Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ №11

Це була справжня оргія тріскучих слів і блискучих гасел.

 

20 літ вони тарахкотіли на наших землях, шаруділи, мов сухе листя, сипалися, мов соняшникове насіння, і – мов порожня луска з того насіння – засмічували нашу багату плідну землю...

 

 

Українська душа, тільки що збуджена, вільна й горда, як колись перед віками, довго відштовхувала й відганяла від себе все, що крутилося довкола неї, занесене чужим холодним вітром. Руки шукали своєї старовинної, з діда-прадіда зброї, щоб уборонити лише власну батьківщину. Очі виглядали княжий владний знак Тризуба й свої прапори. А уста й вуха були приготовлені на один єдиний могутній клич: Слава Україні!

 

Але з півночі, з Москви, віяло, дмухало, курилося... Україну засипала справжня хуртовина чужих темних гасел. Вони летіли й плякатами приліпали до мурів наших міст, масними плямами стелились по великих і сірих, мов брудні обруси, часописах та розкочувалися довкола з уст надісланих невтомних промовців – накручених, мов патефон, чужою, ворожою рукою.

 

Їх було багато. Їх були сотні різних кличів, наказів, обіцянок! Ціла шоста частина світу корчилася, викривлювалася, згиналася від їхнього пекельного брязкоту, а ще більше від ніжно-приятельського шепотіння просто на вухо – з револьвером до грудей.

 

Їх було стільки, скільки може придумати підступна азіятська думка, що за всяку ціну хоче затроїти свого міцного і незламного ворога! Затроїти, щоб його вже непритомного ограбувати дощенту, забираючи собі не лише зброю з його безвладної руки, а й сорочку з нош тіла. Але в цілому морі слів і гасел було одне, особливо страшне своїм медоточивим фальшем. Воно солодкими словами, мов липкими стрічками, охоплювало найбільш вразливі душі нашого народу. Охоплювало так, що тяжко було дихати в тих задушливих обіймах, якими стискав кожний вираз сталінського гасла дружби й братерства народів.

 

Боже мій, та це ж мусів бути рай, шляхетне співжиття народів, з яких кожний мав би право по своїй волі розбудовувати всі свої цінності, кожний мав бути рівним у великій дружній родині народів СССР, де навіть найменші і найбільш замурзані діти не мали б ніколи діставати від більших братів штурханців, лише братерські поцілунки та червоні цукерки. Бо так голосило гасло!

 

Отже, українці, як і інші народи СССР, запаморочені вже попередньою отрутою, мусіли прийняти і це божевілля. У тяжкому наркотичному дурмані декому справді почала ввижатися вільна квітуча Україна. Відвічний ворог обертався в приятеля, револьвер в його руці розпливався, робився непомітним, а стиснутий кулак видавався одвертою братерською долонею... І тоді брати з Москви і брати Бронштейни приходили і оббирали братів-українців до нитки. А найголовніше, оббирали завдяки медовому гаслу так, що й самим українцям це не сміло видаватися грабунком, лише ласкавим прийняттям подарунків від населення квітучої України, яка сама в подяку не діставала нічого, крім терору й голоду!

 

Це стало ясне й тим, що колись найбільше вірили. Тяжким зусиллям вирвалися з липкої сітки ворожих гасел кілька найліпших синів України. Вони твердо зрозуміли, що не може бути жодного братерства між споконвічно собі ворожими народами, лише єдине, нерозривне братерство крови, братерство в народі. Вони зрозуміли, що лише таке братерство поможе відіпхнути чужу й ворожу ідею інтернаціоналізму і спертися на зроджений з глибини народу націоналістичний світогляд.

 

«Компартія стала собірателем русских земель» – твердо вирішив і сказав всій Україні бувший комуніст Микола Хвильовий, устами свого героя Карамазова. І від цього рішення він прийшов до другого: його батьківщину може врятувати лише український націоналізм, лише братерство крови.

 

Він, Хвильовий, так добре пізнав своїх «братів» з компартії, що не чекав доки вони пустять кулю в нього зі своєї кохаючої руки за це рішення, а пустив її собі сам в чоло, яке воліло схилитися перед смертю з Божим судом, але не перед ворожими розшифрованими гаслами.

 

Зате кулі з того револьвера не обминули його правдивих братів по крові – Влизька, Фальківського і сотні інших, які насмілилися виступити проти штучного братерства народів, во ім'я великого незнищимого братерства в народі, братерства крови. Ці стріли, які поцілили в саме серце України, що знов починало підозріло міцно битися, були сигналом для цілковитого розперезання червоної Москви. Починається новий період, неповторний в своїй нахабності.

 

Червона Москва, цей ніби рівний нам братерський нарід, починає творити культ московської душі, культ колишніх царських героїв, яких ще недавно обпльовувала. Вона, захлинаючись від захоплення, говорить і пише про царя Петра, про старого Суворова, що бився в обороні царської Москви, про сотні інших, не совєтських, а московських героїв, і в той же час безоглядно вивозить і вистрілює всіх тих, хто хоче заховати свою українську душу і пам'ятає своїх українців-борців.

 

І – дивна річ – цей період найбільшого терору червоної Москви, знайшов признання у багатьох представників білої Москви – емігрантів. Відізвалося віковічне братерство в народі. Московські емігранти у всіх закутках землі радісно спостерігали це знущання, хай червоної, але все ж Москви, над віковічним своїм ворогом – Україною. Таким незнищимим є те братерство крови! Воно ж змушувало цих емігрантів-москалів радіти, коли Бесарабія входила до СССР, признавати йому бази в Дарданелях, бо відчувало, що це піде Москві, хай і червоній, але Москві! Це нам, всім українцям, відкрило очі раз назавжди. Всі побачили, що жодного інтернаціоналізму нема й не буде. Отже, можна лише служити якійсь нації, або чужій московській, або своїй – Україні.

 

І коли ми несемо ідею українського націоналізму на свої землі, не сміє бути ні одного порожнього слова. Кожне гасло має вростати в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою. Коли говоримо про національну спільноту, мусимо її відчувати. Так, як тепер понад усе мусимо відчувати нерозривний зв'язок крови – братерство в народі.

 

Не солодкі, нездійснювані обітниці, а суворе підпорядкування себе безсмертним і невмолимим вимогам нації – дозволить їй стати перед світом у весь свій потужний зріст!

 

Рік написання 1941.

 

Теліга Олена. Збірник. Детройт-Нью-Йорк-Париж. 1977, С. 137-139.