Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Депортація й асиміляція русинів-українців Словаччини у XX столітті (автор: Курінний Олексій)

опубліковано 16 вер. 2013 р., 12:11 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 вер. 2013 р., 09:47 ]

Стаття зосереджує увагу на трьох основних аспектах проблематики русько-українського населення Словаччини, що відповідають трьом цілям дослідження.

 

Перша мета полягає в обгрунтуванні правомірності претензій русинів-українців на визнання себе Словацькою державою єдиною і цілісною етнічною групою – носієм колективних прав людини, а також на статус корінного народу у правовій системі Словацької республіки. Категорію корінного народу мало б бути відображено у словацькому законодавстві з огляду на позитивне голосування держави за Декларацію про права корінних народів (1) та з урахуванням необхідності подолання негативних наслідків етнонаціональної політики ЧССР за період авторитаризму, а отже, окремим етнічним групам Словаччини, зокрема і русинам-українцям, мало б бути надано цей статус із повним обсягом супровідних такому статусові прав включно із правом на самовизначення (2) (як внутрішнє, так і зовнішнє).

 

Друга мета передбачає встановлення природи, причин, напряму та масштабів асиміляції русинів-українців Східної Словаччини, що розпочалась іще наприкінці XVIII ст., різко прискорилась від 60-х рр. XIX ст. та досягла апогею на середину XX століття, набувши з початку 20-х рр. XX століття неприродно швидкого, а з 1990-х рр. – і умисного, керованого державою характеру. Таке дослідження важливе як для якомога точнішого визначення чисельності осіб, які мають східнослов'янське русько-українське етнічне коріння, так і для встановлення обсягів порушення колективних прав русько-української етнічної групи та індивідуальних прав її представників.

 

Побіжна мета роботи спрямована на коригування історичних меж і площі етнічних теренів, а також на науково обґрунтоване та максимально точне з'ясування об'єктивної (у примордіалістському етногенетичному сенсі) чисельності осіб – нащадків автохтонного східнослов'янського населення Східної Словаччини. Значення останньої проблематики – надважливе як для відродження самих русинів-українців регіону (які є уламком колись потужної спільноти), так і для української держави та її геополітичних інтересів. Адже уточнення чисельності осіб русько-українського (лемківського, руснацького) походження у сусідніх з Україною прикарпатських державах (Словаччині, Польщі, Румунії) нерозривно пов'язане з належним виконанням обов'язку та політикою цих держав щодо подолання негативних протиправних наслідків асиміляції за імперської доби, міжвоєнного двадцятиліття та соціалістичного періоду, щодо дієвого захисту прав національних меншин і корінних народів. Зумовлене дослідницькою працею зростання чисельності русько-української спільноти – посилюватиме її правосуб'єктність, дієвість реалізації русинами-українцями прав національних меншин, специфічних прав корінного народу, сприятиме дієвішому лобіюванню позитивного захисту русинів-українців.

 

Русини-українці Пряшівщини – як корінний народ Словаччини

На відміну від України й Росії як пострадянських держав і від держав англосаксонської правової традиції (США, Канади, Австралії), а також попри ратифікацію Декларації про права корінних народів, національне законодавство Словацької Республіки не містить поняття «корінних народів» і, відповідно, не визначає їх статусу. Міжнародна політико-правова доктрина на сьогодні сприймає в якості корінного народу Словаччини лише ромів (3), ігноруючи в цьому сенсі права, інтереси русинів-українців, угорців, поляків.

 

Тож є сенс звернутись до міжнародних актів. Відповідно до преамбули Декларації ООН про права корінних народів, затвердженої резолюцією 61/295 Генеральної Асамблеї від 13.09.2007, принциповим є сприйняття народом себе відмінним від інших, у якості корінного на певній території. Згідно з Конвенцією Міжнародної організації праці № 169 від 1989 р. народи в незалежних державах є корінними – з огляду на те, що вони є нащадками тих, хто населяв країну або географічну область, частиною якої є дана країна, в період її завоювання або колонізації чи ж в період встановлення сучасних державних кордонів, і які незалежно від свого правового статусу зберігають окремі або ж усі свої соціальні, економічні, культурні та політичні інститути.

 

За визначенням Спеціального доповідача Підкомісії ООН з попередження дискримінації та захисту меншин X. М. Кобо від 1984 р., корінними є народи, «що мають нерозривний історичний зв'язок із землею, до вторгнення колонізаторів, на території якої вони здавна проживали; що вважають себе відмінними від інших соціальних груп, які в даний час домінують на цих територіях або на окремих її частинах. Корінні народи, становлячи на даний момент меншу частину суспільства, прагнуть зберегти, розвивати і передати наступним поколінням власні спадкові землі та свою етнічну особливість, як основу майбутнього існування в якості корінного населення відповідно до культурних особливостей, соціальних інститутів та правових систем» (4).

 

Важливо, що закріплені у міжнародних документах дефініції корінного народу не визнають за обов'язкову ознаку наявність в етнічної групи власної державності (самостійної держави, статусу суб'єкта федерації або автономії), в якій група є титульною нацією. За таких умов наявність УРСР і незалежної України не може заперечити визнання української національної меншини (етнічних українців) Словаччини (але також і Польщі) корінним народом і жодним чином не може їм у цьому перешкодити. В цьому сенсі і закріплений у польському законодавстві поділ (5) на «етнічні меншини» і «національні меншини» є другорядним. Розгляньмо детальніше основні ознаки корінного народу – на предмет відповідності їм русинів-українців Словаччини.

 

Самобутній спосіб життя русинів-українців обумовлюється низкою історично усталених соціально-економічних чинників. По-перше, історичною та значно слабшою, у порівнянні з рештою Словаччини, економічною розвиненістю території Пряшівщини (6). По-друге, низьким рівнем урбанізації (всі великі, середні міста Східної Словаччини навіть у період апогею етнічної території русинів перебували на словацькій етнічній території і лише межували із землями рутенів, руськими були лише містечка) та виключним їх проживанням у високогірних місцинах Північно-Східної Словаччини, де вони становили абсолютну більшість аж до середини XX століття.

 

Релігійна автентичність. В історичній науці апріорним видавалось твердження, що русини є історично православними або греко-католиками, тож практично усі греко-католики й православні із офіційно заявленою словацькою самосвідомістю вірогідно є нащадками русько-українського населення. Попри те, що сучасні словацькі автори чинять спроби заперечити цю взаємозалежність, засновані на численних джерелах українські, російські й угорські наукові праці, також історичні першоджерела свідчать на користь тотожності русинів-українців – і уніатів Східної Словаччини. Так, угорський дослідник словацького походження Я. Чаплович у праці "Статистика Угорщини" від 1829 р., наводячи релігійний склад населення Угорського королівства та розподіл віросповідань за національностями, зараховував до уніатів виключно рутенів (абсолютна більшість яких у першій третині XIX ст. була греко-католиками) та «словакізованих рутенів», а також румунів (7) – жодним чином не зазначаючи про існування етнічних словаків – уніатів.

 

Компактність розселення. Прикметно, що попри втрату русько-українським населенням у Східній Словаччині єдності свої етномовної території вже станом на 1921 р. (8) і її розпад на низку етнічних анклавів (що невдовзі було відображено на етнічній карті Чехословаччини (9)), русини-українці регіону на початку XXI ст. тяжіли до компактності розселення. У 2001 р. переважна більшість русинів-українців (89,0%) проживає в північно-східній частині Словаччини, відомій під назвою «Пряшівщина» (10). Ця компактність лише посилилась станом на 2011 р. із частковим відродженням русько-української ідентичності: за результатами словацького перепису від 2011 р. у переважній більшості населених пунктів (у 16-х з 23-х) найменшого за площею та найпівнічнішого гірського району (окресу) Міжлабірці русини і українці за самоідентифікацією сумарно переважали словаків, як і в самому районі – 45% (49,92% без урахування осіб, які не вказали національність) (11).

 

Поселяючись у гірській місцевості за т.зв. Волоським правом, русини-українці заселяли ці землі раніше від угорців (котрі селились переважно у містах та на рівнинах), словаків, та ромів як найбільш значних етнічних груп регіону. Окрім того, русини-українці Словаччини мають автентичну культуру (як-от, дерев'яні церкви), відмінну від сусідніх народів релігію (православну та греко-католицьку церкви), кириличний алфавіт («азбуку») – що чітко відмежовує їх від усіх інших етнічних груп Словаччини, а також традиційне розселення у автохтонних ареалах проживання – у гірських селах і селищах, традиційний спосіб життя – ведення сільського господарства. З огляду на все це, саме русини більшою мірою, ніж угорці й тим паче поляки чи роми – мають право на статус корінного народу у рамках Словаччини.

 

Асиміляція русинів-українців Словаччини у 1930-1950 рр. – у порівнянні з насильницькою асиміляцією українців СРСР

Асиміляцію русинів-українців можна поділити умовно на три періоди:

 

перший охоплює повільну і неухильну природну асиміляцію русинів-українців Пряшівщини впродовж більш ніж 200 років австро-угорського панування,

 

другий – впродовж близько 20 років перебування русинів Пряшівщини у складі словацького суб'єкта першої Чехословацької федерації. Даний період через нетривале існування маріонеткової Словацької держави 1940-х – плавно перетік у третій період, який фактично триває і досі.

 

Найбільш різкі й драматичні зміни щодо чисельності та компактності розселення русько-української спільноти Пряшівщини мали місце у міжпереписний період з 1930 по 1950 р. За це двадцятиліття офіційно зафіксована чисельність українського населення Словаччини скоротилась до дещо більше ніж 48 тисяч осіб (48231, за іншими даними – 48632), вдвічі впавши порівняно з офіційними переписними даними 1931 року (95783 осіб) і майже у два із половиною рази – відносно оцінок чисельності русинів включно з асимільованим впродовж 1910-1931 рр. східнослов'янським населенням (не менш як 110 - 130 тис.) (12).

 

Прикметно, що прискорення асиміляції русинів-українців Словаччини відбулось у той самий період, що й зникнення українського населення РРФСР (1930-ті – 1950-ті рр.). Обидва ці асиміляційні процеси подібні також за своєю динамікою і причинами. Зокрема, несприятливі тенденції як щодо русинів Словаччини, так і щодо українців РРФСР в межах цього історичного проміжку характеризувались певним піком і набули апогею для обох спільнот з відмінністю лиш у кілька років (1932-1939 рр. в СРСР, 1944-1947 рр. – у Словаччині) – у період вчинення злочинів супроти людства щодо українських спільнот спершу СРСР (з боку радянського керівництва), а надалі й Польщі та Словаччини (з боку як радянської влади, так і залежного від СРСР соціалістичного керівництва обох держав).

 

Дійсно, у випадку денаціоналізованого українства Північного Кавказу і російського Чорнозем'я не можна говорити про рівномірну поступальність асиміляційних процесів, а отже й про добровільність чи природний характер відмови східного українства від власної ідентичності. Зокрема, зростання тиражу україномовної преси, числа україномовних учнів шкіл в радянській Росії, інші успіхи українізації на Північному Кавказі (13) та Слобожанщині (14) дають підстави припустити відсутність інтенсивних процесів етнічної (але не мовної) асиміляції українців РСФРР на користь росіян у другій половині 1920-х рр. Це підтверджується також і результатами перепису 1926 р., що найбільш повно та достовірно зареєстрував як етнічну приналежність, так і мову українського етносу на території СРСР (15) та власне радянської Росії за всю історію російських переписів, засвідчивши відновлення чисельності та ареалу розселення українців у порівнянні з даними початку 1920-х рр.

 

Натомість катастрофічними для автохтонного українського населення РРФСР стали 1930-ті рр. В цей час тільки з округів Кубані, за даними Р. Медвєдєва, депортовано населення 16 станиць загальною чисельністю 200 тис. чоловік, а впродовж 1931-1932 рр. на Кубань прибуло більш ніж 500 тис. переселенців з центральної Росії. За даними С. Чорного від Голодомору на Кубані загинула приблизно половина місцевих українців (700 тис. осіб) (16).

 

За оцінками кандидата історичних наук, доцента Д. Білого, з 1929 по 1933 р. від Голодомору, депортацій, каральних акцій українське населення Північного Кавказу втратило з 1929 по 1933 рік не менше ніж 1 млн. 575 тис. осіб (17).

 

Голодомор-геноцид, насильницька депортація українців, а також репресії супроти еліти української спільноти супроводжувалась етноцидом української меншини Північного Кавказу, її насильницькою русифікацією. А саме, Постановою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про хлібозаготівлю на Україні, Північному Кавказі і в Західної області» від 14 грудня 1932 року передбачалось припинення використання української мови в усіх сферах суспільного життя населення Північного Кавказу.

 

Навесні і влітку 1933 р. на задвірках бібліотек Кубані зафіксовано масове спалення україномовної літератури (18).

 

В умовах таких злочинів супроти людства єдиноприйнятним для фізичного виживання українців регіону могла стали лише відмова від власної ідентичності, тобто дезорганізація та самоліквідація українців як національної меншини і корінного народу. Така самоліквідація спільноти відповідала побажанням радянського керівництва: 1939 р., під час перепису населення, автохтонному українському населенню Дону і Північного Кавказу видали паспорти, де вони значилися росіянами. Українцем вважався той, хто народився на території УСРР. За даними Р. Конквеста не менш як 2,5 млн. українців РРФСР у 30-ті роки записалися росіянами (19) (при тому, що загинуло щонайменше 1,5 млн.), що і засвідчили результати переписів 1939 і 1959 рр.

 

В середовищі русинів-українців Словаччини десятиліттям пізніше, у 1944-1947 рр. розпочались подібні кавказьким інтенсивні етнодемографічні процеси, спричинені повоєнними політичними подіями: передачею у 1945 р. території Карпатської України (Закарпаття) від Чехословаччини Радянському Союзу, змінами кордонів СРСР, Чехословаччини та Польщі з одночасною спробою гомогенізації національного складу цих держав, що могло бути досягнуто лише злочинами супроти людства (передусім, депортацією або насильницьким переміщенням населення (20)).

 

Безперечно, ці процеси на Пряшівщині істотно відрізнялися від асиміляції української спільноти РРФСР меншим рівнем жорстокості, деструктивності протиправних дій (насамперед, відсутністю геноциду й тотальної депортації русинів-українців) та пасивнішою роллю керівництва Чехословаччини у їх вчиненні, а також уможливленням виправлення через певний час наслідків протиправної «репатріації» русинів до УРСР у 1947 р. Разом із тим попри відсутність геноциду, масових переселень та репресій, ці процеси та протиправні злочинні дії Чехословаччини різко посилили історично неперервні (циклічні) асиміляційні процеси в середовищі русинів-українців Словаччини, що тривали протягом останніх щонайменше 250-300 років, зокрема й впродовж міжвоєнного двадцятиліття (1920-1930 рр.).

 

Дослідникам етнодемографічних процесів, а також фахівцям з питань захисту прав меншин та корінних народів варто розуміти, що безпрецедентно інтенсивне прискорення асиміляції русинів-українців Словаччини і чітко засвідчена готовність більшої частини даної автохтонної етнічної групи відмовитись від власної ідентичності (та потенційно високого правового статусу народу, що бореться за самовизначення), розчинившись у титульній нації Словаччини, є логічним і закономірним явищем для повоєнної Східної Європи з низки причин – які буде розглянуто нижче.

 

1. Чинник кордону. Історично усталені (як у випадку піренейського кордону Франції, польсько-литовського, а надалі ж просто міжгубернського Берестейщини), а також накреслені за наслідками воєн (європейські кордони Туреччини) державні межі завжди впливали на етнонаціональні відносини в регіонах та самосвідомість населення, особливо ж якщо встановлення нових кордонів є наслідком воєн чи територіальних конфліктів. Зокрема, після остаточного закріплення Фракії за Туреччиною за Лозаннським мирним договором і грецько-турецького обміну населенням помаки (болгари-мусульмани), які опинились у тюркомовному оточенні, впродовж декількох десятиліть цілковито асимілювались ще й лінгвістично. Після розгрому і капітуляції Третього Рейху і безповоротного державно-політичного, а також етнокультурного відмежування Ельзасу й Лотарингії від післявоєнної ФРН, французька асиміляція даного німецькомовного регіону надзвичайно посилилась. Так, в 1900 році в межах історичного Ельзасу у складі Німецької імперії 95% населення було німецькомовне (21), цей відсоток зростав. Натомість на початку XXI ст. лише 39% дорослих мешканців Ельзасу і менш ніж 10% молоді могли вільно розмовляти німецькою (22).

 

Не випадково і проведення радянсько-польського кордону по «лінії Керзона» викликало невдоволення українців Закерзоння (23), приблизно 657 тис. (24) яких, утворюючи нову іреденту, опинились на західному боці кордону.

 

В подібному негативному становищі опинилось і русько-українське населення Пряшівщини. Відмежування кордонами від основного етнічного ядра на Закарпатті апріорі передбачало послаблення національного руху й боротьби за збереження ідентичності. До того ж, як і у випадку польського українства, варто зважати й на численні прецеденти направлення петицій радянському керівництву щодо приєднання Пряшівщини до СРСР (25) – які після відмови керівництва СРСР стали додатковим свідченням іредентизму місцевого українства, певної його нелояльності до новітніх національних держав – Польщі й ЧССР.

 

2. Загроза депортації та досвід її уникнення ціною асиміляції

Русько-українське населення Словаччини стало свідком обох масових депортацій українців (лемків, холмщаків) з Польщі: українсько-польського обміну населенням у 1944-1946 рр., а також операції «Вісла» у 1947 р., і, безперечно, усвідомлювало справжні причини виселення. Відомо, що під час радянсько-польського обміну населенням, який фактично одразу ж набув насильницького, злочинного характеру, лемківське населення Польщі масово перетинало чехословацький кордон, ховаючись на пряшівських теренах Словаччини, де знаходило підтримку з боку тамтешніх лемків (26). Окрім того, русини-українці Словаччини самі ризикували стати жертвами депортації. Так, навесні 1947 р., лише за 1-2 місяці до акції «Вісла», розпочалось виселення автохтонного східнослов'янського населення до УРСР у рамках невдалої (не підтриманої населенням) спроби репатріації.

 

Не виключено, що впродовж усіх повоєнних років русини-українці, які залишились на споконвічних теренах Пряшівщини, могли враховувати і прецедент Підляшшя. Адже ж автохтони-підляшуки впродовж міжвоєнних десятиліть хибно (помилково чи зумисне) сприймались Польською державою в якості етнічних білорусів і відповідно білоруською національною меншиною, що і врятувало їх від післявоєнного переселення (і нині забезпечує їм високий правовий захист в освітній і мовній сферах), тож українці Підляшшя вбереглись на своїй одвічній землі у Польщі (27).

 

Показово, що в українських реаліях бажання залишитись на рідній землі призвело навіть до рідкісного як для Європи явища масової зміни релігійної ідентичності: у 1943 р. дві уніатські парафії Холмщини зіткнулися з небаченим напливом охочих повернутися до унії – але не з православ'я, а з латинства. В січні 1943 року гітлерівці розпочали акцію виселення поляків із Замостя, а також Грубешівського та деяких інших повітів, і велика кількість т.зв. «латинників» («калакутів», колишніх уніатів, що впродовж XIX ст., а особливо в 1905 р. перейшли з православ'я до католицтва і, зберігши мову, частково набули польської ідентичності), почали зголошуватись українцями, щоб у такий спосіб уникнути виселення. Під тиском місцевого українського допомогового комітету, представницької організації українців у Генеральній Губернії Рейху, значна кількість латинників-автохтонів перейшла на унію. За свідченнями о. Доротея Сироїда: «Латинники зголошуються до Гр. Кат. Церкви масово й без найменших вагань»; лише в його парафії до української греко-католицької української церкви щодня долучалось по 40-50 осіб. Однак невдовзі частина їх повернулась до католицтва через небажання комітету визнавати таких уніатів українцями та через постійні погрози виселення (28).

 

Такий конформізм і нестійкість ідентичності спольщених холмських українців зумовлено не лише багатосотлітньою полонізацією регіону, але передусім сумним досвідом депортації та витіснення автохтонного населення за етнорелігійною ознакою. Так, під час відступу з Холмщини влітку 1915 р. імперське керівництво віддало наказ про евакуацію «російського населення» регіону, тож близько двох третин українського населення Холмщини було вивезено вглиб Російської імперії. Надалі ж в зоні австро-угорської окупації (Замойщина і південна Холмщина) у 1915-1918 рр. здійснювалась примусова евакуація українців з прифронтової смуги вглиб Польщі (29).

 

Не випадково якщо на початку XX століття чисельність українців (осіб з малоруською говіркою) перевищувала число православних – то вже за даними польського перепису 1931 р. на території східних повітів Люблинського воєводства русини й українці за національністю сумарно не перевищували і 10% населення, втричі поступаючись за чисельністю православним регіону.

 

Зміна етнічної приналежності як спосіб уникнення переселень у повоєнний період не була суто українською практикою і не свідчила про слабку пасіонарність українців чи їх готовність до асиміляції (30). Нині відомо, що значна частина етнічно німецького населення на новоприєднаних до Польщі теренах, яка мала змогу задекларувати польську самоідентичність і в такий спосіб залишитись на своїй землі, скористалась цим правом. Німецька нацменшина в Польщі станом на 1950 р. формально майже зникла, адже переважна більшість німців, що залишились, називали себе поляками задля уникнення переселень. Так, за переписом 1950 р. у Польщі проживало лише 150 тис. німців, тоді як станом на 1992-1999 рр. їх чисельність подвоїлась, досягнувши 350 тисяч (31). У 2011 р. їх чисельність знову впала майже вдвічі.

 

Асиміляція українців Словаччини у 1950-1980 рр. – як опір українізаторським ініціативам влади Чехословаччини аналогічно до РСФРР та Північного Кавказу. У повоєнні роки на Пряшівщині було розпочато політику форсованої політико-ідеологічної українізації місцевого східнослов'янського населення, супроводжуваної знищенням автентичної греко-католицької церкви. Попри сам факт визнання східнослов'янського населення Словаччини в якості української етнічної групи за переписом 1930 р. і збереження відповідних етнодержавних традицій у соціалістичній Словаччині, непродумане й примусове, «адміністративне» нав'язування української ідентичності за радянським зразком, фактична совєтизація регіону мала наслідком масову відмову русинів-українців від будь-яких проявів власної ідентичності: від української національності, україномовної освіти, а в перспективі – і від православної церкви; Це яскраво простежується на прикладі м. Требішов у рівнинній Словаччині, яке було станом на 1830 р. переважно руським етнічно і яке мало у 1816 р. 60% греко-католицького населення, зберігаючи значну чисельність уніатів аж до першої третини XX століття (в 1910 р.– 45%, у 1930 – 42%) – стало, зрештою, переважно римо-католицьким (вже у 1947 р. – 38%, а 1991 р., після півстоліття совєтизації, – лише 21%). Подібна ж доля спіткала десятки сіл рівнинної Східної Словаччини не в останню чергу через релігійне «перезавантаження» 1940-х рр. і ліквідацію унії у Чехословаччині.

 

Тож протягом повоєнних десятиліть «словацька» самоідентичність ренегатів, що була тимчасовим кроком для збереження від депортації, була закріплена недолугою авторитарною культурницькою політикою – що надзвичайно ускладнило можливість відновлення історичної ідентичності русинів Пряшівщини і фактично унеможливило реасиміляцію русинів рівнинного сходу країни.

 

Впродовж 1960-х рр. словакізація русинів, дійсно, могла бути однією з форм протесту супроти утвердження української самосвідомості для руснаків.

 

Подібна ситуація також є характерна для спроб силової зміни етнічного чи релігійного складу населення – як це мало місце на Холмщині у 1905-1912 рр. Уникнути такої ситуації можливо було лише за цілковитої відсутності «третьої» пасіонарної сторони. Так, в умовах відсутності поляків у західній Україні при знищенні греко-католицької церкви в Галичині половина населення у підсумку таки перейшла до православ'я, тоді як інша половина зберегла греко-католицьку віру. Багатократно посилені пасіонарністю словацької титульної нації, подібні тенденції розмежували і рештки русько-української спільноти не лише етнічно, ідентифікаційно (на ворогуючих русинів і українців), але і релігійно – на православних та греко-католиків.

 

«Кубанізація»" русько-української етнічної групи владою Словаччини

Кубанізація – пропонований публіцистичний термін на позначення традиційного для розірваних кордонами етносів Європи й колишнього СРСР різновиду спотворення ідентичності національної меншини – іреденти. На сьогодні цей термін не є абсолютно вдалим, оскільки кубанські українці вже асимілювались до титульної нації Росії, зберігши до певної міри специфічну (кубанську, «кубаноїдську») ідентичність й етнокультурну самобутність, яка визнається й етнічними росіянами. В процесі кубанізації, як правило, під впливом зовнішніх несприятливих чинників (геноцидів, депортацій, репресій, воєн, асиміляторського тиску, ідеологічного таврування чи пропаганди) від певної національної меншини відокремлюється її частина. Не будучи в змозі через етнокультурні відмінності повною мірою інтегруватися до титульної нації держави, забезпечивши її моноетнічність, така спільнота перетворюється на самостійну етногрупу, а отже і на самостійний суб'єкт колективних прав людини (зокрема й корінний народ) у складі нації-держави. Фактично кубанізація спрямована на ліквідацію статусу іредентних спільнот як впливових національних меншин, компактно розселених біля кордону із материнськими державами шляхом перетворення їх на менш небезпечні корінні народи, тобто на послаблення впливу сусідніх держав.

 

На сьогодні значна частина національних меншин європейських держав є фактично «кубанізованими»: галасійці Іспанії, ельзасці й корсиканці Франції, лемки Польщі та русини Словаччини. Ці спільноти мають спільне генетичне коріння, мову, звичаї, відповідно із португальцями, німцями, італійцями та українцями, проте вони тією чи іншою мірою втратили відчуття етнокультурної єдності із зазначеними титульними націями своїх материнських держав, вважаючи себе автентичними етнічними групами.

 

Як засвідчує приклад русько-українського населення Словаччини, навіть часткова «кубанізація» національної меншини або іреденти приводить до бажаних для керівництва держави наслідків щодо послаблення етнічної групи та неможливості її повною мірою скористатись закріпленими за нею правами – при формальному дотриманні міжнародних вимог або приписів національного законодавства із захисту прав меншин.

 

Так, для офіційного застосування «мови меншини» у спілкуванні з посадовцями в населеному пункті Словацької республіки – необхідно, щоб дана національна меншина становила не менш як 20% мешканців даного міста, селища чи села. При цьому сумарна чисельність русинів і українців у багатьох поселеннях Пряшівщини була б істотно більшою від кожної із цих груп, обрахованих нарізно. На практиці це означає, що прийнятна і зрозуміла для обох спільнот українська мова або ж новокодифікована «русинська» – могла б офіційно вживатись (на вибір населення) у значно більшому числі населених пунктів порівняно із чинною мережею поселень, де застосовується або українська, або «русинська» мови відповідно до числа представників «русинської» чи власне української спільнот, обрахованих кожна окремо.

 

Важливість подолання 20%-го бар'єру в населеному пункті для національних меншин Словаччини зумовлюється можливістю використовувати рідну мову для звернень до органів публічної адміністрації, для відображення назв населених пунктів на дорожніх знаках мовою меншини, а також найменування мовою меншини офіційних органів (32).

 

Аналогічна ситуація виникла й у Польщі, де лемківсько-українська етнічна група є статистично та юридично розколотою на дві самостійні меншини – українську національну та лемківську (русинську) етнічну меншини (33). В результаті чисельність і без того розсіяного внаслідок операції «Вісла» української національної меншини Польщі штучно занижується; більше того, у деяких сусідніх прикарпатських гмінах на автохтонній території, а також на деяких сусідніх гімнах новоприєднаних земель – проживають начебто дві самостійні етнічні групи – русини й українці, кожна з яких складає у такій гміні по 10% (34), хоча, обраховані разом, вони досягай б юридично значущої позначки у 20%, необхідної для визнання мови регіональною.

 

Така «кубанізація» може бути пояснена як з огляду на тенденції регіоналізації Європи, так з урахуванням невигідності існування національних меншин ірредентних груп для всіх без винятку держав світу, зокрема і європейських. За наслідками перетворення ірредентних груп на самостійні етнічні групи, нація-держава не лише позбувається можливого втручання у власні внутрішні справи з боку сусідніх держав, але й посилює асиміляцію потенційно небезпечних прикордонних спільнот у мовній та освітній сфері, по мірі утвердження серед представників новосформованого корінного народу уявлень щодо локальності та обмеженості власної мови, а отже й відсутності потреби у здобутті освіти нею, а в ширшій перспективі у відсутності потреби в захисті власної ідентичності й готовності асимілюватись до титульної нації, яка за таких умов згорне раніше забезпечувані нею засоби задоволення інтересів меншини.

 

В цьому сенсі радянська державна політика щодо вирішення національного питання значною мірою збігалась із позицією більшості європейських націй-держав, для яких важливим було перетворення ірредентних груп на відособлені від сусідніх держав корінні народи або ж на субетноси титульних етносів із перспективою їх повної інкорпорації до тіла нації-держави.

 

Наслідки такої відособленості прогнозовано катастрофічні. Так, за даними міністерства освіти Франції від 2005 року реалізували своє право на здобуття освіти регіональними мовами лише 7000 учнів в Ельзасі (7%), дві з половиною тисячі школярів у Каталонії (4% учнів, і 1% на рівні середньої освіти), а також лише 4 тисячі учнів з 15-мільйонного населення Окситанії (південь Франції). Водночас можливості здобуття вищої освіти даними національними мовами не забезпечено і нині, можливим є лише вивчення самих цих мов на університетському рівні у якості самостійних навчальних предметів (35).

 

Так само й сучасна польська доктрина щодо захисту прав національних меншин визнає існування в державі так званих «регіональних мов», вживаних «специфічними корінними етнічними групами», окремі з яких можуть визнаватись діалектами офіційних мов сусідніх держав, зокрема – «русинської» («лемківської») регіональної мови (36). У такий спосіб польське законодавство й доктрина фактично визнали статус корінного народу за лемками-русинами, що самі ідентифікують себе як субетнос і складову частину українського народу.

 
Література

1. Gеnеrаl Аssеmblу Аdорts Dесlаrаtіоn Оn Rights Оf Іndigеnоus Реорlеs; Маjоr Stер

Fоrwаrd Тоwards Нuman Rights Fоr Аll, Sауs Рrеsіdеnt // United Nations General Assembly, Меdіа Rеlеаsе. 13.09.2007, Sіхtу-first Gеnеrаl Аssembly, Рlеnаrу 107th

& 108th Мееtіngs (UN dос. GА/10612, 2007). Режим доступу: httр://www.un.org/

Newsrеss/dосs/2007/gа10612.dос.htm. Назва з екрану.

2. Dесlаrаtіоn оn thе Rights оf Іndigenous Реорlеs, аdорtеd bу thе Gеnеrаl Аssеmblу on 13.09.2007. –  Режим Доступу: httр://www.unrgsа/sосdеv/unpfii/dосumеnts /

DRІРSndf. Назва з екрану.

3. Gáldu-Rеsоurсе Сеntrе for thе Rіghts оf Іndіgеnоus Реорlеs. Режим доступу: httр://www.gаldurg/

4. Детальніше про це див.: Курінний О.В. Кримські татари та українці Польщі – корінні народи та суб'єкти самовизначення // Наукові записки НаУКМА. Том 103, Юридичні науки / Національний університет "Києво-Могилянська академія". – К.: Видавничий дім "КМ Академія", 2010. – С. 69-71.

5. Закон від 6 січня 2005 р. про національні та етнічні меншини а також про регіональну мову (Ustawa о mnіеjszościach nаrоdоwусh і еtnісznусh оrаz о języku rеgіоnаlnуm).  Режим доступу: (httр://www.msw.gоvl/роrtаll/178/2958/ Ustawa_о_mnіеjszościach_nаrоdоwусh_і_еtnісznусh_оrаz_о_języku_rеgіоnаlnуm. html

6. Кабузан Н. В. Украинское население Закарпатья // Расы и народы. – М.: Наука, 1986. – Вып. 16. – С. 104-117: Петров А. Л. Материалы для истории Угорской Руси. Т. VI.: Пределы угрорусской речи в 1773 г. по официальным данным. Исследования и карты. – Санкт-Петербург: "Типография Министерства Путей Сообщения", 1911. – С. 100-110.

7. Кабузан Н. В. – Вказ. праця.

8. Кабузан Н. В. Украинское население Закарпатья // Расы и народы. – М.: Наука, 1986. – Вып. 16. – С. 104-117.

9. Atlas světa. – Praha: Vojenský zeměpisný ûstav v Praze, 1931 – Режим доступу: Vоlksgruреn іn dеr Тsсhесhоslоwаkеі 1:1,000,000 1938

10. Українська громада в Словацькій Республіці // Посольство України в Словацькій Рес­публіці Публікації. Режим доступу: httр://www.mfа.gоv.uа/slоvаkіа/uа/2667.htm.

11. Таb. 2 Оbуvаtеl'stvo trvаlо bývajûсе v оbсіасh SR роdl’а nárоdnsti, SODB 2011 // Statistický ûrad SR 2011. Режим доступу: httр://роrtаl.stаtіstісs.sk/filesbсе-nаrоdnоstdf.

12. Еbеrhаrdt Р. Еthnic grоuрs аnd рорulation сhаngеs іn twentieth-сеntury Сеntrаl-Еаstеrn Еuroре: hіstoгу, dаtа, аnd аnаlуsіs / transl. bу J. Оwsinskі. Аrmonk, NY; Lоndоn: Рublіshеr М. Е. Shаrре, 2003. Рр. 131 133.

13. Кульчицький С. В. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид: труднощі усвідомлення. К.: Наш час, 2008. С. 287-288. Цит. за: Захаров Є. Чи можна кваліфікувати Голодомор 1932-1933 років в Україні та на Кубані як геноцид? Харків: Права людини, 2008. 48 с. С. 11. (wwwhрgrgndexhр?іd=1221206914); Сергійчук В. І. Українізація Росії. Політичне ошуканство українців російською більшовицькою владою в 1923-1932 роках. К.: Українська Видавнича Спілка, 2000. – С. 142-155.

14. Кряженков А. Н. «Ладил мужичок челночок...» (Почему Алексеевка не стала Олексіівкой) // Подъем. – 2007. – № 10. (httр://www.реrерlеt.ru/роdіеm/n10-07/Кrуzh.shtml).

15. Кабузан В. М. Украинцы в мире: динамика численности и расселения. 20-е годы XVIII века – 1989 год: формирование этнических и политических границ украинского этноса / В.М. Кабузан; Ин-т рос. истории РАН. – М.: Наука, 2006. – С. 317,385.387.

16. Лавер О. Динаміка чисельності східної української діаспори в XX столітті та її роль у майбутньому України // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. Вип. 12 / Ред. О. Ганжа, С. Кульчицький. – К.: НАН України. Ін-т історії України, 2004. – С. 326.

17. Білий Д. Зміни у складі українського населення Кубані в 1932-33 рр. // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. Т.2 – Донецьк: Український культурологічний центр. Східний видавничий дім. – 2002. – 220 с. (www.ruthenianfо/txt/dоnvisn/t2ndex.html).

18. Чумаченко В.К. Казачья литературная Голгофа (писатели. историки и журналисты – жертвы политических репрессий) // Третьи кубанские литературно-исторические чтения. – Краснодар. 2001. – С. 255-267.

19. Лавер О. – Вказ. праця.

20. Римский статут Международного уголовного суда от 17 июля 1998 года. – Режим доступу: httр://www.unrg/russian/law/ісс/rome_statute(r).pdf. Назва з екрану.

21. Кurlander Е. Тhе рrісе оf ехсlusіоn: еthnісіtу, nаtіоnаl іdеntіtу, аnd thе dесlіnе оf German lіbеrаlіsm, 1898-1933. NY: Веrghahn Вооks. 2006.  387 рр.

22. Llsасіеn, dеuхіěme lаnguе règіоnаlе dе Francе // Іпseе, Сhiffres роur l’Аlsасе 12.2002. №12. - Режим доступу: http://wwwnsее.fr/frnsee_геgіоnslsace/rfc/dосs/сраr12_1 .рdf.

23. Drozd R., Наlсzаk В. Dzieje Ukrainców w Роlsсе w latach 1921-1989. Wуdаnіе II, рорrаwіоnе. – Warszawa: ТYRSА Sр. z. о. о.. 2010. – S. 141.

24. Еbеrhаrdt Р. Еthnic grоuрs аnd рорulation сhаngеs іn twentieth-сеntury Сеntrаl-Еаstеrn Еuroре: hіstoгу, dаtа, аnd аnаlуsіs / transl. bу J. Оwsinskі. Аrmonk, NY; Lоndоn: Рublіshеr М. Е. Shаrре, 2003. Рр. 131 133.

25. Мишак І. Возз'єднання Закарпаття з Радянською Україною: сучасна історіографія // Історіографічні дослідження в Україні. – 2010. – Вип. 20. – С. 465; Васильченко М. А. Утворення та діяльність Української народної ради Пряшівщини // Зб. навч.-метод. матеріалів і наук. ст. іст. ф-ту. – Луцьк, 2008. – Вип. 15. – С. 163-168. – Режим доступу: httр://hіstоrу.оrg.ua/JournALL/graf/graf_2010_20/24.рdf.

26. Drozd R., Наlсzаk В. Dzieje Ukraińców w Роlsсе w latach 1921-1989. Wуdаnіе II, рорrаwіоnе. – Warszawa: ТYRSА Sр. z. о. о.. 2010. – 237 s.

27. Лукашенко Л. Доля українського заграниччя: Берестейщина та Підляшшя. Режим доступу: http://www.lіbr.rv.uа/іndexhр?nаmе=Раgеs&ор=раgе&ріd=108.

28. Скакун Р. "Нова унія" у Другій Речі Посполитій (1924- 1939) // Ковчег. Науковий збірник із церковної історії / За ред. Б. Гудзяка, І. Скочиляса, О. Турія. – Т. 5. – Львів: Місіонер, 2007. – С. 204-247. – Режим доступу: httр://murasz.nаrоd.ru/statti/ nео-unijadf. Назва з екрану.

29. Скляров С. А. Польско-украинский территориальный спор и великие державы в 1918-1919 гг. // Исследования по истории Украины Белоруссии. – М., 1995. – Вып. І. – С. 130-167.

30. Еbеrhаrdt Р. Еthnic grоuрs аnd рорulation сhаngеs іn twentieth-сеntury Сеntrаl-Еаstеrn Еuroре: hіstoгу, dаtа, аnd аnаlуsіs / transl. bу J. Оwsinskі. Аrmonk, NY; Lоndоn: Рublіshеr М. Е. Shаrре, 2003. Рр. 144-146.

31. Еbеrhаrdt Р. Еthnic grоuрs аnd рорulation сhаngеs іn twentieth-сеntury Сеntrаl-Еаstеrn Еuroре: hіstoгу, dаtа, аnd аnаlуsіs / transl. bу J. Оwsinskі. Аrmonk, NY; Lоndоn: Рublіshеr М. Е. Shаrре, 2003. Рр. 131-133, 143, 146, 147.

32. Відповідні права мають меншини, що складають у населеному пункті понад 20% населення відповідно до Закону Словаччини про використання мов меншин від 1.09.1999. Див.: Gramma G. S. Lаnguаgе роlісу аnd lаnguage rіghts іn Slovakia. Ваrсеlоnа: Меrсаtоr. 2006. 39 рр. Рр. 13. 20-21. 27-28. Режим доступу: httр://www. сіеmеnrg/mеrcatordf/pdf/wp23еngdf.

33. Моskаl М. Lаnguage mіnоrіtіеs іn Роlаnd аt the mоmеnt оf ассеssіоn tо thе EU // Journal оf Sосіоlіnguistics. 2004. Режим доступу: httр://www6.gеnсаt.саt/llеngcat/ nоvеs/hm04рrіmаvеrа-еstiu/dосs/mоskaldf.

34. Так, наприклад, у 2002 році у гміні Устя-Горлицьке (Устя-Руська) Малопольського воєводства лемки складали 11,6%, тоді як у розташованій неподалік гміні Команча Підкарпатського воєводства понад 10% населення становили уже етнічні українці. Див.: Ваrwіńskі М. Rоzmіеszczеnіе і lісzеbność Łеmków w Роlsсе nа роdstawie wуnіków sріsu роwszесhnеgо z 2002 rоku uwarunkowania і kоntrоwеrsje Режим доступу: httр://www.bеskid-niskilndexhр?роs=/lеmkowie/hіstoria/sріs; Див. також: Мnіеjszoścі nаrоdоwе і еtncznе w Роlsсе. Сhаrаktеrуstуkа mnіеjszоśсі nаrоdоwусh і еtnісznусh w Роlsсе // Міnіsterstwо Sрrаw Wewnętrznych і Аdmіnіstrасjі. Режим доступу: httр:// www2.mswia.gov.рl/роrtalhр?sеrwis=р1&dziаl=61&іd=37#ukraincу.

35. Rеgіоnаl аnd mіnоrіtу lahguages аnd cultures іn France аrе оutlaws аddressed tо: Тhе соmmittее оn Есоnоmіс, Sосіаl аnd Cultural Rіghts (СЕSCR) // httр://www2.оhchrrg/ еnglish/bоdіеs/сеscrг/dосsnfo-ngos/ЕВLULdf.

36. Моskаl М. Lаnguage mіnоrіtіеs іn Роlаnd аt the mоmеnt оf ассеssіоn tо thе EU // Journal оf Sосіоlіnguistics. 2004. Режим доступу: httр://www6.gеnсаt.саt/llеngcat/ nоvеs/hm04рrіmаvеrа-еstiu/dосs/mоskaldf.

 

Олексій Курінний, старший викладач кафедри міжнародного права і спеціальних правових наук Факультету правничих наук Національного університету "Києво-Могилянська академія", Директор програми "Права націй, національних меншин та корінних народів за національним і міжнародним правом" Центру міжнародного захисту прав людини НаУКМА, Експерт Центру політико-правових реформ.