Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Етнонаціональна політика російської влади у Галичині (1914-1915) (автори: Мазур Орест і Баран Ігор)

опубліковано 30 серп. 2013 р., 10:50 Степан Гринчишин   [ оновлено 6 вер. 2013 р., 09:49 ]

Перша світова війна, попри її трагічні наслідки для багатьох народів Європи, одночасно стала каталізатором їхніх визвольних змагань. Відзначимо, що цьому до певної міри, окрім розвитку національних рухів в Австро-Угорській імперії, спричинилися національна австрійська, згодом російська політика в Галичині, яка й прискорила цей процес. Зрештою це привело до розпаду двох великих імперій – Російської й Австро-Угорської та утворення національних структур. Для глибшого розуміння цих подій пропонуємо цю публікацію.

 

На нинішній день цю проблему досліджували чимало вітчизняних та зарубіжних науковців (І. Крип'якевич, Д. Дорошенко, М. Андрусяк, Я. Дашкевич, М. Кравець, І. Патер, О. Реєнт та інші). Проте вважаємо за потрібне, по можливості, доповнити цю сторінку й тим самим, заповнити прогалину в історії України.

 

Готуючись до вступу у Галичину, російські урядовці замислювалися над тим, яку політику тут проводити. Головними проблемами стали два питання «польське» та «українське». Польське питання могло бути частково вирішене адміністративними заходами. Натомість визнання будь-якої окремішності українців загрожувало зовнішньополітичному курсові та кризою імперської російської ідентичності.

 

З окупацією Галичини російська влада почала переробляти все на російський лад. Припинили роботу всі українські видавництва, зачиняли книгарні, читальні, перестали діяти культурно-освітні установи. В краї запроваджували жорстоку цензуру. Українська мова була заборонена для вживання в адміністрації, суді та взагалі у всіх громадських організаціях. Запроваджували російську мову, відкривали курси для її вивчення, відкривали російські школи та гімназії (1).

 

Трагедія українського населення полягала у тому, що його переслідували як російські війська, які наступали, російська адміністрація, яка почала урядувати у Галичині, так і австрійська військова і цивільна влада, яка хоч і відходили на захід, але не припиняла терору проти українців (2).

 

Ставлення російської окупаційної влади до поляків у Галичині випливало із загальнодержавної політики щодо польського питання. Суть його полягала в тому, що до складу майбутньої Польської держави повинні були увійти губернії Варшавського генерал-губернаторства і польські землі, які приєднані до Росії після перемоги над Австро-Угорщиною.

 

Восени 1914 р. російська політика в Галичині по суті поділялася на дві частини: діяння в Західній Галичині з точки зору її входження до складу майбутньої Польщі, а тим самим до Російської імперії та в Східній Галичині як території, що буде приєднана до Росії.

 

Польську суспільність у Галичині привітав від імені царського уряду Верховний Головнокомандувач Микола Миколайович маніфестом: «Поляки! Російські війська несуть вам благословенну вістку згоди. Нехай щезнуть кордони, що ділять польський народ, нехай він з'єднається і утворить цілість під скіпетром російського царя. Під тим скіпетром відродиться Польща вільна в збереженні своєї віри, рідної мови і самоуправи» (3).

 

На початку політика російської влади стосовно поляків мала деякі вагання. Перший воєнний губернатор Галичини С. Шереметьєв проводив полонофільську політику, відкрив польські школи, ввів у краю оголошення польською мовою, навіть в українських селах. Генерал-губернатор Г. Бобринський на зустрічі 23 вересня 1914 р. з польською делегацією на чолі з віце-президентом Львова Т. Рутовським, заявив, що Східна Галичина – російська земля, і тут буде запроваджена російська мова, закони й устрій. Але він тут же пом'якшив свою заяву. Він наголосив: «У Західній Галичині історичне минуле інше. Коли наші війська визволять цю частину Галичини, я з радістю застосую там засади, висловлені у маніфесті Верховного Головнокомандувача великого князя Миколи Миколайовича до польського народу, очевидно при умові, що польське населення виявить прихильне ставлення до російського війська і влади. Я певний, що призваний Росією до нового світлого майбутнього польський народ зрозуміє для себе всю важливість теперішньої історичної хвилини» (4).

 

Заява Г. Бобринського викликала деяке пригнічення серед польських політичних кіл, навіть серед ендеків, які займали русофільські позиції. Власне, поляки не сподівалися на такий поворот справи і не могли собі уявити, що Східна Галичина разом зі Львовом повинна повністю відійти під російське панування. У пропагандистській брошурі Начального Комітету Народового підкреслювалося: «Зміст промови Бобринського засвідчив тільки те, як москалі розуміють свою «визвольну» місію в Галичині. Для польського населення, в т ч. мільйонової селянської маси, слова графа Бобринського з національного погляду винесли вирок знищення... Львів після кількох років російського панування з міста, яке є єдине з найбільших польських культурних осередків, перетвориться на щось подібне до Житомира, де польськість насильно стиснута у вузькі рамки домашньо-родинного життя, ледве животіє». Передбачувалась навіть масова еміграція польської інтелігенції зі Східної Галичини (5).

 

Настрій поляків у Східній Галичині взагалі до російської влади був приховано ворожий, незважаючи на те, що їм дозволено приватне шкільництво, але з умовою вивчення російської мови. Львівський університет вирішено перенести до Варшави, відкрито товариства, що були під впливом вшехполяків (наприклад, Сzуtеlnіа Аkаdеmісznа), визнано право польської мови у суді, нічого не втратила римо-католицька церква, за винятком перевезення єзуїтів з містечка Хирів до Львова (6).

 

Крім того, воєнний генерал-губернатор призначив поляка-австрофіла Т. Рутовського президентом Львова, віце-президентами Л. Шталя і Ф. Шляйхера, а також 12 членів магістрату як дорадників (7).

 

Взагалі, з боку поляків у Східній Галичині ніяких відкритих виступів проти окупаційної влади не було, вели вони себе досить лояльно. Незважаючи на те, що поляки всіляко підкреслювали «польський характер Львова», наголошували, що вони є «справжніми господарями цього краю (Східної Галичини) і своїх прав не уступлять добровільно» (8).

 

Російська влада сподівалися, що з часом вони змиряться з необхідністю відмовитися від зазіхань на Східну Галичину. Це, на думку влади, станеться тоді, коли поляки переконаються, що їх «побажання будуть задоволені на землях з дійсно польським населенням, зокрема в Західній Галичині» (9).

 

Начальник штабу ставки головнокомандувача російськими військами М. Янушкевич у листі від 2 жовтня 1914 р. голові Ради міністрів І. Горемикіну писав: «Коли скоро наша влада пошириться на ці землі (Західну Галичину), доведеться застосовувати інші методи управління, ніж у Східній Галичині. Зробити це виявиться необхідним, щоб дати полякам докази наших намірів піти назустріч їх побажанням». Далі М. Янушкевич наголошував на тому, що вже пора дати полякам деякі більш позитивні запевнення стосовно пропонованих їм поступок. «Повне і детальне вирішення тепер польського питання, очевидно, і неможливе, і передчасне, – зазначав він, – але збереження цілковитої невизначеності в цьому відношенні створить сприятливу атмосферу для розвитку недовіри в польських колах і, особливо, серед австрійських поляків, ставлення яких до нас не можна признати співчутливим» (10).

 

Тому російська окупаційна влада надзвичайно обережно поставилася до земельної власності польських поміщиків у Східній Галичині, включаючи й тих, які відкрито виступали проти Росії (через міжнародні організації вони домоглися збереження за ними права на земельну власність у районах, зайнятих російськими військами) (11).

 

У зв'язку з цим Г. Бобринський заявив, що не бажано «завдавати без потреби матеріальних збитків майбутнім підданим імперії» (12).

 

Така обережність щодо польських інтересів у краю давала свої результати.

 

Вичікувальна позиція поляків, що спостерігалася на початку війни, через декілька місяців змінилася. Це відзначалося у доповідній записці генерал-губернаторства від 9 лютого 1915 р. Міністерству закордонних справ стосовно польського питання. В ній підкреслювалося проросійське становище народних демократів (ендеків), а також представників великого землеволодіння, які для збереження своїх станових справ і при неодмінній умові утворення єдиної Польської держави готові були відмовитися від панування у Східній Галичині. Ендеків підтримували чиновники, міщани, професорсько-викладацькі кола, біля половини селян Західної і практично все селянство Східної Галичини, католицька партія і великі землевласники Східної Галичини (13).

 

Член Державної Думи М. Караулов, характеризуючи ставлення поляків до російської влади у Галичині, відзначав: «Частина польських панів та інтелігенції бачила у росіянах ворогів. Однак зі сторони польських дідичів, ксьондзів і вчителів нам дуже часто доводилося зустрічати таке прихильне відношення, що дай Боже його знайти і в Росії. Що ж торкається селян-поляків, то їх відносини до російських військ не давали бажати нічого кращого. Очевидно, були й винятки, але як відомо, винятки тільки підтверджують справедливість правила» (14).

 

Російська суспільність на загал ставилася до польської справи досить прихильно. Зокрема поступові партії, а русифікаторські кола ще більше, випиляли своє задоволення щодо проведення владою польської політики. У великих містах відбувалися «дні Польщі», на яких виголошували різноманітні відчити, проводили концерти, робили пожертвування на знищене війною Польське Королівство. Поляки в Королівстві дістали частину самоуправління, полегшення в шкільництві, і багато обіцянок на майбутнє. Серед усіх тих дискусій порушувалася й справа поляків у Галичині (15).

 

Польська суспільність зносила присуд долі терпеливо, проти російської влади явно ніхто не виступав. Арешти поляків проводили рідко і не масово. Щоправда, перед вступом австрійців, у львівських тюрмах перебувало декілька польських соціалістів, окремих польських демократів вислано в глиб Росії (16).

 

За своє визнання лояльності до Росії поляки отримали похвалу від генерал-губернатора Г. Бобринського. Він зазначив, що поляки-австрофіли втекли разом з австрійськими військами, а ті, що залишилися, належать до «наших прихильників або до числа тих, що вагаються. Але в ім'я леліяного ними ідеалу – одної Польщі, ряди тих, хто вагається, поступово тануть і збільшується число тих, що майбутнє відродження Польщі в'яжуть з долею Росії» (17).

 

Переслідування німців, хоч вони і складали напередодні війни невелику частку населення – в Галичині 0,9%, трохи більше на Буковині – 4,6%, – тримали до останніх днів російської окупації. Галицькі німці терпіли знущання з боку російської влади тільки за те, що вони німці, а Росія воює проти Німеччини. У більших містах арештовували інтелігентів, а на провінції – сотні нещасних селян-німців.

 

З одного Городоцького повіту Львівської губернії за підозрою у шпигунстві в травні 1915 р. вивезено 68 сімей німецьких колоністів (18).

 

На початку травня 1915 р. начальник Городоцького повіту доповідав львівському губернатору, що відповідно до розпорядження командувача 8-ої армії О. Брусилова, всі німці з жінками і дітьми виселені протягом 24-х годин і відправлені до Львова для подальшого направлення їх до Росії (19).

 

Начальник Чесанівського повіту Бенецький 31 травня 1915р. повідомляв генерал-губернатора Галичини, що на той час із прифронтової смуги вже було сформовано партію евакуйованих близько 3,5 тис. жителів Ярославського і частини Чесанівського повітів й очікувалося дальше виселення (20).

 

Наприклад, у переддень залишення Львова царськими військами до Росії вивезено голову організації «Вund dеr сhrіstliсhen Dеutshen» голову євангелістської громади та інших німецьких діячів (21).

 

Так само, як німців й українців, російська окупаційна влада переслідувала євреїв, яких хоч визнавали за окрему націю, але без прав. На зустрічі з єврейськими представниками Ф. Шляйхером, Я. Діамандом, Г. Рабнером, рабином Л. Брауде і професором Б. Гауснером градоначальник м. Львова полковник С. Шереметьєв (колишній волинський віце-губернатор) заявив, що не робитиме різниці між євреями і християнами, зберігатиме повну справедливість та шануватиме права мешканців. Проте від них вимагав:

1) не переховувати вояків-євреїв, а видавати владі кожного втікача;

2) не допускати пошкодження телефонного обладнання на своїх дільницях;

3) не збиратися на вулицях і не вступати в розмови з солдатами;

4) не розповсюджувати слухів і фальшивих відомостей.

За невиконання цих вимог пригрозив покаранням відповідно до воєнного часу. Ці вимоги рабини оголосили в синагогах (22).

 

Рятуючись перед російським наступом, багато євреїв виїхали зі Львова до Відня. Ті, що залишилися, зазнали погрому в перший же день. Перший великий погром стався 27 вересня на вулиці Казимирівській (сучасна вул. Городоцька) та бічних Зигмунтівській (Гоголя), Браєрівській (Лепкого), Коллонтая (Менцинського), на Краківській площі та вулиці Жовківській. Солдати стріляли в перехожих та по вікнах. Вбито 49 осіб (частина яких євреї).

 

Російська військова влада використала цей погром на свою користь. Проведене «слідство» доводило, начебто було поранено кілька солдатів. У результаті конфісковано будинки на Краківській та Галицькій площах, взято нових заручників, вивезено з міста на заслання до Росії окремих євреїв (23).

 

Погром став причиною того, що євреї, побоюючись повторення чогось такого ж під час свят, постановили у ті дні не йти до синагог на молитви. Наказано було також замурувати всі вікна на горищах і суворо заборонено носити будь-яку зброю. На виконання цих наказів солдати проводили на вулицях міста власні «ревізії», забираючи у мешканців гроші, годинники і дорогоцінні речі (24).

 

У доповідній записці Верховному Головнокомандувачу російськими військами М Базілі (віце-директор дипломатичної канцелярії при ставці Верховного Головнокомандувача російськими військами у 1914-1915 рр.) підкреслював, що євреї дуже ворожо ставляться до росіян, але «перед торжеством нашої сили не сміють відкрито показувати свою неприязнь». Далі зазначалося, що вони прагнуть шкодити росіянам наскільки це можливо, зокрема вилучають з обігу дрібну монету, тим самим пробують створити грошевий голод, спекулюють на подорожчанні продуктів, ховають їх запаси, а під час битви під Городком, коли здавалося неминучим повернення Львова австрійцям, не приховували своєї радості (25).

 

М. Базілі пропонував також приступити до негайної ліквідації великого єврейського землеволодіння. Адже євреї володіли 35% поміщицької власності і ці землі фактично перебували в їх руках внаслідок розвитку т.зв. єврейського посесорства. Всю цю землю, вважав він, потрібно передати в кредит селянам і таким чином підірвати єврейське засилля (26).

 

Г. Бобринський, виступаючи 25 січня 1915 р. перед спеціально привезеними до Чернівців селянами, обіцяв наділити їх землею за рахунок маєтків євреїв-втікачів (27).

 

Однак, зазначимо, чернівецький губернатор С. Євреїнов, виконуючи вказівку Г. Бобринського не завдавати матеріальних збитків великим землевласникам, взяв під захист майно і маєтки поміщиків, що втекли з австрійцями, організувавши з цією метою «комітет з українсько-румунських землевласників для збирання врожаю на полях колишніх власників-посесорів». Він видав спеціальне розпорядження про охорону поміщицьких маєтків, а для управління землеволодіннями, власники яких втекли, під безпосереднім наглядом поліцейських чинів і начальників повітів створювалися спеціальні комісії.

 

При чернівецькому губернаторові утворено фонд, куди вносили гроші, виручені при веденні господарства в маєтках, які мали бути віддані власникам по їх поверненні до Буковини. Охоронялися також володіння православного релігійного фонду, промислові та торгові заклади, власники яких втекли. Зрозуміло, що цим окупаційна влада прагнула зберегти економічну базу майбутніх російських громадян (28).

 

З окупацією Львова взято єврейських заручників поряд з українцями, поляками і москвофілами. Газета «Голос народа» постійно друкувала оголошення: «Бойкотуйте жидівські товари, нічого не купуйте від жидів». Невдовзі почалися антиєврейські провокації, в результаті яких 17 жовтня 1914 р. в місті через спровоковану стрілянину загинуло декілька невинних людей. Російська влада конфіскувала тоді три єврейські камениці (житлові будинки), взяли нових заручників, багатьох євреїв вивезли з міста. Взагалі зі Львова за час окупації на заслання до Росії було вислано 213 євреїв (29).

 

У Коломиї на євреїв російська влада наклала своєрідну контрибуцію за «неправдиві дані» про свою власність. Переслідування мали місце в Станіславові, Чернівцях, Самборі та інших містах.

 

26 лютого 1915 р. генерал-губернатор Г. Бобринський на підставі наказу Головнокомандувача Південно-Західного фронту М. Іванова про збільшення шпигунської діяльності з боку євреїв видав розпорядження, згідно з яким євреям заборонялося селитися в Галичині, переїжджати з одного повіту до іншого, а порушників карали штрафом до 3000 рублів або трьома місяцями тюрми (30).

 

Проте російська влада мала й інші плани стосовно євреїв. У квітні 1915р. Г. Бобринський визнав лояльність єврейського населення до влади. Він зазначив, що хоч галицьким євреям, які користувалися в краю повною рівноправністю, тяжко відмовитися від деякої внутрішньої ворожості до російських властей, проте їхня поведінка у межах генерал-губернаторства не має ворожого характеру. Ним висловлено думку, що галицькі євреї невдовзі стануть податливим знаряддям русифікації краю. Це припущення найбільше підтверджувалося у Львові, Чернівцях, Станіславові та інших містах, де єврейські купці, незважаючи на нелюбов до Росії, дуже швидко і ревно почали вживати російську мову в торгівельній сфері. Але з відступом царського війська всюди відбувалися єврейські погроми, і євреїв масово гнали на заслання до Росії (31).

 

З відступом російських військ воєнна та цивільна влада примусово виселяла жителів Галичини. Верховний Головнокомандувач Микола Миколайович видав наказ про виселення євреїв перед наступаючим противником, а також брати заручників. Російське військове командування насильно виселяло євреїв з прифронтових територій. Так весною 1915 р. з російської прифронтової зони вздовж Дністра шириною 10 км євреїв було виселено в тил на територію Чортківського та Гусятинського повітів. З Гусятина, де до війни проживало 6 тис. євреїв, їх виселили західніше австрійської прифронтової зони. Тільки в Копиченнях опинилися понад 3 тис. осіб (32).

 

Крім суто політичних питань – ставлення до українців, поляків, німців, євреїв, питань про мову, школу, греко-католицьку церкву, судочинство, – важливе місце у діяльності російської окупаційної влади посідали економічні справи. Насамперед це стосувалося сільського господарства. Член Державної думи Д. Чіхачов відзначав, що в основу російської політики в Галичині та Буковині повинна бути покладена «турбота про сільське, переважно «руське» населення краю, про його прилучення до загальноросійської культури та піднесення економічного достатку» (33).

 

Він, стверджуючи про малоземелля або безземелля галицького селянства, вважав за потрібне розгорнути ширшу діяльність Селянського банку, який зайнявся б улаштуванням земельних справ. Адже багато великих господарств знищено, чимало дідичів (з політичних і економічних причин) приступлять до ліквідації маєтків, і банк зміг би купувати землю на помірно вигідних умовах (навіть ціною зменшення на деякий час діяльності всередині Росії) і в такий спосіб утворити фонд для збільшення землеволодіння місцевого селянства. Він також наполягав на зменшенні великих податків для сільського населення, оскільки міське населення, серед якого переважали поляки і євреї, платило порівняно небагато. Д. Чіхачов зазначав, що податкові полегшення мають стати початком економічного відродження краю, бо австрійська податкова система дуже незадовільна і недосконала, тому її потрібно в майбутньому радикально реорганізувати (34).

 

Принагідно зазначимо, що серед населення західноукраїнських теренів проводилася сильна російська агітація для виїзду до Росії, де селяни мають нібито усі права, не знають пана і податкових тягарів, користуються повною свободою під опікою великої, непоборної царської влади та під благословенням православної віри. «Селянам, – писав відомий український громадський діяч З. Кузеля, – обіцювано всі неймовірні блага: землю і волю, усунення панів-дідичів і жидів, розділ панських і жидівських грунтів, знесення податків» (35).

 

Інші російські урядовці вважали перепродаж землі тільки через Селянський банк дуже проблематичним через відсутність у Галичині фонду державних земель, низьку купівельну спроможність безземельних селян і невелику кількість землі, що піде на продаж. Тому висловлювалися думки про переселення галицьких селян до Сибіру, про необхідність наділити селян землею за рахунок великих і середніх власників. Існувала навіть точка зору, висловлена газетою «Русское слово», щодо скерування в грудні 1914 р. переселенців з Росії до Галичини, замість Сибіру, оскільки після закінчення війни тут будуть значні простори вільних ґрунтів.

 

Особливо наголошувалося на колонізації Галичини (йдеться також про Буковину і Закарпаття), де є сильний німецький і мадярський елемент. За підрахунками російських урядовців, на ці терени можна було б скерувати щонайменше 300 тис. переселенців (36).

 

Такі дивні твердження і плани русифікаторів викликали рішучий протест не тільки в українській галицькій пресі. Навіть москвофільська «Прикарпатская Русь» і О. Марков називали його «неудачным проектом» (37).

 

Однак наступ австро-німецьких військ навесні 1915 р. (Горлицька операція) змусив росіян згорнути широку програму впровадження у Східній Галичині та Буковині великодержавної політики, не дозволив перетворити їх у нові російські губернії. Відступаючи, російські війська нищили і плюндрували все на своєму шляху. Генерал-губернатор видав навіть розпорядження про знищення врожаю, щоб він не дістався австрійським військам (38).

 

З відступом російських військ воєнна та цивільна влада примусово виселяла людей Галичини і Буковини. Очевидці згадували: «Найстрашнішим був день відступу, москалі все палили, грабували людей, убивали, всякими способами знущалися. Людей наших гнали цілими юрбами зі собою з різних сіл і міст» (39).

 

Десятки тисяч людей, що виселялися з цих теренів, поділялися на три групи:

1) заручники;

2) втікачі або біженці;

3) вислані адміністративним або етапним порядком.

 

Першими примусовими переселенцями до Росії були заручники, у першу чергу брали найвизначніших і найвпливовіших людей усіх національностей і станів. Лише зі Львова взяли 37 заручників:

12 поляків, серед яких Ю. Холодецький – директор Рахункової палати, літератор, публіцист; А. Чоловський – директор архівів і музеїв Львова; В. Володзімірський – судовий хімік, цісарсько-королівський радник та ін.;

10 українців – С. Федак, К. Паньківський – директори банків, І. Левинський – відомий архітектор, професор політехніки; І. Свенціцький – директор музею та інші;

15 євреїв, серед них краєві адвокати Я. Діаманд, Я. Райх, А. Бек – доктор медицини, професор університету; власник ресторану Л. Гольдман та ін. (40).

 

Більшість відомих громадян уникли вивезення через поширення серед російських чиновників хабарництва. Пристав градоначальства м. Львова був запідозрений у тому, що під час евакуації у червні 1915 р. продав список заручників, внаслідок чого було арештовано, як вказується у документі, 38 осіб (один втік), замість 132 за складеним списком (41).

 

Проти масового вивезення російськими військами населення зі Східної Галичини і Буковини Загальна Українська Рада видала 11 серпня 1915 р. протест, в якому підкреслювалося, що мета таких злочинних дій спрямована насамперед проти всього українського народу, і є однією з ланок послабити його морально та матеріально в боротьбі проти російського панування, за самостійну державу (42).

 

Звільненням 10 червня 1915 р. Чернівців і 22 червня 1915 р. Львова завершився перший період російської окупації Галичини і Буковини. Діяльність російської адміністрації з вересня 1914 р. по червень 1915р. була спрямована на русифікацію цих країв, створення передумов для закріплення їх анексії та інтеграції з імперією.

 

1. Російський державний військово-історичний архів м. Москва, Російська Федерація (далі РДВІА). – Ф. 2068. – Оп. 1. – Д. 114.-Л. 12.

2. Мазур О. Талергоф – Голгофа галичан / О. Мазур, І. Патер // Галицька брама. – Львів. – 2007. – № 7-8. – С. 31-32.

3. Петрович І. Галичина під час російської окупації, (вересень 1914-червень 1915) / І. Петрович. – Львів, 1915.

4. Odezwy і rоzроrządzеnіа z сzаsów оkuрасуі rоsуjskiеj Lwоwа 1914-1915 Lwów. 1915. 51 s.

5. Achmatоwісz А. Роlіtуkа Rоsjі w kwеstіі роlskіеj w ріеrwszуm rоku Wіеlkіеj Wojnу 1914-1915 / А. Achmatоwісz. Wаrszаwа: Nerіtоn, 2003. 404 з.

6. Петрович 1. Галичина під час російської окупації, (вересень 1914-червень 1915) / І. Петрович. – Львів. 1915. – С. 114.

7. Achmatоwісz А. Роlіtуkа Rоsji w kwеstіі роlskіеj w ріеrwszуm rоku Wіеlkіеj Wojnу 1914-1915 / А. Achmatоwісz. Wаrszаwа: Nerіtоn, 2003. –S. 389.

8. Przуsіесkі F. Rządіу rоsуjskіе w Gаlіcjі Wshоdnеj. 1914-1915 / F. Przуsіесkі. Ріоtrków: "Wiаdоmоśсі Роlsсі". 1915. – S. 57.

9. Международные отношения в эпоху империализма. Документы из архивов царского и Временного правительств. 1878-1917. Серия III. 1914-1917 гг. Т. 1-10, – М. – Л. : Гос. Соц. – Эконом. Изд-во, 1931-1938; Серия III. Т. VI. Ч. 1 – М., 1935. – С. 336.

10. Международные отношения в эпоху империализма. Документы из архивов царского и Временного правительств. 1878-1917. Серия III. 1914-1917 гг. Т. 1-10. – М.-Л. : Гос. Соц.-Эконом. Изд-во, 1931-1938; Серия III. Т. VI. Ч. І. – М., 1935, –483. –С. 352.

11. Савченко В. Восточная Галиция в 1914-1915 годах (этносоциальные особенности и проблема присоединения к России) / В. Савченко // Вопросы истории. – М 1996. – № 11-12. – С. 103.

12. Отчет временного военного генерал-губернатора Галиции по управлению краем с 1-госентября 1914 года по 1-е июля 1915 года. – Киев, 1916.

13. Савченко В. Восточная Галиция в 1914-1915 годах (национально-политическая ситуация и политика российской администрации) / В. Савченко // Отечественная история. – М., 2005. – С. 84.

14. Петрович І. Галичина під час російської окупації, (вересень 1914-червень 1915) / Петрович. – Львів, 1915. – С. 112.

15. Там само. – С. 113.

16. Ганкевич Л. Під теперішню хвилю / Л. Ганкевич // Вістник Союза визволення України. – Відень, 1915. – № 22-23. – С. 6.

17. Історія Львова: У 3 т. / Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України [ред. Ю. Бірюльов]. Т. 2: 1772 – жовтень 1918. – Львів : Центр Європи. 2007. – С. 511.

18. Пілінкевич А. Львів в умовах російської окупації / А. Пілінкевич // Галицька Брама. – Львів, 2007. – № 7-8. – С. 24.

19. Державний архів Львівської області. – Ф. 907. – Оп. І. – Спр. 137. – Арк.7.

20. Центральний державний історичний архів України у м. Львові (далі ЦДІА України у м. Львові). – Ф. 645. – Оп. 1. – Спр. 28. – Арк. 1.

21. Історія Львова: У 3 т. / Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України [ред. Ю. Бірюльов]. Т. 2: 1772 - жовтень 1918. – Львів: Центр Європи, 2007. – С. 511.

22. Jаnusz В. 293 dnі rządów rоsуjskісh we Lwowie (3. IX. 1914 - 22. VI. 1915) / В. Jаnusz. –Lwów: Кsięgarnіа роlskа. 1915. s. 29.

23. Петрович І. Галичина під час російської окупації, (вересень 1914-червень 1915) / І. Петрович, – Львів, 1915. – С. 115.

24. Діло. – 1915 – 24 лип.

25. Международные отношения в эпоху империализма. Документы из архивов царского и Временного правительств. 1878- 1917. Серия III. 1914-1917 гг. Т. 1-10. – М. – Л. : Гос. Соц,- Эконом. Изд-во, 1931-1938; Серия III. Т. VI. Ч. І. -М„ 1935.

С. 337.

26. Там само. – 335.

27. Буковина: історичний нарис / [ред. С. Костишин]. Чернівецький державний університет ім. Ю. Федьковича. – Чернівці: Зелена Буковина, 1998. – С. 200.

28. Становище і боротьба трудящих мас Галичини і Буковини та Закарпаття на початку XX ст. (1900-1919 роки). –К.: АН УРСР, 1960. – С. 228-229.

29. РДВІА м. Москва, Російська Федерація. – Ф. 2003. – Оп. 2. – Д. 538. – Л. 15.

30. Петрович І. Галичина під час російської окупації, (вересень 1914-червень 1915) / І. Петрович. – Львів, 1915. – С. 115.

31. Там само.-С. 116.

32. Берест І. Р. Репресивні акції щодо населення Східної Галичини в роки Першої світової війни / І. Р. Берест // Держава та армія. Вісник Національного університету «Львівська політехніка», № 584. – Львів, 2007.–— С. 57.

33. Савченко В. Восточная Галиция в 1914-1915 годах (национально-политическая ситуация и политика российской администрации) / В. Савченко // Отечественная история. – М„ 2005. – С. 72.

34. Патер І. Селяни на українських землях Австро-Угорської імперії // І. Патер. Історія українського селянства: Нариси [ в 2 т.] / НАН України; Інститут історії України / [В. А. Смолій (ред.)] – К. : Наукова думка, 2006. – С. 501.

35. Кузеля З. Галицькі емігранти в Росії / З. Кузеля // Вістник Союза визволення України. – Відень, 1915. – № 33-34. – С. 8.

36. Вістник Союза визволення України. – Відень, 1915. – № 33-34. – С. 8.

37. Патер І. Селяни на українських землях Австро-Угорської імперії // І. Патер. Історія українського селянства: Нариси [ в 2 т.] / НАН України; Інститут історії України / [В. А. Смолій (ред.)] – К. : Наукова думка, 2006. – С. 502.

38. ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 146. – Оп. 6. – Спр. 1201. – Арк. 27.

39. Діло. – Львів, 1915. – 12 лист.

40. Сhоlоdесkі J. Lwów w сzаsіе оkuрасji rоsуіskіеj (3 września 1914-22 сzеrwса 1915). Z аsnусh рrzеźуć і sроstrzeźen /J. Сhоlоdесkі. Lwów. 1930. s. 165-167.

41/ Центральний державний історичний архів України у м. Києві. Ф. 361. Оп. 1. Спр. 906. Арк. 3.

42/ Вістник Союза визволення України. Відень, 1915. № 45-46. С. 9-10.

 

Орест Мазур, кандидат історичних наук, доцент кафедри Історії України та етнокомунікації, Національний університет «Львівська політехніка»;

Ігор Баран, кандидат історичних наук, старший викладач кафедри українознавства, Львівський Національний Аграрний Університет.