Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Деградація. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 6 черв. 2020 р., 01:25 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 вер. 2020 р., 03:12 ]

 

Спостереження за станом багатьох важливих показників у державі – фінансів, виробництва, зайнятості громадян (і безробіття), соціяльного стану і забезпечення достатнього рівня для виживання найменш забезпеченого населення – пенсіонерів – однозначно приводять до негативного висновку: в усіх названих ділянках життєдіяльности та й інших – спостерігаємо деградацію, невпинне падіння униз, десь там, «унизу», повний нуль. Це невтішний висновок, про який говорять сьогодні блогери, політичні оглядачі, економісти та депутати попередніх і сучасного скликань та ін.

 

Чи не найдошкульнішим у цій «системі падіння» є сповзання правової демократичної держави, якою досі вважалася Україна, в бік тоталітаризму, диктатури однієї особи (чи відповідної структури, якою керує приховано чільник держави). Зрозуміло, йдеться про свавільний, брутальний штурм БДР музею Івана Гончара, про всі наслідки цього нападу, які резонували в суспільстві масою коментарів, оцінок дій держави на чолі з президентом.

 

Не підлягає сумніву, що саме президент наказав БДР діяти в супереч елементарним законам права і свобод, гарантованих нині діючою Конституцією. Саме президент, бо після скоєння цього злочину ні слова не почули громадяни з його вуст, ні будь-якого пояснення і коментаря – ніби нічого не сталося!

 

Таки сталося! Внаслідок цього злочину Конституція перетворилася на жмуток паперу без значення, як сміття. Внаслідок цього злочину перестала існувати судова система, яка зобов'язана дотримуватися конституційних прав громадян, їх свобод і права на захист. Оскільки напад вчинили без будь-якого судового рішення – отже перекреслили взагалі існування справедливого і об'єктивного судочинства.

 

Внаслідок цього злочину жоден громадянин, його родина, його діяльність, його житло і маєток не забезпечені від атаки злочинців під назвою структури БДР, яка має «право» у безправовій державі вчинити, що завгодно з об'єктом, який став прицілом для нападу згаданої структури.

 

Отже, з моменту скоєння злочину мільйони громадян позбавлені власної безпеки і захисту.

 

Тому при всій тій ситуації, яка стала настільки резонансною, що вирвалася за кордон своєю ганебною природою, дуже дивно є не почути відповідного пояснення головних керівників держави.

 

Щось подібне ми, українці, вже проходили в часи ленінсько-сталінської епохи, в часи брежнєвські і наступні під символічною назвою «соціялізм з людським обличчям» – а розумій навпаки!

 

Ми вже проходили мільйонні депортації в Сибір «неисходимый», масові розстріли, масові голодомори-геноциди...

 

Може, дехто й забув про ці жахіття часів з нелюдським обличчям. Може, хтось нині скаже: «Садили, кого треба...» Саме це я чув у свій час в недалекому минулому – і повірте, – кипів гнівом проти рабського мислення чи просто – духовного безумства... А він є наслідком тоталітарної пропаганди правителів, скерованої на свідомість людей, які лише мають славити вождів-катів і – будувати примарне комуністичне майбутнє, яке в свій час, скручений в чотири погибелі, піїт прорік – «коммунизму дали видны»...

 

Нинішній президент обіцяє епоху, в якій буде покладений край бідності та брехні – ще одна яскрава обіцянка, з якої після згаданого злочину залишається «блискучий» пшик!

 

Після цього можна, мабуть, спокійно мовити: «Брати і сестри, не надійтеся на епоху правди і достатку, якими ось-ось обіцяють нас усіх ощасливити. Може, ще раз проголосуємо за кота в мішку, але під кличами голосними, як єрихонські труби, про колосальний поступ держави в епоху правди і достатку...»  

 

Але виходить – ще нема ні правди, ні достатку. Хоча б одну обіцянку виконав наш президент – дав працю 500 тис. безробітних. Однак в реальности хіба 2 млн. людей дадуться на втеки на Захід у пошуках роботи і сякого-такого заробітку, гідного людини... Тоді навіть щось перепаде і до бюджету.

 

Складна ситуація в стосунках українсько-російських: Росія веде війну проти України і ставить перед президентом вимоги, які є нічим іншим, як капітуляцією перед агресором і окупантом. Тут неможливий компроміс, на якому наполягає Росія – провести вибори на окупованій території на Сході України, в умовах російської армії і терористів, які, за Путіним, є формуваннями українців, а Росія не причетна до цієї війни. Ця суцільна брехня не може бути сприйнята українською стороною, як і те, що, мовляв, Росія не причетна до цієї війни.

 

Компроміс лише з боку Росії може привести до миру: вивести окупаційні війська з Криму та Сходу України. Тільки після цього, зокрема, після встановлення української влади на всій цій територїі, повернення частини населення, яке втекло від окупанта, повернення компенсації за руїни, що їх вчинила Росія, – лише тоді, після цього компромісу, який зобов'язана зробити Росія, можливі демократичні вибори.

 

Отже, розмови про вибори у жовтні нагадують ту ж таким брехню, яку чує суспільство кожен день.

 

Опозиційна фракція «За життя» вимагає від влади вести переговори з агресором, не вдаючись у термінологію типу «компроміси», а домовлятися конкретно про ті чи інші справи на неконтрольованій частині нашої території.

 

Опоненти цієї фракції відзначають, що з Путіним вести переговори неможливо, бо він вимагає від України йти на поступки. Тобто компроміс, на думку агресора, має бути лише з боку потерпілої сторони.

 

Путін виступає з позиції сили і тому диктує свої умови перемир'я. Зате все те, що робив Зеленський, йдучи за вимогами Путіна, призводило до програшу, більше того – втрати території внаслідок відведення українських військ з позицій, а їх потім займали нападники.

 

Збільшилась і частота та кількість обстрілів під час виконання саме вимог Путіна. Отже – сила і насильство керують Путіним. Він, всесильний володар, диктує Україні свої вимоги і ще потребує якогось там часу, щоб почати такий же диктат Заходові – інакше не тримав би, готових до удару, збройні сили на заході Білорусії в очікуванні слушного моменту.

 

Так само не тримав би потужні військові формування на східному кордоні України, які мають у слушний момент почати наступ.

 

Позиція сили мала б не сприйматися в дипломатичних перемовинах у різних форматах

 

В даний момент міністр закордонних справ України і А. Єрмак вели переговори в Німеччині про якусь нову платформу щодо перемовин з приводу окупації Криму. Це відволікання уваги від принципового вирішення російсько-української війни і її необхідного закінчення згідно вимог міжнародного права.  

 

Ще одна «платформа» перемовин, коли всі попередні не привели до миру. Це насправді своєрідна деградація в «гнучкій» дипломатії, коли мало б бути по-іншому.

 

Міжнародна співдружність держав, об'єднаних супроти ймовірного нападника і агресора, ставить категоричні вимоги Путіну-убивцю і агресору: виведи всі свої окупаційні збройні сили, якщо ні – маєш дошкульні санкції. Ця історія триває довго. Дехто вже в цьому альянсі втрачає терпець і заявляє, що санкції треба зняти, бо – зжалься, Боже – втрачаємо бізнес, а гроші – понад усе!

 

Хіба це не деградація? Називайте, як хочете. Але чути отакі «душевні ізліянія» нам, українцям, не під силу – від них мороз пробирається спиною. Камо грядеш, панове?

 

Видно, ви не знаєте до кінця імперії Росії і її правителів, їх злочинів проти людини і людства. Невже ви, політики, вважаєте, що цей жах можна забути?

 

Невже ви донині не чули і не чуєте розпучних волань людей, які за ніщо депортовані із споконвічних рідних земель на загибель у сибірських просторах?

 

Невже ви не знаєте, що злочини, які чинила і чинить Росія донині, поки-що не покарані, будуть продовжуватися до тих пір, поки не сконає імперія зла?

 

Деградація – страшна річ, бо вона здатна привести до загибелі людську цивілізацію. Маємо лише один приклад (а їх сотні і сотні) – російсько-українська війна. І дипломатія товчеться, як у ступі, на одному місці. Де той прогрес, який має увінчатися відступом нападника, звільненням усіх окупованих територій.

 

Агресор чхав на ваші санкції. Невже ви вичерпали свої можливості протиставитись нападнику з усією своєю дипломатичною силою, за плечима якої стоїть могутня зброя?

 

Зрештою, ще не використані до кінця усі можливі санкції проти ворога не тільки українців, а й всього демократичного світу? 

 

Найближче майбутнє покаже, на що здатні наші союзники. Водночас знатимемо й позицію неприйняття компромісу, який диктує Україні агресор і нападник.

 

Щодо внутрішніх справ, то вони вельми складні, а їх вирішення потребує, все таки, допомоги з боку Заходу, бо, просто кажучи, не витягнемося з болота боргів і застою у виробничій сфері насамперед, бо вона дає свої «внески» у бюджет.

 

Консолідація суспільства, розчленованого на «фракції», різні політичні устремління, правильні і сумнівні щодо бачення держави і її сутності, і водночас явно ворожі до її існування – весь цей «конгломерат» нуртує, як водяний вир, що може затягнути суспільство в невідворотність.

 

Орієнтація в цій ситуації єдина – концентрація сил навколо тієї політичної групи (груп), які сповідують і словом, і чином незалежність і соборність України, євроінтеграцію як єдиний нині можливий захист від нападника і світові стандарти життя.

 

В цій орієнтації деградація зникає, як осіння мла, бо втрачає ґрунт для розмаїтих спекуляцій такими проблемами, як мир, як достаток, як правда, як ворог і друг, розчиняючи важливі, провідні засади національного співжиття на ілюзії типу «майбутнє щасливе життя».

 

Це – полуда, яку накладає на душі здеградована влада, що опинилася перед важливою вимогою суспільства – відійти, змінитись для реального, а не ілюзорного будівництва держави.

 

Потрібні також зусилля інтелекту повернути байдужих, усіх тих, у кого «моя хата скраю», «від мене ніщо не залежить» – і повернутися до повнокровного життя.

 

Пропонована стаття – усвідомлюю – не порушила усі аспекти сього часу, але дає можливість продовжити розмову, розширивши аспекти обговорення актуальних проблем.

 

 Львів, 2 – 3 червня 2020.                                 Любомир Сеник