Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Деякі питання концепції державотворення в Україні М.Грушевського. (Автор: Пашук Андрій)

опубліковано 28 бер. 2015 р., 02:24 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 квіт. 2015 р., 09:31 ]

Журнал «Республіка» №1, 1995 рік

 

Історична постать Михайла Грушевського позначилася у суспільно-політичному та духовному житті України не лише як ученого-історика зі світовим іменем, а й як творця історії. Діяльність М.Грушевського у Львові створила цілу епоху у суспільно-політичному, громадському та духовному житті Галичини й України в цілому, збудивши до дії нові інтелектуальні сили, піднявши на вищий рівень суспільно-політичний рух, збагативши науково-духовну скарбницю України безсмертними творами в галузі історії України та історії української літератури, світової історії.

 

Суспільно-політична діяльність Грушевського досягла свого апогею в період великого історичного перелому, коли розвалювалась Російська імперія і з'явилася можливість утвердження української суверенної держави. Очоливши Центральну Раду, Грушевський поринув у складну практику політичного життя та державотворення. Настали тяжкі, суперечливі та підступні часи. Розв'язуючи безпосередні практичні завдання, Грушевський посилено працює і над теоретичними питаннями державотворення, що має вагоме та актуальне значення для нашого державно-політичного сьогодення.

 

Важливо відзначити, що концепція державотворення М.Грушевського характеризується розробкою питання про форму і зміст державно-політичного устрою України, що охоплює два його аспекти – зовнішній і внутрішній, тісно пов'язані між собою.

 

Концепція держави М.Грушевського ґрунтується на основоположному принципі національної незалежності українського народу як суверена своєї держави, побудованої на засадах демократичних прав і свобод людини, громадянина, народу. Але справа полягає в тому, що в пошуках найвідповідальнішої форми втілення, реалізації і вияву державотворчій засад учений доходить до визнання автономно-федеративного устрою держава.

 

Ідею автономно-федеративного статусу України сповідували члени Кирило-Мефодіївського братства, вона користувалася популярністю серед українських діячів наступних часів, її визнавала в своїй основній масі Центральна Рада на чолі з її головою М. Грушевським. Всі вони у добрій вірі поєднували з цією ідеєю свою надію на утвердження вільної, демократичної України.

 

Ідея федералізму займала важливе місце в суспільно-політичній думці України, маючи, звісно, відповідне суспільно-політичне, духовне і, в певній мірі, історичне підґрунтя. Ця ідея стала особливо актуальною в XIX ст., коли на певному етапі національно-визвольних змагань українського народу ідеал свободи і демократії поєднувався з автономно-федеративною формою його вираження та утвердження.

 

Історична доля, чи скоріше недоля, українського народу складалася таким чином, що він протягом віків терпів гніт і зневагу, неволю і поневіряння, жорстокий визиск і переслідування, що в своєму кінцевому висліді зводилося до страшного геноциду, етноциду та лінгвоциду. Це його невільницьке соціально-економічне, політичне та національно-духовне становище своїм внутрішнім розвитком з історичною необхідністю породжувало життєствердну вимогу свободи, на здобуття якої була спрямована його визвольна боротьба. Починаючи з княжих часів і йдучи до козаччини й Запорозької Січі, а далі до всіх суспільних рухів, як рівно ж козацьких та народних повстань, національно-визвольної боротьби на всіх етапах історії, чітко виділяється принцип демократизму, невідмовна вимога утвердження демократичного ладу на основі свободи, рівності, справедливості.

 

У першій половині XIX ст. на європейських горизонтах суспільно-політичного життя стали доволі звучними ідеї федералізму, автономно-федеративного устрою, у якому найбільш повно могла б утвердитися свобода людської одиниці, громади, народу, людства і якій рішуче протиставлявся б автокритизмові, тиранії, деспотії. Ці ідеї знайшли своє відзвуччя і в суспільно-політичній думці України, яка була під'яремною колонією у двох імперіях – російській та австрійській.

 

Перші чітко виражені спроби політичного осмислення ідей федералізму спостерігаються у програмних документах Кирило-Мефодіївського братства (Членами Кирило-Мефодіївського братства були М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко, М.Білозерський та ін.).

 

У творі «Закон Божий (книга буття українського народу)» ця ідея проектується на всю слов'янщину і спрямовується проти деспотії та тиранії, на утвердження свободи, рівності і братерства між слов'янськими народами. Адже «панує деспот-кат над трьома слов'янськими народами», «псує, калічить, нівечить добру натуру слов'янську». Проте деспот-кат «нічого не зробить». А чому? «Бо голос України не затих. І встане Україна з своєї могили, і знову озветься до всіх братів слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сиятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар». І саме тоді «Україна буде непідлегливою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім» (Костомаров М.І. «Закон Божий» (книга буття українського народу). – К, 1991. – с.30).

 

Більш широкий погляд на питання про «союз слов'янський» дається у «Статуті Кирило-Мефодіївського братства», де вказується, що «при соединении каждое словянское должно иметь свою самостоятельность», «должно иметь правление народное и соблюдать совершенное равенство сограждан по их рождению, христианским вероисповеданиям и состоянию», а для структурного завершення цієї союзної будови «должен существовать общий Славянский собор из представителей всех племен» (там же. – с.34-35), тобто утверджується синтетична ідея державності у формі поєднання принципів автономності і федеративності. Автономно-федеративний устрій забезпечить «право каждого из их племени на самостоятельность», гарантом якої буде їх союз як вільних та рівноправних народів. Цей союз не буде централізованою державою, в якій панівне становище займає якийсь один народ чи його панівна верхівка, це має бути союз вільних, суверенних і рівноправних народів, які об'єднують свої сили для співжиття та спільного самозахисту і які за принципами свободи і рівноправності будуть вирішувати усі свої проблеми в «общем Славянском соборе», який також не буде якоюсь постійною верховною владою.

 

Чим же пояснити відстоювання Кирило-Мефодіївським братством утвердження державності України в рамках автономно-федеративного устрою?

 

Ідея автономно-федеративного державно-політичного устрою мотивувалася тим, що український нарід в тих умовах ще не був у змозі власними силами здобути і втримати свою повну свободу та державну незалежність, бо в суб'єктивному відношенні він ні політично, ні морально, ні психологічно не був до цього готовий, а в об'єктивному – мав таке «сусіднє» оточення, яке ніколи не захоче відпустити раба з неволі. Вихід у таких умовах можливий лише в утвердженні автономно-федеративного ладу слов'янських народів без царів та їх сатрапів. Маючи на увазі таке становище України, член Кирило-Мефодіївського братства Б.М.Білозерський писав: «Ясно, впрочем, что отдельное ее существование невозможно: она будет находиться между нескольких огней, будет теснима и может претерпеть горесней тую участь, чем потерпели поляки. Единственное средство, предоставляющееся уму и одобренное сердцем для возвращения народных прав, заключается в соединении славянских племен в одну семью под охранением закона, любви и свободы каждого» (там же. – с.37).

 

Ця ж ідея мала ще свої теоретичні коріння у розумінні походження та функцій держави як суспільного феномену. Один з гарячих прихильників цієї ідеї М.Костомаров писав: «Давнє заняття історією розвинуло в мені такі погляди. Я бачив, що держава була більш припадковим послідком завоювань, аніж необхідним вислідом географічних та етнографічних особливостей народного життя. Через те майже завжди держава складалась не з народності: сильніша гнітила слабших, бажала підбити, або й асимілювати їх, вважала своє право влади – освячене давністю; дозволяла собі насильства, а всякі силкування самовизначення з боку їх (слабших) вважала злочином. Одначе, життя розвивалося своєю дорогою далі і держави зіставались тільки зовнішньою формою об'єднуючою поліційної влади» (Пріцак О. Історіософія М.Грушевського. – Грушевський М. Історія України-Руси, 1991. – С.ХLII).

 

Оскільки за своєю природою держава виникла для гніту, покори, насильства, то з цього погляду для України, як підневільної колонії, держава не потрібна, тим більше, що Україна не збирається нікого завойовувати і тримати у покорі. Для України потрібна свобода та демократія, а для цього найкраще підходить автономно-федеративний устрій.

 

Немаловажну роль відіграла й історична тенденція з княжих часів, у якій бачили елементи свободи та демократії. М.Костомаров писав: «Руська держава складалася з частей, що раніше жили своїм власним, незалежним життям і після того життя частей проявляли себе відмінними значеннями у спільнім державнім устрою. Знайти і охопити сі особливості народного життя частей Руської держави було завданням моїх занять історією» (там же).

 

На думку вченого, український нарід, на відміну від російського, зберіг давньослов'янський, демократичний (у своїм корені федеративний) порядок, на відміну від автократичної, бюрократичної та кріпацької Москви. І хоч український народ, наголошує М.Костомаров, облишений своїми панськими елементами, потонув у безпросвітній боротьбі і з Степом, з Москвою та натиском шляхетсько-католицької Польщі, все ж не зрікся свого національного характеру та ідеалів. Це значить, що його майбутнє лежить у відновленні демократичної слов'янської федерації, яку вчений протиставляє російському самодержавству з його системою насильницько-адміністративного бюрократично-чиновницького апарату (там же).

 

Отже, у концепції Кирило-Мефодіївського братства ідея автономно-федеративного устрою у конкретно-історичних умовах першої половини XIX ст. несла у собі вимогу свободи, незалежності та рівноправності кожного народу в рамках його повної автономії як самостійної структурної одиниці, що на засадах рівноправності та паритетності інтересів входить у склад федерації – демократичного об'єднання автономних утворень, усуваючи тим самим централізм як юридично-політичну основу конституювання панівного статусу –будь-якого народу над іншим. Тому кирило-мефодіївці бачили «майбутнє українського народу в реставрації демократичної слов'янської федерації» (там же).

 

Ідея автономно-федеративного устрою звучала і в другій половині XIX ст. у поглядах М.Драгоманова, С.Подолинського, О.Терлецького, І.Франка, М.ІІавлика та ін., які поглибили її зв’язок з соціально-економічними та політичними аспектами, а головно з громадівством («громадівським соціалізмом»).

 

Ідея автономно-федеративного устрою імпонувала й М.Грушевському, який вважав, що ідеалом українського народу є свобода, рівність та справедливість і цей ідеал у всій своїй повноті може утвердитися в автономно-федеративному ладі. Ця теоретична позиція М.Грушевського зумовлювалась насамперед наявністю деспотичної та централістької системи державно-політичного устрою царської Росії, яка всім своїм тягарем лягла на плечі трудового народу, сковуючи його розвиток у найбільш диких та брутальних формах, придушувала демократичні права та свободи, національні культури та мови народів, що входили до складу російської імперії, послідовно й невідступно здійснювала політику русифікації в дусі теорії «единой и неделимой». Слідуючи за Костомаровим і Драгомановим, Грушевський мав назагал дуже негативне відношення до держави, яку для нього, як і для його вчителів, персоніфікувала централістично-бюрократична абсолютистська Російська імперія. Як Драгоманов та його вчитель ІІрудон, і Грушевський уважав, що політична державна влада є сама по собі конечним злом, а не позитивним фактором для формування громадського, суспільного життя, де в центрі уваги повинні бути права одиниці, складової частини маси, Політичні інституції повинні спиратися на принципи автономізму і федералізму (властиво, конфедералізму). Тут треба визначити одну різницю: драгоманівські автономні одиниці мали б базуватись на історично-автономному реґіоналізмі, тоді як Грушевський був за автономію, що спиралася на етнічному принципі» (там же. – С.LХХ).

 

Просвітлюючи державу як таку крізь призму російського автократично-деспотичного режиму як державного утворення, заснованого на бюрократично-адміністративному та політичному централізмі та царському абсолютизмі, Грушевський протиставляє цьому «вседержащому монстру» як єдино можливу альтернативу демократизм автономно-федеративного строю, що, на його думку, є найкращою формою втілення соціально-політичного та національно-визвольного ідеалу українського народу. Це була наскрізна ідея, яка як основоположний принцип пронизувала суспільно-політичні погляди багатьох авторитетних діячів XX ст.

 

У політичних візіях М.Грушевського держава, у склад якої мала б входити «автономна Україна», мусить бути«федеративною демократичною республікою» (Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – Київ, 1991. – С.131).

 

Ця держава – це Російська демократична федеративна республіка, як протилежність до російського централізму і самодержавства. «Ми всі, – писав М.Грушевський у квітні 1917 р. – втомлені та знеохочені страшним і прикрим централізмом старого російського режиму і не хочемо, щоб він жив далі, хоч би й під республіканським червоним стягом» (там же. – с.132).

 

М.Грушевський дуже добре розумів, що в умовах російського централізму, а отже в тій чи іншій формі автократизму, який знищив державність Гетьманської України, конституцію Фінляндії і т.д., неможливою є автономія України і взагалі будь-яка її незалежність. Тому «ми, – наголошував Грушевський, – не вдовольняємося широкою автономією України, а ще хочемо, аби держава, до котрої вона входитиме, була федеративною: щоб се була федеративна, демократична Російська республіка» (там же. – с. 128).

 

Україна, звісно, повинна бути максимально автономією, але й автономність мусить бути гарантована демократичністю та федеративністю самої Російської республіки, у якій би «автономні краї були не простими провінціями, а членами Російської федерації, учасниками її державності» (там же. – с.132).

 

Грушевський щиро чекає від Російської республіки, організованої «не централістично, а федеративно», «щоб вона зв'язала союзним зв'язком автономні національні території і області як рівноправні учасниці державного права, щоб зникла нарешті ця остогидла різниця між нацією державною і недержавною, щоб усі були державними на своїй землі» (там же).

 

Непорушна федеративно-демократична структура Російської республіки і безсумнівне визнання та недоторканість автономного статусу її складових частин – ось запорука незалежності і самостійності українського та усіх інших народів, що входили б у склад Російської федерації. «Тому становище України буде забезпечене і відносини її до Російської республіки будуть певні і щирі тоді тільки, як Україна не стоятиме одинцем, а всі часті Російської республіки будуть не тільки що автономними провінціями, а державами, зв'язаними федеративним зв'язком» (там же. – с.128-129).

 

З цього випливає, принаймні, два висновки по-перше в режимі автономно-федеративного устрою Україна здобуває самостійність і незалежність в межах повної і широкої автономії, але без статусу суверенітет, який розчиняється у федерації, отже, Україна стає державою але не суверенною, і, по-друге, враховуючи історичний досвід і політику російського царизму, Грушевський робить серйозні застереження щодо російського централізму розуміючи його небезпеку для автономії України та інших країв, що входили у склад Росії, вимагаючи демократизації та федералізації Росії як гарантії толеранції принципу автономізму.

 

Але тут-то і захований підступний камінь спотикання, на який дуже швидко натрапив і сам М. Грушевський у своїх надіях на федерацію з демократичною Росією. Учений, на жаль, залишив поза увагою ті моральні, психологічні реалії, які становлять фундамент ментальності державницького єства російського правителя: якими б демократами та лібералами не були російські діячі різних рівнів вони у всіх випадках завжди є великодержавниками і в цьому контексті федерація для них – це ширма для прикриття відповідно до конкретної потреби російської імперії «единой и неделимой».

 

Вся історія взаємин Росії і України показує марність сподівань на демократію Росії як на бажану гарантію недоторканості автономії України Звичайно, Грушевський бачить усю небезпеку у російському централізмі і це вірно, але й вірним є те, що централізм сам собою не існує, його творять з певною метою і здійснюють люди. І ці люди не будуть творити в Росії демократію, щоб гарантувати автономію України, вони творитимуть (якщо взагалі так мало би бути) демократію для себе і в своїх великодержавницьких інтересах, які завжди ґрунтувалися на лже-теорії «третього Риму» та «единой и неделимой», полягають у зміцненні, збереженні та розширенні російської імперії. І це мало би бути ясно під час переговорів Центральної Ради з Тимчасовим урядом, який постійно мав на оці збереження російської імперії. Проте це був час який ще міг створювати ілюзії якихось автономно-федералістичних надій. 

 

Але настав інший час – час просвітлення у поглядах на федерацію України з Росією. 7 листопада 1917 р відбувся більшовицький переворот у Росії, а згодом і напад більшовиків на Україну. Нарешті, стало зрозумілим що з більшовицькою Росією творити федерацію неможливо Тоді-то, 22 січня 1918 р., був проголошений IV Універсал Центральної Ради, за яким Україна стала незалежною і суверенною державою. Ідеї федерації України з Росією настав кінець.

 

І той кінець припечатав більшовицький напад на Київ 25 січня 1918 р. під командуванням Муравйова, який, до речі, про ці події відкрито писав: «Революционная месть заставила нас быть беспощадными. Я велел артиллерии бить по самым высоким и богатым дворцам, по церквям, попам, монахам... Я зажег снарядами огромный дом Грушевского, и он в течение трех суток горел как яркий костер. Сотни офицеров и юнкеров были беспощадно убиты» (там же. с. 134-135 (Виноска)), не кажучи вже про поголовну різанину, яку влаштували головорізи «главнокомандующего революционной армией» Муравйова.

 

А як оцінив цю подію Грушевський? «Розстріли, зайняття і знищення Києва більшовиками були вершком, кульмінаційним пунктом, збірною точкою, в котрій зосередивсь сей великий, просто необчислимий в своїх наслідках перелом в історії України, вчинений більшовицьким походом... І мені здається, що те, що переживаю я так гостро в сім моменті, переживає й уся Україна. Що Україна також поховала своє старе сім огнищі, в сій руїні, в могилах своїх дітей, забитих рукою більшовиків, як я в могилі матері, яку півживою винесли з пожару і вона за кілька день умерла від тих страшних заворушень і потрясінь. Що Україна як і я стоїть на сій руїні тепер, новими очима розглядаючись у тих згарищах. І перед нею встають зовсім нові перспективи і вигляди не тільки тому, що змінились реальні умови життя, але й тому, що яко бачить їх і мозок приймає їх інакше» (там же. – с.135).

 

Оце «інакше» і є «кінець московської орієнтації» взагалі. «Перше, що я вважаю пережитим і віджитим, – писав М.Грушевський, – таким, «що згоріло в моїм кабінеті», се наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць, і кінцем кінцем, як то часто буває, – справді присвоєна собі значною частиною українського громадянства» (там же. – с.138).

 

Лютнева революція 1917 року в Росії послабила цю орієнтацію, «московський примус, який тяжів за старого режиму над Україною», але його «не знищила» (там же).

 

Ще доволі живучими були навіть «серед лівих груп нашого громадянства» ідеї «спільного революційного фронту» українсько-російського, здобутки спільної революції і спільні інтереси революційної демократії, які ще живили якоюсь мірою цю «московську орієнтацію» на «здорові», «чесні» московські прогресивні сили. «Провідники українського життя, – писав М.Грушевський, – довго стояли під властю сих гасел і сам не відрікаюсь їх. Тільки коли російська керма, після угоди з Україною, перейшла до революційних соціалістичних кругів, і вони у відносинах до України виявили себе твердоголовими централістами і об'єдинителями, нездібними чого-небудь навчитись від революції, се сильно захитало такий пієтизм для спільної революції. Ну, а війна більшовиків з Україною рішуче поставила хрест над сею ідеологією, розв'язала всякі моральні вузли, які ще могли в чиїх-небудь очах зв'язувати українця з московським громадянством спеціально. Вона, так би сказати, зняла з Московщини права «особо благоприятствующей» нації й дала почуття права керуватись в своїх відносинах до неї єдине добром українського народу, а не якимись інтересами спільної революції, спільної культури, спільної отчизни, чи що» (там же). Отже, «московській орієнтації» прийшов кінець.

 

Відкинувши «московську орієнтацію» і визволившись «від несвого обов'язку» супроти Московщини, Україна, насамперед духовна, прозріла, бо осягнула «духовне визволення нашого народу від найтяжчого й найшкідливішого ярма, яке може бути: добровільно прийнятого чи морального закріпачення» (там же. – с.138-139).

 

Історично склалось наслідком проведення імперської політики «кнута і пряника», антилюдське явище в бутті українського народу: «се духовне холопство, холуйство раба, котрого так довго били по лиці, що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але зробили прихильником неволі й холопства, його апологетом і панегіристом» (там же. – с.139).

 

Суттю цього холопства Грушевський вважає «ту вірність, ту служебність не за страх, а за совість, глибоку і необороми, поколіннями виховану, яку українське громадянство виявляло – в одних частях менше, в інших – більше, супроти державних, культурних і національних інтересів Росії й великоруського народу» (там же).

 

Проте постало спасенне прозріння національного духу українського народу, освячене пролитою кров'ю «тисяч розстріляних інтелігентів і молодіжі» (там же. – с.138).

 

Хоч і раніше була видна глибока антитеза сих двох, близьких по крові, а відмінних духом народів, все ж українці блукали в тумані ілюзій, надіючись на «братню» Росію, і мабуть, аж нинішнє «велике потрясіння», сей кривавий напад більшовиків на «хохлів» і огонь руїни знищить ті шори, ті пов'язки, котрі лежали на очах українських громадян і не давали їм орієнтуватись в реальних фактах» (там же. – с.141).

 

Водночас, духовне прозріння стало основою політичного визволення з рабської залежності. Україна стала суверенною державою і пішла своїм незалежним шляхом. У тих умовах, відчувши «московську орієнтацію», але не відкидаючи при цьому співробітництва України з Росією на паритетних та взаємовигідних умовах як самостійних, незалежних та суверенних держав, М.Грушевський розвиває концепцію про «західну орієнтацію» України, ґрунтуючи її на певних історичних основах та традиціях, як і рівно ж на національній ментальності українського народу.

 

Учений виходить насамперед з того положення, що «в порівнянні з народом великоруським, український являється народом західної культури – одним з найбільш багатих східними, орієнтальними впливами, але все-таки по всьому складу своєї культури й свого духу народом західним, тим часом як великоруський, хоч і європейський, стоїть вповні у власті орієнтального духу і стихії» (там же).

 

У цьому зв'язку «західна орієнтація» України є цілком природною і справедливою. Тягнучи історичну нитку з часів Київської Русі, М.Грушевський вказує на тісні економічні, політичні та культурні зв'язки України з Заходом та країнами чорноморського басейну. «...Вона може з новою силою, з новою енергією відновити свої зв'язки з західним світом. Се ж тільки диктують й старі традиції, старі навики, а й те духовне споріднення, яке, без сумніву, єсть між українським народним етнічним елементом і життям західноєвропейським. Український народ належить до західноєвропейського, чи, коротше сказати – просто таки європейського кругу не силою тільки історичних зв'язків, які протягом століть зв'язали українське життя з західним, а й самим складом народного характеру» (там же. – с.147).

 

Тяжіння України до Заходу визначається європейською сутністю українського народу, яка його робить натуральним феноменом у західному світі.

 

Українські народні прикмети: «з їх високим гідності своєї, пошануванням гідності чужої, любові до певних, уставлених зверхніх форм, «законних речей», етикету й добрих манер, любов'ю до чистоти, порядку, красоти життя і т. ін.» – все це ті «прикмети: які роблять Українця дуже близьким по духу, по характеру до західноєвропейської близьким по духу, по характеру до західноєвропейської етики – де в чім до германської, з її солідністю, діловитістю, любов'ю до комфорту, порядку, чистоти, достатньості, до рівноваги і стоїцизму, в іншім до романської – напр. осим потягом до форми, елеґації, бажанням внести в усе красоту, освітити нею всяку сферу життя, взагалі світлим і ясним, радісним поглядом на життя» (там же. – с.147-148).

 

2)      Українець входить у європейську культуру, у західний світ взагалі не як чужинець, а як її учасник, духовний світ якого є за своєю природою та сутністним визначенням є європейським. «Сею созвучністю пояснюються тісні зв'язки й потяги Українців до західної культури, легке й глибоке її присвоєння – не через зверхній примус і натиск, а власне завдяки всьому внутрішньому спорідненню» (там же. – с.148).

 

Історична недоля України полягала в тому, що вона протягом століть була «відчужена від своєї культури, від західного світу взагалі штучними, насильними заходами московськими», але, ставши суверенною після проголошення IV Універсалу, вона, як надіявся Грушевський, «зможе тепер вернутись з новою, навіть – по реакції – з дещо перебільшеною силою до сього близького їй духом і вдачею світу» (там же).

 

«Західна орієнтація» відкриває широкі можливості співпраці з країнами західного світу в різних галузях: економічній, політичній та культурній. Але треба враховувати те, що «українське життя, здавлене дотеперішньою неволею, направлюване різними примусовими впливами і репресивними заходами, в нинішній хвилі само ще не відчуває вповні своїх потреб і потягів. Воно повинно насамперед «знайти себе» (там же. – с. 149).

 

Тим-то Грушевський і зосереджує увагу на тому, щоб «знайти себе», «вияснити свої засоби, завдання й потреби», визначити перспективи розвитку українського життя, а для цього «брати як можна ширше, широкоодвертою рукою, все, що може бути корисним для нього», «брати і в сфері старих зв'язків колишньої Російської держави, і нових зв'язків з Центральними державами, і поза ними» (там же).

 

У центрі державотворення має стояти питання розвитку та зміцнення своєї національної економіки як основи політичної незалежності України. «Далеко цінніше розгорнути своє індивідуально-корисне з місцевих і власних задатків і засобів, ніж уложитися в готову чужу форму» (там же). 

 

Учений наголошує, що «не треба підганяти нашого життя до котрого-небудь західноєвропейського взірця, хоч би й німецького. Визволення від примусової залежності від московського життя не повинно бути заміною одної залежності другою, хоч би добровільною. Українське життя повинно емансипуватися взагалі...» (там же).

 

Ідеал державного суверенітету та національної незалежності непорушний і досягненню його мають бути підпорядковані усі сили та усі засоби.

 

2)     Осягненню цього ідеалу повинні з користю для України служити добрі взаємовідносини з Заходом і зокрема з США та Німеччиною. «Ся країна (США – А.П.), – зазначає вчений, – для нашої будучини, безсумнівно, матиме величезне значення, – і своїми незвичайними фінансовими та технічними засобами, і теж як школа для наших людей, будучих поколінь наших техніків, економістів і суспільних робітників. Більш демократичний ніж який-небудь з європейських народів, більш ініціативний, більш сміливий в замислі і виконанню, цей народ може дуже багато чому навчити наші кадри робітників і діячів. Німеччина і Сполучені Держави Америки – се дві великі школи для них, Німеччина більш теоретична, Америка більш практична... І та українська колонізація, яка зібралась досі в Америці, дуже значна і під теперішню хвилю перейнята гарячим бажанням чимсь послужити нашому відродженню, вона в сій сфері як посередниця з американським світом – відповідно направлена і усвідомлена, зможе справді вчинити чималі послуги Новій Україні» (там же. – с.152).

 

Водночас, «західна орієнтація» не повинна заслонити, тим більше засліпити очі на питання національного розвитку України, щоб за добровільно необачним поклонінням перед усім без розробору, західними формами державного, соціально-економічного та культурного життя не втратити самостійного розвитку. Західна допомога не повинна перетворити Україну в послушника Заходу, власне «Зістаньмось собою в нових формах державного та соціального життя, знайдім собі в них відповідний вираз! – закликав Грушевський. – Обезбарвлювати й обезличувати себе, стирати з нашого життя й культури їх оригінальні, тисячоліттями вироблені вартні прикмети, щоб загнати в заготовлені німецькою чи іншою культурою форми, се був би гріх проти Духа Святого, якого б не простила нам сама ж західна культура. Самі розважні о представники німецької чи іншої культури, в котру ми притьмом поперлись би породичатись, осудили б нас за таке класичне «малоросійське самоотвердження» (там же. – с.177)..

 

Відкинувши «московську орієнтацію» і взявши курс на «західну орієнтацію», Україна повинна постійно і незмінно мати перед собою ідеал державної суверенності і національної непідлеглості, а для цього вона повинна «знайти себе» – національно і політично усвідомити себе, щоб не «збиватись на чужу дутку, а піти тою дорогою, яку вказали нам реальні обставини нашого жила» (там же. – с.176).

 

Вступивши «на новий шлях» і визволившись від «насильницького московського правительства». Україна, застерігає Грушевський, мусить «ще сильно скріпитись, щоб захистити себе від його повороту, для котрого працюватимуть і силкуватимуться ще довго різні елементи й сили, ворожі нашій державній окремішності, й виступаючи чи то під явними гаслами знесення нашого національного життя, чи то більш невинними окликами одності російської революції, або всеросійської демократичної федерації» (там же).

 

«Дамоклів меч» російського імперіалізму, зауважує Грушевський, ще довго звисатиме над українським народом, щоб його обезглавити і покорити, привабити солодкими приправками і підступно хитрими обіцянками райського життя в умовах «всеросійської демократичної федерації». Отож не може бути ніякої федерації з Росією, цього слід остерігатися як вогню і потому рішуче йти своїм національним шляхом суверенного розвитку України.

 

«Як для людини, для її доцільної, планової роботи треба бути передусім «знайти себе, вияснити свої відносини до життя й його завдань, до тих умов, які його окружають, – писав М.Грушевський, – так і для народу, який вступає на новий шлях, перше діло «випростуватись» і розтягнутись у нових умовах життя розумними, не засліпленими, не упередженими очима, щоб знайти свою стежку. Сей процес національного випростування, розпочатий самими зверхніми реальними умовами, твердими, аж надто, подіями, мусить бути свідомо продовжений всіма усвідомленими елементами нашого громадянства, щоб знайти «свою долю і свій шлях широкий» в сучасних обставинах» (там же. – с.176).

 

М.Грушевський робив далекоглядні та обґрунтовані застереження, до яких, на жаль, основна маса залишилась глухою та сліпою і тоді, і тепер. Далеко-далеко не всі його співвітчизники «знайшли себе», «випростувалися» та ще й «розумними очима» розглянулися. Після сотень років неволі та особливо нападу більшовиків на Україну мало б бути зрозумілим, що взагалі з якою б то не було Росією не можна мати близьких, федеративних будь-яких державних стосунків, бо це беззастережно означало б повторне добровільне накладання на шию українського народу московського рабського ярма. Здавалося, що на це вже ніхто не піде!

 

А втім пішли в «союз нерушимий», бо історія нічому не навчила. Темну та політично збаламучену масу можна дуже легко охопити на підступні гачки більшовицької фальшивої пропаганди, всякого роду оманливих приманок, райських обіцянок тощо. І «знайшла себе» ця маса знедолених рабів у російсько-більшовицькому ярмі. Не краще виглядають і «світлі голови», які також зловилися на ці гачки. Треба було ще пройти через катівні на Соловках та ГУЛАГ, пережити голодомор, геноцид, етноцид та лінгвоцид, депортації, масові розстріли, переслідування, репресії і т.д., щоб, нарешті, переконатися, що собою являє «рай» для українського народу у «московському царстві». І щось втямити в своїй національні долі.

 

Проте, виявляється, і цього мало, бо і в наш час, коли Україна після розвалу російсько-більшовицької імперії – СРСР – здобула свою незалежність, ожили та активізувалися пережитки з доби соціалізму, заражені патологічною ностальгією за «союзом нерушимим» хоч би у вигляді федерації, конфедерації, «єдиного економічного простору» і т.д., щоб якимось чином загнати Україну знову у пастку «единой и неделимой». На поверхню суспільного життя випливли «обрусевшие инородцы», свої «рідні» яничари, «П'ята колона», які, підживлювані «хазяїном» з півночі, плекають надію на повернення «колишніх добрих часів», стаючи дуже небезпечною, хоч і незначною, але крикливою частиною суспільства, для справи самостійності та суверенності української держави. Все ж таки історія повторюється, зловісні антиукраїнські силі сьогодні, як і у час «великого зриву» використовують ту ж саму більшовицьку облуду, фальш і брехню, щоб підірвати із середини незалежність України.

 

У цьому контексті ідеї М.Грушевського мають винятково велике значення для державотворення як в минулому, так і в сучасну пору в Україні. Адже учений підкреслював, що «боротьба йде за закріплення самостійності й незалежності Української республіки», а тому «програння загрожує такими страшними утратами, що від самої мислі про них спиняється серце» (там же. – с.196).

 

Беручи історичну дійсність такою, якою вона є, Грушевський закликає: «не відмахуватись від сих мислей, не можна присипляти себе заспокоєннями, що якось то воно буде, якось зробиться само собою» (там же).

 

І тоді, і тепер хвилювали і хвилюють ті ж самі проблеми: закріпити українську державність і не допустити до програшу, до провалу, бо є підступні зовнішні і внутрішні сили, які цього хочуть і на цю «справу» працюють. І тоді, і тепер має місце дуже небезпечне явище безвідповідальної інертності та байдужості, фатальної інфантильності, що реалізуються у лжепринципах – «якось то воно буде» і «якось зробиться само собою», які віками губили і підточували з середини визвольні змагання України. Адже в суспільному житті ніщо «само собою» не робиться, все роблять люди, які наділені свідомістю і ставлять перед собою свідому мету, яку хочуть своєю дією осягнути. Вакуум, створений інертністю та байдужістю, пресловутими «якось воно буде» і «якось зробиться само собою», негайно заповнюється діяльністю тих, які знають, чого хочуть і знають як його осягнути. За таких умов появляються такі антиукраїнські сили, які, прагнучи в сучасну пору підірвати українську державність з середини, діють з великим досвідом, використовуючи з цією метою внутрішньо-українську отаманщину, амбіційний індивідуалізм, патологічну нетерпимість, політичний дилетантизм, міжпартійні незгоди й чвари, економічні труднощі і т.д. Як вчить історія, це явище – якийсь фатум, що висить над українською державністю протягом століть і не менше небезпечний для сучасного державотворення, ніж у минулі часи.

 

Розуміючи всю складність цієї проблеми, Грушевський бачить вихід лише в тому, що усі ці негативні і зловісні явища можна перемогти національною єдністю та злагодою, монолітністю прогресивних сил, спрямованих на національне державотворення. «Мусимо згромадитись коло сеї мети всі, скільки нас єсть свідомих і відданих інтересам нашої Батьківщини. Збитись в тісну і компактну фалангу, відложивши всі партійні і групові різниці, всі міркування про партійні вигоди й інтереси. Все мусить бути підпорядковане вимогам моменту – перед ними мусить відступити все інше. Вони такі великі, що кожна сила, кожна одиниця тепер на рахунку. Всяке ухиляння від роботи, від відповідальності, від сповнення того обов'язку, який накладається моментом – являється дезертирством, негідним громадянина. Всяка самочинність, ухилення громадської чи національної дисципліни являється недопустимим злочином» (там же. – с.199).

 

Ці мудрі слова великого вченого – актуальна пересторога й для нашого сьогодення. Дав би Бог сил і розуму тим політичним діячам, які заангажувалися у політичному житті, щоб вони зрозуміли вагу та значення цієї перестороги, як і рівно ж цієї великої справи, якою є національна та державна незалежність українського народу в нашу добу. Непомірні й дуже часто небезпечні амбіції та аспірації «правих» і «лівих», міжпартійні незгоди і чвари, особиста нетолерантність і нетерпимість, відсутність політичної зрілості і громадянської відповідальності, нестримний егоїзм і популістський індивідуалізм – все це ті злигодні явища, які навальним потоком захлинули політичну атмосферу суспільного життя сучасної України. Від цього хаосу політичних бравад не можна чекати добра для державотворення, бо це не творчість, а руїна, у якій були і сьогодні є кровно зацікавлені внутрішні і зовнішні вороги незалежності України. Не можна чекати добра і від спроб оживити комуністичну ідеологію і семидесятирічної сивини «розвинутий соціалізм». Пора перестати маніпулювати громадською думкою і кормити людей надіями на «комуністичний рай» нового типу: «Ідеї комунізму прекрасні, але, мовляв, поганим було їхнє втілення». Не дай, Господи, щоб ще раз їх втілювали вже явлені комуністичні месії. І, нарешті, треба рахуватися з тим, що небезпека нависла над Україною сьогодні не менш підступна, ніж це бувало й раніше, бо російський великодержавник ніколи не зречеться своїх імперських зазіхань щодо України, яку він завжди вважатиме російською провінцією.

 

Ото ж то треба з усією відповідальністю перед народом та історією зважити та осмислити усю складність буття українського народу протягом усієї його історії і зрозуміти, що здобуття державної незалежності спало на його долю як Божий дар, який треба зберегти, зміцнити і увіковічити. А для цього треба «відчути вагу моменту, потребу координації та організації, підпорядкування всіх своїх сил вимогам сеї хвилі – се наш обов'язок. І ухилення від нього не пробачить нам потомство. Се та вина, яка не може бути пробачена!» (там же)

 

Усі чесні, патріотичні та поступові сили повинні об'єднатися в один моноліт, щоб, з одного боку, належним чином знешкодити та перемогти деструктивні елементи в Україні (зокрема промосковські, комуністичні та інші), які планомірно підривають її самостійність з середини, використовуючи економічні, політичні та соціальні важелі, примітивну, але прилипливу демагогію, а з другого – рішуче й беззастережно захистити державний суверенітет України, а це точніше суверенітет української держави, що й вимагає великої політичної активності, громадянської мужності та особистої жертовності.

 

Скажімо словами М.Грушевського: «Мусимо йти, бо спинити походу не можна. Мусимо перейти через сей страшний огонь і знищення. Мусимо жертвувати всім, щоб урятувати найдорожче в сім моменті: самостійність і незалежність нашого народу» (там же).

 

«Кінець московської орієнтації» та прийняття «західної орієнтації» стали основоположними принципами концепції державотворення М.Грушевського. Проте цими засадничими положеннями сама концепція ще не вичерпується і не завершується, оскільки є такі питання, які вимагають ще окремого з'ясування, без чого неможлива повнота концептуальної картини.

 

Насамперед слід з'ясувати питання: чи М.Грушевський відкинув федерацію з Росією як принцип федерації взагалі чи це заперечення мало виключно конкретний характер, зумовлений конкретно-історичною ситуацією, при збереженні принципу федерації в його ідеалі? Зразу ж після проголошення IV Універсалу, за яким «Україна стала самостійною і незалежною, відокремленою державою», М.Грушевський писав: «Як довго вона пробуде в сім становищі, себто – як скоро з'явиться для неї реальна можливість установити федеральний зв'язок з іншими республіками, цього в сій хвилині не може напевно сказати ніхто: може се буде дуже скоро, а може протягнеться сей час, коли Українська Республіка буде користуватись виключно волею самої української демократії і на ній лежатиме вся відповідальність за долю нашого народу в краю» (там же. – с.193).

 

Щоб більше проникнути в суть справи, слід з'ясувати ще одне питання: чи проголошення у IV Універсалі суверенної незалежності України, на думку Грушевського, було об'єктивно неминучим? Відповідь на це питання учений дає у 1920 р.: «Чи було се домагання, се гасло неминуче? Ні! На мій погляд, воно лежало більш в психології відпору всім, хто хотів накидати свою волю українському народові. Тому ставлю величезну крапку над «і», більшу, ніж треба було сій букві, хапалось найбільшого калібру, щоб нарешті не лишити місця ніяким неясностям і недоговоренностям. Те, що в дійсності хотілось і дійсно треба було захистити: суверенність українського народу, незайманість його національних, економічних і політичних інтересів, се, розуміється, можна було забезпечити і в федеральній формі, якби обставини були нормальні, якби час не був такий пожарний. Але він був такий, і не самі тільки Українці, а й інші народи бувшої Росії хапались сеї елементарної формули: «самостійність і незалежність», відмежовуватись, відцуратись від усяких претензій старої Московщини, в яких би формах вона не відроджувалась» (там же. – с.233).

 

Із цих тверджень М.Грушевського випливає ось що:

 

1) Хоч суверенна незалежність України проголошена, Грушевський все одно ставить питання «як скоро з'явиться для неї реальна можливість установити федеральний зв'язок з іншими республіками», тобто головним залишається принцип не суверенітету, а федерації.

 

2) Проголошення суверенної України не було неминучим, тобто не було об'єктивно-історичною необхідністю як результат боротьби українського народу за свою свободу і незалежність, «воно лежало більш в психології всім, хто хотів накидати свою волю українському народові».

 

3) Оскільки проголошення суверенної України «лежало більш в психології відпору», то й саме в силу емоційного збудження ставилося надмірно велику крапку над «і», тобто замість федерації як «норми» появилася надмірність (перебільшена крапка над «і») – суверенітет України.

 

4) Все те, що треба було захистити – «суверенітет українського народу, незайманість його національність, економічних і політичних інтересів» можна було забезпечити «в федеральній формі», тобто можна було б обійтися і без проголошення суверенності, незалежності України.

 

5) І ця «федеральна форма» була б восторжествувала і утвердилась, якби «обставини були нормальними» і «час її був такий пожарний».

 

6) І вже як свого роду оправдання мовиться і про те, що не лише самі українці вхопилися за «надміності», «величезну крапку над «і», тобто суверенітет і незалежність, а й також інші народи, щоб відмежуватися від Росії.

 

Як видно, і після проголошення IV Універсалу ідея федерації не покидає М.Грушевського, який до кінця переконаний, що федерація найвідповідніша форма забезпечення усіх прав та свобод українського народу. А якщо глибше вникнути в суть справи, то стає ясним, що заміна становища України як суверенної та незалежної держави статусом «федерального зв'язку» означало б зробити крок назад, що й перетворило б Україну в «московську колонію». Якщо мати на увазі умови існування України в російській імперії у XIX ст., то домагання автономії і «федерального зв'язку» у цьому імперському та деспотичному конгломераті було б певним досягненням на шляху до суверенності та незалежності України в майбутньому. Але коли незалежність осягнута і після того заганяти нарід у «федеральний зв'язок з іншими республіками», то це не просто «теоретичні мрії», а велика політична та національна небезпека втратити незалежність.

 

І тут варто згадати І.Франка, який у свій час також поділяв ідею автономно-федеративного устрою, але у кінці XIX – на початку XX ст. всі ці ідеї рішуче відкинув, ставши на позиції національно-державної незалежності та самостійності українського народу. Шукаючи «ідеал у сфері суспільного та політичного життя», І.Франко писав: «А тут синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в'язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружне життя з сусідами) життя і розвою нації. Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації» (Франко І. Поза межами можливого. – Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – Т.45.).

 

А якщо «колись надійде пора консолідування якихось вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей», то «аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних стосунків» (там же). Але це справа далекого майбутнього, а в сучасну добу перед нами стоїть «ідеал національної самостійності в усякім погляді, культурнім і політичнім». І цей ідеал, зазначає Франко, ми повинні осягнути. «Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осушення, лежать просто-таки під нашими ногами, і то тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо цими стежками в напрямі до цього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки» (там же. – с.285).

 

У цьому важливому питанні позицій М.Грушевського та І.Франка явно відмінні. Звичайно, Грушевський не ставив перед собою мети після проголошення IV Універсалу заганяти Україну у «федеральний союз з іншими республіками», він щиро і самовіддано працював для зміцнення незалежної України як суверенної держави. У даній конкретній ситуації його федералістичній переконання замкнулися в рамках теоретичних медитацій, а не практичних дій. Можна образно сказати, що М.Грушевський у той період своєї діяльності перебував у полоні «федералістичної ностальгії», тоді як І.Франко на позиції незалежності української нації, поклавши в основу «ідею національної самостійності» України.

 

Немає найменшого сумніву в тому, що М. Грушевський стояв на позиції незалежності України і категорично виступав проти того, «щоб Україну трактовано як московську провінцію або московську колонію, щоб нею під яким би то не було гаслом правили з Москви, та розпоряджались й природними багатствами й продуктами праці її трудового народу, звідти кермували її економічним життям, й фінансами – так, як се було повелось в Совітській українській республіці в її «федерації» з Російською» (Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – с.234).

 

М.Грушевський не тільки відстоює незалежність України, але й відкидає «федерацію» Совітської України з Росією, у якій Україна є у повній залежності від останньої. Але Грушевський за таку федерацію, у якій «Україна мусить бути вповні автономна», вірячи, що демократія і федерація мусять утверджуватися як майбутність людства. У даному випадку вже лише на рівні і в рамках теоретичних роздумів розглядає Грушевський членство України у федерації, у якій усі її члени будуть рівні і вільні. А це вже лише мрія.

 

Суть трагедії в тому, що добродушні і довірливі діячі знедоленої України шукали федерації з тією державою, яка протягом століть гнобила та експлуатувала Україну, трактуючи її як «московську провінцію або московську колонію» залежно від умов і часу, і яка за своєю природою є експансивною і завойовницькою, спираючи свої великодержавні аспірації на засадах міфу «про третій Рим», просякнутий імперською психологією. Якою б гуманною, демократичною та справедливою не видавалась автономно-федеративна ідея у її абстрактному ідеалі, вона завжди падає на конкретно-історичний ґрунт і там проростає, даючи відповідні плоди. Треба чітко зрозуміти, що ідея федерації на російському ґрунті служила і буде служити російським великодержавникам, незалежно від того, чи це монархісти, комуністи, демократи, централісти, федералісти, фашисти чи ще хтось, була і є зручною ширмою збереження російської імперії, «единой и неделимой», де Україну чекає навіть не «повна автономія», а статус «московської провінції або московської колонії».

 

Не в меншій мірі М.Грушевський дотримувався ідеї автономно-федеративного устрою внутрішніх відносин в Україні. У лютому-березні 1918 р., тобто після проголошення IV Універсалу, учений писав: «Ми відкидаємо поліційно-бюрократичний устрій і хочемо сперти нашу управу на широких основах самоврядування, зіставляючи адміністрації міністеріальній тільки функції загальної контролі, координування і заповнювання тих прогалин, які можуть виявитись в діяльності органів самоуправління» (там же. – с.172).

 

У 1920 р. М.Грушевський ще раз з цього приводу висловлюється: «Чи буде Українська республіка формально зватись федеративною чи ні, фактично вона повинна однаково організовуватись як федерація своїх фактичних республік-громад. Всяке накидування громадам механічної унітарності, примусових зв'язків буде величезною помилкою, яка викличе лише відпір, реакцію, центробіжність, або й дасть ґрунт для нових уособиць... об'єднання мусить вирости само собою в процесі життя, воно не може бути штучно форсованим, тим менше – насильно, примусом накидуване» (там же. – с.232).

 

Виходить, автономно-федеративний устрій є найкращою формою внутрішнього правління, який виключить можливість «нових усобиць» і забезпечить мир та злагоду в державі, а «унітарність» може викликати ці усобиці. А що стосується «об'єднання», то, як бачимо, воно ще не на часі, це питання майбутнього, і воно повинно розв'язуватися без примусу, накидування, воно повинно «вирости само собою у процесі життя». Все це виглядає ніби ясно і зрозуміло. Проте виникає питання: чому унітарність обов'язково мусить бути утотожнена з «примусовими зв'язками»? Чому самоуправління мусить виявлятись через автономію, яка, як відомо, за своєю природою пов'язується з адміністративно-юридичним усамостійненням? Адже унітарність означає державно-адміністративну єдність суспільства і зовсім не виключає економічної, національно-культурної самодіяльності того чи іншого регіону, етнічної групи і т.д.

 

Якщо ідею автономно-федеративного устрою брати у її чисто абстрактному визначенні як ідеал, то вона може виявитись дуже привабливою і навіть спасенною. Переконаний у цьому М.Грушевський намагається розкрити реалізацію цієї ідеї крізь призму внутрішньої організації та зовнішніх відносин України, тобто її утвердження по вертикалі і горизонталі, починаючи з організації внутрішньої структури України і кінчаючи зовнішнім «федеральним зв'язком з іншими республіками». У квітні 1917 р. М.Грушевський писав: «Україна організується на основах широкої місцевої самоуправи. Місцеве самоврядування дрібної земської одиниці, обране загальним, рівним, безпосереднім і тайним голосуванням чоловіків і жінок, буде порядкувати всі місцеві економічні, просвітні і культурні справи згідно з законодавством загальнодержавним і українським автономним, і вибирати своїх людей для місцевого завідування (адміністрації)» (там же. – с.132).

 

Виходить цікава субординація по вертикалі: «місцеве самоврядування дрібної земської одиниці» як місцеві автономні одиниці у своїй єдності становлять всеукраїнську федерацію, яка водночас є автономною у складі федерації України з Росією як вищої структурно-державної організації. На цій основі «місцеве самоврядування» як місцеві автономні одиниці підпорядковуються «українському автономному» законодавству, що є всеукраїнською федерацією місцевих одиниць, але водночас виступає як автономія, що підпорядкована «законодавству загальнодержавному», основаному на федерації України і Росії. Державне управління йде зверху вниз, а виконання та підпорядкування – знизу вверх. Наявний, цілком природний елемент централізму за певних сприятливих об'єктивних обставин та при наявності суб'єктивної волі може перерости в абсолютний централізм, що переконливо підтверджує історія українсько-російських відносин, які ґрунтувалися на випробуваному принципі «коня і вершника». Всякі розмови про паритетні начала суб'єктів федерації просто порожні звуки, бо сама собою федерація в реальному житті не дає жодної гарантії, що наявний у ній елемент централізму за певних обставин переростає в абсолютний централізм як могильник як автономії і федерації, яка позірно збережеться (або й не збережеться!) як мертво-формальна ширма для лицемірного прикриття імперії.

 

При всій своїй привабливості автономно-федеративна ідея у прикладанні до конкретно-історичного буття українського народу дуже небезпечна і шкідлива для його державотворення і на початку і в кінці XX ст.

 

По-перше, при своїй реалізації автономно-федеративний устрій України закріплював би створені історичним минулим усі регіональні відмінності у сфері мови, культури, етно-національних відносин і т.д., які планомірно насаджувалися та формувалися політикою зросійщення;

 

по-друге, автономно-федеративний устрій України породив би не цілісну державу, а ефемерний конгломерат, у якому, на юридичній основі державно-автономного режиму, утверджувалась би та посилювалась ба партикуляція та відчуженість окремих регіонів, замість зближення та природного єднання народу у його .національно-етнічній визначеності;

 

по-третє, автономно-федеративний устрій ллє воду на млин імперської Росії (і не тільки Росії), оскільки він знову розірвав би Україну на етнічні шматки-території і зруйнував би цілісність нації;

 

по-четверте, автономно-федеративний устрій небезпечний для України і тим, що він позбавив би Україну її суверенності і незалежності, втягуючи її в лоно російської імперії і перетворюючи її у «московську провінцію або московську колонію».

 

Не дивно, чому за ідею автономно-федеративного ладу судомно хапаються сучасні недруги, великодержавні ревнителі, які прагнуть розвалити Україну з середини і знову втягнути її у царство «единой и неделимой». У цьому відношенні не треба творити собі жодних ілюзій, надіючись на те, що це, мовляв, імперські утопії збанкрутілих політиків. На жаль, це дуже небезпечна політична гра зовнішніх і внутрішніх імперських сил, яким треба протиставити могутній моноліт національного єднання в Україні, міжнаціональну злагоду і соціальний мир, державотворчий розум та активність духа.

 

За довгі століття своєї неволі український нарід здобув свою національну незалежність, свою державність. Маючи свій багатий історичний досвід, Україна повинна йти своїм шляхом в утвердженні державності, яка повинна не руйнувати, а забезпечити цілісність суспільства та єдність нації. Осягненню цієї мети повинні служити багатий досвід історичного минулого українського народу. Цій же меті має служити державотворчий політичний досвід, науково-теоретичні надбання М.Грушевського, який діяв у складних умовах суспільно-політичної та військової боротьби за незалежність України, здійснював незвідані пошуки найкращих форм та способів розв'язування складних проблем та завдань державного будівництва в Україні. І цей багатий досвід, успіхи і поразки, досягнення і невдачі – все це велика наука для сучасного покоління. Мудрість та політична зрілість полягає в тому, щоб із досвіду історичного минулого витягнути якнайбільше користі для сьогодення і з непідкупною вдячністю віддати шану всім чесним борцям за незалежність України і насамперед великому синові українського народу Михайлові Грушевському.

Пашук Андрій – професор, доктор філософських наук