Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Геноцид українців Одеси: історія та сучасні тенденції (автор: Музичко Олександр)

опубліковано 6 вер. 2013 р., 09:56 Степан Гринчишин   [ оновлено 13 вер. 2013 р., 12:34 ]

Сучасна українофобська пропаганда докладає максимум зусиль аби зобразити Південну Україну як не український, а російський регіон. Одним з найпринциповіших аргументів українофобів є той, що сучасна перевага російської мови та культури (або її південноукраїнських, як і донбаських і т.п., часто потворних «клонів») та відповідно маргіналізація української мови в Одесі склалися, мовляв, «закономірно» або «історично». В їхній інтерпретації цей досить розмитий концепт означає мирний характер етнічних процесів, що зумовили добровільний вибір населенням вищої, більш інтернаціональної, вітальної культури. Недаремно українофоби радикально заперечують спеціально антиукраїнські репресії 1930-х років, Голодомор тощо. Не можна не брати до уваги й відлуння стереотипного погляду на місто як російський центр на противагу українському селу.

 

Насправді дослідження українських істориків останніх десятиліть переконливо показали насильницький характер «етно-соціальної інженерії» на Півдні України не лише у совєтську добу, але й ще у російсько-імперську (кінець ХVІП-1917) та «перехідну» революційну (1917-1920). Головним об'єктом перманентних та найжорстокіших переслідувань були представники українського етносу Одеси та Одещини навіть незалежно від нюансів своєї діяльності та поглядів. Попри те, що майже жоден з сучасних південноукраїнських істориків не застосовує до історії взаємин українців головного міського центру Українського Причорномор'я та владних структур поняття «геноцид» (єдине виключення частина з них робить тільки для Голодомору, який однак торкнувся здебільшого сільської округи), на нашу думку, є всі підстави інтерпретувати відповідні тенденції саме у цій категорії. Не має значення, що досить пізній за походженням термін геноцид не використовувався у владних документах, або влада далеко не завжди відверто декларувала бажання підірвати основи існування українського етносу. Навпаки так званих «ворогів народу», «дисидентів» та інших найчастіше виводили поза рамки українського етносу як щось неправильне, вороже йому. Це аж ніяк не змінює ситуації, коли українців піддавали систематичному лінгвоциду, соціоциду (в міських реаліях – марґіналізація української культури, відсування українців на найнижчі професійні та соціальні щаблі життя). Тобто здійснювали всі стратегічні напрямні геноциду. Наслідки геноциду проти українців Одеси виявилися катастрофічними – українська культура у місті була маргіналізована, докорінно змінилася самооцінка українцями кардинальних ознак своєї ідентичності. Фактично залишився лише етнонім, але лише в територіально-державному сенсі, тоді як мова, історична пам'ять, світогляд, побутова культура є надзвичайно деформованими, точніше русифікованими, малоросіянізованими та радянізованими.

 

У цій статті на основі широкого кола джерел та літератури прагнемо висвітлити основні етапи і стратегії геноциду проти українців Одеси та опір українців політиці геноциду. Головною проблемою є недоступність багатьох документів діловодства радянських спецслужб, що донині засекречені в архівах СБУ. А саме ці документи є надзвичайно цінними для реконструкції мотивації влади.

 

Перші ознаки геноцидної політики російсько-імперської влади на північно-причорноморському узбережжі можна простежити з кінця XVIII – на початку XIX ст. Як відомо, Катерина II відбирала землі в українських козаків, роздаючи їх іноземним поселенцям. Новорозбудовані міста, зокрема Одесу, розглядали як поселення для російської чиновницької верхівки, купців та іноземців – французів, італійців та ін. Поступово влада відкрила шлях до Одеси й євреям. Розглядаючи українців лише як етнічну групу малоросів у складі великого руського народу влада не вважала їх потенційними повноправними мешканцями міста. Однак українська стихія, попри перешкоди, швидко взяла своє.

 

Професор К. Зеленецький на шпальтах «Одесского вестника» 1842 р. звертав увагу на характерні особливості «російської мови» в Одесі, що були вельми помітні для заїжджого «великоросійського вуха». Він, зокрема, відзначав характерну для «одеської мови» зміну наголосів, яка переважно відповідала правилам не російської, а української мови, наявність великої кількості «малоросійських слів», «галліцизми» у побудові речень, українська вимова звука "г", відмінна від російської мови вимова інших звуків та багатьох дієслів, наявність яких Зеленецький пояснював запозиченням «з Украйни» тощо (1).

 

Отже, сам К. Зеленецький пояснював особливості «російської мови» в Одесі переважно українськими впливами. Причому, на його думку, носіями цієї мови були передовсім «туземці» краю, а також і «багато з великоросіян, які, живучи поміж малоросіянами, хоч і зберегли свою національність, але перейняли від останніх багато словосполучень».

 

В умовах політизації українського національного руху наприкінці XIX – на початку XX от. в Одесі, про що зокрема свідчила активна діяльність української одеської громади на чолі з істориком Л. А. Смоленським, філологом М. Комаром, «Просвіти» (1905-1909) на чолі з лікарями І. Луценком, І. Липою юристом С. Шелухшим, студентської української громади в Новоросійському університеті, викладання у цьому закладі українофілів О. Маркевича, О Грушевського, П. Іванова, влада змушена була вдатися до рішучих репресивних засобів. Були морально знищені Л. Смоленський, І. Бондаренко, О Маркевич, П. Іванов шляхом звільнення з роботи та унеможливленням подальшої кар’єри, вигнаний з Новоросійського університету О. Грушевський, який був змушений залишити Одесу.

 

Репресії торкнулися й випускників Новоросійського університету М. Слабченка та П. Клепацького, яких не допустили до викладання у вищих навчальних закладах. Син М. Комарова Богдан був змушений продовжити навчання за кордоном, зокрема у Львові. Було закрито одеську «Просвіту», яку й до того піддавали постійним переслідуванням. За прямої, підтримки влади Одеса стала однією зі столиць чорносотенного протофашистського руху, який відкрито декларував ліквідацію українців. Важливим компонентом геноциду була боротьба проти використання та поширення етноніму українець. Цензура нещадно викреслювала згадку про українців в місцевій пресі, натомість замінюючи цей етнонім на «малоросів».

 

Механізми русифікації у шкільній системі лаконічно, але виразно описав видатний український одеський історик М. Слабченко. Згадуючи про роки свого навчання у початковій школі на околицях Одеси, він писав, що не минало й дня, коли б вчитель або вчителька не називали учнів «глупыми хохлятами», «тупыми и ленивыми хохлами», «хохляцкими мазницями» (2).

 

Те, що політика влади була свідомо спрямована на підрив існування українців, формування української еліти, промовисто свідчить низка маловідомих документів.

 

У 1898 р. Міністерство народної освіти видало секретний наказ Новоросійському університету посилити «русский елемент серед викладачів та студентів» (3). Згідно з цим наказом, до одеського університету була переведена низка московських спеціалістів. Цей наказ вплинув і на неукраїнських ліберальних науковців, прихильних до українського руху. Наприклад, саме на підставі цього наказу до Новоросійського університету не був прийнятий на роботу здібний грузинський історик-украінофіл С. Аваліані.

 

У 1909 р., забороняючи відкриття одеського слов’янського товариства, до складу якого увійшли І. Луценко та С Шелухин, саме на цій підставі чиновник міністерства внутрішніх справ відверто зазначав, що заснування товариства «идет вразрез с основной идеей русской государственной политики ассимилирования русской народностью инородческих и иноплеменных элементов, населяющих Россию» (4).

 

Одним з механізмів геноциду слід вважати перший Всеросійський перепис 1897 року. Особливості проведення перепису призвели до того, що в місті було зафіксовано лише носіїв малоросійської мови, та й то лише 5,66 % (21 526 тис.). Натомість носіями російської мови було записано 51% (193 254 тис.), ідиш – 32,5% (123 686 тис.). Серед тих, хто був записаний як носій рідної російської мови було багато етнічних українців. Це не залишилося поза увагою відомого єврейського політика та публіциста В. Жаботинського, роки молодості якого пройшли в Одесі. Відзначаючи факт дуже сильної русифікації одеситів, він зауважував, що половина так званих росіян насправді була українцями, тобто людьми, що відрізнялися від росіян як американці від англійців або англійці від ірландців. Русифікації сприяв і низький соціально-економічний статус українців, адже більшість з них були зайняті у низькооплачуваних сферах праці. Теоретично оволодіння російською мовою не обов'язково мало призвести до втрати української. Втім на практиці найчастіше саме так і було. Саме про це на початку XX ст. писав публіцист А. Нікольський в одній з одеських провідних газет, порівнюючи явища полонізації Холмщини та русифікації Сходу та Півдня України: «Мы наблюдаем такое же явление в южнорусских городах на рабочих и прислуге, на дворниках и извозчиках: все они в своих деревнях, несомненно, говорили на нетронутом украинском языке, но, попавши в город, где большинство говорит по-русски, начинают приспособляться к среде; дети или внуки их, вероятно, будут говорить на более или менее чистом русском языке, но то, на чем говорят эти несчастные пришельцы из глубин деревни в наши города, представляют собою такой жаргон, который едва ли даже стоит названия «простого» языка, это прямо с позволения сказать – черт знает что» (5).

 

І. Луценко популяризував далеко не очевидну для багатьох ідею про наявність в Одесі та особливо Одещині великої кількості «непомічених» українців. За його підрахунками в Одесі мешкало 40% українців, а на Херсонщині – 70 % («Одещина на 3/4 населена українцями») (6).

 

У 1917-1918 рр. українці Одеси зробили надзусилля, часто без державної підтримки, спрямовані на рятування власної ідентичності. Весь цей час в місті діяла потужна опозиція до українців у середовищі російської інтелігенції, органів самоврядування і особливо московської церкви. Всі вони пропагували відсутність українського народу.

 

Один з провідників українського руху в Одесі П.Клепацький писав: «підіть на Соборну площу; підіть в городський сад, прислухайтесь всюди, де збираються купи людей, і ви нігде не почуєте, щоб росіянин-імперіаліст сказав про нас хоть пару добрих слів» (7).

 

Найбільш скрутні часи для одеських українців настали у 1919 р. за режиму А. Денікіна. Зокрема, за наказом, що був оприлюднений в одеських газетах у січні 1919 р., викладання у гімназіях української мови визнавалося факультативним. Але найбільший нонсенс наказу полягав у тому, що він дозволяв викладання «малоросійської» мови, але забороняв викладання «українсько-галицийської». Таке формулювання наказу підтримав і попечитель одеської навчальної округи І. Малінін, що у 1918 році прихильно ставився до українізації. У 1919 році він уже твердив, що поняття «малоруський» символізує частину «русской» культури, а «украинский» – сепаратизм, націоналізм (8).

 

Всупереч тиску українофобів далеко не всі батьки та діти відмовлялися від вивчення української мови. Так, за результатами анкетування в одеський Маріїнській жіночій гімназії бажання продовжувати вивчення української мови висловили 104 особи (відмовилися 208) (9).

 

Одеська українська вчительська спілка видала цю брошуру на знак протесту проти рішення адміністрації Одеси у січні 1919р. дозволити викладати у гімназіях міста лише «малоросійську» мову, але заборонити викладання «українсько-галицийської». Таке цинічно українофобське рішення викликало справедливе обурення місцевих українців. Але можливості доведення своєї позиції в них вже були вкрай обмеженими. Редакція згаданої збірки зазначала, що статтю М. Гордієвського не прийняла до друку жодна велика одеська газета. У статті він у властивій для себе спокійній, аналітичній манері довів безглуздість наказу, посилаючись на авторитетні думки таких мовознавців як Соболевський, Шахматов, Кримський, Михальчук. Всі вони вважали галицькій говір різновидом української мови. М. Гордієвський продемонстрував зв'язки між галицькою та наддніпрянською літературою. «Від Шевченка до останнього часу ця робота над мовою безперервно тривала, та дружніми зусиллями художників слова (найбільш видатним представником яких ми вважаємо Коцюбинського) вдалося значною мірою збагатити українську літературну мову, вдалося зробити її здатною до висловлення понять, що входять до кругозору інтелігента», – зазначав автор. Запозичення з інших мов, певну штучність термінології будь-якої мови він слушно вважав універсальними та закономірними явищами (10).

 

Оцінюючи ситуацію загалом, Б. Комаров зауважив: «історія знищення по школах та заборони вкраїнської мови наочно показує наскільки наша культурна інтелігентна Одеса, передова, інтернаціональна Одеса, відстала від загальноєвропейського, всесвітнього культурного поступу. Як вона ще й досі переповнена, давно вже кинутими по других країнах, пересудами та забобонами».

 

Прихід до влади більшовиків у 1919, а потім і на початку 1920 р. призвів до ще більш жорстких репресій проти українців Одеси. Найбільшим актом геноциду слід вважати розгром одеської «Просвіти». В період з 30 травня по 8 червня 1920 р. Одеська губЧК заарештувала 157 чоловік за однією слідчою справою. Їх звинуватили у належності до «підпільної петлюрівської організації, метою якої було знищення радянської влади шляхом повстання галичан, а також всього контрреволюційного елементу м. Одеси» (11).

 

Одеською губЧК за справою «Просвіти» були заарештовані також всі працівники Одеського союзу споживчих товариств «Споживсоюзу» – від голови правління до охоронця. Значна кількість з них були членами Одеської «Просвіти». Серед заарештованих найбільш помітними постатями були комерсант, спонсор українського національного руху в Одесі К. Т. Литвиненко та один з очільників українських міських політичних організацій П. Т. Климович.

 

14 червня 1920 р. на засіданні колегії Одеської губЧК була розглянута ця справа і для більшості заарештованих винесено рішення про розстріл з конфіскацією майна. Частина отримала різні терміни концтаборів і лише деяких звільнили (12).

 

Роки українізації на перший погляд виглядають часами пом'якшення режиму щодо одеських українців. Українська мова лунала лише з вуст небагатьох викладачів, до кінця 1920-х років так і не виникло жодного україномовного одеського журналу чи газети. Було повністю унеможливлено існування Українських церков. Не відмовилася влада і від політики репресій. Так, у червні 1927 р. за звинуваченням в організації «контрреволюційного українського гуртка» було заарештовано одного з провідних українських священиків Одеси, борця за незалежну Українську церкву ієромонаха Микиту (в миру О. Кожин). Як представника соціально-небезпечного елементу його засудили до заслання на Соловки на 3 роки. Не менш цинічним був й акт медичної експертизи. Обстеження лікарів виявило в О. Кожина малокрів'я та хронічний катар легенів, каміння у нирках та болі у коліні і голові. Тим не менш, все це, на їх думку, не перешкоджало засланню отця «за умови його лікування на місці» (13). У 1937 р. його розстріляли.

 

Згортання українізації на початку 1930-х рр. супроводжував терор проти провідних українських організацій Одеси – Українського бібліографічного та наукового товариств, Одеської філії видавництва «Книгоспілка». Зокрема, був закатований один з провідників останньої В. Буряченко, вислані чи розстріляні батько та син Слабченки та їх численні учні.

 

У 1930-ті – на початку 1940-х рр. ситуація з викладанням українознавчих та україномовних дисциплін у вищій школі Одеси фактично повернулась на висхідну точку початку XX ст. У відомих мовознавчих творах та публіцистиці С.Караванського містяться яскраві згадки про тогочасний русифікаційний тиск. Зокрема, він згадував, що під час навчання наприкінці 1930-х рр. в Одеському індустріальному інституті зі 110 його однокурсників на енергетичному факультеті було лише 10 українців, які теж цурались свого українства під пресом загальних настроїв (14).

 

Він же звертав увагу, що під тиском геноцидної політики українці русифікували свої прізвища (15).

 

Однак, за його ж спостереженнями, навіть у русифікованій школі, русифіковані діти не втрачали контакт з мовою батьків. Дуже важливу роль у збереженні ідентичності цих юнаків відігравали батьки, у чому переконує досвід того ж С.Караванського. Він згадував, що його мати була родом з Чернігівщини і «будучи змушена силою обставин (в Одесі) вчити нас – своїх дітей – нерідної їй російської мови, вона завжди підкреслювала, що її рідна мова до 16 років життя була мова українська; і коли їй бракувало російських слів, вона не вагалася вживати українські» (16).

 

Українська мова зберігалася в Одесі у прислів'ях, піснях тощо. Юнаків приваблювала її простота та тональність. Однокласники С. Караванського навіть просили вчительку почитати для них книгу українською (17).

 

Роки Великого терору 1937-1938 рр. торкнулися передусім українського населення Одеси. Згідно звіту Одеського обласного управління НКВС у 1937 р. в Одеській області було репресовано 12695 осіб, а за період з 1 січня по 30 червня 1938 р. ще 6708 осіб. Представників української національності в 1937 р. серед них було 6598, а в 1938 р. – 3044 особи. Загалом, лише за півтора роки, репресіям було піддано 9642 українця. Нищення українського населення відбувалося у вигляді боротьби проти буржуазного націоналізму, націонал-ухильництва та різноманітних націоналістичних організацій. Значна кількість українців була репресована за звинуваченням у належності до антирадянських партій, участі в право-троцькістських і шпигунських організаціях, по церковно-сектантській, білогвардійській та національній лініях. Часто для виконання поставлених лімітів репресій поляків, німців, румунів тощо до їх числа додавали українців, у деяких випадках навмисно змінюючи в слідчих справах національність арештованих.

 

Згідно зі звітом Одеського управління НКВС, як членів антирадянських партій, було репресовано 530 українців. Серед них найбільшу кількість складали зараховані до цієї категорії звинувачені у троцькізмі, а також есери, праві, анархісти, меншовики та інші. Від початку операції 1 серпня 1937 р. до 30 червня 1938 р. як колишніх куркулів репресували 4224 представники української національності (18).

 

За підрахунками В. Нікольського кількість українців, репресованих в Одеській області як кримінальні елементи взагалі була найвищою по Україні – 1149, що становить 13,7 % від загальної кількості репресованих кримінальників (19).

 

За період з 15 червня до 1 жовтня 1937 р. органи НКВС заарештували 1437 українських націоналістів, з яких у містах (Одеса, Миколаїв, Херсон, Кіровоград) – 386 осіб, а по сільських районах області – 1051 особа. Найважчим ударом для українського потенціалу Одеси було знищення української інтелігенції. Зокрема, були розстріляні В. Боровик, М. Гордієвський, Л. Ковальчук.

 

Включення Одеси до складу Румунського королівства наприкінці 1941 р. мало викликати певний оптимізм в українських колах, тим більше на тлі деяких здобутків українців у німецькій зоні окупації у Києві. До лояльного ставлення румунів до української культури начебто спонукало й те, що згідно обіжників ОУН за результатами румунського перепису 64,6% населення Одеси визнало себе українцями.

 

На початку свого правління румуни йшли назустріч українцям. За спогадами одного з іноземних дипломатів, у сільській місцевості значно збільшилася кількість початкових шкіл з українською мовою навчання (20).

 

В Одесі запрацював Український театр імені Т. Шевченка. У лютому 1942 р. відкрилася восьмикласна Українська гімназія-ліцей з повними правами державних навчальних закладів. Щоправда цей ліцей так і залишився єдиним серед 12 російськомовних ліцеїв. Однак намагання українців поглибити дерусифікашю шляхом заснування україномовної газети, розширення мережі шкіл, церков тощо викликали негативну реакцію з боку румунів, які прагнули стримати розвиток української культури у певних жорстких рамках по-суті властивих національній меншині. У травні 1942 р. було закрито Український театр. Згодом була закрита й Українська гімназія-ліцей, викладачі якого були запідозрені в українофільстві. Заступник одеського міського голови Відрашку сказав, що «українців немає, їх видумали більшовики».

 

Від заснування Одеського університету наприкінці 1941 р. румуни взяли курс на створення російськомовного закладу, як перехідної форми на шляху до подальшої румунізації вищої освіти. Серед предметів був відсутній курс української мови, хоча б як факультативний. Дирекція культури Трансністрії запровадила квоту на набір студентів: молдавани – 50%, 25% – для українців та 25% – для росіян і інших національностей.

 

Провідники похідних груп ОУН зі здивуванням відзначали наявність в русифікованій Одесі досить свідомих українців, зауважуючи серед них передусім студентську молодь (21).

 

Про методи боротьби українських студентів та персональний склад їх провідників свідчать два листи, надіслані ними до губернатора Трансністрії Г. Алексяну. У першому листі від 15 вересня 1942 р. 20 студентів-українців історико-філологічного факультету на чолі зі С. Караванським наголошували, що 2,5 мільйони українців Трансністрії дуже боляче відчувають відсутність україномовного ВНЗ. Чисельність студентів-українців в Одеському Університеті вони обраховували у 692 особи, тобто більшість. «Бажаючи належно підготуватися до праці на користь Трансністрії серед українського населення її, просимо Вашого розпорядження відкрити українські відділи на всіх секціях історико-філологічного факультету Одеського Університету, а в першу чергу – катедру української мови та катедру української літератури», « підсумовували студенти Але ці вимоги були проігноровані, про що свідчить текст другого листа від 6 липня 1943 р. за підписом С. Караванського, В. Непомнящего та В. Панківа «Цілком усвідомлюючи собі величезне культурне й моральне значення освіти рідною мовою», підписанти вже більш рішучим тоном повторили своє прохання згідно виконання пункту 12 декрету маршала І. Антонеску від 15.VI 1943 р про забезпечення на території Трансністрії навчання рідною мовою (22).

 

Попри лапідарність, ці документи є додатковою рисою до спростування міфу про «Велику Вітчизняну війну» як руху за звільнення «радянської Вітчизни». Вимагає переоцінки й сам концепт «радянського звільнення» Одеси (та України загалом), адже після 1944 р. українські патріоти й навіть пересічні мешканці були піддані перманентним репресіям, головною складовою яких була якраз подальша русифікація вищої освіти у місті. Зокрема, репресіям були піддані всі члени ОУН, зокрема С. Караванський.

 

Попри те, що у другій половині XX ст. советський режим не вдавався до масових репресій, антиукраїнський геноцид лише набирав обертів. Найбільше це відчувалося у сфері освіти та міграційної політики. За даними В. Скляра, в Одесі навчалися російською мовою від 90 % до 98 % загального числа учнів (23).

 

Також спостерігалося скорочення частки українців серед населення. До найпотворніших наслідків геноциду слід зарахувати появу потворного етнічного гібриду «російськомовного українця». Одещина належала до районів, де був найвищий темп приросту чисельності цих осіб: 229,3 тис. осіб (64,25%). Одеська область належала до району стрімкого зростання чисельності етнічних росіян: в Одеській – 278,6 тис. осіб (63,25%) Загалом чисельність російськомовного населення в Одеській області збільшилася до 1989 р. на 509,9 тис. осіб (70,31%) (24).

 

Дані всеукраїнського перепису 2001 р. показали, що, незважаючи на вже 10-річний термін незалежності України, мовно-асиміляційний процес в Одесі та Одещині триває і далеко не на користь україномовних. Перепис зафіксував збільшення числа так званих «російськомовних українців». За даними соціолінгвістичного опитування дорослого населення міста 2002 р. в сімейному спілкуванні українською мовою користуються 12% одеситів, у побутовому (здебільшого поряд з російською) – 23%, у трудових колективах – 10,6%, в офіційно-діловій сфері – 10%. Водночас з українським етносом себе ідентифікували 45,5 % одеситів, з російським – 44 %, з єврейським – 4%. Російську мову назвали рідною 77,5 % опитаних одеситів, українську – 16%, інші мови – 6,5% (25).

 

Як і загалом на Сході та на Півдні України, права українців порушуються в Одесі у всіх сферах (зокрема, україномовний не має жодного шансу, залишаючись україномовним, улаштуватися на переважну більшість робіт).

 

Населення Одеси постійно перебуває під тиском агресивних українофобів від влади та православної церкви Московського патріархату. Останнім часом значно почастішали акції, одною з головних цілей яких є паплюження української мови на користь панування російської. Саме тому Одеса залишається для україномовного зоною ризику. Про це свідчать публікації україномовних громадян на шпальтах єдиної реально україномовної газети Одеси – «Чорноморських новин», – статті у пресі, полеміка на форумах інтернет-сайтів. Труднощі для україномовних в Одесі відзначають місцеві мовознавці (26).

 

Українську мову майже неможливо почути на вулицях Одеси Вона фактично загнана у підпілля. Українська мова в Одесі, так як і на початку XX ст., концентрується або у середовищі переважно літньої інтелігенції, або представників непрестижних професій, де переважно зайняті вихідці з села (двірники, дрібні торговці тощо).

 

Об'єктом найсуворішого переслідування з боку численних російських профашистських організацій є україноцентрична історична пам'ять. Засоби масової інформації, переважна частина місцевих політиків створювала на Півдні України образ українських націоналістів, що зазіхають на святі для місцевих жителів історичні цінності. Наприклад, в Одесі наприкінці XX – на початку XXI ст. за допомогою історичних міфів конструюється нова історична спільнота – «одеська національність». Ця ідеологічна конструкція разюче нагадує ідеологему «радянський народ».

 

Ще на початку 1990-х рр. в Одесі була розпочата активна «деколонізація» назв топографічних об'єктів, демонтаж пам'ятників радянської доби. Однак це аж ніяк не означало, що місцева влада взяла курс на формування нового варіанту історичної пам'яті, який враховував би нові історичні реалії Навпаки, розпочався процес відновлення російсько-імперського варіанту історичних традицій Одеси. Натомість радянське трактування минулого переоцінюється вибірково. Яскравими проявами цієї політики є неодноразові спроби влади поставити пам'ятник російській імператриці Катерині II в Одесі (які зрештою увінчалися успіхом), гіпертрофоване вшанування генерал-губернатора Новоросії першої половини XIX ст. М. Воронцова (зауважимо до речі, що поняття «губернатор» повністю витіснило з ужитку офіційне визначення – «голова облдержадміністрації») тощо.

 

Рішення щодо проведення цих та подібних акцій завжди приймалися без широкого громадського обговорення, презентували лише думку проросійськи налаштованих депутатів місцевих рад. Вони завжди призводили до ескалації напруження між різними етносами та політичними партіями. Образ єдиної та неподільної Росії активно відстоює Українська церква Московського Патріархату. Зокрема, по всій території Південної України активно пропагується образ ідеального монарха, мученика Миколи II.

 

Подібна політика дала свої відчутні результати. Дані дослідницького проекту «Регіони в Україні: динаміка, рухи і політика» та результати загальнонаціонального опитування Інституту соціології НАНУ «Українське суспільство – 2004» засвідчили, що найбільш виразне негативне ставлення до історичних подій, пов'язаних зі становленням української державності, характерне для опитаних зі Сходу та Півдня. Отримані дані свідчать про те, що на характер ставлення респондента до історичної події впливає фактор національності і мови спілкування в родині. Зокрема, респонденти російської національності в цілому більш негативно оцінюють історичні персоналії і події, пов'язані з боротьбою українського народу за свою державність.

 

Найбільш негативне ставлення до персоналій і подій національної історії України відзначено в тих респондентів, хто послуговується виключно російською мовою. За даними опитування Центру Разумкова, проведеного у 2006 році, на Півдні України зосереджується найбільша серед інших регіонів частка осіб (60,1%), на думку яких історія України разом з історією Росії і Білорусі є невід'ємною частиною історії великого східнослов'янського народу. Останні опитування свідчать про незмінність настроїв населення Півдня. Наприклад, за даними опитування «Українського демократичного кола», проведеного наприкінці 2006 року, регіональна диференціація у ставленні до політиків залишилася незмінною порівняно з 2002 роком: діячі радянського періоду вище оцінюються на сході України (за виключенням Михайла Горбачова), а представники національно-визвольного руху – на заході. За тими ж даними, розпад Радянського Союзу є негативною подією для 54% українців (у 2002 році таких було 59%): від 81% у східних областях до 21% у західних. Ця подія є негативним явищем для 62% тих, кому більше 50-ти років, й 41% молодих людей до 30-ти років.

 

Отже, попри зигзаги окупаційних режимів совєтського та румунського зразків в Одесі та Одещині відбувався перманентний геноцид українців, який призвів до катастрофічних наслідків. Відповідальність за цей геноцид, подібно до нацистського Голокосту, не може бути покладена виключно на політичні режими, владу. Як і у Третьому Райху, значну участь у геноциді брали так звані «добровільні помічники», пересічні громадяни, які в інтересах свого панування, стимульовані низькими інстинктами, намагалися принизити українців, уникнути «української загрози». В останні роки таких осіб в Одесі лише побільшало за рахунок підтримки кримінальних російських елементів (І. Марков та російсько-нацистська партія «Родина»)

 

В умовах сучасного панування в Україні і, зокрема, в Одесі українофобської влади й українська інтелігенція повинна відмовитися від подвійних стандартів компромісів, стати насправді рушійною силою нового етапу боротьби українців проти геноциду. Парадигмою цього етапу повинно стати не постійне втовкмачування тези про «споконвічну толерантність українців» (насправді малоросійство, що приносило і приносить українському етносу асиміляцію та інші біди), а наголос на українській національній гідності. Треба відкинути всі недолугі думки про застарілість спадщини українських націоналістів (М. Міхновського, Д. Донцова). Саме у працях цих діячів можна знайти основи «мовного катехізису» для сучасного україномовного. Саме брак націоналізму серед широких верств громадянства і на сьогодні залишається головною вадою українців. Насправді наголос на власній гідності не може застаріти. Лише тоді, коли в україномовних буде власна гідність, вони збережуть та розвинуть свою мову. У разі ж продовження впровадження у громадську думку до місця та не до місця гасла «української толерантності» (насправді найчастіше на кшталт «одностороннього роззброювання») українці так і залишаться сірою масою, потенційним фунтом для подальшого зростання «русского мира».

 

Література

1. Зеленецкий К. О русском языке в Одессе // Одесский вестник. – 1842. – 10 октября.

2. Михайло Слабченко в епістолярній та мемуарній спадщині (1882-1952) / Упор. В. Заруба. – Дніпропетровськ, 2004. – С. 24.

3. Російський державний історичний архів. – Ф. 733. – Оп. 201. – Спр 315. –Арк. 1-3.

4. Державний архів Одеської області (ДАОО). – Ф. 2. – Оп. 7. – Спр. 274. – Арк. 45.

5. Никольский А. Моя украинофобия // Одесские новости. – 1912. – 3 августа.

6. Луценко И. Депутат Государственной Думы А. И. Никольский и его отчет избирателям-украинцам // Южная мысль. – 9 августа. – 1912.

7. Павлович. Була колись Велика Росія, а зосталась Україна // Вільне життя. – 1918. – 31 березня.

8. Украинский язык в школе // Одесский листок. – 1919. – 17 марта.

9. ДАОО. – Ф. 47. – Оп. 1. – Спр. 5704. – Арк. 234.

10. Гордиевский М. По поводу одного недоразумения // В защиту Украинской культуры. І. Украинский язык и школа. Издание Одесской Украинской Национальной Рады. – Одесса, 1919. – С. 10-18.

11. Архів Управління Служби безпеки України в Одеській області. – Ф. П (припинених справ). – Спр. 27243-п.

12. Петровський Е.П. Одеська «Просвіта» в 1918-1920 роках (за матеріалами архіву УСБУ в Одеській області) // Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри. – Одеса, 2007. – С. 292-300.

13. ДАОО. – Ф. Р-8065. – Оп. 2. – Спр. 2072. – Арк. 14-16.

14. Караванський С. Ми були зайві на своїй землі // Літературна Україна. – 2008. – 29 травня.

15. Караванський С. З ким ви, панове Загнибєдови? (До одеситів) // httр://mаіdanrg.uа/static/mаі/1106992096.html

16. Караванський С. До зір крізь терня або хочу бути редактором. – Львів, 2008. – С. 51.

17. Караванський С. Пошук українського слова або боротьба за національне "я" // httр://mауsternі.соm/Р1.НТМ#Раrt_1

18. Петровський Е. П. Українці як об'єкт репресій органів НКВС на Одещині в 1937-1938 рр. // Південно-Захід. Одесика. Історико-краєзнавчий науковий альманах. – Вип. 4. – Одеса, 2007. – С. 108-121.

19. Нікольський В. М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х - 1950-ті рр.). Історико-статистичне дослідження. – Донецьк. 2003. – С. 347-348.

20. Жуковський А. Українські землі під румунською окупацією в часі Другої Світової війни: Північна Буковина, частина Басарабії, і Трансністрія, 1941-1944 // Український історик. – 1987. – № 1-4. – С. 90.

21. Чубай М. Рейд організаторів ОУН від Попраду на Чорне море. – Мюнхен, 1952. – С. 52-53.

22. ДАОО. – Р. – 2249. – Оп. 1. – Спр. 200. – Арк. 34, 36.

23. Скляр В. Етнічний склад населення України 1959-1989: етномовні наслідки російщення. – К., 2008. – С. 125.

24. Там само. – С. 167, 187-188, 267.

25. Розова І., Барков В. Мовна толерантність півдня України // httр://wwwolіtіk.org.uа/vid/mаgсоntenthр3?m= 1 &n= 17&с= 148.

26.Бочкіна Людмила Мовні торги // ЧН. – 3. 12. 2005; Погрібний А. Розмови про наболіле, або якби ми вчились так, як треба. – К.: Просвіта, 2000. – С. 240-241:www.ukrcenter.соm; httр://www.ukrcenter.соm/fоrum/mеssаgе.аsр?mеssаgе_іd=22579; Вітковський В. "Перлина біля моря": погляд львів'янина Як же то непросто бути одночасно щирим українцем і "100-відсотковим одеситом"!.. // httр: /www.Gаzеtа. lviv.uarticles/2007/09/21/26403; Бондар О.І. Мова як визначальний етноутворюючий чинник у зв'язку з соціолінгвістичною ситуацією на Півдні України // IV міжнародний конгрес україністів: Південь України. Одеса. 1999. С. 265-274- Він же: Білінгвальна комунікативність як лінгвоекологічна проблема // Записки з українського мовознавства: Українська ментальність: діалог світів. Зб. Наук праць. – Одеса, 2001. – С. 352-359.

 

Олександр Музичко, кандидат історичних наук, доцент Одеського національного університету імені і. Мечникова.