Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Геноцид свідомості. (Сеник Любомир)

опубліковано 13 квіт. 2014 р., 08:44 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 трав. 2014 р., 10:43 ]

Впродовж усього (понад 70 років) перебування України під окупацією Росії наклало незатертий слід насамперед на духовний рівень українців і всього населення імперії і, зокрема, на свідомість. Адже свідомість – це прояв духа, внутрішньої духовної діяльності людини. Хоча ґрунтується вона на знаннях історії, тривалого, часто в розмірах тисячоліть, звичаєвого права, культурно-духовних традицій, мови як вияву національних «параметрів» спільноти в усіх ділянках життєдіяльності, віри і релігії, освіти і освітніх мереж разом з вихованням підростаючого покоління, території, на якій проживає спільнота і здійснює свою життєтворчу діяльність. Перелік цих ґрунтовних основ свідомості значно ширший, бо включає й надзвичайно потужний засіб впливу, як ідеологічна пропаганда, діяльність ЗМІ, державні інституції у формі засобів управління освітньо-виховною системою і т.д. Немає потреби називати весь обсяг засобів впливу на свідомість, коли робимо беззастережний висновок: панівна влада послідовно і систематично «обробляє» мозки людей, настроюючи їх на потрібні вектори мислення всього загалу, підвладного режимові.  

 

На початку розмови про геноцид свідомості, очевидно, насамперед слід не обминути проблеми української мови. Звичайно, російська мова у великих містах України є переконливим свідченням пост колоніалізму. Позбавитись цього синдрому за час незалежності Україна не спромоглася. Заборона української мови окупаційний режим, як правило, замасковувалась рядом т.зв. «практичних» завдань, мовляв, «зрозумілості» на всю імперію, хоча одверта брехня, бо для казахів, грузин чи вірмен навряд чи абсолютно «зрозуміла» мова т.зв. «інтернаціонального спілкування». Гостро відчувалися заборони української мови в науковій сфері, коли автореферати обов’язково писалися мовою панівної імперської нації. Подібна ситуація була з науковою літературою на теренах колонії-УРСР. Зате сьогоднішні вимоги від імені громадян російської національності (фактично Кремля), які мають повну культурно-духовну автономію, чого абсолютно не мають українці в РФ, є нічим іншим, як імперіалістичним вручанням у внутрішні справи самостійної держави і розцінюються не інакше, як провокацією, в основі якої лежить традиція геноциду – усувати і знищувати все українське.

 

Не становить винятку безумовне панування московського тоталітаризму до моменту розвалу імперії та повернення Української самостійної держави. А наслідки цього панування до сьогодні вдаються в знаки, позбутися їх важко, як видно з сучасного досвіду, навіть за період понад двадцятирічного нашого державного будівництва.

 

Понад сімдесятилітній період тоталітарної неволі в рамках історії начебто невеликий. Але його наслідків – повторимось – важко затерти, оскільки стосується складного «механізму» – свідомості людини, яка, крім названих факторів її наявності і продовження «вегетування», ще цупко тримає в пам’яті засоби насильного «переконання», включаючи й каральні методи для непокірних, з виробленою формою: краще «обережно», краще «моя хата скраю», краще «не встрявати» (в цю чи іншу акцію) і т.д. Все це, до речі, дуже гостро проявлялося під час першого прориву стіни тоталітаризму з появою Народного Руху України. Стандарт поведінки (як наслідку свідомості), наприклад, був такий. Ілюстрацію цього прикладу подаю з власного досвіду в цей час. Після відпочинку в Трускавці в приміщення Руху у Львові зайшов громадянин з Полтавщини. Коли повели мову про вибори, гість відповів приблизно так: голосуватиму як-небудь, бо це нічого не дає. Це був голос людини часів совєтчини, свідомість якої «затрималась» якраз на рівні багатолітнього досвіду т.зв. «радянської демократії». Переконаний, що таких людей з подібною чи ідентичною до названого випадку свідомістю була величезна маса. І тут уже необхідно відзначити, що з того часу українське суспільство зробило перший крок до реальних внутрішніх змін – пересотворення свідомості.

 

І ще один приклад т.зв. залишкової свідомості з часів геноциду саме сьогодні. Торік, ще далеко до Майдану, приїхавши до Дрогобича на наукову конференцію в державному університеті імені Івана Франка, в розмові з таксистом, людиною приблизно під 60 чи більше років, я виявив, що водій не буде брати участі у виборах, бо, знову ж таки, це нічого не дає: «Злодії і бандити зроблять по-своєму!» Зрозуміло, що йдеться про часи панування кліки Янукович-Азаров. Можна принаймні уявити, які потрібні аргументи, щоб твій співбесідник змінив свою позицію, щоб у його свідомості започаткувався процес змін…

 

Власне, входимо в аналіз засобів, які однозначно необхідно називати геноцидом навіть тоді, коли це не стосується акту геноциду у формі фізичного насильства чи смерті особи (особистості). У цих випадках використовую термін «геноцидна залежність свідомості», маючи на увазі як наслідок систематичний і послідовний тиск на свідомість особи найрізноманітнішими методами та способами.

 

Зрозуміло, що найбільш ефективними засобами геноциду були голодомори і розстріли, ляґри ҐУЛАҐу, енкаведистські чи каґебістські слідчі ізолятори і камери, де не існувало якого-небудь, навіть найпримітивнішого правового захисту. З цього приводу зроблено чимало публікацій, які мали б стати колись як незаперечний доказ злочинів комунізму в процесі Міжнародного трибуналу, злочинів, які не мають терміну давності.

 

Не менш ефективними засобами геноцидного впливу на свідомість людини були і залишаються топоніми, які систематично, навіть на рівні підсвідомого, вкорінюються і залишаються надовго і часто-густо навіть не викликають у мисленні і почуттях особи не тільки елементарного спротиву, а просто сприймаються як дані, що не підлягають будь-якому спростуванню чи опозиції. Такими були, наприклад: Ялта – Красноармєйск, Кристонопіль – Червоноград… На всій території України їх сотні чи навіть тисячі і донині не повернені їх природні і давні топоніми, які існували безліч років чи, може, й тисячоліття. Якщо виникає питання – чому? – то у відповіді, очевидно, лежить думка: досі Українська незалежна держава не стала до кінця українською, до того часу не стали на її чолі українці, які насамперед дбали б за націю і державу, а не за власну кишеню…

 

Що давали режимові совєтські перейменування? Без сумніву, утверджували режим у свідомості громадян імперії, говорили мало що не про споконвічну «славу русского оружія» чи їх носіїв, як наприклад, у випадку давньої назви Жовква, перейменованої на Нестеров. Не кажемо про найменування вулиць усіх без винятку українських міст і містечок. Не було такого міста чи містечка, щоб раптом не існувала вулиця Леніна. Ця глобалізація імені чи не найкраще ілюструє мало що не божевільне прагнення возвеличити і утвердити в свідомості мільйонів творця «нового ладу» – большевицького раю і тим самим вже в самому зародку перекреслити навіть думку про іншу, кардинально протилежну оцінку – насправді ката українського народу і тих також народів, котрі опинилися під чоботом московського окупанта.

 

Не кажу вже про обов’язкові в усіх без винятку місцевостях (не тільки містах, районних центрах і т.д.) спорудження пам’ятників. А з іншого боку, їх повалення вже в часи незалежності чи під час подій Майдану виявило скажену лють послідовників ката і зоологічну ненависть до українства, яка вже навіть сьогодні завершувалася судовими процесами над ініціаторами повалення божків комунізму і «відсидки» в тюрмах. Дивовижна історія в часи незалежності!

 

І годі говорити, щоб у якійсь місцевості – місті чи районному центрі – названо вулиці іменем Мазепи, Орлика, Кальнишевського, Петлюри, Коновальця, Шухевича і т.д. Адже українська історія, національно-визвольна боротьба української нації перебувала під суворою забороною якраз в її інтерпретації в світлі українського бачення, а не чужинського, окупаційного і, як відомо, препарована в стилі та дусі совєтчини, вже повторена в часи табачників і йому подібних… Пригадаймо, з яким спротивом перейменовувалась вулиця на увічнення імені «анафемного» гетьмана Мазепи в столиці України. Хіба це не геноцид, який триває майже до сьогодні, якщо навіть враховувати кількамісячне урядування нового складу уряду після нашої, тим разом кривавої революції…

 

Йде мова про минулі і сучасні часи. Пригадаймо (а це трохи віддалений період), який зміст вкладав режим у визначник «петлюрівець». Це був крайній політичний осуд, а ярлик з цим визначником, прикріплений до людини, був рівнозначний розстрілу. Начебто забувся міжнародний закон – переможених вояків не судять і фізично не знищують. Але новоявлений «гуманіст» М. Горькій проголосив на весь світ, не тільки на простори нової імперії: «Єслі враґ нє сдайотса, єво унічтожают». Ці та інші акції режиму, які стали правилом, називайте, як хочете, але в них уже тоді, ще на початку новітньої імперії, мабуть, важко не назвати фашизмом, який до останнього часу, в діях нинішнього президента РФ, набув безсумнівних виразних і сформованих рис фашизму (Див.: Сеник Л. Російський фашизм /Л.Сеник // За вільну  Україну плюс. – 2014, 27 березня).

 

І далі цілий набір визначників «ворогів народу»: куркуль, націоналіст, бандерівець, «пасобнік» (чи то німецьких фашистів, чи УПА, що не мало принципового значення, бо підлягало покаранню)…

 

Треба сьогодні нагадати, що ні один із представників цих однозначно осудних людей, що потрапляли в режимні визначники, не уникнув своєї долі, яка закінчувалася або на виселеннях, або в ляграх ГУЛАГу, або під розстрілом… Іншого не було. Якщо режимний визначник стосувався великої групи людей чи, скажімо, цілого етносу, то він також підлягав одному з цих призначень. Так сталося з насильним виселенням кримських татар. За характером і сутністю це був етноцид. Але в його основі виразно лежить расизм. Подібне сталося з українцями, насильно виселеними з їх етнічних земель, «подарованих» Сталіним за слугування йому півсовєтській-півпольській владі повоєнної Польщі після Ялтинської зустрічі антигітлерівської коаліції, коли фактично відбувся другий (після Першої світової війни) перерозподіл світу…

 

Приблизно в той період зародилася думка в керівництва імперії-переможниці щось подібне, як з кримськими татарами, зробити з українцями. План чисто расистський, хоч не вдалося його виконати, бо… не вистачило вагонів. Але методи, застосовані зокрема до кримських татар, нічим не були кращими від фашистських. Така правда історії.

 

Насильний етноцид, депортації, ляґри, розстріли і т. ін. – все це в теорії і практиці має расистський і фашистський зміст. Але передусім у впливі на свідомість загалу всієї імперії і, зокрема, українців, була однозначна змістова совєтсько-ідеологічна «установка»: «вороги народу» з єдиною і виключною, бездискусійною формулою «пролетарського» письменника («Єслі враґ нє сдайотса, єво унічтожают»). Іншими словами, свідомість загалу буквально була отруєна цими ідеологічно-політичними визначниками, пропагованими ЗМІ в усіх закутках колосальної з погляду території імперії.

 

В міру її розвитку та міжнародних провокацій з’являлися нові і нові визначники і характерна з багатьох – «інтернаціональний обов’язок», якого приклеїли під час  авантюри в Афганістані до всіх її учасників – гарматного м’яса, в переважній більшості українців, які незабаром поверталися в свою Батьківщину в цинкових домовинах з суворим застереженням для рідних не відкривати під час похоронів… І цей імперський штамп-визначник донині тисне на свідомість, засвідчуючи її геноцидну залежність.

 

Дивина, але вже в час незалежності ніхто не спробував на офіційному рівні розвінчати цей ганебний «інтернаціональний обов’язок», що був по суті імперіалістичним «стрибком» в Азію для протистояння США. Що з цього вийшло, відомо. Насамперед – ціна нашої, української крові за чужі інтереси і наміри – окупаційного режиму.

 

Тим більше цей міф про «невмирущого вождя», створений в інтересах режиму і вкорінювався в свідомість мас, та й не тільки, а й у свідомість письменників, був начебто лакмусовим папірцем, котрий виявляв лояльність підданих режимові. Наведемо приклад серед багатьох інших. Молодий поет Євген Плужник із когорти розстріляного відродження завершив свій життєвий і творчий шлях на Соловках, де помер від довготривалого туберкульозу, щасливо не доживши до 1937 року, коли впродовж трьох днів чекіст Матвєеєв у Сандармосі в честь «великої» жовтневої «соціалістичної революції» розстрілював у потилицю поетових товаришів – еліту українського письменства знаменитих 20-х років ХХ століття. Число розстріляних понад 1000 осіб, в переважній більшості українці. Так ось Є.Плужник ще до арешту пише вірша «Він» про вождя всіх народів і часів, творця большевицького пекла Леніна. І хоча цей вірш залишився поза збірками, він є у спадщині поета. Автор пише:

 

Проминуть по днях десятиріччя,

Прийде радість інших поколінь, –

Але завжди

             раз

               на рік

                   обличчя

Обгортатиме глибока тінь.

 

Пам’ятатимуть дорослі й діти,

Хто в цей час в минулому помер!

 

На самому початку скажемо, що поет глибоко помилився: забули, не хвилює кончина ката. Але думку, що це кат, навіть сьогодні частина громадян незалежної держави не поділяє, і насамперед ті, котрі були або ще малолітніми свідками. або їх старшими родичами, які саме творили разом з своїм кривавим кумиром пекло на цій землі.

 

Читаючи ці рядки з нинішньої історичної перспективи, розуміючи трагедію цілих поколінь, яким доводилось перебути і, звичайно, не вижити і Соловки, і Сандармох, і безліч інших «точок» смерти, замислюєшся над долею цього автора, як і сотень та сотень його колег і сучасників і, зрештою, наступників – аж до кінця імперії. І ловиш себе на думці, що свідомість цих людей (хтось з вірою в написане, хтось під велетенською вагою моральної провини, бо пише неправду) опинилася в пастці не тільки власних помилок та уявлень про свій час, але насамперед під глобальним тиском «законів без правил гри» – повного беззаконня і відсутності захисту.

 

Геноцидна залежність свідомості виявляється в кожного, хто, тримаючи перо в руках, прагне «йти в ногу» з мільйонами «гвинтиків» сатанинської машини тоталітаризму. І лише одиниці (їх зовсім небагато) залишились собою, але їх швидко знищила ця пекельна машина, а уникли знищення лише поодинокі особи, які опинялися в ляграх чи в багатьох інших «точках смерти», чи навіть на так званій великій зоні, що являла собою вся імперія.

 

Усвідомлення втрат внаслідок геноциду має кілька аспектів:

1. Фізичні втрати України (дані з «Чорної книги комунізму) – 18 млн., включаючи убитих під час Другої світової війни, і в цю цифру входять знищені письменники, науковці, вчителі, священики, крім того адміністративно-управлінські кадри, дискримінація і знищення військово-службовців і т.д. і, зокрема, жертви голодомору 1932-33, ймовірно занижена цифра (7 млн. осіб голодомору  32-33 років), бо не враховано голодомори 1920-21, 1947 з жертвами всіх вікових  категорій і статі.

 

Стефан Куртуа подає загальну цифру у всій москво-большевицькій імперії – 20 млн., при тому справедливо відзначаючи, що це «дуже приблизний цифровий підсумок». Справді це так, якщо мати на увазі лише українські втрати, то загальна цифра втрат в усій імперії значно більша. Коли ж наводити цифри в глобальному світовому масштабі, де комунізм чинив злочини проти людини і людяності, то, на думку згаданого автора, «загальна кількість  наближається до ста мільйонів». Автор наводить цифри в світовому масштабі, де комуністичні системи убивали людей: Китай – 65 млн., В’єтнам – 1 млн., Північна Корея – 2 млн., Камбоджа – 2 млн., Африка – 1 7 млн. і т.д.

 

Інші демографічні дослідження подають приблизно таку ж кількість українських втрат – близько 20 млн.

 

2. Духовні втрати України. В числі знищених величезна маса інтелектуалів, тобто причетних до культурно-духовної життєдіяльності, яка була обірвана насильницькою смертю. Тавро смерті завжди висіло над живим письменником, артистом, художником, у свідомості яких зберігалася, незалежно навіть від волі тієї чи іншої особи, застереження, умовно кажучи, «не переходити межу», за якою наступає негайне покарання режимом. Без сумніву, саме негайне, бо ця категорія людей перебувала під глобальним стеженням каральних органів, які сумарно називаємо КҐБ, що мала в попередні історичні етапи тоталітаризму різні назви. Яскравою ілюстрацією такого стеження є книжка «Полювання на Вальдшнепа». У цьому випадку М.Хвильовий не становив винятку. Донині ще не розкриті архіви про інших письменників, артистів, діячів культурно-духовної сфери. Сподіюсь, що з часом суспільство їх знатиме.

 

Отож «глобальний приціл» скерований на кожного зокрема, без винятку чи ти лояльний до режиму, чи в одвертій або прихованій опозиції до нього. В цих умовах створюється свідомість, власне залежна від геноциду, який фактично триває безперервно. Таким чином і твориться новий тип інтелектуала зі свідомістю, залежною від геноциду, який насправді триває до кінця імперії зла. Це означало, що будь-який його крок «за межу» викличе покарання. Тільки невелика група інтелектуалів на «межу» не зважала. Тому й опинився в «малій зоні» Василь Стус і ще кілька письменників у протестні шістдесяті роки.

 

Як контраст до цього опору режимові, мабуть, варто мимоходом відзначити, що частина (про приблизні цифри годі говорити) української інтелігенції прийняла режим, очевидно, маючи ілюзію, що «якось воно буде»… І її представники (власне із цієї частини), і адміністративно-управлінські кадри, і виробничо-промислова номенклатура, і певний елемент інших прошарків суспільства з роками панування імперії витворився в монстра – т. зв. «гомо совєтікус», який в своїх ганебних залишках проявляється до сьогодні в певних ситуаціях та епізодах.

 

Слід окремо відзначити діячів УГКЦ – єпископів, священиків і монахів, які не підтримали т.зв. «львівського собору» і переходу в Російську православної церкву Московського патріархату, Єпископи і маса священиків були заарештовані і відбували різні терміни покарання в ляґрах ҐУЛАҐу, інші, котрі теж не підписали, пішли в катакомби – і залишилися вірні присязі Богові і Україні. Вони постійно перебували під загрозою арешту, але їх свідомість не розчинилася в екстремальних умовах і засвідчила спротив режимові.

 

Ще один аспект геноциду – українська еміграція під час Другої світової війни. Основа воєнної еміграції (т.зв. третя хвиля еміграції) зумовлена небезпекою, загрозою життю перед більшовицьким тоталітаризмом. Українці із Галичини, які пережили «перше визволення», перед «другим визволенням» емігрували, рятуючи своє життя. Наддніпрянці використовували можливість емігрувати перед просуванням фронту із сходу на захід. Це надзвичайно драматична колізія для кожної сім’ї чи окремої особи, оскільки доводилося покидати рідну землю в складних і небезпечних умовах війни, а майбутнє поставало в непевній перспективі. Але люди свідомо приймали рішення, аби вижити. В основі факту зміни місця проживання лежить, отже, усвідомлення смертельної небезпеки. Таким чином, свідомість як осмислення реального, явного і небезпечного скеровувало дії особи на уникнення небезпеки, що відкривало перспективу в інших умовах жити і працювати.

 

Режим скеровував проти української еміграції найпотужніші ідеологічні засоби, які намагався поза межами імперії впроваджувати на землях вимушеного поселення українців, часто вдаючись до провокацій, брехливих інсинуацій та наклепів.

 

Нарешті повертаючись до згадуваного вище Євгена Плужника з його трагічною долею і зболеною душею, яку переміг відчай, мимоволі чіпляється думка до тих, котрі опустились на коліна, а їх Іван Багряний на еміграції назвав дошкульно, смертельно вбивчою метафорою: «капела євнухів при каті»!

 

Звичайно, вкрай потрібне дослідження про колабораціонізм в українській літературі ХХ століття. Так склалося (може, й немає тут загадки), що досі критичне перо науковців не торкнулося сповна і вичерпно цієї «важкої проблеми», бо довелося б зачепити не одну болючу струну нашого письменства, як великого органу, щоб жодна струна ніколи більше не грала фальшиво. З народженням Нової України (а ми є його свідками й учасниками), поза всяким сумнівом, червоне  пекло в Україні не повториться.

 

Але щоб цього не сталося в будь-якій країні Планети, ми, сучасники ХХІ століття, мусимо присвятити максимум зусиль, звернувшись до світового співтовариства держав і народів із закликом почати під егідою утвореного з цією метою Міжнародного трибуналу процес розслідування і суду над злочинами комунізму, яким немає терміну давності.  

 

Сеник Любомир – доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету, письменник