Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Чого хоче Росія? (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 20 лют. 2014 р., 07:37 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 бер. 2014 р., 09:27 ]

Глобальний контроль над територіями, які входили в «мирні, щасливі роки» (читай: прокляті!) до новітньої імперії з назвою СРСР, на різних рівнях – політичному, економічному та ін., в т.ч. спецслужб, можна коментувати як відсутність у новостворених державах повного і безумовного суверенітету. Щодо України – тим більше, коли В.Янукович «закріпив» цей антиконституційний статус т.зв. «харківськими угодами». Ще однією ілюстрацією неповноти суверенітету міг би послужити акт викрадення з території «незалежної» України одного з опонентів режиму Росії. Фактів можна наводити багато, але насамперед поведінка президента України щодо Росії, з політичними керівниками котрої він постійно «консультується». Це слово свідомо наводжу в лапках, бо навряд чи відповідає воно характеру цих постійних зустрічей. Політичні експерти майже одноголосно відзначають, що В.Янукович веде себе як... губернатор Малоросії – невіддільної «часточки» імперії. В свідомості В.Януковича ніяк не утвердилося переконання, що Україна – самостійна, незалежна держава, суб'єкт, а не об'єкт у міжнародних відносинах.

 

В.Янукович – самозваний диктатор з того моменту, коли здійснив конституційний переворот, що його підтвердив т.зв. Конституційний суд, і таким чином він фактично втратив статус об'єктивного суду, бо сам порушив Конституцію в процесі визнання антиконституційного акту!

 

Майдан і наступні криваві акції проти учасників протесту засвідчили однозначно, що відповідальним за них є президент, який зосередив у своїх руках усю повноту влади. У цивілізованому світі державні керівники (президент, прем'єр-міністр, міністри) після таких подій подають у відставку. В Україні цього не сталося і, очевидно, не станеться. Щоправда, подав у відставку пан Азаров, який своєю бездарною політикою довів державу до грані економічної катастрофи. Про це переконливо говорять економічні експерти.

 

В цій ситуації В.Янукович «тримається» Росії, яка субсидує його режим, і їй абсолютно байдуже, на що витрачаються гроші. Але доведеться президентові за грошову допомогу чимось розплачуватись. Росія не належить до тих рідкісних держав, які прагнуть по-справжньому допомогти в критичних ситуаціях. Звісно, вона переслідує свої цілі. І найголовніша – відродити імперію в минулих масштабах. Коли цього неможливо зробити, то, принаймні, тримати під своїми впливами новостворені держави. Як це відбувається, бачимо в Білорусі: опозиція знищена, цензура наклала своє клеймо на ЗМІ, фактично не існує свободи слова; «дисципліна», за що міг би навіть дехто з українських громадян похвалити «бацька», насправді нагадує «режим палки»: точно виконуєш вказівки президента, не матимеш клопотів. Для приїжджого з України туриста, який запрагнув відвідати сусідку, надзвичайно подивує наявність старої більшовицької пропагандистської машини (наприклад, під час відвідання Брестської кріпості, яка тримала оборону під час Другої світової війни), а на вулицях повністю збережена комуністична символіка. Незрозуміло, чому білоруський громадянин, який заходить у «європейську» продуктову крамницю, в якій є все елементарно необхідне, він зобов'язаний показати паспорт, на підставі якого записують особу покупця і його паспортні дані! Це саме і в обмінному пункті іноземної валюти, (у нас, в Україні, частково вже введено цей контроль, хоча – я переконаний – його варто було б застосувати до тих панів, які мільйонами переводять валюту в офшорні зони). Вже годі говорити про те, що президент Білорусії, як правило, говорить по-російськи, тим самим демонструючи свою приналежність до Російської імперії в зневагу до рідної мови білорусів. (З цього погляду В.Янукович подібний до нього).

 

Є інші, ще жорстокіші прикмети: достатньо зібратися невеликому гуртку сміливців, які висловлюють солідарність із українським Майданом, як розправа над «непокірними» наступає негайно: розгін, арешти і т. ін. Це вже не демократія! Зрештою це саме і в Росії.

 

На одному епізоді варто зупинитися детальніше. Під час святкування ювілею українського письменника О.Стороженка, який проживав і похоронений у Бересті, була проведена в Брестському університеті міжнародна наукова конференція, на котру приїхали, зокрема, науковці зі Львова. Відбувалася дивина: під час конференції, панахиди над могилою письменника, екскурсії до «маєтку» О.Стороженка, нарешті, і на традиційному фуршеті – постійно перебував працівник місцевого КҐБ! Після конференції наслідки «пильного ока» не забарилися: україніста, який фактично організував цей форум, звичайно, за згодою ректорату, звільнили з роботи, а відділ україністики ліквідували, заборонили видання матеріалів конференції. Ось так діє «демократія» в Білорусії.

«Білорусизація» України, про що не раз говорили політичні оглядачі та експерти, є реальним фактом, більше того – значно поглибленим з моменту всенародних протестів на майданах України.

 

Немає найменшого сумніву, що силовий фактор з боку влади застосований не без «консультацій» В.Януковича в пана Путіна, може, і не без «негласної» участі відповідних російських каральних структур у кривавих актах придушення протестів. Достатньо послухати організатора автомайдану Д.Булатова в інтерв'ю, котрі він давав за кордоном, де й залишився, усвідомлюючи небезпеку для свого власного життя та його родини, але саме за кордоном проводячи автомайданні протести проти режиму Януковича.

 

Експерти відзначають, що російська «сторона» радить В.Януковичу силовий варіант завершення протестів, але наразі самозваний диктатор на це не йде. Може, й не піде, бо за всяку ціну прагне, залишившись на своєму «престолі», перебути певний час і перемогти на президентських виборах. Немає сумніву, що переможе, бо відомо усім громадянам України, яким чином відбуваються вибори – фальсифікації, підкуп, силові методи, «адміністративний ресурс» і т.д. Звісно, про відставку, що є основною вимогою Майдану (також звільнення арештованих учасників протесту і покарання винних за криваві злочини режиму) В. Янукович навіть слухати не хоче Наразі ці вимоги не виконані, хоча «майданівці» звільняють адміністративні приміщення... Основні вимоги не будуть виконані, про це свідчить інтерв'ю В. Януковича, що його провів В.Коротич. Мабуть, В.Янукович – в силу своєї інтелектуальної довершеності – не бачить (не хоче бачити) реального виходу з політичної кризи, на що націлює Майдан. Тобто він прагне за всяку ціну залишатись диктатором України і успішно для себе провести вибори.

 

У цій ситуації Росія, офіційно заявляючи про невтручання у внутрішні справи України і демонструючи своє «право» на власну думку щодо Майдану та Європи, яка, мовляв, багаторазовою присутністю в Києві представників ЄС уже заздалегідь «продиктувала» Україні вибір в той час, коли б це мав зробити народ, – виступає начебто «захисницею» прав і свобод українського народу. За словами пана Лаврова виходить, що за український народ вибір нібито зробила Європа. Ця та інші безглуздості засвідчують, що Росія не хоче бачити Україну в Європі, що європейські цінності для Росії не становлять нічого і що (виходячи з тексту і підтексту виступу пана Лаврова) цінності російські мала б прийняти Україна.

 

Якщо хтось скаже, що це не є втручання у внутрішні справи України, тоді краще нехай замовкне!

 

Пан Лавров, вибудовуючи свій «закручений» текст, одверто проговорився, що варто Росії та Європі сісти за стіл переговорів, а предметом цих переговорів про... перерозподіл впливів у Європі та світі мала б бути Україна як розмінна монета, тобто одна із тих, що знаходяться між Росією та Європою. Все це у статті російського міністра закордонних справ «У розумінні ЄС і США «вільний» вибір за українців вже зроблено», опублікованій в газеті «Коммерсант» 13 лютого ц.р. (див.: Микола Сірук. «Приклад «радянської контрпропаганди» і попередження Європі» і коментарі Лілії Шевцової, провідного наукового співробітника Московського центру Карнегі та Володимира Огризка, екс-міністра закордонних справ України //День, № 27-28, 14-15 лютого 2014 р. ). В.Огризко висловив здивування, що «Російська Федерація не хоче поділяти цінностей Європейського Союзу [...], не хоче поступати в ЄС, тобто перебирати ці засади, на яких власне стоїть весь післявоєнний світ», водночас він бачить публікацію пана міністра «як абсолютно непристойну пропозицію Європейському Союзу спільно з Росією вирішувати долю інших країн, які знаходяться поки що між ними. Це така собі спроба дати політичного хабара Євросоюзу та поділити сфери впливу».

 

Від такого ляпаса на адресу російського (і Росії!) чиновника хоч застрелься! Та в політичній грі, яку веде Росія, не стріляються, бо зрештою честь і гідність вельми притуплені (сумнівно, чи вони наявні), коли йдеться про розширення впливів імперії та її розбудову – територіально і політично.

 

Таким чином, Україна в мислях політиків та діячів сучасної Росії не є самостійною державою, бо вона вже на краю розпаду, їй грозить громадянська війна, дефолт, а народ на стадії вимирання. Всі ці страшилки у російських ЗМІ безперервно продукуються з метою обалванення російських громадян, показати Україну як «ворога № 1». Відомо, як у свій час пан Путін висловився про Українську державу: мовляв, складену «з клаптиків», які додала їй і Росія! Чого сподіватися нині від цього пана президента?

 

В діяльності Майдану як всенародного об'єднання українців, які протестують проти режиму, проти нищення духовних основ нації – мови, культури, історичної пам'яті, проти злиденного життя і водночас корупції в усіх ешелонах влади, судової системи, що втратила елементарну спроможність об'єктивного, не упередженого судочинства, що здійснюється не за законом, а за «соображеніями», особистими уявленнями диктатора... Таке правління – режим немає найменшої перспективи, він приречений на повний злам.

 

На що надіється північно-східний сусід? На те, що, справді, переможе диктатор? Невже забули, як і чим закінчуються диктатори, які проводили подібну політику і в час протестів застосовували криваві методи придушення?

 

Гадаю, в українській ситуації не буде винятку.

 

Проте умови, які диктує влада, з боку Майдану піддаються критиці, оскільки режим ні на крок не відступає, не виконує вимог Майдану. Навіть якщо в даний момент немає гострого протистояння, все ж політична криза поглиблюється: тупиковий стан переговорів, від влади затягування часу, запускання на Майдан провокаторів («тітушок» чи раптом опанованих пристрасною ідеєю «спокою і порядку» в столиці і т.ін.) – свідчення того, що влада фактично не зацікавлена в домовленостях з Майданом, начебто не розуміючи, що саме від вирішення цих питань якраз залежить завершення конфлікту. Тим більше, режим вважає, що Майдан не представляє більшості народу.

 

Це твердження, все ж таки, потрібно спростувати, оскільки систематично на майдан прибувають люди з різних регіонів України і, побувши на Майдані кілька днів, повертаються додому, а на їх місце з того ж таки населеного пункту приїжджають наступні. Така організованість виключає стороннє, тим більше якесь міфічне із-за кордону, втручання, що форсують платні провладні газетярі і т.зв. коментатори. Таким чином на Майдані побували мільйони людей, які – треба особливо підкреслити – без примусу, з власної волі виявляють протест проти ганебного життя, умови якого нестерпні і принижують людську гідність.

 

Напевно цього не розуміє президент-диктатор, він не може «опуститися» до рівня середньо статистичного громадянина, побачити в ньому людину, яка має право заявити про свій протест і устами мільйонів, що вийшли на майдани України сказати йому гірку правду: «Банду геть!» І в цьому кличі мільйони власне бачать диктатора, який чинить над ними несправедливі суди, калічить і вбиває. А «на людях» грає цивілізованого політика, якого зобов'язані чути всі «його піддані». Чим не цар у подобі всесильного супермена з повноваженнями на посягання життя. Це вже з кримінальної сфери, що для нині чинного, хоч і тимчасового уряду вкупі з президентом не новина.

 

Може, й не випадково в очах північно-східного сусіда «губернатор Малоросії» мав би стояти перед ним на витяжку (звісно, нерівноправний з ним!) і слухати його, затаївши подих.

 

Приблизно так і відбувається. Напередодні Вільнюського саміту влада в особі тодішнього прем'єр-міністра Азарова оголосила, що Україна не підписуватиме угоди про асоціацію з ЄС. До речі, прем'єр-міністр не має повноважень приймати політичні рішення, це прерогатива президента. І тоді чи й раніше відбувається посилена пропаганда М.С. Т. зв. «Український вибір» пана Медведчука та інших агентів чужого (російського) впливу набуває всеукраїнських обертів. Не треба великої аналітичної мудрості, щоб зрозуміти, що головним диригентом цих політичних шоу є Росія. «Карнавал» (інакше не назвеш!) ідей Митного Союзу, його «переваг» над Європейським Союзом, посилений носіями і розробниками «русского міра», «єдінаго русскаго народа» захлиснув територію України, підключилася активно т.зв. п'ята колона і, звичайно, Партія регіонів в особі депутатів Верховної Ради України. Вся ця карнавальна вакханалія триває мало що не донині, не припиняється, обростаючи новими «пропозиціями» на кшталт федералізації всієї України. Звісно, пан Путін (як «консультант») висловився однозначно, що він не проти цієї ідеї, бо, мовляв, вона відкриває якісь, знову ж таки, міфічні блага для всього народу.

 

Тут же не забарилися пропонувати і підтримати цю ідею й доморощені комуністи з дуже умовним епітетом «українські», оскільки в них українськості є як кіт наплакав, та й комунізму чи не в такій же мірі: керівники комуністів такі ж олігархи, як і партійці-регіонали, а прізвища загальновідомі, тому на це немає потреби витрачати час і обсяг загалом невеликої статті, яка мала б бути опублікована чи в газетах, чи на сайтах Інтернету... Слід додати, що в «українських» комуністів, вірних союзників ПР у Верховній Раді, пам'ять коротка, коли один з представників цієї партії, що тягне свої початки ще від часів КПРС, пробував на одному шоу сказати, що відомі злочини комуни – Дем'янів Лаз чи в тюрмі на Лонцького, чи голодомор-геноцид 32-33 і т.д. – не на їхньому рахунку. А на чиєму? На рахунку диявола, який звалився на Україну і косив, як Жовтий Князь, мільйони людей, чинив та й чинить донині злодіяння, сіє трагедії. А нині хоче «благоденствувати», прикриваючись статусом президента, який, проте, став кривавим диктатором.

 

Немає такої людини, зокрема й політика, котрий міг би сказати, чим закінчиться протистояння народу проти злочинної влади. Єдине, що можна і треба на весь світ казати, щоб почули: ця влада мусить відійти, аби не сталося те, що прогнозував український Геній: Настане суд, Заговорять І Дніпро, і гори, І потече сторіками Кров у синє море...

 

Має, нарешті, замовкнути Росія, бо це не її «дєло» обговорювати справи в Україні.

 

Панове президенти-диктатори! Спам'ятайтесь, посієте вітер – пожнете бурю!

 

Львів, 18 лютого 2014.