Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Донбас літературний – трагічна доля українських письменників (автор: Алтухов Володимир)

опубліковано 9 серп. 2013 р., 11:57 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 серп. 2013 р., 23:44 ]

Літературне життя Донбасу 20-х поч. 30-х років XX століття, розвиток літературної організації «Забой» та однойменного видавництва нерозривно пов'язані з іменами Григорія Баглюка і Василя Гайворонського. Вже протягом кількох десятиліть постаті Григорія Баглюка, відповідального редактора журналу «Забой» – «Літературний Донбас», знаного у 20-х роках письменника і його заступника, побратима, Василя Гайворонського, привертають увагу дослідників літературного процесу на Донбасі – І. Дзюба, В. Романько, В. Оліфіренко, В. Просалова, Ф. Пустова, Т. Бублик та ін.

 

Така увага не випадкова. На фоні літературного життя Донбасу 20-х поч. 30-х років постаті Григорія Баглюка і Василя Гайворонського були непересічним явищем – вихідці з Донбасу, талановиті письменники й активні організатори письменницьких сил назавжди ввійшли у культурне життя краю.

 

Саме в той час на Донбасі під життєдайним впливом української революції 1917-1920 років формувалося українське письменство. Одна з провідних ролей у цьому процесі належала Г. Баглюку і В. Гайворонському. Обидва багато писали художніх творів. Г. Баглюк – роман «Молодість», оповідання, зокрема, «Розповідь про підсудного», В. Гайворонський – повісті «Розминовка», «Пугачівська рудня» та ін..

 

Двадцяті роки – це новий етап у розвитку літературного життя на Донбасі, час становлення письменницької організації «Забой» та однойменного художньо-публіцистичного журналу. У середовищі письменницької спільноти розпочинаються пошуки нових тем, жанрів та образів. В Україні у цей час розгортається так звана українізація. Письменники Донбасу активно переходять на українську мову (Б. Горбатов, Г. Жуков, В. Торін, Ю. Черкаський, Г. Баглюк, В. Гайворонський та ін.).

 

Потужний літературний рух у Донбасі із своєю власною автономною письменницькою організацією і журнальною трибуною – непересічне явище в українському літературному житті. Шахтарським краєм опікуються відомі українські письменники Іван Ле та Іван Микитенко. Перший з яких очолив на початку 30-х спілку письменників «Забой», а другий увійшов до складу редакції однойменного часопису. Журнал «Забой» активно пропагує на своїх сторінках десятки творів молодих поетів і прозаїків. Тут друкуються поети Василь Іванів-Краматорський, Кость Герасименко, Микола Упеник, Дмитро Надіїн, Володимир Сосюра, прозаїки Юліан Западинський, Фелікс Ковалевський, Григорій Баглюк, Василь Гайворонський та ін.

 

Часто авторами журналу стають робітники, переважно передовики виробництва. Літературні твори на сторінках «Забою» – це в основному нарисового змісту оповідання й повісті, які відтворюють життя промислового Донбасу, виробничі проблеми на заводах, фабриках і рудниках, актуальні вірші тощо. На підприємствах відкривались осередки «Забою», в яких, на думку керівництва спілки, мало було вигострюватись і гартуватись письменницьке робітниче слово.

 

Аналізуючи історію організації «Забой» і участь в ній В. Гайворонського, Т. П. Бублик наголошує, що із середини 20-х років XX ст. «Забой» активно підтримує хвилю українізації та починає шукати своє місце в українському літературному процесі. Кількісні порівняльні показники є свідченням, бо, зокрема, у № 7 (1925 р.) українською мовою було надруковано лише уривки з поеми Т. Шевченка «Сон» і вірші В. Сосюри та В. Краматорського.

 

У 1928 р. під гаслом «Робітники Донбасу мають знати українських письменників» відбувається урочистий приїзд П. Тичини, В. Сосюри, І. Микитенка, Остапа Вишні та П. Панча, які відвідали великі підприємства, зустрілися з робітниками. У «Забої» з'являються нові розділи: «Українську книгу – в маси», «Огляд українських журналів» (1).

 

Українізація набула в Донеччині особливо важливого політичного і культурного значення. Один з її ідеологів та організаторів, М. Скрипник, сам донеччанин, так характеризував ситуацію: «Колись багато товаришів вважало, що Донбас – це не Україна, а робітники Донбасу здебільшого не українці. Виявляється тепер, що це цілком не правильно; серед гірняків 3/4, цебто близько 70 відсотків робітників – українці».

 

До нових заводів, копалень ідуть нові тисячі, десятки й сотні тисяч робітників із села, треба, щоб основні кадри донбасівського кваліфікованого пролетаріату оволоділи українською мовою, українською книжкою, українською культурою для того, щоб мати можливість впливати на ці нові робітничі шари. Українська книжка, бібліотеки, український театр, українська газета допоможуть донбасівцям оволодіти українською мовою і придбати собі знання української культури» (2).

 

Журнал оперативно віддзеркалював усе, чим жив тоді шахтарський край. Нехай перші твори були далекі від художньої досконалості, але їх автори ставали своєрідними «літописцями» свого часу.

 

Проте на початку 30-х років страшний комуно-кремлівський смертоносний вихор пройшовся над Україною (уже в котрий раз!): відбувся судовий процес над так званими членами СВУ, у 1932-1933 рр. – владою організовано штучний голодомор в українських селах. У цей час тотально знищуються здобутки українства за межами України в республіках СРСР: закрито тисячі українських шкіл та періодичні українські органи, репресовано повністю українську інтелігенцію, арештовано українську книжку. Так, наприклад, у 1930 році в Україні друкувалися 259 українських письменників. Після 1938 року з них друкувалися тільки 36 (3).

 

Біля 80% культурно творчих кадрів, у тому числі й письменників України, знищила Москва в 30-х роках. Населення України було винищене голодом, терором приблизно на 15-20%. Звідки така не видана в історії людства лють? Чому сталося таке тотальне винищення населення України і її поетів, письменників, яке перевершило навіть супержахливі злочини Гітлера? (4)

 

У кривавому ряду цих злочинів проти українського народу – винищення українського письменства на Донбасі. Учасник тих подій і сам репресований владою літератор Василь Гайворонський, заступник відповідального редактора журналу «Літературний Донбас» початку 30-х років , згадує: «...одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкували «Літературний Донбас», присвячений з'їздові письменників (з'їзд повинен був відбутися у кінці 1932 року в Артемівську – В. О.), поставило біля машин озброєну варту, а вже вночі почалися арешти. Арештовано лише кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту письменників узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали» (5).

 

Причини такого крутого і трагічного повороту подій пояснює у своїх споминах В.Гайворонський: «І в такий спосіб, позбувшись українців, купка росіян-письменників П. Безпощадний, П. Сєвєров, П. Чебалін захопили журнал у свої руки, зрусифікували його, назвавши вже по-російському «Литературный Донбасс», і видають вони його до цього часу» (6).

 

Із цих подій і починаються стражденний шлях на Голгофу Григорія Баглюка і трагічні поневіряння Василя Гайворонського.

 

За першим вироком Г. Баглюк, як і В. Гайворонський, був звинувачений в антирадянській троцькістській діяльності і відправлений до Татарії. Але невдовзі відбулися нові слідства і звинувачення. Якась невмолима і жорстока рука послідовно і настирно керувала процесом знищення колишніх троцькістів, яких було зібрано у другій половині 30-х років з усього Радянського Союзу і сконцентровано у Воркутинських таборах. Для нелюдських знущань і тотального винищення.

 

Безпосереднім очевидцем боротьби Г. Баглюка в таборах був відомий сьогодні український літературознавець зі Сполучених Штатів Америки Григорій Костюк (7). У його спогадах про перебування в радянських концтаборах є сторінки, присвячені зустрічам з Григорієм Баглюком. На Воркуту Костюк потрапив 23 вересня 1936 року теж із звинуваченням в антирадянській та націоналістичній діяльності. Тут він одного разу і зустрівся з редактором «Літературного Донбасу» і був свідком проведення групою в'язнів (біля 400 колишніх троцькістів, серед яких був і Баглюк) голодовки.

 

Костюк цього акту не підтримував, бо вважав , що це нічого не дасть, а лише підірве сили і так замордованих і знесилених в'язнів. Ініціатори страйку сподівались добитись поліпшення умов у їхньому таборовому житті. Але кінець був трагічний: всіх учасників акції було пізніше розстріляно, а багато повмирали під час самої голодовки.

 

Про свою першу зустріч з Баглюком літературознавець писав: «Ми потиснули один одному руки, як давні знайомі і друзі ... Григорія Баглюка я знав з преси, як молодого, але талановитого прозаїка. Його єдиний роман «Горизонти» заповідав народження талановитого і вдумливого соціяльного аналітика й психолога. За його редагуванням, двотижневик «Забой» перетворений був у місячник «Літературний Донбас» (1932) і став солідним літературно-мистецьким україномовним журналом Донбасу. І ось цей син робітничого Донбасу, талановитий молодий письменник і редактор впливового журналу, в очах сталінських наглядачів за літературою стає небажаною і небезпечною фігурою...» (8).

 

Про причини приєднання Баглюка до троцькістів у таборі Г. Костюк розповідає так: «Однаково, – сказав він (Баглюк – В. А.) мені одного разу, – наші шляхи схрестились. Сталін заповзявся знищити і їх і нас (мається на увазі троцькісти і націоналісти – В. А.). Недаремне ж і придумана сталінськими органами терору ота магічна формула «Українсько-троцькістсько-націоналістичного бльоку». Тож протиставлятись насиллю тиранії будемо спільно» (9).

 

Українізація по-більшовицьки виявилася підступним прийомом тоталітарної радянської машини, яка намагалась, навіявши ілюзію національного відродження, виявити не байдужих до національної ідеї свідомих українців і – знищити їх, бо вони не вкладалися в прокрустове ложе злочинної комуністичної ідеології, покликаної створити так званий «совєтскій народ», безлику, без’язику масу, «национальную по формє і социалістічєскую по содєржанію».

 

Так, Вадим Оліфіренко, аналізуючи розгром літературного руху в Донбасі у 30-х роках минулого століття, стверджує, що документи, які залишалися протягом тривалих років недоступними, проливають додаткове світло на злочинницький процес – розгром літературної організації «Забой» – це протоколи й ухвали Донецького бюро обкому партії, на засіданні якого було все вирішено наперед. Щодо справи Г. Баглюка та інших, пов'язаних із цим процесом, безпосередньо керував розгоном українських письменників секретар обкому партії Саркіс. Про це свідчить витяг із протоколу засідання бюро обкому партії за №77 від 3.XI. 1933 р. «О троцкистских элементах среди писателей» , підписаний Саркісом. Саме на бюро обкому було прийнято рішення арештувати письменників Баглюка, Гайворонського, Чулкова. До суду і слідства на бюро обкому комуністичної партії було чітко сформульоване завдання ліквідації «троцькістських елементів» серед українських письменників. Так і було вчинено (10).

 

Відразу ж після ухвали бюро обкому поспішають із прокльонами на адресу українських письменників і вже нове керівництво журналу «Литературный Донбасс» і Донецької спілки письменників. Тільки-но було арештовано Г. Баглюка і його заступника В. Гайворонського та інших (5 листопада 1933 р.), як на Вседонецькому з'їзді письменників і літгуртківців Донбасу (листопад-грудень 1933 р.) у резолюції українських письменників вже таврують: «Первый Вседонецкий съезд советских писателей констатирует что некоторые руководители литературного движения в Донбассе (Баглюк) оказались агентами контрреволюционного троцкизма, ведшими подлую двурушническую контрреволюционную работу по срыву партийной линии в литературе и активно препятствовали выдвижению новых художественных сил, которых воспитала и воспитывает социалистическая революция, протаскивавшими контрреволюционный троцкизм и восхваление украинских националистов – шпионов, агентов польского и германского фашизма». У цій же статті з іудиною радістю повідомляється: «В 1934 году журнал, который будет выходить в основном на русском языке, значительно улучшит отдел художественной прозы и поэзии...» (11).

 

У статті під заголовком «Дещо про себе і свою творчість» В. Гайворонський писав: «багато талановитих людей у розквіті творчих сил зникли, як і не було їх. Баглюка заслано на Воркуту і там його розстріляно в березні 1938 року. Микола Соболенко гибів теж на далекій півночі. Загинув і чудесний майстер вірша Василь Іванін-Краматорський, не чути вже Ф. Ковалевського, Юліяна Западинського, Івана Ткаченка» (12). Це був справжній геноцид української інтелігенції.

 

Наприкінці 1933 року після арешту й ув'язнення в Артемівській тюрмі В.Гайворонського вислано за межі України. Йому вдається втекти і жити, переховуючись, на Кавказі. Доля готувала для нього далеку страдницьку дорогу все далі й далі від рідної землі. В. Гайворонський змушений був обрати Дорогу.

 

«Нашого цвіту – по всьому світу», – це про українців, розпорошених долею по чужих землях. Всюди, куди б не закинула доля наших земляків, вони залишали після себе добру і вічну пам'ять. Є у Дмитра Павличка чудові рядки: « ...і де б мене не поховали люди, там грудка української Землі з мого зажуреного серця буде». Скільки «зажурених» сердець упокоїлось поза межами рідної Вітчизни, тим самим розширивши «терени українства»?!

 

13 листопада 1972 року грудка української «Землі» навіки збагатила гостинну американську Землю у Філадельфії на українському кладовищі Баунд-Брук поблизу Нью-Йорка. Але жар серця Василя Гайворонського, нашого славного земляка, українського письменника, зігріває і завжди зігріватиме нас, українців, і Україну. Своєю творчістю і своїм життям він допомагає нам у пошуку українського слова, у боротьбі за національне «Я».

 

Свій життєвий шлях, свою хресну дорогу Василь Гайворонський розпочав 1 грудня 1906 року в м. Костянтинівці Донецької області. Деякі дані про себе Гайдарівський виклав у листі до видавця Юліана Середяка, опублікованому в книжці оповідань «А світ такий гарний...» у статті під заголовком «Дещо про себе і свою творчість»: «А якщо описувати життя своє, то вийде біографічна повість. Можливо, що я колись і візьмуся за таку повість, проте не тепер, бо мені «мулять» інші теми і сюжети. Та як уже на те пішло, то дещо розповім про себе зараз, звичайно нашвидкуруч'» (13).

 

Василь Андрійович Гайворонський, будучи членом літгрупи «Забой» і Всеукраїнської асоціації пролетарських письменників разом із Григорієм Баглюком редагував журнал «Забой», який згодом змінився на місячник «Літературний Донбас». «Чотири роки ми з Баглюком провадили тяжку працю. Майже в кожному місті й багатьох селищах виникли гуртки»"Забою», що складалися з молоді, яка цікавилась літературою. Ними треба було керувати, допомагати, доводилось комусь із нас двох завжди кудись їхати. Наш двотижневий, на сорок вісім сторінок, ілюстрований журнал «Забой», що вже друкувався виключно українською мовою, мав наклад 32.000 примірників» (14).

 

У цьому журналі друкувалися не тільки донбасівські письменники. Свої твори надсилали і столичні визначні письменники. «Так, навіть М Скрипник, тодішній нарком освіти, іноді вважав за потрібне свої статті друкувати не в Харкові, а в нашому журналі. Літературному рухові, пов'язаному з українізацією Донбасу, я приділяю в цьому листі багато місця, бо віддав йому кілька років свого життя, і праця та вирішила мою долю» (5).

 

У 1933 році Державне видавництво у Харкові видало його книгу «Пугачівська рудня», але дійти до читача їй не судилося – головного редактора журналу «Літературний Донбас» Г. Баглюка та його заступника В. Гайворонського було заарештовано і звинувачено в троцькізмі. У такий спосіб прикриваючись троцькізмом, як ширмою, на початку 30-х років приховувалися в Донбасі репресії проти українства. За цим явищем, вважає В. В. Оліфіренко стояло одне: знищення української культури, і про це говорить хоч би той факт, що після арешту Баглюка і Гайворонського журнал було повністю русифіковано. Уже в сьомому номері за 1935 рік українською мовою було надруковано лише одного вірша М. Рудя «Нареченій». Це ж підтверджує і В. Гайворонський: «На кінець 1933 року у нас у Донбасі мав відбутися з'їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього, що українське» (17).

 

Багато творів В.Гайворонського було надруковано у західноукраїнській еміграційній періодиці: «Ще одне кохання» (1946), «А світ такий гарний» (1962), «Заячий пастух» (1962), «Мітла», «Сенсація знічев'я» (1963), «Циркачка (1886).

 

Це, безумовно, є ознакою непересічного обдарування письменника, творчість якого була в Україні тривалий час під забороною.

 

Колишньому головному редакторові журналу «Літературний Донбас», своєму духовному побратимові, розстріляному в 1938 р. у Воркуті, Григорієві Баглюку – присвятив Василь Андрійович Гайворонський свою повість «Заячий пастух».

 

Повість «Заячий пастух» – це данина світлій пам'яті Г. Баглюка, «духового провідника літературної організації «Забой», що згуртував навколо себе творчо обдаровану молодь, виступивши із творами шахтарської тематики. Провідництво стає наріжним каменем і в діях головного героя повісті – Василька Дерези, котрий прагне вивести людей у «теплі краї», тобто до омріяного майбутнього. Знаковим є збіг імені автора і головного героя, що живе не стільки власними болями, скільки проблемами інших людей (18).

 

Про високу оцінку В. Гайворонського еміграційною громадою може свідчити і той факт, що відомий український культурний діяч з Австралії Дмитро Нитченко включив у виданий ним збірник листів до нього видатних письменників діаспори і кореспонденції нашого земляка. Так, серед прізвищ Івана Багряного, Володимира Винниченка, Анатоля Гака (Мартин Задека), Анатолія Галана (Калиновського), Олекси Кобця (Варавви), Уласа Самчука і Володимира Гжицького (недіаспорянина) бачимо і прізвище В. Гайворонського. Автор вступної статті до цього видання Марко Павлишин зокрема пише, що вона, ця збірка, являє собою «збірний автопортрет» українських письменників, які творили нашу літературу на одному з найтяжчих етапів нашої історії, в емігрантських скитаннях і діяспорних скрутах» (19).

 

«Чортове колесо» зачарованого кола життєвих негараздів на чужині, у США, виснажували фізично, надломлювали морально В.Гайворонського. Відірваний від рідної Землі, він не зміг прижитися на чужій стороні. Доля зламала його, як багатьох людей, хто терпів на засланнях, в'язницях та на чужині, на всіх континентах світу. Багато з них поховано на чужій землі далеко від Батьківщини. Це все незаписані жертви – герої нашої Батьківщини – України (20).

 

Іван Дзюба, розмірковуючи про життя, боротьбу та творчість майстрів слова – вихідців з Донбасу, твори яких потребують популяризації серед широкого загалу – наголошує, що багато хто з цих письменників загинув під час репресій, а багато хто опинився в еміграції на Заході. Але, незважаючи на це, їхні твори поглибили і збагатили українську літературу правдивим і променистим словом та здійснили певний внесок у створення нашої вільної і незалежної держави (21).

 

Тож і на Донеччині, – пише Іван Дзюба,– - хвилі репресій, що йшли одна за одною, мали не тільки політичну, а й національну «адресу». Підтвердженням цього є трагічні долі українських письменників Григорія Баглюка, Сави Божка, Лева Скрипника. Іван Дзюба зауважує, що здебільше репресовані в 30-і роки письменники (як і інші «вороги народу») не були політичними противниками радянської влади; більше того, багато з них були активними борцями за неї і тільки поступово, із запізненням звільнялися від своїх ілюзій. Деякі з них навіть вірили в офіційну версію про «шкідників», «диверсантів» і «ворогів народу», яку влада висувала для виправдання терору, вірили, аж поки їх самих не оголошували «ворогами народу». Ілюстрацією цих трагічних ілюзій може бути оповідання Григорія Баглюка «Розповідь про підсудного», в якому відбився, хоч і «пом'якшено», вплив манії шкідництва (22).

 

По-іншому склалася доля тих наших земляків-письменників, які змушені були емігрувати на Захід – чи то після революції (як Микита Шаповал), чи то під час II світової війни (як Емма Андієвська, Леонід Лиман, Віталій Бендер, Володимир Біляїв і Василь Гайворонський,). Вимушена еміграція, вигнанство, втрата Батьківщини – це теж трагедія, але вона, принаймні, давала певну компенсацію: можливість і на чужині працювати для свого народу в надії, що колись вона стане йому відомою.

 

От вам і «русскоязычный Донбасс!» Ні, Донбас таки – край українського слова! Донбас справді намагаються русифікувати не одне десятиліття, але знищити його українські корені, замулити його українські джерела не вдалося. Мало того – саме отой більший, може, ніж деінде, тиск русифікації народжував і відчайдушніший спротив носіям національної смерті (23).

 

А життя українського слова на Донбасі ніколи не припинялося. Протягом повоєнних радянських десятиліть воно, українське слово, жевріючи то там, то там, нагадувало багатьом, хто вони, і навертало до України всупереч усім несприятливим обставинам. «Я відчув це, – згадує Іван Дзюба, – й на собі. Закінчив 1949-го російську школу, поступив у Сталінський педінститут на російську філологію – бо ж загіпнотизований був пропагандою «русского приоритета" в усьому. Але в душі жила неповторна образна українська мова – мамина, бабусина, сусідів... І кликала в якісь ще незнані глибинні українські світи» (24).

 

Лтература

1. Т.П. Бублик. Історія організації «Забой» і участь в ній В. Гайворонського // Вісник Донецького національного університету, сер. Б: гуманітарні науки, вип.1. – Донецьк, 2009. – С.47-51.

2. Дзюба І. Донецька складова української культури / І. Дзюба // Донецький лінгвістичний портал [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mоvа.dn.uа/іndех. php?орtіоn=сот_соntent&tаsk=vіеwd=83&Itеmіd=3&limit=1&lіmіystart=0.

3/ Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933:Поезія-проза-драма-есей / Упорядкув., передм., післямова Ю. Лавріненка; Післямова Є. Сверстюка. – К.: Смолоскип, 2004. – С. 12.

4. Там само. – С. 996.

5. Гайворонський В. Дещо про себе і свою творчість // Письменники української діаспори: Донбаський вимір / [упоряд. В. А. Просалова]. – Донецьк : Східний видавничий дім, 2010. – С. 132.

6. Там само. – С. 132.

7. http:/www.vеlіb.соmuthorhр?аuthor=b_144_1

8. Там само.

9. Там само.

10. Вадим Оліфіренко. Розгром літературного руху в Донбасі у 30-х роках минулого століття // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка – Т. 27. – Донецьк : Український культурологічний центр. Східний видавничий дім, 2009. – С. 298.

11. Там само. – С. 299.

12. В. Гайворонський . Дещо про себе і свою творчість // Письменники української діаспори: Донбаський вимір / [упоряд. В. А. Просалова]. – Донецьк : Східний видавничий дім, 2010. – С. 132.

13. Там само. — С. 128.

14. Там само. – С. 131.

15. Там само. – С. 131.

16. Вадим Оліфіренко. Розгром літературного руху в Донбасі у 30-х роках минулого століття // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. Т. 27. – Донецьк. Український культурологічний центр, Східний видавничий дім, 2009. – С 295-304.

17. Гайворонський . Дещо про себе і свою творчість // Письменники української діаспори: Донбаський вимір / [Упоряд. В. А. Просалова]. – Донецьк : Східний видавничий дім, 2010. – С. 132.

18. Просалова В. Василь Гайворонський: життєві і творчі перипетії// Вісник Черкаського університету. Серія Філологічні науки. – Черкаси, 2008. – Вип. 138. – С.132.

19. Вадим Оліфіренко. Розгром літературного руху в Донбасі у 30-х роках минулого століття // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. – Т. 27. – Донецьк : Український культурологічний центр, Східний видавничий дім, 2009. – С. 8.

20. Вадим Оліфіренко. Гайворонський Василь Андрійович на Донеччині й за кордоном http://hаtаnmrg.uа/fоrumndех.рhр?tоріс=2237.0

21. Іван Дзюба. Донбас – край українського слова httр:/www.dоnbаslit.skif.netritika/ Кrіtіkа.html#5.

22. Там само.

23. Там само.

24. Там само.

 

Володимир Алтухов, ст. викладач, Донецький національний технічний університет.