Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Дещо про синдром «Блудного сина». (Автор: Івасейко Степан)

опубліковано 2 лют. 2019 р., 06:40 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 трав. 2019 р., 06:15 ]

 

Художник Рембрандт ‑ «Повернення блудного сина»

 

Роздуми над галицькими релігійними проблемами

 

Ця євангельська причта про «Блудного сина» становить лейтмотив всього життєвого шляху людства – блудний гріх – покаяння ‑ прощення, супроводжують його в безмежності вчинків, кидаючи їх на терези людського осуду чи державного правосуддя, а буває, що і на муки власного сумління.

 

Християнська мораль – прощення за людський блуд з покаянням є висловом великої любові до людського роду, надією на його моральне покращення, беручи до уваги ту людську схильність до різних гріховних вчинків.

 

Не дарма до цієї теми звернувся і відомий голландський художник епохи бароко Рембрандт. У своїй картині «Повернення блудного сина» він психологічно глибоко розкриває цю драматичну тему у постатях блудного і вже розкаяного сина і милосердного старого батька, який з радості повернення сина на стезю праведну, до свого роду, ніби нового народження, прощає йому цей блудний гріх.

 

Але моральний блуд – це не тільки гультяйство і розтринькування батьківської праці. Блуд багатоликий, він чіпається людини, цілих суспільних станів, приналежних до різних сфер суспільного життя: економіки, політики, релігії тощо і спонукує їх ігнорувати суспільні, державні інтереси, духовні цінності, шукаючи лиш для себе вигоду. На жаль українська історія також багата тими «блудними синами», яких, певні матеріальні вигоди, чи привілейовані суспільні стани заманювали до переходу на бік пануючих в Україні чужих ворожих держав, їхніх релігій, чи просто розкрадаючи достатки внутрідержавні, гальмуючи національний розвиток країни. Середньовічна шляхта, гетьманство, а згодом, і інші соціальні стани і аж до нинішніх днів ‑ корупціонери олігархи заповнюють нішу «Блудних синів» у нашій історії.

 

Але вернемось до сфери духовної – релігійної, до нинішніх, у цій сфері, «блудних синів», поглянувши на них через призму історичну, згадавши неодноразові релігійні блуди в минулому, які особливо болячи відбивалися на українському суспільстві, викликаючи не тільки світоглядні осудження, а і кроваві протистояння.

 

Чому так ставалося? Причиню було те, що Україна не будучи самостійною державою, не мала умов для повноцінного збереження і розвитку своєї національної духовності. В умовах поневолення сусідніми державами (зі сходу і заходу), вона весь час підлягала їхньому активному релігійному впливу. То ж окремі особи, або й цілі суспільні верстви з різних причин схилялись до переходу у релігії панівних держав і їхніх культур, що тоді ототожнювалося з національністю, тобто спольщенням або змосковщенням, створюючи такими блудними вчинками і відповідні до себе суспільні настрої, а отже і відповідні дії.

 

Згадуючи про середньовіччя, про суперечки навколо новоствореної тоді унійної церкви – УГКЦ і з цього приводу різні кроваві сутички, мусимо признати, що історія підтвердила правильність такого вибору, а отже блудні дії належать до опозиціонерів тієї церкви. Основною заслугою УГКЦ є не те, що вона належить до Ватикану, а те що вона зуміла зберегти українському народу його національно-культурну ідентичність, чого не допускає московське православ’я, хоча і в її подальшій життєдіяльності «блудних синів» було достатньо, схиляючи Галичину до спольщення.

 

Але на цьому блудний шлях в релігійному житті Галичини не закінчувався. У XIX ст. сюди проникло москвофільство.

 

Ця, фінансована царською Росією релігійна течія мала за мету русифікувати галицьке суспільство, не визнаючи ні української мови ні нації, мовляв ‑ все це Росія. Точнісінько як нинішній «Русскій мір». Про те, фінанси зробили своє ‑ на галицьких теренах появилось багато «блудних синів» промосковської орієнтації – москвофілів. Їхні так звані «Читальні Качковского» по кількості майже дорівнювали читальням «Просвіти». Та, на щастя, в той час наростав уже потужний струмінь національного відродження, на суспільну арену виступила світська інтелігенція і цей псевдо духовний процес погас. «Блудні сини» – москвофіли, не покаявшись, в суспільстві розчинилися.

 

Та, через близько півстоліття настав другий період духовного блудства – це радянський, що почався після Другої світової війни. Жорстоко ліквідувавши у 1946 р. УГКЦ, московський уряд в особі своєї церкви, поставив перед українськими священиками своєрідний ультиматум, або ви ‑ у московське православ’я, або ‑ Сибір, а були і розстріли. В такій ситуації УГКЦ змушена була піти в підпілля. Певна частина вибрала московство, приймаючи від суспільства за такий блуд невимовний докір. Але чи був це блуд у прямому розумінні? Цей вибір не був добровільний: в умовах терору тут йшлося про збереження життя і не кожному було під силу вистояти у цьому не рівному протистоянні. Зрештою, якби всі місцеві священики відмовились, переходити у московство, сюди, очевидно, пригнали б з Московії ‑ це ще гірший варіант. Свої хоча зберігали національні традиції. Ті «блудні сини» на сьогодні, як кажуть в народі, уже на правді, а враховуючи той жорстокий час, історія напевно віднесеться до них толерантно – їм проститься.

 

А тепер погляньмо на «Блудних синів» у наш, уже державницький час.

 

З перших років відродження державності, свободи віровизнання в Україні постало багато конфесій і сект. В Галичині відродилася УГКЦ, утворилася УПЦ КП і УАПЦ, і ще безліч сект, а також залишилася церква московська. Але у Галичині, вона, враховуючи її національно-релігійну свідомість, здається, і не мала би залишитися, немало би бути тут блудних синів-москвофілів, ніхто тепер нікого не залякував, про те частина таки залишилася при московській вірі пішли на блуд добровільно. То ж кожна з тих релігійних течій маючи потужний вплив на українські маси, намагалася здобути якнайбільше собі прихильників, створюючи в нашій місцевості, не знану до цього, таку своєрідну релігійну строкатість.

 

Здається, що за таких умов на перший погляд і важко розгледіти де тут криється «блудний син». В галицькому суспільстві він став багатоликим – кожна з конфесій називала протилежну такими епітетами, створюючи тим внутрішнє суспільне розчленування. Особливо це відчувається в сільських місцевостях, коли в одному селі існують дві конфесії і ще, в добавок секти. Буває дивишся на такі між людьми релігійні відчуження і часом приходить навіть така гріховна думка: що релігія в нас існує ніби для того, щоб розсварити людей.

 

А де шукати істину, правду!?.

 

І отут нам треба звернутися по науку до свого пророка ‑ Тараса Шевченка, до його повчальних слів, ‑ «В своїй хаті своя правда…»

 

Ці слова, як своєрідний тест на визначення правдивої віри, нам підказують де криється «блудний син» в якій конфесії чи секті. У Галичині новітні москвофіли не тільки не згасли, а активно, різними способами залякування, характерними для московського православ’я, утримують при собі значні маси вірян.

 

Хоча в останній час, з одержанням Україною томосу, настали певні зміни ‑ «блудні сини» почали «каятися» і переходити до ПЦУ. Причини тут можуть бути різні і одна з них – страх за втратою теплого місця. Тож, за законами християнської моралі, їм мало би проститися, але лише при умові покаяння, не просто перебіжки з однієї конфесії в іншу, так як це практикується між партіями, але таки покаяння. То ж яким мало би бути те покаяння?

 

Згадана євангельська притча і подає нам такий зразок покаяння. Блудний син покаявшись, не просив у батька багатства, а готовий був стати йому слугою. Ото ж, для прощення тим нашим блудним синам треба що? ‑ повторити вчинок того євангельського – покаявшись, зректися своїх вигідних становищ, скинути ряси і стати «слугами» ‑ звичайними щирими вірянами. Але це вже лежить у сфері сумління…: не знаю чи в когось із тих блудників воно пробудиться.

 

І на кінець останнє, але надважливе. Сталася епохальна подія – Україна звільнилася від московського релігійного впливу і створила свою помісну церкву – ПЦУ. Розпочався новий період її релігійного життя. Цей процес відбувався в напружених, жорстких міждержавних стосунках, у складних релігійно-політичних сплетіннях, де, закономірно, як завжди в між церковних відносинах, домінуючою була політика і саме вона, в наших умовах, визначила шлях нашої церкви, як церкви національної.

 

То ж, не враховуючи чужих конфесій, сьогодні в Україні існує дві дружні українські церкви – УГКЦ і ПЦУ.

 

Греко-Католицька церква пройшла довгий тернистий шлях, утримуючи і розбудовуючи українську духовність, національно-культурну ідентичність, допомагала нам в Галичині триматись українцями, оберігаючи від асиміляції.

 

ПЦУ щойно народилася і її шлях служіння українському народові тільки починається і, враховуючи національну спорідненість з УГКЦ, вони у своїй діяльності мали би поступово, але не гаючись, зближуватись, створивши у майбутньому спільний, єдиний шлях.

 

Чому це потрібно? Враховуючи галицький менталітет, ревниву релігійність, паралельне існування кількох релігійних течій завжди буде привносити в суспільство певний розбрат, не сприйняття іншої конфесії. Ті почуття будуть підігріватись як церковними силами так і політичними, завжди створюючи в суспільстві певну напругу, що і спостерігаємо сьогодні, особливо в селах з двома конфесіями. А така ситуація в нашому суспільстві, де одні називають інших блудними синами, існувати не повинна. Окрім цього, це дуже важливо, паралельність конфесій послаблює у вірян почуття віри, або і її втрату, що, на жаль, нині і спостерігаємо.

 

Усунути ті відчуження, створити гармонію релігійного життя ‑ це найперше завдання яке мають якнайшвидше вирішити обидві церкви, долучивши до цього світську наукову і суспільну думку.

 

В умовах сьогоднішньої інтелектуалізації і часткової секуляризації нашого суспільства, існує гостра проблема збереження і розвитку повноти національної духовності.

 

Що я маю на увазі. Лише практика церковної ритуальної-обрядовості, царська пишність церковних одягів, що так мало уподібнюється з постаттю простого, скромно одягнутого Учителя ‑ Месії з євангельського свідчення ‑ цього ще мало.

 

В українськім тисячолітнім християнстві не представлені національні духовно-культурні цінності, так ніби нас за цей час не існувало і не існує. Повернутися обличчям до національно-духовних цінностей ‑ це на сьогоднішній час для церкви завдання особливе і це виклик нашого часу. Не буде нації – не буде національної церкви. Тут повчальний приклад нам показують древні юдеї – вони свою історію зробили своєю релігією ще у Старому завіті. У нас історична тема уже було появлялась в церквах, в першій половині минулого століття, але на жаль, цей високий національно-духовний порив, з відродженням державності – не відродився.

 

Перед Україною, як і перед людством в цілому постає щораз важчий життєвий виклик ‑ збереження високих загально людських, національних цінностей, збереження миру, збереження цього великого «ковчега», якого ми називаємо планетою-Земля і у ньому збереження рідної Матері-України. Ті проблеми стосуються рівнозначно і церковної діяльності. Є ще і інший виклик для України – для українських вірян, опинившись у світі, в оточенні різних культур і релігій ‑ зберегти свою духовну ідентичність. Отже проблема «блудного сина» для України не зникла, для її вирішення українській церкві потрібно шукати значно складніших шляхів, ніж це було за часів наших дідів-прадідів.

 

Перед нами, нашим сумлінням, перед нашим національно-генетичним кодом ‑ перед Богом і нацією стоїть складний виклик і велика відповідальність – творити нового національно духовного українця.

 

І хай на цьому духовному шляху нам – Україні помагає Бог.