Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Двадцять п`ять років української державности. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 1 вер. 2016 р., 09:25 Степан Гринчишин   [ оновлено 19 вер. 2016 р., 10:16 ]

Після втрати Гетьманщини, поразки Б.Хмельницького, І.Мазепи, УНР, Закарпатської України, спроби відновлення державности в 1941 році факт, нарешті, існування нашої державности чверть століття є немаловажним як у нашій історії, так і в свідомости мільйонів українців, які клали свої життя у фундамент свободи. Бо, власне, свобода нації неможлива без власної державности.

 

Шлях до неї важкий. Очевидно, нині навряд чи потрібно про це говорити, бо кожний українець, який загалом знає нашу історію, покликаний усвідомити, що без жертви на вівтар свободи і незалежности ці ключові поняття немислимі. Це підтверджувалося безліч разів і сьогодні, коли триває війна України проти загарбника і агресора в особі Росії, ще раз засвідчує, що неможливі свобода і національна державність без пролиття крови. Тим більше, коли враховуємо всі обставини, всі реалії сучасности.

 

Проте, коли ми говоримо про нашу сучасну державність, не зайвим є хоча б пунктирно згадати цей нинішній шлях українців до державности, де були успіхи і невдачі.

 

1. Україна прийшла до державности в умовах понад сімдесятирічної окупації Росією, але окупаційний лад прикрився, ніби фіговим листком, назвавши окуповану українську територію гучною назвою Українська радянська республіка. Вона, «республіка», не мала ознак державности, тут була відсутня:

а) національна влада, яка здійснювала б самостійно внутрішню і зовнішню політику;

б) не мала власної національної валюти, отже, центральний банк містився в Москві, а в Україні знаходилися його філіали і в обігу були неукраїнські, а метрополії гроші, поширені на всю імперію СРСР;

в) відсутня власна національна армія, ЗС Росії мали спочатку назву «Червона армія», відтак епітет замінено на «радянська». 

 

2. Характерні особливости, про які тут ідеться, не змінювалися аж до розвалу СРСР. Ці особливости неоднозначно впливали на свідомість українців і на спосіб мислення та поведінки. Частина, найбільше національно свідома, розуміла, що життя в окупаційних умовах ставить перед ними завдання боротьби за незалежність. Умови, звісно, жорстокі, проте українці, по суті, з моменту втрати незалежности у зв’язку з анексією України Росією після повалення УНР, не припиняли боротьби (відомі формування «неповерненців», за назвою письменника Шкляра, і найдошкульніші для окупантів усіх мастей – вояки УПА). Це ціла картина боїв за свободу нації і національних меншин, які опинилися під чоботом окупантів.

 

Ще інша частина українців, припустимо, повірила новому окупантові в особі режиму Ульянова (кличка Лєнін), Джуґашвілі (кличка Сталін) і їх наступників, перебуваючи в стані лояльности і співпрацюючи з окупантом на рівні конформізму чи, зрештою, одвертого колабораціонізму.

 

Є й частина українських громадян, які одверто стали на позиції режиму і поборювали його опонентів чи ворогів.

 

Зрозуміло, що в цих умовах строкатости, як політичної, так і соціальної, створюється особливе загострення міжлюдських стосунків, коли чи не на перше місце випливає довір`я до іншого Я, хоча й подібного до того Я, що прагне спілкування й порозуміння. Тобто в умовах глобального стеження політичної поліції (ЧЕКА, НКВД, МҐБ, КҐБ) за громадянами імперії з посиленням особливо прискіпливої уваги до «інонаціоналів», тобто головної маси людей у т.зв. «республіках», виникають специфічні спроби вийти з-під цього контролю і, відповідно до ситуації, самостійно діяти. Група дисидентів – одна з них, котра, разом з іншими опозиціонерами, як, наприклад, всеукраїнська громадська організація «Рух», власне, чимало прислужилася розвалові СРСР.

 

3.Проте політична строкатість початкового періоду незалежности мала позитивні і не менш дошкульні негативні сторони. Слід мати на увазі, що на той час існували і діяли старі структури, як «надихаюча і спрямовуюча сила» КПРС (до початку путчу) і, звісно, невідмовна, надійна партії друга правляча сила – КҐБ.

 

Під час перших, скажемо, напівдемократичних виборів до Верховної Ради громадські організації зуміли майже в усіх виборчих округах Західної України провести у верховний орган людей з демократичного національного блоку. Саме завдяки цьому вдалося прийняти Декларацію незалежности, а відтак провести всеукраїнський референдум з підтримкою незалежности на понад 90 відсотків і проголосити Незалежність, призначивши наступні вибори Президента. Це була блискуча перемога нації, але святкувати її, очевидно, ще було зарано.

 

4.Президентські вибори показали, що український демократичний політикум не готовий до державної діяльности. Ілюстрацією є хоча б балотування від однієї організації (Руху) трьох кандидатів, в чому й був закладений явний провал. Можливо, особисті амбіції претендентів не дозволяли комусь лише одному залишитись у виборчих списках.

 

Крім того, слабкість демократичного блоку виявилася і в тому, що висловила недовір’я обраному президентові і перейшла в т.зв. «конструктивну опозицію». Знов ж таки, певні амбіції, явно особистого характеру, не дозволили стати на позиції самокритицизму і включитися в державне будівництво. Ця нова «конструктивна опозиція», очевидно, зіграла на руку тим антиукраїнським силам, які побачили слабкість своїх противників.

 

Крім того, слід не забувати, що на теренах України діяли, як і нині діють сили т.зв. «п`ятої колони». Якщо «українські комуністи» (цей вислів беру в лапки, бо ніколи вони, комуністи, не були українськими, та й сам їхній «комунізм» містив далеко не комуністичні засади своїх «вождів пролетаріату», а переважно особисті проблеми власного збагачення), стали на шлях знекровлення, розхитування перших основ української державности, постійно впливаючи на деструктивні елементи і в час прийнятті законів, і в реальному утвердженні нових засад співжиття.

 

Нарешті, вже в час правління першого президента почали утворюватись кланові олігархічні групи, які остаточно укріпились за правління другого президента. Очевидно, вони були прямим спадком минулого режиму, діячі якого вже нагромадили в своїх руках капітал, якому, проте, не могли дати хід, бо не дозволяло законодавство тодішньої імперії. Саме там, у керівних постах партії і адміністрації, і виникали скандали з приводу «незаконних дій», що й приводило до самогубства і т, ін. Іншими словами, саме керівництво імперії, зокрема у певних її структурах, почало усвідомлювати необхідність якихось змін. На той час новий перший секретар ЦК дозволив почати т.зв. «перебудову», хоча, по суті, як можна «перебудувати» тюрму народів, якою був СРСР? Показовий факт: цей новий секретар в час другої, після Хрущова, «відлиги», навіть на думці не мав, аби звільнити з ГУЛАГу хворого, за всіма ознаками, геніального Поета (В.Стуса), поки він і не помер як в`язень! І після цього про яку «перебудову» може йти мова?!

 

Все те, про що йшлося вище, стало можливим лише внаслідок слабких демократичних сил, відсутности досвіду роботи в державних структурах, у різних галузях державної життєдіяльности. В силу цього демократичні сили опиняються в кризі, яка позначилася тим, що обрано другого президента, далекого від національних справ та інтересів, до речі, навіть висловитись грамотно по-український був неспроможний!

 

Час його правління позначився серією політичних убивств, в які, очевидно, був причетний і північно-східний сусід, і фінансово-олігархічні структури, і регіональні політичні антиукраїнські групи («п`ята колона»)… І знову слід підкреслити слабкість, роз’єднаність демократичних сил, серед яких виникають спорадичні суперечки.

 

Антипрезидентські акції вибухають «трояндним» майданом, внаслідок якого, а також інші фактори, відкривають двері для третього президента, який прагне проводити політику національного відродження; справді, своєю діяльністю він чимало зробив доброго і тому заслуговує подяки. Проте, в силу його ж невідворотних помилок, сталися фатальні наслідки, коли до влади увірвалися кримінальники з бандитськими звичками і діями. Це, знову ж таки, прямий наслідок слабкости національно-демократичних сил, котрі, нарешті, мали б зрозуміти, що їхня сила – в консолідації, в єдиному пориві проти зла.

 

5. Правління четвертого президента позначене розквітом корупції, знекровленням військово-міліційної структури, посиленням антиукраїнських тенденцій в усіх структурах держави, в т. ч. в галузі культури і права, прокурорсько-суддівської системи, освітньої і наукової, зневаження соціального забезпечення всього громадянства, ще більшого розколу між бідними і багатими… Під сумнів поставлена вся держава, її майбутнє і явне повернення в смертельні обійми Російської імперії з її посиленням в бік сталінізму і тоталітарної диктатури. Сталося те, що на чолі держави опинився її ж ворог. Цей стан і викликав порив майдану Гідности.

 

6. Власне, майдан Гідности підтвердив, що українське суспільство живе, не вмерло і здатне взяти в свої руки майбутнє своєї держави. Знаємо і з болем у серці сьогодні говоримо про криваві жертви громадян України (й не тільки»!), які віддали свої життя за наше майбутнє. Правляча влада в особі президента і його поплічників призвела до розстрілу протестуючих. Але навіть кулі не зупинили націю перед рішучими діями, аби змести всю нечисть з України. 

 

Майдан Гідности переконливо показав народження нового громадянського суспільства, зміцнення нації, здатної звершити необхідне для відродження й розбудови національної незалежної демократичної держави.

 

Звісно, це довгий процес і вимагає надзвичайних – передусім моральних, а відтак усіх інших сил для реалізації поставленої мети. На неї покликане працювати все суспільство, всі державні чинники, всі структури життєдіяльности народу і держави.

 

Переродження старого в нове – болісний процес. Громадяни є свідками, як важко, болісно відбувається процес оздоровлення, очищення, морального самооновлення в усіх галузях життя народу і держави. Сучасний чиновник, котрий привик наживатися лише на своєму державному посту, де він, навпаки, був покликаний діяти чесно, принципово, навіть без думки і, тим більше, чину, власного збагачення.

 

Парадокс, але факт: за чверть віку виросли цілі ансамблі палаців, палациків, розкішних котеджів в Україні… А що казати про закордон, де шалено дорогі будинки чи палаци стають власністю того ж чиновника або його родини…

 

Чорна ганьба лягає на всіх тих, хто має рахунки в т.зв. офшорних зонах, аби уникнути оподаткування і не сприяти економічному розвитку держави. Так, психологія офшорника чітко націлена на особисте збагачення і, звичайно, ворожа (в результаті саме цього) до українського промислового виробництва, до технологічної модернізації існуючих виробничих структур, що працюють на застарілому обладнанні…

 

Що це за тип офшорник? Він не хоче послужити народові, тому його обкрадає, як тільки може, внаслідок чого заробітна платня мізерніє з кожним роком, пенсія утримується на низькому (чи не найнижчому в Європі) рівні, перекритий зовсім шлях сучасного середньостатистичного громадянина до нового житла, для придбання якого він ніколи не здатний в сучасних умовах заробити… Більше того, сучасний громадянин не в стані оплатити лікарню європейського зразка, придбати ліки… А нині, крім того, ще й оплатити казкові суми за комунальні послуги!

 

Офшорники – це хвороба, яка, як видно, не піддається лікуванню. Чи не є це чума ХХ – ХХІ століть? Тому, як саме чуми, її треба позбутися, застосувавши відповідні закони і засоби, націлені на знищення.

 

Акценти на негативному тут не випадкові: негативу треба позбутися якнайшвидше. Для цього є засоби: прокуратура, судді, щоправда, вони зобов`язані точно діяти згідно закону.

 

7. Двадцятип`ятиріччя Україна зустріла в час війни з РФ. Щодня гинуть люди внаслідок нав`язаного Росією тероризму, захоплення територій держави в двох областях, анексії Криму…

 

За час війни відродилася українська армія з найновішим бойовим оснащенням. Коли б вона, ця армія, існувала на початку агресії, можливо, ворог не насмілився б вступати на нашу територію. Сильна армія застерігає ворога, слабка – провокує його до агресії.

 

Проте, говорячи про силу, слід мати на увазі, що міжнародний політикум, насамперед представлений ЄС і НАТО, не може стояти осторонь України у війні.

 

Надзвичайно активні дії сучасного президента ввели Україну в тісний контакт із Заходом, військово сильним, демократичним і вимогливим до всіх, хто переступає міжнародні закони і норми співжиття.

 

Діалог з Росією і Заходом останнім часом розірвав російський президент. Тим самим він поставив під питанням мир у глобальному, світовому значенні.

 

Як буде розв`язаний цей вузол дипломатичного зіткнення двох світів, покаже найближче майбутнє. Україна знаходиться в цьому першому, західному ареалі. І це теж здобуток від часу відновлення української державности. Саме це вселяє надію на історичну перспективу для свободи і рівноправної співпраці з тими державами світу, які сповідують свободу, недоторканість своїх кордонів і демократію як закон рівноправного співжиття. Іншого не дано.

 

Якщо хтось сьогодні гадає, що без цих засад легко обійтися, то, по-перше, глибоко помиляється, а, по-друге, приречений на міжнародну ізоляцію.

 

Україна сьогодні перебуває в стані глобального оновлення. І цей процес довгий і безперервний, але тільки в ньому держава знаходить вихід з усіх можливих і неможливих криз, подолавши які відкриє нові обрії для справжнього добробуту і прогресу в усіх формах і структурах життєдіяльности народу і держави.

 

Громадянське суспільство здатне захистити цей курс. А саме суспільство є незаперечним здобутком за останні чверть століття.

 

В час святкування незалежности, зокрема львів`яни – чоловіки і жінки, молодь і діти – вийшли на вулиці і майдани у прекрасних вишиванках, демонструючи свою українськість, як слово і чин, які є феноменом державного будівництва.

 

Серпень 2016