Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Чого ми хочемо? (автор: Сеник Любомир)

опубліковано 28 серп. 2013 р., 11:02 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 вер. 2013 р., 10:52 ]

За час незалежности Україна пройшла довгий шлях державного становлення. Проте українське суспільство, на загал розуміє, що українці  у випадку бездержавности втрачають історичну перспективу. Понад 60% населення України підтримує державність, тобто вони розуміють, що державність є головною умовою існування народу. Бездержавні нації переживають загрозу духовного і фізичного знищення. Про це говорить наш історичний досвід. Проте виняток, тобто іншу думку, мають ті громадяни (на жаль, вони є!), які стоять на антидержавній, антиукраїнській позиції, яких варто іменувати як п’яту колону.

 

Немає потреби перераховувати всі ті політичні партії та громадські організації, які приховано чи одверто виступають проти державности та й проти українців.

 

Натомість, очевидно, слід наголошувати на тому, що більшість громадян вважають українську державність абсолютною необхідністю для реалізації духовних, економічних і політичних завдань, власне, з метою остаточного утвердження державности з наголосом неповернення в імперію під будь-яким виглядом, який сьогодні має кілька назв (як, наприклад, «Русскій мір», Митний союз, «Славянскоє православіє», «Русскоє єдінство», т.зв. «федералізація» всієї території України  або, на кінець, переписування нашої історії під редакцією запеклого українофоба Табачника і т. ін.), але з одним незмінним змістом – анти українством.

 

До речі, всі оті назви і дії призначені для затуманення неусвідомленого громадянина, що за ними фактично криється, а також з метою того ж таки «обалванення» мас, яким сьогодні найважливіше – вижити в цьому розбалансованому світі…  

 

Отож розвінчання цих чужих гасел, які є постійно діючим викликом українській державности, залишається одним із пріоритетних ділянок нашої контрпропаганди, яка, по суті, належно не налагоджена – попри всі можливости вільної преси і необмежених можливостей Інтернету.

 

За час незалежности офіційна влада не визначилась щодо ідеології. Л.Кучма під час свого урядування однозначно заявляв, що, мовляв, національна ідея «не спрацювала». В. Янукович у свій час різко заперечив ідеологію українського націоналізму («нам з ним не по дорозі»!), не вникаючи в сенс українського націоналізму, очевидно, під впливом страшилок радянського режиму.

 

Національний демократизм, культурний націоналізм для нинішнього президента, виходить, terra incognita. Зрештою, і для ширшого громадянства, в т.ч. й того українського, який десятиріччями перебував під впливом совєтської пропаганди і донині не має уявлення про іншу, не комуністичну ідеологію з його т.зв. ілюзорним, по суті, брехливим інтернаціоналізмом. Але якраз на цій ідеологічній

основі можна було, наприклад, здійснювати злочини у т.зв. афганській війні, у свідомости учасників якої, в переважній більшости, затрималася фіктивна назва «інтернаціональний обов’язок», який начебто виконували українці як гарматне м'ясо для задоволення імперіалістичних потреб імперії зла.

 

І донині не розвінчаний імперський міф, яким прикривало керівництво імперії свої справжні прагнення «просувати» т.зв. «соціалізм» в країни світу.

 

Нарешті, повний абсурд, коли досі Україна платить «афганцям» за їх «інтернаціональний обов’язок», в той час, коли Україна тоді не була державою, а колонією Росії, і не вона, а метрополія посилала українців в Афганістан на явну загибель. І вся дочасна влада в Україні остаточно не поставила в цій проблемі крапки над і.

 

Не поставила, бо вона не була і досі не є українською. І в той же час Україна не проголосила себе наслідницею (спадкоємницею) УРСР – навпаки, українці декларують свою державну тяглість (принаймні в ХХ столітті) від УНР і ЗУНР та їх об’єднання, від Закарпатської України, від 30 червня 1941 року, а не від колоніальної залежности під чоботом Росії.

 

Цей нинішній т.зв. постімперський, постколоніальний етап – це суцільна ганьба України з погляду відсутности чіткої української політики, внутрішньої і зовнішньої, пануючої бідности і злиднів, дискримінації українців, національної мови, культури, викривлення історії на догоду пануючим кланам і антиукраїнським силам, правового безправ’я в коридорах влади та в кабінетах правових і міліцейських структур, посилення кримінальної ситуації на всій території держави і т. д. і т. ін., що в цілому засвідчує глибоку кризу в царині духа, економіки і політики.  

 

Цього всього ми, українці, не хочемо. Ми виступаємо проти:

- московської ідеологічної агресії, яка триває донині від початків проголошення незалежности в усіх російських МЗІ, в «наукових» трактатах з історії України, в російському політикумі, якому імперська ідеологія закрила очі на реальну нині ситуацію;

 

- економічних махінацій і силових методів укладення торгово-виробничих угод, в яких, як правило, українська держава не виступає рівноправною стороною, а як «молодший  брат»; яскравою ілюстрацією цього імперського грища є історія з поставками газу, зазіхання на українські ГТС, нинішня торговельна війна, яку оголосила Росія, а держава в особі прем’єр-міністра коментує цю ситуацію, наче страус, який запхав дзьоба в пісок? мовляв, нічого подібного немає;

 

- політичного тиску Росії на Україну, яка має намір (якщо вірити президентові і його команді) і прагне підписати в листопаді угоду про асоціяцію з ЄС;

 

- безправ’я громадян в своїх соціальних прагненнях, а саме: проти нерівности перед законом, проти злиднів і бідности (достатньо порівняти прожитковий мінімум українців і соціяльний стан, наприклад, поляків);

 

- безправства в культурно-духовній сфері, нав’язування т.зв. другої «державної мови», дискримінації в конфесійній приналежности (з явними вивищенням – з боку державного чиновництва на чолі з президентом – чужої РПЦ МП і її «філіалу» – УПЦ МП, яка продовжує русифікувати Україну, як носій імперської московської ідеї).

 

Українці активно виступають з категоричною вимогою:

- підписати угоду про асоціяцію з ЄС, яка поверне Україну в інше, антимосковське русло, у вільний простір нашого існування в усіх життєдіяльних сферах – культурно-духовній, економічній, політичній. Це єдина запорука визволитися з-під ідеологічного, політичного та економічного тиску північного сусіда, покінчити з його культурно-духовною агресією, зберегти свою національну ідентичність, національну незалежність. Тільки Європа може нам забезпечити нормальний розвиток і в перспективі добробут всієї нації.

 

Ми, українці, вважаємо, що всі агітатори за МС виступають як вороги  нашого народу, нашої держави, вони є спецагентами РФ, яка не щадить великих фінансів для підбурювання українців і скерування їх на вигідні їм шляхи нового поневолення в «оновленій» імперії, яка прагне перед світом зберегти своє обличчя, фактично обличчя узурпатора чужих земель та імперіалістичної експансії для свого власного утвердження за допомогою політики і зброї. (Останні події з анексією території Грузії виразно вказують на справжні наміри і реалізацію політичного мислення сучасного керівництва Росії). 

 

Ми вважаємо, що на сучасному етапі і в перспективі вкрай потрібна консолідація всіх демократичних сил України та максимальна активність громадських організацій, які нараховують мільйони членів і є непереборною силою, покликаною домогтися неминучих змін в Україні. А зміни потрібні негайні і кардинальні!

 

Ми, українці, усвідомлюємо, що противник сильний і підступний. Але немає такої сили в світі, щоби подолати багатомільйонну націю, яка прагне свободи і вільного розвитку серед рівноправних народів світу.

 

З нами Бог і людство, представлене своїми урядами, зокрема тими, які справді прагнуть миру і добробуту для всієї людської цивілізації. Ми віримо в нашу перемогу, бо з ними Правда і Свобода.

Львів, 28 серпня 2013.                                                                           Любомир Сеник