Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Антиукраїнський культурний геноцид в роки Другої світової війни (автор: Химиця Наталія)

опубліковано 16 жовт. 2013 р., 12:53 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 жовт. 2013 р., 09:01 ]

Втрата культурних цінностей – один із найтрагічніших наслідків Другої світової війни. Відсоток культурних збитків України у загальному списку під час цієї війни за офіційними джерелами становить приблизно 53%. Такі масштаби втрат культурних та національних цінностей нашої держави є свідченням цілеспрямованої політики фашистських окупантів, що мала на меті повне знищення українського народу.

 

Висвітлення методів і засад культурної політики на окупованих землях ще й нині залишається малорозробленою проблемою. У радянській історіографії панував спрощений підхід до цього питання, часто усі події набували негативного характеру, усі руйнування та знищення були приписані окупантам, хоча радянські органи влади у багатьох випадках самі виступали руйнівниками національної культури.

 

Окремі аспекти цієї проблеми знайшли своє висвітлення у сучасній вітчизняній історіографії. Питання про долю культурних та національних цінностей України під час Другої світової війни досліджено у працях: П. Соханя (1), О. Федорука (2), Ю. Петренка (3), І. Лосієвського (4), Т. Себти (5), І. Дацківа (6). Ці автори визначають загальні масштаби втрати архівних, музейних і бібліотечних скарбів центральної України. Виняток становить дослідження С. Терського (7), в якому дано аналіз музейної справи на теренах Галичини та Волині в період німецько-фашистської окупації. У цій роботі зроблено спробу поглибити аналіз названої теми на основі комплексного, всебічного підходу з врахуванням нових відомостей.

 

Друга світова війна спричинила надзвичайну розруху в духовній сфері українського народу. Адже волею імперських амбіцій двох тоталітарних держав, Україна стала однією з основних арен жахливої битви в полум'ї якої горіли і знищувалися безцінні скарби нашого народу. За роки Другої світової війни з України було вивезено велику кількість матеріальних і духовних історико-культурних цінностей, в тому числі й велику кількість архівних документів, рукописних та інших джерел (8).

 

Культурні цінності стали не лише стихійними жертвами бойових дій, а й об'єктами цинічних цілеспрямованих акцій з метою їх варварського знищення та пограбування. Так з боку німецького уряду пограбування і вивезення предметів української культури велося при повному усвідомленні порушення відомих положень Гаазької конференції (1907), Версальської угоди (1919) та інших актів. Про це свідчать численні архівні документи, в тому числі й вищого німецького командування, матеріали діяльності зондеркоманд тощо (9).

 

Внаслідок такої цілеспрямованої політики антиукраїнського культурного геноциду фашистських окупантів протягом 1941-1944 рр. закладам культури, науки і освіти було завдано збитків на 11 млрд. крб. Українські міста і села безповоротно втратили 347 пам'яток зодчества. Бібліотеки під час Другої світової війни втратили понад 51 мільйон книг (10).

 

Постійно уточнюється і доповнюється обсяг збитків завданих війною музеям та картинним галереям. За першими офіційними повоєнними даними з музеїв України німецькою армією та її спільниками було вивезена понад 40 тис. експонатів. На початку 90-х рр. до наукового обігу введені архівні документи, на підставі яких втрати лише 21 музею в сучасних територіальних межах складали 283782 одиниці зберігання. Сучасні дослідники виявили документальні свідчення про те що нацистами вивезено з України не менше 330 тис. різного роду музейний експонатів (11).

 

Непоправної шкоди було завдано музейним установам Києва Так в Музеї українського мистецтва, окупанти знищили і пограбували 58 875 експонатів, що складали 90% його фонду; з Музею російського мистецтва було вивезено і знищено 4873 експонати; втрати Музею західного і східного мистецтва складали 24714 експонатів (12).

 

З Харківської картинної галереї до Німеччини було відправлено 1348 живописних творів та ескізів, 332 вироби декоративно-ужиткового мистецтва. Те, що залишилось, було спалено. З Харківського історичного музею нацисти вивезли 17 автомашин експонатів. Решту знову таки спалили (13).

 

Значної шкоди було завдано також музеям Львова, Дніпропетровська, Полтави, Сум, Херсону. За офіційною статистикою колишнього Радянського Союзу постраждав щонайменше 151 український музей.

 

Величезні масштаби втрат музеїв, архівів і бібліотек України зумовлені саме цілеспрямованим планомірним характером розграбування та нищення її культурних цінностей. Після входження німецьких військ до того чи іншого культурного центру – музеї, картинні галереї, архіви, бібліотеки закривалися, все їхнє майно підлягало консервації. У кожному випадку призначався уповноважений, який відповідав за збереження музейних, бібліотечних архівних фондів.

 

За особливим наказом Гітлера було створено Оперативний штаб рейхслейтера Розенберга. У ньому працювали 350 експертів, наділених особливими повноваженнями – кваліфіковані історики, мистецтвознавці, архівісти, бібліофіли. У кожного з експертів була спеціальна група допоміжного персоналу. Ці люди ретельно збирали, реєстрували, вивчали і каталогізували конфісковані скарби. При «штабі Розенберга» діяла спеціальна «Головна робоча група України», очолювана спочатку гауптслейтером Зайботом а потім штабайнзатцфюрером Антогом. Вказаний орган складався з робочих груп «Західна Україна», «Південна Україна» , «груп» у великих культурних центрах східної України – Харкові, Житомирі, Полтаві, Дніпропетровську та ін. Керівництво «Головної робочої групи України» перебувало у Києві. При «штабі Розенберга» діяли також «Окремий штаб бібліотек» і штаб «Образотворче мистецтво» (14).

 

На територіях «прифронтової зони» крім представників «штабу Розенберга» діяв «батальйон особливого призначення». Він знаходився у віданні Міністерства закордонних справ, безпосереднім його шефом був Ріббентроп. Командував батальйоном штурмбанфюрер СС Кюнсберг. Спеціальний апарат пограбування культурно-освітніх установ – «трофейні комісії», було створено румунськими окупаційними властями у так званій Трансністрії. Тільки з Одеси «трофейна комісія» вивезла понад 200 унікальних картин, малюнків Рєпіна, Іванова, Строцці, Бассолі, понад дві тисячі ікон, 139 тис. експонатів Історико-археологічного музею, 140 виробів з порцеляни та бронзи, 40 екземплярів старовинної зброї, 2000 роялів, нотний матеріал, рідкісну бібліотеку з історії музики та живопису Одеського Академічного театру опери та балету (15).

 

Переважну кількість музейних цінностей – картин, килимів, меблів – вивозили без будь яких формальностей, просто викрадали. Серед картин, що зникли, – полотна Рубенса, Рембранта, Матейка, Дюрера, Боровиковського і Кіпренського, Світославського та Мурашка. За два місяці до вигнання німців зі Львова вони вивезли 12 ящиків «з дуже цінними картинами» Львівського історичного музею (16).

 

Дивлячись на своїх «шефів», привласнювали цінності і рядові. Втім, якщо міністри, губернатори, генерали прибирали до своїх рук за допомогою фіктивних «розписок» найцінніші колекції, то втягнуті у піратський розподіл «трофеїв» виконавці задовольнялися музейними та бібліотечними дрібничками, яким часто не було ціни. Увінчував цю гігантську піраміду хижаків особисто Адольф Гітлер. Він, замолоду художник, планував спорудити у рідному місті Лінці помпезну галерею «Музей фюрера». За його завданням директор Дрезденської картинної галереї Гю Поссе відбирав для цього музею найкращі картини з числа пограбованих у чужих землях, у тому числі й з України (17).

 

Грабунок шедеврів українських музеїв був легалізований спеціальним розпорядженням начальника фронтового оперативного тилу «Південь» від 24 серпня 1941 р. (на той час це був вищий військовий чин на окупованій території України), де однозначно говорилося, що у питанні використання творів мистецтва, «котрі були чи будуть реквізовані» на території зайнятій німецькими військами, «німецька сторона у будь-якому разі користується пріоритетним правом розв'язання цього питання» (18).

 

Німецькі спеціалісти з «айнзатцщтабу Розенберга» наголошували на великому значенні музеїв Києва, оскільки вони потрапили до рук німців у стані відносного збереження, незважаючи на евакуацію творів мистецтва. Але визнання німцями унікальності київських музеїв аж ніяк не означало належного до них ставлення з боку окупантів. У київських музеях дві гітлерівські служби – «айнзатцштаб Розенберга» і «батальйон Ріббентропа» – водночас проводили широкомасштабну мародерську операцію «Лінц».

 

Окупаційний період німецько-фашистськими військами теренів нашої держави 1941-1944 років був страшним лихоліттям для українських бібліотечних фондів. Німецька влада розгорнула цілеспрямовану та планомірну «бібліотечну кампанію» з метою виявлення та вилучення цінних матеріалів У складі «штабу Розенберга» для цього було організовано зондеркоманду а спеціалісти з бібліотечної справи мали свої опорні пункти по всій окупованій території.

 

«Бібліотечна кампанія» окупаційної німецької влади завдала непоправних втрат бібліотечному фонду України. Так, мережа масових бібліотек була знищена майже повністю (на І.0І.1945 р. їх відновлено лише 948), шкільних залишилося всього 2, 7 тис. Цілком знищено 15 обласних бібліотек, у тому числі – Запорізька, Полтавська, Вінницька, Дніпропетровська, Київська (19).

 

Вивезенню підлягали рукописи, стародруки, особливо цінні видання, наукові книги – про нові сільськогосподарські, технічні культури їх урожайність, вирощування, селекцію, про технологію і комерційні сорти чаю, пекарські і помольні властивості зерна, наукові праці в галузі медицини, техніки, книги з питань мистецтва, довідники, церковні книги німецьких переселенців, а також радянська статистика з усіх галузей, белетристика класика і багато інших. Решта переважно підлягала знищенню, при цьому це відбувалося із звірячою жорстокістю: палали книжкові багаття на вулицях, розпалювалися печі для обігріву, вимощувалися книжками вулиці для пересування техніки чи провозу кінних вантажів.

 

Особливо болючих втрат зазнали найбільші бібліотеки – Центральна АН України, Харківська, Одеська державні наукові, Наукові бібліотеки Київського, Харківського університетів, Харківського центру науково-технічної інформації. Бібліотечні операції у Харкові, на відміну від київських, були спрямовані на виявлення джерел актуальної наукової інформації, що становлять воєнно-стратегічний і взагалі практичний інтерес як ідеологічна зброя більшовицького режиму. Систематично проводилася робота по розшуку літератури з так званого «єврейського питання» (не тільки видання на івриті та ідишу, а навіть і твори українських радянських літераторів єврейського походження). У роки окупації, відповідно до радянських і німецьких джерел, переважна більшість харківських бібліотек – державних, наукових, вузівських, відомчих – частково або повністю втратили книжкові фонди; багато з них припинили своє існування. І якщо на 1.01. 1941 р. у Харківській області працювала 2121 бібліотека (у т. ч. міські), то на 1.01.1946 р. до обласної мережі бібліотек входило лише 972 установи.

 

З Одеси (за період 1941-1944 рр.) було вивезено понад вісім тисяч томів книг. У звітах Одеської державної наукової бібліотеки за роки окупації зафіксовані такі відправлення: до королівства Румунії – 920 томів; професору Ясського університету пану Болдуру – 709 книг з історії; пану Караману – 920 книг з літератури та мовознавства; представнику командування – 650 книг; представнику румунського Червоного Хреста – 1012 книг; пану Бергу в Німеччину – 709 книг.

 

У 1943 р. працівники бібліотеки почали складати «Картотеку на відсутню літературу (картотеку АБСів)». Підсумковий акт зафіксував на березень 1943 р. 4464 примірники вивезеної літератури. На 1800 одиниць зберігання працівники бібліотеки склали акти-списки. Ці списки – свідчення не тільки грабіжницької політики окупантів, а й характеристики їхніх далекоглядних інтересів щодо завойованих територій. Вивозилася література з економіки, статистики, географії, етнографії, історії, особливу увагу окупанти приділяли картам. Це були найцінніші видання: Чухов М. Историческое описание российской коммерции при всех портах и границах, от древнейших времен. – Спб., 1781-1788 гг. – Т.І.-VІІ.; Карта Одесского уезда. Сост. Вебером в 1890 г. – Одесса; Кальковский А. Пространство и народонаселение Новороссийского края. – Одесса, 1848; Чернявский И. Замечания о Новороссийской области. Из Новороссийского календаря на 1855 г.; Сулепов Н.Ф. Современная малорусская этнография. Ч. 1-2. Киев, 1893-1897.; Гросс 3. Современная республика немцев Поволжья. – Покловск, 1926; Реклю Э. Балканские государства: Греция, Турция, Болгария, Румыния, Сербия, Черногория. – Спб., 1905; Карта Европейской Турции. В масштабе 10 верст в дюйме; Крживецкий Л. Психические расы. Опыт психологии народов. – Спб., 1902; Гааке В. Человеческие расы. – Спб., 1905 (20).

 

Особливий інтерес викликає список літератури, що призначався фон Бергу і був вивезений до Німеччини (те, що в списку не вказано конкретної адреси та посади адресата, дає можливість припустити, що фон Берг був на той час відомою особою). Серед книг, відправлених фон Бергу, значаться: Забловский К. Статистическое описание Российской империи. Спб., 1815. 4.1-5.; Кауфман И. И. Статистические обзоры русских банков. – Спб., 1872, а також великий масив ретельно підібраних цінних видань з географії та етнографії, карти (21).

 

Про специфічний характер літератури, що цікавила оперативний штаб Розенберга, свідчить звіт одного з його відповідальних працівників, що нині зберігається в Центральному архіві вищих органів управління України. Він пише, що спеціально займається відправкою до Німеччини книг Академії наук УРСР. У звіті названо 144 примірники публікацій академії, що дало можливість «заповнити прогалину у раніш скомплектованих серіях». Далі названо чотири томи «Щорічника антропології», «що являють собою повний і важливий матеріал про народ у минулому і в сучасному для науки расознавства». Згадується «Збірник праць єврейської історико-археологічної комісії при Українській академії наук», що «містить ряд цікавих статей про єврейські поселення, про цькування євреїв (погроми) та про ритуали на Україні».

 

Інтерес нацистських українознавців привернули «Культура Трипілля і Ольвія», а також повна бібліографія українського народознавства О. Андрієвського (22)

 

Пункти комплектування наукової літератури знаходилися в Києві, Сімферополі, Харкові, Мінську та Ризі. Далі усе найцінніше відправлялося до «рейху», у так звану «бібліотеку Сходу», до якої увійшло 120 тис. конфіскованих книг і близько 11,5 тис. найменувань журналів (23).

 

Треба зауважити, що на окремих етапах «бібліотечної кампанії» в Україні стикалися інтереси багатьох відомств й основним виконувачам не вдавалося налагодити централізований контроль за операціями. Про це красномовно свідчить звіт, надісланий 26 березня 1943 р. Венднагелем, керівником харківської групи «штабу Розенберга», доктору Георгу Вінтеру. Відповідаючи на запит, «які культурні цінності вивезені німецькими службами з України» у 1941-1945 рр., автор листа інформує, що відповідь потребує проведення «циркулярного опитування усіх генералів, обласних та міських комісарів», однак навряд чи достовірними будуть ці дані: «квитанцій немає, СД, СС, колони Кюнсберга діяли при зачинених дверях...» (24).

 

Архіви України в період Другої світової війни зазнали значних втрат ще під час евакуації їх в східні області радянськими адміністративними органами, при транспортуванні, а також внаслідок знищення великого обсягу документів через їх «непотрібність» і не можливість евакуювати. Частину архівів втрачено в місцях їх утримання, а також в результаті не повернення їх Російською Федерацією законному власникові – Україні.

 

Значну частину управлінських архівів втрачено як під час евакуації у східні області Радянського союзу, так і політикою нацистської окупаційної влади. Політика окупаційних властей щодо українських архівів була чітко спланованою передбачала виявлення, відбір і вилучення архівних фондів для вивезення в Німеччину в інтересах «Третього Рейху».

 

Архівні втрати України в пожежі війни величезні. Підраховано, що «Рейх» привласнив 46 мільйонів архівних справ. З наукового та культурного обігу вилучив унікальні документи з історії України ХІІ-ХХ ст., конфіскував значну частину унікальних фондів Центрального архіву давніх актів, Архіву Жовтневої революції, повністю – зібрання кінофондів, фотодокументів (25).

 

Отже, в роки Другої світової війни знищення українських культурних і документальних цінностей здійснювалося не лише в ході бойових дій, а і цілеспрямовано – на підставі спеціально розробленої нацистськими ідеологами концепції. Її засновник – Альфред Розенберг вважав, що достатньо знищити пам'ятки культури народу, щоб уже в другому поколінні він припинив існувати як нація. В роки війни нацистські окупанти проводили цілеспрямовану політику антиукраїнського культурного геноциду. Окупанти свідомо знищували, вивозили і спотворювали все найцінніше та найважливіше з нашої духовної спадщини, насамперед те, що становило основу національного духу народу – його віковічного патріотичного прагнення до розвитку своєї культури, мови, самобутності, державності.

 

Саме тому Україна потребує співчутливого ставлення світового співтовариства у питанні реституції національних надбань, пограбованих нацистами. Кожна пам'ятка, що повернеться на свою землю, відроджуватиме історичну пам'ять нашого народу, буде сприяти пробудженню та становленню його як нації, носія неповторної і самобутньої культури. Повернення культурних цінностей українському народові дозволить відновити історичну справедливість і перегорне ту трагічну сторінку вітчизняної історії, якою стала Друга світова війна.

 

Література

1. Сохань П. Проблеми повернення джерельної спадщини в Україну у зв'язку з подіями Другої світової війни та її наслідками // Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. – Вип. 6. – К., 2006.

2. Федорук О. Повернення в Україну втрачених культурних цінностей в контексті

державотворчого процесу та духовного відродження // Повернення культурного надбання України : проблеми, завдання, перспективи. – Вип. 6. – К., 2001 3. Петренко Ю. Використання цивілізованих підходів щодо повернення національно-культурних скарбів // Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. – Вип. 7. – К., 2009.

4. Лосієвський І. Виявлення, вивчення й облік відомостей про бібліотечні фонди Харківської області, втрачені у роки Другої світової війни, та бібліотечні цінності інших держав, що знаходяться на території області // Повернення культурного надбання України : проблеми, завдання, перспективи. –Вип. 8. – К., 1997.

5. Себта Т. М. Архівні джерела про українські культурні цінності , вивезені нацистами в роки Другої світової війни: Автореф. дис...канд. іст. наук: 07.00.06. / НАН України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. – К., 2000.

6. Дацків І.Б. Втрати Україною історико-культурних цінностей під час Другої світової війни: Автореф дис... канд. іст. наук: 07.00.01. /Чернів. нац. ун-т ім. Ю.Федьковича. – Чернівці, 2001.

7. Терський С. В. Музейна справа та археологічні дослідження на теренах Галичини та Волині в роки Другої світової війни // Вісник Національного університету "Львівська політехніка" № 541 "Держава та армія". – Вид-во НУЛП. – 2005. – С. 39-48.

8. Сохань П. Проблеми повернення джерельної спадщини в Україну у зв'язку з подіями Другої світової війни та її наслідками // Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. – Вип. 6. – К., 2006. – С. 43-44.

9. Пиріг Р. Повернення культурних цінностей і роль архівів у їх пошуку // Повернення культурного надбання України : проблеми, завдання, перспективи. – Вип. 7. – К., 1996. – С. 33-34.

10. Федорук О. Повернення в Україну втрачених культурних цінностей в контексті державотворчого процесу та духовного відродження // Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. – Вип. 6. – К., 2001. – С. 18.

11. Дацків І.Б. Втрати Україною історико-культурних цінностей під час Другої світової війни: Автореф дис... канд. іст. наук: 07.00.01. /Чернів. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича. – Чернівці, 2001. – С. 16.

12. ЦДАВО України. – Ф. 4620. – Оп.3. – Спр. 331. – Арк 170-173.

13. ЦДАВО України. – Ф. 4763. – Оп. 1. – Спр. 144. – Арк. 59.

14. Коваль М. Теоретичні засади злочинних дій нацистів щодо української культури та їх реалізація під час окупації України в 1941-1944 рр. // Повернення культурного надбання України : проблеми, завдання, перспективи. – Вип. 7. – К., 1996. – С. 16.

15. Петренко Ю. Використання цивілізованих підходів щодо повернення національно-культурних скарбів // Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. – Вип. 7. – К., 2009. – С. 25.

16. Терський С. В. Музейна справа та археологічні дослідження на теренах Галичини та Волині в роки Другої світової війни // Вісник Національного університету "Львівська політехніка" № 541 " Держава та армія". – Вид-во НУЛП. – 2005. – С.44.

17. Фест И. К. Гитлер: Биография. – Пермь, 1993. – Т. 3. – С. 292.

18. Коваль М. Теоретичні засади злочинних дій нацистів щодо української культури та їх реалізація під час окупації України в 1941-1944 рр. // Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. – Вип. 7. – К., 1996. – С 18

19. Александрова О. Бібліотеки і війна // Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. – Вип. 8. – К. 1997. – С. 21-22.

20. Жимолостова Е. З практики формування банку даних та втрачені цінності бібліотеки // Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. – Вип. 8. – К., 1997. – С. 14-15.

21. Коваль М. Теоретичні засади злочинних дій нацистів щодо української культури та їх реалізація під час окупації України в 1941-1944 рр.// Повернення культурного надбання України : проблеми, завдання, перспективи. – Вип. 7. – К., 1996. – С. 15.

22. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні 1941-1944 рр. – К., 1951. – С. 335-336.

23. Коваль М. Теоретичні засади злочинних дій нацистів щодо української культури та їх реалізація під час окупації України в 1941-1944 рр. // Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. – Вип. 7. – К., 1996. – С. 19.

24. ЦДАВО України. – Ф.3206. – Оп.5. – Спр. 10. – Арк. 212.

25. Коваль М. Теоретичні засади злочинних дій нацистів щодо української культури та їх реалізація під час окупації України в 1941-1944 рр. // Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. – Вип. 7. – К., 1996. – С. 19.

 

Наталія Химиця, кандидат історичних наук, Національний університет "Львівська політехніка".