Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Агресія РФ в політичному контексті: Схід-Захід. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 22 серп. 2014 р., 06:38 Степан Гринчишин   [ оновлено 17 вер. 2014 р., 09:16 ]

Події останніх років ХХІ століття, зв’язані з агресією РФ щодо Грузії, України і, звичайно, Ічкерії (тут наявна «історична традиція» безроздільно панувати над загарбаними територіями), ставить дуже різко питання про «конфігурацію» існування, скажемо узагальнено, Заходу і Сходу. Путінська Росія як глибока історична традиція російського імперіалізму поставила на край прірви назване вище існування, власне кажучи, всієї планети. Адже порушені основи політичного співіснування держав Заходу і Сходу, сяк-так встановлені після закінчення «холодної війни». І це дуже важлива обставина співіснування.

 

Може, мої опоненти щодо цієї думки знайдуть інші, «пом’якшені» вислови, які мали б сутнісно характеризувати нинішню політичну ситуацію. Наголошую на тому, що саме ця нинішня ситуація стосунків Захід-Схід ставить перед людською цивілізацією питання про її дальшу долю.

 

Дехто з політиків і публіцистів сьогодні говорить про переддень Третьої світової війни. Політики мають рацію в тому, що дуже виразно бачать втрату ґрунту, на якому могли розвиватися стосунки Захід-Схід (чи Схід-Захід, тут немає принципового значення порядок цих суб’єктів міжнародних стосунків, важливо, щоб вони тривали…). Це по-перше. А по-друге, наразі не створений новий ґрунт для історичної перспективи міжнародних стосунків. Це, власне, турбує весь світ і, очевидно, найбільше Україну, яка стала об’єктом агресії північно-східного сусіда і, власне, зруйнування мирного (наскільки можна назвати мирним!) співіснування Схід-Захід. Звичайно, Україна не є причиною зруйнування домовленостей і відповідних міжнародних законів щодо стосунків Захід-Схід.

 

Причини зрозумілі не лише політикам, але найширшому загалу європейських держав чи світового співтовариства.

 

Причини – в сучасній Путінській Росії з її імперіалістичним духом, що виявляється як суто російський фашизм. Звісно, російська традиція загарбання чужих територій і прагнення, якого не погасила навіть Друга світова війна з колосальними людськими втратами, до світового чи – принаймні – європейського панування та, звісно, збереження Росії як імперії. Ця параноїчна ідея засіла в голову не лише Путіна, але й усіх можливих його наступників. І ще гірше – вона має майже повну підтримку російського загалу, який підносить нинішнього правителя мало що не на вершин «святого»…

 

Можна робити беззастережний висновок про глибинну хворобу російського загалу і, насамперед, політиків. І ця внутрішня політична проблема Росії існуватиме до того часу, допоки вони всі вкупі не відчують власної хвороби і не почнуть лікуватися, позбувшись імпершовінізму, імперіалістично-фашистської ідеології і не стануть своїми ногами на твердий ґрунт реальности, а не уявних захмарних прагнень і намірів. Скажемо одверто: наразі цього зворотного напрямку розвитку не видно!

 

І власне це насторожує. Бо дає підстави Путіну, всупереч здоровому глузду, проводити імперіалістичну політику, штовхає до дій, які руйнують згаданий «мир» у світовому масштабі.

 

Україна, як і вся світова спільнота, не може жити ілюзіями «миру і братерства». Його фактично ніколи не було, і це слід зрозуміти насамперед українцям, як і всій світовій спільноті. Хто забув, необхідно нагадати: час большевицької окупації України (1921-1991), що поставила її у виключно залежні умови від Росії, тобто фактично колонія, об’єкт, а не суб’єкт у стосунках з іншими державами. Проте пропагандистська вакханалія про «рівність» усіх «братніх» совєтських республік продовжувалася фактично до розвалу імперії, щонайменше мала заперечити геноцид українського народу, сплановані голодомори і кривавий терор. Була сформована ілюзія про «братні» народи – український та російський. Сьогодні цю ілюзію знищив дощенту Путін, здійснивши загарбання Криму та криваву затію з самопроголошеними т.зв. ДНР та ЛНР російським  кримінальним елементом і військовим спецназом.

 

Таким чином є абсолютні підстави, враховуючи і вікові історичні реалії стосунків Україна-Росія, називати північно-східного сусіда споконвічним ворогом України. Тут годі щось змінити. Розбудова, в час незалежности, «різновекторних» (новоутворення часів Л. Кучми) стосунків з Росією, торгово-економічних і т.д. всього на всього з боку України була нічим іншим, як ситуативною політикою, яка, по суті, не мала перспективи. І це підтверджує нинішня ситуація в стосунках Україна-Росія: якою може бути ця політика, коли анексована державна територія (Крим) і ведеться війна з терористами і сепаратистами, вишколеними і озброєними Росією з безпосередньою участю її збройних сил з її ж території (наприклад, обстріл прикордонних українських сіл і містечок  сучасною артилерійською технікою, як «Град»)?

 

Очевидно, меншою гостротою відзначаються стосунки Росія-Захід. Санкції супроти Путіна, які застосовує західна дипломатія, уряди та президенти, мають на меті стримати агресора, «вдарити» по економіці і т. ін. Але вони, на жаль, не зупинили Путіна в його антиукраїнських діях, насамперед військових. Щодня й щоночі гинуть українські військові, переважно молодого віку, російські артилерійські і снайперські залпи вбивають і калічать молодих воїнів, в т. ч. й цивільне населення на території двох областей – зони нищення і руїни.

 

Здається, очевидним є той факт, що санкції наразі малоефективні. Мимоволі закрадається думка, що західна дипломатія явно «пробуксовує» щодо цієї гарячої проблеми. Виникає природне питання: чому б не допомогти Україні сучасною зброєю і консультантами на короткий термін, щоб вишколити українських воїнів? (Адже українська армія за часів правління злодійської кліки Януковича фактично розвалена). Чому досі не чути з уст чільних політиків Заходу особливого і категоричного застереження Путіну? Що це? Боязнь атомної держави? Порушити таким способом бізнесові інтереси обох сторін?

 

Питань багато – відповіді немає.

 

І в цій ситуації впадають у вічі певні речі, як, наприклад, часами й дивна позиція пані Меркель. Та й не тільки її. Для прикладу – одна із заяв німецького політика, яка, до речі, слушно стверджує: «Дотримання територіальної незалежності держав і неможливість зміни кордонів в односторонньому порядку – це головна європейська домовленість», відзначивши, що анексією Криму Путін чинить проти цих принципів. Всі ці слушні вимоги не викликають заперечень

 

Проте далі Меркель вважає, що Україна в самостійному і вільному режимі приймає свою Конституцію (що теж правильно!) і щодо «ступеня самостійності» (підкреслення моєЛ.С.) східних регіонів, а «Росія має це визнати» (Меркель виступає за продовження переговорів із Путіним щодо України //День, № 149, 14 серпня 2014 р.). Пам’ятаймо, що Президент України постійно і послідовно підкреслює: Україна єдина!

 

Зате в словах німецького політика наявна інша політична можливість, всупереч позиції Президента України, власне, іншого політичного підпорядкування Сходу України, чого і прагнуть бандитські формування під лозунгами сепаратизму.

 

З якою метою виголошуються ці заяви? Змусити Україну відступити і надати Донецькій і Луганській областям окремого політичного статусу власне в дусі заяв і вимог сепаратистів? Невже для цих областей замало задекларованого Президентом та Прем’єр-міністром надання широкого статусу самоуправління, але не якогось іншого державного і самозваного політичного утворення, знову ж таки за проєктами натхненника заяв і дій Путіна?!

 

Невже для пані Меркель так важливі і дорогі проєкти параноїчного президента нової імперії із старими політичними засадами, що нині конфронтують фактично з усім світом?

 

Нарешті, ця пані-дипломат наголошує на необхідности переговорів з Путіним-агресором. Знову ж таки виникає запитання: як уявити переговори з керівником держави, який вчинив супроти іншої держави агресію і захопив частину її території? Очевидно, такі переговори могли б початися із звільнення захопленої території (звільнення як умова  переговорів). Але оскільки звільнення Криму не відбулося, але є лише заяви Заходу та України про те, що це територія України і що вона має повернутися в Україну. Звісно, що ці заяви на викликають в Путіна навіть сверблячки  в тій частині тіла, яка покликана мислити…

 

Звичайно, Україна  не може йти на такі переговори, допоки агресор не звільнив анексованої території Криму. Щоправда, реальність інша: переговори ведуться – агресія триває!

 

Нарешті, незабаром офіційний візит німецького канцлера в Україну. Експерти говорять про зміну східної політики Німеччини. Відомий журналіст Едвард Лукас стисло висловився: «Німеччина прокидається – краще пізно, ніж ніколи» (Сірук Микола. «Німеччини прокидається – краще пізно, ніж ніколи». Експерти «Дня» про візит канцлера Німеччини до Києва напередодні Дня незалежності//День, 20 серпня 2014). Дуже обнадійливі прогнози висловлюють експерти. І все ж таки, на мій погляд, не завадить критицизм і стриманість. Майбутнє покаже, яких позитивних наслідків від цього візиту слід очікувати.

 

І як виглядають переговори Заходу з Путіним-агресором? Самі ж західні політики в особі президентів і прем’єр-міністрів констатували, що Путін знищив своєю агресією міжнародний статус недоторканости кордонів і цілісности державних територій. І в ситуації якраз знищення цього політичного статусу як міжнародного закону Захід сідає за стіл переговорів з агресором? Це значить, що Захід у своїй політиці допускає вагому помилку і таким чином створює реальну можливість Путіну не зважати на міжнародні закони, коли самі творці цих законів нехтують їх, сідаючи за стіл переговорів з агресором.

 

«Да, пашлі ані!» – напевно, ця фраза має можливість не один раз прозвучати з брехливих уст Путіна і його команди чи, може, вже прозвучала…

 

Звичайно, «холодний розум» говорить: краще будь-які переговори, ніж «мова гармат». Це справді так. Але історичний досвід підказує, що навіть добрі наміри прихильників переговорів закінчувалися фіаско, бо одна із сторін не слухала і не мала наміру уступити. Чи не так почалася Друга світова війна?

 

Нарешті, хто нині дає гарантії, що президент РФ уступить?

 

Правдоподібно, він уступить лише за умов сили і натиску.

 

Створений міжнародний прецедент не зважати на міжнародні угоди, домовлености, закони, що отримали підтримку у світовому співтоваристві і в найвищому його політичному органі – ООН і в Раді Безпеки ООН.

 

Невже важко передбачити наслідки цього прецеденту?

 

По-перше, він розв’язує руки агресору. Створена реальна ситуація, яка своєю суттю збігається із змістом т.зв. мюнхенської змови напередодні Другої світової війни.

 

По-друге, кожна держава в цій ситуації починає відчувати загрозу, бо немає гарантій безпеки від можливого вторгнення на її територію противника (сусіда, який має до неї претензії, обґрунтовані чи безпідставні). А з іншого боку, будь-яка держава, на зразок Путінської Росії, може почати анексію, під різними приводами чи просто без них, будь-якої держави-сусідки чи навіть віддаленої від неї, але, володіючи потужними військовими засобами, нав’язати фактично неоголошену війну… Власне, це й відбувається сьогодні на Сході України.

 

По-третє, ціна домовленостей виявляється фіктивною, нереальною, пса вартою… Адже Україні, котра віддала свій військовий атомний потенціал, роззброївшись, взамін отримала «гарантії», котрі сьогодні не можна інакше писати, як лише в лапках. Ці «гарантії» виявилися жмутком паперу, що розвіявся на бурхливих вітрах сучасности. Коли ж один із «гарантів» став агресором території держави, якій «гарантував безпеку», то, виявляється, що не слід довіряти жодним гарантіям, хто б їх не давав! Цинізм Путіна виявився і в тому, що якось заявив, що він ніколи ніяких гарантій не давав. Тобто те, що робили його попередники як керівники імперії, він не вважає продовжувати і відмежовується від них, як чорт від ладану. Тут існує лише одна спадковість імперії – примноження територій, міжнародні розбої, «локальні війни» і забрехана до кінця дипломатія, що дуже яскраво демонструє чільник російського МЗС.

 

Цей прецедент створює атмосферу недовір’я вже в глобальному – світовому масштабі. Адже приклад України залишиться назавжди в свідомости політиків і керівників держав світу. Бо яким чином повелися «гаранти» – буде постійно нагадувати про неймовірний, але реальний образ світу: передусім самостійно, не сподіваючись на розуміння і підтримку світового співтовариства, формуй власні збройні сили – стань міцним, аби потенційний ворог навіть не посмів подумати, а не лише напасти на тебе!

 

Здається, не така вже погана наука з досвіду, який отримала, зокрема, Україна за період своєї державности.

 

І все ж, Україна потребує безпеки без фіктивних гарантій, а на базі входження в такі міжнародні структури, які роблять виключним будь-яке вторгнення противника на територію нашої держави. Такою структурою є НАТО.

 

Українські громадяни є свідками, як проблема вступу України в НАТО чи НЕ входження в нього набувала різних, часто взаємно протилежних висновків як чільників держави, так і громадянства в цілому. Зрозуміло, що Росія категорично негативно оцінює НАТО, вбачаючи в ньому свою загрозу і з не меншим «горінням за правду», всіма можливими і неможливими засобами, тиснула і тисне на Україну, аби вона її… послухала. Ця позиція Росії щодо Заходу і, зокрема, НАТО зрозуміла: адже НАТО обрізало російські щупальці на всьому європейському континенті. Путіну не так просто поткнутися в Європу без фатальних наслідків для себе. А все інше – російська демагогія, коли вся путінська команда істерично заявляє про свою «загрозу» від натовських об’єктів чи то в Польщі, чи в Чехії або ще де-небудь, зокрема, в центральноєвропейських країнах, не кажучи вже  про такий регіон, як Україна або Угорщина та Румунія…

 

Сенс ясний: членство України в НАТО є не просто гарантією безпеки нашої держави, а й її співучасть у цій безпеці як своєї, так і всіх членів НАТО. Тобто колективна безпека сформована в силу реальної загрози агресії з боку будь-кого, в т.ч. й Російської імперії. Це і є надійний гарант безпеки держав-членів НАТО.

 

Нарешті західні політики починають висловлюватись за необхідність допомоги Україні з боку НАТО. Ришард Чарнецький, заступник голови Європарламенту, представник польської опозиційної партії «Закон та справедливість», чітко висловився про характер допомоги Україні: «Польща вже зараз повинна розпочати двосторонні контакти з Україною, а також із партнерами по НАТО, щоб обдумати можливу присутність військ Альянсу в Україні, бо це правдоподібно єдина і точно найміцніша сила, яка може затримати президента РФ Володимира Путіна (День, 20 серпня 2014 р. //www.unian.net).

 

Звучать критичні голоси про те, що, наприклад, США мало роблять для стримання агресора (Трохи реалізму щодо Росії. США роблять дуже мало для стримування вторгнення в Україну //День, 19 серпня 2014 р./Редакційна стаття The Wall Street Jurnal). І одним із сильних засобів, з-поміж інших, як індивідуальні санкції, фінансові санкції, – насамперед вважають військову допомогу, при чому перераховуються бронежилети, прилади нічного бачення, протитанкові системи, переносні зенітно-ракетні комплекси, безпілотні літальні апарати для ведення повітряної розвідки, які запускаються з руки. І все це освоюється при мінімальній підготовці. Тим часом президент США не вдався до такого характеру допомоги

 

РФ протистоїть колективній безпеці в силу свого імперіалізму як сутнісної ознаки держави. Новітня історія (та й не тільки) нагадує, що впродовж існування російської імперії стало традицією захоплення чужих територій і введення їх у склад імперії. Відторгнення територій від Грузії, виникнення самопроголошеної «держави» Придністров’я, звісно, російського за духом і способом існування, анексія Криму – все в цій же традиції! І ця ж новітня історія говорить, що «правила гри без правил» РФ вимагає протистояння їм. Одним із цих протистоянь становили міжнародні  угоди і домовлености на рівні ООН і Ради Безпеки цієї міжнародної організації. Проте сталося – вони розвалилися, як картковий будиночок! Звичайно, угоди існують, але міжнародне співтовариство опинилося в загрозі.

 

Нині начебто все «спокійно»: відбуваються засідання РБ ООН, осуджують агресора, приймають відповідні ухвали, представник РФ «з ходу», вдаючись до словесного плетива, відкидає звинувачення і т.д. і т. ін. І в той же час в Україні гинуть молоді воїни, які захищають Україну від путінських найманців… І в той же час гинуть  громадяни на території АТО від путінських куль.

 

Україна бореться сама. Міжнародна підтримка досі є загалом морально-політична. Фінансова допомога вкрай потрібна, Захід, як відомо, допомагає. Але держава потребує більшого, бо веде неоголошену війну з агресором, який очевидячки програє. Власне, він програв уже на початку агресії, які б не висував перед світовою громадськістю свої «особливі аргументи». На рівні дипломатичних кіл вони звучать цинічно, сповнені брехнею, зайвий раз демонструючи споконвічну «традицію» імперії – загарбання чужих територій, розбій, маніакальні ідеї панування хоча б над Європою, якщо не над усім світом, бо руки закороткі. Бо є міжнародна солідарність народів і держав.

 

20 серпня 2014 р.     Любомир Сеник