Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Я спускалась в пекло, щоб знайти людину. (Автор: Алексієвич Світлана)

опубліковано 13 лист. 2013 р., 11:08 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 лист. 2013 р., 11:41 ]

7 листопада 2013 року, «Российская газета»

 

Я хотіла б назвати вас: дорогі сусіди за часом. У наших кишенях не лише однакові смартфони, нас об'єднує щось більше – однакові страхи та ілюзії, спокуси і розчарування. Всіх нас лякає, що Зло стає усе більш витончене і непоясниме. Ми не можемо вже як герої Чехова вигукнути, що за сто років небо буде в діамантах і людина буде прекрасною. Ми не знаємо, якою буде людина.

 

У Достоєвського в «Легенді про Великого інквізитора» йде суперечка про свободу.

 

Про те, що шлях свободи важкий, стражденний, трагічний... «Для чого пізнавати це чортове добро і зло, коли це стільки коштує? ». Людина повинна увесь час вибирати: свобода чи добробут і облаштування життя, свобода зі стражданнями або щастя без свободи. І більшість людей йдуть другим шляхом.

 

Великий інквізитор говорить Христові, який повернувся на землю:

«Навіщо Ти прийшов нам заважати? Бо Ти прийшов нам заважати і сам це знаєш».

 

«Настільки поважаючи її (людину), Ти вчинив, неначе переставши їй співчувати, бо надто багато від неї зажадав... Поважаючи її менше, менше від неї і зажадав би, а це було б ближче до любові, бо легшою була б ноша її. Вона слабка і підла... Чим винна слабка душа, що не в змозі вміщати настільки страшних дарів?

 

Немає турботи безперервніше і болісніше для людини, як, залишившись вільною, знайти швидше того, перед ким поклонятися... і кому б передати скоріше той дар свободи, з яким ця нещасна істота народжується...»

 

Більшу частину свого життя я прожила в Радянському Союзі. У комуністичній лабораторії. На брамі найстрашнішого Соловецького табору висіло гасло: «Заженемо залізною рукою людство до щастя».

 

У комунізму був безумний план переробити «стару людину», старого Адама. І це вийшло. Можливо, єдине, що вийшло. За сімдесят з гаком років був виведений окремий людський тип — hоmо sоvеtісus. Одні вважають, що це трагічний персонаж, інші називають його «совком». Хто ж він? Мені здається, я знаю цю людину, вона мені добре знайома, я поряд із нею, пліч-о-пліч проживала багато років. Вона – це я. Це мої знайомі, друзі, батьки. Мій батько, він нещодавно помер, до кінця життя залишався комуністом.

 

Я написала п'ять книжок, але насправді майже сорок років я пишу одну книжку. Веду російсько-радянську хроніку: революція, ГУЛАГ, війна... Чорнобиль... розпад «червоної імперії»... Йшла слідом за радянським часом. Позаду море крові й гігантська братська могила. У моїх книжках «маленька людина» сама розповідає про себе. Пісок історії. Її іхто ніколи ні про що не запитує, вона зникає безслідно, відносячи свої таємниці з собою. Йду до безмовних. Слухаю, вислуховую, підслухую. Вулиця для мене – ор, симфонія. Нескінченно шкода, скільки всього сказан, тихо промовлено, вигукнуто в темноту. Живе лише мить. У людині і людському житті так багато того, про що мистецтво не лише не сказало, але і не здогадується. І все це блиснуло й одразу ж зникає, а сьогодні зникає особливо швидко. Ми швидко стали жити. Флобер говорив про себе: «Я –людина перо», я можу сказати про себе: я –людина вухо.

 

У кожному з нас є шматочок історії, у когось він великий, у когось маленький, а зі всього цього виходить велика історія. Великий час. Я шукаю людину приголомшену... людину, яка уражена таїною життя, іншою людиною. Інколи у мене запитують: невже люди так гарно говорять? Людина ніколи так гарно не говорить, як у коханні та поруч зі смертю. Ми, люди з соціалізму, схожі й не схожі на інших людей, у нас свої уявлення про героїв і мучеників. Особливі стосунки із смертю.

 

Голоси... голоси... Вони живуть у мені... переслідують мене...

 

Пам'ятаю високого красивого старенького, який бачив Сталіна. Те, що для нас уже міф, для нього було його життя. У 37-му заарештували спочатку його дружину, пішла до театру і не повернулася, а за три дні прийшли за ним. «Мене били по животу мішком із піском. Я перетворився на роздавленого хробака. Підвішували на гачки... Середньовіччя! Все з тебе тече, ти свій організм вже не контролюєш. Зі всіх отворів... Витримати цей біль... Сором! Померти простіше...»

 

У 41-му його звільнили. Він довго домагався, аби відправили на фронт. Після війни повернувся з орденами. Його викликали в райком партії і сказали: «Дружину вам повернути не можемо, але повертаємо ваш партквиток». «І я був щасливий», – говорив він.

 

Я не могла зрозуміти його радості. «За законами логіки нас судити не можна. Прокляті бухгалтери! – кричав він. – Зрозумійте ж: марксизм був нашою Біблією. Ми хотіли побудувати рай на землі. Нас можна судити лише за законами релігії. Віри!».

 

А ось інша розповідь... «Я так любив нашу тітку Олю. У неї були довге волосся, красивий голос. Коли я виріс, дізнався, що тітка Оля донесла на свого рідного брата, і той згинув десь у таборі. У Казахстані. Вже вона була стара, я запитав її:

- «Тітко Олю, навіщо ти це зробила? »

- «Де ти бачив за сталінських часів чесну людину?»

- «Ти шкодуєш про свій вчинок?»

- « Я тоді була щаслива. Мене любили ».

- Розумієте, немає хімічно чистого зла. Зло – це не лише Сталін, але і красива тітка Оля».

 

Я чула ці голоси з дитинства. У білоруському селі, де я зростала, після війни залишилися самі жінки, з ранку до ночі вони працювали, а увечері боялися своїх порожніх хатин, виходили на вулицю, сиділи на лавах. Говорили про війну, про Сталіна, про горе. Це від них я почула, що найстрашніше було дивитися на війну навесні й восени, коли птахи відлітали і поверталися, вони не знали людських справ. Потрапляли під артилерійський обстріл. Тисячами падали на землю.

 

Жінки згадували те, що я не могла зрозуміти дитячим розумом, але запам'ятала. Як палили села разом із людьми. Ті, хто встиг утекти і сховатися в болоті, повернулися за кілька днів на чорне порожнє місце. Жодної людини, лише зола. І два випадково забуті в колгоспному саду коні. «Ми думали, як же людям не соромно було творити таке при тваринах? Коні ж на них дивилися...»

 

Або ще... Перед тим, як розстріляти, молоді солдати СС кидали до ям, у яких закопували живих єврейських дітей, цукерки...

 

Я шукаю людину приголомшену... Людину, вражену. Таїною життя. Іншою людиною.

 

У Ніцше про це: «Культура лише тоненька яблучна шкірка над розжареним хаосом». «Людина текуча», – писав Толстой, все залежить від того, що в ній переможе. Ідеї винні, але і сама людина винна. Перш за все – вона сама. Це вона відповідає за своє життя.

 

Пам'ятайте? «Де ти бачив за сталінських часів чесну людину...» – виправдовувалася перед смертю красива тітка Оля. «Жахлива, невимовна, немислима «банальність зла» у «темні часи». (Ханна Арендт).

 

Те, що я чула на вулиці, я не могла знайти в книжках, які були в домі моїх батьків, сільських учителів. Як і всі, я носила значок із кучерявим хлопчиком Леніним. Мріяла стати піонеркою, потім комсомолкою. Я пройшла цей шлях до кінця...

 

Спогади – примхливий інструмент. Людина складає туди все: як вона жила, що читала у газетах, чула по телебаченню, кого зустріла в житті. Нарешті, щаслива вона чи не щаслива. Свідки менш за все свідки, а актори і творці. Неможливо наблизитися до реальності впритул, між реальністю і нами – наші почуття. Розумію, що маю справу з версіями, у кожного своя версія, а вже з них, з їхньої кількості і пересічень народжується образ часу і людей, що живуть у ньому.

 

Саме там, у теплому людському голосі, в живому віддзеркаленні минулого прихована первозданна радість і оголюється неусувний трагізм життя. Його хаос і пристрасть. Єдиність і незбагненність. Все – оригінал.

 

Я писала історію «домашнього», «внутрішнього» соціалізму. Як він жив у людській душі. Мене цікавило те, що велика історія не помічає. Пропущена історія. Історія почуттів: що людина зрозуміла про себе, добула з себе. Увесь світ її життя. Найменше і найлюдяніше. Записувала в квартирах і сільських хатинах, на вулиці і в кафе, в поїзді. Серед миру і на війні. У Чорнобилі.

 

Вибухнув Чорнобиль... Я поїхала туди... Довкола реактора ходили люди з автоматами, стояли напоготів бойові вертольоти. Ніхто не знав, що робити, але всі, не замислюючись, готові були померти. Цьому нас навчили.

 

Я записувала... Тексти були абсолютно нові...

 

Один за одним помирали пожежники, які гасили пожежу першої ночі. Горів атомний реактор, а їх викликали як на звичайну пожежу, вони поїхали туди без спецодягу. Отримали дози, що в сотні разів перевищують норму. Несумісні з життям. Лікарі не пускали до них дружин, які плакали: «Підходити близько не можна! Цілувати не можна! Гладити не можна! Це вже не кохана людина, а об'єкт, що підлягає дезактивації».

 

...Довкола станції в радіусі тридцяти кілометрів десятки тисяч людей залишали свої домівки, виїжджали назавжди. Але ще ніхто у це не вірив. Повні автобуси людей і тиша, як на кладовищі. Довкола автобусів збиралися домашні тварини – собаки, коти... Тварин залишали. Люди боялися дивитися їм:в очі. Птахи в небі... звірі у лісі... ми всі їх зрадили... «А нашому улюбленому ІІІаркові ми за­ишили записку: «Шарко, пробач!».

 

90-ті роки... Всі говорили про свободу... Чекали свята, а довкола була зруйнована країна. Застарілі заводи закривалися, стали мертвими незліченні військові містечка, мільйони безробітних, а погане житло стало платним, і медицина платна, і освіта. Довкола уламки... Відкрили для себе, що свобода – це свято лише на площі, а в житті – це щось зовсім інше. Свобода – це примхлива квітка, вона не може вирости в будь-якому місці ні з чого. Лише з наших мрій та ілюзій.

 

Пам'ятаю своє потрясіння, коли в залі суду, де почався суд над моєю книгою «Цинкові хлопчики», мене звинуватили в наклепі на Радянську армію, я побачила матір одного загиблого солдата. Уперше ми з нею зустрілися біля труни її сина, це був єдиний її син, вона виростила його сама. У безумстві вона билася головою об цинкову труну і шепотіла:

- «Хто там? Чи ти там, синку? Труна така маленька, а ти у мене був великий. Хто там?». Побачивши мене, вона закричала:

- «Розкажи всю правду! Узяли до армії. Він – столяр, дачі генералам ремонтував. Його навіть стріляти не навчили. Відправили на війну – і там убили в перший місяць». У суді я її запитала:

- «Що ви тут робите? Я написала правду».

- «А мені не потрібна твоя правда! Мені потрібен син – герой».

У суді я зустріла рядового-гранатометника, який повернувся з війни сліпим...

Бідна страшна «червона людина»!

 

Нові голоси перебивали один одного...

 

Дев'яності... Прекрасні роки, найкраще, що було в моєму житті. Ковток свободи...

Якщо про дев'яності, то я б не сказав, що це були хороші роки, вони були огидні. Відбувся переворот в умах на 180 градусів... Хтось не витримав і збожеволів, хтось наклав на себе руки. На вулицях повсякчас стріляли. Убили величезну кількість людей. Щодня йшли розбірки. Ділили Росію... Увірвати, встигнути, поки інші не встигли...

 

- Я дуже добре знаю, що таке мрія. Все дитинство я просив купити мені велосипед, і мені його не купили. Бідно жили. У школі я фарцював джинсами, в інституті – радянською військовою формою плюс символікою різною. Іноземці купували. Звичайна фарца. За радянських часів за це ув'язнювали на термін від трьох до п'яти років. Батько бігав за мною з паском і кричав: «Спекулянт! Я під Москвою кров проливав, а виростив таке говенце!».

 

Учора злочин, сьогодні – бізнес. В одному місці купив цвяхи, в іншому набійки – упакував у поліетиленовий мішок і продав як новий товар. Приніс додому гроші. Накупив усього, повний холодильник. Батьки чекали, що за мною прийдуть і заарештують. (Сміється.) Торгував побутовою технікою. Скороварками, пароварками. Приганяв з Німеччини машину з причепом цього добра. Все йшло валом... У мене в кабінеті стояла коробка з-під комп'ютера, повна грошей, я лише так розумів, що це гроші. Береш, береш з цієї коробки, а там все не кінчається. Вже начебто все купив: тачку, квартиру... годинник «Роллекс»... Пам'ятаю це сп'яніння... Ти можеш виконати всі свої бажання, таємні фантазії. Я багато дізнався про себе: по-перше, що у мене немає смаку, а по-друге, що я закомплексований. Не вмію з грошима поводитися. Я не знав, що великі гроші повинні працювати, вони не можуть лежати. Гроші – таке ж випробування для людини, як влада, як кохання. .. Мріяв... І поїхав у Монако. У казино Монте-Карло програв величезні гроші, дуже багато. Мене несло... Я був рабом своєї коробки. Є там гроші чи ні? Скільки їх? Їх повинно бути більше і більше. Мене перестало цікавити те, що цікавило раніше. Політика... мітинги... Помер Сахаров. Я пішов із ним прощатися. Сотні тисяч людей. Всі плакали, і я плакав. А тут нещодавно читаю про нього в газеті: «помер великий юродивий Росії». І я подумав, що він вчасно помер.

 

Повернувся з Америки Солженіцин, всі кинулись до нього. Але він не розумів нас, а ми його. Іноземець. Він приїхав до Росії, а за вікном Чікаго…

 

Ким би я був, якщо б не перебудова? ІТР з жалюгідною зарплатою... (Сміється.) А зараз у мене своя офтальмологічна клініка. Декілька сотень людей залежать від мене зі своїми сім'ями, дідусями, бабусями. Ви копаєтеся в собі, рефлектуєте, а у мене цієї проблеми немає. Я працюю день і ніч. Купив найновіше устаткування, відправив хірургів до Франції на стажування. Але я не альтруїст, я добре заробляю. Всього домігся сам... У мене було лише триста доларів у кишені... Починав бізнес із партнерами, від яких ви б свідомість втратили, якби вони зараз зайшли до кімнати. Горили! Лютий погляд! Тепер їх уже немає, вони зникли, як динозаври. Ходив в бронежилеті, в мене стріляли. Якщо хтось їсть ковбасу гіршу, ніж я, мене це не цікавить. Ви ж усі хотіли, аби був капіталізм. Мріяли! Не кричіть, що вас обдурили...»

 

Мало тих, хто виграв, більше тих, хто програв. І за двадцять років молоді знову читають Маркса. Ми думали, що комунізм мертвий, а це хронічне захворювання. Точаться на кухнях ті ж розмови: що робити і хто винен?

 

Мріють про свою революцію. За соціологічними опитуваннями вибирають Сталіна, «сильну руку» і соціалізм. Кінець «червоної людини» відкладається. Старий кадебешник розговорився в потягу, доводив мені: «Без Сталіна у нас нічого не вийде. Що таке людина? Ніжку віденського стільця в задній прохід, і немає людини. Одна фізика. Ха-ха». Я вже це чула...

 

Все повторюється... У Росії... у моїй маленькій Білорусі тисячі молодих людей знову виходять на вулицю. Сидять у в'язницях. І говорять про свободу.

 

Перед революцією 17-го року російський письменник Олександр Грін писав: «А майбутнє якось перестало стояти на своєму місці». І тепер майбутнє знову не на своєму місці...

 

Інколи я думаю, навіщо я спускалася в пекло? Аби знайти людину...

 

Про автора.

Світлана Алексієвич — білоруська письменниця, яка пише російською мовою, яка з сотнями своїх співрозмовників осмислює трагічні події XX століття. Її повісті «У війни не жіноче обличчя», «Цинкові хлопчики», «Чорнобильська молитва» давно стали всесвітньовідомими. Нещодавно вона закінчила п'яту книжку свого знаменитого художньо-документального циклу «Голоси Утопії» – «Час sесоnd hand (кінець червоної людини)».