Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Чотири постулати стосовно деколонізації України (автор: Кісь Роман)

опубліковано 31 лип. 2013 р., 11:48 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 серп. 2013 р., 07:31 ]

Своєю працею автор висловлює підтримку усім протестувальникам, голодувальникам, пікетувальникам, бунтівникам, повстанцям, партизанам, просто дуже обуреним українцям та всім людям доброї волі, які боролися і боротимуться далі проти закону Колесніченка-Ківалова (аж до повного і беззастережного його скасування) та проти інших імперсько-колоніальних заходів і сценаріїв Кремля щодо інкорпорації України у так званий Євразійський Союз.

 

Ключові постулати деколонізації України

Виходом із болота євразійства (а радше із історично-імперської євразійщини і вже нашої – доморощеної – євразійщини) і є сьогодні деколонізація України!

 

Головною передумовою (і першопочатковим – вихідним – пунктом) деколонізації України (що тотожна сьогодні її порятункові як нації взагалі) є відповідь на питання: як нарешті зупинити розукраїнювання України? Адже розукраїнювання (Примітка 1) не тільки триває, але все масивніше та масивніше наростає! Отож – цілком тезово – чотири постулати щодо ставання самими собою.

 

Постулат перший. Наші науковці, мислителі та практичні політики мали би розвінчати (у тім числі на філософському рівні та на рівні Геополітики як науки, на рівні цивілізаційного аналізу) неослов'янофільські, неоєвразійські та відверто імперсько-мілітаристські намагання реваншу та відродження третьої імперії (після царської та большевицької). Сьогодні (навіть і на рівні масової буденної свідомости) маємо в Росії не лише продовження традиційного великодержавного шовінізму (цей останній хоча й зневажав та ладен був упосліджувати «хохлов» –все ж не завжди заперечував наше буття яко дійсно окремішнього, бодай до певної міри, етносоціального організму). Сьогодні вже, – набагато гірше: зазвичай заперечується навіть і саме буття українців яко народу (такою доктриною оснащена зокрема і така цілком легальна в Україні партія, як «Движение за единую Русь» (Примітка 2).

 

В одній із численних виданих в Росії Фондом Имперское Возрождение книг (автор – Міхаїл Смолін) «Русский путь в будуще» (Москва, 2007 рік) читаємо зокрема таке: «Старинный лозунг собирания земель сегодня уже носится в воздухе. Территориальные потери крайне значимых для России земель (Малороссия, Новороссия, Белоруссия и другие), всегда воспринимавшиеся русскими как составляющие части территориального ядра России (исконно русские земли) способствуют воскрешению имперских чувств. Политики же, выступающие с позиции отрицания или непоследовательного признания необходимости воссоединения русских земель (временно утраченных в ходе смуты) и преодоления раскола в самой русской нации, выбрасывают себя на обочину политической жизни страны.» (Згадана книжка. – С.10-11).

 

В Росії уже цілий ряд років видається, між іншим, журнал-щоквартальник «Имперское возрождение». Серед його автури: протоієрей Валентин Асмус, професор Московської Духовної академії М.М. Дунаєв, історик і публіцист М.В. Назаров, протоієрей Владислав Ципін, академік І. Шафаревич та ін. (ім'я їм – леґіон).Чи не є цілком очевидним на цьому тлі той вельми делікатний (але вже зовсім неприховуваний) момент того, звідкіля ростуть ноги контрукраїнського проекту «общих пособий» по «общей истории». Звідкіль також йдуть (і чим «обґрунтовані») наполегливі (щоб не сказати инакше) заклики патріарха Кіріла (у виступах та у проповідях) до так званого «единства» так званої «Святой Руси» (Примітка 3) (зрозуміло, що ця остання в такому контексті має не якийсь духовний смисл народу божого, а є лише фантазматичною тотальністю (і – як казав був Славой Жіжек – жорстким десигнатором) чисто ідеологічного (змодельованого ще за месіанськими мірками доктрини Москви – третього Риму) ґіперконструкта.

 

Ось чому деколонізація України для українських гуманітаріїв, філософів, фахівців із соціальних наук має означати також деконструкцію схем високочолих історіософів, істориків та инших гуманітаріїв із Пітера та Москви, що намагаються знову втиснути наші погляди і думки у «спільне русло» давно вже анахронічного «общенеделимчества»...

 

Йдеться тут зокрема і насамперед про тих, що намагаються демонтувати нашу самість і нашу самодостатність у спосіб проекції – перенесення – екстраполяції на нас імперського «ми», – у тому числі через «спільне потрактування історії» та через сумнозвісну казармову гомогенізацію у давно відомий спосіб «заведения единомыслия в России». (Примітка 4)

 

Постулат другий. Зупинити руйнівний для самого етносоціального організму, для самої нації процес розукраїнювання України. Йдеться про дійсне поле українства, яко цілокупности соціокультурних співдій, що опосередковуються живою мовленнєвою діяльністю та процесами дійсного самовідтворювання смислових мереж. Це також поле генерування нових – новоукраїнських – смислів (у їх динамічних реляціях щодо горизонту граничних смислів: наших цінностей, наших цілей, наших сподівань...) у надрах самих дискурсивних (достатньо поліфункційних та політопосних, як це має бути у кожному розвиненому суспільстві) практик...

 

Саме ці останні живі дискурсивні практики, що занурені у життєсвіт українців, занурені у саме життя, у дійсні ситуативно-діалогічні контексти нашої співприсутности є своєрідними генераторами смислотворення, а також живої інтерпретації та реінтерпретації культури, як посутньої частини самих соціокультурних-націокультурних процесів. Тому й неможливо сьогодні зупинити процес руйнації вже й так фраґментаризованого українського лінґвокультурного середовища без бодай часткової реукраїнізації. Йдеться насамперед про дійсне входження в українську культуру (а не лише в ситуативно-диглосне мовлення) співдійовців-мовців нашого комунікативно-культурного поля, яке і є полем дійсного функціонування культури (її сприймання – тлумачення – її поціновування – її подальшої трансляції тощо, де мовці є водночас також і носіями культури та головними «підпорами» живих колообігів культури та властивою основою самої можливости самовідтворення культури у реальному середовищі та в історичному часі – у так званій діахронії). Йдеться насамперед про участь в українській культурі провідних еліт (у тому числі еліт військових, еліт промислових, еліт фінансових, еліт наукових, розмаїтих топ-менеджерів та инших білокомірцевих на кшталт продюсерів, розмаїтих експертів, консультантів тощо).

 

Адже саме еліти задають не тільки нові смислові конфігурації, не тільки генерують нові коґнітивні стилі, але й «випрацьовують» також взірці щоденного життя та поведінки. Нагадаю тут, що мовленнєво-комунікативна діяльність є не лише інтегральною частиною усіх різновидів, модусів, усіх реальних життєформ (смислоформ) людської співдіяльности та поведінки, але й дійсним чинником (конституантою) живої ситуативности. Йдеться тут власне про дійсну (притаманну щоденним життедіям людини) ситуативність мікросоціальну (на рівні інтерперсональних взаємин); а також про дійсне розгортання обставин співдії та співприсутности у мезокомунікативних колах спілкування та у референтних групах суспільства.

 

В Україні уже був досвід досить швидкої і назагал ненасильницької українізації еліт (щоправда процес у 1930 році був зупинений і незавершений). Постулат самоочевидний: без українізованих (самоукраїнізованих) еліт ми не матимемо української України. Отже не матимемо ніякої, бо в умовах мультимедійної революції та глобалізації залишки власне українського культурного субстрату будуть перетертими на муку поміж подвійними жорнами глобалізації з одного боку та євразійщини – з другого. Комплексно (у щонайширшому цивілізаційному та соціокультурному контексті) бачить також відповідну проблематику відомий львівський культуролог і філософ Тарас Возняк.

 

Ось у який (дійсно багатомірний) спосіб окреслює відповідні питання цей знаний (відомий і поза межами України) мислитель: «Як не дивно, – каже Возняк у блискучій своїй статті «Природа провідних груп», – але силою обставин найбільш придатною на принаймні часткову «українізацію» виявилася постсовєтська номенклатура. Саме вона і стала основою новітніх українських провідних верств уже в незалежній Україні. Але сама по собі, будучи специфічним чином, суто посовєтськи «украинизированной», і тим самим підготованою до виникнення такого політичного феномену, як держава з назвою Україна, вона все ж мала і має всі ознаки та недоліки колишньої колоніальної, а тепер компрадорської провідної верстви. Якщо до своєї провідної ролі у політичному житті УССР, – міркує далі Возняк, – у секторі своїх регіональних компетенцій вона вже звикла, то з питанням культурної парадигми вона так і не справилася (та й не могла дати собі раду! – додам я – бо ж не була генератором та носієм власне українських смислів – Р.К.).

 

Це питання могло б вирішитися зміною генерацій, однак в умовах експансії старої метрополії (Росії) та глибинній, сягаючій кількох століть русифікації, це питання вкрай ускладнюється. А з огляду на те, що воно стало предметом політичної маніпуляції та торгу значної частини (якщо не більшости) провідних верств України, то шансів на позитивне вирішення цієї справи майже немає.

 

Провідні верстви в Україні так і не стали ще власне українськими (може, навіть не з огляду на культурну ідентифікацію, а з огляду на захист національних інтересів України – racji stanu, якщо скористатися цим специфічно польським терміном). Вони досі культурно (якщо не цивілізаційно) інкорпоровані у постсовєтські провідні групи і відповідно індоктринуються потужним механізмом культурного (чи цивілізаційного) впливу.

 

Натомість у господарчій сфері це значною мірою компрадорська буржуазія, яка або тісно пов'язана, або репрезентує постсовєтський чи просто російський бізнес. І стосується це не тільки походження капіталів, господарчих зв'язків, а самого стилю ведення бізнесу стилю постсовєтського. Однакового «від Владівостока до Ужгорода» (Примітка 6).

 

Цивілізаційнй (і ґеополітичний) контекст та цивілізаційні механізми (бо ж Україна далі залишається напівпериферією Азіопи як цивілізаційного масиву та цивілізаційної потуги, що на ній реально базується реваншистська геополітика Кремля) мають стати предметом трансдисциплінарних досліджень українських науковців-гуманітаріїв, політологів, фахівців із цивілізаційного розвитку, якщо ми дійсно мотивовані сьогодні прагненням стати собою та зберегти себе (зберегти себе для всього людства та в ім'я культурної повноти всесвіту). Задля того аби дійсно гранично звузити (у спосіб оптимізації ненасильницької культурно-національної політики в Україні та належного мовно-культурного будівництва досьогочасні процеси розріджування та фраґментації-анклавізації всього українського в Україні наші науковці повинні знати ці чинники розукраїнювання та ерозії нашої національної самосвідомості, що усе ще продовжує втрачати свою укоріненість у власне українському життєсвіті, яко у живому середовищі, яко в українському смисловому світі.

 

Тому комплексна реукраїнізація є в першу чергу культурний (не суто мовний і тим більше не політичний) наступ на міста України, які поступово мали б явити живе українство (явити у з'яву) хоча б трохи помітну присутність українства у дійснім своїм середовищі, у щоденнім житті. Тому деколонізація – це насамперед творчість, напружена творчість, а не політика (за винятком хіба що цілісної та багатомірної лінґвокультурної політики).

 

Постулат третій. Закономірний процес поступової дерусифікації великого урбаністичного середовища України (що є необхідною умовою самозбереження України і як нації і як самобутньої культури, що є насамперед унікальним світом смислів (Примітка 7), бо ж якихось паліативів щодо органічної реукраїнізації просто не існує) не спрямований супроти присутности русофонної культури та русофонної комунікативної поведінки в містах України. Це не процес «проти», а процес «за».

 

Йдеться насамперед про нарощування багатоманітної української мовленнево-культурної присутности у містах (вкупі із розвитком та всіляким розгалужуванням інфраструктур такої присутности – у тім числі інфраструктур мультимедійних, що пропонують якісний, цікавий та атракційний український культурний продукт). Йдеться, отже, не про витіснення русофонного сеґмента та якесь ігнорування потреб русофонів, а про співодночасне та паралельне (без насильницько-обов'язкового витіснення будь-чого російськомовного) нарощування власне української креатосфери (збільшення питомої ваги та значущости цієї останньої у загальносуспільнім житті міста).

 

Йдеться про напружене і наполегливе (насамперед – творчо та етично напружене, аксіологічно напружене) рекультивування самого ґрунту (самого новоукраїнського урбаністичного середовища) та становлення тут нових традицій української урбаністичної культури. Йдеться власне про те середовище, де відбуватиметься самостановлення (через ресоціалізацію та реенкультурацію) української людини, – людини культурно не знеособленої, людини, що не відчужена від власного свого смислового світу, – людини із органічно ревіталізованими – внутрішньо умотивованими – українськими потребами в українській культурі. У покладання цих нових горизонтів новоукраїнських цивілізаційних цілей та цінностей, горизонтів граничних смислів і сподівань української людини мали би внести свій вклад (через концептуальну та предметно-методичну реінтеграцію своїх пізнавальних зусиль) не лише філософи та націологи, письменники та публіцисти, тележурналісти та кінорежисери, але й представники усіх без винятку суспільно-гуманітарних наук та субдисциплін (зокрема соціолінґвісти, лінґвокультурологи, етносоціологи, фахівці із прикладної культурної антропології, із критичного дискурс-аналізу та ін.).

 

Постулат четвертий. У законодавчо-правовий спосіб (у тім числі через офіційно розроблену та кодифіковану систему негативних санкцій) спочатку звузити, а відтак і зупинити дискримінацію (всі форми дискримінації аж до побутових, морально-психологічних соціально-психологічних моментів дискримінації) найбільш упослідженої (соціокультурно депривованої та приниженої у багатьох статусних, морально-психологічних та в багатьох реальних життєво-побутових аспектах) такої дійсної етносоціальної меншини великих міст України як україномовні українці Жорстко зупиняти будь-які намагання закріпити, законсервувати постколоніальний стан разючої функційної асиметрії та асиметрії соціопрестижного статусу всього російського (всього русофонного) та всього українофонного. Ця постколоніальна асиметрія, як наслідок руйнівних дій (руйнівних щодо українців та щодо українського культурного середовища) пітерсько-московської колоніальної адміністрації, російського імперства, самодержавства царського та самодержавства большевицького найбільш наочно проявляється сьогодні в лакунності, у дисперсійності та в змарґіналізованості українського соціокультурного середовища у містах.

 

Йдеться про майже повний брак українського великого урбанізму, що фатальним чином вже сьогодні може позначитися на нашому майбутньому, на дуже можливому (якщо не дамо рішучої суспільно-історичної відсічі московському неоімперіалізмові та його колаборантам в Україні) остаточному згасанні українства. Адже саме міста (насамперед великі міські агломерації та конурбації) є тим лоном, де виношуються ембріони усіх майбутніх (техніко-технологічних, наукових, загальноцивілізаційних, інфокомунікативних, соціокультурних та багатьох инших) процесів. Тому нація без українського міста (без потужного живого поліфункційного та полівалентного урбаністичного середовища) – це нація без майбутнього.

 

Українство – поза містом – це українство без майбутнього (або ж майбутнє світу – без українства). Це, зрештою, догасання українства, що й сьогодні вже ледве жевріє тут... Свідомі русифікатори, а також свідомі колаборанти імперсько-реваншистської, імперсько-реставраційної політики Кремля та особливо активні лоялісти кремлівсько-чекістської путінщини та всілякого неосталінізму за свою контрнаціональну, контрдержавну діяльність, за намагання демонтувати наш культурно-національний простір, або ж за намагання загнати україномовних українців в якісь вузько локальні культурно-просвітницькі резервації та етнічні ґетто мають нести кримінальну відповідальність, або ж – як мінімум – повинні позбавлятися громадянських прав та висипатися з України...

 

Натомість провідні російські вчені в ділянці гуманістики, соціальних знань та філософії мають всіляко запрошуватися та заохочуватися (як, зрештою, також і вчені та мислителі з Центральної Европи та із Заходу) для викладання в українських університетах, для провадження довготривалих семінарів і т.д. і т.п. Годі пояснювати, що це допоможе нам, саме як пост-колоніальній нації, достатньо швидко надолужити втрачене і убезпечити себе від подальшої ерозії нашого соціокультурного середовища.

 

Розпочати деколонізацію, – це значить почати ставати собою для того, аби Бути Собою!

 

 

Примітки

1. Розукраїнювання здійснюється, по-перше спонтанно, сказати б, за інерцією. Йдеться про подальше тривання процесу «самозросійщування» великих міст внаслідок повного домінування тут (в усіх сферах, крім можливо, частково – родинно-побутової сфери «домашнього вжитку» української мови) дійсно «гасподствующіх» (до того ж якісно і функційно більш розмаїтих; більш соціально розгорнених) русофонних дискурсивних практик. Місто далі залишається «плавильним казаном» (mеltіng роt) доросійщування.

 

По-друге йдеться про цілеспрямоване зросійщування (на рівні кремлівських колаборантів ) свідомими русифікаторами (за підтримки головного блюдолиза Кремля – президента Януковича). Тут досить перерахувати лише таких запеклих русифікаторів, як Вадим Колесніченко, Ківалов, Костусєв, Табачник, Корнілов та сотні инших.

 

Русифікація – це не тільки свідоме (у тім числі юридично та законодавчо кодифіковане) звуження сфери соціального функціювання українського мовлення; але й всіляке (свідомо організоване) блокування реальних потреб українства та зведення нанівець навіть окремих спроб налагоджування дійсно української мовної політики (політики мовного будівництва). Згадаймо хоча б таке: минулого року замість розширення дублювання іноземних фільмів українською мовою відбулося скорочення такого дублювання у спосіб трохи чи не рекетерського нападу та закриття українських осередків дубляжу.

 

Далі, – відновлення податкового тиску на українську книговидавничу справу. І, нарешті, закон Колесніченка-Ківалова. який не стільки захищає права і можливості русофонних мовців, – скільки у вже нібито цілком легітимний спосіб, по-суті, дозволяє будь-кому, у будь-якій ситуації та з будь-якого приводу взагалі не вживати (а – отже – і не знати) української мови геть на усіх рівнях бюрократичних та інших ієрархій.

 

Оскільки вимога знання української мови перестає бути імперативною, то і так званий державний статус цієї мови перетворюється на фікцію, а суспільна вага та значущість української мови (її «авторитетність» в очах самих мовців) нестримно падає далі та зводиться нанівець. У таких обставинах не тільки в тих регіонах, де російська мова проголошується регіональною, але й у всіх інших ареалах стрімко падають мотиваційні сили та внутрішні спонукання свідомого прагнення вивчати українську мову у ранній юності. Адже в такому – переорієнтованому на перевагу всього російською – суспільстві українське мовлення стає майже цілком дисфункційним, зокрема некорисний, непотрібним, не перспективним (а, отже, і непрестижним) у його можливій суспільній ролі, яко одного із чинника удоступнювання суспільних каналів вертикальної мобільности та зокрема так званого кар'єрного зростання.

 

2. Що би сказали, наприклад, офіційні державні чинники Австрії, якщо б у цій країні з'явилася бодай невеличка організація, яка би почала заново пропагувати гітлерівську мету аншлюсу Австрії! Запитання риторичне, бо такі люди були б негайно заарештовані. Сьогодні малоросійським аншлюсівцям (які говорять про українців не інакше, як про «так называемых украинцев») вільно та розлого надають навіть радіоефір та телеефір.

 

3. Відомий вчений професор Ігор Лосєв (відомий зокрема як фахівець-релігієзнавець) звертає увагу на цілком неприховувану політичну (засадничо – антиукраїнську) інструменталізацію «діяльности» Патріярха Кіріла та його «воїнів» в Україні. І Лосєв зокрема пише: «Під патронатом політика Ґундяєва (який ще й Патріарх РПЦ) створено ініціативні групи (з філіями в Україні та Білорусі), що збирають підписи за проведення референдуму про об'єднання трьох держав. У будь-якій країні такі дії були б сприйнято як загрозу. Але не за нинішньої влади в Україні, яку деякі аналітики ще у 2010 році назвали «ліквідаційною комісією Української держави». (Лосєв І. Змова століття, – ж. Український тиждень, N 49(266), 7-13 грудня 2012. – С 13.

 

4. Після праць Л Шюца, а також з утвердженням феноменологічно-конструкціоністських поглядів на суспільні об'єкти (яко на інтенційні об'єкти; яко об'єкти попередньо уже проінтерпритовані; яко об'єкти, що вже наділені нами певними пучками смислів: Едмунд Гуссерль, Моріс Мерло-Понті. Ян Паточка та ин ) здається тільки цілковиті невігласи можуть говорити ще про так зване «об'єктивне тлумачення історії»: історія – завжди по-свойому наративізована тими чи иншими істориками, або ж історичними школами; історіографія завсіди і не лише текстурою так званих голих «фактів» та подій, а смисловою пунктуацією нашого (мого-твого-її) переживання потоку переживань, так званих «даних», повідомлянь та оповідок...

 

Навіть і тривіальний факт розгрому військом гетьмана Виговського сил московитів під Конотопом може мати (і це цілком нормально для різних людей, що мають неоднаковий досвід та неоднакове сенсопокладання ) цілком різні (десятки різних) реінтерпретацій (а мова наративу завжди автономна щодо минулого, хоча і не довільна).

 

Один із найкращих українських культурознавців та теоретиків культури Олександр Олексійович Івашина в своїх лекціях для слухачів Києво-Могилянської академії на початку цього століття досить добре показав був те, що не існує якоїсь абсолютної демаркації поміж так званою інтерпретацією і тим, що начебто належить самій реальності. Так, як ми вже знаємо, великоімперський наратив стає вже сьогодні не лише домінантою (та співвідповідною їй – цій домінанті – смисловою конфігурацією у розумінні російської історії), але й мотивувальним чинником вибудови нової реальности (хоч і усе ще в старому руслі давньої філофеєвської парадигми особливого покликання третього Риму та «богоносности» святої Русі (плюс цезаропаністська модель підпорядкованости церкви імперським структурам та гаданої імперської величі і т.д. і т.н.: дивись докладно – книгу Романа Кіся «Фінал третього Риму. Російська месіанська ідея на зламі тисячоліть». Львів, 1998).

 

Повертаючись до поглядів на історію культуролога Олександра Івашини, процитуємо тут лише один витяг із його «Загальної теорії культури» Київ, 2008: «Історичний наратив, подібно до метафори, є місцем народження нового значення завдяки його автономности стосовно історичної дійсности – в історичному наративі відношення між мовою та дійсністю постійно дестабілізуються. Кращий історичний наратив – найбільш метафоричний наратив. Історичне розуміння народжується тільки у просторі між конкуруючими інтерпретаціями наративу і не може бути ідентифіковане з будь-якою певною інтерпретацією чи їх множиною.» (Згадана книжка. – С. 37-38).

 

Йдеться про таке інтерпретативно-конструкціоністське бачення історії де не існує просто голого факту «А»; факту «Б»; факту «В», а лише певним чином виокремлені із дійсно неподільної тяглости життєсвіту та життєвих потоків, що розгортаються, як потоки переживань, уявлень, публічних опіній, що наратиавізовані та тематизовані на рівні розмитих дискурсивних практик, – на рівні тлумачення та пере-перетлумачування того, що ми вибудовуємо у нашій (моїй-твоїй-її) свідомості, яко конструкт А, яко конструкт Б, яко конструкт В.

 

Українцям (а також колегам-росіянам, а також «гаспадам» – кремлівсько-імперським колаборантам табачникам та иншим речникам «спільних» общєрускіх пасобій та підручників з історії, час уже (найвищий час!) потихенько вилазити із примітивних детерміністських та гранднаративних схем середини позаминулого століття. Адже годі уявити собі сьогодні якогось, скажімо, фінського історіографа, який орієнтувався б на «общєрускіє» схеми. Тим більше, що Росія історично зовсім недавно (1940 р.) провадила була агресивну війну проти Фінляндії...

 

У будь-якому разі у цьому історичному сюжеті (у цій сукупності історичних наративів) визнати Росії рацію у її тлумаченні протифінської війни, яко такої, що начебто мала певні слушні підстави (а не була лише імперсько-загарбницькою) було б для фінів абсолютно недопущенним приниженням та упосліджуванням.

 

Годі уявити собі також нині віднайдення якогось «спільного знаменника» у поглядах на суспільно-історичні взаємини, скажімо, ірландців та англійців... Кромвель – дійсно видатна постать європейської історії та Великої англійської революції середини XVII сторіччя... Але ні в Ольстері, ні тим більше у Дубліні (де знають, що військо Кромвеля фізично переполовинило ірландців, а багато із них опинилися у вимушеному вигнанні) Кромвелю не поставлено пам'ятника... І не може бути поставлено... Натомість у нас – у культурно та ментально креолізованій московським большевизмом Україні – ще досі бережуть і навіть заново воздвигають пам'ятники тим большевицьким імперіалістам, які організували остаточну окупацію України Росією у 1920-1921 роках (згадаймо особливу роль Лєніна у знищенні УНР).

 

Чому ж ми сьогодні маємо так легко погоджуватися на «общєрускіє» схеми ґвалтування нашої історичної гідности? Чи мало може нас упосліджували досі у цім «общєруском» контексті? Дійсно була тоді певна єдність та «общность». Але це завжди була «общность» вершника із конем. Все російське – абсолютно домінувало. У тім числі і на рівні звичайного простолюддя. Адже український селянин на Великій Україні не міг (а в підавстрійській Україні міг, бо тут була Конституція хоч і куца) навчати свою дитину рідною українською мовою (тому й виданий перед смертю Шевченком «Буквар» так і залишився без використання...). А російський мужик – міг (хоч і його теж дуже довго тримали у темряві). Нащо нам нова версія схеми «єдіной Русі»? Чи може російських діточок дискримінували теж за мовною ознакою, як дискримінованими та мовно безправними були діти із української Наддніпрянщини, із Полісся, зі степів, зі Слобідської України? Навіть, коли дуже відомий у місті Миколаєві меценат і громадський та просвітянський діяч Микола Аркас (до речі син адмірала російського флоту) збудував був у Миколаєві першу українську школу, – царська колоніальна адміністрація її негайно закрила... Так було скрізь. Навіть і початкова освіта рідною мовою в колоніальній Малоросії чи то так званій Новоросії була заборонена. Так тривало століттями, – починаючи ще від спалювання в часи царя Алєксєя Міхайловіча церковних книг із ознаками «мєстнічєства»...

 

Внаслідок всіляких обмежень, депривації та дискримінації українського культурного розвитку в Російській імперії склалася була цілком провінціоналізована (із численними структурально-функційними лакунами) культура (а – радше – асиметрія культурного розвою України та метрополії, зокрема неповнота та недорозвиненість власних еліт в Україні)...

 

В Україні абсолютна перевага всього російського дається взнаки до цього часу (включно із більшою якістю, різноманітністю та атракційністю – а не лише кількісною перевагою) русофонного телепродукту, русофонного сегмента телеканалів, російської кінопродукції тощо... На цьому тлі цілком недоречною є улюблене Колесніченком та иншими регіоналістами порівняння, бездоганної із погляду справедливости та демократії, законодавчої кодифікації двомовности в Канаді із можливим запроваджуванням (на основі цього доброго для нас, мовляв, взірця) офіційної двомовности в Україні. Тут досить сказати лише, що англомовна та франкофонна цивілізації та культури століттями розвивалася відносно вільно (та за помітного сприяння власних держав, чого завжди абсолютно бракувало України за винятком – частково – литовського періоду) та встигли були набути (накопичити) достатній ресурс своєї змагальницької потуги (і французи і англійці!) та відповідної культурно-цивілізаційної опороздатности щодо зовнішніх збурень (завдяки зокрема повному «наборові» своїх власних культурно-цивілізаційних чинників та співвідповідних із цими останніми розвинених суспільно-політичних структур... Ось чому престиж всього франкофонного і престиж всього англомовного (завдяки цим історико-культурним чинникам) завжди робив культурно-цивілізаційну потугу франкофонів та англосаксів відносно «урівноваженими» (порівняй із явно асиметричними історико-цивілізаційними можливостями у контексті російське – українське).

 

Адже, скажімо, українське мовлення (та той дійсний соціокультурний потеніцял, що за ним стоїть) досі усе ще характеризується недорозгорненістю (неповнотою, лакунністю) спектра своїх соціяльних функцій).

 

Замість того, щоб думати про невідкладну потребу усправедливленого (історично справедливого) – бодай часткового – вирівнювання постколоніальної асиметрії за рахунок додаткової інтенсифікації та всілякого заохочування, і стимулювання мовно-культурного будівництва в Україні якраз (та в першу чергу) на українофонній основі мовне законодавтво Ківалова-Колесніченка фактично закріплює, фактично фіксує те, що стало наслідкам культурного та етнокультурного погромництва в Україні, – погромництва десятьох поколінь російських колонізаторів.

 

Тому і сучасне законодавче погромництва (а наслідок – не тільки звуження та повне вкорочення самого українського мовленнево-культурного поля, яко дійсного середовища живого побутування культури; але й цілковите – вже практично неоколоніяльне – заблоковування також і на майбутнє будь-яких шансів, можливостей, перспектив для розвитку українофонної культури, для поступового опановування соційокультурного простору (простору рецепції, інтерпретації та дійсної трансмісії) української культури у великих містах. Власне насамперед у містах, бо саме тут вирішується наша доля як нації.

 

Зрештою також селища та села України, які пасивно пристосовуються нині до панівних і дійсно «провідних» в умовах глобальної комунікативної та мультимедійної революцій міських взірців, сьогодні вже теж – трохи чи не остаточно – культурно маргіналізуються, культурно креолізуються та зросійщуються....

 

5. Способом участи у культурі є зокрема інвестування у дійсні культурні процеси щоденної своєї (кожного зокрема) мовленнєвої діяльности: залученість у дійсні (на українофонній основі) живі комунікативні ланцюжки. Усуцільнені згустки такого контактування (коли інтенсивність, частотність та ущільненість внутрішніх мовленнєвих актів набагато перевищує зовнішнє контактування (контактні «пасма», що тягнуться «назовні») і є реальним культурним тілом нації (нації не як «уявлюваної спільноти» , а яко дійсної інфосубстанції). У цьому я вбачаю не лише момент самовідтворення самого поля побутування культури (яко живого середовища, що дійсно зіткане із мільярдів і мільярдів контактувальних актів); але й також момент самовідтворення і трансмісії – передавання цінностей, смислів, типових реакцій та самих способів тлумачення (інтерпретативних моделей), що властиві націокультурному світові смислів – самому національному життю, яко унікальному смисловому світові та певному динамічному сплетивові щоденних потоків смислоруху...

 

Ось чому мовна асиміляція-русифікація є не просто звичайним «перемиканням» коду – звичайним собі переходом на инший «інструмент» комунікації, але й водночас із цим – вимиванням із української культури тих самобутніх та цілком неповторних смислових ресурсів (зокрема цілісних смислових мереж та лінґвокультурних конструктів), що кристалізувалися (в надрах живого мовлення та досвіду живого мовомислення) протягом багатьох і багатьох століть.

 

Зросійщення, яко ерозія наших смислових мереж є не лише руйнуванням самих підвалин української культури, але й є духовним онімінням нації: втрачаючи свій самобутній смисловий світ нація втрачає саму себе, а людство необоротно втрачає ще одну із культур.

 

6. Незалежний культурологічний часопис «Ї». – 2006, №45. – У пошуках втрачених еліт. – С. 36-37

 

7. З огляду на те, що у стратегіях української ідентичности (на відміну, скажімо, від стратегій ідентичности швейцарської; чи то на відміну від специфічних стратегій ідентичности ірландської ) визначальну роль відіграє такий визначник-індикатор як «своє рідне мовлення» втрата українцями своєї мови, зросійщення українців робить також цілком аморфною та невиразною (а також амбівалентно-двоїстою) і їх національну ідентичність. Тому боротьба за збереження рідної мови є боротьбою за самобутність, за свободу залишатися собою і бути собою.

 

Русифікатори-асимілятори розуміють це і саме тому кидають усі свої сили сьогодні на знищення української мови (через остаточне витіснення нашого мовлення із дійсного життєво-суспільного вжитку). До того ж абсолютне домінування («преобладание», «господствующее положение») саме русофонних дискурсивних практик у містах наче наочно (а – отже – і в соціопсихічному і в соціопрестижному плані) закріпляє постколоніальну асиметрію (асиметрію на користь російського, на користь проросійського) у містах, – у містах, що визначають дійсне майбутнє суспільства – його перспективи. Тому в цих обставинах над українським мовленням (і загалом над усім українським власне національним) висить дамоклів меч суспільної безперспективности і «безпотрібности» (цебто дисфункційности вже сьогодні української мови).

 

Недарма відомий українофоб (колишній секретар Донецької міської ради, а сьогодні вже народний депутат Верховної Ради) Микола Левченко публічно заявив, що «мы оставим для украинского языка фольклор»! Скажемо так (бо це цілком очевидно): чиї дискурсивні практики (цебто дійсне мововживання у дійснім житті) переважає, – того й влада (дійсне домінування) переважають.

 

Мали рацію деякі філософи-постмодерністи (від Мішеля Фуко до Річарда Рорті та Джудіт Батлер), що дійсні дискурси (провідні, панівні дискурси) – це і є влада (у тому числі – особлива можливість її контролювати, а також зберігати та консервувати). Влада дійсних дискурсивних практик э дискурсом влади... І тому і майже усі українофонні телепрограми (які стають нині все більш і більш рідкісними) сприймаються сьогодні яко дійсно майже всуціль кволі та анемічні.

 

Телеканали, які контролюються сьогодні переважно дуже далекими від української культури олігархами, (майже всуціль засадничо дійсно євразійського штабу) саме з огляду на це спроможні сьогодні контролювати (свідомо чи неусвідомлювано) також і процес остаточного розукраїнювання України.