Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

День «Победы» про який Росія цього місяця не згадала. (Автор: Колодій Микола)

опубліковано 23 бер. 2015 р., 11:51 Степан Гринчишин   [ оновлено 19 квіт. 2015 р., 10:59 ]

13 листопада минуло 75 років з дня «Победы» Росії над Фінляндією.

 

У Вікіпедії можна прочитати…

 

Радя́нсько-фі́нська війна́, або Зимо́ва війна́ – збройний конфлікт між СРСР і Фінляндією у період від 30 листопада 1939 року до 13 березня 1940 року.

 

Радянський Союз хотів від Фінляндія:

- отримання у тридцятирічну оренду півострів Ханко, для розташування на ньому радянських військових баз;

- Фінляндія має передати Радянському Союзу кілька островів у Фінській затоці для розміщення на них радянських військових сил;

- Фінляндія передає Радянському Союзу приблизно дві з половиною тисяч квадратних кілометрів фінської території на Карельському перешийку аби відсунути сухопутний кордон від Ленінграду. Радянський Союз, у свою чергу, передає Фінляндії більше п'яти тисяч квадратних кілометрів власної території – далі на північ, у Карелії.

 

26 листопада 1939 року Радянський уряд звернувся до уряду Фінляндії з офіційною нотою, у якій повідомлялось, що внаслідок артилерійського обстрілу, вчиненого з території Фінляндії, загинуло четверо та було поранено дев'ятеро радянських військовослужбовців.

 

Уряд Фінляндії запропонував створити міжурядову слідчу комісію, яка б мала розслідувати інцидент. Радянська сторона відмовилася, а невдовзі оголосила, що більше не вважає себе зв'язаною умовами радянсько-фінської угоди про взаємний ненапад.

 

29 листопада 1939 року СРСР розірвав із Фінляндією дипломатичні стосунки, а 30-го о 8:00 за московським часом радянські війська одержали наказ перейти радянсько-фінський кордон та розпочати бойові дії. Офіційно війну ніколи не було оголошено.

 

Бойові дії тривали 105 днів, за цей час російська армія втратила за різними оцінками від 422 до 722 тисяч убитими, пораненими, обмороженими й полоненими, в фінському полоні опинились до 3 000 осіб, у тому числі понад 300 командирів, 17 тис. чоловік зникли безвісти. Втрати СРСР становили до 40% бойового складу задіяних частин. Фінської втрати складали понад 70 000 чоловік, у тому числі 50 000 поранених і тих, хто пропав без вісти, та 23 000 убитих і померлих від ран, до радянського полону потрапили 900 фінських вояків (з них 10 офіцерів).

 

Фінляндія була змушена 12 березня підписати радянсько-фінський «мирний» договір, за умовами якого Фінляндія здала Радянському Союзу в оренду на 30 років півострів Ганко.

 

До складу СРСР увійшли весь Карельський перешийок із м. Виборгом, Виборзька затока з островами, західне і північне узбережжя Ладозького озера. Фінляндія поступилася СРСР півостровом Рибальським на півночі, частиною Карелії з Виборгом, північним Приладожжям.

 

Для відчуття духу російсько-фінської війни пропоную читачеві ознайомитись з витягом із книжки И.Г. Старинов «Мины ждут своего часа», Москва – 1964.

 

На Карельском перешейке

30 ноября 1939 года началась советско-финляндская война. Меня командировали в Ленинград.

 

При начальнике военных сообщений ЛВО создавалась специальная группа из семи человек, в задачу которой входило организовать в широких масштабах разминирование дорог. Меня назначили старшим.

 

Финны не жалели мин. Некоторые из их минных устройств оказались довольно хитроумными.

 

Мы сразу столкнулись с минами-сюрпризами самых различных видов, с противопехотными минами, с неизвестной нам металлической противотанковой миной, которая, впрочем, взрывалась иногда и от тяжести человека.

 

Как ее обезвредить? Тут же, не сходя с места?

 

Во взрывателе мины и вокруг него наверняка имеется порошковый или прессованный тол. Плавленый тол не страшен. А вот прессованный... Значит, надо расплавить и прессованный тол, чтобы начать изучение неизвестных нам образцов мин.

 

Отыскиваем кухонный котел и укладываем в него найденные мины. Подвешиваем свою «кастрюлю» в котле побольше, обнаруженном в баньке финских пограничников. Заливаем оба котла водой. Топим баньку, пока и в большом и в малом котлах не закипает вода…

- Теперь, пожалуй, можно, – говорю полковнику Владимиру Николаевичу Подозерову.

 

Согласно кивнув, Подозеров спрашивает, вместе ли мы будем работать.

 

Удивительно все-таки устроен человек! Я убежден, что сделали мы все правильно, что взорваться мины теперь не могут, и все же медлю с ответом. Медлю до тех пор, пока это не становится противно самому. Что это? Неверие в свои знания?!

 

Я осторожно выкручиваю взрыватель. Начинаются разборка и изучение вываренной мины.

 

А к вечеру штабная машинистка уже перепечатывает написанную нами первую инструкцию по обезвреживанию белофинских мин.

 

Но пока-то еще инструкция дойдет до войск! Пока-то бойцы изучат ее! А мины – всюду: на дорогах, мостах, железнодорожных путях, в покинутых домиках. Мины таятся под снегом, прячутся под кучами хвороста, под небрежно брошенными на обочине дорог досками, под колесами оставленных повозок, даже под трупами убитых вражеских солдат...

 

И мы выезжаем в передовые части, чтобы помогать бойцам не только советами, но и делом.

 

В один из первых дней войны я увидел на фронте командарма 1 ранга Г. И. Кулика.

 

Его машина нагнала застрявшую часть. Командарм вышел из автомобиля с недовольным видом:

- Почему остановились?

 

Из сказавшихся поблизости командиров я – старший. Докладываю, что впереди одна машина подорвалась на мине, а другая наскочила на мину при попытке объезда.

- Что ж, так и будете стоять? /

 

Миноискателей в войсках тогда не было. Не оказалось поблизости и подрывника.

Пришлось мне вместе с адъюнктом Военно-транспортной академии Н. Ф. Авраменко самому заняться разминированием.

 

Наскоро сделав трал-кошку, уничтожили противопехотные мины натяжного и нажимного действия. Потом нашли, благополучно извлекли и по просьбе Кулика тут же обезвредили уже знакомую нам противотанковую мину.

- Ишь какая сволочь! – бросил командарм, разглядывая ее.

 

Вскоре после этого я отправился на Кировский завод. Там должны были начать изготовление предложенного мной подвесного минного трала. При участии известного конструктора мощных танков Героя Социалистического Труда Жозефа Яковлевича Котина пробный экземпляр трала удалось изготовить в течение суток. Но, к сожалению, первые испытания не дали ожидаемых результатов. Завод занялся совершенствованием трала, а я опять возвратился на фронт.

 

Это были очень трудные дни.

 

Лишь 30 декабря наши войска перешагнули рубеж прикрытия так называемой линии Маннергейма.

 

Прорыв главной полосы финских укреплений начался 11 февраля и был завершен через двенадцать дней. Затем нужно было преодолеть еще вторую полосу. Но мне уже не довелось участвовать в этом. Вражеский снайпер, подстерегший группу минеров, всадил две пули в мою правую руку.

 

Подоспевшие санитары быстро наложили жгут, пустили в ход бинты. Однако рукав продолжал наполняться кровью.

 

Выбраться из района, где меня ранило, оказалось почти невозможно. Боевые друзья, обеспокоенные тем, что я теряю много крови, сообщили о моем состоянии начальнику штаба Ленинградского военного округа генералу Чибисову.

 

Из Ленинграда выслали транспортный самолет. К несчастью, он скапотировал при посадке на лесном озере.

 

Летчик был ранен.

 

Тогда из округа прислали самолет уже за двумя пострадавшими. Он вовремя домчал нас до Ленинграда. Когда начали операцию, я уже терял сознание...

 

В госпитале пролежал два месяца.