Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Етноцид українців Поділля у 30-ті роки XX століття (автор: Нестеренко Валерій)

опубліковано 21 вер. 2013 р., 09:02 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 вер. 2013 р., 10:08 ]

Життя будь-якого етносу не можна уявити собі без його духовної, матеріальної та ментальної культури. Часто для того, щоб остаточно закабалити народ загарбники використовують не тільки методи характерні для геноциду, а й роблять все можливе, щоб знищити традиційну етнічну культуру (мову, мистецтво, науку, освіту тощо) та її найбільш яскравих провідників (науковців, освітян, працівників культури, діячів краєзнавчого руху). У гуманітарних науках така політика характеризується як «етноцид».

 

У своїй роботі автор ставить собі за мету висвітлити та проаналізувати основні напрями радянської політики етноциду щодо українців Поділля у 1930-ті рр.. Для досягнення цієї мети слід вирішити такі дослідницькі завдання:

1) прослідкувати репресивні дії каральних радянських органів щодо української інтелігенції регіону;

2) простежити процес «чисток» культурно-освітніх закладів (бібліотек, музеїв, сільбудів, хат-читалень тощо) від українських книг, часописів, експонатів тощо;

3) проаналізувати причини та наслідки закриття і переведення більшості вищих навчальних закладів з Поділля до інших регіонів УСРР.

 

Проблему етноциду українського народу у міжвоєнний період вже розглядали у своїх працях чимало дослідників. Особливо слід відмітити роботи В. Даниленка, Г. Касьянова, Ю. Шаповала (1).

 

В окремих статях та монографіях проаналізовано наслідки сталінської національної політики на Поділлі (2).

 

Однак, у теоретичному аспекті це питання ще не було піднято в українській історичній науці. Джерельною базою роботи є передусім, маловідомі для широкого загалу дослідників документи архіву СБУ по Хмельницькій області, Державного архіву Хмельницької області.

 

Перш ніж перейти до розкриття теми коротко охарактеризуємо етнонаціональну ситуацію на Поділлі в період так званої політики «українізації».

 

За офіційними радянськими відомостями подільські округи були серед найбільш українізованих в УСРР. Цьому сприяло те, що переважну більшість населення складали селяни (понад 90%), які завжди виступають носіями традиційної етнічної культури. Тут залишились чимало учасників Українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., котрі повірили більшовицьким гаслам і продовжили працювати у навчальних та культурницьких закладах. Серед них особливо слід відзначити біолога Н. Гаморака – колишнього військового прес-аташе президента ЗУНР Є. Петрушевича, Зборівського повітового комісара ЗУНР О.Мельника, голову Української народної партії М. Баєра, активного провідника автокефального церковного руху професора І. Любарського.

 

Працівники відділів освіти, частина місцевого державного апарату знаходились на націонал-комуністичних позиціях і активно втілювали у життя проголошені НКО УСРР українізаційні заходи. Їм сприяло також і те, що багато учасників революції в Галичині, які не бажали повертатись до Польщі, залишились працювати у різних навчальних закладах та установах Поділля Так, головою Кам'янець-Подільської окружної комісії з українізації був активний діяч Західноукраїнської революції В. Гоца.

 

Варто також відмітити, що Подільський край у міжвоєнний період розглядався керівниками Радянського Союзу як форпост соціалізму на кордоні СРСР із Польщею та Румунією і повинен був стати зразком для тих українців, які проживали за межами УСРР. Крім того, Кам'янець-Подільський мав значний науково-педагогічний потенціал. Він поряд із Києвом, Харковом, Одесою та Катеринославом входив до числа п'яти найбільших науково-освітніх центрів Радянської України (3).

 

При всій непослідовності та прорахунках політики «українізації» слід визнати, що вона сприяла національній самоідентифікації подільського селянства, підняла значення української мови, літератури, мистецтва. Проте, ставлення мешканців регіону до цієї політики було неоднорідним. Аналіз офіційних документів, спогадів дає підставу стверджувати, що на Поділлі сформувалось три підходи щодо визначення її ролі та сутності.

 

Головною рушійною силою радянської «українізації» були співробітники місцевих відділів наросвіти. З 1920 р. цей Наркомат контролювався колишніми «боротьбистами», що викликало велике незадоволення з боку російських більшовиків. За своєю ідеологією вони були націонал-комуністами – ультралівою течією в українському національному русі. Майже однакові погляди на вирішення соціальних питань привели їх до угоди з більшовиками, але вони зовсім по-іншому дивились на шляхи вирішення національного питання в Україні. Вітали цю політику селяни, вчителі, які саме з 1923 р. поступово почали переходити до підтримки радянської влади.

 

Лави противників політики «українізації» на Поділлі складали передусім керівники державних та адміністративних установ, співробітники прокуратури, суду, міліції, ГПУ, інших адміністративних органів. Як правило, це були росіяни або євреї, які вважали політику «українізації» тимчасовим маневром влади, тому всіляко її саботували.

 

Нарешті, негативно, (але із зовсім іншої причини) до національної політики КП(б)У ставилась невелика частина дореволюційної української інтелігенції. Вона наголошувала на нещирості національної політики більшовиків, критикувала її за ідеологізований адміністративний характер.

 

У 1920-ті культурно-освітню ситуацію на Поділлі визначали саме націонал-комуністи, які домінували у місцевій періодичній пресі. З одного боку, вони часто різко критикували «русотяпів», які відмовлялись відвідувати курси з українознавства, а з іншого – тих осіб, котрі виступали проти принципу «пролетаризації» культури і наполягали на збереженні в першу чергу традиційного українського мистецтва, літератури тощо.

 

Початок форсованої колективізації у 1929 р. супроводжувався змінами у національній політиці радянської влади. Вони відкрили шлях до етноциду українців. Відновились арешти відомих українських науковців, працівників культури. Шляхом репресивних дій влада намагалась остаточно зламати опір української інтелігенції, щоб вона не підняла голос на захист пригнобленого форсованою колективізацією селянства. Так, улітку 1929 р. у Кам'янці-Подільському було заарештовано видатного історика Поділля, одного із фундаторів міського музею Ю. Сіцінського, секретаря місцевого наукового товариства при ВУАН Ю. Філя, колишнього керівника Подільської «Просвіти» Є. Кондрацького та ще кількох науковців (4).

 

У Вінниці 1929 р. було репресовано керівника Кабінету виучування Поділля В.Отамановського, у Тульчині голову місцевого наукового товариства краєзнавця І. Зборовського тощо. Арешти відбулись і в інших районах краю.

 

Вибір заарештованих осіб був невипадковим. Це були відомі у регіоні люди, які мали великий авторитет серед селян та інтелігенції. Вони фактично символізували традиційну українську культуру та науку. Такими заходами влада чітко давала зрозуміти всім, що починає справжню війну не тільки з українським селянством, а й з усім українським народом.

 

У 1929 р. припинили свою діяльність наукові товариства у Кам'янці-Подільському, Вінниці, Тульчині. Була ліквідована науково-дослідна кафедра при Кам'янець-Подільському сільськогосподарському інституті, розпущено більшість краєзнавчих осередків та організацій. Ці заходи призвели до занепаду історичних, мовознавчих, географічних, педагогічних, літературознавчих та інших науково-краєзнавчих досліджень. Етнографію почали називати «націоналістичною наукою».

 

Таким чином влада намагалась змінити історичну етнічну пам'ять українців. Характерно, що проводячи арешти серед вчених старшої генерації, центральна влада поки що не використовувала репресій щодо націонал-комуністів. Мало того, вони самі час від часу брали учать у їх шельмуванні!

 

Одночасно із репресіями проти гуманітарної інтелігенції розпочались арешти і серед працівників аграрного сектору. Органи ГПУ сфабрикували справу так званої української філії «Трудової селянської партії». Всього у цій справі в УСРР було заарештовано 142 особи: відповідальних працівників в галузі сільського господарства, співробітників кооперативних закладів, викладачів аграрних вузів. Так, 18 грудня 1930 р. був заарештований доцент Кам'янець-Подільського сільськогосподарського інституту (СГІ) І. Олійник – автор багатьох робіт про кооперативне будівництво в сільському господарстві. 12 вересня 1931 р. він був висланий до Казахстану, де захворів на тиф і згодом помер (5). Згодом заарештували ще кількох викладачів СГІ.

 

Матеріали радянських часописів свідчать про те, що далеко не всі науковці беззастережно підтримали насильницьку форсовану колективізацію та ліквідацію непу. Так, В. Геринович (колишній ректор Кам'янець-Подільського Інституту Народної освіти (ІНО)) у своїх роботах про природні виробничі сили Кам'янеччини використовував тези М. Бухаріна, професор В. Живан у своїх дослідженнях не писав нічого позитивного про колективізацію, а викладач педології А. Будко на лекціях відверто говорив, що «ми будуємо соціалізм, згораємо на роботі, а що маємо – тільки ідею» (6).

 

Окремі викладачі справедливо вважали, що політика «військового комунізму» та політика «ліквідації куркульства як класу» ідентичні. Можна стверджувати про те, що значна частина викладачів вищих та середніх навчальних закладів Кам'янця-Подільського (як і деяких інших міст УСРР) негативно ставилась до заходів радянської влади щодо проведення форсованої колективізації сільського господарства, проте їхня опозиційність обмежувалась виключно розмовами і не переходила у практичну площину.

 

Незважаючи на це, наприкінці 1932 р. на Поділлі розпочались арешти освітян у справі так званої «Української військової організації» (УВО). Керівником міфічної організації оголосили колишнього наркома освіти УСРР О. Шумського – головного провідника політики «українізації». Розпочався новий етап українського етноциду. На цей раз, репресії спрямовувались проти націонал-комуністів: колишніх «боротьбистів», «незалежників», усіх тих, хто знаходився на подібних позиціях. Російський більшовизм нібито брав своєрідний реванш за тимчасовий відступ у 1920-х рр..

 

У приналежності до міфічної «УВО» було звинувачено багатьох галичан. У грудні 1932 р. – на початку 1933 р. органи ГПУ заарештували багатьох вчених – вихідців із Західної України. У тому числі – колишніх професорів Кам'янець-Подільського Державного українського університету та ІНО: Н. Гаморака, В. Гериновича, Ф. Кондрацького, О. Мельника, асистентів А. Добуша, А. Марценюка та інших.

 

Згодом на підставі свідчень заарештованих було затримано ряд інших викладачів вишів та співробітників науково-дослідних установ. Матеріали слідства, що тривало майже рік, складають два великі томи. Вони вражають тими «зізнаннями» та обвинуваченнями, які зводили на себе і один на одного заарештовані науковці. Без сумніву, каральні органи застосовували щодо них жорстокі тортури (7).

 

Підсудні змушені були зізнаватись у фантастичних найстрашніших злочинах. Так, В. Геринович «свідчив», що ще в середині 1920-х років у Кам'янець-Подільському СГІ діяла підпільна контрреволюційна група, до якої нібито входили професори О. Мельник, І. Олійник, М. Геращенко, О. Полонський та інші; що Кам'янецьке наукове товариство займалось виключно націоналістичною роботою та через Вінницьку контрреволюційну організацію на чолі з О. Севастьяновим підтримувало ворожі контакти з Києвом тощо.

 

Найбільшою знахідкою для слідчих стали свідчення асистента інституту технічних культур А. Марценюка. Не витримавши тортур, він обмовив багатьох своїх колег і заявив, що контрреволюційні осередки в Кам'янці-Подільському діяли начебто в Інституті соціального виховання, Інституті технічних культур, Науково-дослідному інституті птахівництва, робітничому факультеті, гідробіологічній станції. Вони нібито були згуртовані в єдину організацію, на чолі якої стояв колишній Зборівський повітовий комісар ЗУНР О. Мельник (8).

 

Серед групи заарештованих у березні 1933 р. вчених та діячів освіти Кам'янця-Подільського були також колишні викладачі Кам'янецького українського державного університету фізіолог М. Геращенко та відомий дослідник фауни Поділля В. Храневич, секретар ІНО А. Розенкранц (у минулому голова Кам'янецького осередку Української комуністичної партії), секретар Кам'янецького окружного краєзнавчого комітету А. Савченко; викладачі педагогіки та педології ІНО В. Курневич, Г. Бутко, наукові співробітники міського ботанічного саду (аспіранти професора Н. Гаморака) Ф. Панасюк, Ф. Наливайко та інші (всього 14 чоловік).

 

Після тривалого слідства 19 листопада 1933 р. прокурор Кам'янець-Подільського прикордонного загону нарешті висунув підсудним звинувачувальний вирок. У ньому, зокрема, говорилось: «Розкрита і ліквідована контрреволюційна повстанська шпигунська організація УВО, яка ставила перед собою завдання збройного скинення Радянської влади, відновлення буржуазно-шовіністичної держави так званої Великої Соборної України». За задумом прокурора, Кам'янецька філія «УВО» була однією з найбільших в УСРР. Її члени нібито мали тісний зв'язок із закордоном, звідки отримували зброю для масових антирадянських повстань. Крім того, робота осередку полягала начебто «у збереженні, згуртуванні націоналістичної інтелігенції, консолідації всіх шовіністичних, чужих радянській владі викладачів і студентів, у шкідництві у сільському господарстві, створенні нових націоналістичних груп для організації збройного повстання» (9).

 

В. Геринович, І. Любарський отримали по 10 років ув'язнення в концтаборах, О. Мельник, А. Розенкранц, В. Храневич, М. Геращенко – по 5 років і т.д. Багато з них (Н. Гаморак, І. Любарський, О. Мельник, В. Храневич) загинуло в сталінських таборах або на засланні.

 

Паралельно із арештами провідних науковців та працівників вищих навчальних закладів в усіх районах Вінницької області відбулись «чистки» педагогічного складу шкільних закладів. Після самогубства колишнього керівника НКО України М. Скрипника почали шукати сліди так званої націоналістичної «скрипніківської лінії» в школах. Це призвело до катастрофічної ситуації в школах. Через численні арешти та звільнення по політичним мотивам вчителів шкільні установи були зовсім не укомплектовані педагогічними кадрами та вчителями.

 

Офіційна періодична преса постійно нагнітала атмосферу ненависті до української науково-освітньої інтелігенції. Так, у «Більшовицькій правді» (органі Вінницького обкому КП(б)У) 6 листопада 1933 р. була вміщена розгромна стаття Я. Дмитерка «Націоналістичне болото», у якій містилась нищівна критика діяльності заарештованих викладачів кам'янець-подільських вищих навчальних закладів: І. Любарського, В. Гериновича, А. Розенкранца та інших, яких автор звинувачував у різноманітних злочинах: протаскуванні націоналістичної пропаганди, ідеалізації минулого України, ігноруванні творчості пролетарських письменників тощо (10).

 

Подібні матеріали покликані були викликати ненависть до всього українського. Врешті-решт у 1933-1935 рр. всі вищі та середні спеціальні навчальні заклади Кам'янця- Подільського «як кубла націоналізму» були переведені до інших міст УСРР або взагалі ліквідовані (11).

 

У Вінниці деякі виші було реорганізовано, скорочено кількість студентів, а деяких викладачів було ув'язнено.

 

У середині 1930-х років після остаточного розгрому сформованого М. Скрипником апарату НКО суттєво змінились функції українського вчительства. В роки політики «українізації» вони, хоча і в межах комуністичного світогляду, намагались формувати національну свідомість громадян. Велика увага приділялась вивченню української мови, історії, літератури. Тепер же від освітян вимагали, що необхідно в першу чергу «пройняти весь навчально-виховний процес пролетарським інтернаціоналізмом, виховувати революційну пильність і ненависть до всіх куркульсько-націоналістичних проявів і тенденцій».

 

Намагання і далі проводити українознавчу роботу в школах тепер розцінювалось виключно як націоналістична пропаганда. Це призвело до нових арештів в органах народної освіти та шкільних закладах Поділля. Зокрема, у 1933 р. був заарештований керівник Кам'янець-Подільського райвно Альошин.

 

Паралельно із нищенням системи української вищої та середньої освіти влада завдала удару по культурницьким установам. «Чистки» бібліотечних фондів влаштовувались владою і раніше, але саме с початку 30-х рр.. почалось масове вилучання з бібліотек не тільки праць опозиційних більшовицьких лідерів на зразок Л. Троцького чи М. Бухаріна, а й класиків української літератури. Так, до заборонених творів, які підлягали вилученню з бібліотек тодішньої Вінницької області, потрапили твори українських радянських поетів та письменників, репресованих тоталітарною владою: О. Вишні, О. Зерова, М. Хвильового, Р. Заклинського, М. Куліша, Є. Плужника, В. Підмогильного та багатьох інших (12).

 

До забороненої літератури потрапив навіть «Малий Кобзар» Т. Шевченка!

 

У бібліотеках вищих навчальних закладів відбулись чистки навчальної та наукової літератури. Влаштовувались навіть показові, публічні судові процеси над книгою. Наведемо тільки один найбільш характерний приклад. В липні 1934 р. на зборах студентів-заочників біологічного відділу Кам'янець-Подільського педагогічного інституту розглядалось питання про шкідницькі настанови підручника В. П. Храневича «Курс загальної біології». В. П. Храневич був приват-доцентом Кам'янець-Подільського державного українського університету, у 1920-ті рр.. видав кілька монографій про фауну Поділля, однак у 1933 р. був заарештований у сфабрикованій справі Подільської філії «УВО». Збори ухвалили, що підручник перенасичений «націоналістичною термінологією», є «шкідливий, контрреволюційний» і його не можна використовувати в навчальних закладах (13).

 

Не минули репресії і співробітників музеїв. Зокрема, з експозиції Кам'янець-Подільського історичного музею на початку 1930-х рр.. було вилучено ті експонати, які стосувались історії УНР, боротьби українського народу за незалежність, документи про відкриття у 1918 р. Кам'янець-Подільського державного українського університету. Але цього для каральних органів виявилось замало. У 1937 р. був репресований директор музею А. Беньковський, незважаючи на його колишнє революційне минуле (14). Подібна доля спіткала і директора Вінницького музею Г. Брілінга.

 

Під час «великого терору» 1937-1938 рр. переважну більшість вчителів було репресовано. Уцілілій українській інтелігенції влада відвела непоказну другорядну роль – виступати в ролі слухняних слуг і речників тоталітарного політичного режиму. Її основною функцією стала агітаційно-пропагандистська робота, популяризація серед населення промов керівників СРСР, марксистсько-ленінської теорії, сталінського «Короткого курсу ВКП(б)», що стало їхнім чи не головним завданням. Так, у 1939 навчальному році в селах і містах Кам'янець-Подільської області було прочитано 2757 лекцій з історії комуністичної партії та на антирелігійну тематику (15).

 

Про наукову, краєзнавчу та дослідницьку роботу в умовах утвердження тоталітарного політичного режиму годі було і думати.

 

Коротко підсумуємо результати нашого дослідження. Етноцид українців на теренах Поділля здійснювався у кілька етапів.

 

Перший з них приходиться на кінець 1929 – початок 1930 р. і був нерозривно зв'язаний з початком форсованої колективізації. Арешт найбільш визначних представників гуманітарної та сільськогосподарської інтелігенції Поділля мав на меті позбавити селянство можливої підтримки з їх боку у антиколгоспній боротьбі.

 

Наприкінці 1932 р. розпочався другий етап, який був нерозривно пов'язаний з жахливим Голодомором 1932-1933 р. Арешти освітян, працівників культури здійснювались паралельно із жорстокою антигуманною політикою радянської влади щодо селянства. Вони значно підірвали генофонд українського етносу.

 

Третій етап припадає на 1937-1938 рр. У ці роки багато українських освітян, поетів, письменників було репресовано. Саме у цей час центральне радянське керівництво взяло курс на реалізацію ідеї про «злиття націй». Його практичне втілення повинно було, на думку комуністичних функціонерів, призвести до асиміляції українців у новій спільноті – так званому «радянському народі».

 

На завершення відзначимо, що ця робота далеко не вичерпує всіх питань досліджуваної тематики. Чимало її аспектів (зокрема, посилення русифікаційних процесів на Поділлі у др. половині 30-х рр.., якісні зміни у системі української освіти, культури та ін.) потребують подальшого, більш поглибленого студіювання.

 

Література

1. Касьянов Г. В„ Даниленко В. М. Сталінізм і українська інтелігенція (20-30-ті роки). – К., 1991; Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920-1930-х років: соціальний портрет та історична доля. – К„ 1992; Шаповал Ю. І. Україна 20-50-х років. Сторінки ненаписаної історії. – К., 1993.

2. Нестеренко В. А. Українізація на Поділлі у 20-30-х роках XX сторіччя. Основні напрями, наслідки, недоліки та особливості. – Кам'янець-Подільський, 2003.

3. Нестеренко В. А. Вказана праця. – С. 36.

4. Державний архів Хмельницької області (далі – ДАХО). – Ф. 302. – Оп. 4. – Спр. 37. – Арк.19

5. Алєщенко М. І., Нестеренко В. А. Репресовані викладачі Кам'янець-Подільського сільськогосподарського інституту// Освіта, наука і культура на Поділлі. Збірник наукових праць. – Том. 2. – Кам'янець-Подільський, 2002. –С. 149.

6. Нестеренко В.А. Репресії проти діячів науки і освіти в Кам'янці-Подільському// Кам'янеччина в контексті історії Поділля; Матеріали всеукр. наукового симпозіуму. – Кам'янець-Подільський, 1997. – С. 33

7. Архів СБУ по Хмельницькій області. – Ф. 6193. – Оп.12. – П.5966. – Том. 2. – Арк. 7-11.

8. Архів СБУ по Хмельницькій області. – Ф. 6193. – Оп.12, – П.5966. – Том. 2. – Арк. 12-14.

9. Архів СБУ по Хмельницькій області. – Ф. 6193. – Оп.12. –П.5966. – Том. 2.

10. Більшовицька правда. – 1933. – 6 листоп.

11. ДАХО. – Ф.п.3. – Оп. 1. – Спр. 392. – Арк. 110-112.

12. ДАХО. – Ф.п. 179. – Спр. 117. – Арк. 59.

13. ДАХО. – Ф. 302. – Оп.І. – Спр. 2112. – Арк. 54.

14. Волкова В., Нестеренко В. Кам'янець-Подільський історичний музей: перші 50 років. – Кам'янець-Подільський, 2010. – С. 20.

15. Червоний кордон. – 1940. – 3 січня.

 

Валерій Нестеренко, кандидат історичних наук, доцент, Подільський державний аграрно-технічний університет.