Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Чи зупинить українське літо "російську весну"? (Автор: Мороз Віктор)

опубліковано 20 черв. 2014 р., 08:07 Степан Гринчишин   [ оновлено 1 лип. 2014 р., 09:09 ]

Непристойно високий рейтинг російського президента в 83%, як комплекс колективної неповносправності, зазнав тяжкого випробування: Володимир Путін став "нерукоподаваємий" серед лідерів світових держав.

 

Без сумніву, росіяни ще більше образяться на весь світ. До цього вони ображалися, що їх не люблять. Що вони гірше інших живуть тому, бо хтось живе краще. Що хтось загарбав у них шмат "исконно русской земли", яку вони самі перед цим загарбали. Що з ними разом чомусь не хочуть жити в одній державі їхні невдячні сусіди. І ще багато за що.

 

Взагалі образа – це майже природній стан російської душі. Є підозри, що цей стан свідомо культивувався в російській людині й час від часу спрямовувався на зовнішнього ворога для випускання пари. Росія від того все більше приростала землями, а народ усе біднішав. На відміну від своїх можновладців.

 

Можна лишень уявити, який комплекс національної неповноцінності засів у душі російських патріотів, коли імперія в кінці 20-го століття втратила одразу купу земель.

 

Повернення хоча б частини втраченого – стало національною ідеєю.

 

І тільки-но вони наповнилися гордістю за свого лідера, котрий зумів таки повернути Росії рідний Крим і віддали йому свої симпатії, як заздрісні й завжди вороже налаштовані до Росії європейці посміли йому не подати руку. Та ще демонстративно перед усім світом. Британський прем'єр Девід Кемерон враз перетвориться у ворога всього російського народу.

 

Разом із тим це сталося. Від 5 червня 2014 року із цілком побутової обставини, котра, проте в дипломатії значить неймовірно багато, розпочався відлік новому світовому порядку, де Росії оголошено моральну ізоляцію. І як не дивно, це значить для Путіна й російської еліти не менше як оголошення третього рівня економічних санкцій.

 

Володимир Путін анексією Криму й ескалацією воєнних дій на Сході України розірвав тонку, але досі надійну мережу глобальної безпеки, встановленої в Європі.

 

Світ опинився на межі нового конфлікту. А Росія – у повній ізоляції.

 

Чому величезній і невпорядкованій Росії так не вистачало досить занедбаного Криму – нині вже важко сказати. Мабуть, спрацьовує роками культивований як в офіційній, так і в медійно-культорологічній пропаганді майже лозунг: "Кримнаш!"

 

Просто наш і все. Без особливих пояснень. Хіба що цілком зрозумілі для пересічних росіян бродячі стереотипи на кшталт "исконно русская земля", "город русской славы".

 

Ці наївні, що не витримують жодної критики, банальні радянські фразеологізми, очевидно, потроху б забувалися, якби не ідея, що народилася в певних колах російської інтелігенції й була використана владною елітою. Нинішні господарі Кремля переконали себе, а відтак і російське суспільство, що збирання одвічно руських земель, насильно роз'єднаних ворогами слов'янського світу, – інтегральна ідея Великої й Святої Росії.

 

Урешті отримуємо парадоксальну ситуацію: досить закрите, консервативне, схильне до ізоляціонізму російське суспільство час від часу спрямовується на загарбання чужих земель. Під лозунгом допомоги братам.

 

Цей національний месіанізм можна було б легко віднести до загадкової та ірраціональної російської душі. Але, на жаль, усе значно простіше. І світова історія знає чимало прикладів, коли під виглядом месіанства й зовні благородних поривань крилися зовсім інші наміри.

 

Згадаємо для прикладу абсолютно ідентичний досвід Німеччини 20-30 років минулого століття, коли Альфред Розенберг та Адольф Гітлер проповідували возз'єднання німецького народу. Чим усе це завершилося – добре відомо. Як відомий і безславний кінець примусового об'єднання південних слов'ян під рукою Слободана Мілошевича вже зовсім нещодавно.

 

У Росії це ще складніше.

 

Спочатку правляча еліта нещадно грабує своїх громадян і доводить їх до неймовірно вбогого стану – а потім шукає або зовнішнього ворога, або зовнішні обставини, котрі не дозволяють росіянам жити заможно й у достатку.

 

Українці не готові були до проявів такої "братньої любові" своїх близьких сусідів, котрих вони довго чомусь мали за братів. І настільки не готові, що й самі не здогадувалися. Потрібна була лише зовнішня агресія, щоб виявити ті порожнечі в державному будівництві, котрі враз і найшвидше треба було залагодити.

 

Армія недієздатна.

 

Міліція, СБУ й внутрішні війська практично відсутні.

 

Генерали й старші командири – у підпорядкуванні сусідньої держави-агресора.

 

Фінанси в критичному стані, гривня невпинно девальвує, а колишній президент вкрав півкраїни й нині перебуває в бігах.

 

На фоні цієї ледь не державної катастрофи народжується громадянське суспільство, яке створює власні збройні сили, організовує їм сучасне військове забезпечення, починає жорстко контролювати владу.

 

І хоч процес оздоровлення суспільства й формування політичної нації фактично лише розпочався, але він не зупиняється й триває далі.

 

Важко? Дуже. Але пригадуються слова мудрого Ніколо Макіавеллі: "Щоб пізнати силу італійського духу, Італії довелося впасти як ніколи низько, – зазнати ще більшої неволі ніж гебреям; ще більшого гніту ніж персам; ще більшої роз'єднаності ніж афінянам; відданою на поталу беззаконню; бути обезголовленою, розбитою, сплюндрованою, спустошеною, розіпнутою й доведеною до великої руїни".

 

Гарантією незворотності українського відродження стає нове покоління людей, котре свободу сприймає як принцип – і цим категорично відрізняється від своїх досить кревно близьких, але духовно надзвичайно далеких сусідів.

 

Досі в Україні героєм був не той, хто переміг, – а той, хто став жертвою. Нині все змінилося: українці прагнуть перемог. І можливо, найбільше – над своєю одвічною нездатністю до консолідації.

 

Може вже не варто так переоцінювати "руконеподавання" Володимиру Путіну як знак геополітичних змін.

 

Але для українців – це точно знак, що закінчилася "російська весна". І за календарем, і за логікою життя таки має прийти українське літо.

 

Урешті, українці довели, що вони варті того. Чи не так?

Віктор Мороз, спеціально для УП