Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Десовєтизація Збройних сил України … (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 3 вер. 2016 р., 10:04 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 жовт. 2016 р., 11:48 ]

Десовєтизація Збройних сил України як чинник творення національного війська в Україні

 

Журнал «Універсум» 7–8 (273–274), 2016

 

2015 року «Універсум» (ч. 5-6) надрукував статтю Петра Костюка «Коли звільняться від радянської спадщини Збройні сили України». Подальші публікації в ЗМІ на тему Збройних сил України («Вже 75 років Перша окрема гвардійська залізнична бригада «будує і захищає» [1]; «24 «залізна» бригада на Львівщині відзначила 98 річницю заснування» [2]; «24-й окремій механізованій бригаді виповнилося 98 років» [3] та інші) змусили нас знову повернутись до цієї теми.

 

Прийняття в 2015 році Верховною Радою України пакету законів про історичну пам’ять (про «декомунізацію») запустило процес очищення історії і пам’яті, відновлення історичної справедливості. Декомунізація – це передусім, демонтування «совкового» мислення, совєтської (радянської) ідентичності, деокупації історичної пам’яті українців.

 

Тоталітаризм перемагає, якщо ми не помічаємо його символів, казав чеський президент Вацлав Гавел.

 

Десовєтизація – це відновлення людського в людині, повернення людині найвищої гідності.

 

Такі процеси проходять в багатьох державах на теренах колишнього СРСР та Східної Європи. Тільки так можна уникнути повторення часу тоталітарних режимів.

 

Тема десовєтизації передбачає національну самоідентифікацію. Без ліквідації нав’язливого спадку минулого в пропаганді, символіці і топоніміці неможливе повноцінне визволення національної ментальності від совєтсько-імперських стереотипів і справжньої європезації країни.

 

Десовєтизації потребує і один з найважливіших соціальних інститутів країни Збройні Сили України, Національна гвардія України та інші силові структури нашої держави, які й надалі перебувають в інформаційному полі пріснопам’ятного СРСР.

 

Ще до листопада 2015 року переважна більшість військових з’єднань і частин, навчальних закладів Міністерства оборони України зберігала раніше присвоєні почесні найменування, географічні назви й державні нагороди колишнього СРСР і республік, що входили до його складу, колишніх соціалістичних країн тощо (Костюк П. Коли звільняться від радянської спадщини Збройні сили України? // Універсум, ч.5-6, 2015).

 

Ордени Червоного Прапора, Червоної Зірки, Олександра Невського, який є символом російської імперської державності та її войовничості, Суворова, Кутузова і Жовтневої революції, засновані ще за часів колишнього СРСР, були найпоширеніші в почесних найменуваннях військових частин (установ) ЗСУ.

 

Звичайно, не можна не відзначити, що з початком російсько-української війни та прийняття пакету декомунізаційних законів почалися зміни в ЗСУ та інших військових формуваннях України.

 

18 листопада 2015 р. виданий Указ Президента України №646/2015 Про внесення змін до Указу Президента України від 30 жовтня 2000 року № 1173 «Про впорядкування присвоєння почесних найменувань військовим частинам, установам, вузлам зв’язку, органам та підрозділам» (зі змінами, внесеними Указами від 23 червня 2006 року № 569, від 29 грудня 2006 року № 1162, від 22 липня 2010 року № 780, від 7 жовтня 2014 року № 761, від 16 грудня 2014 року № 934, від 10 червня 2015 року № 320 та від 21 вересня 2015 року № 551).

 

Цим Указом затверджена нова редакція переліку почесних найменувань. Зокрема, йдеться про вилучення частини почесних найменувань і державних нагород часів СРСР із повної назви військової частини, установи, вузла зв’язку, органів, підрозділів. Зокрема, вилучаються згадки про державні нагороди часів CРСР і республік, що входили до його складу, колишніх соціалістичних країн («ордена Жовтневої революції», «ордена Червоного прапора», «ордена Суворова» тощо). Вилучаються топонімічні відзнаки (географічні назви), якщо йдеться не про територію сучасної України. Якщо згаданий у назві топонім розташовано в Україні, він зберігається. Хоча є питання які потрібно було врахувати в цьому Указі.

 

Декілька прикладів перейменувань з наведеного в Указі переліку:

Була – 24 окрема механізована Самаро-Ульянівська Бердичівська Залізна ордена Жовтневої Революції, тричі ордена Червоного Прапора, орденів Суворова і Богдана Хмельницького бригада імені князя Данила Галицького. Тепер – 24 окрема механізована Бердичівська Залізна бригада імені князя Данила Галицького. Чому князя, а не короля Данила Романовича?

 

Була – 204-та Севастопольська бригада тактичної авіації імені Олександра Покришкіна. Тепер – 204-та Севастопольська бригада тактичної авіації імені Олександра Покришкіна.

 

26 вересня 2013 року Президент України Віктор Янукович підписав Указ № 531/2013, яким присвоїв 204 Севастопольській бригаді тактичної авіації повітряного командування «Південь» Повітряних Сил Збройних Сил України ім’я Олександра Покришкіна (тричі Героя Радянського Союзу маршала авіації) і постановив й надалі іменувати її – 204 Севастопольська бригада тактичної авіації імені Олександра Покришкіна повітряного командування «Південь» Повітряних Сил Збройних Сил України.

 

Це саме та військова частина, яку 4 березня 2014 р. блокували російські окупанти на аеродромі Бельбек в Криму. Хоча ця частина могла б отримати в 2013 році почесне найменування імені військового льотчика, льотчика-випробувача, національного героя кримськотатарського народу Ахмет-Хана Султана.

 

Довідково

У вересні 2010 року делегати національного з’їзду кримських татар – курултаю у зверненні, яке лідер меджлісу Мустафа Джемілєв направив вищому керівництву України, просили сприяти присвоєнню імені двічі Героя Радянського Союзу (третій раз Сталін не присвоїв йому звання Героя через те, що він кримський татарин), військового льотчика, льотчика-випробувача, національного героя кримськотатарського народу Ахмет-Хана Султана міжнародному аеропорту «Сімферополь». Верховна Рада Автономної Республіки Крим, абсолютна більшість у якій належала Партії регіонів, двічі, 20 листопада 2010 і 9 травня 2011 року, відхилила цю пропозицію. Зрештою, 14 травня 2015 року ця назва аеропорту була присвоєна постановою Верховної Ради України.

 

Від березня 2014 року аеропорт закрито українською владою через російську окупацію Криму. Обслуговує тільки рейси з Росії та до Росії, офіційні міжнародні рейси не здійснюються.

 

А зараз, під час російсько-української війни, після анексії Криму, видається логічним і справедливим, щоб ця частина отримала почесне найменування імені полковника Петра Болбочана.

 

10 квітня 1918 року полковник П. Болбочан на чолі виокремленої дивізії отримав таємний усний наказ від уряду УНР звільнити Крим від большевиків, захопити військове майно кримських портів і доєднати Чорноморський флот до складу ЗС України. 24 квітня операцію було успішно здійснено. Переможний Кримський похід Запорізької дивізії став тріюмфом українського війська: «Болбочан був однією з яскравіших постатей в цілому корпусі. Великий організатор і здібний стратег. Умінням користуватися всім для добра справи й успіху, пояснюється такий швидкий наступ Запорожців на Крим, хоч звідси мали перед собою значно сильнішого ворога» (Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. К., 2009, С. 26).

 

Але це тільки початок великої роботи по десовєтизації військових частин, установ Збройних Сил України, Національної гвардії України, вузлів урядового зв’язку Служби безпеки України, органів Державної прикордонної служби України та підрозділів Державної спеціальної служби транспорту, вищих військових навчальних закладів та організацій.

 

Присвоєння почесних найменувань має бути не спонтанним, а на основі детально опрацьованої та узгодженої національної системи.

 

Присвоєння назв та перейменування військових частин (установ) має розглядатись державним та військовим керівництвом держави як найважливіший засіб національно-патріотичного виховання особового складу ЗСУ, НГУ тощо.

 

Військовим частинам (установам) замість старих найменувань, мають присвоюватись імена знаних національних героїв та воєначальників, які внесли значний особистий вклад у захист України, включаючи і героїв російсько-української війни, яку розв’язала РФ у 2014 р. Сама суть такого найменування – це намагання донести до сучасників цінності та якості, які були притаманні цій людині, дати їм приклад до наслідування.

 

На жаль, Укази Президента України 2004–2009 рр. щодо присвоєння почесних найменувань військовим частинам, установам, вищим військовим навчальним закладам Збройних Сил України імен видатних українських громадських та політичних діячів, воєначальників (полководців) виконано не повністю.

 

Зокрема, не було присвоєно імен гетьмана України Івана Мазепи та Головного отамана військ і флоту УНР Симона Петлюри військовим частинам, установам, вищим військовим навчальним закладам ЗСУ. Безумовно, що тут був вплив «п’ятої колони», бажання догодити Росії. Але Російська Федерація і так розв’язала війну проти України.

 

У кожного народу свої герої. Реабілітація національних героїв відбувається не тільки в Україні, але і на всьому пострадянському просторі. Цей процес буде поширюватись доти, поки люди не зрозуміють , що СРСР остаточно перестав існувати і його ніхто вже не зможе відновити.

 

Саме десовєтизація (дерусифікація) в культурному, духовному та історичному контексті, а разом з нею і відновлення історичної справедливості, здатні повністю розвіяти російські імперські міфи і покласти край безпідставним претензіям Росії на Україну.

 

Очевидно, що має активно проводитись робота щодо увічнення пам’яті діячів національно-визвольної боротьби. Зокрема, в листопаді 2015 р. Верховна Рада України прийняла Постанову ВР щодо відзначення 125-ї річниці від дня народження Євгена Коновальця 14 червня 2016 р. 6 квітня 2016 року Кабінет міністрів утворив організаційний комітет та затвердив план заходів з підготовки та відзначення 125-річчя. Цим документом передбачався ряд заходів з метою вшанування видатного діяча українського національно-визвольного руху.

 

Але, за невеликим винятком, держустанови проігнорували цю Постанову ВР. Зокрема: НБУ та «Укрпошта» проігнорували пропозиції парламентарів (виготовити і ввести в обіг ювілейну монету та надрукувати серію поштових марок, присвячених 125-річчю від дня народження Євгена Коновальця).

 

Дивує, що в програмі українських телеканалів жодного згадування про Євгена Коновальця.

 

Пам’ятну дошку полковнику Армії УНР Є. Коновальцю востаннє було відкрито у Литві у 2012 р. та у Калуші 2014 р. (http://holos.fm/page/125-richchja-yevgena-konovalcja-jak-derzhustanovi-proignoruvali-postanovu-vr).

 

Виконання закону про декомунізацію залежить не тільки від політичної волі влади, а й від прагнення суспільства до очищення.

 

В українському контексті це і очищення від російських колоніальних цінностей, оскільки колоніальна комуністична ідеологія і практика в Україні носила яскраво виражений російський імперський характер.

 

Залишки колоніально-тоталітарного минулого України в Збройних силах та інших військових формуваннях промовисто нагадують про себе.

 

Приміром, у Національному університеті оборони України донині функціонує аудиторія № 222 імені фельдмаршала І. Ф. Паскевича, створена 2013 року за ініціативою тодішнього начальника цього військового вишу.

 

А на вході до ліцею названого іменем славного козацького полковника Івана Богуна, який не підписав Переяславської угоди, бовваніє пам’ятник російському генералісимусу О.Суворову. Навіщо Україні імперські «герої»?

 

Найбільш абсурдна ситуація з військовими навчальними установами. Більшість походить з СРСР, а деякі ведуть свій родовід від царських часів. Зокрема, Військова академія Сухопутних військ в Одесі (http://vaodessa.org.ua/index.php/history.html).

 

В історії деяких військових частин значаться так звані «подвиги» з придушення селянських повстань, боротьба з армією УНР та УПА. Участь у репресіях в Криму 1944 року.

 

2016 року у ЗМІ можна знайти інформацію про відзначення 98-ї, 80-ї, 75-ї річниць військових частин і ВНЗ, які тягнуться з радянських часів.

 

Тобто де-юре найменування змінене Указом Президента України №646/2015 від 18 листопада 2015р. А де-факто йдеться про радянську історію (про неї йдеться і в ще функціонуючих кімнатах та музеях бойової слави), часом з прапорами на яких «старе» почесне найменування.

 

Приміром, таке відзначення відбулось 1 липня 2016 року у Львові (Вже 75 років Перша окрема гвардійська залізнична бригада «будує і захищає» (http://photo-lviv.in.ua/vzhe-75-rokiv-persha-okrema-hvardijska-zaliznychna-bryhada-buduje-i-zahyschaje/)].

 

Указом Президента України №646/2015 від 18 листопада 2015 р. почесне найменування «1-й об’єднаний гвардійський Варшавський ордена Кутузова загін» (саме такий напис був на прапорі під час відзначення) змінено на «1-й об’єднаний гвардійський загін» (Державна спеціальна служба транспорту).

 

Наприкінці липня 2016 року 98-річницю заснування відзначала 24-та окрема механізована Бердичівська Залізна бригада імені князя (?! – авт.) Данила Галицького («24 «залізна» бригада на Львівщині відзначила 98 річницю заснування» (http://dyvys.info/2016/07/29/24-zalizna-brygada-na-lvivshhyni/); «24-й окремій механізованій бригаді виповнилося 98 років» (http://gazeta.lviv.ua/2016/07/29/24-j-okremij-mexanizovanij-brigadi-vipovnilosya-98-rokiv/).

 

Під час урочистих заходів зазначалось, що 24-та окрема механізована Бердичівська Залізна бригада імені князя (?! – авт.) Данила Галицького веде свою історію від 24-ї стрілецької дивізії, яка існувала у складі Збройних сил СРСР із 1918 по 1991 роки, і в складі ЗС України з 1992 по 2003 рр.

 

26 липня 1918 року на базі Сенгілєєвсько-Ставропольського угруповання бойових загонів самарських та симбірських робітників було сформовано Першу Симбірську стрілецьку дивізію Східного фронту Червоної Армії, яка дійшла до 1991р. в складі ЗС СРСР як «24 окрема механізована Самаро-Ульянівська, Бердичівська, Залізна, ордена Жовтневої Революції, тричі орденів Червоного Прапора, орденів Суворова та Богдана Хмельницького дивізія».

 

А тим часом в Українській державі творилась національна армія, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Було прийнято закон про створення мережі середніх і вищих військових навчальних закладів, курсів перепідготовки офіцерських кадрів, готувалося відкриття Академії Генштабу. У червні 1918 сформовано Сердюцьку дивізію (5000 багнетів). Затверджено план створення 8 піхотних корпусів та 4 кінних дивізій, для чого мав відбутися призов 85000 новобранців. Окремими родами військ стали авіація та флот. Особлива увага приділялася відродженню козацтва (http://www.haidamaka.org.ua/ 0080.html).

 

У складі ударної групи 12-ї армії дивізія під командуванням начдива В. Павловського воювала проти союзницьких польсько-українських військ у 1920 році, з боями дійшла майже до Львова (тобто брала участь у нищенні української державності). Тричі Червонопрапорною стала після війни СРСР з Фінляндією 1939-1940 рр., коли дивізія відзначилася при прориві лінії Маннергейма на Карельському перешийку. Пізніше брала участь в окупації та анексії Естонії.

 

18 лютого 1992 р. військовослужбовці дивізії склали Військову присягу на вірність українському народу. 19 травня 2001р. Указом Президента України № 268/2011, дивізії було присвоєно почесне найменування «імені князя (?! – авт.) Данила Галицького».

 

З історії національного війська

У складі армії УНР існувала й відважно воювала Українська Залізна дивізія, що прославилась своєю боєздатністю, за що й отримала почесну назву «Залізної». Командиром дивізії був полковник Олександр Удовиченко (з 5.10.1920 р. – генерал-хорунжий). Бойовий шлях 3-ї Залізної дивізії Армії УНР розпочався на початку червня 1919 р. і проходив упродовж трьох війн (другої українсько-російської 1918–1919 рр., українсько-білогвардійської 1919 р. та російсько-польської 1920 р.), Частина колишніх вояків Залізної дивізії восени 1921 р. у складі українських військ взяли участь у Другому зимовому поході.

 

Українська 3-я Залізна дивізія була елітним військовим формуванням часів Директорії УНР. На посаді командира куреня Залізної дивізії проходив службу Олександр Петлюра – молодший брат Головного отамана військ і флоту УНР Симона Петлюри та Степан Скрипник (майбутній Патріарх УАПЦ Мстислав), який зберігав упродовж багатьох років бойовий прапор 3-ї стрілецької дивізії Армії УНР. 24 серпня 1992 року в урочистій обстановці він передав її 1-му полку Національної гвардії України. Зараз цей прапор зберігається у Національному військово-історичному музеї України в Києві.

 

Під час АТО на сході України в 2014 році на базі 24-ї ОМБр були утворені кілька «важких» батальйонних тактичних груп, які були задіяні в районі Слов’янська, Красного Лиману і Краматорська. 24-а механізована бригада з честю та гідністю виконує завдання в рамках проведення АТО на сході України.

 

Україна вже понад два роки перебуває в стані війни з Росією. Сьогодні 24-та Залізна бригада захищає Україну так само самовіддано, як Українська 3-я Залізна дивізія УНР.

 

24-та окрема механізована бригада найдовше перебувала в зоні бойових дій – загалом два роки і три місяці, жодного разу не покидаючи бойових позицій. За час проведення АТО Залізна бригада втратила понад сто героїв. За цих умов логічно було відзначати день військової частини взявши за основу дату складання Військової присяги на вірність України, або дату, пов’язану з королем Данилом Романовичем, спираючись та продовжуючи традиції 3-ї Залізної дивізії Армії УНР

 

Але така робота системно не проводиться, а багато хто до кінця не розуміє небезпеку святкування радянських (совєтських) свят. Вони досі ментально живуть в СРСР і не бажають усвідомлювати наслідків своєї діяльності/бездіяльності у нових реаліях.

 

Українська громадськість відзначає День пам’яті Героїв Крут, в Україні встановлено свято День захисника України, яке відзначається щорічно 14 жовтня, втратив чинність указ президента України від 23 лютого 1999 року №202. (Цим указом встановлювалося відзначення 23 лютого Дня захисника Вітчизни, а в 19221946 роках він називався Днем Червоної Армії і Флоту, з 1946-го по 1993 рік Днем Радянської Армії і Військово-Морського флоту).

 

2017 року ми відзначатимемо 100-річчя з початку Української революції 1917 1921 рр.

 

З 1 вересня 2016-го в Україні старшокласники більш поглиблено вивчатимуть історію, зокрема, таку тему як війна совєтської Росії з Українською Народною Республікою (http://expres.ua/news/2016/08/12/ 197760-1-veresnya-starshoklasnyky-vyvchatymut-istoriyu-ukrayiny-novymy-programamy).

 

То що ж святкуємо, панове-українці, під час гібридної російсько-української війни? Cпадкоємцем СРСР є Російська Федерація, а відповідно і ЗС РФ є спадкоємцями ЗС СРСР. Україна цього року відзначає 25 років Незалежності, а ми ніяк не можемо позбутись «спільної» з Росією історії. Може, саме сьогодні настав час це зробити?

 

Про сучасні Збройні Сили України ми говоримо з 6 грудня 1991року. З лютого 2014 року почалася нова ера в історії України, і в ній совєтським символам місця не має бути. Історія будь якої військової частини сучасних ЗС має бути державною українською, а не колоніальною. Україна має творити спільні сакральні сенси, відмінні від ворожих, які працюватимуть на самоідентифікацію українського вояка, громадянина України.

 

Потреба такої політики зумовлюється ще одним чинником: російська агресія на українських територіях спирається на совєтські міфи та стереотипи, кремлівська пропаганда мобілізує на боротьбу проти України людей, котрі є носіями совєтської ідентичності. Тож у нинішніх умовах декомунізація – це елемент політики безпеки держави.

 

Варто нагадати про ще один семіотичний рудимент СРСР – нумерацію військових частин, установ Збройних Сил. Донині це важливе питання так і не вирішено. (Україна формувала власну армію з трьох округів Радянської Армії, які дислокувалися на її території й більшість частин несе нумерацію і військову історію частин Червоної, а потім Радянської армії).

 

Сучасні Збройні Сили України мають сприйматися як спадкоємці кращих національних військових традицій козацтва, Українського Січового Стрілецтва, Армії УНР, Української Галицької Армії, Карпатської Січі та УПА.

 

Це стосується не лише ЗСУ загалом, а й кожної окремої військової частини. Кожна з них мала б бути спадкоємицею конкретної української військової частини, успадкувати її назву і нагороди, і саме від її бойового шляху вести свій. Це очевидно сьогодні, коли вояки Збройних сил України, як майже сто років тому вояки Армії УНР, УГА, захищають незалежність України від московського агресора.

 

Важливою проблемою у функціонуванні збройних сил є збереження військових традицій. Це правила, звичаї і норми поведінки, які історично склалися в арміях світу і які передаються з покоління в покоління.

 

Упродовж тривалого часу нівелювалися й розчинялися у російському (совєтському) контексті досягнення українського воєнного мистецтва, національні військові традиції, імена видатних військових діячів і питомо національних найменувань.

 

Регулярні армії Європи будувалися на певних спільних взірцевих засадах. Військові традиції кожної з них є поєднанням власних засад зі спільними. До спільних засад належать, зокрема, наявність у кожному війську історичної системи назв частин, системи збірних відзнак (знамен і службових прапорів), оригінальних елементів уніформи, церемоніальних особливостей тощо.

 

Переважна більшість з’єднань армій світу (Великобританії, США, Франції, Польщі) має історичне коріння. Наприклад, у Збройних Силах Великобританії є формування, котрі беруть свій початок ще 1642 року (королівська ґвардія), і вважаються найстарішими у світі. Однак більшість регулярних військових частин Великобританії виникла на початку XVIII століття.

 

Початки власної української військової організації з фіксованими назвами частин пов’язані з виникненням реєстрових козацьких полків, які перебували на службі у короля Речі Посполитої. Саме ці українські полки, єдині регулярні формування держави «трьох народів» того часу, на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним, завдали нищівного удару армії Оттоманської імперії під час Хотинської війни у 1621 році. Реєстрові полки 1648 року стали основою армії гетьмана Богдана Хмельницького. І після Переяславської ради Україна зберігала свої збройні сили аж до 1763 року (Костюк П. Коли звільняться від радянської спадщини Збройні сили України? // Універсум, ч.5-6, 2015).

 

Вивчення, обґрунтування й утвердження давніх військових традицій становить у переважній більшості держав світу важливий аспект діяльності науково-історичних установ і служб.

 

Кабінет Міністрів України 21 жовтня 2009 року ухвалив Постанову №1140 «Про утворення Науково-дослідного центру воєнної історії». Та вже 7 липня 2010 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 562 «Про визнання такою, що втратила чинність, постанови Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 2009 р. №1140». Підписав її тодішній прем’єр-міністр України М. Азаров.

 

Така установа вкрай потрібна в умовах гібридної війни. Сьогодні історія, як наука, виконує роль ефективної зброї. Справжня, не спотворена історія народу, вона якнайкраще допомагає зберегти й сформувати національну ідентичність українців, її вояків.

 

«Гібридна війна» триватиме, змінюючи форми і винаходячи нові прийоми, як воєнні, так і політичні.

 

Росія здійснює одночасно і гуманітарну агресію в кількох напрямах, ведучи проти України інформаційно-пропагандистську, історіософську та конфесійну війни.

 

Наступ на українську ментальність, традиційні цінності, мову, культуру, систему освіти, історичну пам’ять народу, національні церкви має стратегічну мету: знищення ідентичності української нації, яка є системоутворюючим складником громадянської нації та Української національної держави (Василенко В. Війна 2014 року: спроба системного аналізу –http://i.tyzhden.ua/conte…/photoalbum/2014/10_2014/ …/war.pdf).

 

Приміром, Росія спустила на воду військовий корабель під назвою «Ярослав Мудрий». Це елемент гібридної війни, спрямований на те, аби вкотре, привласнити наше історичне минуле.

 

У нашій країні «десовєтизація» на початковому етапі. Певні кроки в цьому напрямку робляться, але їм бракує системності.

 

Дуже промовистим є вигляд найвищої відзнаки нашої незалежної держави Україна – мініатюри орденів «Золота Зірка» та звання Герой України. Д. Табачник, який був причетний до творення системи тоді ще президентських відзнак, просто познущався над нагородною системою України – на зірку Героя Радянського Союзу наклав тризуба. Зокрема, у нас кілька десятків Героїв України виявилися зрадниками у Криму та на Донбасі.

 

Російська Федерація, яка позиціонує себе спадкоємцем СРСР, зберегла цю нагороду практично незмінною.

 

Чверть століття тому Україна проголосила свою Незалежність, заявивши перед світом що ми є чимось іншим, унікальним.

 

У спадок від СРСР маємо совєтське маркування простору, в якому живемо.

 

Упродовж чверті століття Україна з перемінним успіхом намагається відійти від постсовєтизму. Це стосується всіх сторін життя. Одним з істотних напрямків цього оновлення є пошук Україною свого образу. Україна має подати сигнал, що вона є так само, як і інші країни, чимось унікальним, суто українським і ніяким іншим. І тут держава має повчитись в українського суспільства. Сьогодні в Україні існує кілька громадських організацій, які нагороджують бійців АТО, волонтерів, медиків. Однією з найвідоміших народних нагород є Орден «Народний Герой України» – меч, вістрям вгору, покладений на тризуб як символ того, що нація бореться за свою незалежність. Її започаткували волонтери, а обирають, кого нагороджувати, звичайні люди.

 

Напевно, настав час для реформування нагородної системи в державі, час нової версії закону про державні нагороди. Доцільно скасувати частину нагород, змінити статути і зовнішній вигляд та заснувати нові нагороди чи відродити нагороди УНР, ЗУНР, УПА.

 

За час Майдану Гідності та російсько-української війни для всіх тепер очевидно, що слоган «Слава Україні! – Героям Слава!» отримав однозначне схвалення всієї України. Хоча до того часу він сприймався тільки як націоналістичний, партійний. Але у важких умовах український народ повернувся до свого історичного надбання. Також, здається очевидним, що він має бути узаконеним в ЗСУ, НГУ як вітання для військовослужбовців. Адже саме так вони вітаються на фронті. Але в Стройовому статуті ніяких змін не відбулося. Так що заважає внести зміни в статути? Очевидно, совєтська ментальність.

 

Ще один приклад (факт) на користь того, що статути ЗСУ потрібно робити Українськими. Однострій, знаки розрізнення, система нагород, військові звання – вкрай важливі мітки політичного, національного, державного та інформаційного простору. Незалежна Україна успадкувала військові звання СРСР, проте з невеликими відмінностями. Звання «рядовий» та «єфрейтор» було замінено на «солдат» та «старший солдат» відповідно. Також було ліквідовано всі військові звання, вищі ніж «генерал армії». Наприкінці липня 2015 року Президент України Петро Порошенко заявив, що Україні треба запровадити нову систему військових рангів, яка спирається на українські військові традиції та відповідає структурі військових звань країн НАТО.

 

Військовослужбовці, резервісти та військовозобов’язані поділяються на рядовий склад,сержантський і старшинський склад та офіцерський склад. (Закон України Про військовий обов’язок і військову службу.

 

Стаття 5. Склад військовослужбовців, резервістів і військовозобов’язаних. Військові звання. (Назва статті 5 зі змінами, внесеними згідно із Законом №1634- VII від12.08.2014)

 

Згідно українських військових традицій козацьких часів, УСС і часів національно-визвольної боротьби 1917–1921 рр. армій УНР і УГА УПА, офіцерів називали старшиною. Приміром, остаточно у березні 1920 року в Армії УНР були встановлені військові ступені, означувані на комірі: рядові – козак, муштровий козак; підстаршини – гуртковий, ройовий, чотовий, бунчужний; кандидат на старшину – підхорунжий; молодша старшина — хорунжий, поручник, сотник; булавна старшина – підполковник, полковник; генерали – ген.-хорунжий, ген.-поручник, ген.-полк., гол. Отаман.

 

За гетьманату у липні 1918 усталено старшинські ранги у військовому флоті: корабельний ґардемарин, мічман, лейтенант, старший лейтенант, капітан 2 ранги, капітан 1 ранги, контрадмірал, віцеадмірал, адмірал.

 

Отже, визначення старшинського складу в ЗСУ для не офіцерів протирічить українській військовій традиції (вірно підстаршинський склад). А військове звання старшина (введене постановою ЦВК і РНК СРСР від 22 вересня 1935 року, яке присвоювалось найкращим старшим сержантам) мало б бути замінене іншим, притаманним українській військовій традиції. Приміром, бунчужний чи підхорунжий.

 

У Сухопутних військах, зокрема, можна було запровадити військове звання сотник (капітан), яке історично притаманне українським військовикам та звучно нагадало про себе на Майдані Гідності, а також хорунжий (молодший лейтенант).

 

Президент Петро Порошенко затвердив документ «Предмети уніформи і знаки відмінності Збройних сил України», який прибирає п’ятикутну зірку зі знаків розрізнення військових (http://gazeta.ua/articles/regions/_v-armiyi-dekomunizuvali-pogoni-i-uniformu/708787).

 

Цей символ, крім того, що історично не притаманний нам, ще й використовується державою-агресором. Замість неї тепер буде чотирикутна зірка, або так званий сяючий хрест, придуманий в часи правління гетьмана П. Скоропадського.

 

Сприятиме оновленню образу військослужбовців ЗСУ, НГУ й отримання ними головного убору «мазепинки». Цей елемент однострою є абсолютно унікальним саме для України.

 

Кепі «мазепинка» запроваджена в легіоні Українських січових стрільців 1916 року. Цей головний убір мав характерний V-подібний розтин спереду, наслідуючи стиль головних уборів гетьманської доби. Згодом «мазепинки» появилися у середовищі патріотичної інтелігенції, пов’язаної з січовими стрільцями, і швидко поширилися у західних землях України, в ЗУНР та УГА, перейшли в парамілітарні формування міжвоєнного періоду та в УПА.

 

Доречно звернути увагу на Почесну варту, яка мала б стати уособленням всього найкращого і найшляхетнішого, що є в національних збройних силах держави.

 

Сьогодні нагальним є запровадження на державному рівні відзначення дат, пов’язаних з перемогами українського війська (Костюк П. Дні Слави Української зброї – http://portsou.at.ua/publ/ ?page18).

 

Треба позбуватись «спільних» свят, що є утвердженням міфу «русскава міра» про єдиний народ.

 

Святкування Дня аеромобільних військ було оголошено Указом Президента України № 937/99 в 1999 році і відзначалось 2 серпня. У 2012 році, відповідно до Директиви, затвердженої проросійським міністром оборони Д. Саламатіним, на базі повітряно-десантної та аеромобільних військових частин створені високомобільні десантні війська (ВДВ) Збройних Сил України. Українським аеромобільним військам для «зручності» була нав’язана нова абревіатура ВДВ – високомобільні десантні війська. В Росії також ВДВ (воздушно-десантные войска). А святкування Дня українських ВДВ того ж дня, що й російських ВДВ, які успадкували його від ЗС СРСР, робило їх ще більш «путіно-сумісними».

 

Днем народження ВДВ СРСР є 2 серпня 1930 року. В цей день на навчаннях Московського військового округу під Воронежем вперше було десантовано на парашутах десантний підрозділ кількістю 12 осіб для виконання тактичної задачі.

 

У 1942 році СРСР здійснив єдину десантну масову операцію і першим у світі зазнав повної катастрофи – майже 7 000 десантників було знищено під час Ржевсько-Вяземської операції. До кінця війни мала місце ще одна спроба висадити великий повітряний десант у тилу противника: під час Дніпровської наступальної операції 25-28 вересня 1943 року. Однак і ця десантна операція виявилася невдалою. ВДВ задіювався в гібридних війнах 20 століття, які вів СРСР.

 

А що поза тим?

«Ідея належить Бенджаміну Франкліну. Початок наполегливого втілення в життя – Вінстону Черчілю. Перша спланована бойова операція американцям Major Lewis H. Brereton та Billy Mitchell. Перший бойовий стрибок здійснили італійці з літака котрим пілотували англійці. Перший тренувальний стрибок підрозділу – також італійці. І все це до 1930 року. Після того італійці розробили найвдалішу модель парашута, німці здійснили першу бойову висадку, англійці остаточно оформили десант як окремий вид зі своїм фетишем – беретом. Це сталося в 1942 році, коли командир першої в світі десантної бойової дивізії Frederick Browning прийняв рішення, що кольором літаючої піхоти буде maroon. Відтоді марун, або темно-бордовий – міжнародний колір-ідентифікатор десантних підрозділів» (Гайдукевич В. Про логіку, дати і імідж, котрий якщо не все, то багато... https://www.facebook.com/groups/ 1413658142289048/permalink/ 1674910032830523/).

 

Весь цивілізований світ блакитний берет вважає приналежністю до UN, а Україна як і Росія, Вірменія, Білорусь, Казахстан має дещо інше бачення.

 

Відомо, що командувач ВДВ СРСР В. Маргелов запровадив темно-бордовий берет в десанті для параду і оливковий для польової уніформи. На параді 7 листопада 1967 року вперше на Красній площі пройшли парашутно-десантні підрозділи в новій формі і беретах.

 

Щороку 21 серпня чехи і словаки згадують скорботні події 1968 року, коли за вказівкою з Кремля до Чехословаччини були введені війська Організації Варшавського договору для придушення процесів демократизації.

 

А ще 8 квітня 1968 року Командувач ВДВ генерал армії В. П. Маргелов отримав директиву, згідно з якою почав планувати застосування повітряних десантів на території ЧССР. У серпні 1968 року при вводі військ в Чехословакію десантники СРСР вже були в беретах «кольору неба» намагаючись уподібнитись за зовнішнім видом до оонівських миротвоців. Така собі гібридна поведінка з метою введення в оману чехів і словаків. Судячи із розповідей очевидців, місцеві мешканці напочатку сприймали їх за представників військ ООН, які несуть мир та стабільність.

 

І тільки 26 липня 1969 р. наказом МО СРСР № 191 були запроваджені нові правила носіння військової форми. У них вперше «офіційно» появився блакитний берет для ВДВ.

 

Слід зазначити, що переважна частина підрозділів спецназу ГРУ носить голубі берети ВДВ. Спецназ ГРУ єдиний зі всіх, який може носити форму різних частин і з’єднань МО РФ (Цвета беретов в армии и силовых структурах России – http://xexe.club/ 116132-cveta-beretov-v-armii-i-silovyh-strukturah-rossii.html).

 

Так чому ж українські десантно-штурмові підрозділи, котрі де факто по-справжньому народилися у війні проти Російської Федерації відзначають свято агресора – день ВДВ Росії?

 

Чому вони, здійснивши героїчний рейд, під час якого знищували ворожі підрозділи, пройшовши з боями висоти Браво і Самара, проявивши звитягу при обороні аеропортів в Луганську та Донецьку від російського агресора, і надалі живуть в інформаційному полі ворога? Чому замість 2 серпня не встановити днем десантно-штурмових сил дату будь-якого звитяжного бою цієї визвольної війни? Вони за останній, найважчий для нашої держави час своїм героїзмом, самопожертвою і бойовою майстерністю довели, що недаремно вважаються елітою Збройних Сил України.

 

Можливо, керівництво МО України та ЗСУ не розуміє цих проблем гібридної війни і не приймає відповідних рішень

 

Тим часом українські десантники заслуговують на своє окремішне свято без жодних аналогій та паралелей з російськими десантниками.

 

З початку 2000-х у Збройних Силах України відзначають День військ зв’язку 8 серпня. Проте, залишається маловідомим для українського загалу той факт, що цю дату було вибрано «зацікавленими особами» на честь прибуття на Печерські пагорби Києва (зараз територія Військового інституту телекомунікацій та інформатизації МО України) 8 серпня 1920 року Московських інженерних курсів для постійної дислокації. Між тим, можна було б знайти й іншу дату щодо Дня військ зв’язку.

 

Досліджено, що з 27.11.1917 вже функціонував відділ зв’язку в Українському Генеральному військовому секретаріаті Української Центральної Ради, який очолював професійний зв’язківець інженер полковник Козьма Олександр Іванович (уродженець Херсонщини).

 

Треба відміняти свята, які неоднозначно сприймаються в українській історії.

 

Приміром, 3 листопада в Україні відзначається як День інженерних військ. Але відомо, що 3 листопада 1941 року саперами Червоної армії, в Києві був висаджений у повітря Успенський собор Києво-Печерської лаври. Саме в ньому був похований князь Костянтин Острозький, «некоронований» володар Руси-України, який понад 500 років тому переміг московитів у битві під Оршею.

 

Війна, що триває на сході України ще більш актуалізувала необхідність присутності духівників у війську. Але до цього часу служба військового духовенства (капеланства) у Збройних Силах не запроваджена.

 

Збереження совєтських рудиментів негативно впливає на патріотичний дух, сприяє реанімації колабораціонізму.

 

Ці проблеми притаманні не тільки Збройним Силам України, а й Національній гвардії України, Державній Прикордонній службі України, іншим силовим структурам.

 

13 березня 2014 року Верховна Рада прийняла закон «Про Національну гвардію України». Свято, яке відзначається щорічно 26 березня, повторно було запроваджено 18 березня 2015 року Указом Президента України «Про День Національної гвардії України». 26 березня традиційно відзначалось як День внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України.

 

НГУ вже існувала в Україні у 1991–2000 рр. День Національної гвардії України – до 2000 р. відзначався щорічно 4 листопада у день прийняття Верховною Радою України 1991 року Закону України «Про Національну гвардію України». Але НГУ не отримала належного розвитку. Свято День Національної гвардії України було скасовано у зв’язку з розформуванням НГУ.

 

То чому ж українські гвардійці-витязі, які виявили героїзм у російсько-українській війні, мають відзначати своє професійне свято у День внутрішніх військ?

 

Замість 26 березня треба обрати днем Національної гвардії України одну з дат звитяжних перемог у цій війні, коли НГУ виявила героїзм, самопожертву і бойову майстерність.

 

День прикордонника раніше відзначали 4 листопада, в день ухвалення 1991 року Закону «Про Прикордонні війська України». З 2003 року набув чинності новий закон «Про державну прикордонну службу України» і свято було перенесено на 28 травня.

 

В СРСР День прикордонника відзначався 28 травня у зв’язку з тим, що 28 травня 1918 року Декретом Ради народних комісарів була заснована Прикордонна охорона кордону РСФСР. Тоді ж було створено Головне управління прикордонної охорони. Правонаступником цих структур стала Федеральна прикордонна служба Росії, яка з травня 2003 року підпорядкована ФСБ Прикордонних військ Росії.

 

ДПСУ вартує звернутись до національної історії. Спеціальні прикордонні структури створювалися в Гетьманщині, Запорожжі, Слобожанщині. Кордонна охорона існувала в УНР і за Гетьманату.

 

Після подій 2013–2014 рр., революції Гідності й початку зовнішньої агресії з боку Російської Федерації українці мають відчути відродження національних мілітарних традицій. Сьогодні Україна потребує не тільки соборної історії та соборного мислення, але й соборної дії. Подальше свідоме/несвідоме відзначення пам’ятних дат періоду СРСР загрожує національній безпеці України.

 

6 червня 2016 року Указом Президента України № 240/2016 запроваджений Стратегічний оборонний бюлетень України (далі – Стратегічний бюлетень), який є документом оборонного планування. Його розроблено за результатами оборонного огляду з метою визначення основних напрямів реалізації воєнної політики України та розвитку сил оборони до кінця 2020 року.

 

Один із пунктів Стратегічного бюлетеня (2.2.), засвідчує, що «В умовах інтенсивних демократичних, соціальних, державно-правових перетворень, що відбуваються наразі в Україні, суттєво зростає політична відповідальність влади перед народом щодо забезпечення обороноздатності держави».

 

Для досягнення стратегічних цілей і виконання основних завдань оборонної реформи треба досягнути низку оперативних цілей, які також передбачають виконання певних завдань.

 

Зокрема, Завдання 5.1.1., передбачає, «Створення умов для поступового змінення ментальності (образу мислення) особового складу на основі європейських цінностей» (ДОДАТОК 1 до Стратегічного оборонного бюлетеня України, схваленого Указом Президента України від 6 червня 2016 року № 240/2016 ).

 

При виконанні цього завдання представникам влади слід враховувати те, що Збройні Сили є міцними тільки тоді, коли вони будуються з урахуванням традицій народу, який проживає на своїй землі, а його представники складають основу національних збройних сил.

 

Збройні Сили України провадять свою діяльність на засадах: виховання військовослужбовців на патріотичних, бойових традиціях Українського народу, додержання військової дисципліни (Закон України Про Збройні Сили України. Розділ IV. ДІЯЛЬНІСТЬ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ Стаття 11. Засади діяльності Збройних Сил України).

 

Сьогодні, в час неоголошеної війни з Росією, конче потрібна зміна способу мислення керівників владних структур щодо відродження й творення питомо українських військових традицій. Це сприятиме самоусвідомленню та самоідентифікації українських вояків. У них утвердиться переконаність у тому, що Україна нарешті безповоротно пориває з совєтським тоталітарним минулим і в сфері національної безпеки і оборони. Це працюватиме на мілітарну міць держави, утверджуючи її авторитет у світі.

 

Петро Костюк, полковник, голова Львівської обласної організації Спілки офіцерів України