Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

До всіх свідомих українців (автор: Кісь Роман)

опубліковано 5 серп. 2013 р., 01:20 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 серп. 2013 р., 07:16 ]

До молоді. До студентів. До всіх свідомих українців. Заклик чинити всілякий спротив і дати відсіч неоколоніальному режимові Януковича – васалам путінсько-чекістсько-новоімперського Кремля – малоросійським колаборантам зажерливої Азіопи. що намагається знищити живий організм нашої нації – її мовленнєво-комунікативно-смисловий простір.

 

Спочатку

Про саму суть ширшого геополітичного контексту тотального наступу путінської неоімперії та її нікчемних колаборантів-реґіоналістів на українське слово; а також про жахливий замах на саме історичне буття нашого українського народу – прийняття контрукраїнського закону Ківалова-Колесніченка, – так званого Закону про засади мовної політики.

 

Сьогодні, на превеликий жаль, навіть і далеко не вся так звана гуманітарна інтелігенція і далеко не вся так звана творча інтелігенція України (особливо ті, що пішли були у серпні 2012 року на ганебні перемовини із пахолками путінського Кремля януковичами у Ялті та відразу після неї – на кшталт Івана Драча, чи то Дмитра Стуса, академіка Жулинського та ин.) розуміє абсолютно руйнівну дію так званого "мовного закону" Колесніченка-Ківалова. Ті квазіінтелектуали, що допомогли Януковичу удекорувати – "прикрасити" своєю присутністю (та – по суті – легітимізувати...) смертельно небезпечне для самого історичного буття нації підписання україножерського закону, самі себе перевели у розряд спільників Кремля та його – Кремля – неоколоніальної януковичівсько-урядової адміністрації в Україні. Адже це вже доконаний факт. Це вже не просто задум підкласти бомбу під державу. Це уже дійсний підкоп і дійсний руйнівний "вибух" задля того аби донищити вже повністю те, що найбільше цементує націю – донищити її спільне живе комунікативно-діалогічне поле національного співбуттювання... Це те поле, де в процесі дискурсивної співдіяльности (бо ж дискурсивні практики занурені у саме життя, у життєсвіт, у живу ситуативність, у смислотворчу співдіяльність та у живу співприсутність усіх членів нації) випрацьовуються певні самобутні (притаманні тільки кожній окремішній нації та її комунікативним спільнотам) смислові сув'язі. Це ті дійсні смислові сув'язі – смислоконструкти (або ж унікальні констеляції смислів), що завдяки їх по-ділянню співучасниками націо-комунікативних спільнот уможливлюється те, що є найважливіше для національного спів-буттювання (для виникнення самої можливости такого співбуттювання)... Це ті смислові сув'язі (та складні смисловідношення і "перегукування" смислів), які поділяються багатьома і багатьома (сотнями тисяч та мільйонами люду) та котрі є (саме внаслідок такого поділяння) головною передумовою самої можливости розуміння, порозуміння, вирозуміння...

 

Смислові сув'язі та складні системи смисловідношень, є також головною передумовою спільного (інтенційно "націлюваного", інтенційно унапрямлюваного) прагнення до горизонту граничних смислів – до спільних цілей, цінностей та спільних сподівань... Згадаймо про те, що абсолютно незамінна цементувальна роль живого українського мовлення-спілкування (як і будь-якого іншого: словенського, китайського, чи то, скажімо, живого спілкування басків, живого спілкування угорців, або литовців тощо) повсякчас скріплює та употужнює те "ми-почуття " (так зване wе-fееling), що має безумовне значення для розвитку повнокровного та здорового ядра національної ідентичносте

 

Це останнє вже й так досить сильно розмите процесами трьохсотлітньої русифікації, асиміляції та етнонаціональної марґіналізації українців. Тому смислове оніміння української нації, що задумане у кабінетах та в коридорах Кремля (зокрема речниками так званого "русского мира" та "євразійського союзу") означає зараз тільки одне: це ще одна спроба такого колоніального схудоблювання українського народу, що його (позбавленого живої мережі національного сенсотворення (Примітка 8), як самої основи самовідтворення нашої культури) вже дуже легко буде загнати у кошари нової (активно відновлюваної після окупації Москвою Північної Грузії та після закріплювання своїх імперсько-мілітарних бастіонів (бастіонів-мініросій) у Придністров'ї та в Криму) московської імперії.

 

Закон Ківалова-Колесніченка означає по суті: «Вот Вам, хохлы, Ваше стойло, – в пределах..." якогось там "городка" чи то "деревні" (чи то у межах, як це казав був М.Левченко, – "фольклора"); однак..., поза повноцінним великим урбанізмом, поза культурно-мовленнєвою присутністю (поза живою комунікативною присутністю) у містах-мільйонниках та в середніх містах України; поза поліфункційним модерним життям мови, яка остаточно "вичавлюється" із міста і в такий спосіб суспільно знекровлюються і нація, і культура і реальні носії цієї культури... Геть на узбіччя, хохли... Марґіналізуйтесь і далі допоки і сліду по вас не стане...

 

Україна у цивілізаційному плані усе ще, на жаль, і далі залишається напівпериферією євразійської (постсовєтсько-російської) цивілізації. Ми ще й досі цивілізаційно насправді – тільки віддалена околиця Ліпєцька та Рязані...

 

Доктрини московського неоєвразійства (як поміркованого євразійства в особі професора Панаріна, проф. Плєшакова, академіка-сходознавця Єрасова; учениці Панаріна Іріни Васілєнко та ин.; а також євразійства ультраімперського, ультрамілітаристського штабу в особі Дугіна та його послідовників) наголошують на потребі посилення цивілізаційно-комунікативного, інформаційного та соціокультурного контролю над так званими східнослов'янськими ареалами, що їх ладні сьогодні зводити до спільного знаменника «русского мира» не лише прямі прихильники євразійства.

 

Геть усі ці так звані східнослов'янські ареали, що цілковито зараховуються до євразійського масиву (в розумінні цього останнього речниками євразійства) вбачаються яко такі, що врешті-решт будуть реінкорпорованими в тіло третьої імперії (третьої – після царської та большевицької). А згідно з формулою євразійця Плєшакова, що є дещо переінакшеною геополітичною схемою Маккіндера, – «Кто контролирует Евразию, – тот контролирует мир».

 

Оскільки зоднорідненим та зоднаковілим простіше управляти (Примітка 9), остільки і гомогенізація України (гомогенізація цієї останньої щодо абсолютно потужного в усіх відношеннях масиву євразійства, як однієї з монструозних, але все ще експансивних цивілізацій); цілеспрямоване зросійщування (Примітка 10) та знімання (нейтралізація) будь-яких стримувальних факторів (зокрема природного саморозвитку української націоідентичносги; чи то культурницько-просвітницьких намагань молодіжних громадських організацій тощо); остільки євразійство яко реальна геополітика Кремля є сьогодні не просто вже антиоксидентальною (ба більше – войовниче антизахідницькою, вістрям своїм – і явно і імпліцитно – спрямованим проти Заходу), але й відверто контрукраїнською, – спрямованою на повне усування і тих малесеньких грядок та грядочок, що на них усе ще продовжує зрощуватися (та приносити хоч деякий плід) новоукраїнське культуротворення. Зрештою євразійсько-імперська геополітика є сьогодні унапрямленою на повне елімінування української инакшости взагалі...

 

Русофонне мовлення цілковито домінує у великих містах України (домінує настільки, що українофонна комунікативна поведінка є розпорошено-дисперсійною, – у кращому разі – анклавізованою) і майже цілком непомітною у самім дійснім середовищі контактування, не тільки тому, що це середовище було майже тотально зросійщене дев'ятьома поколіннями колонізаторів та діями колоніальної адміністрації. Ще й сьогодні тут (у середовищі великого урбанізму) спілкувальна активність українців посідає цілком асиметричний (щодо інфокомунікативної сили та соціокультурної – функціональної – значущости слова російського) інфо-комунікативний ресурс та вельми слабеньку (просто таки хирляву) функційну інфраструктуру (зорієнтовані на Росію, а в культурному плані, – усе ще не десов'єтизовані олігархи, які контролюють майже всі основні телеканали, особисто майже зовсім не мотивовані до того аби переорієнтувати систему телепріоритетів на українську культуру...

 

Приблизно з цієї ж причини жодна (жодна!) україномовна газета не входить у сімку найбільш рейтингових газет... Згідно із суспільною (соціокультурною) закономірністю, що встановлена дослідженнями соціолінґвістів життєздатність (змагальницька сила, чи то конкурентна спроможність) такого чи такого мовлення (у реальних «розгортках» його різноманітних дискурсивних практик всередині самого життєтворення, самого щоденного життя) прямо пропорційна спектру розгорнености його (певного мовлення) суспільних функцій. Якщо сфера українського мовлення зводиться нині головно (особливо у лоні великих міст, де формуються і визначаються усі тенденції майбутнього) лише до кількох соціальних функцій реальної комунікативної поведінки (мовлення для базару, для кухні, для домашнього вжитку та для оголошень зупинок в метро), а численні РМ-радіостанції всуціль заполонені русофонною попсою, русофонною рок-музикою, русофонними напівблатними «шансонами» та русофонним репом тощо..., – то таке мовлення відразу втрачає свою змагальницьку потугу і стає неконкурентноздатним (до того ж у соціопсихічному плані – просто непрестижним, – неавторитетним в очах самих мовців, особливо – в очах молоді...).

 

Треба пам'ятати, що дискурси (і яко тексти і яко мовленнєво-перформативні акти, що занурені у саме щоденне життя, у дійсну ситуативність такого життя) не лише «ковзають» один попри одного; але й конкурують один із одним... Отож один із щонайпосутніших аспектів деколонізації живого лінґвокультурного середовища великих міст України є,

 

по-перше, нарощування тут власне української поліфункційної креатосфери та власне української семіосфери (українофонна інтелектуальна еліта, українська бізнесова та фінансова еліта, українське авдіо-відеовиробництво, власне український потужний кінематограф, що продукує не один фільм на два роки, а не менше півсотні фільмів щороку, власне українська – на українофонній основі – індустрія розваг та не позбавлена власне українського підґрунтя рекреативна царина); далі – розвинені власне українські – позаєвразійські – структури культурного продюсування та менеджменту культурного виробництва та промоції і розподіляння культурного продукту і т. д.).

 

Далі, – потрібна урядова політика (а в «гасударствє Україна» українського уряду немає..., ще немає..., ось уже більш як двадцять років немає...) – політика позитивної дискримінації (так зване «роsitive discrimination») задля хоча б часткового вирівнювання тієї разючої постколоніальної (а тепер вже неоколоніальної) асиметрії всього русофонного і цілковито штучно завуженого українофонного, що досі перетворювало українофонних українців у найбільш упосліджену та у найбільш реально дискриміновану міноритарну спільноту (особливо у великих містах...).

 

Нас хочуть сьогодні привчити до ритуально-ситуативного (на кшталт мертвої латини) «вживання» української мови. Одначе ми сьогодні вимагаємо не просто мовних законів (навіть, якщо б ці останні були б начебто «на користь» українців). Ми вимагаємо від самих себе (укладачів цієї брошури-відозви; вимагаємо від голодувальників за українську мову, – юних і зовсім старих...; вимагаємо від усіх протестувальників, що обстоювали у ці дні та в ці місяці гідність нації та честь української людини...), а також від усіх більш-менш свідомих українців, а також від українців російського роду (українців польського роду, українців єврейського роду тощо...) повного невизнання неоколоніального режиму януковича: а також повної зневаги до його малоросійсько-хохлацьких попихачів та "інтелігентських" блюдолизів,

 

Жодної підтримки тимчасовій колоніяльній адміністрації Кремля в Україні! Жодних компромісів із тими, що допомагають сьогодні Кремлівсько-великодержавницьким реваншистам відбудовувати третю імперію. (Третю – після царської та большевицької).

 

Ми вимагаємо створення такого уряду (будь-яким шляхом, – у тому числі революційним, бо велика європейська нація дійсно не може довго більш-менш нормально існувати без національного уряду), якого у нас (в українців) дійсно немає... (і ще не було до цього часу). Йдеться власне про такий уряд, який би у мовно-культурно-національній сфері. що є зараз сферою історично дійсно вирішальною для самого буття (чи то небуття) нації запровадив би ужиття засадничі постулати комплексної деколонізації України та поступової деколонізації нашого великого урбанізму, – через потужний культурний наступ на всі без винятку функціональні сфери дійсного лінґвокультурного середовища у містах: через культурно-комунікативне опанування урбаністичного середовища, середовища великого урбанізму) та створення тут (органічного та наполегливого нарощування тут) хоча б невеликих мовленнєво-культурних плацдармів для подальшого саморозвитку та всілякого розпросторювання углиб та навсібіч дійсно творчого українства.

 

Для нового (дійсно українського, а не колоніяльно-малоросійського) уряду ми ставимо такі вимоги:

 

Перше. Вимагаймо державної інституціоналізації (у вигляді окремого міністерства, або ж-як мінімум – у вигляді урядового департаменту) політики мовного будівництва та мовного планування. Для потреб здійснення практичної лінґвокультурної політики (чи то загальнодержавної координації мовного будівництва) такому департаментові, чи то міністерству мало би виділятися не менше двох відсотків державного бюджету).

 

Якщо сьогодні міжнародна спільнота не шкодує сотень мільйонів доларів на порятунок якогось рідкісного різновиду кашалота, який вимирає (зникає як популяція і унікальний підвид), то чи не тим більше (безмірно більше!) треба виділяти спеціальних коштів на порятунок тієї нації та тієї унікальної культури, що уже завтра може згаснути остаточно?!

 

У зв'язку з цим, – вимагаємо залучення (на постійній основі, а також у формі регулярних – щомісячних – круглих столів, а також у формі сталої співпраці із експертами-консультантами та фахівцями із соціолінґвістики, із лінґвокультурології, із критичного дискурс-аналізу, із численних дисциплін сучасної комунікативістики, із ужиткової культурної антропології, із антропології психологічної, а також фахівців із етнополітики, із соціальної психології, із різних ділянок новітньої урбаністики та постколоніальних студій тощо (відповідні експерти та консультанти, як і в самому департаменті мовно-культурної політики так і позаурядові фахівці-радники мали би посідати фаховий рівень не нижчий ніж, скажімо, рівень професорки Лариси Масенко). Усі ці фахівці (а це можуть бути також і зарубіжні радники) мали би виробити інтеґральне бачення порятунку української нації як живого лінґвокультурного середовища, поза яким неможливе дійсне сенсотворення, а, отже, неможливе також здорове та повнокровне історико-культурне та цивілізаційне буття нації.

 

Друге, вимагаймо юридичного (законодавчого) кодифікування негативних санкцій (способу і порядку застосування таких санкцій) щодо порушників 10-ої статті Конституції в разі невикористання української мови у сфері офіційного вжитку (із трибуни Верховної Ради; а також міністрами, прем'єрами та віце-прем'єрами, усіма чиновниками у певних офіційних та напівофіційних ситуаціях, наприклад під час зустрічей із місцевим населенням тощо; у телевізійних та в радіоефірах, у військовій сфері і т.д.).

 

Третє, вимагаймо притягнення до кримінальної відповідальности за протинаціональну і антиконституційну діяльність усіх причетних до так званих Харківських угод (2010 року); а також за протиукраїнську діяльність усіх тих, що причетні до запускання нової машини цілеспрямованої русифікації України (усіх отих табачників та януковичів, котрі відверто та вперто опікуються українофобами на кшталт того ж таки Колесніченка, Ківалова, Левченка, чи Костусєва... Ім'я їм – легіон!)

 

Ми не проти росіян. Ми за подальший розвиток всіляких нових можливостей реалізації мовно-культурних потреб росіян України... Але ми кардинально проти кожного окремого русифікатора та їх русифікаторських заходів, актів та дій...

 

Деколонізація – це не наступ на етнічних росіян та на щоденне російське мовлення. Деколонізація – це насамперед радикальний і безкомпромісний наступ на самих русифікаторів, на їх цілі, їх псевдоцінності та їх протиукраїнські доктрини і дії. Це насамперед наша кардинальна (а сьогодні вже – вимушено-радикальна, неминуче-радикальна) протидія будь-яким намаганням закріпити (закріпити юридично, закріпити інституційно, закріпити цивілізаційно, культурно та інформаційно) руйнівні наслідки діяльности десятьох поколінь російських колонізаторів – від царя Алєксєя Міхайловіча та Єкатєріни Другої до Владіміра Ульянова (Леніна) та сірого кардинала комуністичної русифікації московського ґеббельса Суслова...

 

Це також щонайрішучіша протидія геть усім спробам начепити на оті руйнівні для історичної долі України (і для кожної окремішньої української людини) наслідки діяльности колонізаторів-русифікаторів (у тому числі і наслідки тотального зросійщування наших міст) лейбли та симулякри нібито так званих «естественно-исторических процессов» (так вже, мовляв, «исторически сложилось»...) (Примітка 11).

 

Свідомі русифікатори, а також свідомі колаборанти імперсько-реставраційної політики Кремля та особливо активні лоялісти кремлівсько-чекістської путінщини та всілякого неосталінізму (комуністична партія, партія «Движение за единую Русь» і подібні до неї, що мають нас лише за таке собі «южнорусское плем’я», або за гумус для «цветущого многообразия» євразійської імперії, що ще із кінця дев'яностих років знову стала на шлях великодержавницького реваншизму...) за свою контрнаціональну, контрдержавну діяльність, за намагання демонтувати наш культурно-національний простір, або ж за намагання загнати україномовних українців в якісь вузько локальні культурно-просвітницькі організації, резервації, громадські вігвами та етнічні гетто (і – таким чином – остаточно марґіналізувати – марґіналізувати соціокультурно, марґіналізувати соціопсихічно українців...) мають нести кримінальну відповідальність, або – як мінімум – бути позбавленими громадянських прав та висилатися з України...

 

Молодь! Студенти! Наш опір та наш протест має бути (має бути!) лише перманентним. Протест і боротьба в ім'я самої оселі нашого буття – нашого слова та живого нашого сенсотворення-культуротворення (а отже і нашого майбутнього, яко повновартісної нації) має неперервно наростати і наростати. Адже ми все ще, як це казав Шевченко: «на нашій – не своїй – землі». Хто ж зробить її нашою, якщо не ми?! Хто зробить саму територію наших сердець, нашого розуму, територію наших бажань, намірів та сподівань вільною від усілякого сміття, всілякого постколоніального та неоколоніяльного мотлоху Азіопи? Утім числі вільною від путінсько-чекістсько-реґіоналістичної синьо-біло-червоної полуди і облуди...

 

Молодь! Студенство, випростаймось! Випростаймо духовно свою внутрішню людину! Годі бути і далі духовно згорбленим, духовно скуленим у тих куцих периметрах мовно-культурного простору, які нам на-кидуються "згори" – з печерських пагорбів та із Кремля! "Борітеся – побороте. Вам Бог помагає! "

 

Росіянам та російськомовним України – мир і любов! Русифікаторам України – війна! Русифікаторам України – непримиренна війна!!!

 

Рідне слово завжди було на охороні духовних і душевних національних підвалин, на охороні самого духу нашої нації... І власне тому ми маємо стати сьогодні на охороні самого слова! Слово – це не просто техніка спілкування, не просто звичайний інструмент комунікації. Рідне слово – це саме наше внутрішнє єство, це наше цілісне мовомислення, це нюансований смислами потік наших переживань, це – наш світообраз, наш жшптєсвіт і наше світовідчування...

 

Це два тисячоліття нашої історії, що спресовані у щонайскладніші і витончені конфіґурації смислів та смисловідношень... Втратимо слово, – втратимо самі себе... Втрата слова, – це духовне оніміння всієї нації. Прокиньмося! Залишімося самі собою на всі подальші тисячоліття!

 

Примітка 8. Тільки достатньо продуктивне смислотворення у самій гущі нашого життя (у надрах живих мовленнєво-комунікативних практик – з одного боку та щодо горизонту новоукраїнських граничних смислів (наших цілей, наших національних сподівань, наших цінностей, що серед них безумовну цінність має і сама мова) – з другого боку могло би стати основою, підґрунтям новітнього нашого культуротворення, (бо ж смислові сув'язі - це основа культури, це сама оселя буття нашого духа!)

 

Примітка 9. Згадаймо тут відомий літературний "трактат" із російської класики XIX ст. «О заведении единомыслия в России» Козьми Прудкова, де чудово відтворена ота казармова модель тотальної уніфікації суспільства, яка таки втілена була в Росії за Владіміра Ульянова (Леніна) та за Сталіна. Між иншим гіперцентралізаційна модель до вподоби сьогодні також і чекістській стилістиці путініцини. Див. із цього приводу дві книги дуже добре проінформованих кремленологів, а саме: Николай Злобин, Владимир Соловьев. Противостояние Россия – США. – Москва, 2009; а також Елен Блан. Родом із КГБ. – пер. з фр. – К., 2009.

 

Примітка 10. Цілеспрямоване зросійщування (навіть, яко офіційно-урядова стратегія і яко система заходів) заново – і то з наростанням в геометричній прогресії – розгорнулося вже в умовах та обставинах гіперцентралізаційних намагань урядування сателітів Кремля партії регіонів влітку-восени 2010 року.

 

Йдеться вже не тільки про мовну русифікацію, але й про колоніалізм духовний та колоніалізм ментальний. Юридично легітимізоване новоколонізаторське зґвалтування української свідомости та українського духа у спосіб підписання міжурядової угоди (під час приїзду Путіна в Київ у жовтні 2010 року) про запровадження спільного посібника з історії для шкільних вчителів власне засвідчує цю подвійну тенденцію: по-перше, всілякої уніфікації та психокультурної гомогенізації (гомогенізації, що мала б цілковито усувати нормальну для будь-якого народу бінарну супротилежність Ми-Вонщ а, по-друге, екстраполювати імперське Ми на всі так звані околиці колишньої імперії. Цю ж саму місію мав (та далі має) патріарх Кіріл, коли у своїх проповідях та виступах утотожнює так звану «святу Русь» (саме в однині та в цілокупності) і так званий «народ» (теж в однині!). На все це («общерусскиє» підручники; та проповідь «всєобщєй» та «єдиной» духовної місії так званої "святой Руси") дивовижним чином у цілком ізоморфний спосіб накладаються та цілковито "збігаються" також – із дозволу сказати – історіософські ґранднаративи та ґіперконструкти новочасних новоімперських московських теоретиків, які вже аж ніяк не соромляться своєї імперськости, ба навіть і вельми пишаються нею.

 

Ось вельми типове (і доволі свіже) міркування одного із таких теоретиків. «Старинний лозунг собирания земель, – каже Міхаїл Смолин, – сегодня уже носится в воздухе. Территориальные потери крайне значимых для России земель (Малоросия, Новороссия, Белоруссия и другие), всегда воспринимавшиеся русскими как составляющие части территориального ядра Руси (исконно русские земли), способствуют воскрешению имперских чувств. Политики же, выступающие с позиции отрицания или непоследовательного признания необходимости воссоединения русских земель (временно утраченных в ходе смуты) и преодоления раскола в самой русской церкви, выбрасывают себя на обочину политической жизни страны» (Смолин М. Русский путь в будущее, – М., 2007. – С. 10-11).

 

Вельми схоже великоімперське маячіння можна прочитати також, наприклад, на сторінках журналу-квартальника «Имперское возрождение» поміж авторів якого знаходимо протоієрея Валентина Асмуса, професора Московської духовної академії М.М. Дунаєва, історика та публіциста М.В. Назарова, доктора політичних наук А.Н. Савєльєва, академіка І.Р. Шафаревича та ін.

 

Примітка 11. Якщо б, скажімо, ті славнозвісні будівлі, що є на площі Ринок у Львові (кілька десятків із них включені у списки ЮНЕСКО) – від доби Ренесансу до Рококо та Ампіру – час від часу протягом останніх двох-трьох століть не знали бодай косметичного ремонтування (або й – реставрації), – тоді б від усього цього чудесного комплексу не залишилося навіть і каменя на камені...Невже можна б стверджувати в цьому разі, що на це не має ради, бо все це «склалося так природно-історичним чином»?...Сьогодні небажання «ремонтувати» та реставрувати майже цілком знищене колоніальною добою українське мовно-культурне середовище є безумовно злочинним контрукраїнством: відсутність цілеспрямованої та комплексної державної політики мовного будівництва є, за самою своєю суттю політикою подальшої руйнації цього нашого лінґвокультурного середовища, - політикою свідомого прирікання його на таку руйнацію.