернули українське село в русло патріотичного виховання, широкого національного самоусвідомлення.

 

З 1938 р. священика Миколу Цегельського іменовано місто-деканом Гримайлівського деканату.

 

Окупаційна москво-большевицька влада не потерпіла заслуженого священика, і 28 жовтня 1946 року його заарештовують. Тримали його в Копиченцях, Чорткові і Тернополі. 25 січня 1947 року Військовий трибунал НКВД Тернопільської області виніс вирок: 10 років ув'язнення у "виправно-трудових таборах з конфіскацією майна". Після вироку перебував у таборах с. Ляцке біля Золочева, Підкамені біля Бродів та Львівському пересильному пункті на вулиці Полв’яній. 6 грудня вивезли його дітейДометія, Лідію та Марту. Дружина просилася, але не хотіли взяти – "нє положено"!

 

Сатанинська влада застосовувала найрозмаїтніші методи знущання.

 

У квітні 1950 року Осипа, дружина священика, зібралася й сама подалася в сім тисяч кілометрів до своїх дітей. Священик Микола Цегельський ув'язнення не витримав: після важкої хвороби та нелюдського табірного режиму помер у Мордовській тюрмі 29 травня 1951 року.

 

У ході папського візиту в Україну отця Миколу Цегельського беатифікував Папа Іван Павло ІІ у Львові 27 червня 2001 року.

 

З нашої родини, по лінії діда Пилипа Ратича, було репресовано 24 особи. Нижче передаю список репресованих, що його уклав Іриней Ратич, син о. Бориса, окрім тих, про які вже йшла мова вище:

 

1. Ратич Микола, син Павла, 1914 р. н., учитель, засуджений 1939 р. на 4 роки. Ув'язнення відбував у Магнітогорську.

2. Іванчук Микола, р. н. невідомий, брат дружини Павла, священик. Засуджений у 1939 р. на 4 роки. Ув'язнення відбував у Архангельській обл. Помер у тюрмі.

3. Іванчук Роман, р. н. невід., син о. Миколи, учитель. Засуджений у 1939 р. на 4 роки. Ув'язнення відбував у Архангельській обл. Помер у тюрмі.

4. Куницький Володимир, 1874 р. н., священик. Вбитий у 1944 р.

5. Куницький Леонтій, 1876 р. н., батько дружини о. Бориса. Священик. Засуджений у 1945 р. на 5 років. Ув'язнення відбував у Дніпродзержинську.

6. Ратич Анна, 1932 р. н. Вивезена на заслання у 1950 р. в Томську обл.

7. Кравчук Євген. 1912 р. н., доктор філософії, доктор теології. Засуджений у 1948 р. на 10 років, повторно у 1957 р. на 10 років. Ув'язнення відбував у Мордовії (Потьма) і в Магадані. Відбув повних два терміни ув'язнення.

8. Кравчук Марія, 1922 р. н., дочка о. Стефана, дружина Є. Кравчука. Вивезена на заслання у 1949 р. в Хабаровський край.

9. Кравчук Тереза, 1946 р. н., донька Марії та Євгена. Вивезена на заслання в 1949 р. в Хабаровський край.

10. Кравчук Йосиф, 1948 р. н., син Марії та Євгена. Вивезений на заслання в 1949 р. в Хабаровський край.

11. Ратич Климентій, 1908 р. н., інженер-геодезист. Засуджений у 1944 р. на 10 років ув'язнення і 5 років заслання. Ув'язнення відбував на Донбасі і в Красноярському краї.

12. Ратич Іван, 1884 р. н., батько Климентія Ратича. Вивезений на заслання в 1950 р. в Амурську обл., звідти переселений в Красноярський край.

13. Ратич Ольга, 1892 р. н., дружина о. Івана Ратича. Вивезена на заслання у 1950 р. в Амурську область, звідки переселена в Красноярський край.

14. Ратич Мирослава, 1911 р. н., дружина Климентія Ратича. Вивезена на заслання в 1950 р. в Амурську обл., звідси переселена в Красноярський край.

15. Ратич Марія, 1942 р. н., донька Климентія і Мирослави. Вивезена на заслання в 1950 р. в Амурську обл., звідси переселена в Красноярський край.

16. Ратич Марта, 1945 р. н., донька Климентія і Мирослави. Вивезена на заслання в 1950 р. в Амурську обл., звідси переселена в Красноярський край.

17. Цегельський Дометій, 1927 р. н., син Миколи й Осипи Цегельських. Вивезений на заслання в 1949 р. в Читинську область.

18. Цегельська Софія, 1929 р. н., дружина Дометія. Вивезена в 1949 р. в Читинську область.

 

Всі ці люди не скоїли жодного злочину супроти режиму. Їх жорстоко карали за те, що вони українці, зокрема священики і їхні рідні діти чи інші форми спорідненості. Немає ні найменшого сумніву, що це злочин режиму, і йому немає терміну давності. Людський і Божий суд мусить настати! Мусить насамперед тому, що не покараний злочин будь-коли і в будь-якій місцевості на планеті Земля може повторитися.

 

Історія, в т.ч. найновітніша, підтверджує цю думку. Для встановлення справедливості в сучасному світі такий суд має відбутися.

 

Нарешті, на завершення хочу подати одну подію, типову для окупанта, котрий, як міфічний молох, пожирає своїх дітей. Цей молох – московський окупант, який десятиліття панував на поневоленій Україні. Історія до банальности проста і однозначна: убивство о. д-ра Г. Костельника, голови "Ініціативної групи", представника Львівської єпархії, який на т. зв. соборі ліквідував УГКЦ, організував і провів КГБ (на той час МГБ).

 

В момент убивства священик Ярема, який був у дружніх стосунках з сім'єю Г. Костельника, зайшов у квартиру, що тоді знаходилася поруч церкви Св. Преображення, парохом якої на той час був Г. Костельник. Дружина священика, зустрівши гостя, відповіла, що отець зараз вийде з церкви. Вона підійшла до вікна, звідки було видно вхід до церкви. І тільки з'явився священик, роздалися постріли, від яких священик упав на виході з церкви. Зойкнувши, господиня зімліла. І в той час, коли служниця кинулася до їмості з водою, у дверях квартири роздався дзвінок. У квартиру ввійшло три особи в "штатском" і, нікого не питаючи, зайшли в кабінет священика, рилися в паперах і цілу купу, за свідченням о. Яреми, забрали у валізку та вийшли з помешкання Правдоподібно, забрали документи, які стосувалися ганебного собору.

 

Свідчення іншої людини, працівника КҐБ (на той час, правдоподібно, середнього чи навіть нижчого рангу, але поінформованого) у свій час пізніше, вже за незалежності, говорив моєму колезі, що на балконах стояли відповідальні люди, яким були дані вказівки, крім убивства Г. Костельника, знищити також безпосереднього виконавця вбивства, а також того, хто знищував убивцю. Так і сталися три людські жертви! Тобто замітали сліди, аби пізніше інсинуювати цю подію і перенести її на "головних винуватців" – українських націоналістів (звичайно, з невідступним епітетом "буржуазні").

 

Не викликає сумніву, що акцію спланував і виконував офіційний орган – КҐБ. Зацитуємо уривок із статті Богдана Бацюрківа: "Вбивство Костельника 20 вересня 1948 р., усупереч твердженням радянської пропаганди, не було справою націоналістичного підпілля або "агента Ватикану". Докази, подані родиною Костельника й іншими незалежними джерелами, переконливо вказують на причетність до замаху Міністерства Державної Безпеки (МДБ), тобто КГБ (Бацюрків Б. Українська Греко-Католицька Церква в катакомбах (1946-1999) /Богдан Бацюрків //ichistory/orguksite/download/kovcheh_ 1 _6.pdf).

 

Незабаром з'явилися в пресі різні версії убивства, навіть таке, що нібито виконавцем був... рідний син – дивізійних і учасник УПА. Дружину Елеонору Костельник змушували "впізнати" убивцю як свого сина. Вона категорично відмовилася, бо убивця був їй невідомий.

 

Відомо також, що один син священика Г. Костельника розстріляний під час відступу "визволителів" із Західної України в червні 1941 р.

 

Вся ця історія в своїй основі брудна і кривава. Така природа російського імперіалізму. Це, звичайно, злочин. Ще одне свідчення геноциду, бо навіть вимушені "прихильники" окупантів, як Г. Костельник та два інші – Антін Андрійович Пельвецький, парох Копиченець, декан Гусятинського деканату, представник Станіславської єпархії і Михайло Іванович Мельник, парох Нижанкович, представник Перемиської єпархії, також не могли уникнути фізичного знищення.

 

Людиноненависницька ідеологія комунізму породила інформаційну брехню, цілу систему гноблення, фізичного і духовного нищення людини, народів і націй, застосувавши спланований геноцид, жертвами якого стали мільйони людей. Злочинам комунізму немає терміну давності, і тому вони, згідно конвенцій ООН, мусять бути засуджені.

 

Ратич Орест доцент, Національний університет "Львівська політехніка"