Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Червона рута на забутій могилі. (Автор: Морозюк Володимир)

опубліковано 4 лют. 2015 р., 08:48 Степан Гринчишин   [ оновлено 15 лют. 2015 р., 09:15 ]

Рядки цього нарису народилися після відвідання Херсонщини і, зокрема, міського музею у Херсоні. Не знаю, як кого, але мене дуже вразив тут, якщо можна так висловитися, «культ Потьомкіна». Довідники свідчать, що Григорій Олександрович Потьомкін (1739 – 1791) – російський державний діяч, генерал-фельдмаршал, фаворит цариці Катерини ІІ. Мав титул «князя Таврійського», який отримав від цариці за «приєднання» до Росії Криму (1773). Якраз цьому великодержавному «лицарю» належить ініціатива остаточної ліквідації 1775 року Запорізької Січі, за що 1776 р. цариця призначила його новоросійським, азовським і астраханським генерал-губернатором.

 

Під управлінням Потьомкіна відбулося заселення і освоєння південноукраїнських земель, офіційно наречених Новоросією, розпочато вивчення корисних копалин і бурого вугілля, засновано міста Херсон, Миколаїв, Катеринослав (нині Дніпропетровськ), Севастополь та інші. Можливо, за ці будівничі справи князь Потьомкін-Таврійський у 1790 році і дістав звання гетьмана Катеринославського і Чорноморського козацьких військ.

 

Приписуючи цьому магнату-кріпосникові всі ці діяння, здавалося б, ми не йдемо проти істини: не було б тоді його, знайшовся б інший колонізатор. Але це не так. Потьомкін – не якийсь «благодетель», а один із найжорстокіших кріпосників-феодалів, якій піддав руйнації Запорізьку козацьку республіку, закріпачив волелюбну козацьку «масу», розширивши самодержавно-кріпосницький гніт у запорізьких степах, у Приазові, у пониззі Дніпра, у Криму...

 

Потьомкін — тиран. А сьогодні «новоросійські» історики, краєзнавці з Херсона співають йому дифірамби як національному герою. У місцевому музеї смакують картини, скульптури, експонують і пропагують документи про його «благотворную деятельность». Навіть гадане його поховання свято оберігають.

 

Дивився я на ці клопоти історико-краєзнавчих активістів Херсона і дивувався: задля чого і для кого, для яких цілей йде ось ця кампанія ідеалізації «потьомкінщини», возвеличення «заслуг» феодала-колонізатора?...

 

Напевно, на цих зрусифікованих теренах України є сили, яким вигідно оперувати такими «романтизованими» культами Потьомкіних. І «почини» ці тут втикають не самі собою. Вони є відголосом великодержавно-шовіністичних постулатів деяких неформальних формувань, що виникли за останнього часу в центрі Російської республіки.

 

До цього висновку призводять і інші факти сьогодення. Нещодавно газета «Известия» розповіла про «усыпальницу для российского імператора». Мова йде про те, як у Ленінграді, у Петропавловському соборі – знаменитій пам'ятці російської архітектури і мистецтва, побудованій за наказом Петра І у XVIII ст., – при реставрації сталася ледь не «історична» подія: відкрито вісім склепів, заповнених для консервації піском. Навіщо? Історики передбачають, що ці склепи готував для себе і для членів своєї сім'ї останній самодержавець Російської імперії Микола ІІ ще до подій 1917 року.

 

Автор публікації С. Краюхін із Ленінграда робить висновок: «Если гипотеза об усыпальнице для Николая ІІ подтвердится, возможно, в будущем станет вопрос о перенесений останков последнего российского императора на брега Невы» (Известия. – 1990. – 23 марта)

 

Ось тат у Херсоні канонізують Потьомкіна, у Ленінграді – Миколу II, колись «великих» російсько-державних мужів – катів власного та українського народів. Їм нині віддають почесті і шану; їм готують нові сторінки до новітньої, переписаної історії.

 

А що робиться для вшанування пам'яті справді знаменитих мужів, хоча б тієї ж Малоросії-Украйни?.. Вони забуті, вилучені з мартирологу української історії, оббріхані, могили їхні зазнали варварської руйнації, а їхні імена піддані анафемі.

 

Слушні слова з цього приводу відомого вченого-історика, керівника першої комплексної наукової експедиції «Запорізька Січ: зруйноване й уціліле» Олени Михайлівни Апанович, яка на першій республіканській науково-практичній конференції «Проблеми історії запорозького козацтва в сучасній історичній науці та музейній практиці» влучно зазначила: «Коли йшла мова про висвітлення відносин між козацтвом і царським троном, то тут класовий підхід – побік, а історичні події оцінювалися з позицій ідеалізації царизму, історичним діячам навішувалися ярлики зрадників, польсько-шляхецьких догідників».

 

Чи не про них – Конашевича-Сагайдачного, Дорошенка, Сірка, Мазепу та інших історичних діячів України йде мова? Звісно, про них та про ціле гроно імен українського народу, вилучених з його історії, з його пам'яті. Наша предковічна земля за свою страдницьку історію зазнала страхітливого спустошення, руйнації пришельців зі всіх сторін. І, як відзначав Михайло Грушевський, історія наша «…кістьми своїми замостила ті рови і провалля, які виривали на українському шляху ворожі сили».

 

Нині намагаємося воскресити забуті імена, події. І національна пам'ять, і синівський обов'язок, і душевний щем, і звичайна цікавість спонукають нас до пізнання себе, свого національного єства, до пізнання, відтворення і повернення з вікової каторги та забуття нашої історії, нашої минувшини, заповіданої нам дідами-прадідами. Хто вони – забуті предки, що нас породили? Де їхні могили? Вони, ті забуті, сплюндровані могили, назовуть нам імена наших дідів-прадідів, які завжди, у всі часи по-своєму боролися за Вітцівщину, за соборність усього українства. І ми повинні з позицій новітнього, але об'єктивного часу подивитися на наших гетьманів, хоча б тих же відомих Дорошенка, Хмельницького, Мазепу, Розумовського, Гладкого, Калнишевського …

 

Не без підстав, а на основі тривалого і глибокого осмислення фактичного історико-документального матеріалу має право заявити всенародно знаний поет Іван Драч:

 

«Для мене Іван Мазепа – великий українець; гетьман України, надзвичайно цікавий поет, людина рідкісної долі, яка так багато зробила для історії України і котру ми так ганебно впродовж останніх десятиліть цькували. Напевно, жодна історична постать у нашій історії не мала такої слави серед західноєвропейських письменників. Гадаю, що все це прийде і до нас».

 

Якщо це справді, дасть Бог, станеться в якомусь часі, тоді спитаємо одне одного: а де ж могила цього великого мужа, що згинув на чужині? Невже стерта з лиця землі й те місце поросло бур'янами?

 

Десятиліттями нас привчали до національного нігілізму, духовного нехлюйства, а відрікання від національних героїв, від національної історії, батьківської спадщини, культури, мови заохочувалося у дусі «пролетарського інтернаціоналізму», «злиття націй» – де за допомогою сили, де за допомогою обману, фальсифікацій. Тож не дивню, що інші народи подекуди краще знають нашу історію, уміють оцінити діяння наших героїв краще, ніж нині ми самі.

 

Показовою і повчальною є забута в нас історія про запорозького козака Юрія Кульчицького, який врятував від турків столицю Австрії Відень.

 

Документальні джерела та легенди свідчать, що ця подія сталася 1683 р. під час австрійсько-турецької війни. Фортуна зрадила австрійському імператорові: турки розгромили його військо й обложили Відень, не підготовлений до довготривалої облоги. У місті були мізерні запаси продовольства. Не забарилися епідемії. Імператор з військом був в іншій провінції, і захистники Відня вирішили звернутися до нього з проханням якнайскоріше прийти на допомогу своїй столиці.

 

Гінцем послали українського козака Юрія Кульчицького родом із села Кульчиці на Самбірщині (ніші Львівська область). Чому саме на того випав вибір? Напевно тому, що він мав досвід військової справи, добре знав турецьку мову (до того перебував у турецькій неволі), знав звичаї, побут турків.

 

Глухої ночі 13 серпня 1683 р. Юрій Кульчицький і його побратим серб Михайлович прослизнули через порядки турецького війська й дісталися до австрійського табору. Тут очікували прибуття допомоги – німецьких і польських військ та загонів українських козаків. Як стверджують історики, на чолі козаків стояли полковники Апостол, Палій, Ворона та Іскра.

 

Через два дні тією ж дорогою, з інструкціями про взаємодію сил захисників Відня і австрійського війська, Кульчицький із Михайловичем повернулися до Відня. Столиця вистояла, військо Туреччини було вимушене зняти облогу.

 

Звитяга українського козака Кульчицького знайшла визнання серед віденців, його зустрічали як національного героя.

 

І коли його згодом запитали, яку б нагороду він хотів би мати за героїчний вчинок, він, як розповідає легенда, відповів:

- Якщо нікому не потрібна кава, відвойована в турків, я бажав би отримати її в нагороду.

 

Його бажання було виконане. І згодом Юрій Кульчицький відкрив у Відні першу в Європі (!) кав'ярню, яка здобула популярність і визнання серед жителів міста і гостей за смачну каву.

 

Туристи, ясі відвідали останнім часом Австрію, розповідають: австрійці пам'ятають про Юрія Кульчицького і сьогодні. У Відні є вулиця, що носить його ім'я, а на ній – пам'ятник українському козакові – герою Відня.

 

«Пам'ятають» про національних героїв України-Руси і наші сусіди – поляки. Правда, складається враження, що на наших предківських землях, які внаслідок історико-політичних подій опинилися у складі сусідньої слов'янської держави, намагаються винищити всяку згадку про пам'ять, пов'язану з життям і діяльністю тут наших предків. Тут знищують не лише старовинні пам'ятки української культури, архітектури, а й могили наших дідів-прадідів.

 

Кожному школяреві відоме ім'я Данила Галицького (1201 – 1264), князя-короля Галицько-Волинської землі. Цей великий муж-патріот, подолавши міжусобиці між князями і княжатами, зумів об'єднати південно-західні землі Київської Русі від Сяну і Західного Бугу до гирла Дністра, перетворивши своє князівство в могутню державу, з якою рахувалися польський король, угорські магнати й Ватикан. Він вів успішну боротьбу з Золотою Ордою, розвивав на своїх землях ремесла, торгівлю, культуру, письменства.

 

1241 року на честь сина Лева Данило Галицький заснував місто Львів, а 1247 року – місто Холм. Тут, у Холмі, князь-реформатор, князь-просвітитель, самовідданий захисник інтересів України-Руси помер і 1264 року похований у церкві Богородиці.

 

Як свідчать факти, пам'ятки українства на колишніх галицько-волинських землях, що відійшли до Польщі (у містах Перемишлі, Холмі, Замості, Ярославі та інших) піддані обструкції та варварському винищенню. Поруйнована і могила Данила Галицького.

 

Прикро, що в нас клопочуться про поховання великих російських князів (Дмитрія Донського, Потьомкіна-Таврійського), царів (Петра І, Миколі II), вельможних сановників і різних святих, а потурбуватися про збереження пам'яті синів «Юго-Западной Руси», «Украйны», «Малороссии» не знайшлося і серед дореволюційної, і серед сучасної громадськості меценатів, захисників, ентузіастів чи, як нині люблять говорити, спонсорів, які б припинили оту невблаганну жорстокість щодо спадщини, руйнування могил національних героїв. Не подають голос протесту ні уряд Української РСР, ні Всесоюзне товариство охорони пам'яток історії та культури, ні наші академії. Ніхто …

 

Звідусіль ворожий світ віковічно переслідує мій знедолений, віками гнаний народ. То влаштовують йому штучний масовий голодомор, то насилають на нього легіони опричників, асиміляторів-русифікаторів, то насаджують на його землі цілу систему атомних смертоносних і хімічно шкідливих промислових монстрів. Гине Дніпро, радіація Чорнобиля поглинула Полісся, захімізувалися-загербіцидизувалися славнозвісні українські чорноземи, штучне новітнє «великое переселение народов» знехтувало українським словом. Стали опальними козацькі могили під Берестечком і могила Сірка …

 

Рубали корінь народу, вибивали з його душі пам'ять, а на заміну насаджували безликий «інтернаціоналізм», манкуртство, наслідком чого є бездуховність, душевна глухота.

 

Нещодавно співробітники музею історії Запоріжжя, що на острові Хортиця, здійснили поїздку по козацьких місцях, пов'язаних із ім'ям Богдана Хмельницького.

 

Ось як розповідає про цю поїздку старший науковий працівник музею:

«Суботів. Хутір, який належав колись Хмельницькому... Ми з хвилюванням розглядали все, що свідчило про ті часи: невеличку Ільїнську церкву, збудовану за проектом Хмельницького і широко відому з малюнків Шевченка 1843 і 1845 років, древні хрести навколо церкви, місце, де стояла садиба Хмельницького …

 

Неподалік від Суботова – Чигирин, столиця України за Богдана, а нині маленькій райцентр на Черкащині. На жаль, тут нічого не збереглося для нащадків із тих часів, окрім Богданової гори та пам'ятника 1912 року на честь оборони Чигирина від турків у 1678 році, ось і все, мабуть …

 

Одно слово, розповідати можна багато, але … ще з 1962 року місцевий музей не працює … Сумно стає, що не вміємо цінувати минулого» (Запорізька правда. – 1990. – 15 березня).

 

У Херсоні клопочуться про «культ Потьомкіна», приписуючи йому те, що зробили цілі покоління українських, російських, сербських, болгарських переселенців до Новоросії (Таврії), але ніхто із сучасних «потьомкінців» не задумається над тим, що і з їх вини паплюжиться спадщина українського народу якраз тих же «потьомкінських» часів.

 

Напевно, у ті чорні для Запорізької козацької республіки роки народилися слова народної пісні – печальної думи про останнього гетьмана Запорізького – кошового отамана Петра Калнишевського:

«Ой, полети, галко, ой,

полети, чорна,

Да й на Січ риби їсти,

Ой, принеси, галко, ой,

принеси, чорна,

Від кошового вісти…»

 

Слова пісні стали заспівом до «Плачу кошового отамана Петра Калнишевського 1775 року» письменника Степана Пушика, де в лаконічній формі поеми відтворені складні події на Україні:

 

«Дрімає сонно Таврія,

Хоч сонце б'є литаврою,

Подіями нетихими

Степи і море дихають...

...А птах летить до вирію

Понад Савур-могилою,

Де кров стає росицею,

Сльоза гірка – криницею.

І їде Україною

Потьомкін з Катериною

Та й на руїнах нації

Будуть декорації …»

 

Як сплелися долі: Запорізька Січ 1775 року, Петро Калнишевський, Григорій Потьомкін – фаворит цариці і сама Катерина II. Кожен увійшов в історію своїм шляхом: один – славою, звитягою (Калнишевський), інші – безчестям, жорстокістю, підлістю, підлабузництвом (Потьомкін, Катерина П)! Вони будуть зрозумілі нам, якщо охопимо ті історичні події, в яких вони діяли, та їхні діяння. Про Потьомкіна і царицю Катерину II ми дещо вже сказали. Але кожного (навіть не українця) зацікавлять хоча б ці рядки: «Уже в глубокой старости был посажен сюда (мається на увазі Соловецький монастир-тюрму, який за радянські часи став першим із концентраційних таборів системи ГУЛАГу. – М. В.) последний кошевой Запорожского войска Калнышевский и после долгого срока освободился, будучи старше сто лет». Це – уривок із книги О. Солженіцина «Архипелаг ГУЛАГ».

 

З волі царату, а потім і за радянських часів новітніх «благодетелей» України в особі Сталіна, Кагановича і «прочої» великодержавно-катівської раті асиміляторів і екзекуторів Калнишевського, як і багатьох лицарів українського народу, видатних борців за його визволення і утвердження, було вилучено з історії України, затавровано, зганьблено.

 

Однак патріоти землі Української учені, письменники, краєзнавці у всі часи по краплинах збирали відомості й документи про національних героїв. Завдяки їм ми нині знаходимо цікаві факти і про Петра Калнишевського, зокрема в Д. І. Яворницького («По следам запорожцев», 1887), Г. Г. Фруменкова («Узники Соловецкого монастыря», 1965, 1968, 1970), І. Шаповала («У пошуках скарбів», 1960 р.).

 

Документи свідчать, що Петро Іванович Калнишевський був обраний у 1765 році кошовим Запорізької Січі й очолював її до останніх днів існування 1775 року.

 

Під його рукою козацьке військо виявило мужність, відвагу і військову майстерність у битвах із ворогами Російської імперії. Дволика цариця Катерина II захоплювалася доблестю козаків, у своїх маніфестах і грамотах відзначала їх відвагу, щедро нагороджувала. 1771 року багато. з них було нагороджено медалями з андріївськими стрічками, а сам кошовий отаман Петро Калнишевський отримав золоту медаль із портретом цариці, обсипану діамантами.

 

Сам Потьомкін за три роки до розгрому Запорізької Січі засвідчував січовикам свою любов і повагу до Війська Запорізького. Навіть просив П. Калнишевського записати його, Григорія Потьомкіна, до розряду козаків, що й було з довірою виконана Тоді ж Потьомкін писав на Січі: «Уверяю Вас чистосердечно, что ни одного случая не оставлю, где предвижу доставить какую-либо желаниям Вашим выгоду, на справедливости и прочности основанную...»

 

Та закінчилася російсько-турецька війна 17681774 рр. і Запорізька Січ ця колиска вольностей на півдні Російської імперії стала для Катерини ІІ і російського дворянського сановництва більмом на оці.

 

23 квітня 1775 року в Петербурзі було прийняте з подачі самого «козака» Г. Потьомкіна секретне рішення про скасування Війська Запорізького і козацьких вольностей. Потім, через два місяці, повертаючись із турецького фронту, регулярні російські війська під командуванням генерала П. Текелія зненацька оточили Січ і захопили укріплення. Січовики не чекали такої підступності. Отямившись, ладні були вчинити опір непрошеним «гостям». Могло пролитися багато крові. Кошовий отаман Петро Калнишевський – людина розумна, яка над усе цінувала життя кожного козака, зважив обставини і зробив висновок, що опір козаків закінчиться поразкою, співвідношення сил було не на користь січовиків. Переговори закінчилися мирно, але … 5 червня 1775 року козаки вимушені були скласти зброю. Нова Січ була зруйнована і перестала існувати.

 

Звісно, не всі запорожці скорилися. Понад 5 тисяч лицарів утекли за Дунай, де вони утворили Задунайську Січ, яка проіснувала до 1828 року.

 

Кошовий отаман Петро Калнишевський не покорився вимозі цариці відмовитися від козацького звання і був засланий до Соловецького монастиря-острога та посаджений у «камінний мішок» Головленкової вежі. На прогулянку його виводили лише 3 рази на рік: на Великдень, на Преображеніє і на Різдво. Так непокірний Петро Калнишевський провів дев'ять літ, а потім був переведений до одиночної камери під Прядильною вежею, де завжди панували морок і сирість. Залізні кайдани, якими кошовий був прикутий до камінної стіни, своїм дзенькотом зрідка порушували могильну тишу склепу. І так – 25 років! Та Калнишевський не скорився.

 

Після 25-літнього ув'язнення у казематі, на 110-му році життя, Петро Калнишевський був амністований 7 липня 1801 року Олександром І – онуком Катерини II. Та сили патріота українського народу були підірвані. У день свого звільнення він пише «прошеніє» архангельському губернаторові Мезенцеву, в якому просить дозволити йому доживати віку тут, у монастирі, бо волею можна «и здесь наслаждаться в полной мере»: кошовий отаман Петро Калнишевський із гіркою іронією говорить про царську «свободу», немила вона йому, бо не вільна, у ярмі царському його рідна Україна.

 

Тужливе віщування смерті не покидало Калнишевського. У своїх снах-мріях він бачив милу серцю Україну, подумки він знову проходив тернистими шляхами свого довгого життя, стрічався з побратимами-січовиками на Січі, вів раду під хортицьким Дубом. І густа печаль стисла його серце. Через два роки після «звільнення» Калнишевський помер.

 

Оповідь про П. Калнишевського буде неповною, якщо не зазначу, що вірними козацьким вольностям і рідній Україні залишилися і побратими кошового отамана. Так, генеральний писар Війська Запорізького при Калнишевському – Іван Глоба, засланий до Сибіру, загинув у Туруханську; військовий суддя Павло Головатий був 20 років ув'язненим у Тобольську, там і помер у монастирі...

 

Забуті могили синів України. Наша гордість і печаль. Скільки їх розсипано хижою рукою по Україні, по безкраїх холодних російських просторах, по зарубіжжю! … Не перелічити, мабуть, та й, «...вся українська культура – це, по суті, похоронна процесія, від XI століття починаючи і до вже майже XXI, – тисячолітня похоронна прецесія...» (Оксана Пахльовська).

 

...Руїна: і спадщини, і душ, і пам'яті … Зникла назавше і могила останнього наказного отамана Задунайського, а потім – Азовського козацького війська генерал-майора О. М. Гладкого.

 

Кошовий отаман Осип Михайлович Гладкий 1828 року зробив кінець Задунайській Січі, здійснивши найбільший і останній перехід нащадків запорізьких козаків до Росії. Цим масовим переходом козаків, які по «милості» царя Миколи І поселилися у Дніпровському повіті Таврійської губернії, на берегах річки Берди між містами Маріуполем і Бердянськом, було покладено і початок так званого Азовського козацького війська, сформованого на зразок Чорноморського війська. Наказним отаманом цього війська і був Осип Гладкий, якому царський уряд за заслуги у війні проти Туреччини присвоїв звання генерал-майора.

 

Азовське військо проіснувало до 1865 року і було скасоване, а все його населення переведено в цивільне відомство. Ще до його ліквідації Осип Гладкий вийшов 1849 року у відставку, але козаки продовжували вважати його своїм отаманом.

 

Помер він у Олександрівську (нині Запоріжжя) 1866 року і був похований на Філіповському цвинтарі. Та могила його не збереглася.

 

Очевидці-старожили з м. Запоріжжя (Г. Гончаров) згадують, що на цьому кладовищі, запущеному й занедбаному, зарослому деревами й кущами, із облупленою цвинтарною церковкою, серед забутих фамільних склепів вирізнявся гробівець із гранітними стовпами з якірними ланцюгами, хрестом і шліфованою гранітною плитою з написом: «Могила останнього кошового атамана Запорозьких козаків Йосипа Михайла Гладкого, під проводом якого козаки, що жили за Дунаєм, здійснили в 1828 р. своє давнє прагнення повернутися на батьківщину та подали значну допомогу російському війську у війні 1826 – 1829 рр. з Туреччиною. Помер 10 липня 1866 року в м. Олександрівську (Запоріжжі)». Останню при­писку зробили вже після революції.

 

Кладовище давно знищили. Хтось врятував тоді тільки надгробну плиту. Зараз її встановили між університетом і агробанком.

 

Ця акція вандалізму сталася, як уточнює колишній ректор Запорізького педінституту М. Б. Шакайло, на початку 60-х років під час будівництва другого студентського гуртожитку. За пропозицією обласного краєзнавчого музею (дива та й годі!) плиту встановили неподалік від місця, де її знайшли. І забули.

 

Тепер надійшли інші пропозиції – від жителів міста: перенести цю плиту на острів Хортицю, де створюється музей та історико-культурний заповідник Запорізького козацтва.

 

Яка доля спіткає цей уламок пам'яті про наказного атамана Азовського козацтва – важко сказати. Я гадаю, що О. М. Гладкий був не останнім кошовим Запорізького козацтва (це стверджують і деякі історики та краєзнавці), а останнім кошовим отаманом Задунайської Січі, а згодом – останнім наказним отаманом Азовського козацького війська, тому краще було б передати надгробну плиту зі склепу О. Гладкого до Бердянського історико-краєзнавчого музею. Якраз там, на р. Берді і косі Обіточній, жило Азовське козацьке військо. Можна було б зберегти цей історичний надгробник і біля Будинку-музею наказного отамана О. Гладкого й Азовського козацтва, який задумували створити ентузіасти-краєзнавці. Зокрема, цю ідею виношував О. Бойко, голова секції краєзнавства обласного відділення Радянської асоціації молодих істориків. На жаль, будинок на колишній вулиці Покровській (нині вул. Свердлова, 6) у Запоріжжі, де мешкав О. М. Гладкий із родиною, незважаючи на клопоти громадськості міста, зруйновано 6 січня 1989 р. Дерев'яний будиночок О. М. Гладкого, як і його могила, під ножем бульдозера зник назавжди. Знищена ще одна національна святиня. Знайома картина на теренах України.

 

У м. Івано-Франківську також знищено будинок відомого українського композитора Дениса Січинського. Могила його – у театральному сквері біля обласного драмтеатру їм. І. Франка. Нещодавно «відремонтовано» надгробний пам'ятник композитору. Але краще було б його виконавцю не братися за цю справу: якістю ремонтних «робіт» пам'ятнику завдано лише шкоди.

 

Поряд у сквері – могили інших видатних діячів української культури. Занедбана могила історика літератури, критика і перекладача Михайла Мочульського (1875 – 1940). Невже він не заслужив того, щоб нащадки пам'ятали про нього? Адже історик літератури багато зробив в україністиці, досліджуючи творчість Т. Шевченка, І. Франка, І. Манжури, поетів «української школи» в польській літературі (С. Гощинського, Б. Залевського, А. Мальчевського та ін.), перекладав твори В. Стефаника польською мовою, писав статті з української етнографії, а також художні твори.

 

Та забутий письменник. Його літературна спадщина з 1938 року не публікувалася і досі замовчується.

 

Аналогічна ситуація з пам'яттю і про Мелітона Осипо­вича Бучинського (1847 – 1903) – українського фольклориста, етнографа, діалектолога, громадсько-культурного діяча на західноукраїнських землях. Він зібрав обширні фольклорні записи на території станіславського і коломийського Підгір'я, здійснив організацію фольклорних записів та інших зразків народної творчості на Прикарпатті. Його фольклорні зібрання, що відзначаються надзвичайним жанрово-тематичним багатством, частково друкувалися у західноукраїнських журналах і газетах. Частина записів пісень увійшла до книжки В. Антоновича і М. Драгоманова «Історичні пісні малоруського народу».

 

Величезна, досі не освоєна рукописна спадщина М. Бучинського (вона фактично не видавалася) лежить у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника АН УРСР, у Рукописних фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. Рильського АН УРСР і у Центральній науковій бібліотеці АН УРСР (м. Київ). Наукову цінність має листування М. Драгоманова з М. Бучинським, яке видав 1910 р. М. Павлик.

 

Мелітон Осипович Бучинський помер 25 квітня 1903 р. у м. Станіславі (нині Івано-Франківськ). Гробівець родини Бучинських, де спочиває і вчений-фольклорист, теж у Театральному сквері, недалеко від могили М. Мочульського. Обидва в забутті.

 

Був час, коли ми розкидали каміння, тепер, маю гадку, прийшов час каміння громадити. Час би і гробівець родини Бучинських привести до пуття. Соромно-бо за наші предківські могили!

 

Що ж нам робити? Продовжувати не помічати їх? Віддавати і далі на поталу часу та долі? Чи, може, добряче трусонути собою, та так, щоб прокинулися наші душі від летаргічного сну і ми згадали, хто ми є, чиї ми діти, внуки і правнуки?...

 

У руках тримаю статтю «Ольшаны: другое кладбище» власного кореспондента «Известий» у Чехо-Словаччині Л. Корнілова. Це розповідь про Пам'ять, про Милосердя, про наші «забуті» могили на зарубіжжі Автор веде мову про Ольшани – «старорусское кладбище» у Празі Серед десятків колись відомих прізвищ російських письменників, поетів, митців, культурно-громадських, політичних, військових діячів, які бурхливими хвилями політичних подій були прибиті до празьких берегів, кореспондент називає і одне українське прізвище – директора української гімназії у Чехо-Словаччині, професора Івана Кобизського. А поряд – російські письменники Є. М. Чиріков. В. Г. Федоров, В. І. Немирович-Данченко із дружиною графинею Є. С. Тізенгаузен, знаменитий історик О. О. Кізеваттер, історик візантійського і давньоруського мистецтва, академік Н. П. Кондаков, невістка Льва Толстого – С. Толстая, письменник А. Т. Аверченко і білоруський поет Михась Забейда… Колись відомі, шановані люди, що внесли і свою частку до скарбниці вітчизняної науки, літератури, культури. Їх імена поволі повертаються на батьківщину, спадщина еміграції стає невід'ємною часткою вітчизняної культури. Лише могили їх там, в Ольшанах, ще «забуті», недоглянуті.

 

Лиха доля, складне плетиво політичних подій, суперечності жорстокої дійсності спричинили до повальної еміграції українців із рідних земель. Коли читав статтю Л. Корнілова про Ольшани, мандрував думками до Пряшева і Братислави, Перемишля і Кракова, Будапешта, Відня, Женеви, Парижа, Сучави, Софії, Стамбула, за океан – до США, Канади, Аргентини, Бразилії і далекої Австралії. Там, у чужих землях, безліч могил цвіту українського народу, могили тих, від кого ми відхрещувалися у не такі ще й далекі часи, але які працювали в ім'я свого народу і там, у зарубіжжі. Будучи своїми серед чужих і чужими серед своїх, вони творили частку нашої національної культури. І там, відірвані від Батьківщини, зуміли зберегти для української спадщини навіть те, що ми не донесли дітям тут, на рідній землі.

 

Тепер згадуємо їх імена. Мусмио згадувати і пам'ятати про «батьківські гроби», де б вони не були і якими б не були: старими чи новими, «пролетарськими», «інтелігентними» чи «національними». Настав час каміння громадити, яке ми бездумно розкидали.

 

„Серед вічних блукачів, шукачів правди і добра, які найшли свій останній притулок на чужині – український письменник і громадсько-політичний діяч Галичини Микола Леонтійович Устиянович (1811 – 1885). Він – один із пропагандистів ідей «Руської трійці», єдності Галичини з Наддніпрянською Україною. М. Устиянович у 1848 р. був одним із активних організаторів з'їзду українських учених Галичини («Собору руських учених»), на якому виголосив нагальну потребу захисту української культури. Ця ідея пронизує і поетичну творчість письменника, і його фольклорно-етнографічну діяльність.

 

Уже понад століття цим думам і помислам видатного сподвижника за відродження українського народу, а й нині вони актуальні. Спадщина письменника мусить бути нам жариною до запалювання нашого Відродження, надихати на боротьбу за впровадження Закону про мови УРСР, за врятування від екологічного лиха чудового Карпатського краю, де «свобідно, шумно, весело», щоб ця перлина української землі справді стала національним, природним і культурно-етнографічним парком-заповідником республіки.

 

Так я розумію нині Миколу Устияновича, коли вчитуюся в його поетичні і публіцистичні рядки, присвячені Верховині, хотів би покласти, згадавши про нього, червону руту на його забуту могилу. Бо не певний, чи знають, де і в якому вона нині стані, наш Український фонд культури, наше рідне Міністерство культури… Бо могила письменника – у місті Суші (Південна Буковина), що в Румунії. Здається, недалеченько. але й не близько: заграниця. То чи збереглася могила М. Л. Устняновича? А мо зберемо кошти, щоб її віднайти й надалі зберігати, охороняти?..

 

Кажуть у народе і кості за батьківщиною плачуть. Плачуть за батьківщиною численні могили цвіту України, розкидані по білому світі. Серцем, свідомістю своєю був із Україною і її народои видатний український мислитель, учений, культурно-громадський діяч М. П. Драгоманов. Але великодєржавна царська. влада виштовхнула його в політичну еміграцію. М. Драгоманов жив у Болгарії, займався літературно-громадською діяльністю, викладав у Софійському університеті. Став визнаним мужем і болгарського народу. Там, у Софії Драгоманов і похованій.

 

А поряд із ним мотала ще одного сина українського нараду – відомого українського скульптора Михайла Паращука.

 

Ще одна згадка повертає мене до Ольшан. А вуста невимушено шепочуть:

«З журбою радість

обнялась...

В сльозах, як в жемчугах,

мій сміх.

І з дивним ранком ніч

злилась,

І як мені розняти їх!...»

 

Так, це Олександр Олесь. Його поезії звучали поряд із словом Тараса Шевченка, Лесі Українки. Своїм наставником, учителем його вважали Володимир Сосюра і Павло Тичина. Високу оцінку отримало поетичне слово Олександра Олеся в Івана Франка.

 

«Весною дише від сих віршів, – писав Каменяр про збірку «З журбою радість обнялась» (1907 р.). Виступає молода сила, в якій уже тепер можна повітати майстра віршованої форми і легких граціозних пісень. Майже кожний його вірш так і проситься під нота, має в собі мелодію».

 

Революція 1917 року відкинула від нас поета: він не вкладався у прокрустове ложе Пролеткульту. І Олесь опинився на зарубіжжі – у Празі. Його серце рвалося в Україну, але він розумів: там його чекають Соловки чи інший заклад ГУЛАГу. У глибині Ольшан, у затінку лип і каштанів 22 червня 1944 року знайшов поет свій останній притулок.

 

„То мудрець сказав, що про культуру живих розповідають могили мертвих. І мав рацію. Але, на мою думку, він мав на увазі культуру народу, який не був підданий, як наш український народ, геноциду з боку російських самодержців, польських магнатів, австро-угорських цісарів, турецьких султанів, татарських ханів, сталінської оприччини і брежнєвсько-сусловського «інтернаціонального єднання». Жоден із слов'янських народів у своєму віковічному розвитку не пройшов такого страдницького шляху, як українці. Однак і окрадені, і нищені, у вогні розбуджені, ми як народ не втратили людської гідності. Наша відрада і надія нині –у праці на Відродження. А воно немислиме без Пам'яті і Милосердя. Хоча б до тих забутих, сплюндрованих, занедбаних могил синів України.