Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Чи має право нація на самозахист? (Автор: Колодій Микола)

опубліковано 8 лип. 2016 р., 10:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 13 серп. 2016 р., 01:02 ]

 

Щойно почалась польсько-українська війна (листопад 1918 року), а новостворений польський уряд вже робив дипломатичні заходи, щоб Світова Конференція надала їй право включити Східну Галичину (Західну Україну) в межі польської держави. Однак триваюча війна між Польською Речи Посполитою та Західно-Українською Народною Республікою (ЗУНР) не сприяла прийняттю кінцевого рішення по цьому питанню, хоча Польщу підтримували держави Антанти, а особливо Франція, яка сформувала та озброїла армію ген. Галлера.

 

Поразка ЗУНР у війні з Польщею привела до того, що на Світовій Конференції в Парижі 25 червня 1919 року Східну Галичину (Західну Україну) було передано під тимчасову адміністрацію Польщі. Прийняття такого рішення обґрунтовувалось твердженням: "Для забезпечення спокою і недоторканості суспільного майна Східної Галичини перед небезпеками, які загрожують їй від большевуючих бандитів, Найвища Рада постановила уповноважити військові сили Польської Речи Посполитої посунутися аж до Збруча. Ця постанова втрачає свою силу, якщо пізніше Найвища Рада прийме інше рішення в справі державного становища Східної Галичини".

 

Ця постанова надавала право Польщі ввести війська в Східну Галичину на 25 років і під умовою, що:

 

-на цій території буде встановлена автономія, права якої затвердить окрема умова між державами Антанти і Польщею;

- будуть забезпечені політичні й релігійні свободи для населення;

- населення матиме право остаточно висловитися щодо державної приналежності тієї території.

 


5 липня 1919 року польська делегація у Парижі виступила з проектом «Статут Східної Галичини». В ньому пропонувалось створення Сейму для Східної Галичини з правом прийняття законів, які би вирішували питання: культури, освіти, комунального господарства, хліборобства, торгівлі та інших питань, які будуть передані від загальнодержавного Сейму. Урядова мова – польська і українська з рівними правами.

 

Перша польська конституція, яка була схвалена Сеймом 17 березня 1921 року стверджувала:

 

Стаття 109: " Кожен громадянин має право зберігати свою народність, плекати свою мову й національні особливості.

 

Окремі закони забезпечують меншинам у польській державі повний і вільний розвиток їхніх національних особливостей".

 

Стаття 110 надавала національним меншинам право вільно закладати власним коштом школи й інші виховні установи, наглядати за ними й завідувати ними з правом користуватися в них власною мовою.

 

15 березня 1923 року Рада міністрів закордонних справ у Парижі надала Польщі повні суверенні права на Східну Галичину, яку вже поляки називали «Східна Малопольща».

 

Маючи повні права на керування землями, які увійшли в склад Польщі, перед польською елітою стояло питання поведінки з національними меншинами.

 

На підставі перепису 1921 року, проведено Польщею, що суттєво без міжнародних спостерігачів, всі меншини разом складали більше одної третьої від усього населення Польщі, в тому числі українці – одну сьому. 

 

Польський уряд мав два шляхи поведінки з національними меншинами.

 

Перший порозуміння з національними меншинами та забезпечення їм прав, які Польща обіцяла виконувати згідно домовленостей з міжнародними інститутами.

 

Другий взятися за політику полонізації національних меншин використовуючи право сильнішого, тобто творячи законодавчі акти скеровані на позбавлення національних меншин їх ідентичності.

 

Польські урядовці зробили вибір. Так 31 липня 1924 року Сеймом були схвалений закон «лєкс Грабські» (закон Грабського), яким почалась полонізація західноукраїнських земель.

 

В ньому стверджувалось, що урядова мова навчання у всіх школах є тільки польська. Однак можливе навчання українською, білоруською і литовською при виконанні наступних умов:

- необхідно у визначений час подати прохання до відповідної державної інституції;

- прохання повинне бути підписане не менше 40 батьками, які бажають мати школу у своїй громаді, та їх підписи мають бути завірені державною установою;

- у громаді живе не менше 25% людей не польської національності.

 

Закон не вказував, який мінімальний відсоток людей польської національності мав бути у громаді, щоб відкрити школу з польською мовою викладання. Клопотання про запровадження такої школи могли писати люди, які не мали дітей, підписи не було потреби завірювати.

 

Отже, при наявності двох клопотань за школу з українською або польською мовою викладання шкільна влада видавала наказ про створення змішаної школи з польською і українською мовою викладання. В таких школах всі предмети викладались польською мовою. Українською – викладалась українська мова і релігія. Викладачами у змішаних школах, переважно, були люди польської та єврейської національності. У всіх школах заведено польську урядову мову в конференціях, протоколах, листуванні, шкільних свідоцтвах і т. п.

 

Використовуючи закон «лєкс Грабські» за період 1922-26 роки зліквідовано 2346 українських шкіл, а відкрито 1844 змішаних і 304 польських. Не було ні однієї державної української учительської семінарії, ремісничої, промислової, торговельної або будь-якої іншої фахової школи. На Волині всі українські школи (понад 420) були перетворені на змішані.

 

Чи мала право українська нація відповісти на етногеноцид, який на ниві навчання здійснювала польська влада? За рішенням ОУН куратора Львівської Шкільної Округи Станіслава Собінського, який впроваджував ліквідацію українських шкіл, було застрелено.

 

Фронт наступу на національні меншини був багатовекторним.

 

Холмщина.

На початку 20 ст. етнічний склад: близько 52% – українців, 30% – поляків, 15% – євреїв, 3% – інших національностей.

 

Підчас Першої Світової війни в 1915 році російські війська відступаючи перед німецькими застосували тактику спаленої землі. Вони заставляли православне населення (українців) покидати свою землю і виїжджати на територію Росії. Майно, яке люди не могли забрати зі собою, військова адміністрація наказувала знищувати, палити. Після завершення війни більшість холмщаків повернулась на рідні землі. Однак ця міграція наштовхнула польських правителів на думку про насильницьке очищення Холмщини від корінного населення – українців. Спочатку було заборонено термін «українець», українці повинні були називатися «русинами», «автохтонами», православними і т. д.

 

Потім відбувалася спланована акція на викорінення головної ознаки національної приналежності, в тій часи, – знищення української православної церкви.

 

При сприянні державної адміністрації поляки організовували товариства «Опєкі кресув всходніх». На цих зібраннях приймались вимоги до державних структур, які повинні забезпечити їх виконання.

 

Вимоги:

1.   Наука релігії в школах для дєці православних повінна биць в єнзику польскім.

2.   Набоженства в церквах повінно отправяцьсє нрувнєж в єнзику польскім.

3.   Звлаща дотичи до єнзика казань.

4.   Сьвєнта у православних повінни одбиваць сєн вед луг новего стилю і т. д.

 

Священики, які не хотіли виконувати цих вимог, зазнавали утисків. Наприклад, священика с. Ходиванці Томашівського повіту засудили за відправлення богослужінь українською мовою на три місяці арешту й грошову кару.

 

На з'їзді у Лашеві резервістів ксьондз у костелі кричав «преч православє»! «Не спшедаваць млека жидом і православним, а кто спшеда, бендзє видальони з косьцьола».

 

Православних дітей насильно примушували залишатись на лекції католицької релігії, водили їх до костелу, змушували хреститись по-католицьки.

 

Одночасно почали руйнувати культові споруди. Спочатку руйнувались старовинні церкви. Серед них найстаріші святині на території Польщі: церква в Щебрешині побудована в 1184 р., церква в Корниці побудована в 1582 р., собор у Білій Підляській побудований в 1582. р., церква в Замостю збудована в 1589 р., церква в Холмі, собори в Ярославці і Модрині без докладної дати, однак побудовані до 1596 року.

 

В червні 1938 року почалося масове руйнування церков. Від 1918 р. на Холмщині було зруйновано, спалено та перероблено на римо-католицькі костели 331 церкву (лише на Холмщині і Підляшші).

 

Наприклад, однією з найстаріших церков на Холмщині була церква в с. Розтоці повіт Холм, яка вже існувала в 16 ст. Польська влада церкву замкнула, поліція забрала ключі, але дозволила православним молитися тричі на рік. У 1936 р. православні добились дозволу відремонтувати цю святиню, коштувало це понад 3000 злотих. Цю, свіжо відремонтовану церкву брутально знищено 8 липня 1938 р. Прохання до влади, підтверджене сотнями підписів, зустрілось з глумлінням.

 

Бачачи гоніння на українців, які сповідували православ’я, митрополит Андрей Шептицький звернувся з пастирським листом на їх захист.

 

Пастирський лист Митрополита Андрея Шептицького

Андрей Львівський і Галицький Митрополит, Преосвященним Єпископам, Високопреподобним Капітулам і Всечесному Духовенству Галицької Провінції. Мир Вам о Господи і Божа Благодать!

 

Потрясаючі події останніх місяців на Холмщині, змушують мене прилюдно станути в обороні переслідуваних наших братів, не з’єднаних православних християн Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся та завізвати Вас до молитви за них та до діл покути, щоб приєднати з неба Боже милосердя.

 

Коло сто церков розібрано і розвалено. Много позамикано. Деякі спалено рукою незнаних злочинців. У замкнених церквах і каплицях заборонено богослуження і в них і поза ними. Між знищеними церквами є дорогоцінні пам'ятки церковної архітектури. Часто знищували і знаряддя релігійного культу. Людей змушували, іноді насильством, приймати католицьку віру, у латинському обряді. Священиків, удержуваних лептами бідного народу, що з доручення своєї Духовної Влади виконували душпастирські обов'язки, виселювали та діймаючо карали грошовими гривнами або в'язницею.

 

Неповинних людей не раз бито та видалювано їх з їхніх осель. Навіть не вільно там учити катехизму й проповідувати матірною мовою людей…

 

… Сьогодні може католицька опінія ще не зорієнтована, сьогодні багато католиків ще не здають собі справи з того, що сталося. Але те, що сталося, лишається грізним моментом для католицької Польщі.

Дано у Підлютому, в день Св. Славного пророка Іллї, 20 липня 1938 року.

 

В часи Другої світової війни польська спільнота замість скерувати свою зброю проти німців, звернула її проти українського населення. Перебуваючи на службі в німецькій адміністрація, вона разом з допоміжною пронімецькою поліцією розпочала терор на Холмщині і Підляшші.

 

Список жертв польського терору на Холмщині і Підляшші в роках 1942-1943, складав голова Українського Допомогового Комітету Африкан Хрущ. Ним було зафіксовано смерть 1385 осіб, хоча загальне число жертв доходить до 2500 осіб. Докладну статистику замордованих вести було неможливо, оскільки часто гинули українці і не було кому зголосити про це до Українського Допомогового Комітету (УДК).

 

Згідно договору між урядом Радянської України і Польським комітетом національного визволення від 9 вересня 1944 р. майже всіх українців «добровільно» було депортовано до УРСР, а це приблизно 520 тисяч людей.

 

Приклад «добровільності».

 

Донесення польського капітана «Шарего» про розправу над мирним населенням села Верховини майже через місяць після закінчення Другої світової війни. Це донесення було надруковане у видавництві «Ретро», Люблин, Польща у книжці «За самостийну Україну» ст. 88, 1992 р. Автор Генрік Пайонк.

 

Мова оригіналу:

Dowództwo Narodowych Sil Zbrojnych, aby połoźyć kres temu i zapobiec dalszemu mordowaniu Polaków i ich rodzin, wydało rozkaz, aby mieszkańców wsi Wierzchowiny co do jednego wymordować, toteź dnia 6.6.1945 r. powyźsze oddziały pod dowództwem kpt. «Szarego» o godzinie 12 minut 15 przybyly do wsi Wierzchowiny, by dokonać akcji na zbrodniarzach. Akcja trwała do godzinu 15 min. 10. W czasie akcji przedewszytkim strzelano do wszystkich mieszkańców pochodzenia ukrańskiego, młodych zaś męczono celem wydobycia broni, która była uźywana na Polaków – co się okázało słuszne, gdyź wydobyto z nich kilka automatów, amunicji i granatów. W powyźszej wsi zostało zamordowane 194 osoby pochodzenia tilko ukrańskiego.

 

Переклад. Звіт народних сил збройних. Щоб припинити і запобігти подальшим убивствам поляків та їх родин, видано наказ, щоб жителів села Верховина вимордувати всіх. Отже, 6.6.1945 р. відділи під керівництвом «Шарого» о 12 годині 15 хвилин прибули до села Верховина, щоб виконати акції на розбійниках. Акція тривала до 15 години 10 хвилин. Під час акції в першу чергу стрілялось по всіх мешканцях-українцях та молодих мужчин, з метою вилучення зброї, яку використовували проти поляків. Внаслідок цього отримано декілька автоматів, амуніції та гранат. Під час акції в селі було замордовано 194 особи, виключно українців.

 

Тих українців, які уникли виселення в Радянську Україну, через два роки чекало таке ж саме «добровільне» переселення з рідних місць на «зємлє одзискане», проведене в рамках операції «Вісла».

 

Внаслідок політики полонізації, духовного знищення, убивств, насильної депортації на Холмщині зник український етнос.

 

Знову постає питання: «Чи має право нація на самозахист?»

 

Висновок. Поки держава Україна не буде цілеспрямовано фінансувати наукові дослідження конфліктних подій в українській історії, доти ми будемо чути звинувачення:

- про масові вбивства євреїв українцями у Львові і Києві;

- про масове винищення поляків на Волині;

- про бойові загони українців в рядах німецьких військ і багато іншого.

 

Однак автор впевнений, що ці наукові дослідження розкажуть, що наші сусіди не білі і пухнасті, а маючи свої держави займались винищенням українського етносу.