Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Єднання в ім’я захисту православ’я

опубліковано 3 трав. 2016 р., 11:13 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 трав. 2016 р., 11:42 ]

 

 

Доповідь архиєпископа Ігоря (Ісіченка) на XXVI єпархіяльному соборі Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви (Харків, 7/20 квітня 2016 р.)

 

Вже рік ми йдемо важкою дорогою випробувань, оточувані наклепами й погрозами. Та й хіба тільки останній рік? А чи було інакше від часу відродження на Сході та Півдні України нашої Церкви?

 

Тим не менше, останній рік був найважчим, бо нашими опонентами виявилися ті, хто не так давно молився поряд і причащався з однієї з нами чаші. Христос дав нам відчути власний біль, переданий євангелистом Матеєм у словах з Тайної вечері: «Хто руку свою вмочить у миску зо Мною, той видасть Мене» (Мт. 26: 23).

 

Чи були підстави для скандальної втечі з Харківсько-Полтавської єпархії великої групи священиків, за котрими відійшла більшість парафій? На перший погляд – ніяких. Адже що говорилося в ухвалі попереднього собору? «Звернутися до Блаженнішого Патріярха Святослава і синоду єпископів Української Греко-Католицької Церкви з проханням про братні поради щодо досягнення євхаристійного спілкування та адміністративної єдности Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви з Українською Греко-Католицькою Церквою як із співспадкоємницею київської духовної традиції».

 

Звернутися по братні поради – і нічого більше! Ми не ухвалювали жодних змін ані в статуті, ні в канонічному підпорядкувнні. Я й досі поминаю на богослужіннях Вселенського Патріярха. Коли хто й був проти зближення з УГКЦ, він міг відстоювати свою позицію в єпархіяльній спільноті, а сьогодні на соборі запропонувати власну резолюцію.

 

Але опоненти просто втекли. Втекли не тільки від нас – це було б лише частиною проблеми. Вони втекли від діялогу, від самої перспективи єдности. І це ставить нас перед фундаментальною проблемою, яка виявляється щодалі більше помітною. Справжній вододіл у Православній Церкві пролягає нині не між московською та константинопольсько-американською політичними орієнтаціями, не між прихильниками ДНР-ЛНР та незалежної України. У різних юрисдикціях ми бачимо з одного боку середовища, відкриті до простування вперед, до діялогу з однодумцями, до апостольської винахідливости в служінні слова. І скрізь їм протистоять самовдоволені кола прихильників ізоляціонізму, ладних перетворити церкву на замкнену фортецю, нетерпиму до будь-яких змін, до пошуку нового. Як і колись, апостольській громаді протистоїть синедріон, готовий засудити всіх інакодумців.

 

Порівняймо риторику Банченського єпископа УПЦ МП Лонгина Жара й полемічні творіння нашого полтавського візаві Шкурупія. А принагідно згадаймо слова найвідомішого проповідника УПЦ МП Андрія Ткачова про учасників Революції Гідности: «Молюсь, чтобы Господь вселил страх и трепет в сердца и кости мятежников. Чтобы Бог послал им болезнь в доме и на улице, страх на улице и страх в доме, чтоб они покоя не имели, чтобы они сожрали друг друга, пусть гад сожрет гада – я жалеть о них не буду. Это страшные враги нашего будущего, и страшные враги сегодняшнего, настоящего. Я их не жалею, я о них не молюсь…… Понаехало всяких раскольников и еретиков со всех краев, оккупировали центр города, воют нам свои молитвы непонятные, на полупонятном языке»?

 

Хіба є між цими трьома авторами щось відмінне? Ні, всі вони говорять однією мовою. Мовою ненависти й самомилування. Це мова, яка виключає діялог і не має нічого спільного з благовіствуванням Того, Хто навчав любити не лише однодумців, але й ворогів (Мт. 5:43-45). Для нас мова ненависти абсолютно неприйнятна, і не варто розраховувати на якесь порозуміння з її носіями. Вони бо здатні тільки ділити й протиставляти людей одне одному.

 

Тому вибір, який постав перед нами після втрати духовної опіки спочилого в Бозі митрополита УАПЦ Константина, полягає не лише в деталях назви єпархії та її канонічного підпорядкування. Це вибір між ненавистю й любов’ю, між стаґнацією, повільним помиранням, і розвитком, рухом уперед. Бо ж наше майбутнє залежить від того, з ким ми опинимося разом.

 

Ми вже маємо значний досвід контактів із іншими конфесіями та юрисдикціями. Ми бачили храми, на брамах яких висіли оголошення про заборону молитися за «уніятів, католиків, розкольників і самосвятів». Ми пережили безпідставні плітки та наклепи, поширювані номінально належними до однієї з нами церкви особами. Ми пам’ятаємо заборони львівського архиєрея УАПЦ священикам із його єпархії їздити викладати до Колеґії Патріярха Мстислава. Як же відрізняються від усього цього гостинні зустрічі наших прочан у Зарваниці, в Унівському, Крехівському, Бучацькому, Колодіївському, Улашківському монастирях!

 

За минулі понад чверть століття тисячі церковних і світських політиків маніпулювали поняттям об’єднання. Та щоразу сенс цього поняття вихолщувався сподіваннями на об’єднання церков згори, засобами адміністративного тиску, політичних угод, міждержавних компромісів, навіть фізичного впливу на священнослужителів. Бракувало в усіх цих моделях одного – любови. Любови й довіри між учасниками об’єднавчого процесу. На жаль, і Константинопольська Патріярхія, і предстоятелі українських православних церков (як материкових, так і діяспорних) перекладали місію об’єднання на світських державних лідерів, котрі ледве що давали собі раду з безпосередніми повноваженнями.

 

Фактично рік тому наш попередній єпархіяльний собор уперше звільнив спрофановане поняття об’єднання церков від авторитарного сенсу. Ми започаткували діялог, який був напрочуд шанобливо й дружньо підтриманий УГКЦ. Треба розуміти, наскільки неспівмірними є учасники діялогу. З одного боку – наша малесенька спільнота, з іншого – потужна динамічна церква, що перебуває в єдності з Апостольським престолом, не має проблем із канонічним визнанням і активно розбудовує свою освітню мережу, капеланську службу, соціяльні структури. Тим не менше, жодного разу безпосередні учасники діялогу з числа наших священиків і мирян не відчули ані зверхности, ні тиску з боку співрозмовників. Навпаки, Блаженніший патріярх Святослав, інші владики, голови комісій підкреслено уважно ставилися до наших пропозицій, активно шукали – і в Україні, і в Римі – канонічних можливостей до розробки моделі єдности, в якій ґарантовано збереглася б ідентичність нашої єпархії. І запропоновані нашому соборові пропозиції є наслідком інтенсивної річної праці, до якої були залучені десятки богословів. Прошу це врахувати й поставитися до одержаних пропозицій із належною увагою та пошаною.

 

Наше скромне прохання передбачало тільки допомогу в забезпеченні нам дальшого самотнього служіння, до якого ми з вами звикли. Але щедрі пропозиції, одержані від спеціяльно створеної комісії Синоду єпископів УГКЦ, відкривають перед нами незмірно ширші перспективи. Вони окреслені проєктом, одержаним делеґатами єпархіяльного собору. Нас запрошують до рівноправних партнерських стосунків на засадах персональної єпархії, статус якої передбачений Кодексом Канонічного Права. Наші громади входять до вселенської церковної спільноти, позбуваючись тавра «неканонічних» і ганебної залежности від примх українських і зарубіжних політиків, що постійно маніпулюють православним електоратом. Ми дістаємо повне право чесного поминання церковної влади, а не самовправного виголошення імен грецького та діяспорних архиєреїв, котрі не давали нам відповідного дозволу й не хочуть мати до нас ніякого відношення. Ми звільняємося від постійної необхідности шукати канонічні розв’язання проблем, давно вирішених на вселенському рівні.

 

Є речі, до яких важко звикнути. Незвично вживати поняття «персональна єпархія» чи «персональна парафія». Але це звичайний канонічний термін, що означає спільноту, організовану не за територіяльною, а за особистісною ознакою. Наша єпархія лишається єпархією вірних УАПЦ, входячи під юрисдикцію Верховного архиєпископа УГКЦ, а за його посередництвом – до вселенської християнської спільноти. А коли ми визнаємó цю юрисдикцію, ми зобов’язані шанувати її духовний провід, поминати його в єктеніях, формально визнати свою підпорядкованість церковній владі та зберігати їй вірність, так як завжди зберігала вірність церковній владі наша єпархія – часто залишаючись самотньою в розсвареній і поділеній УАПЦ.

 

Чи припиняємо ми бути православними й зберігати відношення до УАПЦ? Аж ніяк! Православними нас робить не реєстрація державними урядовцями, а віра. Віра, що базується на вченні святих апостолів, вселенських соборів, Отців і Учителів Церкви. На їхньому автентичному вченні, а не на схоластичних інтерпретаціях російських синодальних богословів! Цю віру ми й хочемо захистити від неминучої профанації, на яку б були приречені в разі дальшого збереження status quo. Ми йдемо на об’єднання, керовані цією вірою.

 

Чи зраджуємо ми пам’ять нашого Патріярха Димитрія? Адже відоме його критичне ставлення до процесів відродження УГКЦ наприкінці минулого сторіччя. Але пригадаймо-но, де приймав хрещення Володимир Ярема? В яку богословську школу він вступив? Саме греко-католицьке виховання сформувало релігійність Володимира Яреми, рятуючи його від цинізму й заробітчанського сприйняття священства, поширеного в РПЦ. На богословську освіту його благословив митрополит Андрей Шептицький. Вирішальними ж для прийняття Володимиром Яремою сану в РПЦ були арґументи о. Гавриїла Костельника про «возз’єднання» як шанс зберегти ідентичність галицького обряду й місцевого устрою парафіяльного життя.

 

І коли о. Володимир Ярема розпочав у Галичині рух за автокефалію, це був для нього не стільки рух за відокремлення від Москви, скільки за повернення до тієї духовної традиції, в якій він був вихований. Хто, як не Патріярх Димитрій, любив говорити про «чисту Церкву»! І, зрозуміла річ, ця Церква асоціювалася в нього не з анархічною групою самоврядних громад, де священиком може бути двічі одружений, а для єпископських свячень досить не мати офіційної дружини, а віра, виховання й освіта не обов’язкові. У цій групі він завжди був чужим.

 

Уявляючи ж собі поряд Євгена Сверстюка, я ні на мить не сумніваюся, що він би підтримав і схвалив наш вибір. Він неодмінно був би з нами, а не з тими, хто брутально викидав його з редакції газети «Наша віра» на засніжену Володимирську гірку.

 

А як раділи б нашому виборові колишні фундатори чи не всіх громад Харківсько-Полтавської єпархії – жертви депортацій із Галичини, що їх імена тепер виголошуються на заупокійних богослужіннях!

 

І ще одне ми мусимо завжди пам’ятати: вже третій рік на нашій землі точиться жорстока війна. Війна цивілізацій. Кремлівська пропаґанда воліє зобразити її війною православного Сходу з ліберальним Заходом. Пригадаймо нашу характеристику з листа патріярха Кирила Його Всесвятості Варфоломеєві та предстоятелям іншим православних церков: «Представители Греко-католической церкви и раскольничьих общин, выступавшие на киевском Майдане, открыто проповедовали ненависть к Православной Церкви, призывали к захвату православных святынь и искоренению Православия с территории Украины. С началом же боевых действий униаты и раскольники, получив в руки оружие, под видом антитеррористической операции стали осуществлять прямую агрессию в отношении духовенства канонической Украинской Православной Церкви на востоке страны… Униаты и примкнувшие к ним раскольники стараются одержать верх над каноническим Православием на Украине, в то время как Украинская Православная Церковь с терпением и мужеством продолжает в этих непростых условиях окормлять своих страдающих верных чад».

 

Це пише не світський політик, а предстоятель Церкви, що має найбільшу питому вагу в світовій православній спільноті. Ми для нього – лише об’єкт ненависти. Глава ж Римсько-Католицької Церкви в цей час, не беручись судити, хто винен у розпалюванні війни, просто закликає до гуманітарної допомоги для «тих, хто переносить наслідки насильства в Україні: тих, які перебувають на теренах, охоплених військовими діями, які вже викликали тисячі смертей». І наступної неділі, 24 квітня, в усіх католицьких парафіях провадитиметься збір коштів на допомогу постраждалій від аґресії Україні. Ось вам два підходи до нашої національної трагедії.

 

Бог поставив нас на межі двох світів. І сьогодні ми, люди Церкви, покликані захистити нашу духовну традицію, нашу паству від цинічного використання Церкви в політичних, імперських інтересах. Покликані захистити православ’я. Адже сенс поняття «православ’я» не зводиться до назви певної групи автокефальних східних церков візантійського обряду, що відійшли 1054 р. від єдності з римським архиєреєм. «Православ’я» чи по-грецькому «Ορθοδοξία», – визначення якості віри, її відповідності духові Вселенських Соборів і вченню Отців Церкви. Насамперед же – вірі апостолів, першоверховним серед яких ми визнаємо першого єпископа Риму Петра.

 

Війна, мимовільними учасниками якої ми з вами стали, – це, власне, і є та гібридна війна, про котру попереджав інший апостол, Павло: «Бо ми не маємо боротьби проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби» (Еф. 6:12). Ця війна вимагає мужности і правди. А ще випробовує нашу християнську солідарність, наше розуміння суті православ’я. Я не сумніваюся, що сьогоднішній єпархіяльний собор прийме мудре, далекоглядне рішення, якого очікують далеко поза персональними межами наших парафіяльних громад. Рішення, котре твердо визначить наше місце в справді православній спадкоємниці Київської митрополії – УГКЦ, а відтак і в єдності зі Вселенською Церквою, очолюваною спадкоємцем першоверховного апостола.