Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Двадцять п`ять років української державности. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 19 вер. 2016 р., 10:18 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 жовт. 2016 р., 04:22 ]

 

Впродовж усіх років з часу проголошення незалежности загальний соціальний стан населення був вкрай низький. Звертаємо на цю особливість становища народу саме тому, що показник його добробуту (чи, навпаки, бідности), як правило, звертає увагу соціологів на розкриття причин добробуту чи бідности.

 

Отже, причини:

 

а) Від часу проголошення незалежности аж до сьогодні в Україні фактично не відбувся перерозподіл, з одного боку, капіталу, що знаходився в різних структурах і особах (про це мова нижче), а з іншого – загал населення не володів збереженнями, які гарантували б йому безболісний перехід із попереднього – окупаційного режиму (стан абсолютної залежности особи від правлячої тоталітарної системи), в стан вільного суспільства із дотриманням прав особи і прав народу та їхнього соціального забезпечення;

 

б) в новоутвореній державі відсутність гарантії норми суспільного життя, та й сама норма сприймається як суспільством, так і поступово сформованою владою по-різному;

 

в) політична строкатість на час проголошення (історично правильно було б: відновлення) держави, котра відвертала увагу і сили від першочергових завдань дня;

 

г) економічний хаос у перехідний момент, свідоме руйнування ряду старих економічних структур, які в нових умовах, все ж таки, могли прислужитися економічній стабілізації;

 

д) безробіття – показник економічної кризи і концепції розвитку держави в нових умовах (до речі, й досі відсутня національна програма розвитку держави).

 

У відповідь на економічну кризу, відсутність чіткої кадрової політики виникає масова еміграція різних станів населення і спеціалістів різної кваліфікації. На сьогодні приблизно 7-8 млн. українців перебувають поза Україною, шукаючи гідного людини заробітку і застосування здобутих у краю знань і кваліфікації. Великий відсоток населення продуктивного віку прагне виїхати за кордон.

 

Без сумніву, еміграція значно ослабила державу в багатьох відношеннях.

 

Дієвим чинником ослаблення держави стала внутрішня політична боротьба між різними партіями і насамперед проти старорежимних партій – комуністичної, соціалістичної, яка видавала себе за державотворчу (з гіпсовим бюстом  Ульянова на робочому столі секретаря соціалістів), та громадських з лівим, комуністичним ухилом, що становили і донині зберігаються як п`ята колона.

 

Дуже вразливим в час державного становлення виявився політикум, що складався з людей, досі не причетних до державного будівництва і в минулому націлених на руйнування тоталітарної системи.

 

Більше того, не було чіткого уявлення, яку ж державу, власне кажучи, слід розбудувати і на яких засадах ідеологічного порядку та адміністративного поділу…

 

В середовищі національно свідомого населення прагнення створити державу, за яку в минулому поклали свої життя сотні і тисячі патріотів, не знайшло підтримки правлячої верхівки. Другий президент України насмілився навіть проректи, що національна ідея «не спрацювала». Виходить, він не розумів, що національна ідея – це і є національна держава.

 

Щоправда, епітет «національна» в умовах реальности того часу мав, все ж таки, умовний характер, оскільки при владі знаходилися, як не дивно, антидержавники.

 

Внутрішній процес становлення політикуму національно-демократичного характеру затягнувся на довгий час; треба визнати, що він і сьогодні не закінчився…

 

Нарешті, найважливіший опонент, що поступово перетворився на відкритого ворога нової держави – Росія постала серйозною загрозою нової демократичної соборної держави (наразі про соборність усіх українських етнічних земель залишається лише мріяти).

 

Очевидно, на самих початках незалежности гостро не стояла проблема Росії, яку скоріше усвідомлювали переважно галичани і ті із східних областей України, які дуже добре знали українську історію та й самі ще були (все ж таки, малочисленні) свідками чи навіть учасниками боротьби за державність.

 

Широкий загал сходу сприймав її як «дружню» країну. Тобто московський міт про «братні» народи існував до початку агресії РФ і окупації Криму.

 

Не можна також обійти ситуації в окупованих терористами частин двох областей, населення яких (ті, хто тут залишився) в більшости настроєні проти нашої держави. Вони – нащадки тих, завезених сюди «русскіх людєй», на місця замордованих голодомором-геноцидом українців у 32-33 роках, і вони донині настроєні проти нашої держави. Не слухають і не дивляться українське ТБ, лише російське, звісно, сконцентроване на антиукраїнській пропаганді. Звичайно, з цього середовища також вербуються терористи…

 

Якщо дивитися з історичної тяглости, то поступово проблема Росія-Україна набуває найгостріших форм вже за правління кримінального президента, в результаті якого Україна капітулювала, бо ключові і стратегічно важливі пости посіли росіяни, фактично ліквідувавши ЗС держави.

 

Критичний стан держави – повторимось – вибухнув Майданом Гідности, з якого й започаткувалося народження громадянського суспільства.

 

В цей жертовний час у трагічний момент убивств протестуючих громадян остаточно зникнув гомо совєтікус, символом чого став акт повергнення в центрі столиці пам`ятника Леніну.

 

З часом ВР прийняла ухвалу про знищення пам`ятників і символіки тоталітарно-московського режиму. Вершиною цих акцій є прийняття ухвали ВР, згідно якої УПА нарешті отримала історичну і справедливу оцінку за її роль у боротьбі за Українську Державу.

 

Потрібно було майже чверть століття, аби повернути українським патріотам глибоко заслужене ім`я героїв.

 

Отож становлення української державности – довгий і складний процес. У випадку монолітного політикуму він був би полегшеним.

 

Ще одна особливість становлення державности – поява багатих, у яких насамперед казкові (з погляду середньо статистичного громадянина) прибутки затьмарюють і розум, і душу.

 

Вже в часи правління другого президента на теренах держави тривають безперервні убивства як людей бізнесу, так і відомих посадовців. Росте криміналітет; ряд убивств не розкрито донині: або невигідно владі, або самим судово-прокурорським структурам, або усім укупі…

 

Убивство Гонгадзе, коли донині начебто замовник «невідомий», знакове в сенсі того, що затягується викриття злочину до безконечности… Але  відомі причетні посадовці.

 

Афера з Бласко, з газовими махінаціями Є.Лазаренком і начебто «оправданою» Ю.Тимошенко, з підслухом президента – т.зв «касетний скандал» (справа Мельниченка), з розбазаренням чорноморського рибальського флоту, з т.зв. «загадковим самогубством» з подвійним пострілом міністра Юрія Кравченка, убивство ще одного міністра Георгія Кирпи і т.д. і т.ін .– все це «сюжети», інспіровані різними внутрішніми силами, в т.ч. й закордонними.

 

Кримінальна Україна, за наявности названих тут «історій» (а їх значно більше!), становитиме проблему, не розв`язану впродовж довгого часу.

 

Так, убивства двох міністрів залишились не розкритими, і невипадково виникає питання: кому це вигідно донині? Це значить, що нині живий і діє співучасник (може, організатор?) цієї афери або, як я її назвав, «історії», котра, як не дивно, будь-коли може повторитися, звісно, з певними відмінностями і специфікою…

 

Бо це значить, що зло існує, і саме його досі не знищено!

 

Двадцятип`ятирічний досвід становлення держави виразно говорить, що знищити зло складно, і причина полягає в тому, що в серцевині керівництва державою існує незнищене зло.

 

Це значить, що держава потребує самоочищення влади, що є болісним процесом, але цей процес мусить існувати, найсвідоміші люди як «при владі», так і широкий загал суспільства, що стало громадянським, неухильно і послідовно мають продовжувати процес самоочищення.

 

Приклад того, як інтерпретується масова вимога суспільства щодо антиукраїнських передач каналу «Інтер» (мовляв, посягання на свободу слова!) є глибоким нерозумінням фактичної ситуації, зокрема, на цьому каналі.

 

І вже зовсім немислимо, що т.зв. журналістці з Росії, тобто її агентці, яка керувала на каналі антиукраїнською пропагандою, СБУ дала можливість виїхати за кордон, ще й, крім того, вона похизувалася своєю солідарністю з терористами на сході України. Ось вам і «свобода слова»!

 

Якщо дехто розуміє «свободу слова» як «вільне», незалежне від політики і дій уряду на даному етапі свого розвитку, але спрямоване саме проти цієї політики, то слід, все ж таки, зрозуміти, що означає «вільна преса».

 

Звісно, в політиці влади є аспекти, які не сприймає українське суспільство (завищені тарифи, замороження і видозміна допомоги незабезпеченим громадянам та ін., що справді вимагає втручання громадянського суспільства. Але коли «вільні» журналісти ведуть безжальну атаку проти влади з метою усунути керівників, то виникає природне питання, наскільки «вільна» ця «третя влада»? Чи не є чужими агентами такі люди журналістського пера?

 

Держава не має часу на сентименти з приводу свободи слова – Конституція захищає цю свободу.

 

Але як захиститись від тенденційних домагань «вільної» преси? Як уникнути антиукраїнських передач на дозволенім державою телевізійному каналі? І ще інше, але фактично того ж порядку: як керівник  (чи заступник) вишу насмілюється брати велетенські хабарі (розміри не мають значення в час переходу межі між добром і злом!), ще й заявляючи, що він чесна людина?

 

Очищення суспільства полягає в тому, що в ньому не мають права на існування подібні явища.

 

Що такі «історії» мають місце сьогодні, говорить про те, що українське суспільство ще досить таки далеке від очищення.

 

Очищення – слово (поняття) не заради слова, а реальне першочергове завдання, що стоїть перед кожним громадянином держави, не кажучи вже про чиновників, про весь апарат влади з усіми її структурами.

 

Складність цього процесу очевидна. Це спадок панування понад сімдесятирічної московської окупації, це дуже непростий період після проголошення державности і, нарешті, сучасний етап, коли нам нав`язав сусід-агресор війну з тисячними жертвами людських життів.

 

Йде мова про все це не для оправдання помилок і втрат, а для глибокого розуміння сучасних завдань. Від вирішення їх залежить наше майбутнє.

 

Світ розвивається швидко; соціологи, публіцисти майже однозначно говорять, що ми відстали; різні показники відсталости, проте поспішити навряд чи вдасться, враховуючи саме нинішню ситуацію.

 

Можна «потішати» суспільство, що ось зробимо те і те, і вже найближчим часом матимемо суттєві зміни. Не переконаний, що подібні «втішання», які озвучують представники влади, когось переконають – люди, після Майдану Гідности – стали критичніші до висловів представників влади. Народилося громадянське суспільство, щоправда, воно перебуває в процесі становлення. Але однозначно можна твердити, що повернення назад немає і не буде.

 

П`ята колона синхронно із проповідниками «русского міра», воєнними операціями і т.ін., звісно, роблять усе можливе, якщо не ліквідувати, то хоча б загальмувати цей процес. Саме тут мала б розгорнутись повномасштабна пропагандистська контратака українських засобів преси, телебачення, кіно і відео, письменницьких і наукових сил держави.

 

Звісно, ця робота ведеться, проте її слід розгортати все ширше, охопивши усе громадянство держави. Адже противник саме це і робить, застосовуючи інсинуації, одверту брехню, не прикриваючи своєї зоологічної ненависти до України та українців.

 

Нами керує не ненависть, а правда, справедливість, не відчуття меншевартости, а рівних прав з усіми народами світу.

 

Ми докорінно відмінні від північно-східного сусіда-агресора.

 

Можна беззастережно твердити, коли б головна маса цих людей хоча б на якийсь серйозний відсоток була подібна до нас, не було б ні агресії, ні натхненників цих протиправних дій міжнародного масштабу…

 

На жаль, так не є! А саме тому, що там ця «маса» саме така, вона й пожинає плоди, трагічні для всіх без винятку тамтешніх людей. Щоправда, чи усвідомлюють вони причини своїх катаклізмів? Може, хтось, все таки, усвідомлює… Але ті, усвідомлені, нині не досягли критичної маси.

 

Розтрощити вщент і до кінця «владний айсберг». Тут потрібне принципове застереження: не йдеться про заміну президента і чільників відповідальних структур. Йдеться про «засекречені» операції для власного самозбагачення. Тобто підводна частина «айсберґа» має стати відомою.

 

Нагромаджені гроші в офшорних зонах мають повернутися в Україну для розвитку виробничої інфраструктури, науки, освіти, культури.

 

Таке вирішення можливе і залежить насамперед від доброї волі олігархів. Якщо продовжуватиметься бойкот і протистояння, держава має засоби (закон!) виконати громадянське «замовлення» – розтрощити «айсберг».

 

Така логіка мислення, націленого на очищення. Слід усвідомити: олігархи, якщо хочуть продовжувати і розвивати свій бізнес, мусять стати на державницькі позиції і не словами, а чином показати, з ким вони, проти кого і які інтереси кожен представляє в сучасному українському суспільстві.

 

Якщо загалу відоме – в більшости – коло олігархів, то справжні їхні наміри знаходяться в підводній частині айсберга; зрозуміло, «засекречені» наміри і тенденції, бо вони мають антидержавний характер. (Мінімально – з метою конкуренції). Навіщо робити таємним те, що потім стає відомим? Ця «гра», знову ж таки, має опозиційний чи просто ворожий до держави сенс. Необхідне публічне звернення до багатих в Україні: «Працюйте для України!»

 

18 вересня 2016