Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Як це було 30 червня 1941 року (автор: Стецько Ярослав)

опубліковано 24 черв. 2013 р., 11:41 Степан Гринчишин   [ оновлено 1 лип. 2013 р., 08:40 ]

Ярослав Стецько. 30 червня 1941. – Торонто, Лондон. 1967. – 465 стор.

 

Перейшовши кордон біля Ярослава, наша група зорганізувала залишене большевиками невелике вантажне авто, обліпила його різнородною пропаґандивного антибольшевицькою «літературою», листівками, гаслами, карикатурами, які ми мали приготовані у плині довгої і систематичної підготовки змісту нашої акції на випадок війни, і рвались вперед, щоб якнайшвидше дістатися до Львова.

 

Переїжджаючи через міста і села, ми проголошували на зібраннях відновлення державности, встановляли місцеву владу, організували міліцію, порядкували господарське життя і – спішили дальше серед риску, небезпек і справді одчайдушних зусиль.

 

Нам загрожували большевицькі частини, бо ми інколи проривалися крізь бойові німецькі лінії і знову завертали, інколи були обстрілювані ззаду большевицькими частинами. Нам загрожував розстріл з боку німецьких військових з'єднань, бо ми мали фальшиві документи, які ми дістали від наших перекладачів з Вермахту. Зчаста самі виповняли чисті формуляри, прибивали фальшиві печатки і самі підписували. А як нам забрала документи польова жандармерія і завернула нас назад за новими документами, ми іншими шляхами, вже без документів ішли дальше вперед. Інколи ніччю навколо нас розривалися російські гранати, а ми не мали змоги добитися якогось схоронища, щоб не розкрити себе перед німецькими старшинами, з-поміж яких – зрештою – деякі йшли нам назустріч, попереджаючи, що є можливість відступу німецьких військ, бо ймовірно москалі плянують оточуючі маневри.

 

Правдою і «неправдою», хитрістю і відкритістю, наявними протибольшевицькими виступами, написами на автомашині, синьо-жовтими опасками на рукавах, відважним, агресивним поступуванням ми викликали в німців, фронтових старшин і вояків впевнення, що це діється за якоюсь вищою «згодою», коли ми так рвемося вперед – «чортові в зуби». Вони зчаста подивляли нас, неозброєних, як ми, минаючи їх перші бойові частини, з шумом, синьо-жовтим прапором, кричучими плякатами, листівками, антибольшевицькими карикатурами, оздоблюючими автомашину, вривалися в «нічию» полосу, а то й опановану ще большевицькими військами, щоб так же нагло повернутися, а потім знову іти вперед.

 

Я не можу нічого злого у той час сказати про німецькі бойові частини перших ліній фронту. Вояки і старшини здебільша мали для нашої дії зрозуміння, дивувалися лише, чому не твориться сильна українська армія. Коли ми, відвертаючи увагу від теми, яка могла нас коштувати свободи, життя чи передання в руки воєнній жандармерії, вказували на «Нахтіґаль», який з ними маршує на котромусь відтинку, вони висловлювали сподівання, що незабаром буде і українська армія.

 

Взагалі люди, які кожної хвилини сподіваються смерти, вояки перших фронтових ліній, є іншими людьми, як ті, що йдуть із запілля і «закріпляють» терором здобуте. Багато з них були віруючі, не один молився на наших очах вечором, коли відпочивали, чекаючи на наказ до наступу ніччю чи ранком. Я думав, що ми були їм у чисто людському розумінні симпатичні, бо не маючи зброї, «цивілі» як «відділ української пропаганди» боремося проти большевизму, і рвемося при тому поза перші фронтові лінії.

 

Як прикро не раз читати наклепи і очорнювання, мовляв, Ярослав Стецько приїхав до Львова автомашиною Вермахту, в німецькому військовому плащі, на документи видані Вермахтом... Ці людці знають добре, що бажання проф. Ганса Коха говорити зі мною в Ряшеві чи Ярославі було вислідом розпорядження згори мене арештувати і то також на вимогу СД, якій проф. Баєр реферував мою непримиренну позицію. Як бажане було б, щоб наші історики проглянули в Кобленці і у Вашингтоні документи того часу! Знайшли б не одні дані, які підтвердили б не лише правдивість наших заподань, але доповнили б багато більшим документальним матеріалом нашу відкриту і відважну поставу супроти німців, і не лише супроти них.

 

І не тільки мою, але численних націоналістів, які мужньо заступали позиції суверенітету нації. Це ж були революціонери з тих, які стояли під шибеницями, рискували не один раз життям. Я є лише один із многих. Якість і вартість революціонера визначується не тим, яку ієрархічну позицію він займає, але його мораллю, характером, готовістю на саможертву. З цього погляду є однакової вартости революціонер-рядовик і революціонер-провідник найвищої ранги.

 

Коли я пишу про означені дії, пов'язані з моєю особою, то це не с диктоване будь-якими іншими вимогами, як тільки потребою з'ясувати вірно події того часу. Данилишин мав відвагу кинути античного покрою виклик окупантові, як неперевершений герой не тільки нашої нації. Моя відмова відкликати Акт проголошення відновлення державности, димісіонувати з посту голови УДП (Українського Державного Правління), наш рисковний марш на Львів, Похідні Групи на ОСУ3 і ін., є тільки типічним виявом життєвого стилю націоналістів-революціонерів, а не стилем однієї людини, яка у комплексі історичних дій і в ордені модерних лицарів України, якими залишилися по сьогодні націоналіста-революціонери, приймає рішення, які випливають з атмосфери і жертовної готовости тисяч і тисяч та вимог твореної ними епохи. Націоналісти-революціонери визначували знам'я епохи, а не націоналіст-революціонер, уся генерація відважних, яким не довелося у подавляючій більшости дожити тридцятки у цій добі жорстокій, як вовчиця, як писав Ольжич.

 

Ідучи до Львова, ми зустрічали всюди стихійне намагання української спільноти ставати самовпевненим, суверенним господарем на своїй землі. І то у всебічному розумінні. Ніде ніякої спроби відплати меншинам – польській чи жидівській, частина яких приймала участь у ворожих акціях проти українців. Ніде українці не робили погромів, нікому не відплачувалися самосудами. Це ніколи і не було нашим стилем. Творена міліція дбала про порядок і лад, а не мстилася. Антижидівські нацистські заклики не мали ніякого відзвуку в українців.

 

Ми зустрічали працюючих при дорогах і на румовищах будівель, але це не були лише жиди, це були різні – по національності – теж українці, поляки, а не виключно жиди. Ніякого понижування одної частини громадян України. Очевидно, жиди, які досі ніколи не працювали на таких роботах, могли це уважати своїм принижуванням, як командна, спільно з москалями чи з поляками верства в Україні, але з точки зору справжнього господаря цієї землі – українців, це було справедлива, правильно, доцільно. Коли українці фізично працювали, щоб знищення після збомблень направляти чи вивозите румовища, то чому не мали робити цього спільно з українцями жиди і поляки?! Час виключного панування меншин над українським народом на українській землі минувся. Коли ці меншини уважали це «погромами» і несправедливістю, то ми спитаємо, чи терпіли б в Ізраїлю жиди, щоб арабська меншість над ними панувала і нпр. румовища війни усувала лише жидівська робітнича верства під арабськими наглядачами?  В Україні так не було, щоб були українські поганячі, а лиши жиди працювали. Українці, жиди, поляки разом працювали на дорогах, на руїнах знищених бомбами домів і т. п., але вже не під наглядом меншости над більшістю.

 

Я особисто при кожній нагоді звертав увагу у кожному селі чи містечку, через які ми переїжджали, щоб не датися спровокувати німцям на ніякі протижидівські чи протипольські ексцеси. Це дуже сумлінно було виконуване нашим активом і це стверджує теж Лев Ребет у своїй книжці «Світла і тіні ОУН», 1964, стор. 99, – німці, а не українці робили погроми проти жидів в Україні. Це чесні жиди мусять признати. Зрештою, документи в архівах в Кобленці і Вашингтоні промовисто доказують це.

 

У документах процесу Оллєндорфа ч. 4134, Берлін 1941, читаємо: «В Житомирі, Кременчузі і Сталіно арештовано низку прихильників Бандери, які намагалися здобути народ для політичної незалежности України. При цьому стверджено, що ці «банди» забезпечували своїх членів і співпрацюючих з їх рухом жидів фальшивими паспортами...» Оллєндорфа повісили альянти, як шефа СД, Амт III в РСГ. Він керував в Україні «Айнзацгруппе Д» з осідком в Миколаєві для ліквідування українських націоналістів і жидів.

 

Націоналісти стисло виконували доручення дані їм Проводом. Взагалі комплекс жидівський чи польський не існував для нас як якась суттєва оправа. Ми мали важливіші історичної ваги для Украйни завдання перед собою. Нас чекала двофронтова війна, а перед тим необхідність поставити семафори!

 

В автомашині, що нею керував один із втікачів з червоної армії, який поміг нам сяк-так привести до ладу большевицьке вантажне авто здибане при дорозі, були м. ін. Ярослав Старух, Іван Равлик, Василь Кук, Лев Ребет, Дмитро Яців, Іван Вітушинський, мабуть Лімницький, організаційний референт Крайового Проводу на ЗОУ, всі ми разом дісталися до Львова. Микола Лебедь мусів ще повертатися до ҐҐ (Генерал-Губернаторства) для викінчування завдань у справі Похідних Груп так, що він прибув до Львова лише 3 липня 1941 р, а Степан Ленкавський мабуть теж того самого дня після полудня 3. 7. 1941 р. Їх напрямок був – безпосередньо на ОСУЗ (східних українських землях) – Київ. Те саме відносилося до Василя Кука, який був у той час організаційним референтом Проводу ОУН.

 

Ми добилися до Львова зараз після вмаршу німецьких військ, а зокрема після нашої частини – ДУН (Дружини Українських націоналістів) («Нахтіґаль») під командуванням Романа Шухевича, з якою тут і там під час нашого маршу ми „зустрічалися" у її перемарші; ДУН перші вмаршували у Львів, як нас інформували, раннім ранком 30 червня 1941 р. Підпільна мережа нашої ОУН була в дії, хоча здесяткована в останніх днях большевиками, але ще настільки сильна, щоб допомогти нам у здійсненні наших плянів. 

 

Завжди наново пригадую величезні заклики ОУН на мурах міст творити армію, будувати державу, «Україна для українців», «Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава», «хай живе ОУН» і многі інші. На окреме відмічення заслуговує обширний заклик за підписом одчайдушного Євгена Леґенди, командуючого революційно-збройними силами, в якому він закликав включатися у формовану армію і підкреслював безкомпромісову боротьбу проти усіх можливих окупантів України. Із заклику його виходила виразна погроза німцям, якщо не визнають нашої державної незалежности.

 

Наше вантажне авто зупинилося на площі св. Юра, де ми вже зустрінули крайових підпільників ОУН. Після неймовірних труднощів ми нарешті добились до св. Юра у Львові... 

 

Коли з'явився провідник ОУН на Львів, я запропонував наступний плян дії на найближчі години. На основі аналізи фактів не має ніяких даних на те, що німці сприятимуть нашій державності, теж немає підстави припускати, що нам вдасться проголосити відновлення державности, як центральний акт в столиці України – Києві. Отже мусимо центрально діяти у Львові і наші пляни достосувати до нової ситуації. Німці без великих труднощів посуваються вперед і дуже швидким темпом. Успіх внеможливить їм холодну аналізу ситуації і врахувати перспективу простору і іншу, як західня, стратегію Москви, отже можуть внеможливити нам здійснення нашого пляну – доконаних фактів у Києві.

 Тому треба зробити наступне:

1. сьогодні вечором скликаємо Національні Збори революційним порядком, враховуючи означену громадську, політичну, культурну, і т. п. позицію учасників;

 

2. творимо негайно Міське Управління Львова, скликаючи на год. 16 чи 17, найвидатніших громадян Львова компетентних по цій лінії; я прибуду на той час, щоб заприсяжити членів новоствореної Управи, згл. посадника міста, на вірність Українській Державі; посадником затвердимо того, кого виберуть громадяни;

 

3. негайно обсадити радіостанцію і дати їй назву їм. Євгена Коновальця. Якщо б там уже були німці, то прийти з сильнішими відділами і обсадити за всяку ціну принаймні на короткий час.

 

Місцевий провідник зголошує мені, що Юліян Савицький, наш член, працює в радіостанції, як один із «спікерів» (мабуть). Я знав особисто дуже добре Савицького із часів мого ув'язнення в Бриґідках, де він теж сидів у слідстві мабуть у зв'язку із справою Лемика. (Юліан Савицький загинув у концтаборі Ебензее – у квітні 1945 р.) Отже маємо в середині радіостанції свою людину. Це полегшить справу. Ярослав Старух і Лев Ребет разом з провідними членами ОУН Львова та відділом озброєних підпільників підуть перебрати радіостанцію. Старух і місцевий провідник мають після опанування радіостанції зайнятися скликанням компетентних громадян Львова для створення Міського Управління.

 

За новий зміст радіопередавань і зорганізування редакції відповідає Старух. Німецькій «пропаґандакомпані» можна відступити означений час на їх радіопередавання, подавши їй до відома, що станцію перебирається з наказу Українського Уряду, до якого у всіх справах мають звертатися. Поводитися так, щоб було самозрозуміле для німців, що ми господарі, а вони гості. Обсадження радіостанції і вдержання її деякий час уважаю найважливішою частиною нашого пляну. Я підкреслив, навіть силою! Лев Ребет залишається в будинку радіостанції увесь час, доки Старух не поладнає інших даних йому доручень.

 

4. Іван Равлик організує негайно міліцію, обсаджує друкарні, державні будинки, необхідні доми, зазначуючи. на зовні по-українськи і по-німецьки, що це є зайняте ОУН або Українським Урядом. Очевидно, Равлик діє через відділи підпільників і спільно з Проводом ОУН Львів. Негайно переслано доручення до Крайового Провідника Євгена Леґенди прибути до Львова. Леґенда оперував зі своїми бойовими частинами в околиці Золочева, і уже пробивався на Львів. Навколо Львова оперували відділи підпільників, наші повстанці, а у Львові стояв наш курінь – ДУН – під командою Шухевича. Порівняльно невелику, але власну збройну силу ми мали.

 

Усіх нас страшенно пригнобили були вістки про розкриття масового вбивства наших людей НКВДистами у львівських тюрмах. Шухевич якраз розшукував свого замордованого брата. Я – на жаль – не мав часу піти до тюрем поглянути на це пекло і віддати в той день честь мученикам. 

 

  

Маючи докладні інструкції подібно до будівництва державного життя в інших його ділянках, теж на відтинку творення власної поліції, зразу ж її організовано планово і з вервою: Іван Равлик взявся за це діло ще 30 червня 1941 р., щоб забезпечити проголошення відновлення державности в «Просвіті» і зорганізувати місцеві станиці міліції.

 

Іван Равлик перебрав водночас організування міліції на увесь Край, а згодом мав призначити коменданта міліції м. Львова. Відразу мав видати доручення рішучою рукою поборювати всякі погроми у Львові, які може намагатися робити шумовиння, користаючи з хвилевого безвладдя. Отже тому негайно мусять бути потворені станиці міліції в різних частинах міста. Ватажків шумовиння, яке під претекстом антижидівських виступів почало б грабувати, провокаторів і грабіжників, плюндрівників і можливих погромщиків всякого роду і національности ставити під польовий суд! Порядок втримати залізною рукою. Пригадую: СД і Гестапо з'являлося в даній місцевості декілька днів після здобуття даного міста армією. Іван Равлик (а згодом Євген Врецьона), вив'язався блискуче зі свого завдання, внеможлививши протижидівські ексцеси, зберігши лад і порядок і рятуючи теж – попередивши їх дискретно – деяких польських інтелектуалістів, за якими шукало Гестапо, щоб їх ліквідувати.

 

Знаю, що кілька кратно зверталося СД до Івана Равлика за адресами видатних польських діячів, але він завжди відмовляв, сказавши, що це не є наш стиль і спосіб порядкування. Я хочу це з особливим натиском відмітити, коли незвичайно кривдяче і несправедливо деякі польські національні чинники обвинувачують в протипольських виступах нашу міліцію. Цього не було, як довго вона була в наших руках. Пізніше була реорганізована німцями з включенням до неї різного, теж польського шумовиння, у залежності від СД. За роботу цієї поліції ми жодної відповідальности нести не могли.

 

Іван Равлик – організатор української поліції, загинув геройсько-мученицькою смертю з рук Гестапо після кількамісячних вирафінованих тортур: його арештували у грудні 1941 р. разом з дружиною, тещею і сестрою та ще трьома членами рідні. Їх всіх розстріляло Гестапо ще перед його мученичою смертю. Батька і сестру дружини і батьків Равлика вивезли большевики ще в 1940 р. на Сибір. Гестапо ставило йому теж як один з закидів, що він відмовився від співпраці з ним на протипольському і протижидівіському відтинку. Повних два місяці вимагали від нього адрес і списків видатних поляків і жидів, але він постійно відповідав; ні! У цій його категоричній відмові утверджували його Бандера і я, коли ми довідалися про це у Берліні в часі нашого конфінування перед поновним арештуванням 15 вересня 1941 р. Цей чистий мов сльоза характер, революціонер найвищої я,кости – заслужив собі на вдячність теж польського і жидівського населення Львова.

 

30 червня 1941 р. всі ми кинулися у вир рисковної дії. НКВД залишило свої п'яті колони, Гестапо надходило зі своїми плянами, польське підпілля теж починало ворушитися на... антиукраїнському відтинку. Супроти цих Сцілл і Харібд стояли ми самі: молоді і досвідчені революціонери, але тут стояло два завдання: боротьба з ворогами і будова серед таких умов держави! Якщо хтось твердить, що наше покоління у той страшний час не здало іспиту зрілости політичного і морально-ідейного, то не думаю, що є в історії будь-якого народу світу генерація того покрою і за подібних складних умов, яка краще виповнила б свою історичну місію!

 

Іван Равлик, один із цього покоління, кинувся у крутіж і в страшних нетрах не розгубився. Виготовлені штабом СБ інструкції на випадок війни передбачали різні ситуації і унапрямлювали дію за різних умов. Такого масштабу люди, як М. Арсенич, Іван Равлик, М. Лебедь, П. Федорів, досвідчені у ділі таємних нетрів боротьби з ворогом, вчили на вишкільних курсах, знали як боротися, як будувати Службу Безпеки, маючи стільки фронтів і т. п. Іван Равлик відійшов передчасно. М. Арсенич доказував чудес на тому відтинку у боротьбі з Гестапом, НКВД, і т. п. – М. Лебедь, на жаль, залишив той ресорт, який він опанував перфектно і робив його партнером високої якости на фронті боротьби проти НКВД-МВД-КҐБ, а увійшов у ділянки, що не відповідають бойовикові-есбіетові. Мабуть звідси одна із причин його заломання і політичних манівців. П. Федорів по геройськи загинув розстріляний поляками в 1950 р., після багатьох бравурних акцій теж на фронті боротьби проти московського МВД і польського У. Б.

 

5. Я пішов до митрополита графа Андрея Шептицького, щоб скласти привіт найвищому українському авторитетові того часу від Проводу ОУН, з'ясувати йому наш погляд на ситуацію і наші пляни дії. Митрополит прийняв мене негайно, хоча нездужав. Митрополит робив на мене завжди могутнє враження людини-святця, якому все особисте було завжди чуже, а він бачив лише свою паству, свій народ, свою Церкву, більше: обі наші Церкви. Це був найбільший соборник ідеї, незвичайно вдумливий мислитель, глибінним і перспективним думанням прямо «лякав» людей. Хоча був незвичайно лагідний, вирозумілий, але послідовний і твердий у принципах, неперевершений патріот і водночас у всьому своєму житті найвищої якости християнський пастир, який єднав любов Христа з любов'ю до мученої ворогом України.

 

У мене був ще й особистий сентимент до нашого архіпастиря. У часі ув'язнення Митрополита царським російським режимом мій бл. п. батько – священик, який помер, коли мені було всього 12 років, обожав Митрополита. І мені розказували, що мій батько не міг погодитися з тим, що Митрополит ув'язнений, а його священнослужителі вільні. Отже, в часі російської окупації Галичини, мій батько, парох с. Кам'янки Великі, пов. Скалат, виготовив письмо до царя, в якому пропонував себе і тридцять українських католицьких священиків, які цю петицію до царя з .власної волі самопожертви підписали, як закладників у царські тюрми чи на каторгу на Сибір, щоб лише Митрополита звільнили. В с. Богданівка о. Микола Вояківський сеньйор, з яким мій батько жив дуже близько, передискутували текст петиції, яку підписав теж о. М. Вояківський, батько славного із своїх проповідей о. Миколи Вояківського юніора, кол. генерального вікарія і апостольського візитатора в Німеччині, (тепер у США), і після зібрання моїм батьком підписів – передали одним царським полковником-українцем, який мав їхати до головного штабу царя та обіцяв передати прямо до рук цареві. О. М. Вояківський розказує, що полковник петицію передав,, цар її прочитав і мав сказати, що велика віра мусить бути в авторів письма і велика постать мусить бути, за яку вони просять. Після цього умови перебування Митрополита мали покращати, а після звільнення Митрополита мав він бачити чи й отримати цю петицію від російського уряду – так розказує о. М. Вояківський. У між часі мій батько мав завжди спаковані речі, чекаючи на заслання в Сибір, де вже перебував мій дідо по матері – посадник Тернополя вивезений туди москалями.

 

У кожному разі сентимент мого батька до особи Митрополита був у мене і з цим наставленням я його відвідував у 1941 р. Бачачи море думок в його голубих очах святця, я з'ясував йому ситуацію чисту, нагу, правдиву, не приховуючи нічого, а саме:

 

а) ми не маємо ніякого договорення з німцями;

 

б) Гітлер іде як завойовник, а не визволитель;

 

в) в німецькій «системі безсистемности» тобто і в армії і в партії є різні погляди щодо висліду війни на Сході Европи, – перемоги чи поразки – є прихильники нашої концепції і є її вороги з Гітлером на чолі. Прихильники розраховують, що під впливом невдач прийде отверезіння Гітлера-Герінґа-Геббельса і можлива зміна політики;

 

г) наша військова частина з Шухевичем на чолі є власне виявом тієї (іншої тенденції, яка є в опозиції;

 

г) в обличчі цього наш плян: творити доконані факти. Порозуміння чи узгіднювання відносно будови власної державности з зовнішнім чинником є нижче нашої гідности. Кожен державо-творчий народ використовує всяку ситуацію, щоб задокументувати власнопідметно свою волю до незалежного державного життя, без огляду на те, яка є постава зовнішньої сили, чи буде вона партнером, союзником, чи окупантом. Суть не у тому, щоб приневолити німців розкрити карти остаточно, але у тому, щоб виявити свою суверенну волю, волю нації, яка прагне бути паном своєї долі і землі;

 

д) тому сьогодні вечором ми скликаємо Національні Збори в домі «Просвіти», щоб проголосити відновлення державності і створити уряд. Це ми робимо без згоди, відома і птроти волі німців. Просимо Митрополита, щоб поблагословив наше діло і – якщо фізично зможе – прибув особисто і дав благословенню самим Зборам. Ми плянуємо творити уряд коаліційний і узгіднити оклад з Митрополитом.

 

Як я з'ясовував мої пляни, Митрополит якимсь неземським зором споглядав, так наче б те, що плянуємо робити, мало не теперішню, а завтрішню вартість. Враження того моменту залишилось у мене до сьогодні. Митрополит вислухав уважливо і почав відповідати: він розуміє наше рішення, він бачить важку ситуацію, він не бачить іншого виходу від того, що ми пропонуємо. Коли треба буде понести навіть нові жертви, якщо така воля Божа, то треба їй підкоритися. І тут Митрополит заговорив про пекло, яке переживав народ в час большевицької окупації і головно в останніх днях, говорив про те, що з терпінь за Христову правду завжди зродиться щось велике раніше чи пізніше, коли не тратити віри в доброту Божу і справедливість. І врешті – «честь України вимагає робити те, що ви задумали сьогодні. Робіть в ім'я Боже, я благословляю». Митрополит виправдувався, що особисто не може прибути на Національні Збори, бо не має автомашини. Його автомобіль забрали большевики, а в інший через недугу важко йому всідати. Але він посилає свого заступника о. митрата Йосифа Сліпого (таємно висвяченого за часів большевицької окупації на єпископа з правом наслідства), який складе привітання від Митрополита і поблагословить.

 

Я подякував нашому князеві Церкви за його вирішального значення допомогу для великої справи, запевнив, що створений нами уряд буде діяти згідно з християнськими засадами і засягатиме постійно його порад, а теж персональний склад представимо йому для оцінки. Митрополит ще раз зазначив, що о. митрат Сліпий дістане повновласті теж ці справи зі мною обговорювати і радий, що ми стоїмо на таких засадах, які я з'ясував йому. Попросивши згоди відвідати його чергового дня, ми розпрощалися, теж з о. митратом Сліпим, який прийшов у часі нашої розмови. О. митрат Сліпий, випроваджуючи мене з палати Митрополита, згадав, що Митрополит є в курсі наших справ, бо Крайовий Провідник ОУН Євген Леґенда через о. НН. (прізвище є мені відоме, але ця особа не знаходиться еміграції) інформує час-до-часу Митрополита, або усно, зустрічаючись з о. НН., або писемно, передаючи листа.

 

Євген Леґенда звітував мені у тому самому пляні про свої інформативного, без жодного «підпільно-революційного», характеру контакти з св. Юром. Їх зміст: інформування нашого найвищого церковного і національного достойника про важливі з погляду Крайового Проводу ОУН проблеми, факти, справи. Митрополит не втручався в ніякі справи політичного підпілля і не мав до них і до нього ніякого відношення по змісту, але Крайовий Провід ОУН уважав необхідним інформувати Митрополита про важливі кроки в нашій дії, які могли б цікавити Митрополита. Інколи нашими зв'язками і йшли деякі листи (чисто церковного характеру) Митрополита, тобто як технічні посередники діяли наші зв'язкові, не знаючи, що несуть. Пригадую, як один із адресатів Митрополита, подав мені був вістку, мабуть, з листа Митрополита, про те, що Кирило Студинський «змінився і рятує кого може»...

 

Піднесений на дусі, залишив я палату Митрополита у цій свідомості, що ОУН не є самотня, як організована формація, але друга – духово – ще могутніша сила, Церква стоїть з нами, з нашим задумом! Однозгідність у цій вирішального значення справі духовної сили, завжди мала суттєвого значення для українського народу – Церкви і політично-революційної сили – ОУН справу перерішувало! Ніякі інші організовані поважні формації того комплексу не існували в Україні в той час.

 

Під Церквою я розумію обі наші Церкви, теж нашу Православну Церкву, яка з не меншою мужністю і твердістю станула за це саме діло, отже вся духовна Україна стояла з нами, з революційною ОУН у цій справі. Треба з особливим признанням і повагою відмітити, що єпископ Полікарп, пізніший Митрополит нашої Православної Церкви, виявив від імені Церкви свою солідарність у пастирському листі з 10 липня 1941 р., з Актом 30 червня 1941 р., коли вже німці зайняли виразно негативне становище до Акту. Це був дійсно суверенний, власнопідметний акт нашої православної Ієрархії, нашої Православної Церкви, яка осталася вірною традиціям св. Софії і її захисникові – «Запорізькій Січі», – цієї Української Мілітарної Християнської Республіки, єдиного Християнського, Православного Мілітарного Ордену, славнішого за орден Мальтійський! Репрезентанти св. Софії і св. Юра стояли за наш, за нації Чин.

 

Треба відмітити, що єпископ Станиславівський Григорій Хомишин, з яким не раз не згоджувалася ОУН за часів польської окупації ЗУЗ і інколи полемізувала, станув теж окремим пастирським листом з 6 липня 1941 року в захист Акту 30 червня 1941 р., коли ставало ясно ширшим кругам, що німці є проти нього, проти нашої державности. Єпископ Григорій загинув мученичою смертю, не скоривши своєї гордої голови перед антихристом. Наші політичні непорозуміння належать до історії. Єпископ Григорій виявився супроти найважчого ворога України і Церкви непохитним борцем і мучеником за Христа і Україну!

 

Ми далекі від того, щоб прихильне становище до Акту відновлення державности з 30. 6. 1941 р. наших обох Церков вузько-політично капіталізувати для нашої Організації, побільшуючи тим її політичний капітал такими авторитетами як Митрополит Андрей, Митрополит Полікарп, Верховний Архиєпископ Сліпий, який страждав теж за цей Акт, Єпископ Григорій... Це було становище українських патріотів ієрархів і оборонців Церкви у справі Чину нації, який у той час революційна ОУН унаявлювала, мала відвагу взяти за нього відповідальність на себе. Це не наш капітал, це капітал усього українства, бо за нього вся українська спільнота-нація стояла, отже і Ієрархія, яка йшла з народом, записавши світлі сторінки не тільки в історії нашої Церкви, чи Церков, але і в історії національно-культурного, а й національно-політичного розвитку нації. Нації, а не революційній, ОУН вони віддавали свою дань.

 

Прикро – при цій нагоді – розправлятися з інсинуаціями, наче б я в часі цієї розмови з Митрополитом впровадив його в блуд, не сказавши нічого про розлам в ОУН і про конфлікт з полк. А. Мельником. Інсинуують, наче б я прагнув обдурити Митрополита і Єпископа Сліпого, створюючи ілюзію про єдність ОУН під керівництвом А. Мельника, як «вождя єдиної ОУН». І це, на думку, опонентів, мало заважити на становищі Митрополита до Акту 30. 6. 1941 р.

 

Найперше: за ніяких умов, теж з огляду на пам'ять мого батька – і моєї пошани до святця Митрополита, я ніколи не міг би його обдурити, щоб лише зискати прихильність для великого діла. Ніякий великий історичний чин правди ним не буде, коли він був би побудований на брехні і облуді. Я до кінця мого життя мав би викиди сумління, якщо б я обдурив цю святу людину, цього велетня духа і ідеї. Я уважав би нижче моєї гідности революціонера, який не раз рискував своїм життям за других, для успішности моїх чинів брехнею здобувати благословення голови нашої Церкви для нашого акту, який я уважав актом найвищої української правди. Я був і є віруючим християнином і ніколи підступом і неправдою благословення Церкви для моїх чи радше, для наших оправ здобувати не міг, не можу і не буду. Я маю відвагу сказати критичне слово і свою думку в справах пов'язаних з найвищим авторитетом Церкви, якої членом я є, з Папою Римським, і таку саму відвагу я мав би теж тоді сказати всю правду Митрополитові і тим більше Митрополитові.

 

З Митрополитом уже мав розмову передше командир «ДУН» Роман Шухевич. Митрополита інформував Євген Легенда. Конфлікт з ОУНМ існував уже довгі місяці, про нього знала Організація в Краю, про нього знали члени ОУН-священики, знав о. д-р Іван Гриньох, який в моїй неприявності бачився з Митрополитом, про нього знав о. д-р Кладочний, який бував у Митрополита, про нього знали рядові члени і не-члени ОУН в Україні, про нього знала вся еміграція. Як можна припускати, що не знав про нього Митрополит, Єпископ Сліпий, не знали ті, які найбільше знали? Я виступав одверто як 1-ий заступник провідника ОУН (не вожда!), отже Степана Бандери. Так мене представляли на Національних Зборах, на яких був Єпископ Сліпий, ім'я Бандери стоїть в документі проголошення відновлення державности, якого текст чув Єпископ на Зборах, його передано по радіо ще вечером 30. 6. 1941 р. і то кілька кратно, теж 1 липня 1941 р., отже, як я обдурив Митрополита чи Єпископа Сліпого?

 

Я взагалі не говорив з Митрополитом ані з Єпископом Сліпим на тему внутрішнього конфлікту в ОУН у той час, бо я мав важливіші оправи, як виясняти справу ОУН під проводом А. Мельника і всього комплексу. Я мав справу далекосяжної історичної ваги – незвичайну в нашій історії, стисліше – не в історії ОУН, але в історії нації, і мене дрібна справа мельниківських мальконтентів того часу, які не хотіли увійти навіть до УНК у Кракові, бо були тоталітарно-монопартійною і моно-кратичною, вождівською формацією, взагалі не інтересувала в той день, у ті вирішальні години! Як колись історія розкриє нотатки нашого Верховного Архієпископа Йосифа, потвердиться правда моїх тверджень на цьому місці.

 

Це с зовсім інша справа, що Митрополит згодом як прийшли до Львова представники ОУНМ і постава німців до української справи була чимраз більше ворожа, бажав довести до зговорення революційної ОУН і ОУНМ. Але це не має ніякого відношення до інсинуації, робленої мені, наче б я перехитрив Митрополита, створюючи ілюзію, що я виступаю від ОУНМ, або від двох ОУН. Це е повний нонсенс і треба наївного, щоб міг повірити, що я міг іти – поминаючи інші причини – на таку дешеву неправду, яка через декілька годин чи хвилин о. Гриньохом, який не був тоді нашим членом взагалі, чи Шухевичем, чи котримсь із націоналістів могла бути – згідно з правдою – роз'яснена.

 

А втім, я не мав, і не міг мати причин приховувати факту конфлікту ОУН і ОУНМ тому, що я уважав і уважаю цей процес необхідною історичною закономірністю, великим позитивом для розгорнення революційної динаміки, яка була б інакше задавлена в опортунізмі і вождівській непомильності – монократичної олігархії!

 

Зрештою, моє становище потверджує у своїй брошурі «Коли кінчалася епоха», 1964 р., Ярослав Гайвас, стор. 42: «...Думки митрополита йшли в такому напрямку: ми вже маємо державу, маємо державний уряд, хоч він не такий як повинен бути, але з часом дасться усе наладнати. Тоді пощо навертати до Ради, тим більше, що ми мали такий прикрий досвід з радами в часі наших Визвольних Змагань. І аж у ході дальших розмов та в обличчі факту занику правління Я. Стецька, митрополит підтримав ідею Української Національної Ради у Львові...» Під «заником» треба розуміти арештування, а не «занидіння», бо таке враження хоче викликати своїм терміном автор брошури.

 

Залишивши палату Митрополита, я пішов до ратуші. В середині будинку все було понищене. Присівши на якихсь дошках, я накреслив план проголошення відновлення державности, хід думок моєї промови, текст Акту відновлення держаности і т. п. Усе це діялося в поспіху, нотатки роблено олівцем на кусниках паперу. Це був воєнний, революційний час, недалеко Львова йшли бої.

 

З'явився Роман Шухевич, з яким ми коротко обмінялися думками. Він найперше згадав про страхіття львівських тюрем, тисячі помордованих москалями націоналістів і взагалі українських патріотів, про свого замордованого брата і прибитих горем батьків. Проте мужність і сила його волі опановували біль. Ми перейшли на справу сьогоднішнього вечора. На моє коротке з'ясування, що я не бачу можливости ждати з проголошенням відновлення державности, як центрального акту в Києві, у зв'язку з ворожим ставленням німців, але мусимо це робити негайно, сьогодні таки у Львові, Роман Шухевич відповів, що він повністю поділяє мої побоювання й треба діяти за таким пляном, як диктує ситуація. Узгіднивши це, ми розійшлися. Роман додав, що не зможе бути у «Просвіті» на проголошенню, бо повинен бути на похороні брата. Мусить допомогти прибитим горем батькам і взагалі повести усе діло. Пришле о. д-р Івана Гриньоха, який був капеляном куреня.

У «Просвіті», куди я негайно пішов, саме відбувалося творення міської управи Львова. Серед компетентних для цього громадян був Ярослав Старух, Який з'ясовував, якраз наші найближчі завдання, але перервав і передав мені слово. Накресливши головні вимоги визвольної і державно-творчої дії і вказавши на непевне відношення до нас німців, я апелював до обов'язку українських патріотів брати самим зразу у руки керування життям народу. Речники громадянства висловили повну підтримку такій нашій настанові. Я підкреслив, що революційна ОУН не прагне виключної влади ані не збирається бути диктуючою силою супроти громадян, які з патріотичного обов'язку сумлінно і жертвенно беруться до діла, тому ми, себто ОУН, залишаємо свобідний вибір посадника міста. Старух поінформував, що проф. д-р Юрій Полянський є кандидатом і погодився прийняти пост і компетентні громадяни прагнуть цього. Приявні встали. Я прийняв присягу на вірність Українській Державі від новопокликаного посадника м. Львова і інших, які входили до управи міста, побажав успіху і обіцяв повну підтримку від ОУН у виконуванні їх відповідальної роботи. Таким чином одне важливе діло було зроблене, міська управа була встановлена, посадник отримав повновласті швидким темпом зорганізувати персонал службовців і проводити нормально, суверенно, керування містом. 

 

 

Тим часом почали сходитися окликані на Національні Збори громадяни. Мережа місцевої ОУН виконала своє завдання: з'явилося понад сто видатних громадян Львова і не лише родом з ЗУЗ (Західноукраїнських земель). Вечоріло. Останній обмін думок на залі поміж провідними людьми ОУН. Мені починають відраджувати здійсняти моє рішення, а відкласти на два дні, щоб перевести його врочисто з великою масою учасників в залі оперного театру. За тою думкою висловились Василь Кук й інші приявні з провідних людей. Я одначе не погодився відкласти Акт проголошення, мотивуючи небезпекою внеможливлення цього з боку німців, коли момент заскочення буде елімінований. Мене підтримав у тому Іван Равлик. Прибув Єпископ Сліпий. На моє прохання зайняв місце в президії, а побіч теж посадник міста проф. Полянський, представник Львівського Проводу ОУН й інші. Весь наш план проголошення Акту в Києві мусить бути змінений. Рішають уже не дні, а години, а навіть хвилини. Можуть з'явитися в залі німецькі чинники, і можуть справі ставити перешкоди.

 

Коли я двадцять років пізніше відвідував залю проголошення самостійности США у Філадельфії, прийшлося мені ствердити, що влаштування і величина залі не були багато кращі, як у нас у Львові... А втім суть не у формі і зовнішності. Тут, у незвичайно важких обставинах і в той страшний час стався історичний Акт – вияв волі нації до національно-державного життя.

 

Відкриваю Національні Збори. На залі абсолютна тиша. Найперше віддаю честь усім, що впали за волю України, і з'ясовую ситуацію в Україні і світі. Україна стає не тільки пляцдармом боротьби двох величезних воєнних потуг, але й ключевою позицією у цій війні. Російські армії відступають під ударами німецьких переможних військ, але питання остаточної перемоги залежатиме від мобілізації уярмлених народів на чолі з Україною проти Росії на базі їх національних незалежних держав. Українська армія зможе вирішально причинитися до програної Росії. Український народ стоїть незмінно у боротьбі від 1917-20 рр., коли силою зліквідовано його державність, але приходить час її відновлення у нав'язанні до світлих історичних традицій нашої нації. У кожній ситуації українська нація мусить виявляти свою власнопідметну волю до національно-державного життя А тому необхідно проклямувати відновлення державности. Світ мусить довідатися із цього Акту, як знає із боротьби, що українська нація не буде нічиїм тяглом і не буде воювати за чужі інтереси, крім своїх власних.

 

Німеччину, яка веде війну проти Росії, уважатимемо нашим союзником, якщо вона визнає наше право на державну незалежність, з істотними ознаками суверенности. Тому творення української національно-визвольної армії – закон хвилини! Без армії немає держави! Німецьку армію трактуємо як гостей на нашій землі і ми є готові на тісну співпрацю з Німеччиною проти Росії, на базі рівноправности і визнання нашої державности. Без спільного фронту з уярмленими Москвою народами немає перемоги над Росією, як показала історія, тому ми сподіваємося, що ця концепція буде покладена в основі політики Німеччини на Сході Европи.

 

З сьогоднішнім днем нам необхідно братися за організування нашого державно-політичного життя, перебираючи всюди в Україні владу в наші руки, організуючи адміністрацію, господарство, міліцію, шкільництво, а понад усе власну армію. Революційна ОУН закликає усіх без ріжниці партійно-політичних переконань громадян до спільного діла, яке необхідно вести в дусі християнських засад, респектуючи права усіх громадян України, льояльних супроти нашої державности. ОУН взяла на себе преважкий обов'язок ініціювати політику доконаних фактів і – коли треба – бере на себе повну відповідальність за них.

 

ОУН звертається до Національних Зборів схвалити її рішення про проголошення відновлення державности. У часі відчитування мною документу про проголошення державносте усі встали, відспівавши після цього національний гимн.

 

Преосвященний Сліпий у глибоких і зворушливих словах передав благословення Митрополита й заяву підтримки нашої Церкви, зазначуючи водночас, що Церква підтримає теж створене Правління, впевнена, що воно діятиме згідно з християнськими засадами. Із залі піднісся видатний український наддніпрянський діяч, який дуже теплими словами солідаризувався з доконаним ділом і закликав до єдности і соборного чину.

 

Від імені українського вояцтва, від ДУН, промовляв о. д-р Іван Гриньох, у вояцькому однострою, як капелян нашого куреня. Він вітав Національні Збори теж від командира Романа Шухевича. Говорив бадьоро, запевняючи від нашого вояцтва Національні Збори, що вояцтво готове на всякі жертви, щоб тільки досягнути національного ідеалу, за який стільки терпінь переніс наш народ! У службі Богові і Україні йде наше вояцтво на бій з Москвою!

 

До слова зголосився представник Крайового Проводу, з'ясовуючи боротьбу ОУН в останньому часі і висловлюючи радість з приводу повного, всебічного кожночасного підтримування широкими колами народу її дій. Він різко підкреслює, що ОУН так довго не складе зброї, доки не будуть прогнані з української землі всі її окупанти. За щойно проголошену відновлену державність вона стоятиме до загину усіми засобами, які стоять до її диспозиції і проти усіх, хто стане на шляху проти нас.

 

На залі з'явилися представники німецької армії проф. д-р Ганс Кох і майор фон унд цу Айкен. Проф. Кох прибув до Львова багато пізніше, як ми, і зразу з'явився в Митрополита, від якого цілком припадково довідався про Національні Збори у «Просвіті», куди негайно пігнався, щоб перешкодити нашому ділу, але було запізно! Він прибув властиво під кінець.

 

Перешкодити не міг би був навіть, якщо б прибув на початку Зборів, хіба що силою розганяли б нас, але ми теж мали силу у той час. Було б дійшло до зудару поміж нашими: озброєними підпільниками, куренем Шухевича і прикликаними із околиць Львова повстанцями та відділами Леґенди, який пробивався з-під Золочева до Льва-города. У кожному разі ми були б стали в обороні того Акту того дня і години і довели до збройного зудару, хай лише розмірно дуже невеликого, але ми були рішені за всяку ціну, за всяких умові Акт проголосити.

 

Я згадував уже, що я дав доручення силою взяти радіостанцію, якщо був би спротив німців, які евентуально скорше опанували б її. Так не було. Ми її скорше зайняли. І Старух дозволив німецькій «пропаганда-компані» говорити з радіостанції нашої, заявляючи, що у цій справі має рішення нашої влади розподілити час передавання між обох партнерів.

 

Цього всього проф. Кох не знав, їхавши зі штабом, а ми, які були у фронтових, а часто і перед німецькими фронтовими частинами, вже натворили доконаних фактів, яким німці мусіли або протиставлятися, чим себе розкривали як виразні займанці, або якийсь час толерували фактичний стан, що ми використовували, щоб цілі нашої, української боротьби усьому світові через радіостанцію Львів, проголошувати! Проф. Кох був у той час найвищим політичним представником для українських справ при німецькому головному командуванню. Проф. Кох здивувався, побачивши мене, як голову Зборів. На моє прохання зайняти місце при столі, як гостей, що я виразно підкреслив, проф. Кох відповів одним словом: «Данке, найн!» Отже хмари над нами збиралися!

 

Я дав слово Василеві Кукові. Він прочитав пропозицію Степана Бандери про призначення з боку ОУН Ярослава Стецька головою Правління на одобрення Національних Зборів. Цей документ – згідно з рішенням Проводу про перебрання мною обов'язків відповідального за Державне Правління в Україні за всяких умов – був виготовлений тоді, коли вислані місцеві члени ОУН до проф. М. Панчишина, повідомили, що він не може прийняти головства Правління, але годиться бути заступником. Отже вийшло протилежно, як я пропонував, роблячи цю спробу на власну руку. Я водночас переказував проф. М. Панчишинові, моєму доброму знайомому, який мене лікував довший час, що перебрання головства може потягати за собою репресії з німецького боку. Проф. М. Панчишин не лякався репресій, бо видержав тиск німців і не залишив своєї участи у Правлінні. Він наводив інші причини, які мене переконали. Проф. Іван Галущинський, кол. голова «Рідної Школи», якого я мав теж на увазі, не був у той час ще у Львові. Василь Кук запропонував від ОУН теж уповноважити голову Правління покликати Правління, звільняти і призначати членів його. Національні Збори одобрили становище ОУН і прийняли цю пропозицію.

 

У тому місці зголосився до слава проф. Ганс Кох. Я погодився. Найперше німецькою мовою проф. Кох висловився негативно до Акту проголошення відновлення державности, підкреслюючи, що німецька держава не має тепер у пляні толерувати якісь державні конструкції на здобутій кров'ю її вояків території, а найкращим шляхом допомогти українській нації це працею помагати німцям у їх боротьбі. Своє слово німецькою мовою він закінчив заявою про розв'язання Зборів. Перейшовши на українську мову, він уникав дразливих висловів, хоча по суті сказав те саме, але в делікатнішій формі. Бачачи на обличчях усіх приявних вороже наставлення, він зм'якшував вислови по формі, але не по суті. І не закінчив його вже «розв'язанням Зборів». Не звертаючись в його сторону, де він стояв разом з іншим старшиною, я заявив різко: «Продовжуємо Національні Збори».

 

У міжчасі преосв. Сліпий запитує тишком мене: «Отже німці таки проти нас? Чи не бачать усієї безперспективности такої своєї політики?» Нав'язуючи у відповіді до моїх вчорашніх з'ясувань у Митрополита, я підкреслив, можливість стосування єдино раціональної тактики з нашого боку – на мою думку — доконаних фактів, які мають у своїх мотивах не лише елементи тактики, але передусім власнопідметного волевиявлення нації при кожній нагоді.

 

Продовжуючи нашу стратегічно-політичну лінію, ждати на виповідження війни нам німцями, а не навпаки. Іван Вітушинський, зголосившись до слова – висловив привітання німецькій армії, як гостям на українській землі, яка воює проти нашого спільного ворога, і при тому теж висловив, сподівання, що спільними зусиллями Української Держави, її армії, і Німецької Держиш і її армії, вдасться перемогти у спільному фронті з повстаючими іншими уярмленими досі Москвою народами большевизм і розвалити російську імперію.

 

У моєму заключному слові я в першу чергу запропонував вислоловити від імені Національних Зборів привітання всьому українському народові з приводу історичного Акту, доконаного Національними Зборами, подив до його мужности і героїчної боротьби, а водночас передати через преосв. Сліпого сердешне привітання Митрополитові Андреєві і вітати Ієрархії обох наших Церков із запевненням, що державне будівництво і наша боротьба будуть вестися згідно з християнськими засадами, що Національні Збори прийняли аклямацією.

 

Відмічаючи історичне значення Акту і запевняючи повну свободу дії громадян різних партійно-політичних переконань з боку Правління та дякуючи за висловлене довір'я, я зупинився на консеквенціях і на загальному пляні дії українського народу, який стоїть за свої рішення. Перед нами ще великі зусилля і не малі перепони, бо українська державність – найважча проблема світу. Проте, не зважаючи на усі труднощі, наш народ докладатиме усіх жертв, щоб добитися своєї мети, закріпити і розбудувати державу. Ми беремо у свої руки самі порядкування нашим життям на нашій землі і гоподарями її є ми, а не чужинці.

 

Наші перші заходи: взяти у свої руки адміністрацію, господарське життя, культурно-освітнє, а понад усе організувати армію і міліцію. Ми встановлятимемо в усій Україні такі порядки, які відповідають українській духовності і нашому соціальному і культурному ідеалові. Наше соціальне реформаторство, наша соціяльно-політична революція встановлятиме такий лад, якого прагне наш народ; респектуючи його волю – наше Правління докладе усіх зусиль, щоб через відповідні парламентарні інституції усі верстви народу могли свої бажання висловлювати і співвирішувати основні проблеми національного буття.

 

За всяких умов – ми запевняємо – революційна ОУН стоятиме на сторожі інтересів нації, як необхідно, проти усіх, хто не буде респектувати суверенітету нації.

 

Бажаючи приязних взаємин з Німеччиною, воєнного союзу проти Росії, як двох рівнорядних партнерів, Німеччини і України, ми сподіємося спільної перемоги над російськими загарбниками.

 

Для нас усіх завжди понад усе стоятиме добро Суверенної Соборної Української Держави! Я запевняв, що довір'я, покладеного на ОУН і на мена особисто, як голову Уряду, не заведемо і прапору боротьби за відвічний ідеал нації української не схилимо.

 

Національні Збори закінчилися відспіванням «Не пора, не пора»... До мене приступив проф. Кох і сказав мені: «Ви граєтесь з вогнем». Моя відповідь: «Не менше Німеччина, маючи досвід Першої світової війни і Наполеона». Проф. Кох висловив бажання говорити зі мною, на що я погодився, кажучи, що я є в будинку Уряду, де може мене відвідати наступного дня.

 

До мене зголосилися Ярослав Старух і Лев Ребет, яким я передав документацію із проголошення відновлення державности, прохаючи їх негайно, повернутися до радіостанції і передати це ще сьогодні. Це й сталося. Вирішний день і вирішна година минула.

 

Цю ніч я перевів в родини Івана Равлика. Першу вад 22 червня під дахом.

 

Перед нами стояло ще важче завдання – відстояти Акт. Я писав попередньо, що ми зброєю не були спроможні захистити державність, коли арештовували Правління, але я виразно зазначив, що в захист самого Акту з 30 червня 1941 р. і його проголошення ми були готові виступити зі зброєю. Це є дві зовсім окремі речі, захистити проголошення Акту, щоб стався він дійсністю, як документація волі нації до суверенного життя, про яку слава пішла по всьому світу, а зовсім окрема справа міряти сили наші з тодішньою німецькою армією для захисту функціонування і Правління і виконування усіх прерогатив суверенности при неспівмірних силах.

 

Тому у першому випадку я був здецидований дати наказ збройно опанувати радіостанцію на короткий час і був би дав теж наказ збройно захистити методою заскочення проголошуваний Акт державности, але я був так само рішений не йти негайно на збройну боротьбу у той час з німцями з приводу ліквідації Державного Правління і початків державного будівництва, а обмежитися до вияву сили нашої волі, наших характерів і відваги сказати: ні – Урядом і його головою.

 

Безумовно, нова, небувала, рідкісна в історії метода, але в той час єдино раціональна ї можлива. Ми – за тодішніх умов – добилися і проголошення на увесь світ нашої волі до національно-державного життя, нашого підмету, і захистили це зразу морально-політично і витримали до кінця, не відкликавши Акту, не розв'язавши Уряду, не димісіонувавши. Це є – нова в умовах тоталітарної системи, в умовах модерної воєнної техніки – метода поступування в ситуації, доки не наростуть раціонально підготовані сили національно-визвольних революцій. Це сталося 1942 р., коли на арену історії України вийшла УПА.

 

Я свідомий теж певних колізій поміж інтерпретаціями наших Актів, Декретів, номінацій у фактичному і формально-правному відношеннях. Автором тих документів був я сам, без змоги консультації, бо це був час, де треба було все наново самому щохвилини рішати. Ці рішення спадали на мене, тоді ще без державно-політичного, але з революційним досвідом політика. Я не аналізував документів ані з точки зору міжнародньо-правної, ані формально-юридичної, не давав комісіям укладати документи, для чого ані часу, ані змоги не було.

 

Головне – я мусів брати до уваги, хто буде відповідати і хто схоче нести відповідальність за те, що твориться. Тому слушно пише Р. Ільницький: «Найперше треба було скликати Національні Збори, щоб політичний акт незалежности проголосити, і щоб спільнота його затвердила. В тодішній ситуації це не могло статися у такій повній формі, як це приписує демократичний порядок. Зрештою, як в інших подібних випадках, було так і тут, що не була вирішною форма, але виключно внутрішнє управнення тих, які такі акти переводять». (Нпр., проклямація незалежности ЧСР була в цілком неформальний спосіб доконана в екзилю Й. Масариком, найбільшим демократом в опінії Заходу.)

 

Теж слушно пише з формально-правного боку Лев Ребет, який – зрештою – співтворив наше спільне діло тоді льояльно і коректно, але щойно тепер завважив ці «неформальності». Він пише: «Виключну відповідальність Організації за проголошення самостійности, може, занадто й непотрібно зазначено самою формою проголошення... Носієм бо державної волі не е якась одна політична організація, а вже зовсім не її голова, а весь народ, і з цього погляду форма проголошення, яке підтримав, коли йдеться про суть, весь український загал звільненої від совєтськик військ Украйни, була невідповідна»...

 

«Проте – продовжує він – в перші дні ніхто не зважувався критикувати проголошення ні з погляду фактичного, ні формального, бо всі були заскочені. Так проф. В. Кубійович урочисто повідомив працівників УЦК в Кракові про проголошення відновлення самостійности, яке він почув через радіо, і ні йому, ні його співробітникам не впало на думку твердити тоді, що оправа не є серйозна. Також фракція ОУН полк. А. Мельника склала на мої руки заяву льояльности своєї групи перед тимчасовим урядом».

 

Очевидно, має рацію Лев Ребет, коли твердить, що носієм державної волі, є весь народ, але у той час суть справи була у прямій, безпосередній, негайній дії і відповідальності, яку во ім'я народу перебрала на себе ОУН. Якщо б ОУН була зазначила тоді, приховуючися під формулу народу, що діє як єдиний, виключний речник, тоді можна б ставити закид «монопартійности і тоталітаризму». А тут ні при чому ні монопартійність ні тоталітаризм, але виключно і єдино: революційний час вимагає революційних рішень не раз одної революційної сили, не раз дуже вузького гурта, не раз одної людини, яка матиме відвагу взяти на себе цей тягар й або завалитися під ним або його донести до чесного кінця.

 

Можливо, що ОУН засильно підкреслила свою відповідальність, себто готовість нести теж виключні консеквенції за свої рішення, не ховаючися ані за формулу народу, ані за Національні Збори, але в інтенції її не було монополізувати у своїх руках компетенцій всенароднього органу, який єдино має право рішати остаточно про суттєві питання нації. Важливо те, що ОУН у той час збагнула і схопила істоту справи, оформила і запрезентувала невгнуту волю нації до суверенности. Тут не можна виключати, що з почуття відповідальности за наслідки допущено переакцентування в формулюваннях. Цього не оспорюю.

 

У кожному разі, я як автор формулювань уклав текст Акту 30 червня 1941 р, і створив коаліційний уряд, а далі Раду Сеньйоріїв, з проекцією об'єднати її з Українським Національним Комітетом з Кракова. Робив рівночас заходи єднати в історично-традиційному відношенні екзильний уряд Української Народної Республіки і репрезентанта Гетьманської Держави гетьмана Павла Скоропадського, звертаючись до них окремими листами в характері голови Українського Державного Правління з проханням дати підтримку відновлюваній державі, для збереження тяглости традицій державности. Можливо, що заіснувала б була, якщо б події йнакше розвинулися, якась державно-правна формула, що поєднала б Андрія Лівицького і Павла Скоропадського, (не перерішуючи державно-політичного устрою), на переходовий час спільних зусиль для закріплення державности. Згодом наша Конституанта вирішила б засадничі питання державно-політичного устрою.

 

Ніхто не може мені закинути браку загально-української точки зору і всеобіймаючого підходу у ставленні питань будови держави. Пишучи про дію ОУНМ у той час у Львові, відмічає Коїсть Паньківський: «У порівнянні з розмахом Я. Стецька в перших днях липня ця їх (ОУНМ – прим, наша) діяльність була зовсім незамінна». («Від Держави до Комітету – стр. 61).

 

Рада Сеньйорів», УНК, Президент УНР, Гетьман Павло, Президент Волошин, – усе це у моєму тодішньому плянуванні мало – при дії сильного УДП – зійтися в якійсь державно-правній формації, якої зарисів я ще не проектував тоді, ані не з'ясовував нікому. У цій справі я звернувся окремими листами до А. Лівицького і П. Скоропадського про підтримку і співпрацю. У кожному разі, широка підстава коаліційного уряду, до складу якого я покликав м. і. Позичанюка і Панчишина, щось говорить тим, хто хоче думати.

 

Кость Паньківський пише: «Стецько без зайвих вступних розмов і вияснень передав йому (Рослякові Михайлові, д-р права, радикал – прим, наша) організацію й керівництво цивільної канцелярії правління, а на другий день готовий список кандидатів на членів уряду, прохаючи виготовити номінаційні письма», (стр. 45)). Я знав, чого я хочу. На довгі розмови, часу не було. Отже, це не були вічні наради «рад» і цілком протирічить собі автор, коли пише: «в головній кватирі ОУН відбувалися безперервні партійні засідання»... це нонсенс, бо в той час ми ставили державно-політичне життя в цілому краю.

 

«Стецько інформував коротко... Підкреслював революційність Бандери і опортунізм Мельника. Вкінці заявив, що німців треба ставити перед доконані факти, не чекаючи на їх дозвіл чи згоду. Натякав при тому на потребу доповнення складу свого правління»... (стр. 39).

 

«Стецько – пише в іншому місці автор – не уважав корисним для себе атакувати самого Мельника... Підкреслив потребу чим швидшого діяння, себто доповнення правління, бо всяке вичікування шкідливе для справи... Митрат о. Сліпий, який вечором 30 червня репрезентував Митрополита, був присутний весь час наради, але голосу не забирав, що викликало в сучасників здивування і занепокоєння»... (стр. 41. оп. цит.). Так це реферує Кость Паньківський про пізніші наради з видатними громадянами і діячами, які належали до різних політичних угрупувань, якраз у пляні творення нами якнайширшої бази державности.

 

Не припадково пише про Національні Збори Ярослав Гайвас (стор. 39, цит. твір): «Вже другого дня після входу німецьких відділів до Львова, велика частина їхнього керівного апарату (мова про ОУН-рев. – прим, наша) опинюється у Львові... Всуміш з першими німецькими частинами, страгнені акції, не зважаючи на небезпеки фронтової полоси, проривалися вони вперед одинцем і групами. Треба признати, що бандерівських груп було значно більше, їх вивінування краще, і вони просувалися вперед, неначе б мали наперед забезпечений успіх...

 

Бандерівці перші осягають Львів... І тут згідно з прийнятим пляном вони проголошують державність. Це проголошення було апогеєм їхніх нашумілих мрій»... І дальше автор признає, що бандерівці зібрали «чільних громадян-представників українського Львова, а в значній мірі навіть українського Заходу в «Просвіті»...

 

А я хочу підкреслити, що не лише Заходу, але й низку видатних наддніпрянців, які залишилися у Львові. Кость Паньківський нараховує присутніх учасників на «біля сто осіб, у тому числі представник Митрополита – тоді митрат і ректор Духовної Академії – о. д-р Йосиф Сліпий – і деяке число відомих керівних людей»... (стр. 31. ц. кн.). Отже, це не було зібрання припадкових людей, а як самі наші опоненти признають, дійсно компетентних для такого діла особистостей! Треба тут з признанням зазначити, віддаючи честь і шану великому революціонерові Євгенові Леґенді, що він включив в сферу нашої дії цілу низку видатних українців з ОСУЗ, з яких деякі ще живуть в Україні. Якраз йому завдячуємо ми ту обставину, що Національні Збори у Львові не тільки своїм політичним змістом, але й персональним складам носили соборницький характер.

 

Низка наших противників відмічає ріжнищю публікованих текстів документів, проголошених і прийнятих Національними Зборами. Найперше: оригінальні тексти були оформлені мною, писані рукою, не було машинових копій. Передані через радіостанцію тексти напевно не були стенографовані у різних містах України. Був відтворюваний їх зміст з пам'яти чи нотаток, не раз переплітаний інформаціями з промов чи привітань на Зборах, і з репортажів; тому не завжди можливо відрізнити текст документів від репортажів.

 

Нпр., Микола Чарторийський у своїх спогадах п. н. «Від Сяну по Крим», стр. 26, передає зміст радіопередавання з 1-го липня 1941 р. зі Львова, згадуючи про «створення Національної Ради, яка проголосила відновлення Української Самостійної Держави», як це занотовано в Добромилі.

 

Звідомлення в «Жовківських Вістях», з 10 липня 1941 р., показують кожному об'єктивному читачеві, що вони не віддають докладного тексту Акту проголошення з 30. 6., а цитують, вставляючи – можливо – і коментарі чи слова радіокоментатора, записуючого чи переписуючого звідомлення і тексти документів і т. д. Наведені Костем Паньківським тексти (стр. 111, оп. цит.) за «Жовківськими Вістями», як він подає, і інший текст якоїсь летючки роздаваної у Львові в перших днях липня, є теж різні і саме це підтверджує наше вияснення. Коли ж підемо дальше, ствердимо те, що с безспірне і в реферуваннях Костя Паньківського й інших наших опонентів та наших прихильників, і порівняємо з репортажем у «Жовківських Вістях», як їх цитує Кость Паньківський, то не будемо сумніватися, що є правдивим моє твердження, що різні тексти тоді курсували, залежно від того, хто занотовував.

 

У цитованих д-ром Паньківським Жовківських вістях» в його «,Від Держави до Комітету» стор. 127-128 читаємо: «Делеґат Провідника ОУН (такого делегата не було – прим, наша) та всі присутні вітали зокрема гаряче й щиро присутніх старшин Німецької Армії. Представник Німецької Армії бувший полковник УГА (сотник, а не полковник, – прим, наша) проф. Кох привітав також присутніх...» І знову: «Збори вислали як вислів почувань всього українського громадянства: Привіт Творцеві й Вождеві Великої Німеччини Адольфові Гітлерові», що знову не є точне, бо привітання було висловлене лише німецькій армії. У «звідомленні» є «проголошення» відновлення Української Державности», а окремо наведений текст мас термін «створення». Кость Паньківський стверджує сам, що «були різні версії тексту, в яких деякі місця зовсім не приходять, або приходять змінені». Звідси береться те, що наші опоненти в добрій або злій волі вибирають собі те, що їм підходить.

 

Очевидно, немає мови про те, щоб хтось із тих, які опубліковували тексти мав інтенцію будь-що вставляти, випускати, коронувати, а прямо в поспіху, у воєнному часі за відсутности організованих технічних можливостей, траплялися недогляди чи припущення тих чи інших місць, чи переплітання звідомлень і вражень з текстами документів. Уважаємо, що для кожного раціонально думаючого мусить бути напевно ясним, що в тексті проголошення не могло бути привітання Гітлерові ані взагалі жодних привітань, а тим більше, не могло бути «Слава Гітлерові!»

 

Виготовлені мною, підписані і «авторизовані» печаткою «,Українська Держава» три оригінали були розділені: один зберігається, закопаний в Україні, один переданий до одного нашого музею закордоном, один отримав від мене у Берліні ред. Богдан Кравців для збереження.

 

Коли мова про різність текстів документів, то треба відмітити, що в тексті Пастирського листа Митрополита напевно трапилась помилка з вини переписувача, якщо йдеться про опубліковний текст в «Америці» з 10 січня 1946 р. Очевидно, має звучати квестіоноване місце «на послушному підпорядкуванні справедливим наказам влади, непротивним Божим законам», а не «...справедливим Божим законам, непротивним наказам влади».. Не може бути мови про те, щоб Митрополит міг вжити іншої фрази, бо всякі людські закони, всякі накази влади можуть бути обмежені Божими законами, а не навпаки.

 

Треба лише жаліти, що Кость Паньківський, цитуючи наявну помилку переписувача, обвинувачує речників ОУН наче б вони хотіли фальшувати текст Митрополита, а водночас наводить інший текст за «Жовківськими Вістями» з 10 липня 1941 р., в якому є відносне місце подане так, як єдино могло бути сформульоване Митрополитом. Вірні тексти документів публікуємо на іншому місці цієї книги. Для ОУН були і є Божі закони найвищими законами, які нічим і ніким не можуть бути обмежені і ми можемо тільки жаліти за мимовільну помилку, яка при переписуванні мусіла вкрастися, якщо «Америка» отримала тоді ці тексти з наших кіл. Це було ще 1945 р., бо «Америка» друкувала ці документи вже 10 січня 1946 р. Як воно не було б, за мимовільну помилку жаліємо, хто б не пересилав 1945 року ці документи з Европи.

 

Ще одне скорегування: Акт проголошення з 30. 6. не був ніяким «декретом Провідника ОУН Степана Бандери», як це фальшиво подає Лев Ребет (Світла і тіні ОУН, 1964, стр. 100), чого навіть не твердять наші .противники того часу. Цей документ називався прямо: «Акт проголошення», а ніякий «Декрет». Ярослав Гайвас теж змішує дві речі: справу проголошення державности зі створенням Уряду, включаючи це в один акт, а тим часом це були два окремі правні акти. Для Я. Гайваса «Декретом ч. 1.» іменовано Ярослава Стецька головою Державного Правління, що його той же сам «Декрет ч. 1.» покликував до життя, (стор. 39, оп. цит.), а для Лева Ребета тим же декретом проголошено відновлення державности.

 

В дійсності було так: Актом проголошення створено м. ін. Правління, окресливши засяг його компетенцій в соборницькому аспекті, нічого не згадуючи в ньому про покликання Я. Стецька на становище голови уряду. Акт проголошення відновлення зачитував я особисто, як рішення Організації, запропоноване на затвердження чи одобрення Національних Зборів. Як консеквенція отже того поступування було визнання з боку ОУН Національних Зборів, як вищої за неї державно-правної інституції., як властивого суверена, який стоїть понад ОУН, як речник народу. Тут не є істотною юридична еквілібристика, ані аподиктичність формульовавня, але сам факт звернення ОУН до Національних Зборів, в яких прийняли участь, – як це стверджують однодушно усі наші противники – видатні громадяни різних політичних напрямків, різних суспільних верств, різних громадських інституцій, різних земель, обох Церков.

 

Генеральна тенденція ОУН якраз ішла в напрямі включення інших до участи і відповідальности. Але ОУН мусіла враховувати репресії німців і не дати їм можливости диверсією з середини довести до відкликання Акту і саморозв'язання Уряду. Тут лежала межа, Якої ми не могли були переступити. На неї моя увага була зосереджена, бо я був цього свідомий, що (після моїх переживань у концтаборі тепер маю право сказати) – ми і я зокрема не вгнуся волі окупанта та не відкличу Акту 30. 6. ані не здимісіоную під тиском тюрми чи загрози смерти. Не «моно партійні», «тоталітарні», тенденції, лише рамці наших фактичних компетенцій у революційний важкий час, яких ми, ані я, перейти не змогли, щоб керівництво і унапрямлювання подій не вийшло з наших рук, а керівництво уряду з моїх, – диктували наше поступування.

 

Роман Ільницький тише, що «найрадше духові ОУН відповідала сильна виконна влада з диктаторськими повновластями у часі війни... У кожному разі це є важливо ствердити, що вже на початку державного будівництва ОУН була за створення парляментарного органу. З досвіду безпосередніх учасників виходить наявна тенденція ОУН не керувати державою самій (як на це вказує склад уряду) і без участи і співдії широких кіл громадянства». (стр. 190. «Дойчлянд унд Україне», т. II., 1958, Мюнхен).

 

«Декрет ч. 1.» в справі голови уряду треба розуміти як лише пропозицію Проводу ОУН, яку дається на затвердження, чи радше – вирішення Національних Зборів. З огляду на те, що оклад Національних Зборів зовсім не був гомогенний, а навпаки в подавляючій більшості були в ньому не члени ОУН, отже істотної різниці в особовому складі законодатної і виконної влади, як вона у нас оформлялася, не було. Цей уклад був діаметрально протилежний фашистівській чи націонал-соціялістичній монопартійній системі. Нічого із наслідування чужих систем. Але вже у той час – абстрагуючи від обставин революційної епохи – речники одної організації, яка має подавляючу більшість прихильників в народі, ставлять себе і свої рішення перед Національні Збори, які з їх ініціятиви складаються з подавляючої більшости якраз не членів їх Організації, а належать різним політично-партійним напрямкам. Цього моменту усі поверхові критики не хочуть добачувати, або просто цього не розуміють. Такий самий був підхід і до УНК у Кракові.

 

Більш того, формуючи УДП, я покликав більшість не-членів революційної ОУН до Уряду, теж до Ради Сеньйорів і з нашої власної ініціятиви більшість не-членів ОУН. Якраз протилежні до монопартійних засад факти юридичного значення ми творили у той час і це з виразної моєї ініціятиви, без жодного спротиву з боку інших членів Проводу. Це правда, ми прагнули мати сильну виконавчу владу, тим більше, що це був час війни, але водночас ми не елімінували інших українців від співвирішної співучасте у творенні нового життя в Україні.

 

Правда також, що в той час я мав формальне право, дане мені Національними Зборами, покликати і звільняти членів Уряду, яке давало гарантію майже неможливости зробити диверсію ворогові із середини, але, з іншого боку, є теж правдою, що процес розкладання відповідальности поширявся на ширше коло, на інституції різного, іншого виду. Включати їх у великий процес будівництва обмежувало значення і впливи ОУН, якщо глибше аналізувати соціологічні процеси взагалі. І Митрополит Шептицький і Єпископ Полікарп і президент Кость Левицький і ген. Всеволод Петров і пов'язання з президентом УНР А. Лівицьким і гетьманом Скоропадським – у тому чи іншому відношенні, у тому чи іншому засягу, це все було самообмежування ОУН. І не ця чи інша формула була вирішальною, але фактична інтерпретація її в житті, фактична дія у зв'язку з нею.

 

Юридично Національні Збори, коли так уважливо цей аспект аналізують наші противники, мали фактичну змогу переголосувати іншу кандидатуру на голову Уряду, бо їх склад творили в подавляючій більшості не-члени ОУН. Це не було «одобрення» у двох виданнях тої самої «монопартії», яка є в екзекутивні і в легіслятиві, бо як це не є курйозно, але імені це вперше в аналізі подій того часу приходиться відмічати, що рішення ОУН схвалювали не лише не-члени ОУН, але й вчорашні її противники. Д-р Лисий міг поставити інше внесення, як рішення своєї партії, якщо така існувала, або й прямо від себе, як учасник Національних Зборів, пропонувати вибрати головою уряду соціяліста-радикала. І він мав теоретичну шансу отримати більшість, бо на Національних Зборах члени ОУН були в меншості. Річ не у тому, чи це було викональне, але суть у тому, чи правно, з демократичної точки зору, це було реальне. Безумовно так.

 

Не наша вина, що наші противники не представляли ніякої сили в народі, а що ОУН мала фактичну більшість серед нього і його воля була репрезентована ОУН. Якщо б ОУН навіть сама проголосила відновлення державности – то це було б відповідало усім правним і фактичним нормам, бо вона мала 90°/о населення за собою. Суть була б лише у формі, тобто, чи ОУН проголошує під фірмою Національних Зборів, чи під фірмою власного Великого Збору. Очевидно це тоді, коли враховувати революційні умови, коли нормальних демократичних виборів перевести неможливо.

 

Чи думають наші противники, що було б інше рішення Національних Зборів, якщо б не був ставлений внесок С. Бандери у формі «декрету», як кажуть, про призначення головою уряду Я. Стецька, але якщо б був поставив це саме внесення менше експонований, або взагалі неполітик з-поміж учасників, навіть не-член ОУН?! Рішення Зборів було б точно таке саме з одною ріжницею, що внесення Степана Бандери було вислідом довгих роздумувань, висновком скомплікованих аналіз включно з проекцією концтаборів і т. п., було рішенням Проводу найсильнішої в той час політичної революційної сили України, яка не ховалася за анонімну більшість, чи анонімного внескодавця. ОУН йшла з відкритим чолом і так же приймала на себе відповідальність. Це було в нас вирішальним, а не «монопартайні» тенденції. Тому критика «декрету» це вислід жалюгідної вбогости думки і браку почуття відповідальности.

 

В обличчі небезпек ми не звикли ховатися під підсунених внескодавців, але маємо відвагу ставити свої рішення, і не мали ніяких застережень, щоб другі українці ставили свої контрпропозиції, своїх кандидатів і т. д. Національні Збори, мавши не-нашу більшість, мали шансу не утотожнювати себе з ОУН, Вони одначе з неї не скористали в сенсі бажань наших опонентів, але з одушевленням прийняли рішення ОУН за свої. Таким чином вони як найвища у той час наша влада, наш Конгрес, рішення ОУН зробили своїм рішенням. Отже голова Українського Державного Правління був обраний – на внесення ОУН – Національними Зборами і отримав, від них повновласть покликати і звільняти членів Уряду. Таким чином генеза його влади корінилася в Національних Зборах, незалежно від такої чи іншої інтерпретації цієї ухвали Зборів. Факт передачі рішення – одного чинника на вирішення, в якій би це формі не було, іншому органові означає в тому випадку остаточне узаконення того першого рішення вищим чинником. І зовсім немає значення чи цей внесок зветься «декретом», чи звичайною пропозицією даної політичної організації. Зрештою ми знаємо, що «декрети» теж затверджуються законодатними органами, або відкидаються. Можна на підставі декретів виконувати владу, але й можна їх давати на затвердження теж «екс пост!» Це в альбом тим, що в революційних часах шукають опертя в юридично-формалістичних аналізах, а не в дії, яка не терпить проволоки!

 

Для повноти образу треба пригадати про соборницький аспект змісту Акту у зіставленні з ситуацією, що внеможливила його проголошення в Києві. Отже було необхідним у тексті підкреслити момент соборности, зазначити примат Києва, де Акт Відновлення мав бути проголошений, визнавши суверенітет уряду Києва. «На Західніх Земляк України твориться українська влада, – яка підпорядкується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України – Києві». Цей момент відограв свою ролю у міркуваннях автора Акту проголошення відновлення державности, коли він його формулював.

 

Звідси, можливо, деякі суперечності, поміж основними актами і пізнішими їх інтерпретаціями. Але засаднича аналіза мусить іти в пляні основної інтенції Актів, а не обов'язково буквальної їх аналізи.

 

Кость Паньківський (і інші, лише одиниці – «відступники») звертає увагу, що отримав номінаційний документ з моїм і шефа президіяльної канцелярій підписом та з печаткою «Українська Держава», без «означення державного уряду чи установи». Відповідає правді, що ніяких печаток «Крайового Правління» не було і не могло бути. Була печатка «Українське Державне Правління". Теж не було такої печатки, як «Тимчасове Українське Державне Правління».

 

Взагалі, в цілком ясній ситуації, що ми стоїмо перед величезним змаганням з німцями, я вирішив уникати всякої тимчасовости, всякої «реґіональности» («Крайове»), щоб внеможливити німцям у тому відношенні – з правного боку – будь-яку протиакцію, яка могла б спертися на якийсь – хай і фіктивний, але все ж елемент «леґальности». Як стануть проти нас, хай стають як займанці відкрито, недвозначно, без будь-якої співучасти будь-яких українців, які могли б відкликатися до хоча б натяку леґальности їх дії. Тому слушно пише Роман Ільницький: «Дальші події принесли зі собою цей факт, що уряд у Львові завжди виступав як уряд усієї України. Він став на ділі символом української волі до державної незалежности»... (оп. цит. 178).

 

Тому, чергового дня ранком, 1 липня 1941 р., я дав доручення виготовити печатки з написами «Українська Держава»' і «Українське Державне Правління». Жодної інституції типу Крайове Правління не було створено і не існувало. Призначення міністра закордонних справ, оборони, амбасадорів до різних країн перерішило інше, як регіональне ставлення справи. Очевидно, це було б в нічому не перешкодило визнання примату Києва і підпорядкування йому у формі злиття урядів, чи розв'язання Українського Державного Правління, якщо б у Києві створилася суверенна від нікого незалежна українська влада. Але до цього не дійшло, тому наші міркування мають радше теоретичне значення. Вони тільки ілюструють нашу настанову галицького антип'ємонтизму, і апріорного визнання примату Києва.

 

3 липня 1941 р. отримав я листа від Ст. Бандери, якого привіз мені Микола Лебедь; у ньому Бандера, поруч висловлення своєї гратуляції, що я «мрію» зробив дійсністю, як згадував, коли ми прощалися, радив мені таке саме поступування, як я його започаткував. Бандера виразно і ясно стояв на становищі, щоб Уряд створений у Львові виступав від усієї України і не дав себе звести до крайового адміністративного чинника. Він передбачав ті самі небезпеки, про які я згадував. Більше того, від радив, якщо треба було б – виступати теж у характері в. о. голови держави. У такому характері я не виступав ніколи. Він інформував, що УНК і УЦК визнали Правління. Згадував, що д-р Степан Шухевич зі сльозами в очах радів з того, що сталося у Львові.

 

Я намагався діяти в дусі інтенцій Національних Зборів, по думці, зберегти суверенітет нації, прапору не схилити, чести і достоїнства нації не сплямити. Коли Кость Панківський пише, що «легко завісити на щоглі прапор, але важко під ним стояти і витривати», як каже старовинна ганзейська приповідка, то якраз нашою ціллю було не лише завісити прапор, але під ним встоятись і витривати. І це сталося, хоча повивішувані ОУН, і не тільки нею, але усіми українськими патріотами, а теж жидами і поляками у Львові, не тільки на ратуші міста, але на безлічі приватних домів, на громадських, державних будинках, синьо-жовті прапори були німцями силою усунені, але прапор чести і гордости, національного достоїнства і невгнутости духа – ми втримали і того прапора не сплямили.

 

Наші критики не повинні забувати браків, які виказують українські державно-правні акти 1917/1918 рр., починаючи а Першого Універсалу по оспорювану дату IV Універсалу. Чи через те маємо ми саму суть заперечувати? А нехтування в той час армії, яка єдина могла врятувати нашу державність, а віра в московську добру душу, у всеспасаючий соціяілізм, який зрадив нас ганебно? Супроти браків у 1918 рр., недомагання Акту 30 червня 1941 р. є дрібничками. Ми призабули соціалістам, що через їх нездарність ми втратили державу. В ситуації бездержавности ми перевиховали націю до збройної боротьби.

 

Але нагоди 1917/1918 рр. в нас не було! Ані внутрішньої ані зовнішньої! Проти нас стояли потуги світу. Москву рятувала Америка з усіми західними альянтами, а Німеччина заводила колоніальний режим, маючи на той час найсильнішу армію світу. Заки її армії були розгромлені, вже російські армії, завдяки Америці, стали потужними і ми мали двофронтову війну!

 

Як же легшою була ситуація 1917/18 рр. Її прогайнували соціалісти. Це останеться назавжди безспірним. Був час, коли ми без ніяких антант і центральних держав мали шансу завалити остаточно імперію, якщо б наші соціялісти не розганяли нашої армії, що її апелював творити Міхновський і творив теж генерал Скоропадський, який одначе, розчарований у соціялістичних українських партнерах пішов на федерацію, чим теж прогайнував велику карту.

 

Закиди «політиків» з УЦ'К, що треба було нам робити висновки з «Майн Кампф»-у, але не кажуть, які висновки – є комічні. Саме маючи на увазі, те, що було написано в «Майн Кампфі», ми робили так, як робили. І інакше не могли б робити. Основна теза Гітлера звучала: за двофронтової війни Німеччина мусить програти, що унаявнилося за Вільгельма II. І тому його зусилля йшли в напрямі договорення з Великою Брітанією. Це не вдалося. Отже основна зовнішньо-політична концепція провалилася. Цілий «Майн Кампф» повиснув у повітрі. Таким чином логічно треба було шукати іншої розв'язки, а нею була єдино ставка на поневолені Москвою народи щоб ліквідувати чим скорше другий фронт, який пересуджував німецьку програну вже апріорно теж в аналізі Гітлера, в його писаннях.

 

Це розумування було настільки раціональне, що велика частина німецького генералітету, а навіть деякі кола. НСДАП і СС-ів, вичікували відповідного кроку Гітлера, як закономірного висновку з його догматично поданих тез про те, що за всяких умов двофронтова війна є програна і Кайзер Вільгельм ІІ був політичний анальфабет, якщо він цієї правди не усвідомляв!

 

Більше того, «геніальний» політик Людендорф вислав 1917 р. більшовицьких вожак до Росії окремим поїздом, щоб завалити східній фронт, чим підсилив большевизацію великої частини світу, привів Гітлера до влади в Німеччині і поразку Німеччини в ІІ світовій війні через її імперіялізм. А введений німецькими примітивними одіссеями в російську імперію, регенеруючий троянський большевицький кінь викінчив не лише Німеччину, але й загрожує знищенням всьому світові. Німеччина виявилася у політичному аспекті цілком недозрілою силою для співтворення нового, справедливого ладу. І такою залишилася по сьогодні.

 

Доцільно відмітити, що Литовська Революційна Організація (АНФ – Фронт Литовських Активістів) під проводом полк. К. Шкірпи, литовського посла в Берліні, проголосила відновлення литовської держави в червні 1941 р. і створила національний литовський уряд під проводом полк. Шкірпи. Я мав нагоду вести з ним розмови у Берліні в липні 1941 р. Доля цього уряду була подібна до нашого, з такими різницями: завдяки нашій передбачливості не вдалося німцям зсередини розсадити уряд, як це почасти вдалося у Литві. Я завчасу позвільняв з постів нетвердих характером членів УДП так, що вони не могли улягти німецькій агресії, бувши звільненими зі свого посту ще заки на них особисто пресия прийшла. Інша ріжниця була того роду, що голова нашого уряду перебував в Україні, а полк. Шкірпа знаходився увесь час у Берліні. Його заступником в Литві був Юосас Амбрасевічіюс. Полк. Шкірпа був під домашнім арештом, а владу перебрали німці. Литовська визвольна політика була тож у тому подібна до нашої, що литовці спирали свою боротьбу на власні сили, які були незалежні від Берліну. Українці вели двофронтову боротьбу збройного характеру проти Росії і проти Німеччини. Інші народи на Сході Европи цієї двофронтової війни не враховували як єдино реального фактору.

 

1944 р. Польща застосувала таку саму тактику супроти Росії, яку ми спочатку стосували супроти Німеччини. Польща трактувала Росію як свого потенційного союзника, не зважаючи на власний жахливий досвід минулого і на сучасне інших уярмлених Москвою народів. Повстання у Варшаві у серпні 1944 р. мало в основі аналогічні мотиви, як події у Львові у червні 1941 р. Наші вирішення ставили німців перед доконані факти, поляки теж пробували ставити москалів перед подібні доконані факти. Німці знехтували нашою поставою, зовсім не будучи певними перемоги, – москалі знехтували польськими доконаними фактами, будучи у той час уже повністю певними перемоги. Польський уряд у Лондоні давав, майже ідентичні інструкції польському підпіллю стосовно вмашеровуючих російських військ, як ми в 1941 р. стосовно до німецьких частин. Польські представники АК від імені державної адміністрації пропонували москалям координувати мілітарні операції з поліськими частинами, як два суверенні партнери.

 

Німецька СД перевела масові арешти у вересні 1941 р., арештувавши перед тим, у липні 1941 р. під час переговорів голову УДП, а раніше С. Бандеру, домагаючись постійно відкликати Акт 30 червня 1941 р.

 

У листопаді 1945 р. ген. МВД Іванов запросив на переговори 16 провідних представників польського підпілля, яких арештовано, поставлено у Москві під суд і засуджено на довгорічну в'язницю.

 

Німці розстріляли у серпні 1944 р. генерала Ровецького, командира АК, забравши його з бункру кацету в Саксенгавзен, де я з ним на «одиночках» сидів, коли він відмовився апелювати до повстанців Варшави капітулювати перед німцями.

Генерала Бор-Коморовського, командира повстання Варшави, приймали з військовими почестями, як здався у полон, а генерала Ровецького Гестапо розстріляло за його мужню поставу, бо уважав нижче своєї чести закликати своїх вояків капітулювати.

 

Генерал Ровецкі згинув як вояк замордований Гестапом. Російські війська зупинилися у наступі перед Прагою, передмістям Варшави, і ждали на ліквідацію німцями повстання своїх «союзників», а дурні німці робили роботу ганебних катів в користь москалів, замість залишити Варшаву москалям зразу. Щоб мали внутрішні ферменти з поляками.

 

Так повторяється історія і нікого не вчить... Помилку 16-ти поляків повторив Малетер 10 років пізніше. Не довгий час, а як забувається історичний досвід...

 

Перебуваючи :в травні 1941 р. у Варшаві; я зустрінув припадково на вулиці Прахтля-Моравянского, прокурора з Львівського процесу КЕ ОУН на ЗУЗ. «Чи не пригадуєте мене?», запитую. Він здивований. «Я є Ярослав Стецько з КЕ ОУН з Львова». Прокурор зблід. «Пригадую, пригадую»... по польськи мимрить. «Будьте спокійні, ми Вас не видамо німцям. Це не є стиль українських націоналістів, і невідомо, чи не треба буде нам ще спільно діяти»... Він: «Я тепер у Варшаві знаходжуся... Ви мабуть маєте ще шансу, але ми у важкій ситуації»... Прокурор оглядається, мабуть не має довір'я. Я усвідомлюю, що він озброєний і може зі страху зробити дурницю. Але мене цікавить таємниця «зрадників» на ЗУЗ... Не бажаючи проте ж його ще дальше турбувати і лякати, кінчаю, подаючи йому руку: «Пане докторе, будьте спокійні, проти поляків не збираємося воювати, якщо не будете знову претендувати на наші землі. Якщо .схочете мене бачити, я буду – можливо – завтра на тому самому місці, а тепер будьте спокійні і вертайтеся домів». Прахтель-Моравянскі живе тепер у Лондоні.

 

Інша сторінка медалі: Генерал Владислав Андерс у своїх споминах п. н. «Без остатнєґо роздялу», Вспомнєня з лят 1939-1949». стр. 122-23 признається до спільно з москалями плянованого геноциду на українцях ЗУЗ, цитуючи протокол розмови ген. Сікорского з Сталіном в справі творення польської армії. Сікорскі робить Сталінові закид, що Сталін відмовляється звільняти польських громадян, засланих на Сибір, (які були в 1939 р. громадянами Польщі і були депортовані з окупованих Москвою теренів), із червоної армії і батальйонів праці.

 

Андерс: Звільняється з тих батальйонів лише поляків. Але нас повідомлено офіційно, що українців; білорусинів і жидів не будуть звільняти, хоча вони були польськими громадянами і ще сьогодні ними є, бо Ви усі договори з Німеччиною уневажнили.

Сталін: Пощо вам українців, білорусинів, жидів? Вам треба лише поляків, це ж найкращі вояки.

Сікорскі: Я тепер не  думаю про людей, бо їх можна виміняти за поляків – совєтсько-російських громадян, але я не можу принципово цього прийняти з уваги непорушности кордонів Польщі 1939 р., а вони тоді були громадянами Польщі і ними залишилися . . .

Сталін: Вони приймали участь в голосуванні і тим чином стали совєтсько-російськими громадянами . . .

Андерс: Але цього вони не робили добровільно і – зрештою – білорусини завжди почувалися поляками і були під час війни 1939 р. добрими вояками . . .

Сталін: Ми напевно не будемо спорити за кордони . . .

Сікорскі: Але чи Ви самі не казали, що, напр., Львів, це польське місто?

Сталін: Так, але за це ви мусите з українцями спорити.

Андерс: Багато українців були і є ще тепер германофілами, тому ми мали, і пізніше Ви теж, багато неприємностей.

Сталін: Це правда, але це були ваші українці, а не наші. Ми спільно їх знищимо.

Сікорскі: Мені йдеться не про українців, але про територію.

Сталін: Ми мусимо наші спільні границі самі визначити і то ще перед мировою конференцією, у хвилині, коли польське військо буде кинене в бій . . .

Сікорскі: Границі в 1939 р. не можуть бути квестіоновані...

 

Так ганебно планували Сікорскі з Сталіном геноцид населення ЗУЗ. Яке ж моральне право мають однодумці Сікорского-Андерса-Соснковского нарікати на масове вимордування польських офіцерів в Катиню, коли вони самі народовбивство сімох мільйонів українців Галичини, Волині, Холмщини і Лемківщини та Полісся разом з москалями підготовляли?!