Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Актуальні проблеми збройних сил України на сучасному етапі (автор: Лозинський

опубліковано 23 жовт. 2013 р., 11:05 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 жовт. 2013 р., 10:27 ]

Збройні Сили України (ЗСУ) ведуть свою новітню історію з часу розпаду Радянського Союзу та набуття Україною незалежності, коли важливого значення набуло питання військового будівництва і створення гарантованої національної безпеки молодої держави. Україна стала першою серед країн колишнього СРСР, яка законодавчо закріпила створення і формування національних Збройних Сил (ЗС) на основі об'єднань, з'єднань та частин колишньої Радянської Армії. Початок процесу взяття Україною під свою юрисдикцію всіх військових формувань, дислокованих на її території, і утворення одного з ключових відомств – Міністерства оборони України, поклало прийняття Верховною Радою України (ВРУ) 24 серпня 1991 року Постанови «Про військові формування на Україні» (1).

 

Геополітичне положення України сприяло розміщенню на її території на початку 90-х років XX ст. значного угруповання військ Радянської Армії, яке було одним з найбільш потужних у Європі, оснащене ядерною зброєю та сучасним, на той час, звичайним озброєнням і військовою технікою. Зокрема, в Україні дислокувалися: три військові округи (Київський, Одеський, Прикарпатський), ракетна армія, три загальновійськові та дві танкові армії, один армійський корпус, три повітряні армії, окрема армія протиповітряної оборони, Чорноморський флот, бригада спецназу та ін. (всього – 21 дивізія, 18 бригад і 7 полків). Ці війська нараховували понад: 750 тис. чол. особового складу, 9 тис. танків, 11 тис. бойових броньованих машин, 2 тис. бойових літаків і вертольотів, 350 кораблів і суден забезпечення; 176 міжконтинентальних балістичних ракет із майже 1300 із стратегічними ядерними боєголовками, а також близько 2600 одиниць тактичної ядерної зброї та ін. (2).

 

Проте, це ще не були ЗС незалежної держави в повному розумінні цього слова. Україна отримала лише окремі фрагменти радянської військової структури, яка підпорядковувалася виконанню завдань часів «холодної війни», біполярного світу і не відповідала ані новітнім реаліям у світі, ані критеріям ЗС суверенних держав. Нова українська влада цю структуру поділила на дві майже незалежні одна від одної частини: безпосередньо ЗСУ та інші військові формування (Національна гвардія, Державна прикордонна служба, Внутрішні війська МВС, військові підрозділи Управління державної охорони і Служби безпеки України та ін.). При цьому історичний і світовий досвід воєнної організації держави, що становить єдину централізовану військову структуру, складові якої пов'язуються між собою єдиним керівництвом і системоутворюючими зв'язками визначеними політичною лінією держави, було зігноровано.

 

Формування ЗСУ потребувало нової правової бази їх функціонування, відпрацювання механізмів реалізації законів та інших рішень з оборонних питань й організації органів воєнного управління держави. Пристосовуючись до змін у європейській і міжнародній системах воєнної безпеки, а також оцінюючи реальний стан справ у країні, військово-політичне керівництво України на початку 90-х років виробило, в цілому, єдине бачення перспектив розбудови ЗСУ за принципом розумної оборонної достатності: створення невеликих за чисельністю і структурою економічно не обтяжливих, але сучасно озброєних, боєздатних, мобільних, придатних до швидкого розгортання поліфункціональних сил, спроможних зробити гідний вклад у забезпечення регіональної та глобальної безпеки (4).

 

Цей процес був унікальним як за масштабами, так і за кількістю заходів. Аналогів Україні щодо зменшення бойового потенціалу за часом і обсягом у світі немає Будучи третьою на планеті за ядерним потенціалом країною, Україна стала без'ядерною державою, більш ніж у тричі було скорочено чисельність ЗС. Певні кроки зроблені й на шляху створення війська, яке б відповідало сучасним вимогам та було здатним забезпечувати реалізацію національних інтересів у воєнній сфері; могло брати участь у всьому спектрі сучасних і майбутніх операцій, в т.ч. й спільно з країнами-партнерами; вироблено Державну Програму реформування і розвитку ЗСУ (5).

 

Актуальність теми викликана постійною дискусією вітчизняних і зарубіжних науковців, державних і політичних діячів, військових експертів щодо військово-реформаційних проблем в Україні. Виваженими й реалістичними є міркування О Бєлова, О. Бодрука, А. Єрмоленка, Т. Іщенка, С. Корольова О. Лойка, М. Нещадима, Г. Ситника, В. Смолянюка, М. Требіна, А. Чікала Дж. Шерра, В. Горбуліна, Г. Крючкова, В. Гречанінова та ін. (6) Але ці автори аналізують переважно окремі фрагменти проблеми. Тому є необхідність комплексно розглянути питання розбудови ЗСУ на сучасному етапі та зробити певні узагальнюючі висновки.

 

Щоб зрозуміти необхідність трансформації української армії та видів ЗСУ, доцільно здійснити невеликий огляд в історію їх створення і розбудови. Процес будівництва і становлення української армії розподіляється військовими експертами на чотири етапи:

перший (1991-1996 рр.) – формування основ,

другий (1997-2001 рр.) – будівництво армії,

третій (2001-2005 рр.) – реформування,

четвертий (з 2006 року) – розвиток (7).

 

Однак, здебільшого досягти запланованих показників не вдалося й досі. Виходячи з цього, сьогодні необхідно визначити проблемні сторони еволюції українського війська та з'ясувати їх причини задля недопущення негативних процесів у перспективі.

 

Характерними ознаками першого етапу було одночасне формування правової основи діяльності ЗС, реорганізація і створення нової структури управління та забезпечення, інших елементів, необхідних для повноцінного їх функціонування. У стислі терміни, з ініціативи Президента України Леоніда Кравчука (грудень 1991-липень 1994 рр.) та перших Міністрів оборони – Костянтина Морозова (вересень 1991-жовтень 1993 рр.) і Віталія Радецького (жовтень 1993-серпень 1994 рр.), ВРУ прийняла цілий пакет законодавчих актів стосовно військової галузі: Концепція оборони і будівництва ЗСУ, Постанова «Про утворення Ради оборони України», Закони України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», Воєнна доктрина України та ін. (8). В цей час були закладені й основи національного війська: Міністерство оборони; Генеральний штаб; види ЗС; системи управління, підготовки і всебічного забезпечення військ та ін.

 

У той же період припадає і ядерне роззброєння України, що стало однією із найбільш значних історичних подій кінця XX ст. Уперше в історії людства одна з держав світу добровільно відмовилася від володіння ядерною зброєю. Станом на 1 червня 1996 р. на території України не залишилося жодного ядерного боєзаряду (9).

 

Проте згодом стало зрозумілим, що процес будівництва ЗСУ лише починається, адже бракувало системного підходу і послідовного плану вирішення проблем військового будівництва, не вистачало й кваліфікованих кадрів. На початку формування ЗСУ було оновлено понад 70% керівного складу, змінилися майже усі командувачі військових округів, армій, командири корпусів та дивізій. З усього спектра завдань реформування ЗСУ у 1992-1996 рр. виконано тільки скорочення чисельності різноманітних структур і персоналу війська на 48% (майже 400 тис. осіб) та значної кількості озброєнь і військової техніки (бойових літаків і вертольотів – майже 800 одиниць, танків і бойових броньованих машин - 4400 одиниць) (10).

 

Але при цьому у процесі скорочення було допущено стратегічні прорахунки, внаслідок яких порушено пропорції між видами ЗС, родами військ, категоріями військовослужбовців. Крім того, відсутність обґрунтованого політичного аналізу сучасних загроз та посилення економічної кризи, з обмеженим фінансуванням, не давали змоги чітко сформулювати стратегічні завдання ЗС, без чого неможливим було визначення нової оборонної концепції й військової стратегії держави.

 

Також перші роки військового будівництва в Україні ознаменувалися прискореним створенням, без системного підходу з боку держави, на базі колишніх радянських військових контингентів інших військових формувань і силових відомств. Наприклад, у 1991-1993 рр., крім ЗСУ, були створені військові формування Служби безпеки і Цивільної оборони України, Національну гвардію, Прикордонні війська, Внутрішні війська МВС та ін. (11).

 

Однак, вони не стали єдиною військовою структурою, адже підпорядковувались різним відомствам, які суб'єктивно трактували наявність загроз у підконтрольній сфері і нарощували чисельність, бойовий потенціал та інфраструктуру своїх формувань. У результаті – всі українські військові формування розвивалися розрізнено, без єдиного керівництва, функцій і завдань, а воєнна організація держави одержала лише загальне визначення: «захист національних інтересів України від зовнішніх та внутрішніх загроз» (12).

 

На другому етапі військове керівництво на чолі з Міністром оборони Олександром Кузьмуком (липень 1996-жовтень 2001 рр.), сконцентрувало основні свої зусилля на проблемах самовиживання армії, а не на виконанні покладених на неї функцій розвитку. Державна влада прийшла до висновку, що при збереженні зазначеної тенденції українська армія не має перспективи і тому необхідне проведення глибокої реформи у військовій сфері. Указом Президента України Леоніда Кучми (липень 1994-січень 2005 рр.) від 20 січня 1997 р. було затверджено Державну Програму будівництва та розвитку ЗСУ до 2005 р яка дала можливість визначити напрями поетапної реалізації Концепції будівництва та розвитку ЗСУ: уточнити їх склад, структуру і чисельність – співвідношення видів і родів військ, організаційно-штатної структури органів управління, з'єднань і частин; перспективи модернізації існуючих та оснащення військ новими видами озброєння і військової техніки.

 

Зокрема, було визначено нову структуру ЗСУ: Міністерство оборони, (центральний орган управління) у підпорядкуванні якого перебувають – Генеральний штаб (основний орган управління) і види ЗСУ – Сухопутні війська (СВ), Військово-Повітряні Сили (ВПС), Війська Протиповітряної оборони (ВППО) Військово-Морські Сили (ВМС), об'єднання, з'єднання, військові частини і навчальні заклади, установи й організації, що не належать до видів ЗСУ. Окремою ланкою організаційних структур СВ, у січні 1998 р. стали три Оперативні Командування – Західне (війська дислокуються у Закарпатській, Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській, Чернівецькій, Волинській, Рівненській, Хмельницькій і Вінницькій обл.), Південне (війська розташовані в Одеській, Кіровоградській, Миколаївській, Херсонській, Дніпропетровській, Запорізькій, Харківській, Луганській, Донецькій обл. та Автономній Республіці Крим) і Північне (війська дислокуються у Житомирській, Київській, Полтавській, Сумській, Чернігівській і Черкаській обл. ) Чисельність особового складу між видами ЗСУ становила: СВ – 54% /о, ВПС – 16%, ВППО – 13,5%, ВМС – 4,5%, інші військові з'єднання, частини та установи, що не входять до складу видів ЗСУ,  – 12% (13).

 

У 1997-1998 рр. були проведені необхідні зміни в законодавстві України з метою правового забезпечення виконання Державної програми: розроблена нова редакція Воєнної доктрини, Законів України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», затверджено Положення «Про Міністерство оборони України» і «Про Генеральний штаб Збройних Сил Україна», а 22 грудня 1998 р ВРУ прийняла Постанову «Про чисельність Збройних Сил України» якою було визначено, що на кінець 2000 р. ЗСУ матимуть штатну чисельність 310 тис. військовослужбовців та 90 тис. цивільних працівників.

Проте здійснення всього комплексу заходів з реалізації оборонної реформи знову не було проведене. Проблеми військово-політичного і методологічного характеру, відсутність практичного досвіду з питань військового будівництва, хронічне недофінансування та ін. не дозволили керівництву країни та ЗСУ розпочати глибинні перетворення військової організації. Необхідно було вносити певні корективи в процес реформування ЗС й зосередити увагу з кількісних на якісні показники військової складової.

 

Третій етап проходив під знаком виконання Державної Програми яка була скоригована у липні 2000 р. й отримала остаточну назву Державна Програма реформування і розвитку ЗСУ на період до 2005 року. Головна мета полягала у створенні, за принципом оборонної достатності, сучасної моделі ЗС – оптимальних за чисельністю, мобільних, багатофункціональних добре озброєних, всебічно забезпечених, професійно підготовлених військ (сил) які спроможні виконувати покладені на них завдання у будь-яких умовах й не були занадто обтяжливими для держави (14).

 

Однак формування відповідних нормативно-правових основ для військових реформ в Україні вказувало на разючу непослідовність дій керівництва держави і ЗСУ, очолюваних Міністрами оборони Володимиром Шкідченком (листопад 2001-червень 2003 рр.), Євгеном Марчуком (червень 2003-вефесень 2004 рр.) та Олександром Кузьмуком (вересень 2004-лютий 2005 рр), щодо їх створення і корекції в плані розбудови силових структур. Зокрема, якщо за відлік взяти 2000 р. – рік затвердження Державної Програми реформування і розвитку ЗСУ на період до 2005 р., як початок військової реформи, то: Закон України «Про основи національної безпеки України» прийнято у червні 2003 р. (через 3 р.), а Воєнну доктрину і Оборонний огляд в Україні проведено влітку 2004 р. (через 4 р.). Яскраво проглядається специфічна риса пострадянських держав щодо недостатньої системності певної декларативності й аморфності українського законодавства у сфері національної безпеки й оборони (15).

У червні 2004 р. Указом Президента України Л. Кучми затверджено Стратегічний оборонний бюлетень України на період до 2015 року. Його розробка і прийняття були обумовлені швидкими змінами воєнно-політичної обстановки у світі та навколо України, виникненням нового спектру викликів і загроз національній безпеці, змінами у характері збройної боротьби, потребою приведення бойового і чисельного складу ЗС до економічних можливостей держави. У цьому документі, також, визначалися майбутні обриси ЗСУ та напрями і шляхи їх досягнення (16).

 

Незважаючи на певні недоліки, здобутком Державної Програми став перехід до структури ЗСУ за функціональним принципом: Об'єднані сили швидкого реагування, Основні сили оборони та Стратегічні резерви. Основні зусилля концентрувалися на створенні Об'єднаних сил швидкого реагування, які були б здатні виконувати завдання як самостійно, так і в складі багатонаціональних сил, під єдиним керівництвом і в тісній взаємодії між собою. Також було остаточно вирішено питання щодо кількості видів ЗСУ і здійснено перехід до тривидової структури (у червні 2004 р. ВРУ прийняла Закон про інтеграцію ВПС та ВППО в один вид – Повітряні Сили (ПС) ЗСУ, завершено перехід на бригадно-батальйонну бойову структуру, якій притаманні мобільність, багатофункціональність і самостійність у виконанні бойових завдань.

 

Принципово новою проблемою Державної Програми стала необхідністю зміни підходів до принципів комплектування ЗСУ. Визначався змішаний принцип комплектування, який поєднував призов в армію на основі загального військового обов'язку та проходження військової служби за контрактом. Уточнювалася чисельність ЗСУ у співвідношенні: СВ – 51%, ПС – 32%, ВМС – 5-6%, інші формування – 11-12%.

 

Зміна воєнно-політичної обстановки у Європі, яка відбулася в результаті завершення другої хвилі розширення НАТО і його внутрішньої трансформації, поставила Україну в нові реалії, за яких позаблоковий статус почав втрачати своє продуктивне значення в сенсі обороноздатності країни. Євроатлантична модель ЗСУ була визнана новим керівництвом держави і армії – Президентом України Віктором Ющенком (січень 2005-лютий 2010 рр.) і Міністрами оборони – Анатолієм Гриценком (лютий 2005-грудень 2007 рр.), Юрієм Єхануровим (грудень 2007-червень 2009 рр.), Валерієм Іващенком (в.о. червень 2009-березень 2010 рр.) – такою, що найбільшою мірою відповідає вимогам сьогодення. Побудова нової моделі української армії потребувала й нових підходів. Вони знайшли своє відображення в Державній Програмі розвитку ЗСУ на 2006-2011 рр., з введенням в дію якої розпочався четвертий етап розвитку української армії.

 

Він передбачає проведення заходів, спрямованих на глибинні зміни в системі військового управління, всебічного забезпечення, військової освіти, перехід на контрактний принцип комплектування, впровадження нової системи кадрового менеджменту підготовки військ (сил), прискорену професіоналізацію ЗСУ та наближення їх за всіма показниками до стандартів, прийнятих у збройних силах країн – членів НАТО.

 

Метою оновлення системи управління ЗСУ є створення системи органів військового управління, яка передбачає чіткий розподіл між органами військового управління усіх ланок оперативних і адміністративних функцій та функції всебічного забезпечення військ (сил). Протягом 2006-2008 рр. здійснено перехід від багаторівневої системи оперативного управління до найбільш оптимальної триступеневої системи: Генеральний штаб – Об'єднане оперативне командування – Армійський корпус, Повітряне командування, Центр морських операцій, Центр військ берегової оборони. Структуру Генерального штабу приведено у відповідність до стандартів штабів ЗС держав – членів НАТО. Розпочато створення однієї з найбільш важливих структур сучасної армії – Сил спеціальних операцій.

 

У 2006 р. створено Об'єднане Оперативне Командування, призначене для оперативного планування та управління міжвидовими угрупованнями військ (сил) у збройних конфліктах і кризових ситуаціях, миротворчими контингентами ЗСУ та персоналом в районах проведення миротворчих операцій під проводом ООН і НАТО, а також силами і засобами, виділеними від ЗСУ для участі в антитерористичних операціях, ліквідаціях наслідків надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру регіонального та загальнодержавного рівнів (17).

 

У ході реалізації Державної Програми уточнено розподіл військових частин і установ ЗСУ за функціональним призначенням. Зокрема, сучасна українська армія до 2015 р. повинна повністю перейти на контрактну систему поповнення з чисельністю до 240 тис. військових та 60 тис. цивільних осіб і матиме у своєму розпорядженні: Об'єднані сили швидкого реагування (30% бойового складу армії), куди входитимуть –Сили негайного реагування (6 тис. осіб), які знаходяться в постійній боєготовності і несуть бойове чергування, та Сили швидкого реагування (23 тис. осіб), у яких буде різний термін боєготовності, починаючи від кількох годин до кількох діб. Ще одна функціональна складова ЗСУ – Основні сили оборони (70% бойового складу армії), які складатимуться із Сил нарощування (20 тис осіб) та Сил стабілізації (45 тис. осіб). Сили і засоби до складу міжвидових військових угруповань будуть виділятись із складу видів ЗСУ (18).

 

У воєнний час ЗСУ повинні нараховувати трохи більше 300 тис. осіб (СВ – 25 бригад., ПС – 40 бригад, ВМФ – 50 кораблів).

 

Також триває процес реформування структури ЗСУ. Наприклад, Сухопутні війська складатимуться з двох Оперативних Командувань – Північне (об'єднане із Західним) і Південне, двох Армійських корпусів і близько 20 бригад аеромобільного, повітряно-десантного, танкового, механізованого, бойового й тилового забезпечення, на озброєнні яких перебуватиме понад 1500 танків, 3100 бойових броньованих машин, 1600 гармат та ін.

 

Повітряні Сили нараховуватимуть три корпуси і більше 10 авіаційних та протиповітряних дивізій, на озброєнні яких перебуватимуть майже 200 бойових літаків, Центри управління, оповіщення та повітряних операцій; удосконалюються елементи автоматизованих систем управління та ін. Основною перепоною на шляху виконання ПС запланованих заходів, як і для усіх ЗСУ, є обсяги фінансування. В першу чергу це стосується оснащення авіаційною і протиповітряною технікою та досягнення запланованого рівня підготовки частин і особового складу» (19).

 

Військово-Морські Сили основні зусилля спрямовують на досягнення якісно нових параметрів щодо структури, складу, рівня підготовки і взаємосумісності з флотами країн-членів НАТО. У ВМС створені: Центр морських операцій на базі ескадри різнорідних сил, Центр військ берегової оборони, Первинний національний контактний пункт для підтримки взаємодії з учасниками операції НАТО в Середземному морі «Активні зусилля», удосконалені структури військово-морських баз, морської авіаційної бригади та бригади берегової оборони. ВМС будуть складатися з однієї ескадри кораблів, двох бригад надводних кораблів, однієї бригади ракетних катерів і морської піхоти, трьох механізованих бригад та двох ракетно-артилерійських бригад. Відповідно до ситуації на Кримському півострові, наявні там сили і засоби, основні зусилля ВМС у 2009-2010 рр. були спрямовані на нарощування військ берегової оборони, їх структурної реорганізації та підвищення рівня бойової готовності, який забезпечить виконання всього спектру покладених завдань. Однак там існують й проблемні питання, пов'язані з перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України.

 

Професіоналізація армії передбачає комплектування ЗСУ військово-службовцями за контрактом, забезпечення високого рівня професійної підготовки офіцерського корпусу, створення професійного сержантського складу, оснащення відповідним озброєнням і військовою технікою та дотримання соціальних гарантій військовослужбовців і членів їх сімей. В останні роки розпочато проведення робіт для удосконалення та модернізації озброєння і військової техніки, запровадження нових форм і методів підготовки військ (сил). У сфері забезпечення матеріальними засобами і послугами у ЗСУ здійснюються заходи щодо впровадження нових підходів до постачання матеріальних засобів і надання послуг на комерційній основі (20).

 

Починаючи з 1992 року українська армія бере активну участь у миротворчих операціях, близько 40 тис. військовослужбовців ЗСУ взяли участь у міжнародних миротворчих операціях у Боснії і Герцеговині, Східній Славонії, Анголі, Косово, Македонії, Гватемалі, Таджикистані, Афганістані, Хор­ватії, Кувейті, Сьєрра-Леоне, Грузії, Іраку, Лівані, Ефіопії, Еритреї, Ліберії та Кот-Д’Івуарі.

 

Сьогодні більше 500 військовослужбовців ЗСУ виконують завдання в 10 міжнародних операціях та місіях у 8 країнах світу під проводом ООН, ОБСЄ і НАТО. Найбільший контингент ЗСУ – 56 окремий вертолітний загін (300 військовослужбовців, 14 гелікоптерів) знаходиться в Ліберії, де виконує завдання в складі місії ООН. У лютому 2011 р. для участі у наданні підтримки операції ООН до Кот-Д’Івуару був направлений миротворчий контингент чисельністю до 60 осіб та 5 військових ударних вертольотів (Мі-8, Мі-24).

 

Україна – єдина з країн-партнерів, яка сьогодні бере участь в усіх чотирьох поточних операціях Альянсу НАТО: Косово (КРОК, штатний підрозділ ВМС чисельністю майже 200 військовослужбовців), Ірак (МТМ-І, 10 представників ЗСУ беруть участь у діяльності Тренувальної місії НАТО), Середземне море (Національний контактний пункт та кораблі ВМС на постійній основі забезпечують взаємодію і обмін інформацією в рамках проведення операції "Активні зусилля"), Афганістан (І8АР, десять військовослужбовців ЗСУ виконують завдання у складі литовської Групи реконструкції провінції і один проходить службу в штабі Міжнародних сил сприяння безпеки в Ісламській республіці Афганістан) (21).

 

Таким чином, Міністерство оборони і ЗСУ намагаються виконати поставлені перед ними завдання, заплановані Державною Програмою розвитку ЗСУ на 2006-2011 рр. Проте виконання військово-реформаційних завдань неможливе без розв'язання нагальних проблем економічного характеру, насамперед – належного фінансування. Зарубіжний досвід свідчить, що на період реалізації заходів, пов'язаних з реформуванням ЗС, неодмінно мають збільшуватися загальні бюджетні видатки на оборону. Відповідно до Закону України «Про оборону України», фінансування потреб оборонної сфери держави здійснюється винятково через Державний бюджет, обсяги видатків якого мають відповідати реальним потребам оборони та становити не менше 3% запланованого обсягу ВВП. Однак слід зазначити, що за час існування ЗСУ ця норма не виконувалася жодного разу, а її середній показник у 1992-2010 рр. становив лише 1,6% ВВП. Реальне фінансування заходів Державної Програми у 2006-2011 рр. здійснювалося у межах 30-50%, що дозволяє стверджувати про неможливість її виконання у визначені терміни. Абсолютна більшість виділених коштів (понад 85%) використовується для утримання армії, що стало «бюджетом проїдання», оскільки не залишається ресурсів на відновлення боєздатності і розвиток.

 

Таке ставлення держави призвело до того, що сьогодні майже 90% літаків і гелікоптерів не можуть піднятися у повітря, 70% кораблів і суден забезпечення не спроможні виконувати бойові завдання, 40% бронетанкової техніки і артилерійських систем небоєздатні. Підготовка ЗС ведеться на мінімальному рівні, а через відсутність коштів 96% особового складу мають лише теоретичні навчання. Отже, хронічне недофінансування запитів оборонної сфери призводить до постійного нагромадження проблем розвитку системи воєнної безпеки держави, а також до технічної деградації ЗСУ (22).

 

Не вирішеним питанням, яке є тягарем для розвитку ЗСУ, залишається проблема утилізації та конверсії надлишкових ракет і боєприпасів, майна, об'єктів і земель. За підрахунками фахівців Генерального штабу ЗСУ, враховуючи обсяги надлишкового військового майна і техніки та темпи їх реалізації й утилізації, Україні на це знадобиться 25—30 років.

 

Сьогодні основними проблем ЗСУ можна вважати: втрату часових орієнтирів розвитку країни, адже армія має орієнтуватися на довгострокові державні інтереси, а не на вузькополітичні уподобання; неможливість визначити цілі стратегічного і оборонного планування; відсутність військово-технічної політики як внутрішньої, так і міжнародного співробітництва та ін.

 

Також практика реформування силових структур України не враховувала подібний світовий досвід, який передбачає такий алгоритм дій воєнно-політичного керівництва держави у сфері оборонного планування:

моніторинг,

аналіз і прогнозування воєнних викликів і загроз національній безпеці країни; визначення можливостей держави щодо їх нейтралізації;

корегування основ державної політики у сфері забезпечення національної безпеки;

формування немілітаризованого політичного курсу;

вироблення оборонної воєнної стратегії;

планування оперативних концепцій трансформації (реформування) ЗС та ін.

 

В Україні, зокрема, після розпаду Радянського Союзу чисельність МВС збільшилася втричі, Внутрішніх військ – у чотири рази, СБУ – в шість разів, а ЗСУ скоротилися втричі.

 

Незважаючи на те, що ЗСУ постійно скорочувались, сьогодні відчувається тенденція до внутрішньої мілітаризації країни за рахунок збільшення чисельності інших військових формувань й простежується посилення поліцейських та захисних функцій владних структур (23).

 

Розвиток ЗСУ сьогодні спрямовується на досягнення тих якісних показників, які будуть необхідні для протистояння майбутнім викликам і загрозам. Масштабні трансформаційні заходи мають бути спрямовані на приведення темпів розвитку, якісних та кількісних показників ЗСУ у відповідність до швидкоплинних змін у світі, на досягнення сучасних вимог і стандартів. Проте, події останнього часу як всередині України, так і за її межами, вказують на те, що питання членства України в НАТО відкладається до того часу, поки українське суспільство не підтримуватиме вступ до Альянсу.

 

Враховуючи те, що Україна не є членом інших військових блоків і союзів, вона має орієнтуватися виключно на власні сили в питаннях захисту свого суверенітету і територіальної цілісності. Сьогодні більшість фахівців у сфері воєнної політики єдині в тому, що безпосередня загроза застосування широкомасштабних воєнно-силових заходів проти України в найближчій перспективі малоймовірна. Проте події у Грузії (серпень 2008 р.) та Лівії (березень 2011 р.) засвідчили прояви нових викликів і загроз для України, зокрема, небезпеки втягування в міжнародні конфлікти та реальність загрози територіальної цілісності і суверенітету країни. Тому, потенційні можливості виникнення збройного конфлікту з використанням ЗСУ зберігаються.

 

Це, у свою чергу, потребує перегляду раніше прийнятих довгострокових і середньострокових програм та планів розвитку й рішень щодо структури і чисельності ЗСУ. Одночасно виникнення нових загроз, таких як міжнародний тероризм, злочинність, розповсюдження зброї масового враження, інформаційне протиборство та ін. призвели до усвідомлення необхідності проведення якісної оборонної реформи у ЗСУ та забезпечення боєздатності протидіяти новим викликам. За існуючих обставин основні зусилля держави в оборонній сфері мають бути зосереджені на створенні ЗС, адекватних сучасним викликам і загрозам, наголошує Президент України Віктор Янукович. Зокрема, у найближчий час, буде сформовано чітку програму підготовки Об'єднаних сил швидкого реагування ЗСУ до виконання завдань за призначенням. Саме на розвитку цих Сил мають бути сконцентровані основні фінансові, матеріальні та інші ресурси (24).

 

Виходячи з цього, можна зробити висновок, що однією з основних проблем розвитку ЗСУ є структурно-функціональна незавершеність військової організації держави та проведення масштабних трансформаційних заходів, визначених керівними документами як процес їх реформування. Вирішення цих проблем дозволить створити передумови якісного підвищення рівня обороноздатності держави, сприятиме утвердженню позитивного іміджу України у світі та прискорить процес її євроатлантичної інтеграції.

 

Література

1. Постанова Верховної Ради України «Про військові формування на Україні» // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №38. – С. 506; Постанова Верховної Ради України «Про міністра оборони України» //Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №45. – С. 601.

2. Сучасне українське військо (з 1991). – Електронний ресурс «Українське військо у ХХ-ХХІ сторіччі». – httр://vijsko.miluarg/і4htm, httр:// vijsko.miluarg/і4_1.htm; Збройні Сили України. Електронний ресурс "Вільна енциклопедія". httр:// uk.wikiреdіа.оrg. /wіkі/ Збройні_сили_України.

3. Єрмоленко А. Системні недоліки розвитку Збройних Сил України на сучасному етапі // Політичний менеджмент. – 2006. – №2. – С. 54-66.

4. Смолянюк В. Військова реформа в Україні: Необхідність? Вимушеність? Приреченість? // Людина і політика. – 2000. – № 5. – С. 27-30.

5. Державна Програма реформування і розвитку Збройних Сил України на період до 2003 року // Військо України. – 2000. – № 11-12; Воєнна реформа в Україні: старт чи черговий фальстарт? //Національна безпека і оборона. – 2000. – № 1. – С. 2-39; Поляков Л. Воєнна політика України: конструктивна невизначеність // Національна безпека і оборона. – 2004. – № 8. – С. 13-19; Сунгуровський М. Оборонно-промисловий комплекс України: проблемні питання розвитку // Національна безпека і оборона. – 2004. – № 8. – С. 37-41.

6. Бєлов О. Оборонний огляд та законодавче забезпечення процесу реформування Збройних Сил України // Оборонна політика України: реалії та перспективи. Матеріали міжнародної конференції. – К.: Національний інститут проблем міжнародної безпеки. 2004. – С 55-63; Бодрук О. Структури воєнної безпеки: національний та міжнародний аспекти. – К.: НІМБ. 2001. – 300 с.; Єрмоленко А. Проблеми законодавчого врегулювання процесів розвитку Воєнної організації держави // Політичний менеджмент. – 2005. – № 4. – С 38-49; Єрмоленко А. Системні недоліки розвитку Збройних Сил України на сучасному етапі // Політичний менеджмент. – 2006. – № 2 . – С. 54-66; Іщенко Т. В. Концепція виховної роботи в Збройних Силах України періоду (1991-2001 рр.) // Труди Національної академії оборони України. – К., 2006. – № 73. – С. 227-231; Корольов С. С. Соціальні гарантії військовослужбовців Збройних Сил України в період їх реформування як проблема правового врегулювання // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – 2006. – № 2. – С. 189-195; Лойко О. М. Історична необхідність, формування сучасної професійної армії України / автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. іст. наук. – Львів, 2005. – 20 с.; Нещадим М. І. Військова освіта України: історія, теорія, методологія, практика / автореф. дис. на здобуття наук, ступеня докт. педагог, наук. – К 2004. – 34 с.; Ситник Г. П. Державне управління національною безпекою України. – К., Вид-во НАДУ, 2004. – 408 с.; Смолянюк В. Військова реформа в Україні: Необхідність? Вимушеність? Приреченість? // Людина і політика. – 2000. – № 5. – С 27-30; Требін М П Армія та суспільство: соціально-філософський аналіз взаємодії в умовах трансформації. – X.: Вид-ий Дім "ІНЖЕК". 2004. – 404 с.; Чикал А. Украинская система оборонных координат // Независимое военное обозрение. – 2005. – № 20. – С. 2-11; Шерр Дж. Погляд з Великої Британії: оборонна реформа в Україні і НАТО // Оборонна політика України: реалії та перспективи. Матеріали міжнародної конференції. – К.: НІМП, 2004. – 216 с ; Горбулін В. Український фронт Четвертої світової війни // Дзеркало тижня. – 2006. – 29 липня (№ 29) – httр://www.dt.ua/nеsрарerrticles/47435#; Горбулін В. П., Качинський А. Б. Засади національної безпеки України. – К.: Інтертехнологія, 2009. – 270 с.; Горбулін В. П., Бегма В. М., Шемаєв В. М., Мокляк С. П., Шимов Ю. Ю., Діденко Н. Г. Оборонна політик України на початку XXI ст. – К.: Інтертехнологія, 2009. – 103 с.; Крючков Г. Питання законодавчого забезпечення формування і реалізації оборонної політики України // Оборонна політика Украіни: реалії та перспективи. Матеріали міжнародної конференції. – К.; НІМБ, 2004. – С. 23-32; Гречанинов В. Проблемы образования Военной организации Украины // Свобода. – 2000. – № 19. – С. 10; Артюшин Л. М., Костенко Г. Ф Теоретичні аспекти стратегії воєнної безпеки суспільства і держави. – X.: Вид-во Національного ун-ту внутрішніх справ. 2003. – 176 с.; Гончаренко О., Джангужин Р., Лісіцин Е. Громадянський контроль і система національної безпеки // Національна безпека України. – 2003. – № 1. – С 39-46; Гріненко О., Дєнєжкін М. До питання вдосконалення організаційної структури Збройних Сил України // Наука і оборона. – 2004. – № 2. – С. 14-18.

7. Юрчина Ю. Збройні Сили України: етапи становлення. – Електронний ресурс "Центр воєнної політики та політики безпеки". – httр://dеfроlrg.uа/sitendexhр/ ukrhivbоnоglуаd/98-2009-09-09-16-26-35.

8. Закон України "Про оборону України" // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 9. С. 106; Закон України "Про Збройні Сили України" // Законодавство України з питань військової сфери: збірник законів та інших нормативно-правових актів. – К.: Азимут-Україна. – 2003. – С. 72.

9. Трехстороннее заявление Президентов России, США и Украины // Российско-украинские отношения 1990-1997 гг.: сборник документов. – М., 1998. – С. 203-206; Бодрук О. Розміщення ядерної зброї на території України: проблеми одержання без'ядерного статусу //Спостерігач. – 1994. – №8. – С. 15-17.

10. Сучасне українське військо (з 1991). – Електронний ресурс "Українське військо у ХХ-ХХІ сторіччі". – httр:/vijsko.mіluа.оrg/і4htm, httр://vіjskо.mіluа.оrg/і4_2.htm.

11. Закон України «Про Службу безпеки України» // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 27. – С. 382; Закон України «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України» // Законодавство України з питань військової сфери: збірник законів та інших нормативно-правових актів. – К.: Азимут-Україна. – 2003. – С. 184.

12 Гречанинов В. Проблемы образования Военной организации Украины // Свобода. – 2000. – № 19. – С. 10.

13. Юрчина Ю. Збройні Сили України: етапи становлення. – Електронний ресурс "Центр воєнної політики та політики безпеки". httр://dеfpоlrg.uа/sіtе/іndex. рhр/ukrhivbоnоglyаd/98-2009-09-09-16-26-35; Сухопутні війська Збройних Сил України. – Електронний ресурс "Вільна енциклопедія". – httр://uk.wikipediarg/ wіkі/Сухопутні_війська_Збройних_Сил_України.

14. Державна Програма реформування і розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року//Військо України. – 2000. – № 11-12.

15. Закон України «Про основи національної безпеки України» // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – С. 351; Воєнна доктрина України // Національна безпека і оборона. – 2004. – № 8. – С. 5; Бєлов О. Оборонний огляд та законодавче забезпечення процесу реформування Збройних Сил України // Оборонна політика України, реалії та перспективи. Матеріали міжнародної конференції. – К.: НІМБ, 2004. – С. 57: Оборонна політика України: реалії та перспектива // Матеріали міжнародної конференції. – К.: Національний інститут проблем міжнародної безпеки. – Женевський центр демократичного контролю над збройними силами. – 2003. – 216 с.

16. Стратегічний оборонний бюлетень України на період до 2015 року. – К.: Аванпостпрім, 2004. – 98 с.; Закон України "Про організацію оборонного планування" // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 4. – С. 97.

17. Сучасний стан Збройних Сил України. – Електронний ресурс "Центр воєнної політики та політики безпеки". – httр://dеfроlrg.uа/sitе/іndех.рhр/uk/2009-10-30-16-05-12/ bеzр2010/stan2010.

18. Юрчина Ю. Збройні Сили України: етапи становлення. – Електронний ресурс «Центр воєнної політики та політики безпеки». – httр://dеfроlrg.uа/sitе/іndех.рhр/uk/arhiv/obonoglyad/98-2009-09-09-16-26-35.

19. Сучасне українське військо (з 1991). – Електронний ресурс «Українське військо у ХХ-ХХІ сторіччі». httр:/vijsko.mіluа.оrg/і4htm://vіjskо.mіluа.оrg/і4_3.htm.

20. Лойко О. М. Історична необхідність формування сучасної професійної армії України / автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. іст. наук. – Львів. 2005. – 20 с.; Корольов С. С. Соціальний захист військовослужбовців Збройних Сил України: історичний аспект / автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. іст. наук. – Київ. 2006. – С. 22.

21. Сучасний стан Збройних Сил України. – Електронний ресурс «Центр воєнної політики та політики безпеки». httр://dеfроlrg.uа/sitе/іndех.рhр/uk/2009-10-30-16-05-12/ bеzр2010/stan2010; Збройні Сили України. – Електронний ресурс «Вільна енциклопедія». httр://uk.wikipediarg/wіkі/Збройні_сили_України.

22. Закон України «Про оборону України» // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 9. – С. 106: Лойко О.М. Питання фінансування оборонної сфери України в умовах реформування її Збройних Сил // Військово-науковий вісник. – Львів, 2004. – Вип. 6. – С. 155-171; Бєлов О. Оборонний огляд та законодавче забезпечення процесу реформування Збройних Сил України // Оборонна політика України: реалії та перспективи. Матеріали міжнародної конференції. – К.: НІМБ, 2004. – С. 59-61; Сучасний стан Збройних Сил України. – Електронний ресурс «Центр воєнної політики та політики безпеки». httр://dеfроlrg.uа/sitе/іndех.рhр/uk/2009-10-30-16-05-12/ bеzр2010/stan2010.

23. Национальная военная стратегия США // Зарубежное военное обозрение. – 2005. – № 3. – С.54-64; Литвиненко А. Имперский вектор и сегодняшняя Украина // Ойкумена: Альманах сравнительных исследований политических институтов, социально-экономических систем и цивилизаций. – X.: Константа, 2004. – Вып. 2. – С. 159-167; Кузьмук О. Про загрозу перетворення України на військово-міліцейську державу // Dеfеnсе Ехрrеss News. 2002. № 11.

24. Україна XXI століття. Стратегія реформ і суспільної консолідації // Експертна доповідь Національного інституту стратегічних досліджень до Послання Президента України В. Януковича до Українського народу. – К., 2011. – С. 124-126.

 

Андрій Лозинський, кандидат історичних наук, Львівський державний університет безпеки життєдіяльності.