Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

До святкування Акту відновлення Української Держави. (Автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 1 лип. 2014 р., 09:08 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 лип. 2014 р., 08:16 ]

З нагоди святкування Акту відновлення Української Держави 30 червня 2014 року у Львові відбулася нарада національно-патріотичних сил, у якій взяли участь представники партій і громадських організацій Львова, Івано-Франківська та Києва. Вступне слово про суспільно-політичну ситуацію в державі виголосив заступник голови Конгресу Українських Націоналістів Василь Шпіцер.

 

 

Високоповажне товариство!

Кращі сини українського народу, які посвятили себе на боротьбу за незалежність України, 30 червня 1941 року проголосили Акт відновлення Української Держави. Нацисти відразу розправилися з учасниками цього історичного чину, заарештувавши та погубивши багатьох з них (надалі цю запеклу антиукраїнську битву продовжили московсько-більшовицькі каральні спецслужби), проте ідея Української Самостійної Соборної Держави продовжувала жити в серцях і душах українців. Світлі образи Євгена Коновальця, Степана Бандери, Ярослава Стецька, Романа Шухевича та багатьох інших очільників ОУН-УПА тримали свідому частину нашого народу в готовності піднятися на боротьбу проти завойовників рідної землі. І коли наскрізь прогнила комуно-більшовицька імперія почала розсипатися, Україна зуміла здобути Незалежність, за яку у 1991 році проголосувала абсолютна більшість громадян нашої Держави. Багатовікова боротьба українського народу завершилася перемогою!

 

Однак сотні літ, прожиті українцями в неволі, дали свої негативні наслідки: неперервний геноцид українців призвів до того, що еліта нашого народу була або фізично знищена, або прикуплена і перейшла на службу до загарбників. Простому народові поступово укорінювали в свідомість рабську психологію і він ставав нездатним бути господарем у своїй країні.

 

Тому влада Незалежної України, до якої здебільшого й потрапили запроданці та раби, виявилася нездатною побудувати міцну національну державу, про яку мріяли вожді націоналістичного руху. Державні багатства перейшли до рук людей, для яких Україна стала не матір'ю, а лише місцем безмірного збагачення; українська мова, культура, література, кіно стали не просто відмирати – їх уже свідомо заповзялися нищити українофоби та наймити московських шовіністів; Росія планомірно, за великої фінансової підтримки почала реалізовувати план ліквідації України як Держави. Останній раб-запроданець, у якого вже й українських коренів не проявлялося, ставши за допомогою російських грошей та шахермахерства московських політтехнологів президентом України, довів нашу "неньку" до ручки і сповна підготував ґрунт для її здачі Путіну.

 

Проте генетична потуга українського народу, яка не дозволила нас ані омонголити, ані ополячити, ані зросійщити, ані зрумунізувати чи змадяризувати, що наші окупанти намагалися зробити не одну сотню літ, спрацювала й цього разу. За двадцять років Незалежності виросло нове покоління вільних українців, які вийшли на Майдан і змели з нашої землі оту бандитсько-злодійську, підтримувану путінським Кремлем, наволоч.

 

Попри втрату Криму та неспокій у двох східних областях появилася можливість поміняти владу на справді українську, чесну, демократичну, яка зможе забезпечити нашому народові свободу і гідне життя.

 

Перші кроки нової влади можна назвати не найгіршими: вдалося не допустити економічного колапсу та дефолту; налагодити міцні міжнародні стосунки й підписати угоду про співпрацю з Євросоюзом; заручитися підтримкою потужних держав у війні з Росією; активно почати процес відновлення Збройних сил України, СБУ; провести президентські вибори. Все це сприяло істинному формуванню української нації і сьогодні абсолютна більшість громадян України любить свою Державу і готова боронити її до останньої краплі крові.

 

Отут би й національно-патріотичним силам докласти своїх зусиль та допомогти у здійсненні державотворення, але… Недарма президент Петро Порошенко в інавгураційній промові нагадав, що Петлюра боровся проти Скоропадського, Винниченко проти Грушевського, а Махно проти всіх. Можу додати ще: князі постійно вели між собою – часто братовбивчі – міжусобиці, Сірко своїми вчинками діяв проти Виговського, Гордієнко проти Мазепи, не змогли відшукати спільної мови й Бандера з Мельником, на виборах президента 1991 року Лук'яненко та Юхновський фактично боролися проти Чорновола, а після виборів Чорновіл став у "конструктивну опозицію" проти Кравчука, Тимошенко не давала спуску Ющенкові.

 

Те ж, тільки в ширшому, проте значно мілкішому масштабі повторилося й на останніх президентських виборах. Відаючи достеменно, що Україні як повітря потрібен лише один тур, щонайменше вісім політиків, які зачисляють себе до національно-патріотичного табору, кинулися відбирати голоси у, можливо не найкращого, але найрейнтинговішого кандидата, чим грали на руку Москві. І якщо Ляшко та Гриценко могли мати примарні надії увійти в другий тур, то куди і задля чого пнулися Богомолець (1,91%), Тягнибок (1,16%), Ярош (0,7%), Куйбіда (0,06%), Клименко (0,05%), Шкіряк (0,02%), які разом не набрали навіть 4-х відсотків голосів?

 

На жаль, оцей розгардіяш почався ще на початках відновлення державності України. Згадаймо, що наші обранці творили у партійному будівництві. Першого травня 1990 року на урочистому мітингу на стадіоні «Україна» Богдан Горинь оголосив, що вчора у Києві на базі Української Гельсінської Спілки була утворена Українська Республіканська Партія, головою якої обрали Левка Лук’яненка. Десятки тисяч львів’ян захоплено вітали це повідомлення, бо розуміли, що нарешті наступив кінець однопартійному керівництву державою.

 

Одначе за якийсь час відомий політв’язень, засуджений у 1961 році на п’ятнадцять років таборів суворого режиму у тій же справі, що й Левко Лук’яненко, створив партію Державна Самостійність України. А далі пішло, поїхало… В листопаді 1990 року була створена УНА-УНСО, у грудні того ж року заснована Демократична партія України, з 1991 року почала діяти Соціал-національна партія України, а в 1993 році появилися партії ОУН в Україні та Народний Рух України.

 

Треба відзначити, що очолювали ці партії і входили до них не тільки достойні народні депутати, але й насправді великі українці, які жертвували власним добробутом і свободою, не сумніваюся, що готові були віддати життя за вільну Україну. Чому ж вони не захотіли об’єднатися навколо одного лідера, як це пізніше зробили «регіонали»? Невже їх нічому не навчили багатосотлітні поразки нашого народу саме через невміння і небажання визнати когось із своїх єдинокровних братів очільником? Адже не стоять за плечима кожного з них російські чи інші спецслужби і не примушують їх чинити дурнуватий розбрат!

 

Хоча, знаючи вправність московської агентури, неважко здогадатися, що в багатьох випадках це могли бути їхні проекти, спрямовані на розкол націоналістичного руху (адже вони досягли колосальних успіхів у розколі християнських українських громад – трапляються малесенькі села без сільрад, у яких діють по дві-три церкви різних конфесій, в тому числі і московського патріархату).

 

Про вагу кожної з названих вище партій у наш час, на жаль, соромно навіть говорити. Через таку нашу діяльність сьогодні маємо не дво-, а 202-партійну систему в Україні – для демократичного табору, зате антиукраїнські сили зуміли створити у Верховній Раді реальну двопартійність: ПР і КПУ.

 

Таке многопартійство стало можливим тому, що під націоналістичну та націонал-демократичну ідею стали рядитися колишні комуністи, сексоти-кагебісти, комсомольці, а також просто непогані люди, яким випала нагода показати себе політиками, борцями, подвижниками. А справжні, спадкові націоналісти-оунівці мовчали в підпіллі, ба більше, продовжували боротися між собою.

 

Далекі від політики люди, виборц,і розгубилися, вони не могли розпізнати де справжні націоналісти-патріоти, котрі з них кращі: бандерівці, мельниківці, свободівці, унсовці, а чи ОУН в Україні. Врешті-решт махнули рукою на націоналістичну українську ідею та стали голосувати то за Чорновола, то за Ющенка, то за Юлю. А за кого зараз мають голосувати ті українці, в яких панує дух націоналізму? Виглядає, що претенденти дуже сумнівні – це стосується як партій, так і персоналій.

 

Тому я вважаю, що настав найвищий час відновити і підняти на належний рівень націоналістичну ідею, дати їй нове дихання під гаслом "Збудуєш Українську Національну Державу або згинеш у боротьбі за неї".

 

Для цього необхідно очистити оунівський прапор від налиплого до нього різноманіття сумнівних партій та організацій шляхом об'єднання двох частин розколотої у 1940 році ОУН. Саме об'єднана ОУН матиме право визначати хто є непідробним націоналістом, кому довірити представляти спадкову націоналістичну ідею у справі будівництва Єдиної Самостійної Соборної України. Вже появлялася інформація про наміри провести Другий Конгрес ОУН, на якому має відбутися таке об'єднання і необхідно здійснити це якомога швидше.

 

Зараз же нам належить почати невідкладну підготовку до виборів, які, можливо, відбудуться вже восени. Для цього я пропоную усім тут присутнім створити Об'єднання націоналістичних сил Львівщини, яке має взяти активну участь у формуванні майбутньої влади. Визначити політичну партію, яка буде виступати від імені Об'єднання у виборчих процесах. До Об'єднання можна долучати також партії та організації національно-патріотичного спрямування за умови, що вони будуть строго дотримуватися всіх затверджених рішень і не вноситимуть суперечок та розколів.