Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Духовенство південної України в період репресій 1920-х років. (Автор: Шитюк Микола)

опубліковано 24 груд. 2016 р., 03:36 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 січ. 2017 р., 02:59 ]

 

 

Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014

 

Проаналізовано масовий політичний терор радянської влади проти представників духовенства Південно-Західного регіону України протягом 20-х років XX століття. Ключові слова: репресії, більшовики, церкви, цінності.

 

Останнім часом у історичній науці виникла нагальна потреба конкретизувати дослідження більшовицького терору в усіх сферах суспільно-політичного життя.

 

Особливо великий інтерес викликає тема репресій радянської влади проти служителів релігійних культів. Достеменно відомо, що репресивним органам було дуже важко нав'язати факти будь-яких злочинних дій глибоко релігійним людям. Тому саме на прикладі терору проти служителів церков проявляється злочинна суть радянської влади.

 

В матеріалах статті простежується у хронологічній послідовності процес боротьби влади з духовною опозицією протягом тривалого часу утвердження більшовиків у політичній системі української держави на прикладі Південно-Західного регіону.

 

Однією з найбільш складних проблем сучасної історичної науки є визначення складних взаємовідносин між українською церквою та радянською владою. Дослідження цього питання зводилось до аналізу відірваних у часі та просторі теоретичних положень програмних документів, які лише декларували необхідність наукового об'єктивного підходу до висвітлення проблем взаємовідносин влади з релігійними організаціями.

 

Зважаючи на неможливість об'єктивного висвітлення ставлення влади до релігії та церкви за радянських часів, лише в умовах горбачовської ''Перебудови" з'являються перші розвідки з цієї проблеми. Однак, в більшості, публікації другої половини 1980-х рр. зазначали необхідність продовження застосування войовничого атеїзму, відвертих адміністративних методів боротьби з релігією та церквою (Социализм и религия //Коммунист. –1988. – №4. – С. 118).

 

Протистояння між керівництвом більшовицької держави та релігією виникло відразу після жовтневого перевороту 1917 р. Так, на початку січня 1918 р. радянська влада нанесла Російській православній церкві першого відчутного удару. Навіть не дочекавшись прийняття декрету про відокремлення церкви від держави, більшовики реквізували ряд церковних споруд. У численних антирелігійних дискусіях, що виникають на державному рівні, та засобах масової інформації більшовики старанно уникають лише вузького напрямку антицерковної пропаганди, фокусування уваги на якомусь одному представнику релігійної громади або культу. Більше того, систематично підкреслювалося, що РКП(б) веде боротьбу не з окремими релігійними організаціями, а з релігійним світоглядом радянських людей (Про релігію і атеїстичне виховання: збірник документів і матеріалів. – К.: Політвидав України, 1979. – С. 10).

 

Науковий аналіз багатьох архівних джерел переконує у тому, що проголошення 23 січня 1918 р. цілком прогресивного за своєю суттю декрету про відокремлення церкви від держави гарантувало подальше забезпечення свободи совісті в суспільстві. Також через органи державної влади втілювались у життя положення програми РКП(б), прийнятої на VIII з'їзді. В її змісті йшлося про те, що партія "прагне до повного руйнування" зв'язку між експлуататорськими класами і організацією релігійної пропаганди, цим самим сприяючи фактичному звільненню трудящих мас від релігійних забобонів (КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК (1898-1970). – Т. 2. – К., 1979. – С. 49).

 

Зосереджуючи першочергову увагу на пропаганді атеїстичної роботи, політичне керівництво радянської держави не виключало можливостей терору проти духовенства, як одного з найпростіших способів послаблення впливу церкви на широкі народні маси українського населення. Зокрема при губернських та повітових відділах юстиції, відповідно до циркулярів наркомату юстиції від 10 та 27 червня 1921 р., передбачалося якнайшвидше відкрити ліквідаційні столи по відокремленню церкви від держави (Сборник декретов, инструкций и циркуляров ликвидационного отдела НКЮ. – Харьков. – 1921. –Вып. 2. – С. 2).

 

Практична складова на місцях змусила наркомат юстиції циркуляром від 18 серпня 1921 р. передати цю справу до губернських та повітових ліквідаційних комісій по відокремленню церкви від держави (ЦДАВО України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 768. – С. 9).

 

На них покладалося завдання врегулювання різних питань, що виникали на місцях у процесі реалізації державної політики з відокремлення церкви від радянської держави. Врешті сама назва "ліквідаційна комісія" красномовно вказувала на не приховані наміри радянської влади повністю ліквідувати церкву та оволодіти всім її майном.

 

До складу ліквідаційних комісій входили здебільшого представники місцевих партійних органів, відділів управління та юстиції. Тобто, починаючи з часів утвердження більшовиків у політичній владі, розпочалося їх протистояння з церквою, яке за часів громадянської війни обумовлювалося логікою класової боротьби, жертвами якої ставали переважно служителі релігійного культу, що виступали проти політики більшовиків і в подальшому, з поразкою сил контрреволюції, ситуація докорінно змінилася. На передній план вийшли міркування ідеологічного, політичного та матеріального порядку. Каральні органи першочергово спиралися саме на ці факти, а не на існування якоїсь таємної антирадянської змови церковників.

 

У більшості випадків служителів релігійного культу притягували до кримінальної відповідальності виключно через соціальний стан.

 

Про широке використання даної практики свідчить директива ЦК ВКП(б) за 1922 р. радянським та партійним органам: "в ніякому разі не застосовувати відносно рядового духовенства виключних заходів, як, наприклад, призначення на особливо важкі, брудні роботи, чистка відхожих місць тільки на основі приналежності до стану духовенства" (Шафаревич И. Законодательство о религии в СССР / И. Шафаревич. Париж. 1973. С. 82).

 

Під час першого широкомасштабного наступу влади на релігію протягом 1921-1922 рр. основний акцент зроблений на єпископат православних церков. Однак незважаючи на це, переважна більшість рядових служителів релігійного культу, не дивлячись на переслідування, продовжила свою професійну діяльність.

 

На початку 1920-х рр. хвиля гучних судових процесів проти духовенства не обійшла стороною Південь України. Широкого розголосу в Одеській губернії набув суд над керівником напівлегального "Союзу приходських рад" усіх церков Одеси, О. І. Любимським. До кримінальної відповідальності слідство притягнуло активних учасників союзу: С. В. Лобачевського, Н. Г. Стоянова та інших. Приводом до їх арешту стали звинувачення у невиконанні декрету ВУЦВК від 8 березня 1922 р. про вилучення церковних цінностей у фонд боротьби з голодом (Архів Служби Безпеки України в Одеській області. – Спр. 16327-П. – С. 22).

 

Слідство також з'ясувало, що контрреволюційна організація провокувала народні маси на відкриті антирадянські дії. У результаті організація самоліквідована, а її учасники засуджені на тривалі терміни ув'язнення. Слід зазначити, органи ДПУ повернулися до цієї справи в 1931 р. та заарештували ще двадцять чотири священики. Слідство бездоказово стверджувало, що антипартійна організація не була повністю знищена і протягом 1920-х рр. навіть зміцнилась та посилила агітаційну антирадянську роботу(Архів Служби Безпеки України в Одеській області. – Спр. 16327-П. – С. 98).

 

Слідство тривало більше півроку. Учасників "процесу" безперестанно допитували про існування інших контрреволюційних осередків, однак безрезультатно. 14 вересня 1931 р. трійка при колегії ОДПУ УРСР засудила учасників вигаданої контрреволюційної організації від трьох до десяти років позбавлення волі.

 

Під час "Великого терору", в травні 1938 р. частину учасників вигаданої організації розстріляно й до моменту реабілітації у 1959 р. з двадцяти чотирьох осіб засуджених в живих залишилось лише шість священиків (Архів Служби Безпеки України в Одеській області. – Спр. 16327-П. – С. 99).

 

Подібних прикладів жорстокої розправи над священнослужителями в Україні було дуже багато. Також заслуговує на увагу ганебна практика масових вилучень церковних цінностей. У цій "боротьбі" з церковною опозицією Центральній комісії надавалися всі повноваження аж до адміністративного арешту за невиконання її розпоряджень. Про не приховані репресивні дії влади свідчить те, що під час вилучення цінностей мали місце часті факти опору владі. Зокрема в селі Засілля на Миколаївщині вбили партпрацівницю Ф. Бармашову під час заворушення, коли люди намагалися перешкодити вилученню цінностей (Шитюк М. М. Голодомори XX століття. 1921-1923; 1932-1933; 1946-1947 / М. М. Шитюк. К.: Геліон, 1997. С. 18).

 

У багатьох інших випадках процес вилучення церковних цінностей спонукав людей до повстань. Зокрема в селі Василівці, Снігурівського району на Миколаївщині, 26 квітня 1922 р. місцеві селяни повстали проти радянської влади. В результаті розстрілів вбиті: священик Штонько, церковний староста Бунчук і голова церковної ради Примак, які намагалися не допустити пограбування більшовиками храму (Державний архів Миколаївської області.– Ф.Р-916. – Оп. 1. – Спр. 29. – С. 57).

 

Незважаючи на заклики рішуче розправитися з духовенством, багато членів вищого партійного керівництва усвідомлювали, що масові репресії проти служителів релігійного культу можуть остаточно відштовхнути віруючих від радянської влади (Алексеев В. Религиозный НЭП / В. Алексеев // Литературная Россия. –1991. – 15 марта. – С. 2).

 

Однак більшість керівників місцевих партійних комітетів рад залишалися на позиціях "війни з церквою", застосовуючи при цьому, як і в будь якій війні, жорстокі репресивні методи.

 

Перспективи налагодження відносин між радянською владою та церквою, здавалося, відкрилися після звернення митрополита Сергія до Радянського уряду, зробленого ним після звільнення у 1927 р., де він завірив уряд у лояльності Синоду до влади (Патриарх Сергей и его духовное наследие. М.: Изд. Московской Патриархии. 1947. С. 48).

 

Таким чином, Православна церква рішуче відмежувалася від будь-яких звинувачень у контрреволюційній діяльності. Ця позиція українського духовенства в ставленні до радянської влади і певна лібералізація у середині 1920-х рр. курсу вищого партійно-державного керівництва в питаннях церковного життя дали підставу декому робити висновки про примирення радянської влади та церкви (Алексеев В. Религиозный НЭП / В. Алексеев // Литературная Россия. 1991. 15 марта. С. 3).

 

Проте вже наприкінці 1927 р. на сторінках газети "Правда" Й. Сталін повністю розвіяв подібні ілюзії (Сталин И. В. Заявление представителям иностранной печати о подлинных "статьях Сталина" / И. В. Сталин // Сочинения. Т. 10. С. 372).

 

Аргументуючи непримиренність радянської влади до релігії, Й. Сталін здебільшого звертався до ідеологічних факторів: ненауковість релігійного світогляду, його несумісність з соціалістичною ідеологією тощо, приховуючи найбільш вагомі причини.

 

Зіткнувшись з труднощами нагромадження ресурсів, необхідних для різноманітних соціалістичних перетворень в республіці, радянське керівництво було не проти взяти на озброєння досвід кампанії 1922 р. з вилучення церковних цінностей і конфіскувати у релігійних общин ті матеріальні цінності, що залишились у їхньому користуванні. Так, у 1927 р. управління НКФ СРСР таємним листом до НКВС УРСР просило забронювати за наркоматом закордонних справ усі дзвони державного фонду республіки для розрахунків з іноземними державами (Охорона використання та пропаганда пам'яток історії та культури в Українській PCP (збірник методичних матеріалів в шести частинах). – К. – 1989. – Ч. 2. – С. 105).

 

Цього ж року по всіх округах України місцеві органи влади під загальним керівництвом НКВС республіки провели оцінювання культових споруд та церковного начиння в них, витрат на їх реставрацію і ремонт, утримання духовенства (ЦДАГО. Ф. 5. Оп. 3. Спр. 267. С. 2,28,36).

 

Підігрівалася антирелігійна кампанія через засоби масової інформації, зокрема газети. Активно формувалася громадська думка про необхідність використання багатств церкви для розв'язання завдань соціалістичного будівництва. Красномовним свідченням цього є заголовки газет: "Церковні цінності ліквідувати", "Коштовності церкви – трудящому народу", "Землю церкви віддамо владі" (Красный Николаев. – 1930. – 20 июня, 13 июля, 21 августа. – С. 1).

 

На сторінках періодичної преси кінця 1920-х pp. церква і духовенство розцінювалися виключно як класові вороги, а не як ідеологічні опоненти. Тільки заголовки самих статей: "Релігія – ворог соціалізму", "Атеїсти на боротьбу з опіумом народу", "Церква – ворог трудящих" – красномовно свідчать про їх зміст (Красный Николаев. 1924. 26 июня, 10 июля. С. 1-2).

 

Таким чином широкі верстви українського населення готувалися до необхідності рішучого виступу проти церкви, як контрреволюційної сили. Початок цього наступу хронологічно збігся з наростанням проблем, пов'язаних з державними хлібозаготівлями, труднощами проведення суцільної колективізації.

 

Також українське духовенство повсякчасно підлягало психологічному тиску, зазнавало моральних принижень. Заяви з цього приводу рідко зустрічаються у архівних документах, оскільки апелювати до держави зі скаргою на образу людської честі та гідності в тогочасних умовах було відвертим безглуздям, а особливо для "нетрудового елементу". Загальну картину морального пресингу на священнослужителів дають можливість відтворити окремі факти (Безвірник. 1929. № 16. С. 38).

 

Про масштаби практики залякувань і принижень свідчить заява патріаршого екзарха всія України до ВУЦВК зробити розпорядження відносно припинення безцільного, безперервного визиску духовенства, яке допускаються сільрадами над духовенством, і без того знесиленого непосильними і незаконними податками (Державний архів Одеської області. – Ф. 192. – Оп. 4. – Спр. 72. – С. 37).

 

Перший пік масових репресій проти духовенства припадає на 1929 - початок 1930-х рр. – період найбільшого загострення соціальних відносин на селі в ході здійснення колективізації сільського господарства, виконання сталінських директив про ліквідацію куркульства як класу. Духовенство, кваліфіковане сталінським керівництвом як прибічник куркульства, закономірно повинно було розділити його долю.

 

Дискримінація служителів релігійного культу, повсякденні утиски з боку ДПУ відіграли не останню роль у тому, що багато священиків змушені були зректися духовного стану. У мартирологу українських церков наводяться конкретні дані про зречення духовного стану: 1927-1928 рр. – 179 осіб; 1928-1929 рр. – 439 чоловік; 1929-1930 – 2000 священиків (Мартиролог українських церков. – К. – 1994. – Т. 1. – С. 1031).

 

Відповідно, 1929 рік започаткував масове закриття українських церков та молитовних будинків. У ході антирелігійних, пропагандистських кампаній за допомогою радянської преси формувалася громадська думка про незчисленні багатства церкви й необхідність використання їх для подальшого соціалістичного будівництва.

 

У зв'язку з проведенням цієї кампанії тільки в Одесі пограбували та зруйнували величезний кафедральний собор, Воскресенську, Троїцьку, Стрітенську, Різдво-Богородицьку, Покровську церкви (Нарис історії Української Православної Церкви. – Нью-Йорк-Київ-Саут-Баунд-Брук: Українська Автокефальна Православна Церква, 1990. – Т.4, Ч.2. – С. 43).

 

Зокрема ліквідація церковних споруд проводилася двома шляхами, і проведенням "законних" формальностей за постановою ВУЦВК та шляхом свавільного закриття місцевою владою, яка нібито прислухалась до побажань громади. Зважаючи на це, у Первомайській окрузі ліквідовано 19 церков, у Миколаївській – 17. Заодно більшовики нищили іконостаси, унікальні витвори мистецтва тощо (Державний архів Одеської області. – Ф. 192. –Оп. 4. – Спр. 17. – С. 36).

 

Вивчаючи протест народу проти антирелігійної політики радянської клади, можна виділити активні та пасивні форми опору. До активних форм відносяться: стихійні виступи на захист віри, складання заяв-протестів про закриття храмів і переслідування священнослужителів. Пасивними формами протесту залишалися будь-які спроби не брати участі в масових антирелігійних діях (Безвірник. – 1929. – № 23-24. – С. 53).

 

Новий репресивний наступ на релігію та українські церкви продовжився після того, як 8 квітня 1929 р. заборонялося створювати будь-які подоби церковних шкіл, суспільних бібліотек і читалень не тільки поза церковними спорудами, але й усередині них. Поодинокі храми, які вціліли після погромів, служили віруючим виключно для молитви й не могли використовуватися у будь-яких інших цілях (Сухоплюєв І. Відокремлення церкви від держави: Збірник законоположень СРСР і УСРР,інструкцій, обіжників і пояснень Наркомвнутсправ УСРР / І. Сухоплюєв. З передм. В. А. Балицького. – Харків: Юридичне видавництво УСРР, 1929. – С.23).

 

Таким своєрідним чином заборонялася масова просвітницька та благодійницька діяльність релігійних об'єднань. Вони позбавлялися прав організовувати спеціальні дитячі, юнацькі, жіночі молитовні та інші установи, створювати групи для вивчення релігійного вчення, не дозволялися літературні й рукодільні гуртки. Релігійним об'єднанням заборонялося організовувати санаторії, надавати матеріальну допомогу людям. Також медичну допомогу релігійним організаціям заборонено надавати категорично (Слободянюк Є. Православ'я на Україні у 20-х – першій половині 30-х років / Є. Слободянюк. – Х. – 1994. – С. 47).

 

Таким чином, практика масових політичних репресій влади проти служителів релігійного культу зводилася до різноманітних форм та методів, які характеризувалися безкомпромісністю та жорстокістю щодо власногонароду. Очевидним є відчайдушний опір населення заходам радянської влади через безпідставність звинувачень та несправедливість масових покарань. Більшовики свідомо погіршували ситуацію у державі через ескалацію насильства та протиріч в українському суспільстві.

 

Зважаючи на це, в подальшому існує необхідність продовжити ґрунтовний науковий аналіз складних, суперечливих процесів вітчизняного минулого, акцентуючи увагу на всіх особливостях проявів терору проти українського народу.

 

Шитюк Микола доктор історичних наук, професор, Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського