Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Чи питання націоналізму актуальне? (Автор: Величко Лев)

опубліковано 27 черв. 2013 р., 09:38 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 лип. 2013 р., 10:39 ]

Історія розвитку людства в минулі сторіччя характерна постійною боротьбою між націями, а не між класами. Розглядаючи виникнення і занепад держав можна зауважити одну закономірність – сильні нації досягали своєї державності, а слабші – розчинялись у сильнішій нації.

 

У геополітиці відомо, що в одній державі дві рівносильні нації співіснувати не можуть. Через деякий час така держава неминуче розпадається або трансформується. У недалекому минулому Югославія розпалась на Сербію, Хорватію, Словенію, Македонію, Косово (заселене албанцями). Має місце довготривала ворожнеча в Північній Ірландії, де відбуваються конфлікти між протестантами (англійцями) і католиками (ірландцями). Рівень цивілізації впливає на методи вирішення проблеми. Чехословаччина мирним шляхом розпалась на дві незалежні держави – Чехію і Словаччину. В Африці плем’я тутсі вбивало своїх опонентів хуту, а ті теж відповідали вбивствами. У результаті сумарно загинуло до одного мільйону людей.

 

Найбільш яскраві приклади боротьби між націями, точніше винищування інших націй росіянами, спостерігались на території Російської імперії. Ось деякі факти.

 

У Російській імперії весь час йшло винищення українців як етносу. Так на Великій Україні за часів Російської імперії відбувалось масове виселення українців на Поволжя, Казахстан, Середню Азію, Далекий Схід, хоча українці мали достатньо земельного ресурсу в Миколаївській, Херсонській, Одеській областях.

 

У лютому 1918 року російські війська під командування Муравйова захопили Київ. Вони розстріляли у Києві близько 5 тис. мирних жителів. У цей час по Києву їздив броньовик з написом «Смерть українцям!». Говорити на вулицях українською мовою або одягнути вишиту сорочку означало підписати собі смертний присуд.

 

Період 1915-1920 років був сприятливим для української нації. Відбулось різке зростання національної свідомості. Усе це було оцінено як загроза існуванню Російської імперії, тому російські шовіністи організували голодомор української нації (1932-1933рр.) та масове винищення інтелігенції українського народу.

 

Примусовий перепис українців на росіян на території Кубані, Зеленого Клину і заборона та нищення українських елементів на цих територіях. Людей, які не хотіли змінити своєї національності, чекало заслання.

 

Мало місце свідоме винищення чоловіків-українців під час Другої світової війни, коли їх, щойно мобілізованих, без будь-якої військової підготовки кидали на передову. Жуков говорив: «Все хохлы изменники. Чем больше их в Днепре утопим, тем меньше в Сибирь вывозить надо будет».

 

Але найбільш яскравим винищуванням українців було панування росіян у Західній Україні.

 

Згідно наукових досліджень для зміни суспільної моралі на певній території, необхідно знищити 10% її носіїв. Будь-яка окупаційна влада завжди знайде зачіпки для обґрунтованого винищення 10% і більше корінного населення. Представники російської імперії перевиконали цей показник у Західній Україні.

 

У донесенню Хрущова Сталіну від 15 листопада 1944 року писалось: «С 28 октября по 5 ноября с. г. я выезжал в западные области Украины. Был во Львове, районах Львовской области и в г. Ровно, где ознакомился с состоянием борьбы с бандами украинско-немецких националистов. В результате проведенных мероприятий по борьбе с оуновским бандитизмом, усиления чекистско-войсковых операций и политической работы среди населения количество бандитских групп и бандпроявлений несколько уменьшилось. Если в августе с. г. на территории западных областей УССР имело место 418 бандпроявлений, то в октябре их было 338. Со времени освобождения западных областей Украины уничтожено 45742 бандита и захвачено живыми 38000 бандитов. (За оцінками істориків в УПА воювало 100-120 тисяч бійців. А тут лишень за липень, серпень, вересень і жовтень місяці 1944 року 45742 убитих та 38000 заарештованих. Отже, вбивали і арештовували українців «для устрашения».)

 

Считаю необходимым ввести военно-полевые суды при войсках НКВД. Для устрашения бандитов по приговорам этих военно-полевых судов осужденных к уничтожению не расстреливать, а вешать. Суды необходимо проводить открыто с привлечением местного населения. Результаты судов в печати не освещать. Приведение в исполнение приговоров военно-полевых судов производить публично в селах, по возможности там, где совершил преступление осужденный. Это подействует более отрезвляюще на бандитов…»

 

Згадує Марія Михайлівна Фіщук: «То було на Коляди 1945. Я вчилася у Луцьку, на педагогічних курсах. Здається, заняття того дня перервали чи й відмінили зовсім. Нас повели на площу біля замку, де зараз ярмарок. Коли прийшли, тут було вже чимало людей. Усі заціпеніло дивились в одне місце. Туди, де височіли дві шибениці. Майже впритул коло них стояли вантажні автомашини з брезентовими фургонами на кузовах. Були обернуті до шибениць задніми бортами. Від кожної шибениці тяглась у фургон вірьовка. Хто був у фургонах і скільки їх було, ми не бачили.

 

Виступив якийсь офіцер. Сказав, що точиться ще війна, але до перемоги над гітлерівською Німеччиною вже недалеко. Тим часом і тут, в тилу, наближаючи цю перемогу, війська НКВД ведуть успішну боротьбу з «бандами українсько-німецьких націоналістів – зрадниками українського народу». Недавно одну із таких банд розбито. Двох бандерівців захоплено живцем. Суд призначив їм вищу міру покарання – смерть через повішення. Зараз і буде виконано вирок.

 

Після виступу офіцера машини водночас рушили вперед. Прив'язані до шибениць зашморги вишарпнули з фургонів двох. Розгойдуючись, вони повисли на перекладинах. І раптом один із повішених обірвався. Натовп тяжко зітхнув. Енкаведисти на якусь мить розгубились. І цього вистачило, аби він, а це був В'ячеслав Новосад, підвівся на ноги. Хитався. Кров на губах йому виступила. Хрипло крикнув:

– Ми хоч помремо, але Україна буде нас пам'ятати! Україна знатиме про нас правду!

– Помилували б вже його, – молитовно прошепотіла якась жінка поряд мене, – бо вже й Господь-Бог над ним змилувався.

 

Але на помилування сподіватися не доводилось. До Новосада підбігли енкаведисти. Схопили, увіпхнули в автомашину, що точилася заднім ходом до шибениці, аби за хвилину, допоки новий зашморг в'яжеться, знов рушити вперед. І знов вірьовка порвалась. І втретє – теж. Його повісили тільки за четвертим разом. Після другого разу він ще якось підвівся на ноги, але говорити вже не міг. Ротом, носом, вухами текла кров. Після третього – тіло його зробилось нерухомим. Мабуть, він був уже мертвим.»

 

Згадує Катерина Гайсак: «Це сталося 11 січня 1945 року в Стрию. На міському майдані енкаведисти спорудили шибеницю, зігнали жителів Стрия і довколишніх сіл, які й стали свідками страти п'яти українських патріотів. Їх повісили на очах закам'янілих від жаху людей. Дарма, що в одного з них обірвався шнурок, – знайшовся інший, кат знову взявся за звичну справу. Серед страчених були мій брат Зиновій Гайсак і наш односельчанин з Дашави Петро Стефанів. Братові виповнилося 34... Страчених зняли вночі з 13 на 14 січня. Десь закопали. Де, ніхто не знає.»

 

За неповними даними з 1939 по 1955 роки із західноукраїнських земель на територію Росії «неисходимой» було вивезено 2 196 170 чоловік або 20,5% від всього населення. А скільки було розстріляно?

 

Одночасно здійснювалось переселення росіян на українські землі. До 1939 року у Львові практично росіяни не проживали. У 1970 році їх у Львові проживало до 130 тисяч.

 

Депортація українців з їх правічних земель Холмщини, Надсяння, Лемківщини, Любачівщини, Підляшшя. Перше переселення українців з Лемківщини відбулось у березні 1940 року із залізничної станції в Сяноці. Польщі, як держави, вже не існувало. Задумаймось: «Чому росіяни зажадали від Німеччини допомоги у депортації лемків з їх рідних земель?» З осені 1944 року процес викорінення українців з їх земель продовжився. 9 вересня 1944 року був підписаний договір між урядом УРСР та Польським Комітетом національного визволення «Про евакуацію українського населення з території Польщі». Ще польської держави не існувало, а депортація українців вже була запланована. Зрозуміло, що ініціатором депортації виступала Росія. Очевидно, що Росія хотіла зібрати всіх українців на їм підвладній території з метою подальшої їх русифікації. Однак, не так сталось, як російські шовіністи планували.

 

У своїй розвідці «Чех і Слов'янин», опублікованій у 1846 році відомий чеський філософ і борець за свободу Карел Гавлічек (1821-1856) писав, що кісткою незгоди між москалями й поляками є Україна, бо як москалі, так і поляки претендують на виключне право поневолювати український нарід.

 

25 червня 1919 року «Комісія для польських справ» Версальської конференції передала Східну Галичину (Західну Україну) під тимчасову адміністрацію Польщі. Цей мандат мав тривати 25 років і при умові:

1. На тимчасово адміністративній території буде встановлено автономія, засади якої узгодить окрема угода між державами Антанти й Польщі.

2. Запевнені будуть політичні й релігійні вольності для людности.

3. Людність матиме право остаточно висловитися, щодо державної приналежності тієї території.

 

У першій польській конституції, що її схвалив сейм 17 вересня 1921 року було зобов’язання Польщі надати автономію «Східній Малопольщі», так поляки називали Західну Україну.

109 стаття. Кожен громадянин має право зберігати свою народність, плекати свою мову й національні особливості .

110 стаття. Надавала національним меншинам право вільно закладати власним коштом школи й інші виховні установи, наглядати за ними й завідувати ними з правом користуватися у них власною мовою.

 

Все вище сказане було обіцянками.

 

15 березня 1923 року Рада послів у Парижі признала повні суверенні права Польщі на всіх землях. Після цієї дати патологічна, так стверджував Микола Ковалевський (член уряду УНР), який 1930-39 роки проживав у Варшаві, ненависть поляків до українців висвітлилась у повній силі. Проілюструємо це тільки на діяльності польської влади у галузі шкільництва.

 

Погляд польських шовіністів на українське питання у тих часах висвітлив голова «народових демократів» Марцеліго Прусинський: «Головно від школи залежить розвиток польськости в східних воєводствах.» Почалось нищення українських шкіл. У 1922 році на території Західної України було 2450 українських шкіл, а в 1926 році – 864 школи. Державних двомовних шкіл у 1922 році не було, а в 1926 році – 1130. Польських шкіл у 1922 році було 2343 школи, а в 1926 році – 2292 школи. У двомовних школах головні предмети викладались польською мовою, українською мовою – латина, руханка і т.д. Викладачами в українських та двомовних школах переважній більшості були поляки і євреї. 2 березня 1924 року була усунена українська мова у внутрішньому і зовнішньому урядуванні в усіх державних і приватних гімназіях, школах. Не було ані однієї учительської семінарії, ані однієї ремісничої, промислової, торговельної або будь-якої іншої фахової школи у Польщі, де викладання велось би на українській мові.

 

У 1938-39 роках, коли творилась Карпатська Україна, то угорські та польські уряди скеровували терористичні групи для творення хаосу на цих територіях. Одночасно традиційні вороги, поляки й москалі, знайшли між собою спільну мову й активно вимагали від чеського уряду та уряду Німеччини не допустити створення держави Карпатська Україна.

 

На території Перемиської Єпархії в 1939 році жило 540 тисяч українців греко-католицької віри. Вони молились у 689 церквах і були об’єднані у 363 парохїях. На сьогоднішній день з 689 церков 346 вже зруйновані або не придатні до реставрації, 245 церков перероблені в костели, 61 церква закриті або використовується як склади, допоміжні приміщення, 28 церков перебрала православна церква, 9 церков використовуються як музеї української церковної архітектури. Населення, яке проживало на території Перемиської Єпархії, у 1939 році ділилось: 65% –українців, 25% – поляків, 8% – євреїв та 2% інших національностей.

 

У селі Павлокома була церква Покрови Пречистої Богородиці збудована в 1909 році. 3 березня 1945 року поляки з сусідніх сіл, при сприянні влади, обступили село, зігнали всіх людей українців до церкви. Потім виводили на кладовище, де їх мордували, різали і кидали в заздалегідь приготовлені ями. Тоді замучили 324 людину, навіть вбивали дітей віком 4 рочки. На сьогодні церкви немає, її розібрали польські «християни».

 

Висновок. Біда української нації в тому, що спрацьовують стереотипи накинуті російським шовінізмом і на істориків.

 

Майже кожний підручник про Україну починається із Київської Русі. Чому не стверджується, що українська нація була сформована ще раніше. Хоча історики й говорять «праукраїнські племена мали спільну мову, однакові вірування (поганство)». Хорвати, які жили між Дністром і Дніпром, пішли із цієї території в 7-8 століттях. Але українська мова і хорватська мають надзвичайного багато спільного. І це при відсутності спільного кордону. Чому так? Це означає, що українська мова всередині першого тисячоліття була сформована, відшліфована, була повноцінною для того, щоб не змінюватись суттєво із плином часу. Як тут не згадати теорії російського шовінізму про не перспективність, штучність, незграбність, вторинність української мови у порівнянні із російською.

 

На попередню силу українців вказує наявність корінного населення, яке належить до УГКЦ. Людей можна асимілювати. Цей процес не дуже тривалий, однак змінити вірування людей надзвичайно важко. На території Словаччини, Угорщини, Румунії доволі багато людей, які визнають свою приналежність до УГКЦ. Це означає, що це були землі заселенні українським етносом. Закарпаття з 1015 року відійшло до Угорщини. Однак, тривала відсутність української держави не вбила українського духу. При першій нагоді в 1939 році на цих землях була проголошена Карпатська Україна з Августином Волошином на чолі.

 

Україна, як самостійна держава, не нищила жодний нарід, а інші іменем своїх держав нищили нас на нашій ж обітованій землі; тому каятися і просити прощення треба не нам.

 

Минуле століття для українців було століттям їх винищення, безкарного вбивства. Необхідно зрозуміти, що тільки наявність потужних українських збройних сил може все це припинити, бо іншої мови окупанти не розуміють.