Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Геноцид українців:слабкість нації чи сила ворогів? (Автор: Гаврилів Ігор)

опубліковано 22 лист. 2016 р., 09:30 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 груд. 2016 р., 09:07 ]

 

Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014

 

Запропоновано ретроспективний екскурс в історію становлення української нації. Наголошено, що геополітичний фактор та ненаситні чужинці постійно випробовували на міцність українців. Цьому підтвердження геноцид України у XX столітті. Ключові слова: Український народ, державність, визвольна боротьба, поневолення.

 

Геноцид українського народу в XX столітті є вже визнаним доконаним фактом, адже численні публікації фахівців-дослідників, спираючись на  достатню кількість достеменних першоджерел, беззаперечно довели, що велика європейська нація, ареал розселення якої від Вісли до Дону – потерпіла жахливого винищення чужинцями-окупантами, насамперед московсько-большевицьким тоталітарним режимом.

 

Століття тому, за різними підрахунками, українців було від 40 до 60 млн. осіб, нині мало би бути не менше 100 млн. Постає питання, як стало можливим, що наш народ був переполовинений? У чому полягає слабкість нації, яка дозволила вчинити над собою таку наругу?

 

Щоб дати вичерпну відповідь на поставлені питання, пропоную звернутися до ретроспективного історичного огляду генезису українського етносу.

 

Геноцидукраїнців був закладений за 5-2 тис. років до н. е. в епоху найдавнішої європейської цивілізації – Трипільської культури. За кілька тисячоліть населення теперішньої України зазнало великих змін і увібрало в себе чимало нашарувань перебуваючи між європейським Заходом та євразійським Сходом.

 

У І тис. після Різдва Христового, як і в інших європейських народів, відбувався процес формування та становлення українського народу, основним субстратом якого були слов'яни. Вже у ІV-VIIст. давні автори, описуючи праукранів-антів, вказують на їхню територію проживання, господарство, суспільний устрій, також морально-духовну поставу.

 

Так візантійський цісар і письменник Маврикій (582-602) залишив відомості про слов'ян: "... вони вільні й ніколи не даються намовити під ярмо чужої влади, а вже ніколи на власній землі. Їх багато й вони витривалі, легко зносять і спеку, і холод, сльоту, наготу тіла й голод... Тих, що попадають до них в полон, не задержують, як це роблять інші народи... Уступають радше перед силою, аніж подарунками. Та коли поріжняться поміж собою, ніколи вже не погодяться, ніколи не тримаються спільного рішення. Бо кожен із них має свою думку й ніхто не хоче уступити другому. Тому що в них багато князів, що живуть у незгоді..." (Січинський В. Чужинці про Україну. - Львів: Видавництво "Світ", 1991. -С. 8-9.).

 

Переживши нашестя численних народів – готів, гунів, аварів, хозарів, печенігів, половців, монголо-татар, перехід нашою територією угрів із-за Уралу до придунайської низовини, волзьких болгар, наші пращурі змушені, поряд з ралом для обробітку землі, не розставатися з мечем – для її оборони.

 

На зламі І-II тис. завершився процес консолідації українського етносу створенням великої, могутньої та авторитетної держави Київської Руси-України, кордони якої сягали від Балтики до Чорномор'я. Слід зазначити, що східним форпостом було Тмутараканське князівство (Кубань) і Крим, автохтонним населенням якого були таври та їхні наступники роксолани і алани. Про них один грецький письменник IV ст. говорив: "... гарні з виду, біляві, легко озброєні, дуже витривалі та свободолюбиві, любили притримуватися в громаді рівності" (Сергійчук В. Український Крим. – Видання друге, доповнене. - К.: Вишгород, 2013. ПП Сергійчук М. І. - С. 5.).

 

Київська Русь та її правонаступниця Галицько-Волинська держава династичними зв'язками, економічно-господарськими та торговельними відносинами, культурним поступом органічно були пов'язані із європейськими країнами. Але, будучи європейським форпостом у боротьбі супроти наступу східних народів, важко було втримати незалежну державність. Тому, коли змінилася геополітична ситуація на сході Европи, у зв'язку із виснажливою боротьбою із золотоординцями та занепадом правлячої династії, українські землі увійшли в склад новоутвореної польсько-литовсько-білорусько-української федерації.

 

Входження в об'єднану державу, Річ Посполиту, несло нашій людності національний, соціальний та релігійний гніт польської шляхти, проте українці зуміли створити феномен, який немає аналогів серед бездержавних народів, могутню міліарну силу тогочасної Европи – славетне козацтво.

 

Запорізька Січ стала військовою республікою з демократичними засадами управління, а безстрашні козаки-лицарі виконували функції європейської християнської міліції у боротьбі проти наступу ісламу.

 

На зламі ХVІ-ХVIIст. українці здійснили реформу церкви, утворили братства – як національні уряди на місцях, розвинули освіту та культурні надбання.

 

У той час Річ Посполита вважалася найбільшою державою в Європі, кордони якої сягали, як казали поляки, "от можа до можа". Фільваркове господарство, зорієнтоване на експорт сільськогосподарської продукції, давало величезні прибутки державі та шляхті, визискуючи українських селян.

 

Документ із ХVІІ ст. дає нам реальну картину Польської держави: "... І справді, всі бажають правити, але не вміють. Всі можуть видавати закони, але не додержувати їх. А коли все всім дозволено, то всі у всьому грішать. А тому замість свободи, тут сваволя; замість законів – своє "хочу"; замість розважности – твердолобість, безсоромність; замість справедливости – рабунок. І так стремління панувати та нехіть до послуху все перекручують на своє та все зводять нанівець. А тому тут закони – беззаконні, сойм – сама скаженість, соймики – лайка, компроміс – розрив, розпорядження – знущання, духівництво - безбожництво, проводирі – нікчеми, міністри – безправство, сенатори – запроданці, шляхта – куди вітер віє, судівництво – хабарництво, громадянство – злидні, міські ради – хапуги, повіти – сволота, село – темнота, воєнні начальники – злодії, старости – недоучки, урядовці – до них подібні, кіннотник – грабіжник, піший – голодранець, піхота – голота, поліція – злочинність, війна – розбій, бій – панічна втеча". (На вічну ганьбу Польщі, твердині варварства в Европі. Видання Проводу Українських  Націоналістів. – Прага, 1931. – С. 2.)

 

 

Україна притягувала чужинців, як образ безкрайньої родючої долини: "плине молоком і медом, де риба з’являється з божої роси, пшениця родить сама по собі без засіву, а трава на пасовиськах росте так буйно, що по ній не можна проїхати возом" (Зашкільняк Л.О., Крикун М. Г.Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. – Львів: Львівський університет імені Івана Франка, 2002.- С. 101.).

 

В той же час, як писав суспільний діяч Станіслав Сташіц наприкінці ХVIII ст., польські селяни жили дуже нужденно: "Я бачу мільйони істот, з яких одні ходять напівголі, інші покриваються шкурою або грубою серм'ягою; всі вони висохлі, озлиднілі, оброслі волоссям, закоптілі (...). Зовнішність їх з першого погляду видається більш подібною до звіра, ніж до людини. Вони носять ганебне ім'я хлопа. Їжа їх – хліб з не просіяної муки, а впродовж чверті року – одна м'якина. Їхній напій – вода й спалююча нутрощі горілка. Житлами [їм] служать ями або припідняті над землею шалаші. Сонце не має тут доступу. Вони наповнені тільки смородом (...). У цій смородній і димній темниці хозяїн, втомлений денною працею, відпочиває на гнилій підстилці. Поруч з ним сплять голі малі діти на тому ж ліжку, на якому стоїть корова з телятами й лежить свиня з поросятами'' (Зашкільняк Л.О., Крикун М. Г.Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. – Львів: Львівський університет імені Івана Франка, 2002.- С.228)

 

Натомість українців чужинці описували як народ заможний, а в українських селян відмічали такі характерні риси: "побожність, палку любов до батьківщини, войовничість, патріархальний родинний лад, невинність молоді і чистоту звичаїв." (Січинський В. Чужинці про Україну … – С. 86)

 

Українці не бажали миритися з поневоленням та визиском, тому численні козацько-селянські повстання переросли у Визвольну війну під проводом гетьмана Богдана Хмельницького (1595-1657). Союзником повсталої козацько-гетьманської держави супроти Польщі були кримські татари. Перепис населення півострова 1666 р. свідчив, що татар тут проживало 180 тис. осіб, а українців – 720 тис. (Сергійчук В. Український  Крим … – С. 23-24).

 

Постійні війни із ненажерливими сусідами ускладнювалися боротьбою старшинських угруповань за гетьманську булаву. Це породило братовбивче протистояння, яке увійшло в нашу історію під страшною назвою – Руїна. Великий гетьман України Іван Мазепа (1639-1709) у своїй "Думі..." визнавав:

 

"Всі покою щиро прагнуть,

А не в один гуж тягнуть,

Той направо, той наліво,

А всі браття, того диво!...

През незгоду всі пропали,

Самі себе звоювали,

Ей братища пора знати,

що не всім нам панувати,

Не всім дано всеє знати

І річами керувати!...

Єден живе із погани...

Другий ляхам за гріш служить...

Третій Москві юж голдує,

і їй вірно услугує...

Не допустіть гіркої муки

Матці своїй більш терпіте!

Нуте врагів, гнуте бити!

Самопали набувайте,

Острих табель добувайте,

А за віру хоч умріте,

І вольностей бороніте!

Нехай вічна буде слава,

Же през шаблі маєм права!

(Іван Мазепа. Художньо-документальна книжка. – Київ: «Веселка», 1992. – С. 108-109)

 

Не збулися слова великого Українця, бо віроломна і підступна політика московського царату розбила єдність козацьких проводирів. Водночас українське козацтво допомогло московітам завоювати геополітичні позиції у Прибалтиці та Причорномор'ї.

 

Українська військова, політична, духовна, інтелектуальна еліта стає своєрідним донором у перетворенні Московської держави на Російську імперію з усіма для нас негативними наслідками. Так львів'янин (за іншими даними уродженець Волині) Теофілакт Лопатинський (1670-ті – 1741) став ректором Патріаршої школи в Москві; теж наш краянин Стефан Яворський (1658-1722), митрополит рязанський і муромський, екзарх і блюститель патріаршого престолу, був президентом Слов’яно-греко-латинської академії в Москві; відомий мислитель, письменник, митрополит Феофан Прокопович (1681-1736) – віце-президент Петербурзського Синоду, ідеолог Петровських реформ в Росії; син козака Кирило Розумовський (1728-1803), останній гетьман України – президент Петербурзської Академії наук; виходець з козацької старшини Олександр Безбородько (1747-1799) – особистий секретар цариці Катерини П, фактичний керівник колегії іноземних справ, сенатор, канцлер при імператорові Павлі І та багато інших.

 

З 1701 до 1762 року до Москви на викладацьку роботу виїхало 95 учителів та студентів Києво-Могилянської Академії. Переважна більшість ректорів, професорів й префектів навчальних закладів Росії були українцями. Як тут не згадати безсмертні та актуальні для всіх часів слова нашого Пророка – Тараса Шевченка (1814-1861), 200-ліття якого відзначаємо в цьому році:

 

"Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину,

Шукати доброго добра".

 

Постійний визиск наших природних багатств, праці селян, інтелектуального потенціалу, залученням козацтва до захоплення нових територій супроводжувалися діями – затиранням окремішності українського народу. Так цар Петро І (1672-1725) підступно і навмисно запровадив до Києво-Печерської лаври з Росії своїх довірених агентів під видом монахів і вони наприкінці 1718 року запалили всю Лавру, постаравшись дотла спалити її "древлехранилище",тобто – архів, де зберігалися наші літописи, акти ще з доби Княжої епохи.

 

1720 р. Петро І видав указ про вилучення з церков україномовних книг, про заборону книгодрукування в Україні рідною мовою.

 

1753 р. заборонено викладання в Києво-Могилянській академії українською мовою і т. ін. (Кулиняк Д. Соловецький в'язень. Останній кошовий отаман Січі Запорізької. Історичний нарис. – Київ: Радянський письменник", 1991. - С. 29-30.)

 

Після невдалого антимосковського виступу гетьмана України І. Мазепи козаки не підіймали антиросійських повстань із національними вимогами, лише спалахували соціальні бунти. Натомість росіяни, знищивши гетьманство у 1764 p., зруйнували Запорізьку Січ у 1775 p., яку останній кошовий отаман Петро Калнишевський (1690-1803) вмовив запорожців безславно і ганебно здати без бою під претекстом "не бажання проливати кров православну".

 

Натомість поляки, які теж втратили державність наприкінці XVIII ст., постійно піднімали повстання супроти поневолювачів, які супроводжувалися жахливим кровопролиттям.

 

Поляки на Правобережній Україні, яка на зламі XVIІІ-XШX ст. увійшла в склад Російської імперії, мали певні привілеї – володіли великими земельними угіддями із кріпаками, мали свою самоуправу, зберегли національну освіту і т. ін.

 

Тому російський генерал-губернатор із подивуванням запитував маркіза Александра Вельопольського (1803-1877): "Чого ви хочете ?" Поляк відповів: "Відійдіть!" Тобто поляки були більш затяті і настирні у своєму бажанні здобути волю та відновити незалежну державу, аніж українці.

 

Щоб знищити українство, царський уряд видав сотні указів щодо заборони української мови, освіти, книгодрукування, громадських товариств і т. ін. Усім відома фраза міністра внутрішніх справ Петра Валуєва (1814-1890) щодо українського питання: "Нєбило, нєт і бить не может!"

 

Про те, як себе почували свідомі українці у той час, говорять слова невідомого автора у газеті "Слово" за 1863 p.:"…всякий Німець вдесятеро кращий за Суздальського слов'янина. Турок так підло не душить Сербів, Монгол стільки зла не робив нашій народності, стільки тепер робить Петербурзький уряд та Великоруське общество...

 

Як тільки хто примітив, що ви Українець, вас зараз же беруть під надзор поліції, а запримітить дуже легко: як на пошті перехватять письмо, писане по-українськи, як ви співаєте українську пісню або заговорите зі знакомим або зі сім'єю на улиці по-українськи. Після того кожного року вибирають чоловік 10 або й більше, і без всякої вини й суду висилають у Сибір...

 

Робиться се без суду, і вини не об'являють... Більша частина журналів Московських те й робить, що топтає в грязь Українців за те тілько, що вони українці... За українську одежу посадять вас у поліцію або поб'ють на улиці. За українську мову не дадуть вам ніколи служби... Скажіть, чи є де земля од Китая до Патагонії, од нової Голландії до Канади, де б було бпреступленієм говорити своєю мовою, де було б заборонено писати книжки і учити дітей тією мовою, якою у сім'ї говорить 14 млн. народу?" (Цит. за: Свіржецький К. Мови в Україні: відродити українську – захистити російську. – Запоріжжя: Дике Поле, 2008. - С. 33-34.).

 

Напередодні Першої світової війни у 1911 р. в газеті "Киевлянин" у статті "Де головний ворог" автор писав: "Польське, вірменське, фінське та інше питання – все це питання чисто окраїнні, себто другорядні. Мазепинське питання б'є Росію в саму основу її великодержавності...Мазепинство з своєї галицької бази розлазиться по всій південній Росії... Між Росією і Австрією може вибухнути війна за Галичину, бо тут готується небезпечний антиросійський осередок" (Цит. за: Різник Л. Великий здвиг. // "Сокіл-Батько". Спортивно-руханкове товариство у Львові. Альманах 1894-1994. – Львів, 1996. - С. 30.).

 

В часописі "Новое Время" за 25 травня 1915 р. наголошувалося: "... особливо тут у нас, в Росії, ми не можемо допустити до українського руху. Російське правительство мусить у власнім інтересі знищити українство, бо Україна – це найбільша провінція Росії. Коли б удалося здійснити мрії тих злочинних агітаторів, то Росія мусіла б втратити своє велике значінє в Европі і в світі. Тут розходиться о політичне і господарське житє і тому треба хоч би найкривавішу боротьбу проти українського руху уважати за оправдану..." (Цит. за: Часто П. Вільне слово американської України. До 120-річчя "Свободи", україномовного видання Народного Союзу, всегромадської газети українців США (1893-2013). – "Ukrainian Book". – Ню-Йорк: TIMPANI – Ужгород, 2012. – С. 241.).

 

Інші сусіди - угорці, пануючи на українському Закарпатті, стверджували: "Щодо чужих і відсталих рас, котрі співживуть з нами в нашій країні, то треба так організувати справу, щоб ніхто ані не писнув, щоб тут не було чути жодного іншого голосу, крім нашого, мадярського. Мусимо показати, що маємо силу і владу, бо тільки сильні і могутні мають авторитет. Як хочемо жити,мусимо розмножуватися, асимілюючи чужі елементи, не сміємо допустити, щоб слов'янські народи в нашій державі поширювалися, треба відривати їх від слов'янського тіла і прилучати до себе" (Цит. за: Часто П. Вільне слово американської України. До 120-річчя "Свободи", україномовного видання Народного Союзу, всегромадської газети українців США (1893-2013). – "Ukrainian Book". – Ню-Йорк: TIMPANI – Ужгород, 2012. – С. 55.).

 

На Закарпатті учитель повинен був говорити лише угорською мовою, вчити лише угорською і поза школою при зустрічах з дітьми вживати лише угорську мову. (Цит. за: Часто П. Вільне слово американської України. До 120-річчя "Свободи", україномовного видання Народного Союзу, всегромадської газети українців США (1893-2013). – "Ukrainian Book". – Ню-Йорк: TIMPANI – Ужгород, 2012. – С. 56.).

 

Румунія, що правила на Буковині та Бесарабії теж усіляко старалася затерти український характер краю, офіційно вважаючи, що місцеве населення є румунами, котрі "загубили матірну мову". Тому усі заходи влади були спрямовані на румунізацію освіти, православної церкви, навіть назви населених пунктів та імена і прізвища людей писалися на румунський лад.

 

Поляки, які боролися за відновлення своєї державності, головним ворогом бачили не поневолювачів – росіян, німців та австрійців, а українців. Галицький політичний діяч Лука Мишуга (1887-1955) констатував:"... Усі ті поляки, яких вони не були б ліберальних поглядів, на ділі не визнавали ніякого українського народу як народу, окремого від польського. А такого, щоб наш нарід хотів бути самостійний і мати свою, окрему від Польщі, державу, навіть не припускали". (Цит. за: Часто П. Вільне слово американської України. До 120-річчя "Свободи", україномовного видання Народного Союзу, всегромадської газети українців США (1893-2013). – "Ukrainian Book". – Ню-Йорк: TIMPANI – Ужгород, 2012. – С. 41.).

 

Зокрема у вихованні дітей поляки стояли на відвердто шовіністичних позиціях. Так відомий професор-географ, громадський діяч Володимир Кубійович (1900-1985), батько якого був українцем, а мати полячкою, згадував, як з раннього дитинства відчував жаль, коли бачив як у дитячих книжках поляки несправедливо ображали українців: "4-річний Влодзьо казав: "Матусю, серденько мені болить, що польський орел видзьовбав очі українському левові".(Кубійович В. Мені 85. – Мюнхен: Вид-во "Молоде життя", 1985. - С. 12.)

 

Українці, натомість, добродушно закликали: "Нехай же московський нарід заживе собі свобідним життєм над своєю рідною Волгою! Того їм від щирого серця бажаємо. Так само, як собі, желаємо вольної волі над Дніпром і Дністром, а полякам — над Віслою...". (Часто П. Вільне слово американської України... – С. 202.)

 

В ході Першої світової війни загострилися суперечності поміж країнами та народами, які завершилися розпадом, здавалося непорушних, імперій. Усі наші супротивники були заскочені проголошенням незалежної Української Народної Республіки. Тому російські большевики разом із відкритою військовою агресією засилали в ряди українських сил добре вишколених агентів-пропагандистів, яких один із лідерів комуністів Лев Троцький (Бронштейн, 1879-1940) напучував: "...Те, що тут в Росії ми говоримо відкрито, в Україні можна шептати на вухо..., ні для кого не секрет, що не Денікін примусив нас залишити Україну, але величезне повстання, яке підняло проти нас сите українське селянство... Комуни, надзвичайку, продовольчі загони і комісарів-євреїв зненавидів український селянин... В нім прокинувся приспаний сотні літ дух запорожців і гайдамаків... Цей страшний  дух велить українцям творити чудеса завзяття... Нам конче потрібно повернути Україну Росії. Без України нема Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, сталі й Чорного моря – Росія існувати не може. Ваше завдання зводиться до наступного: не накидати українському селянству комун доти, доки наша влада там не стане міцною; твердити, що в Росії нема комунізму, а противагу самостійникам, Петлюрі та іншим твердити,що Росія теж визнає самостійність України..." (Реєент. О. П. Україна між світовими війнами (1914-1939). Події. Люди, Документи: нариси історії: навч. посіб. / О. П. Реєнт, І. А. Коляда. – К.: Школа, 2004. - С. 257.)

 

Важко було боротися українцям у кільці ворожих фронтів в часи Визвольних змагань 1917-1921 рр., та й ще у відсутності союзників. Але також, разом із народним зривом, вбачалася непідготовленість національного проводу до державного будівництва. Так відомий історик, міністр закордонних справ уряду гетьмана Павла Скоропадського (1873-1945) у 1918 р., Дмитро Дорошенко (1882-1951) зазначав, що українці: "... не бажали йти на "неспокійні" посади, не хотіли "компромітуватись", боялись брати на себе відповідальність і т. д. А тим часом узяти в руки фактично керування самим адміністративним апаратом – був найлегший спосіб переводити "українізацію" на місцях. Замість того обмежувалися наріканням і скаргами... Як звісно, самий кабінет міністрів він хотів від початку скласти з українців національного напрямку, і коли цього не сталось, то лише тому, що особи, до яких він звертався, обставляли свій вступ різними далекойдучими умовами... Але й далі кожен з українців національного напрямку, якому пропоновано якийсь пост, відмовлявся або починав торги, під тим чи іншим претекстом ухилявся, воліючи зоставатись в опозиції, критикувати, скаржитися і нарікати, замість використовувати всяку можливість, щоб здобути реальний вплив на справи..." (Цит. За: Часто П. Вільне слово американської України... – С. 358-359.)

 

Як бачимо, сотні років поневолення та бездержавності породили в нашому народі пасивність, байдужість до виконання національного обов’язку, довіру до облудливої пропаганди чужинців, яка, сіючи роздор поміж українцями, зводила нанівець усі намагання скріпити державницькі позиції; низька національна свідомість, брак активного патріотизму серед широких народних мас та вітчизняної еліти, яка у багатьох випадках була неспроможна реально оцінити військово-політичну обстановку та діяти адекватно геополітичним викликам, – в результаті призвели не лише до поразки, втрати державності та поділу українських земель, але жахливого винищення української людності – геноциду в XX ст.

 

Відомий військово-політичний діяч тих часів, історик Василь Кучабський (1895-1945) закликав: "... мусимо битися, бо инакше нема рації оставати Українцями, і то битися проти нашої ж таки власної гайдамаччини, бо не дрантливі сусіди наші поневолюють нас, лише ми самі сукаємо оте мотуззя, яким нас вяжуть". (Цит. за Гелей С. Д. Василь Кучабський: від національної ідеї до державності. (Українська консервативна політична думка першої половини XX ст. та її внесок в історичну науку). – Львів: Вид-то "Коопосвіта" Львівської комерційної академії, 1998. – С. 456.)

 

Він же наголошував: "Перемога належить до долі, героїзм є наш...".(Цит. за Гелей С. Д. Василь Кучабський: від національної ідеї до державності. (Українська консервативна політична думка першої половини XX ст. та її внесок в історичну науку). – Львів: Вид-то "Коопосвіта" Львівської комерційної академії, 1998. – С. 455.)

 

Видатний український мислитель Дмитро Донцов (1883-1973), аналізуючи поразку української державності, звертався до майбутніх поколінь борців за волю України: "І коли нова генерація, – яка вийшла на шлях у героїчну добу нашої історії, не стрясе з себе спадщини старого духового невільництва, дійсно смутно виглядатиме наше майбутнє!" (Донцов Д. Юнацтво і Пласт. – Львів, 1928. - С. 3.)

 

Він же констатував: "Европеєць дивиться на життя, як на боротьбу, не як насолоду"(Донцов Д. Юнацтво і Пласт. – Львів, 1928. - С. 9.)

 

Порівнюючи ментальність народів на основі психологічних образів, Донцов стверджував: "... англієць любить свій рідний край мов жінку (за котру зобов'язаний дбати), француз – як коханку (для якої хоче посвятити все), а німець, як стару матір (яку повинен утримувати). Я б додав до цього, що українець любить рідний край, як стару няню, яка для нього (а не він для неї) має багато речей робити, і на груди якої міг би він виплакати своє переповнене горем серце..." (Донцов Д. Націоналізм. – Вінниця:ДП "ДКФ", 2006. – С. 113. )

 

Ідеолог українського націоналізму був переконаний щодо взаємин "своїх" і "чужих" народів, цитуючи видатних особистостей: "... Вольтер писав, що така вже людська натура, що "прагнути величносте своєї країни, це значить прагнути нещастя своїм сусідам..." Теодор Рузвельт казав: "Людина, що любить чужі країни так само як свою, шкідлива для суспільности". Боронити свій край і дбати про його велич – це найвищий закон...

 

Сильні народи – це ті, в школах у яких "вливалося залізо в душу дітей", а не розслаблюючі доктрини "загальної справедливости", пошанування ворогів"(Донцов Д. Націоналізм. – Вінниця:ДП "ДКФ", 2006. – С. 113. )

 

Вячеслав Липинський (1882-1931), громадський діяч консервативно-державницького напряму, вважав надмірну емоційність, чуттєвий темперамент українців – "політично руїнницьким" (Колесник І. Українська історіографія: концептуальна історія. – К.: Інститут історії України HAH України, 2013. – С. 265. ).

 

Степан Бандера (1909-1959), очільник ОУН, іменем якого названа ціла епоха визвольних змагань 1930-1950-х рр., своєму ісповіднику о. Йосипу Кладочному говорив: "Ніяка нація не проливає своєї крові за незалежність іншої, і тому ми повинні розраховувати на свої сили, гинути, та наразі так мусить бути, що український народ є у безвихідному становищі. Українці мають у своїй крові багато неорганізованості та негативних впливів, яких набралися від своїх сусідів тюркських – половців та других. Але на то нема способу" (Шкраб'юк П. Виноградник Господній. Історія життя о. д-ра Йосипа Кладочного. Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича HAH України. – Львів: Видавництво Отців Василіян "Місіонер", 1995. -С. 69. )

 

Сучасні дослідники роздумуючи над становленням характеру українців, їх вдачею та ментальністю стверджують: "... прикордонний спосіб життя, різновірство, ландшафтне, соціально-економічне, етнопсихологічне розмаїття мешканців земель, які пізніше здобудуть назву "Україна", вклали в генетичний код української культури архетип "доброї Неньки-природи", який не передбачає активної раціонально-вольової настанови, боротьби за виживання з суворим довкіллям, а навпаки закликає до активної співпраці, життєлюбного, оптимістичного існування. Індивідуалізм українця природно вживається з доброзичливістю, толерантністю, відсутністю агресивності, побутовим гедонізмом" (Колосник І. Українська історіографія: концептуальна історія... – С. 175.).

 

Усі наведені факти з нашої історії можна екстраполювати на сьогодення. Нещодавні події підтверджують думки щодо неспроможності українців у переломні часи своєї героїчної і водночас трагічної історії об'єднатися навколо національної ідеї – визволитися від ворожого засилля і стати повноправними господарями на "нашій, не своїй землі".

 

Адже 23 роки незалежності України проходили не в змаганні за владу між різними політичними силами, а йшла боротьба між українцями та супротивниками (росіянами) за панування в державі та користування її благами.

 

А як тільки стало очевидним, що чужинці втрачають впливи в суспільстві, відбулася неприкрита військова агресія із відторгненням суверенної української території.

 

Тому сьогодні наступив той час істини – чи здатні українці дати відсіч воєнній агресії, сконсолідувавшись, зробити правильний вибір під час виборчих перегонів (президентських і парламентських) і розпочати гідно розбудовувати та утверджувати державність під промовистим постулатом: "Одна Україна – один народ – одна мова – одна історія – одна культура", в колі суверенних європейських країн.

 

Гаврилів Ігор кандидат історичних наук, доцент, Львівський національний університет імені Івана Франка