Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Доба українства, росіяк і нацменів або пора національного самозахисту (автор: Сватенко Володимир)

опубліковано 5 серп. 2013 р., 01:25 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 серп. 2013 р., 07:16 ]

Велику справу відродження української нації кожен свідомий українець має розглядати тільки в контексті завдань, котрі сьогодні гостро постають перед незалежною Україною. Кожен період у житті будь-якої держави, багата вона чи бідна, вільна чи залежна од когось, має стабільну чи зруйновану економіку неминуче позначається «своїми» внутрішніми і зовнішніми політичними, економічними чи суспільними проблемами.

 

У цьому плані Україна, зважаючи на її становлення, є особливою державою – вона, вважай, лише два десятиліття тому, як здобула свою незалежність. У спадщину держава отримала мілітарно-казармовий політичний устрій, посттоталітарний державний апарат, старі інститути влади, номенклатурних урядовців на всіх рівнях, закриту прийняттям ще досудових рішень і попередніх вироків судову систему і керівний комісарсько-смершистський офіцерський корпус. Якщо говорити спрощено, то все нове в Україні народжувалося в надрах старого царсько-імперського та юдо-комуністичного режиму, силоміць нав'язаної українству тоталітарної системи.

 

Українству відомо, як болісно та повільно відбувається процес десталінізації та декомунізації в суспільстві й утвердження української державності в центрі і на місцях. Можна було зрозуміти найрадикальніших, в гарному розумінні цього слова, патріотів, демократів ще першої хвилі, які прагнули прискорити процес набуття українського повновладдя під гаслом «Все – і негайно!» або «Україні – українську владу!». З плином часу процес демократизації українського суспільства уповільнювався, колишні гнобителі українства оговтались, вкорінились у всі структури нібито вже нової влади і приступили до дій неприхованого завоювання втрачених позицій або простішою мовою до політичного реваншу легалізованим, формально демократичним шляхом.

 

Минали роки, обирались президенти держави, призначались все нові та нові прем'єр-міністри, виникали і зникали політичні партії, ухвалювались Конституції, відбувалися чергові парламентські і місцеві вибори, але життя народу не поліпшувалося і всі негаразди в державі реваншистські сили останнім часом почали списувати на ненависний їм «помаранчевий режим». Українство отримувало рік за роком начебто найдемократичніші права висувати та обирати депутатів до найвищих представницьких законодавчих органів. Та при пильнішому аналізі цих прав з'ясовувалось, що, як і в старі часи, українство залишалося позбавленим права бути обраним самому.

 

Найрадикальніші змістом і справедливі своєю суттю та спрямованістю гасла «Україні – українську владу!» або заклики на кшталт «Відродимо українську націю!» ще ніскілечки не втратили своєї актуальності і злободенності. Всі ці справедливі вимоги залишалися і залишатимуться тільки на папері доти, допоки українство не змінить докорінно стратегію і тактику забезпечення свого приходу до влади на всіх рівнях. І знову невідкладне та нагальне постає тільки в перспективі. Розуміється, не хочеться думати і вважати нібито над Дніпром нависла вже вічна чорна ніч. Але не слід недооцінювати тієї поки що реальної загрози тривалого стагнаційного, себто незрушного перебування українства на вже зайнятих раніше рубежах ще кволої української державності, якщо байдуже спостерігати те, що відбувається сьогодні.

 

Щонайперше, ми не маємо права забувати про найголовніше: аж дві спроби Росії зусиллями сепаратистів Артема (Ф. А. Сєргєєва) та Є. Кушнарьова у 1917 і в 2004 рр. одірвати промисловий схід України з метою створення на теренах України в обох випадках т. зв. Донецько-Криворізької Республіки аби з часом приєднати до Росії цей найпотужніший в Україні індустріально-промисловий регіон з найрозвиненішою інфраструктурою. Чим все це могло б закінчитись, показує приклад Абхазії та Південної Осетії, одірваних од Грузії вояччиною росіян. У 2008 р. Росія поспішила, знову ж таки незаконно і всупереч міжнародним нормам, визнати Південну Осетію й Абхазію незалежними державами.

 

Понад півтора десятиліття в Харкові працює телеканал з назвою «Первая столица». Керує ним незмінно Костянтин Кєворкян, єврей вірменського або навпаки вірменин єврейського походження. За поглядами це затятий сіоніст, який постійно воює «с упрямимі націстами». І не тільки з ними , а ще й з «нє настоящімі харьковчанамі». Він є автором гасла «Єслі ти нє настоящій харьковчанін – із Харькова вон!» або «Ето наш город – нам здєсь жить!». Право визначати, хто є «настоящій», а хто «нє настоящій» К. Кєворкян авторитарно залишає за собою. А кому й де треба жити колись сказав поет-дисидент Микола Шатилов, в минулому харківець, а нині емігрант. Він пропонував витурити в першу чергу самого К. Кеворкяна геть не тільки з Харкова, а й України щонайближче за межі сусіднього Бєлгорода. Хоча сам К Кєворкян поки що закликає витурювати з міста інших.

 

Постійна наруга над українством простежується в найрізноманітніших проявах: йде мова про духовні утиски чи про розподіл матеріальних благ, призначення на посади тощо. Свого часу ставленик сепаратиста Євгена Кушнарьова К. Кєворкян випускав антиукраїнські пасквілі. К. Кєворкян є ще й автором книжки з одноіменною назвою «Первая столица». Важко уявити, що в книжці, її за часів губернаторства Є. Кушнарьова рекомендували як посібник для учнів шкіл в позакласній роботі, можна вичитати на стор. 95 такі милі для слуху сучасних і майбутніх сепаратистів рядки. Вони стосуються намірів пошматування України в 1917 р.:

«Правительство Донецко-Криворожской республики посылает немцам ноту протеста, в которой указывает на то, что Донецкая республика не имеет отношения не к Центральной Раде, не к Украине в целом».

 

Ненависник всього українського К. Кєворкян час від часу висловлює зовсім непослідовні, ба, подеколи просто алогічні висновки. Ось він, наприклад, на с. 79 пише таке: «Чтоби там нє ( вжито в даному випадку протинормативне НЄ замість НІ – В С.) говорілі наші угряриє (мабуть малось на увазі угрявиє !? – В. С.) націсти, Харьков всєгда бил городом многонаціональним і інтернаціональним».

 

Тут, очевидячки, мається на увазі містечковий інтернаціоналізм з притаманними для нього рисами сіонізму як такого або за українськими поняттями того ж самого націоналізму, але – жидівського. Що це саме так, досить вдуматись в іншу сентенцію того ж К. Кеворкяна, де він на с. 28 своєї «Первой столицы» пише ось що: «А руховскіе дєятелі до сіх пор нє могут понять – кто і когда руссіфіціровал Харьков. І єслі оні хотят, чтоби большінство харьковчан как і 200 лєт назад говорілі на украінском язикє, то ім надо нє язичєскій новий год праздновать (что оні с успєхом дєлают 1 марта), а отрємонтіровать кондітєрскую фабріку і накорміть нас чєм-нібудь вкуснєнькім (Котя захотів солоденької кеті - В. С.)».

 

Але не в «кеті» справа. Йдеться про набагато посутніше – визнається, що двісті років тому в Харкові «говорілі на украінском»! Повнота картини кєворкянівського таланту буде ще широкоосяжнішою, якщо вдамося до наведення шматочка тексту з видання, що побачило світ за сприяння сепаратиста Є. Кушнарьова з авторством того ж К. Кєворкяна – «Опасная книга». У ній, на с. 426, К. Кеворкян пише таке: «В 1933-1945 годах на терріторіях , находівшіхся под націстскім контролем, жіло около 3 мілліонов єврєєв, что, к слову сказать, дайот возможность соврємєнним ісслєдоватєлям оспарівать офіціальную ціфру жертв срєді єврєєв – 6 мілліонов человек».

 

Яку дискусію взагалі можна вести на цю тему, якщо додається до трьох мільйонів жертв ще стільки ж аби по світу гуляла цифра в шість мільйонів або на один кут зірки Давида припадало по одному мільйону жертв.

 

У 2007 р. у харківському видавництві «ДІВ» побачило світ четверте видання книги Володимира Істархова під назвою «Удар русскіх богов». У ній на с. 388 зазначається таке: «Во врємя Второй міровой войни било убіто боліє 40 мілліонов арійскіх народов і только около 1,5 мілліона жідов. Очень вигодний результат для рассовой войни. Вся болтовня о єврєйском Холокостє і гібєли 6 мілліонов в газових камерах – ето наглая єврєйская ложь».

 

Ми не можемо заперечувати наведені твердження так само, як і не вірити тому, що пишуть К. Кєворкян і В. Істархов. Нехай вони самі ведуть полеміку між собою. Українське сьогодення засвідчує правдивість слів В. Яворівського лише у вступній частині його щотижневої дистильованої «двадцятихвилинки». З настінного «брехунця» кожна передача щосереди та щонеділі «20 хвилин з Володимиром Яворівським» починається однаковим претекстом «... Нас українців брутально виштовхали із світової історії, позбавивши історії власної... та знову є українська держава, в якій українська нація прагне своєї національної зрілості та економічної і політичної повноцінності раз і назавжди». Про яку політичну повноцінність раз і назавжди говорить ведучий програми? Адже найболючішого питання про представництво українства у Верховній Раді України Володимир Яворівський ніколи на торкається, воно його ніколи не цікавило, бо чимось влаштовувало.

 

Єврейської теми він торкнувся лише один раз, коли піддав гострій і нищівній критиці видану в Україні книжку Олега Платонова «Біч Божій: епоха Сталіна. Заговор протів Россіі.» Та пам'ятна передача транслювалася 9 травня 2007 р. – на день Перемоги. Звичайно, повторити весь виступ «двадцятихвининника» не тільки складно, а й недоцільно. Однак «суть суті» подати слід словами самого ведучого: «... Тому то я змушений повернутись до сьогоднішніх реалій нашого українського буття і нагадати вам, що минулого тижня, я розпочав знайомити вас, українці, із, без перебільшення, з фашистським випадом проти нас з вами та проти євреїв і представників інших націй, котрі вимушено перебували у складі радянської імперії... Суть в тому, що кожна сторінка цієї книжки палахкотить ненавистю і зневагою в першу чергу до євреїв та українців, іудеїв, малоросів.

 

Сталін став вождем вже російського народу тому, що винищив єврейських більшовиків і придушив найменші порухи національного життя в республіках-колоніях...».

 

Висновок напрошується сам – не винищував би більшовиків-євреїв, залишив би їх при владі – гей би настав розквіт національного життя в усіх республіках! Годі продовжувати цю тему, бо якби Володимир Яворівський так дбав про українські інтереси як про єврейські, то тоді б не було отого звернення до слухачів на початку кожної передачі двадцятихвилинного порожняку. Репертуар на тему «Від гетьманату до каганату через паханат» давно всім остобісів і про це говориться тільки тому, що його постійно в різних варіаціях прокручують в засобах масової інформації, до яких немає доступу українцям.

 

Особи без претензії на автохтонність як то Савіки Шустери, Євгенії Кисельови, Єгори Бенкендорфи, Валіди Арфуші, Мустафи Наєми, Віталії Портнікови, Олеги Бузини, Кості Кєворкяни та іже з ними без участі представників українства виступають на головних національних або місцевих провідних телеканалах в ролі оракулів і визначають куди мають іти українці і який шлях на майбутнє належить обирати їм.

 

У Харкові є давня кузня підготовки ведення боротьби з так званими українськими нацистами, націоналістами, бандерівцями, тут є аж чотири постійно-діючих Антифашистських комітети. Харківський за місцем перебування затятий ворог унітарності України, сіоніст за поглядами і публічними одкровеннями, «вигодованець», пригрітий ще Є. Кушнарьовим, автор книжки «Занімательная політтехнологія» Дмитро Губін, заслуговує на справедливе позбавлення українського громадянства. Але, як рибка у воді, плаває в тихому безпечному для нього соціумі. Він достойний стояти в одній шерезі пліч-о-пліч з такими «корифеями українофобії» як Д. Табачник, О Бузина, В. Алексєєв, В. Колєсніченко чи К. Кеворкян. Стиль писанини Д. Губіна розкутий, він не приховує мети. Про таких говорять, що поки не говорив (писав) справляв враження розумної людини. Нехай читач побуде суддею. «Во врємя прєзідєнтскіх виборов 2004 года, – пише Д. Губін, – стало ясно, что к власті в странє рвутея нє просто послєдоватєлі Д. Донцова і ОУН, но особая группіровка, жьостко огранічєнная регіонально Галіцієй». І трохи далі в тому ж амплуа: «Виход, прєдложєнний Євгенієм Кушнарьовим на с'єзде в Сєвєродонєцкє в 2004 году, бил предсказуєм – федералізація страни». І, нарешті, найголовніше, як про заповітну мрію сепаратистів: «Сєгодня многіє на Востокє і Югє страни убєждєни, что Украіна можєт сохраніться как демократічєское государство только в віде федерації, а любая унітарность – національноє уніжєніє одніх і паразітізм другіх, что прежде всєго на руку столічной бюрократи і фанатічним націоналістам».

 

Тільки таке майбутнє України хоче бачити сіоніст Д. Губін і на кошти так званого Фонду підтримки демократичних ініціатив Євгенія Кушнарьова видає свою «Заніматєльную політологію», з якої запозичені вищенаведені висловлювання (див. с. 58). Тільки завдяки зусиллям подібних «стоїків» у Харкові донині зберігається комуністична атрибутика і райони міста носять назви Дзержинський, Жовтневий, Комінтернівський, Ленінський, Московський, Орджонікідзенський, Фрунзенський та Червонозаводський.

 

Не треба при осмисленні жорстокої реальності цього факту впадати в песимізм і безнадію. Однак, це має нагадувати українству, що здобуття незалежності України було завданням тисячократно важчим, аніж проблеми, які належить вирішувати сьогодні. Щоб визначити причину невдач і очевидних власних помилок політичної іммобілізації українство мусить навчитися критично оцінювати і визнавати їх. Сьогодні українство має глибоко проаналізувати результати президентських виборів 2010 р. і замислитися, чому до влади прийшла політична сила, яка асоціюється і небезпідставно з «п'ятою колоною» в Україні.

 

Нова політична ситуація примушує українство діяти зовсім по-іншому – й переходити від оборонних теоретичних до наступальних практичних баталій по завоюванню українського електорату. Можна почути зразу, а що заважало діяти у такий спосіб до цього? Наші противники, передовсім росіяки-шовіністи і євреї-сіоністи, прекрасно розуміють, що українство ніколи не змириться зі своїм становищем, яке зараз мало чим відрізняється від становища, у якому воно перебувало до проголошення незалежності. Зосередивши у своїх руках національний капітал, а відтак і практично всі засоби масової інформації, «виборовши» переважну більшість мандатів у парламенті, «вчорашні» ніколи не ухвалять жодного закону, який би гарантував українству потрапляння в парламент за принципом пропорційності відповідно чисельності всіх національностей в Україні. Як ухвалити в парламенті такі закони, що відповідали б інтересам більшості українства за умов, коли вищий законодавчий орган країни перетворився на неприступну фортецю мільйонерів і мільярдерів з мандатами довічних депутатів? За таких умов пересічні українці покладають багато надій, що в Україні сформується нова генерація демократичної еліти, яка своєю прагматичністю, динамізмом, наступальністю, знанням досвіду закордоння здатна повести за собою електорат і вказати чужинцеві, хто в цьому домі є господарем.

 

Як не прикро це усвідомлювати, але сучасна вже неповоротка і консервативна за поглядами українська еліта до такої звитяги вже не здатна. І цьому є переконливі пояснення. В Україні зараз налічується 75 тисяч кандидатів наук і 12 тисяч докторів наук – це величезне інтелектуальне військо. Здавалося б є всі підстави бути оптимістами, адже в Україні на кожних 540 громадян припадає один кандидат і один доктор наук або окремо на 626 громадян припадає один кандидат наук і на 4 тисячі – один доктор наук. Але у кого на службі перебуває це воїнство, від кого воно залежить, кому підпорядковане попередніми зобов'язаннями, хто платить йому гроші і на яких умовах?

 

Не бідний на наукову еліту й український парламент. На практиці спостерігається дещо парадоксальне, наприклад, мандатів або по-іншому голосів депутатів-державотворців не вистачає навіть для затвердження календаря знаменних дат в житті України на 2010 рік. Всі сподівання, що українство нарешті обере нового і такого президента, коли всі проблеми в державі вирішуватимуться успішніше, вкотре роками були марними. Українству все ж таки вдалося обрати у 2004 р.«свого Вашінгтона», справжнього патріота-українця, державника, послідовного демократа і ним став Віктор Ющенка. Жоден з українських політиків у новітній історії не збирав на свою підтримку такої кількості своїх прихильників, як це вдалося Вікторові Ющенку на славетному Майдані. Отруєний ворогами, перемагаючи фізичні муки, Віктор Ющенко на протязі свого президентства крок за кроком здійснював політичні реформи, був і продовжує бути великим лідером нації і водночас об'єктом постійних нападок з боку проросійських зовнішніх і внутрішніх шовіністичних сил. Надовго чи ні, але, мусимо з жалем констатувати, що Віктора Ющенка усунено з поста президента і теж треба визнати – шляхом голосування виборців.

 

Ідеали Майдану ніколи не підуть в небуття. Хто боровся проти Віктора Ющенка за місце на владному Олімпі, хто прагнув влади, хто змагався за президентське крісло і тоді у 2004 і тепер у 2010 році? Не станемо наводити прізвища всіх 24 претендентів у 2004 р., але слід сказати, що ж це за особи були? На це дав приголомшливу відповідь Володимир Нечипорук, один з тодішніх претендентів на «гетьманську булаву», в минулому народний депутат України від Хмельниччини. Тоді він офіційно в пресі заявив, що з 24 претендентів на посаду Президента – 18 були євреями! В нинішній кампанії за крісло президента змагалося менше, але й не мало – 18 осіб, Кожен з них був мільйонером або мільярдером і перш ніж зареєструватися, мав внести в ЦВК заставу в сумі 2,5 млн. гривень. Отже, балотуватися могли люди, які за рівнем своїх статків не мали нічого спільного зі справді бідацьким за соціальним станом чи цензом електоратом. За химерне спасіння нації взялися новоявлені «фронтовики», які ніколи не служили в армії через «відмазку». За недопущення поділу країни на Схід та Захід, за забезпечення життя за європейським стандартами, за відновлення СРСР взялися закликати боротися не українці – Інна Богословська, Михайло Бродський, Арсеній Яценюк, Петро Симоненко, Сергій Тигипко, Людмила Супрун, Олександр Пабат та іже з ними.

 

У теле- і радіоефірі чи не кожен з них «абращался к украінскому народу» з закликом «свєргнуть етот нєнавістний памаранчєвий режім». Під час візитів у східні регіони, був це В. Литвин, чи С. Тігіпко (аби не Тигипко - В. С.), М. Бродський чи А. Яценюк, Л. Супрун чи той же В. Янукович – усі вони демонстративно послуговувались у виступах перед виборцями зазвичай російською мовою і нерідко вдавалися до «антінаціоналістіческой» риторики та лякали «разорваннимі економіческімі связямі».

 

Харків, як східний бастіон в часи ще артьомовського, а пізніше кушнарьовського сепаратизму, посідає окреме місце. Тільки тут по телевізору, радіо можна чути щоденно і повсякчас, що «Харьков – ето пєрвая століца України», хоча першою столицею України одвічно був і залишається тільки Київ. Та треба визнати, що й справді, певний час Харків був проголошений столицею більшовицьких заколотників і – не більше. Разом з тим Харків – сильне, потужне, сучасне, європейське науково-індустріальне і на додаток вічно українське хоч надміру перенаселене «прішлимі» місто. У цьому за чисельністю населення двох мільйоннику діють 6 академічних і 200 галузевих інститутів, де працюють 80 академіків і членкорів НАН України, є ще 1200 докторів і 6500 кандидатів наук. Це справді неабиякий інтелектуальний потенціал! Не зайвим буде нагадати, що тут діють 37 вищих навчальних закладів освіти: 10 академій, 14 університетів і 13 інститутів. Ще є 6 музеїв, 7 театрів, художня галерея, цирк, 88 бібліотек, 17 стадіонів і 23 плавальні басейни. Може виникнути й резонне питання, а хто переважно за національністю оті великовчені мужі або по-іншому елітники? Звичайно ж, не українці. Хто й коли виконає аудит або даруйте за порівняння опублікує загальноукраїнський науковий кадастр кому присвоюються або присвоювалися раніше наукові ступені та яка питома вага саме національної частки носіїв наукових звань? На науковій еліті лежить велика відповідальність за збереження державної незалежності України. Хоча яка питома вага національностей в науковому світі питати не можна, навіть забороняється. Як не сумно акцентувати на цьому, але вчені звання присвоюються головно і в першу чергу не українцям, називають Почесними громадянами не українців, ставлять пам'ятники не українцям, прикріплюють меморіальні дошки на стінах будинків з іменами не українців, дають назви вулицям, площам, інститутам, науковим центрам, бібліотекам – не українців. Протидіють ліквідації комуністичної символіки та назв вулиць, проспектів, районів, які носять імена катів українського народу, головно з середовища єврейства, можновладці з – не українців. Користуються всілякими пільгами носії наукових і почесних звань в першу чергу не українці, отримують високі зарплати і розширені площі житла, путівки на оздоровлення в першу чергу «заслужені люди» – не українці. Ці ж особи із заслужених вирішують без участі українців, де кому і які пам'ятники ставити або відмовити в пошануванні кращих синів і дочок України.

 

Згідно останнього Всеукраїнського перепису населення 2001 р. на території Харківської області проживають представники 111 національностей і народностей і ми в даному випадку пошлемося на статистичні дані про представників тільки трьох домінуючих тут національностей. У 2001 р. (новіших даних ще не маємо) в області налічувалося: 2.048.699 українців, 742.025 росіян, 11.576 євреїв. Принагідно зауважимо, що теперішнє українське законодавство стоїть на сторожі тих, хто не хоче називати свою національність чи з якихось міркувань «присвоює» собі іншу національність аби приховати свою власну. Отже, в подібних випадках якийсь конкретний громадянин знає, що існує така категорія, як національність і він свідомо, як носій цієї національності, самоідентифікує себе з нею або зумисне приховує це. Такий феномен найчастіше спостерігається, коли особа певної національності, головно це ті, хто виступає проти існування в паспорті так званої «п'ятої графи» з зазначенням національності, нерідко називає себе нащадком, представником-гібридом кількох національностей одночасно, як «захисних» на всі обставини життя. Від таких гібридників можна почути, що в них дідусь – грек, мама – полька, тато – циган, бабуся–- козачка і вони до пуття не можуть сказати, хто вони. Тоді й виходить, як у Володимира Вольфовича Жириновського мати – росіянка, а батько – юрист, але цей юрист покоїться чомусь на цвинтарі в Ізраїлі. Але ж мільйони і росіян, і українців пам'ятають скандальні базікання В. Жириновського, що він росіянин, а не єврей. А через багато років телекамери показали, як біля могили сина Іцхака з Костополя — Едельштейна Вольфа Ісаковича свого татуся, похованого на землі «обітованій», ридав-ридма Володимир Вольфович і пізніше не вибачався перед росіянами за те, що десятиріччями оглуплював їх «російським» корінням.

 

Така ж як у В. Жириновського родослівна й у харківської «вєчно ржущєй на тєлєекране» дами з «озимого покоління» або з «приморожених» – Інни Богословської. Під час одного депутатського телешоу ця «українка» зізналась, що батько її не Герман, а Генріх і він у неї не українець, а німець, а ось вже мама, як у Вольфовича, – не юрист, бо вона жіночої статі, а – юристка. Тобто, це ті ж самі космополіти, але в камуфляжному вбранні і лицемірити для них, беручи на себе роль захисників українства, звичне заняття. «Німкеню» Інну Богословську потягло останнім часом на президентство, вона хотіла стати «першим харківським президентом» і стартовим майданчиком обрала Крим. Там на кожному кроці можна було бачити бігборди з портретом цієї дами з «озимого покоління» – прозорий натяк на «примороженість» мізків – з таким текстом: «Хватіт дєліть Севастополь! Дадім городу статус украіно-россійской тєрріторії!». Це ж треба пригріти на українській землі «ефу-німкеню» з домішками «юристської крові», отаку не скупу на не своє кандидатку в президенти, яка готова хоч сьогодні по-базарному, нашвидкуруч, аби знайшовся покупець, «отдать Крим в хорошіє рукі». За такі заяви ЦВК мала б негайно зняти з перегонів І. Богословську і передати матеріали до СБУ та віддати до суду за державну зраду і провокування нестабільності в Україні.

 

В останні роки на державному рівні ведеться сумнівна намірами і негативна наслідками політика заохочення приховування національності громадян держави терміном «народ України», замість «український народ».У свідоцтвах про народження і в паспортах відбувається «етнічна стерилізація» – не зазначається національність особи. Постановами Верховної Ради України № 2503-ХІІ від 26 червня 1992 р. та № 3423-ХІІ від 2 вересня 1993 р. у нових українських паспортах було вилучено графу «національність. Такий антидемократичний крок відречення від власної української самоідентичності як щедрий подарунок російським «валуєвцям», було здійснено всього через півроку після грудневого 1991 р. референдуму про незалежність України. Те, чого віками домагалась Російська імперія, вдовбуючи в голови гречкосіям, що ніякого українства, окрім малоросів, ніколи не було – досяг за час свого президентства примусово саморозкомунений Л. Кравчук. Відмова від «українськості» в паспортах українських громадян була актом обеззброювання держави, адекватним передачі ядерного арсеналу України вчорашньому пригноблювачу.

 

Між іншим, чи доводилося комусь з українців зустрічати публікації в пресі, де б саме цей українець соромився, зрікався чи відхрещувався від своєї національності? Адже, якщо немає національності, то як тоді можна говорити про відкриття національних шкіл, товариств, спілок? Вже в незалежній Україні на державному рівні введені й інші юридичні дискримінаційні застереження: відповідно до ст. 23 Закону України «Про інформацію» дані про національність належать до основних відомостей про особу, збирання яких без попередньої згоди самої особи забороняється. Од кого і для чого треба ховатися? Проте, як не приховуй свою національність, але, наприклад, у Харкові кожен знає, що посаду міського голови обіймає єврей, секретаря міськради – єврей, головний архітектор міста – єврей, на ключових посадах згори донизу розставлені євреї, засоби масової інформації належать єврейству. Про це треба постійно говорити і не боятися «дражнити гусей» чи «розковирювати осяче гніздо» з багатьох причин. Адже, що робити українцеві, коли харківський міський голова Михайло Добкін сам провокує і загострює ситуацію, ще й називає українців, які віддають шану борцям за незалежність України, – «нєдобіткамі УПА»? Мабуть М. Добкін до кінця своїх днів не зможе усвідомити, що він не тільки посадова особа, а ще й політик, хоча б за попереднім статусом народного депутата України і приймав присягу, текст якої чують рядові виборці? Та як тільки хтось з українців нагадає вголос, що Харковом править єврей – здіймається великий галас і – «влада» починає дратуватися не тільки в Харкові, а й у Києві.

 

Відомий україножер Владімір Алексєєв уславив себе ось таким афоризмом поблажливої зверхності: «Што ви, украінци, всьо врємя ноєте?». А хіба треба мовчати, коли одні жирують за рахунок інших, а мільйони людей ледь зводять кінці? Чи може треба допекти українцям так, щоб сам В. Алєксєєв не тільки «занил», а навіть заскавчав?

 

Певно, повчальними будуть причини, од яких українство «ноєт». Ці дані були опубліковані в різних виданнях. Так за повідомленням «ЗВУ» № 32 від 13 серпня 2009 р. з посиланням на УНІАН в публікації «Небідна старість» говориться, що 1105 осіб в Україні отримують пенсію понад 10 тис. грн. До цих жирних кошаків, псевдодбайливців про народ можна зарахувати і самого В. Алєксєєва. Хто входить до категорії «нє ноющіх»:

 

народні депутати зі щомісячною пенсією розміром у 15 923 гривень – таких 850 осіб в тому числі і з попередніх скликань,

прокурори – 15 959 гривень – таких набралось 165 осіб,

судді – 12 391 гривню – таких є 28 осіб,

урядовці – 10 033 гривні – цих нараховується 62 особи.

Існують ще т. зв. спецпенсії: у митників і співробітників НБУ ця пенсія становить більше 4 000 тис. гривень, у помічників нардепів, а таких більше 14 000 осіб, пенсія становить – 3374 гривень, у журналістів державних та комунальних ЗМІ пенсія становить – 2800 гривень. Кожен булькатий, недорікуватий, гаркавий псувач української мови і вимови, він же оракул на телеекрані або на радіо чи газетяр отримує пенсію в чотири рази більшу за того, хто має слухати його, – єврея.

 

У черзі на привілейовані пенсії продовжують і далі стояти співробітники НБУ, помічники народних депутатів, журналісти державних та комунальних ЗМІ, державні службовці, службовці органів місцевого самоврядування, судові експерти, науковці, військовослужбовці, рядові та сержанти строкової служби . Що обіцяли кандидати в президенти на лютневих виборах 2010 року? Наприклад, Олександр Пабат – депутат Київради, мільйонер, володар кількох іномарок авто, які можна купити, маючи мільйони. Як синок колишніх високопоставлених працівників ЦК КПУ і Радміну УРСР він ще за два роки до виборів Президента у 2010 р. зухвало заявляв, що може балотуватися на мера міста Києва і викинути на виборчу кампанію при потребі і п'ять і десять мільйонів гривень. Він значиться в об'єднаному київському кагалі з 62 мільйонерів, які «засвітились». Але, викинувши 2,5 млн. гривень як заставу щоб балотуватися на пост Президента України, він у своїй виборчій програмі зухвало вдається до цинічного оглуплення українства, коли декларує ось таке: «Тому я, Олександр Вікторович Пабат, за дорученням українського народу (виокремлення моє – В.С.) іду у Президенти України з програмою «ЗА НАС». Питається за кого це за нас? За єврейських олігархів?

 

Адже загальновідомо, що в Україні немає жодного олігарха-українця. І якщо політичний базіка Петро Симоненко у своїх виступах говорить, що влада в Україні належить «олігархам і націоналістам», то це лише намагання захистити олігархів-мільйонерів, до яких належить і сам, якщо був спроможним внести заставу в сумі 2,5 млн. грн. Брехати, що таку суму можна отримати за рахунок внесків членів партії, можна, та тільки, хто в це повірить.? Але повернімось ще раз до претендента на президентське крісло О. Пабата, щоб переконатися, чи й справді його передвиборна програма складалася «за дорученням українського народу». Так у розділі «Я припиню безглузді мовні конфлікти!» він обіцяє ось таке в дослівному викладі: «Я не допущу, щоб українська мова залишалася предметом тиску (?! – В. С.) на тих, хто звик говорити іншими мовами. Неукраїномовні народи України не зазнаватимуть приниження й утисків. У багатонаціональній країні не можна спекулювати питанням мови. Українську мову шануватимуть та плекатимуть з любові, а не з примусу». Чи не тому, ледь опинившись за межами Києва, наприклад, у Харкові О. Пабат тільки «штокав і какав» на «общєпонятном» і не брав до уваги , що основним масивом населення на Харківщині є українство і воно йому не давало повноважень «за дорученням українського народу» виступати чужою для нього мовою. Претендент на посаду Президента України, який не має уявлення про стан пригнічення і зневажання української мови, не може бути Президентом навіть Спілки громадських організацій «Громадський актив Києва», від імені якої виступає О. Пабат.

 

Цікавий інший розділ у програмі О. Пабата-балакуна з назвою «Я поверну Україні землю!» «Українська земля, – декларує він, – не може бути предметом купівлі продажу. Ми не маємо права торгувати тим, що належить усьому народу (?! – В. С.). На основні земельні ресурси буде відновлена державна монополія (?! – В. С.), і держава буде здавати землю в довгострокову оренду фермерським господарствам». Може, О. Пабат не відає, що здавалися землі в оренду за часів кріпацтва і після його скасування, але були Земельні, Іпотечні, Кредитні банки, заохочувався продаж додаткової землі у приватну власність під заставу тієї землі, що вже була куплена селянином раніше. Українство без права на приватну власність на землю приречене бути в статусі люмпена, ніколи не наблизиться ні до Європи, ні до Америки, навіть до Азії й Африки, а залишатиметься рабом у монополіста на землю – держави і матиме права ілота в древній Спарті. Тобто залишатиметься в системі кріпаччини радянського штибу. Тільки маючи статус власника землі, який може гарантувати прожиття без втручання держави, українство відчує себе незалежним. Тільки селянин як власник землі, своєї землі, міг так довго чинити спротив встановленню режиму комуністики як усуспільнювача або одбирача-грабіжника всіх надбань народу.

 

З передвиборної програми Петра Симоненка нема чого запозичувати – це реанімація СРСР, дружба народів, єдиний економічний простір. Але наведемо повністю вступне речення його програми: «Помаранчевий» режим олігархів і націоналістів веде Вітчизну до катастрофи». Загальновідомо, що українство не вживає у стосунках з побратимами слово «націоналіст» в негативному значенні. До цього вдаються виключно росіяки-шовіністи і євреї-сіоністи. Кожен українець почувши з вуст опонента слово «націоналіст» зобов'язаний реагувати блискавично і в своїй відповіді просто покликаний вживати приставку-додаток і називати опонента «сіоністом» або «шовіністом». І це має вважатися нормальною «політичною симетрією» ведення полеміки. Стосовно симоненківської дефініції про режим олігархів і націоналістів – це звичайне «пустоляпіє» або поєднання непоєднувального.

 

Націоналістів при владі немає так само як немає жодного олігарха-українця. Сергій Ратушняк в минулому член Української партії «Єдність», нардеп Верховної Ради IV скликання, Ужгородський міський голова і ще один претендент на посаду Президента під час передвиборної кампанії геніально пропіарив т. зв «антисемітську» тему тим, що публічно назвав ще одного претендента на президентську булаву Арсенія Яценюка «жидком». С. Ратушняк добре пробаламутив ефір у Савіка Шустера в його програмі «Шустер-Lіvе». Тут, ведучи псевдополеміку ще з одним «жидком» і теж претендентом на Президентське крісло Михайлом Бродським, Сергій Ратушняк говорив про що завгодно, але забув сказати одне надто посутнє. Просто нагадати, що таку особу як Михайло (в просторіччі – Моня) Бродський не слід і на відстань підпускати до стін парламенту, після того як він своїми «баб'ячими» сідницями всідався в крісло, призначене тільки для президента країни. Ось як розповів про цей інцидент у публікації «Україною правлять чужинці» (див. газ. «Персонал Плюс» № 30, 2006 р.) її автор доктор біологічних наук Юрій Попов:

 

«22 вересня 1999 р., 11 год. 15 хв. Сесійна зала Верховної Ради України. На балконі у президентське крісло всівся народний депутат України, жид за національністю, М. Бродський. Українець, народний депутат України Я. Кендзьор запитує його: «А що було б, якби у кнесеті Ізраїлю у президентське крісло сів українець? Його б там розірвали». Бродський схоплюється, біжить до Кендзьора і харкає йому в обличчя – раз, другий, третій, четвертий ...Жид харкав не в Я. Кендзьора, а в обличчя моєї матері, усіх українців! І ніхто не вбив жида, бо в сесійній залі не було українців, були лише декотрі люди, які розмовляють українською мовою». На таке блюзнірство може бути здатним тільки Моня Бродський!

 

Щось подібне, але на нижчому рівні і в іншому місці вчинив у Харкові депутат обласної ради такий собі Валерій Цюрток. Він у краденому генеральському мундирі, на святі пошанування героїзму воїнів УПА всівся зверху на пам'ятний камінь воїнам УПА і показував всім присутнім дулі.

 

У програмі ще одного кандидата в президенти С. Ратушняка є застереження особливого характеру, він подає ідею «ноу-хау» ось такого змісту: «Реальна загроза реалізації балканського (чи югославського) сценарію і розшматування України на шість і більше суверенних держав. Зупинити цей трагічний процес – наш священний обов'язок перед пращурами, нащадками і власною совістю».

 

Якщо регіональники штибу В. Януковича постійно й невтомно ділять Україну на якийсь міфічно-містичний Схід і Захід, то С. Ратушняк підкидає ідею пошматування України вже аж на шість частин. У мовній політиці С. Ратушняк теж «прогресист» і вирішення цього питання бачить в оригінальній площині, прийнятній стовідсотково для росіяк: « В мовному питанні потрібно не гнобити (?! – В.С.) інші мови для силового домінування державної, а навпаки – розширювати наші мовні коридори». Це речення чи хай домінанта за відсутністю будь-якої логіки є взірцем абсурду. Певне інтелектуальні недотепи-референти компонували це речення для свого шефа С. Ратушняка. Спробуємо аргументувати, що це саме так. Пересічний український виборець, вибори ж відбуваються в Україні й іншого виборця бути не може, бо в нас же немає в паспорті, не зазначається національність, вдумується у зміст речення і розмірковує, як майбутній президент захищатиме рідну мову. Судячи з відсутності смислу, вкладеного в речення, виборець може дійти до хибного висновку, що в Україні запанувала українська мова так повсюдно, що вона задля силового домінування державної вже почала «гнобити» чи грубо вичавлювати інші мови. І вмить алогічно-абсурдний поворот на 180 градусів – заперечується сказане в попередніх словах цього ж речення. Яке ж це домінування державної мови, коли в цьому суцільному мовному масиві для української мови залишено тільки коридор якщо не коридорчик, що примушує спонукати «розширювати наші мовні коридори».

 

Програма Олександра Мороза, який у лютому 2010 р. зробив четверту ходку в Президенти, щоб ганебно програти й на цей раз, не потрібує коментарів чи аналізу. Вона зводиться до одного старечо-ностальгійного: «Ех, хорошо в странє совєтской жіть». Але один пунктик з 4-го розділу його програми обминути було б великою необачністю. Розділ має таку назву «В соціальній, гуманітарній, екологічній та інших сферах життєдіяльності людини». То тут в першому «пунктику» пишеться-обіцяється: «Сприяти всім діям влади на забезпечення конституційних прав громадян – зайнятість; погодинна оплата праці; співвідношення мінімальної і максимальної зарплат та пенсій на рівні 1:10...» Далі цитувати не варто, читач зрозуміє чому саме. Всій Україні відомо, як «побиваються» нардепи , щоб покращити прожитковий рівень громадян шляхом підвищення пенсій і ніяк не можуть нашкребти на добавку, скажімо, до 650 гривень ще двох або трьох гривень. Зверніть увагу на оті цифри – «1:10». Вдумайтеся, що це за хитромудра пропорція з таким перепадом. А нічого хитромудрого тут немає. Наприклад, у робітника чи робітниці після 45-річного трудового стажу може бути пенсія розміром 650-750-850 та хай хоч 1000 гривень, але за коефіцієнтом чи параметром від мінімальної зарплати чи пенсії до максимальної за морозівською «справедливою соціалістичною» розкладкою вона може бути вдесятеро більшою, але не для всіх, а отих визнаних, заслужених, відомих, видатних чи ще якихось там з іншими титулами «обраних». Ці розміри виплат призначаються за окремим постановами, ухвалами, рішеннями, які ніколи не розглядаються в сесійній залі Верховної Ради.

 

У програмі ще одного кандидата на президентство А. Гриценка є чимало цікавих «рубацько-стратегічних» накреслень, які виконати просто неможливо навіть якби вдалося штурмове взяття президентського крісла. Але окремий пасаж варто зацитувати: «Державною мовою в Україні буде одна українська. Але я зобов'яжу чиновника спілкуватися з людьми тією мовою , якою до нього звертаються». У цьому логіки дуже мало, крім того, А. Гриценко волів би за краще принизити українського чиновника аніж змусити росіяку вивчити мову країни у якій він живе. Гаразд, погодимося з тим, що в Україні є 130 національностей та чи знайдеться в державі бодай один-єдиний чиновник не те що білінгвіст, а поліглот на рівні, скажімо, А. Кримського чи М. Лукаша, щоб зміг усім відповідати рідною мовою кожного відвідувача. Але якщо А. Гриценко має на увазі лише росіяк, то чому б цим росіякам не оволодіти українською мовою? Але є й зворотній бік медалі, що робити зараз, коли повсюдно в державних установах на запитання відвідувача українською мовою чиновники відповідають йому російською, а А. Гриценко вдає ніби йому аж нічогісінько невідомо про це?

 

Що робити українцеві, коли глава держави, знаючи українську мову, звертається до українського народу мовою російською, аби принизити його? Що робити українцеві, коли російський флот ще тільки через сім років має покинути акваторію Чорного моря, а новий Президент може заявити про можливість пролонгації цього договору, скажімо, ще на 99 років? Що робити українцеві, коли в Конституції є стаття, що єдиною державною мовою в Україні є мова українська, а Президент прагнутиме ввести додатково ще й російську як державну?

 

У різних країнах світу в різний час апробовані різні методи непокори суспільства владі. Найефективніший з методів був використаний в Індії, коли бойкотувалося все, що було пов'язане з присутністю Великобританії в цій країні, і велись ці акції без застосування насильницьких методів. Відомі італійські страйки – всі приходять на роботу, але робочий ритм уповільнюються настільки, що паралізується виробництво, транспорт, заклади сфери обслуговування.

 

Представники освічених прошарків народу, які становлять національну еліту, добре розуміють, що потрібні радикальні зміни, насамперед в духовному житті українства.

 

Є повне усвідомлення того, що доступ до засобів масової інформації буде закритим і надалі. У представницьких органах влади українство не представлене за національною квотою кількості населення. Вплив на виборчу кампанію унеможливлений. Всі командні позиції в структурах державної влади захоплені не українцями. Влада позбавила українство можливості самоідентифікуватися позначенням у паспорті національності. У парламенті за відсутності національної квоти українство не представлене належним чином і тому не приймаються закони, що відповідали б національним інтересам українства. До першочергових невідкладних завдань українського парламенту має бути внесення до Конституції України і затвердження у вигляді статті ухвали, прийнятої 13 липня 1917 р. на сесії Центральної Ради, що мала такий зміст: «Найбільш відповідним способом поповнення національного складу Центральної Ради визнати пропорційне представництво , по якому національним меншинам дається число депутатських місць в складі Центральної Ради згідно з чисельністю населення цих національних меншостей України».

 

У газеті «Благо України» від 5 квітня 2000 р. (це безкоштовно-благодійне видання редагував(ла) редактор М. О. Молявка ) була надрукована «Декларація прав корінних поневолених народів». Цей текст я вже наводив в одній зі своїх книг і вважаю не зайвим подати ще раз її зміст у дещо скороченому вигляді:

 

1. Корінним є народ, який зберіг етнічну ознаку, живе на своїй землі з часу його народження;

2. Народ, що захопив чужу землю, посилаючись на свого бога, ідола, вождя чи колонізатора, підступом, зброєю чи грішми, є окупантом корінного народу;

 

3. Корінний народ для звільнення своєї землі може вжити будь-яких заходів до повного вигнання окупанта під захистом Конституційного та звичаєвого права;

 

4. Окупантами визначаються зайди, включно й ті, що мімікрували під корінний народ, які силою, шулерством чи поступовою інвазією захопили владу та керівні посади на чужій землі, заповнили фінансові, освітньо-культурні, юридичні, медичні та інформаційні заклади у кількості, яка перевищує їх відсоток в порівнянні з корінним народом або іншими національними групами. Рівність та справедливість – це математичні категорії;

 

5. Уряд визначається маріонетково-окупаційним, якщо він допустив непропорційність провідної верстви за національною ознакою, застосувавши таким чином методи апартеїду стосовно до корінної нації. В Україні, наприклад, має бути 80% українців при владі у всіх сферах життя, 80% українських міністрів та депутатів, банкірів та власників. Відповідно до національного складу має бути рівність: росіян має бути при владі 13%, поляків – 2%, білорусів – 1%, євреїв – 1%, молдаван, болгар, румунів, татарів та всіх інших – відповідно кількісному складу, бо всі мають рівні права на представництво інтересів національних груп в Україні.

 

У контексті зі сказаним вище українство має в першу чергу вимагати повної заборони реклами на телебаченні видань російською мовою. Всі кошти, отримані від реклами російських друкованих видань, використовувати виключно на рекламу і видання українських пресових видань. Фінансові прибутки, отримані від продажу книжкової, журнальної чи газетної продукції російською мовою, скеровувати виключно на видання і перевидання україномовної преси. Надбавки за продаж друкованої продукції у вигляді премій виплачувати тільки за продаж української преси. Для захисту свого інформаційного простору необхідно ухвалити закон про захист державної мови на зразок тих, що вже давно діють у багатьох країнах світу.

 

Українству, навіть за умов обмеженої доступності до ЗМІ, стає все більше відомо, якими насправді були масштаби Холокосту єврейського народу. Цю справу і сьогодні й завтра мають вирішувати історики-дослідники. Українство ж на цілий світ може заявити, що воно до Холокосту абсолютно непричетне. Кожна особа, яка стала жертвою сталінського чи гітлерівського режиму, має бути пошанована й увічнена – незалежно від того загинула вона від німецької кулі чи в роки радянського голодомору-геноциду. У Харкові під час німецької окупації 1941-1943 рр. загинуло до 15 тис. євреїв та осіб інших національностей. Для увічнення пам'яті про ці жертви в Дробицькому Яру міста Харкова споруджено Меморіал.

 

Під час голодомору-геноциду 1932-1933 рр., штучно створеного юдо-комісарами, тільки в Харкові загинуло людей майже у С Т О разів більше, ніж євреїв під час німецької окупації. Разом з тим, міська влада, очолювана євреєм М. Добкіним, не дала дозволу на спорудження Меморіалу жертвам Голодомору-геноциду 1932-1933 рр., в Молодіжному парку міста, хоч місця там – конем грай.

 

Володимир Сватенко, громадський діяч, історик-дослідник, письменник, м. Харків.