Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Я борюся з українцем у собі. (Автор: Ф. Б.)

опубліковано 25 жовт. 2014 р., 09:45 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 лист. 2014 р., 11:10 ]

Одного разу, коли славний лицар Цяпка-Скоропад служив на радіо репортером, йому доручили взяти інтерв'ю з Начальником – Іваном Івановичем. Немає значення, з яким саме Начальником і яке його було прізвище. На нашій славній Україні протягом сімдесяти «щасливих» років Система-мама, як вселенська квочка, висиджувала тисячі тисяч Начальників, які плодилися під сталінсько-брежнєвським сонцем, немов інкубаторські індики: всі вони спершу ходили в шкіряних куртках, портупеях, із револьверами при боці, потім нове покоління почало шити собі кітелі й кашкети «сталінського взірця», в п'ятдесятих-шістдесятих роках Івани Івановичі вигулювалися в шевіотових костюмах, сірих габардинових плащах китайського виробництва, а взували білі бурки, підшиті червоною шкірою. У наш цивілізований вік Начальники великі, середні й малі полюбляють носити одяг і взуття імпортного виробництва. Дехто навіть для лібералізму маскується в тісні джинси...

 

                                                                                             Четар Іван Цяпка

 

Щоправда, Цяпка-Скоропад леліяв надію, що потужні весняні вітри останніх років занесли в душі Іванів Івановичів потребу покаяння і прояснення душ, адже усе на світі міняється. А тим часом...

 

Але не будемо поспішати.

 

Отож, одержавши завдання взяти інтерв'ю на патріотичну тему, Цяпка прибув до кабінету Івана Івановича, увімкнув репортерський записувач і запитав рум'яного, з вигляду сердечного й доброго Івана Івановича, який сидів, очікуючи «товариша кореспондента з радіо», чи готовий він до розмови. Іван Іванович кивнув головою. Іншого разу на цю слизьку тему, по-перше, ніякий начальник ніякого інтерв'ю не давав би, а може, й потелефонував би «куди слід», що західні спецслужби підіслали до нього свого агента, ну, а по-друге, сам Цяпка-Скоропад не посмів би отак запросто вимовити: «Я і Україна».

 

Це пахло... у крайньому випадку його звільнили б з роботи без права працювати у засобах масової інформації.

 

Слава Богу, старі часи минулися, поволі починають розбалакуватися не тільки радіорепортери, але й Начальники. В залежності від коливання політичної температури деякі з них часом жовто-синіють, інші – рум'яніють, а коли в Києві у парламенті більшість «виходить з окопів», то дехто поспішно наливається буряковим соком.

 

Але годі відволікатися. Записуємо перше Цяпчине питання:

- Скажіть, шановний Іване Івановичу, чи ви направду почуваєтеся українцем?

- Так, – відповів згори без довгої надуми Іван Іванович. Потім, зам'явшись, додав: – А в чом дєло? Ну, може... не щирим таким українцем, Боже борони, а таким собі звичайним пашпортним українцем. Як сказав поет: «Батьківщину не вибирають».

 

Цяпці щиросердечна відповідь Івана Івановича заімпонувала. Котроїсь хвилини він уже був готовий перекреслити всі свої негативні міркування й висновки про незнищенність і сірооднаковість рідного чиновництва, Іванів Івановичів. Вони, мовляв, теж люди, є серед них різні. Узагальнення звучало б, як наклеп.

- Так, – радісно промовив Цяпка у мікрофон, ясними очима обіймаючи Івана Івановича. – Господи, як час, умови, національне відродження позитивно впливають на людей. І блудні сини знаходять стежку до криниці.

- Ізвіняюсь, – потемнів на виду Іван Іванович. – Але я криницями не цікавлюся. Ми – іншого профілю.

- О, я знаю, Іване Івановичу, про ваш профіль. Про криницю я згадав так собі... як поетичну метафору. Я мав на увазі інше. Оскільки ви визначили свою національність, то, очевидно, не байдужі до всього українського, так би мовити – до українства? Хотів би я знати, Іване Івановичу, що ви любите в Україні?

 

Художник О. Ніколаєць

 

- О, – Іван Іванович обома руками патріотично вчепився за мікрофон. –Люблю українську пісню, українське небо і українське сонце. Люблю український чорнозем, наші степи й усі мінеральні поклади під землею. Люблю Дніпро й також штучні моря, що зроблені руками нашого робочого народу. Люблю, якщо вже пішло на відвертість, українське сало й «Українську з перцем», яка останнім часом «пішла в підпілля» і її вдень з вогнем не знайдеш. Люблю також вареники й галушки, люблю червоні шаровари і вишивані сорочки на сцені. А ще – дуже люблю українську жінку-труженицю, яка винесла на своїх плечах... Самі, зрештою, знаєте, що українська жінка двигає на своїх плечах у місті й на селі, будуючи прекрасне майбутнє усього прогресивного людства. – Іван Іванович ще мав певні запаси любові до «чогось українського», але Цяпці-Скоропаду й без запасу стало зрозуміло, що має перед собою справжнього патріота, з якого радіослухачі повинні брати добрий приклад.

- Ну, не будемо, Іване Івановичу, захоплюватися надто нашою любов'ю до всього українського навіть під час перебудови, коли ця любов більш-менш дозволена. Тому скажіть мені, дорогий, адже ви людина розсудлива, що ви не любите в українстві? Я сказав би навіть гостріше: що ви ненавидите в українстві?

 

Питання було непросте. Іван Іванович, замислившись, запалив цигарку.

- Ну, так сказать... не буду приховувати, – врешті відповів, – що я щоденно, щогодини, щомиті витискаю з себе те, що називають «національним». Пам'ятаєте є у Чехова: по краплині витискати з себе раба. Я борюся з українцем у собі.

 

Добродушний Цяпка, який ледве не повірив, що має перед собою справжнього сина України, отетерів:

- Очевидно, боретеся з самим собою тільки тому, що «національне» дуже близько стоїть із «націоналістичним». Це пахне неприємністю по службі? Правда?

- Думаю, що це лише одна з причин, – зауважив поважно Іван Іванович. – Я не раз сам роздумував над своїм, так сказать, самоєдством: звідки воно взялося? Виплигнуло з теорії і практики про єдиний радянський народ? Із комплексу неповноцінності? Може, хтось вийняв із моєї душі ген, корінь, зеренце – і душа моя спорожніла й на порожнє місце устромились...

- ...попливли, скажімо, потоки російського патріотизму? – підказував Цяпка.

- Що ні, то ні. Росія теж мені не рідна мама, – заперечив товариш Іван Іванович. – Із Росією я зв'язаний, мабуть, тільки мовою. Я, так сказать, «русскоязычный». І тільки. Однак я людина – не російської культури, і не татарської, і не грузинської.

- І взагалі – ніякої, – вже іронічно посміхався Цяпка.

 

Йому було шкода своєї наївної віри, що люди міняються.

- Ваша правда, якщо маєте на увазі культуру як спосіб мислення, життя, виховання і, врешті-решт, ланцюги, що заковують мене в якісь національні рамці. О, тепер я знаю – я вільна людина, – гордо відповів Іван Іванович. – Тепер так заповзято всі балакають – від президента до Марії Іванівни, що підмітає контору, про права людини. Отже, я вибрав право бути інтернаціоналістом-космополітом. Розкута свобода лічності дозволяє мені жити, так сказать, без оглядки, без особливого ризику. А головне: дозволяє безпристрасно сповнювати службові обов'язки. Якщо треба в ім'я вищих інтересів, як це уже було, відняти в голодного останню зернину – віднімемо, якщо накажуть бити – будемо бити. Це теж уже було, правда? Ми – стовп, на якому тримається государство.

- То й у вас, виявляється, нема нічого "дорогого? – жахнувся Цяпка. Бідний Цяпка-Скоропад: він ще таки сподівався, що в душі Івана Івановича бодай заскиглить тоненьким здавленим голосом українське пташа. А виявилось: тому пташаті скручено голову.

- За кого мене маєте? – обурився Іван Іванович. – Я, прецінь, маю жінку, двоє дітей. Нормальна радянська людина.

- Як ви гадаєте, чи таких «нормальних» українців, які видушують із себе все українське, на світі багато? – запитував наївний Цяпка й ледве не заплакав.

- Про світ не скажу, – бадьоро відрапортував товариш Іван Іванович, – і не буду розпинатися про увесь Союз, але на території, що дотепер чомусь зветься Україною, – їх чимало. І такими їх поробило саме життя. Як сказав один письменник: раз живу на світі і хочу прожити його заможно. – Іван Іванович був підкований теоретично.

- Невже у вас, Іване Івановичу, ніколи не заплаче в душі щось рідне... невже не капне сльоза на нашу гігантську історичну могилу... невже до краплі видушили з себе усе національне? – хапався Цяпка за соломину. – Адже ніхто в світі не цурається на своїй землі свого – ні поляк, ні росіянин, ні турок, ні будь-хто інший?

 

Іван Іванович затято мовчав, заглибившись несподівано в себе. Цяпка уявляв, що він, Іван Іванович, у цю хвилину в думці засвітив свічку і тепер блукає з нею по закутках власної душі й шукає материнського корінця, кволого паростка... шукає і нічого не може знайти, бо душа його була, як Сахара.

- А втім, шановні радіослухачі, – резюмував Цяпка наприкінці свого інтерв'ю, – хочеться вірити, що таки бодай малесенький материнський корінець носить у собі Іван Іванович. І колись таки виросте з нього жито.

 

Після Цяпчиної радіопередачі від багатьох Іванів Івановичів надійшли обурливі листи такого змісту: «У тривожний час, коли наш президент і наш рідний уряд і прочії добрі сили кличуть до всесоюзного братства і згоди, ваш кореспондент, якийсь Цяпка-Скоропад, провокує чесних людей провокаційними питаннями про якесь, вибачайте, українство, збиваючи цих чесних радянських людей з обраного шляху. Не будемо зараз виважувати – добрий цей шлях чи знову помилковий, бо ми завжди готові на нову перебудову. Спершу давайте побудуємо протягом наступного століття гуманне, правове суспільство, а вже потім на дозвіллі, відпочиваючи від праведних трудів, будемо зазирати у своє коріння. Сьогодні колупання у національному шкодить нашим семимильним крокам у щасливу прийдешність... Ганьба Цяпці-Скоропаду! Слава товаришам Самоїдам!»