Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Чи формула «3 +1» збереже українськість? (автор: Вовканич Степан)

опубліковано 19 черв. 2013 р., 04:38 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 черв. 2013 р., 09:20 ]

Надання Україні статусу спостерігача в Митному союзі, відсутність попереднього інформування про цю подію широкого суспільного загалу підсилюють суперечливість поглядів на цю урядову акцію, її оцінку соціумом і політиками. З одного боку, цей крок трактується, особливо Росією, як перехідний до остаточного отримання Україною повноправного членства в євразійському союзі. З іншого, передовсім Україною, – як такий собі технічний інструментарій внутрішнього спостереження за діяннями Митного союзу та своєчасним інформуванням про них український уряд, аби він оперативно, для блага народу міг, мовляв, реагувати, незмінно дотримуючись і, на відміну від «попередников», успішно реалізувати курс вступу до Асоціації держав ЄС.

 

Роздвоєність, амбівалентність ніде і ніколи не сприяли чіткості висвітлення справжніх завдань чи намірів сторін, котрі колись чи зараз про що-небудь домовляються. Нині, очевидно, інтрига домовленостей за формулою «3+1» в тому, наскільки статус спостерігача не заважатиме Україні дихати двома легенями, виконувати задекларовані нею євроінтеграційні наміри і обіцянки зберегти національну ідентичність. Наскільки уряд, нарешті, усвідомив хиткість шпагатної стійки на натягнутому канаті між двома союзами не тільки різних держав, а й різних філософських світів, які творять і сповідують відмінні цінності, розуміють тимчасовість економічних вигод і непроминальну вартість нематеріальних чинників збереження українськості. Тому вкрай важливо, аби справді світоглядне і екзистенційне значення вибору вектора інтеграції України не звести до дезорієнтації нації, обговорення другорядних речей, які нині на слуху лише тому, що мусуються старою колодою політиків на модних, дорого оплачених топ-шоу.

 

У вектора вибору не регіонально-ринкова ціна, а загальнонаціональна цінність

Інтеграційний вибір України – це не лише економіка, обсяги ринків та їх наслідки. Що більше, алогічно і нерозумно прив’язувати такий вибір, його наслідки виключно до господарських потреб окремих регіонів (Карпатського, Подільського, Слобожанського чи Донецького) саме зараз, коли в черговий раз пропонується поділити на вісім частин Україну, аби її федералізувати, а відтак «декомпозицировать» і на правах «старшого» (?) брата по-імперському «воссоединить в едином русском мире». Проте, так поступаючи, не тільки ризикуємо комплексністю розгляду всеукраїнських державотворчих чинників, а і залишити соборність України – цю чи не найголовнішу складову її національної ідеї, – поза геополітичним контекстом, поза історичною та природною соціально-психологічною її межовістю. Адже сутність соборності України, як й її межовості, не вичерпуються територіально-географічною наповненістю. Соборність – це не тільки усунення ініційованого партіями регіонального протиставлення і піарного протиборства, а здатність нації працювати і творити разом, синергійно; це соціально-психологічні якості людей, що віддавна сформували ментальні характеристики українців, пов’язані з їхнім життям на пограниччі. Йдеться про їхнє буття між релігійним православ’ям і католицизмом, між європейською та азіатською культурою, нинішньою консенсусно-громадською і керованою демократією, інноваційним високотехнологічним та мобілізаційно-сировинним розвитком економіки, зрештою між СНД, Митним союз і ЄС, НАТО, між бажаною зоною вільної торгівлі та Асоціацією європейських держав тощо.

 

Нині особливо потрібне соборне розуміння того, що зараз, як ніколи, на інтеграційному кону вибір різних світів, способів і філософій життя, нехтування якими може призвести до найстрашнішого – змарнування долі 46 мільйонів українців. Від нашого вибору залежить те, що будучи географічним центром Європи, можна залишитися поза сучасним рівнем європейської освіти, науки, культури. Розглядаючи все лише в регіональному вимірі, можна приректи себе на маргіналізацію та довічну світову ізоляцію. Якщо далі глибоко, по-соборно-європейському не розуміти ментальний світ українців, особливо те, що в їхній мові поняття «світ» і «мир» мають різне значення, а в російській – одне, імперське, то знову церковний «русский мир» насаджуватиме в Україні державний російський світ. Далі цьому сприятимуть сучасні желеновські, стверджуючи, що, мов, Росія там, де ступила нога російського солдата для «защиты словянських народов, православной веры» чи то в ім’я здійснення «мировой пролетарской революции», а то просто, аби насипати дамбу біля Тузли і відтак – помити брудні «кірзаки» в Атлантиці.

 

У цьому контексті, хочемо того чи ні, змушені повернутися до радянського гасла «Два світи – два способи життя», попередньо знявши з нього пропагандистсько-політичну нашарування фальші часів затятих ідеологічних протиборств, масмедійної тріскотні минулих холодних війн, «бдительных» пошуків у підвалах українських домівок японсько-американських шпигунів, «своевременным» викриттям та знищенням їх, а, головне, їхніх «покровителей зоркими стражами социалистического правопорядка в интересах мира во всём мире». Звісно, знищувалися насамперед українці: чи як куркулі, буржуазні націоналісти, чи як іноземні шпигуни, чи, просто, як «сочуствующие». Усі вони заздалегідь були приречені на розстріли, каторгу, насильну депортацію  в Сибір, а «бдители» вмент освоювали їхні будівлі, квартири, території, буцімто піднімали економіку, аби продовжити «путь на Запад».

 

Економіка була прикриттям психології месіанства «временщиков», де справжня їхня мета – кочівні грабіжницькі походи далі в Європу та імітація проведення світової пролетарської революції. Цинічність месіанства Росії характерна не тільки для радянської доби боротьби комуністів з «иностранными лазутчиками и агентами капитализма», чи, навпаки, надання інтернаціональної допомоги народам Північної Кореї, Афганістану тощо, а і у блюзнірській заяві чинного керівництва, що, Росія, сама, мовляв, без України могла б виграти Другу світову війну і тільки її народ – переможець.

 

Отже, ми, українці, повинні прискіпливо, не зациклюючись на економіці, не  забуваючи набутий  досвід, розглянути нові світи у широкому вимірі сучасного вибору вектора інтеграції, тобто не забувати, що справді вибираємо між двома дуже відмінними системами, насамперед щодо цінностей. І було б дуже прикро, якби знову наступили на ті самі граблі, залишилися в тому ж світі, що виник на пострадянських просторах і багато в чому заражений знайомими вірусами обману, тоталітаризму і національного приниження, якщо не злочинного нищення українців, їх вартостей. Водночас, знехтувати мотивацією 28 країн, що об’єдналися навколо загальнолюдських  і національних цінностей в Європейський союз.

 

Не третя республіка, а європейська інтеграція

Нині українці чітко повинні собі представляти, що для «третьої республіки» потрібен, як мінімум, де Голль, і лише один. За багатим розмаїттям вітчизняних наполеонів і марій-терез реально маємо ті сили і тих лідерів нації, котрі справді прагнуть євроінтеграції, і на цьому шляху не розкидають, а збирають каміння, отже можемо їх називати патріотами України. Їм можна довіряти та з надією сподіватися, що в них, окрім цього всеукраїнського індикатора любові до неньки, – нічого корисливого немає. Вони, без агітаційного, раптово просвітленого заклику із-за грат сісти за круглий стіл перемовин, давно зрозуміли, що нині усі партії – проурядові і опозиційні, громадські та інші організації – свої зусилля повинні зосередити на європейському векторі інтеграції. Самовіддано працюючи, вони однозначно повинні усвідомити, що ніякі ні треті республіки, ні треті сили, ні опозиційні «трійки» чи навіть «четвірки», ні безробітні польові командири без європейської допомоги не виведуть Україну на цивілізаційний, демократичний шлях розвитку. Ці лідери не є такими, що тільки бачать піар і себе в Україні, а і дійсно її люблять та заради цього в своїй активності уподібнюються до неголосних діянь Олександра Квасневського чи керівників Прибалтійських республік часів, коли їх країни готувалися до вступу в ЄС. На їх погляд, усі маємо стати лобістами євроінтеграції, насамперед це стосується зарубіжних подорожей членів «клубу Немирі» та їх радикального зв’язання долі однієї особи з перспективою інтеграції цілого народу.

 

Безумовно, вибираючи вектор інтеграції, ми повинні передовсім керуватися всеукраїнським, а не регіонально-партійним виміром чи особистими симпатіями. Живучи на межі, так поступати потрібно не тільки тому, що до західного кордону України впритул наблизилася нова Берлінська стіна, а на східному – наступає православний «Русский мир» в новій, імперсько-державній одежі Митного союзу. Але й всередині України недоброзичливці не дають їй дихати на повні груди двома легенями, протиставляючи та ділячи за совіцькою інерцією на «националистических западенцов» і правильних «східняків». Тому слід все проаналізувати – об’єктивно, неупереджено, не з піною на губах та партійним криком із заново виритих окопів, цифрової фальші обіцяних економічних вигод і зрадливих братерських обіймів. Нарешті, зрозуміти, що крики нинішніх неоімперських найманців та асиміляторів так щедро переповнюють окупований інформаційний простір України скверною ідеологів «русского мира», путінських  кумів, колишніх «адвокатів» Стуса, вихованців вищих компартійних шкіл, пропагандистів буцімто пострадянського, а насправді російсько-імперського устрою, – тому, що їм не тільки добре платять, а й, головно, без України немає російської імперії. Без українського слов’янського елемента Росії годі встояти перед азійськими драконами, тиграми, демографічними вибухами і т. інше.

 

Очевидно, що за такої ситуації конче потрібно задуматися не тільки над тим, що ринок Європейського союзу в 12 разів більший від Митного, а і над державотворчою філософією двох світів – європейського та азійського; над кліматом, що там домінує, над цінностями, що там панують, над добробутом життя-буття, який досягли в цих союзах. Що в них зі захистом людини і нації, з якістю освіти, науки і високотехнологічного виробництва, з викоріненням корупції, який рівень незалежності і демократичності судової системи, що з правами соціального захисту, збереженням національної ідентичності, відновленням правдивої історичної пам’яті, генофонду нації тощо. Аналіз позитивів і негативів потрібен, аби, нарешті, визначитися з майбутнім вільним розвитком українського народу в справді вільному світовому співтоваристві, аби зрозуміти маніпулювання свідомістю і неправду про відмінний світ загальнолюдських цінностей; аби усвідомити цей пропагандистський прийом імперкомуністів, що нині знову реанімується як нібито доброзичливий інструментарій формування Митного союзу чи «Русского мира», які так «по-человечески хочеться опять возглавить».

 

Європа і Україна мають вільно дихати двома легенями

З огляду на це, не маємо права зупинятися на дрібницях торгівлі, трубних, сирних, м'ясо-молочних і навіть газових війнах, хто нас і де чекає, де надійніше заховати вкрадені гроші та купити собі віллу. А наполегливо в перемовинах дотримуватися засад нашої національної самодостатності, поваги до себе та інших народів, цивілізаційних прав захисту, гідних людини, що дала назву національній державі, її стратегій розвитку, врешті, ідеологій реалізації української ідеї. Не витрачаймо сили на порівняння процентів продажу наших товарів Росії чи країнам ЄС, а твердо скажімо їм і світові: вступ України в ЄС ніколи не перешкодить нашим добрим східно-сусідським взаємовідносинам, якщо вони самі їх не зведуть нанівець, допоки наше державно-приватне партнерство обопільно буде потрібне. Рішуче скажімо, що Україна, як і Європа, хотіла б дихати двома легенями і, нарешті, в ХХІ віці позбутися завданих нам – буцімто братом, який самовільно на очах всього світу нарік себе і далі вважає чомусь старшим, – важких фізичних і духовно-моральних, особливо мовно-культурних травм в нашому інформаційному просторі.

 

Зрозуміймо всі, що українцям потрібні не тільки ефективні зарубіжні ліки, вітчизняна медична реформа і європейські стандарти соціального захисту, а і світове, загальнолюдське  розуміння духовного і національного відродження, адекватний цьому відродженню вітчизняний інформаційний простір. Нам потрібен лідер нації, який не тільки виступає проти злочинного імперського шовінізму, а і лікує безпам’ятство, запопадливий провінціалізм і зрадливо-закосичену кочубеївщину. Якщо з Президента України, який намагався лікувати ерозію історичної пам’яті народу, відродив Батурин, Крути і нині закордоном переконує Захід в необхідності підписання Асоціації з Україною, роблять пасічника. Водночас, людину, що самовільно підписала кабальний для нації договір, взамін сподіваючись на підтримку постачальника газу маніакальних її президентських амбіцій, – героїзують, наділяють цифровим мисленням; з її портретами на майках бігають під куполом ВР, то не все гаразд у нашій державі. Нам конче потрібен не тільки мед, а і гірке зілля на українське божевілля. Чи виглядаємо достатньо мудрими, щоб нас зрозумів світ, коли найвищий керівник України їде в Брюссель і заявляє, що жахливо-кровавий штучний Голодомор 1932-33 років не був більшовицьким геноцидом українського народу?! Чому до таких заяв байдужий світ (нині вже добре інформований) і така чуйна реакція на недостатньо комфортні (про які решті ув’язненим тільки можуть приснитися) умови вкрай амбіційної однієї пані, від якої, за словами Оксани Забужко, не чутно із-за грат жодного слова про загальнонаціональні стратегії розвитку України, про потрібність нової парадигми буття корінної нації. Лише піарні заяви, маніакальне намагання бути на слуху та імітація подвижництва буцімто в ім’я ідеї.

 

В Україні завжди було скрутно з справжніми українцями, і нині мало альтруїстичних патріотів державотворення, немає всеукраїнського ідеологічного його супроводу, стратегії національного відродження, внутрішньої і зовнішньої інтеграції. Не можна підміняти Універсал національної єдності нашвидкуруч придуманим гаслом: «Два Віктора об’єднають Україну». Це призводить до того, що опісля, з каменем під червоним серцем домовляємося в лісі про створення у ВР «ширки», відтак не допускаємо туди Президента України для виголошення  конституційно узаконеного щорічного звернення до народу. Що більше, запобігливо і єхидно на прес-конференції у Москві підхіхікуємо, коли з Президента твоєї країни кепкує недоброзичливий сусід, самовпевнений, що заперечень від іншої сторони не буде. І сьогодні невдала доля зарубіжних домовленостей однієї із тодішніх дійових осіб, особливо невдалі наслідки для неї чомусь ототожнюються і ставляться на одну вагу з долею 46-мільйонного народу, ламанням його історії та реалізацією євроінтеграційних інтересів. Імідж під Лесю Українку зовсім не означає перейняття її патріотичності та українськості. Лесине серце єдналося з любов’ю до Батьківщини-України, а не до Батьківщиною-влади, ошуканства посполитих і нетрудового бізнесу.          

 

У переговорах чи то з західними, чи то східними партнерами на першому місці повинні бути насушні проблеми України, її національні, а не регіональні інтереси окремих містечкових партій чи їх маніакально-амбітних лідерів-олігархів. Особисте, як і регіональне, не повинно домінувати над національним, особливо при виборі вектора інтеграції. Смислове навантаження поняття регіону не є сталим, воно розмите, мінливе і трансформується відповідно до вектора нашого європейського чи азійського інтеграційного вибору, тобто не представляє собою тверду основу для прийняття рішень в системі вибору вектора руху всієї країни.

 

Продемонструємо це на прикладі Карпатського регіону, його специфічного географічного статусу Якщо, скажімо, модернізаційні процеси промислового потенціалу названого регіону розглядати в рамках України, то тут визначальним є число областей, які в нього входять і здійснюють власну чи то внутрішню, чи то зовнішню інтеграційну, в т. ч. і прикордонну політику, володіють тим чи іншим промисловим потенціалом. Натомість, коли йдеться про вибір інтеграційного вектора в рамках європейської спільноти, розробки пан’європейських проектів, міжнародних угрупувань транскордонного співробітництва, то Україна виходить на далеко вищий – колективний рівень взаємодії міжнародних суб’єктів, тобто країн, дотичних до Карпат. І тут важливим є не тільки їх промисловий потенціал. Адже саме ці країни разом в майбутньому могли б формувати і визначати окремий, самостійний і потужний східно-європейський сегмент регіональної політики ЄС, в т.ч. щодо розвитку України, інтеграції, структуризації, диверсифікації її ринків, модернізації промисловості, сільського господарства і т. інше. Це уможливило б запозичувати передовий досвід широкого суспільного загалу на світових обширах, досягнення високого рівня якості матеріального добробуту, духовно-культурного життя, орієнтуватися на стандарти соціального захисту, відпочинку тощо.

 

Всеукраїнський вибір повинен враховувати світові  тренди

Мислити глобально і діяти національно не означає, що інтеграційний вибір України може базуватися тільки на розрахунках грошових вигод чи умовної економічної ефективності. Це не слід робити не тільки через неточність даних, суб’єктивність таких розрахунків, недоліки статистики та часто її політичну заангажованіть, точніше її авторів. Економічний розгляд завжди буде не повним, якщо він здійснюватиметься поза паралельно діючими нині двома потужними світовими процесами, рухома рівновага яких визначає сучасні тренди комплексного розвитку народів і народностей, їхніх економік і культур. Перший – це глобалізація світу, широкоформатні прояви якої дедалі більше підвищують комунікаційність і транзитність країн, водночас спричиняють їхнє зодноріднення, стандартизацію управління, зменшення суверенітету. Другий, – ренаціоналізація світу, вектор котрої скерований на збереження національної ідентичності та ексклюзиву буття кожної людини в необхідно-комфортному для її розвитку національному середовищі та просторі. Визнаємо це чи ні, на жаль, дії цих процесів ділять країни на: глобалізаторів, які є більш розвиненими та продукують домінантну частку різних новацій (соціальних, економічних, науково-технічних, освітньо-культурологічних, політичних тощо); і на глобалізованих, що з тих чи інших причин є ослабленими, розвиваються нині, шукаючи власний шлях поступу і свій інтеграційний вибір, намагаються наздогнати і приєднатися до перших.

 

Українську державу, котра лише нещодавно після багатовікової колонізації вступила на шлях самостійного розвитку, відносять до країн, що розвиваються. Проте, вона відчуває подвійний глобалізаційний вплив, який підсилюється через певну специфіку тиску, що має відповідну подвійну природу. З одного боку, його природа невідворотно-цивілізаційна; з іншого, – залишково-імперська, додатково підсилена новою ностальгічно-колоніальною спрямованістю колишніх асиміляторів, їх бажанням творити конкурентоспроможну свою панівну економіку. Тому в стратегічному вимірі для нашої країни надто важливо забезпечити не тільки сталість, а й тяглість розвитку, його спадкову безперервність; гарантувати людині буття та адекватне середовище, безпечне для ковітального відродження потолоченої нації, її духовно-культурних цінностей, розвитку мовно-етнічної, релігійної та іншої ідентичності, власного інформаційного простору, історичної пам’яті.

 

Нещастя українців в тому, що на їх питомий інформаційно-мовний простір, на обітовану землю не перестає претендувати найбільша постімперська національна меншина, впродовж віків насильно імплементована імперіями в український соціум, яка нині, як і її зовнішні підживлювачі, не може змиритися з державною незалежністю України. Соціогуманістичне костомарівське виокремлення двох самостійних руських народностей, двох їх культур і світів не припинило процеси деукраїнізації ні царською, ні радянською імперіями, ні сьогоднішньою «п’ятою колоною». А байдужа і облаштована Європа це не хоче, а, може, і не в стані зрозуміти. Натомість тішиться сама і щедро тішить українців світовою концепцією сталого розвитку. Коли корінна нація ослаблена етно-лінгво-інтелектоцидом, імперсько-загарбницькою політикою сусіда, то залишати це явище сталим, значить прирікати титульний народ, що дав назву державі, на вічну відсталість. Україні потрібна нова візія буття нації, випереджального розвитку її освіти, науки, культури та їх рекультрегіоналізація на тих територіях, де ще не все українсько-традиційне витоптано. Україні слід повернути українськість, підтримувати письменників, вчителів, інженерів, підприємців, бізнесменів, книговидавців та інших патріотично-креативних людей, які творять український продукт яко суспільне благо, думають  про майбуття нації, а не зосереджуватися виключно на турботах про аферистів, корупціонерів, піарників і ошуканців національної ідеї.

 

Для збереження українськості важливі сталість і тяглість розвитку України

Загрози втрати Україною свого суверенітету не зняті. Що більше, насушні проблеми екзистенції України надто важливі, аби ними нехтувати при виборі вектора інтеграції, особливо, коли інтеграційні процеси інспіруються так, що вони входять в суперечність з намаганнями українського народу зберегти українськість «на своїй – не чужій землі». Шекспірівське «бути чи не бути» для українців набуває статусу буття чи небуття нації. За цих умов для України архіважливе значення має виокремлення семантики понять національного «середовища» і «простору», «ресурсу» і «потенціалу», зон впливу на них антиукраїнських чинників, зокрема безперервності і темпів передач знань, досвіду, традицій. Якщо перше переважно пов’язане з окремою людиною, трудовим колективом (сімейне середовище, бізнес-середовище тощо), то друге, – з конкурентоспроможністю нації, зі збереженням українськості за допомогою національного інформаційного простору, реалізацію національних інтересів, ідей і пріоритетів розвитку цілої країни не лише на сьогодні, а і ближнє та більш далеке майбутнє.

 

Для збереження тяглості розвитку, підвищення імунітету (опірності) української нації асиміляційним процесам велике значення мають не тільки матеріальні, але і нематеріальні (духовно-ідеальні) міжпоколіннєві трансферти (передова освіта, високий рівень наукових досягнень, розвинені громадські структури самоуправління), підвищення духовно-інформаційної мобільності (ДІМ) людини, громади і нації в цілому. Незалежності України загрожують ризики не тільки економічні (видимі), а й духовно-інтелектуальні (інформаційні, невидимі). Немає нічого більш небезпечного, аніж невидимі загрози, що призводять до несподіваних втрат, особливо кровавих, пов’язаних з відстоюванням державної незалежності України, національної ідентичності її народу, його духовно-культурних традицій, мовних цінностей. З іншого боку, немає нічого гіршого для розбудови державності, як активний неук. Історія України ними переповнена і годі сподіватися, що все скоро спливе і дасть ся видіти, хто голий?

 

Отже, пильно контролюймо і себе, і дії уряду. Водночас, не треба високопосадовцям дії соціуму гостро засуджувати, як не професійні. Вони свідчать про зародження, на щастя, громадянської спільноти, котра, як прийнято в світі, може їх найняла на службу, а може і звільнити. Для цього не потрібні гроші, закордонні інвестиції: треба бути розумною, небайдужою, достатньо організованою нацією і орієнтуватися у векторах інтеграції, щоб зберегти українськість, свою ідентичність за будь-яких світових трендах, підступних сусідських форматах інтеграції, її обманливо-хитрих формулах. Власне, вибір найоптимальнішого – це і є мистецтво реалізації можливого, яке стане згодом притаманним молодим українським політикам та їх політиці, врешті активному самоуправлінню громадян. Чи для того буде достатньо перста Юлі, який самовладно скеровує погляд нації на помилуваного Яценюка – покаже час. Їх суспільні рухи будуть адекватні часові, якщо чинитимуться з добрими намірами, а не знову для егоїзму, піару і маніакального оволодіння владою. Але про це авторитетніше можуть судити, вочевидь, вже наступні покоління. А нам, сущим, слід думати про стан і умови життя, які їм залишимо. У цьому, власне, гармонія сталості та стратегії тяглості розвитку України, врешті, раціональність вибору вектора інтеграції і поступу української національної ідеї. А без цього знову пануватимуть «желудкові», за Франком, ідеї, і все українське життя, за Грушевським, буде «вивернене з своїх нормальних умов, історично і географічно сформованої колії й викинено на великоруський грунт, на поток і розграблення».

 

Вовканич Степан Йосипович – доктор економічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту регіональних досліджень НАН України. м. Львів, 11 червня 2013 року.