Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Агресивний «русский мир» в гостинній українській оселі (автор Лизанчук Василь)

опубліковано 19 серп. 2013 р., 05:50 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 серп. 2013 р., 10:35 ]

Постановка проблеми. Актуальність цієї наукової розвідки обумовлена потужною антиукраїнською інформаційною агресією. Вона є серйозною перепоною на шляху формування й утвердження української національної ідентичності. Здійснюється імперсько-шовіністична настанова російського філософа, історика Г. Федотова, який наголошував: «Мы присутствуем при бурном и чрезвычайно опасном для нас процессе: зарождении нового украинского национального сознания, в сущности новой нации. Она еще не родилась окончательно, и ее судьбы еще не предопределены. Убить ее невозможно, но можно работать над тем, чтобы ее самосознание утверждало себя как особую форму русского сознания».

 

Цей морально-психологічний аспект українофобії найстрашніший, найнебезпечніший, бо спрямований на розтління національної сутності, знищення української ментальності і заміну її російською. На наш погляд, особлива форма російської свідомості українців вбирає в себе малоросійство, манкуртство, хахлуйство, яничарство та інші аморальні якості.

 

Століттями колонізатори намагалися знищити українців: різними засобами і методами полонізували, мадяризували, румунізували. Але найглибшу рану, що й нині кровоточить, спричинили московські агресори-асимілятори, які, на жаль, не змирилися з тим, що Україна виборола незалежність, не перетворили свою руйнівну зброю у засоби доброчинного, братерського ставлення до вічних сусідів-українців.

 

Одверта брутальна московська політика стосовно України призвела до того, що мільйони українців насильно перетворили не лише на російськомовних, а й російськопрізвищних. Чимало з них стали найлютішими ненависниками українського. На жаль, засоби масової інформації не розповідають, що так звана «природна українсько-російська двомовність», духовно-моральне каліцтво мільйонів українців – це наслідок 479 циркулярів, указів, постанов, інструкцій, розпоряджень про російщення українців.

 

Мета наукової розвідки – розкрити форми і методи вироблення в українців особливої форми російської свідомості. Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

1) схарактеризувати морально-психологічні аспекти російщення українців у сучасних умовах;

2) осмислити суть українофобії, яка спрямована на розтління національної сутності, знищення української ментальності та заміну її російською;

3) розкрити антиукраїнську інформаційну агресію.

 

Об'єктом дослідження є друковані видання, теле- та радіопрограми.

 

Предмет дослідження – змістове наповнення публікацій і теле- та радіопередач.

«...Мы – сыны великого народа и здесь в историческом Киеве хозяева – мы! Управление матери городов русских должно быть русским! Мы должны решительно сказать: мы русские, и Киев – наш. Надо, чтобы Киев богател, но богател, как национально-русский центр», – такою була головна думка доповіді на зібранні членів Клубу Російських Націоналістів Києва, яке відбулося 7 лютого 1913 року. Текст доповіді у 2002 році передрукувала московська газета «За русское Дело» (число 1).

 

На момент підписання Переяславської угоди у 1654 р. населення України становило 11 млн. осіб, а в Московському царстві було тільки 9 млн. Згідно з переписом населення на 1 січня 1897 р. в Російській імперії було 23,5 млн. українців. За межами Росії тоді проживало понад 4 млн. українців. Царський уряд всіляко знекровлював, знедуховлював український народ, нищив його військові сили – козацтво. Від 1797 р., коли в Україні було запроваджено призов до царської армії, мільйони українців гинули в загарбницьких війнах Росії, віддаючи своє життя за чужі, московсько-колоніальні інтереси. За минулих сто років (1897-1997 рр.) багато націй кількісно зросли у 3-5 разів. Українців також мало би бути нині до 100 млн. Однак їх кількість коливається в межах 40-50 млн. Лише за роки «героїчного будівництва соціалізму і комунізму та щасливого життя в СРСР» знищено понад 30 млн. українців.

 

Для зменшення кількості українців комуністична Москва організувала три голодомори: 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 рр. Як згадував Уїнстон Черчіль, Сталін сказав йому, що «ліквідував» у 30-х роках 10 мільйонів селян. Винищували українців не просто зі злої природи московського імперіалізму, а з метою очищення українських етнічних земель від українців і заселення їх чужинцями. Це був один із способів остаточної розправи з «українським духом», що заважав зміцненню московсько-комуністичного тоталітарного режиму.

 

Якщо до революції 1917 р. росіян в Україні було приблизно 1,7 млн., у 1927 році-вже 2,7 млн., у 1939 – 4,2 млн., у 1959 – 7,1 млн., то у 1989-му – 11,3 млн. Тобто за роки радянської окупації кількість росіян в Україні зросла в 6,6 рази (1).

 

Насильно створене впродовж століть «русскоязычное» життєве середовище спрямоване якраз на вироблення в українців особливої форми російської свідомості. З цією метою зовнішні і внутрішні недруги використовують досить вагомі джерела, серед яких витворене Кремлем, так зване «русскоязычное население», в якому виросла і сформувалася та більшість, що становить сучасний політичний клас, споріднений з російським політичним класом, і тому швидко знаходить спільну антиукраїнську мову.

 

У сучасній Україні економічна і соціальна політика не служать інтересам національної могутності держави, оскільки влада, основні державні, виробничі та природні ресурси захоплені представниками олігархічних кланів та їхніх корпорацій, які, зрозуміло, не мають українськості. Вони втягують народ у свою боротьбу за владу, відволікаючи його від реального націє- та державотворення (2).

 

Характерною ознакою наявної кланово-корпоративної олігархічної системи влади стало різке, незаконне розширення нею середовища свого існування через скорочення його для переважної частини населення. Хижацькі безсистемні забудови міст, знищення та забудова приватними палацами рекреаційних та заповідних зон, примусове відчудження селян від землі та її незаконна масова скупівля роблять владу загрозою для існування української держави і нації.

 

Українці стали національною меншиною у Верховній Раді. Як заявив народний депутат України Р. Чубаров, 70% «народних обранців» мають подвійне громадянство. Переважна більшість приватизованих радіо- та телеканалів, як і найважливіших підприємств, не належать українцям.

 

«Водночас бачимо, що в Україні домінує чітко спланована політика, яку проводить Росія щодо утвердження панросійської ідентичності в Україні» (3), – наголошує академік, директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України М. Жулинський.

 

Серед причин, що впливають на мовну ситуацію в українських ЗМІ, переважають два аспекти – політичний та комерційний. Власне вони взаємозв'язані, бо ті політики, які грають на настроях зросійщених громадян, мають достатню фінансову базу для «втілення своїх ідей в життя». Тому так активно реєструються сьогодні нові видання, які є не лише за мовою – за суттю своєю антиукраїнські. Наприклад, на титульній сторінці журналу «Русское слово» за листопад 2010 р. (журнал зареєстрований 26.02.1996, перереєстрований Держкомітетом України 30.08.2004 р., засновник «Движение Владимира Мономаха «Русь» у м. Красний Луч Луганської області) великими літерами без будь-якого сорому написано: «Русские, украинцы, белорусы – единый народ руський».

 

На першій сторінці безпардонно зазначено, що «Григорий Саввич Сковорода – русский філософ и списатель», на 28 сторінці також цинічно нав'язується думка, що немає української культури, а є лише «общерусская».

 

Вихваляючи Сталіна, доктор філософських наук В. Л. Акулов на 11 сторінці зухвало стверджує, що «вектор исторического развития страны был определен И. В. Сталиным абсолютно точно. Верно были избраны и средства, которые могли привести к реализации вставших перед государством геополитических задач».

 

Невже у «науковій методології історичного дослідження», якої дотримується В. А. Акулов, не знайшлося місця для правдивого інформування про голодомор-геноцид в Україні, організованого Сталіним і його поплічниками, винищення національно свідомої української інтелігенції, найбільші втрати українців у Другій світовій війні у процентному відношенні до кількості населення в Україні.

 

Сотні друкованих видань, теле- і радіоорганізацій в Україні, як і «Русское слово» (головний редактор В. А. Гончаров), намагаються виробити в українців особливу форму російської імперської свідомості. Роблять це поступово, але доволі навально і цілеспрямовано, втілюючи концепцію «Русского мира», згідно з якою українського чи білоруського народу не існує. Якщо ще рік-півтора тому нам говорили про спільність доль, можливість і навіть необхідність особливої співпраці і навіть про нібито наш чи то борг, чи то провину перед Російською імперією, то зараз жодних таких тез ніхто не висловлює. Після підписання Харківських угод українцям просто відмовляють в окремішності.

 

Складовою частиною концепції «Русского мира» є надання російській мові в Україні статусу офіційної (тобто державної). Для цього навіть у проекті Концепції мовної освіти в Україні, запропонованій Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, стверджується, що російська мова – «мова міжнаціонального спілкування, одна з поширених міжнародних мов». Насправді ця теза є цілком фальшивою, бо, за офіційною статистикою, 98% літератури у світі виходить англійською, а 2% припадає на інші міжнародні мови (іспанську, німецьку, китайську тощо), серед яких нуль цілих і кілька десятих відсотка належить російській мові. «То де ж вона поширена?!» (4), – здивовано запитує викладач Київського університету імені Бориса Грінченка Таїса Бурлака. Насправді зміст задекларованої Концепції багато в чому повторює горезвісний проект «Про мови в Україні» О. Єфремова, П. Симоненка і С. Гриневецького і є майже не завуальованою спробою надати легітимності сучасним процесам російщення в Україні, створивши законодавчі засади денаціоналізації українців, перетворення їх на біологічну фізичну силу для обслуговування московських імперських амбіцій.

 

Українофобське спрямування має також Концепція літературної освіти (її лобіює Міністр освіти і науки, молоді та спорту України Д. Табачник), в якій передбачено надати особливий статус російській літературі, значно скоротивши кількість годин на вивчення української літератури, відкинувши твори, в яких закладена українська ідея націє- та державотворення, показана боротьба українців за незалежність.

 

Новітні зросійщувачі дуже добре розуміють, що «саме через рідну мову, тобто мову свого народу, дитина засвоює логіку, вчиться мислити, набуває навичок спостерігати, аналізувати явища, пізнає світ, прилучається до великого загалу – рідної нації, – підкреслює професор, заслужений діяч науки і техніки України, відмінник освіти України Іван Ющук. – Рідна мова пронизує й впорядковує підсвідомість людини, можливо, навіть на генному рівні. Отже, рідну мову дитини треба лише шліфувати, удосконалювати, збагачувати, розкривати її закони й закономірності, її красу, показувати можливості її виражальних засобів» (5).

 

Задеклароване в Концепції мовної освіти положення про «вільний вибір мови навчання» закладає підвалини поглибленого формування в українців російської свідомості. Адже такий досвід нагромаджено в 60-70 роках минулого століття.

 

24 грудня 1958 р. сесія Верховної Ради СРСР ухвалила закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в країні», а в Україні 17 квітня 1959 р. було прийнято закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР». Проголосивши велику роль і важливість російської мови у будівництві «світового майбутнього – комуністичного суспільства», дозволивши батькам вирішувати, яку мову вивчати дитині (російську чи українську), до якої школи ходити (української чи російської), ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР створили всі передумови на користь російської мови і культури, по суті узаконили поглиблення російщення, яке не припинилося досі.

 

Ситуацію з функціонуванням української мови в Україні можна схарактеризувати терміном, відомим з івриту, – «хуцпа», що означає вищий прояв нахабства й цинізму, коли, наприклад, молодик, який убив своїх батьків, вимагає від суду поблажливості на тій підставі, що він сирота. «Такою хуцпою і є використання Європейської хартії місцевих або малопоширених мов» (саме такий переклад хартії є достовірним) для впровадження російської як регіональної, а фактично – державної на території України» (6), – наголошує мовознавець, професор Лариса Масенко.

 

Російській мові в Україні ніщо не загрожує, ніхто її не забороняє, нею насичені державні установи, навчальні заклади, армія, правоохоронні органи, перенасичений інформаційний простір. Рафіновані україноненависники, контролюючи сферу інформації, культури, освіти, спорту, спрямовують усі свої зусилля на викорінення української мови з них, розв'язали психологічну війну проти Української держави, української нації, її духовності, правдивої історичної пам'яті. Не менш страшним, підступним у цьому україножерському танці є те, що прекрасна мова Пушкіна, Толстого, Тургенєва, Достоєвського, Горького у руках жорстоких комуністично-олігархічних політиків московсько-імперського покрою стає засобом позбавлення життя такої ж прекрасної мови Шевченка, Франка, Лесі Українки, Коцюбинського, Ліни Костенко, Павличка...

 

На жаль, репертуар багатьох засобів масової інформації сприяє відчуженню українців від своєї мови, культури, духовності. Наприклад, багатомісячний мегапроект телевізійного каналу «СТБ» «Х-фактор» – закамуфльований спосіб формування особливої російської свідомості в українців. Безперечно, милуєшся гарними, розкутими, емоційними, талановитими, впевненими в собі молодими людьми з гарними голосами. Але ж протягом усього дійства на екрані тотально панувала російська мова як робоча мова суддів і конкурсантів, та російська і англійська мови творів, що їх виконували. На такому фоні, зазначає Володимир Серветник, співчуття і жаль викликали потуги нашого відомого шоумена спілкуватися із суддями та учасниками українською. Дивлячись на нього, раз по раз ловиш себе на спогадах про безсмертних Тарапуньку і Штепселя. Врешті-решт, у вузькому колі на чотирьох, поза глядацьким залом чи студією наш носій українства охоче і радісно переходив на «обшепонятный», що, мабуть, не без задуму режисерів мусило додатково підкреслювати нефункціональність і непотрібність української мови у культурному і вишуканому російськомовному товаристві.

 

Отож, з одного боку – свобода і розкутість, а з іншого – не дай, Боже, роз'ятрити ніжні вушка членів журі та власників каналу «СТБ» українською мовою. Зменшила відсоток мовлення українською мовою Національна телекомпанія України.

 

1 лютого 2011 р. Верховна Рада прийняла у першому читанні законопроект про внесення змін до Закону України «Про телебачення і радіомовлення», що передбачає скасування квот для національного музичного продукту. Йдеться про норму, яка встановлювала, що в загальному обсязі мовлення не менше ніж 50% мають становити музичні твори українських авторів чи виконавців (У Чехії, до речі, квота становить 70%, у Польщі, Румунії, Угорщині ще більше відсотків ефірного часу займають твори національними мовами). За скасування квот проголосувало 240 народних депутатів, а саме члени фракцій Партії регіонів, КПУ, Блоку Литвина та позафракційні. Голова підкомітету з питань телебачення і радіомовлення Верховної Ради з питань свободи слова та інформації Олена Бондаренко пояснює, що «українських музичних творів замало, аби встановлювати 50-відсоткову квоту на них» (7).

 

Дуже часто можна почути в телерадіоредакціях, що українська пісня – не формат, тому її не пускають в ефір. «Воно й справді, хіба можна 500 тисяч українських пісень (а ще ж і веснянки, гаївки, петрівки, колядки, весільні, жниварські, наймитські, сирітські та інші – усього мільйон пісень і співанок!) та вбгати у примітивні, вузенькі рамці убогого «формату», де з півгодини повторюються кілька банальних словечок на зразок: «Я тібя люблю – ти міня не любіш...» (8), – зазначає Сергій Плачинда. – Так, український народний усний епос не сумісний із чужинецьким і холодним «форматом». А щодо «не пускають», то се свідчення того, що духовна, культурна Україна Європі не потрібна. Власне, Європі, як і Росії, Україна потрібна лише як сировинна база, потрібні її чорноземи, які можна остаточно заграбастати, коли знімуть мораторій на продаж-купівлю української землі (хоча вже 10 млн. гектарів українських чорноземів належать іноземному капіталові!).

 

Завжди, коли постає питання про захист чогось українського асимілятори-українофоби відразу починають спекулятивно прикриватися всілякими європейськими хартіями, нормативами, угодами, загальнолюдськими цінностями, але людині, яка мислить тверезо, цілком зрозуміло, що це все – облуда, якою прикривають нищення всього українського і нав'язування російського.

 

Для Олени Бондаренко та багатьох інших депутатів замало майже мільйон українських пісень і співанок. Якщо навіть так, то «виходить таке собі коло Дуремара, – наголошує музичний оглядач Юрій Зелений. – З одного боку, вони кажуть, що мало українських музичних творів, і водночас роблять усе для того, щоби їх було ще менше» (9).

 

Насправді корінь цієї проблеми в тому, що наш інформаційний простір взагалі не є українським. Його власники різними методами і формами прагнуть будь-що денаціоналізувати і всіх українців, перетворити їх у російськомовних малоросів… Ми дедалі відкочуємося від паростків «української» України назад до «совка». І спостерігаємо це сьогодні повсюдно... (10).

 

«Як український споживач і поціновувач, як громадянин України і як етнічний українець, я хочу споживати, передусім, український за змістом і формою продукт, не відмовляючись, звичайно, і від кращих зразків мистецтва інших країн і народів, зокрема російських, німецьких, американських – будь-яких. Однак наші нібито українські медіа вже довгий час пропонують нам музику, пісні та виконавців переважно сусідньої держави або тих доморошених зірок, які за популярним колись радянським фільмом-казкою для дітей є «по происхождению тутошние, а по образованию тамошние» (11).

 

Володимир Серветник роздумує. Якщо увесь світ визнав українську націю однією з найспівочіших, а її мову однією з наймелодійніших у світі, якщо найбагатша у світі спадщина народних пісень належить Україні, якщо Україна й справді є незалежною суверенною державою, мало не 80% населення якої складають автохтони, то чому ми не заслужили і не спромоглись на те, щоб чути бодай на одному телеканалі прекрасну, справді українську народну, естрадну, серйозну музику у виконанні українців, які не тільки не стидаються, але й пишаються мовою свого народу?

 

Невже народ з такою давньою і неосяжно величезною культурою не здатний виділити зі свого середовища талановитих творців і виконавців? Відповідь полягає в тому, що «люди, які формують в Україні неукраїнську гуманітарну політику, яким фінансово належать або адміністративно підпорядковуються ЗМІ, які духовно не споріднені з нашою землею, ніколи за доброї волі не будуть шукати, розвивати і випускати на широку аудиторію ті таланти, які їм чужі і незрозумілі» (12).

 

Отже, московські прислужники в зросійщенні українців мають конкретний інтерес: менше української мови – менше української національної сутності, патріотизму, а більше особливої форми російської свідомості та нігілізму щодо здійснення української ідеї державотворення.

 

Якщо відкинути умовності, то телевізійні шоу та низка інших телевізійних і FМ-передач – «тонко-нахабна і висококласна пропаганда зросійщення українського населення; інформаційний товар, який користується величезним попитом у середовищі дуже багатих людей світу, що «мають види» на Україну; дурні серіали, декоративний гламур і «ржачки» все це несе пропагандивне навантаження, справно працюючи на уніфікацію, сиріч дебілізацію, аборигенного населення (13).

 

Але зросійщення, вироблення в українців особливої форми російської свідомості, – передовсім. Головне – дуже ефективно і недорого, як для зброї масового ураження, в сучасних інформаційних «войнушках» створювати «русский мир», зазначає Володимир Ференц. Пострадянське суспільство до цього звикло, і варто лиш процес підживлювати заздрістю до успішного російськомовного гламуру і не мовлячого молодого таланту. Звісно, мусять дотримуватися закону камуфляжу – один українець у журі і кілька українців серед учасників мають бути завжди. З одного боку, можна відбити закиди щирих патріотів, з другого – зробити пропагандивний плюс демонстрацією того, що етнічного українського таланту і на чверть валу не набереться. А тих, хто є, піддадуть дресурі жанру і моральному впливові переважно російськомовних оцінювачів таланту.

 

Мета цих анти державницьких елементів у самій країні і поза її межами (головно в Росії) одна – довести неповноцінність української мови, нашої культури, поставити під сумнів існування української нації, а разом із тим і штучність утворення української держави. «Для досягнення цієї мети вони використовують, окрім ЗМІ, художню літературу, естраду, історичні фальсифікації, зокрема перевертнів на кшталт Бузини і Тимченка. І ця підривна діяльність не безуспішна, – підкреслює кандидат технічних наук Омелян Солецький. – Під її вплив потрапляють громадяни (а особливо молодь) які зневажають усе українське, зокрема українські пісні, незалежно від їх художнього рівня та вокальної майстерності виконавців, що спонукає останніх вилучати їх зі свого репертуару. Як наслідок – засилля низькопробної російської «попси», що заполонила наші розважальні заклади, транспорт, ярмарки, дискотеки, а подекуди й міські майдани» (14).

 

Кандидат технічних наук Омелян Солецький справедливо зазначає що одним із засобів нівечення української мови є суржик. У поширенні суржика досягли «успіхів» деякі розважальні програми, що транслюють майже по всіх телеканалах України, такі як КВК, «Вєрка Сердючка» (чи то А. Данилко), «Квартал-95» тощо. У тиражуванні таких програм зацікавлені ворожі нам елементи, які використовують суржик, аби показати нашу чудову українську мову викривлено, як таке собі «нарєчіє русскава язика».

 

Відома думка, що Росія без України в імперському плані неповноцінна Але річ навіть не стільки в економічному й геополітичному значенні України для Москви. «Річ, перш за все, в тому, що на традиційному російському ставленні до України по суті тримається російська свідомість, завдяки якій російська імперія нехай і в урізаному вигляді, все ще існує, – наголошує російський публіцист, поет Олексій Широпаєв. – Підкреслюю: саме ставлення до України – не до Балтії не до Кавказу – є визначальним для російської імперської свідомості. Як тільки росіяни відкриють для себе, що українці це справді інший народ – російський імперський міф упаде, а з ним неминуче закінчиться й імперія» (15).

 

Таке стратегічне бачення росіянина Олексія Широпаєва. Але поки що культурний та інформаційний простір України окупований друкованими виданнями, телерадіоканалами та шоу бізнесом іноземних держав. За підсумками всеукраїнського перепису населення 2001 року 67% громадян України визнали своєю рідною мовою українську але вся система ЗМІ, культурних і розважальних установ, книговидання збудована так, ніби 67% і більше населення України становлять росіяни і російськомовні.

 

«Сучасна журналістика стрімко втрачає національне обличчя, активно впроваджує у свідомість аудиторії якісь «посередні» стереотипи суспільної свідомості й поведінки» (16) – скрушно констатує професор В. І. Шкляр.

 

Висновки. У Радянському Союзі під гаслами «інтернаціоналізму», «дружби», «братерства», а нині під гаслами «загальнолюдських цінностей» триває вихолощування національної сутності українців, формується особлива російська свідомість, щоби не відпустити українців з лона московського психологічного рабства. Як не парадоксально, але нинішня Україна не виступає державою українців, які становлять абсолютну більшість населення – майже 80%. Права етнічної мовної більшості її населення не забезпечуються державою, що є нонсенсом і значною мірою знецінює таку державу, оскільки українцям, дещо перефразовуючи Тараса Шевченка, доводиться жити у «нашій, не своїй державі».

 

Роздумуючи над проблемою утвердження української України, брати Капранови наголосили, що «нам не обійтися без єдиної державної мови як важливого державного інструмента і гаранта дотримання прав громадян на інформацію... Сильна державна мова – запорука збереження мов і культур національних меншин у багатонаціональній державі»(17) , формування національної ідентичності, сприятливого клімату для розвитку науки, освіти, культури. Це має стати пріоритетом у державній політиці, діяльності засобів масової інформації.

 

Отож, покликання журналістів, їхній професіоналізм мають служити Правді. Брехня завжди шкідлива, бо дезорієнтує, засмічує розум, притуплює моральні, духовні, національні почуття. Брехня веде у прірву. Лише вільна Правда, що базується на національній пам'яті, Свободі, висвітлює шлях до порозуміння і злагоди між народами, рівнопартнерських відносин, духовного і національного самоусвідомлення.

 

Література

1. Ціпко Анатолій. Україна у пошуках ідентичності / Анатолій Ціпко // Українське Слово. – 2011. – 5-18 січ.

2. Ференц Володимир. Що за російським фактором? / Володимир Ференц // Українське Слово. – 2011. – 5-18 січ.

3. Дроздовський Дмитро. Реальність – це те, що чинить опір / Дмитро Дроздовський, Галина Усатенко // Слово Просвіти. – 2010. –30 груд.

4. Бурлака Таїса. Не можу мовчати, коли... / Таїса Бурлака // Слово Просвіти. – 2011. – 13-19 січ.

5. Ющук Іван. Про концепцію мовної освіти в Україні / Іван Ющук // Слово Просвіти. – 2011. – 20-26 січ.

6. Масенко Лариса. Законопроект «Про мови в Україні»: погляд лінгвіста / Лариса Масенко // Дзеркало тижня. – 2010. –18 верес.

7. Томак Марія. «Гетто-мюзик» / Марія Томак // День. – 2011. – 3 лют.

8. Солецький Омелян. Як про хліб насущний... / Омелян Солецький // Слово Просвіти. – 2011. – 13-19 січ.

9. Томак Марія. «Гетто-мюзик» / Марія Томак // День. – 2011. – 3 лют.

10. Там само.

11. Серветник Володимир. «Х-фактор» залишив взаємопоборювальні відчуття... / Володимир Серветник // День. – 2011. – 14-15 січ.

12. Там само.

13. Ференц Володимир, Що за російським фактором? / Володимир Ференц // Українське Слово. – 2011. – 5-18 січ.

14. Солецький Омелян. Як про хліб насущний... / Омелян Солецький // Слово Просвіти. – 2011. – 13-19 січ.

15. Широпаєв Олексій. Про два різні народи / Олексій Широпаєв // День. – 2010. – 17-18 груд.

16. Шкляр В. І. Мас-медіа і виклики нового століття / В. І. Шкляр. – К.: Грамота, 2003. – С. 19.

17. Брати Капранови. Закон Братів Капранових: збірка статей / Брати Капранови. – К.: ТОВ «Гамазин», 2007. –С. 41, 43.

 

Василь Лизанчук, професор, Львівський Національний університет імені Івана Франка.