Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

2013 рік: яким був світ у році, що минає? (Автор: Шевцова Лілія)

опубліковано 3 січ. 2014 р., 10:18 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 січ. 2014 р., 00:25 ]

Газета «День» за 27-28 грудня 2013 року

 

Якщо коротко, то це був світ, що застряг у лихолітті. Це був світ, що втратив не лише вектор руху, а навіть систему координат: що добре, а що погано; що таке успіх, а що таке невдача.

 

Зазвичай критерієм оцінки світового порядку називають його здатність забезпечити міжнародну стабільність і прогрес світової спільноти в досягненні вищої якості життя. Але про яку стабільність і прогрес можна говорити, якщо провідні світові актори не знають, що робити з нагромадженням викликів – глобалізацію, нестійкістю фінансової системи, коливаннями сировинних ринків, міграцією, регіональними конфліктами й громадянськими війнами, природними катаклізмами! Це ще далеко не весь набір ризиків та загроз, з якими світова спільнота не може впоратися.

 

Нічого дивного: система управління міжнародними відносинами була створена після Другої світової війни зовсім для іншої історичної епохи, яка давно вже пішла у небуття. Скільки ж було розмов про перевлаштування глобальної сцени, але натомість світ, як показали останні події, повертається до елементів холодної війни й цивілізаційного протистояння.

 

2013 рік, що минає, розкрив не лише загнивання світового порядку. а й неготовність ключових держав замислитися про те, як його реформувати. І зрозуміло чому: у кризі перебуває провідна цивілізація – Захід, якому належить знайти нову модель свого функціонування й розібратися з власними політичними й економічними проблемами. Принаймні обнадіює, що західні спостерігачі визнають, висловлюючись словами Фукуями, «дисфункціональність» своїх політичних інститутів. Без надання нового дихання інститутам західної цивілізації годі й думати про те, що ліберальні демократії замисляться про переформатування системи міжнародних відносин, А це, поза сумнівом, вимагатиме повернення до ідеології й стандартів, про які ліберальні демократії сьогодні не думають, вважаючи, що час ідеології закінчився з кінцем протистояння Заходу й світового комунізму.

 

А поки доводиться визнати, що стався колапс правил гри, які, здавалося, восторжествували після оксамитових революцій 1980 р. і падіння СРСР 1991 р. Захід так само не зміг скористатися відсутністю глобального опонента й запропонувати світу нові принципи управління міжнародними відносинами.

 

Так, ліберальним демократіям удалося розширити «велику Європу» за рахунок включення в неї колишніх комуністичних держав. Але цим справа й обмежилася. «Четверта хвиля» демократизації спала, не зумівши піднятися; Сталося й щось серйозніше для функціонування західного співтовариства: воно дозволило себе залучити в підтримку імітаційних «демократій» (зокрема – Росії), фактично ставши ресурсом легітимації й виживання авторитарних систем.

 

Включення західних еліт у процес імітації призвело до втрати західною цивілізацією своєї ролі нормативного чинника. А незабаром стався й новий удар по західних демократіях – війна в Іраку, що призвела до дискредитації західної зовнішньої політики та його зусиль щодо «просування демократії», а потім і їх відмови від нормативного виміру у своїй зовнішній політиці.

 

2013 р. продемонстрував, що ми отримали в результаті. Заховання США у власну мушлю й новий ізоляціонізм; параліч Європейського Союзу, який ніяк не може знайти свою траєкторію; тяжіння західного співтовариства до ситуативних, кон'юнктурних рішень, які не несуть стратегічної перспективи. Саме таким є «розв'язання» сирійського конфлікту, в якому проблема хімічної зброї та її ліквідації підмінила необхідність шукати шляхи завершення громадянської війни в Сирії.

 

Ситуативним може виявитися й розв'язання іранської ядерної проблеми просто тому, що Тегеран, швидше за все, навряд чи відмовиться від ядерного інструменту самозахисту й шантажу Заходу, якщо цей інструмент виявився настільки ефективним у руках інших правлячих режимів. Нарешті, ми бачимо й іще один наслідок кризи західного співтовариства та його зовнішньої політики – спроби двох авторитарних гігантів – путінської Росії та Китаю заповнити вакуум, що виник унаслідок ослаблення Заходу на світовій арені.

 

Але для мене, мабуть, найдраматичнішою подією цього року є крах Заходу, й у першу чергу Європи, в битві за Україну. Утім «битва» – дуже гучне слово. З боку західних демократій взагалі й не було великого бажання конфронтувати з Кремлем за вплив на Україну.

 

Західні уряди виявилися нездатними прогнозувати ні розвиток ситуації в Україні, ні дії Кремля. Вони продемонстрували відсутність готовності запропонувати Україні реальну підтримку, коли українці вийшли на Майдан. Захід вважав, що краще обмежитися риторикою й закликами до Януковича, які той вважав за краще не чути. Фактично, Брюссель дозволив себе залучити до гри українського лідера, який використовував ЄС для забезпечення для себе менш принизливих умов здачі Путіну.

 

Тим часом саме Україна цього року стала світовим чинником, що визначив кілька тенденцій.

 

По-перше, Україна показала готовність європейської нації вийти з пострадянського стану й борсання в сірій проміжній зоні й обрати європейський вектор розвитку.

 

По-друге, Україна стала тестом на готовність російського правлячого класу відмовитися від самодержавства, яке виживає за рахунок розбудови довкола Росії галактики залежних держав-сателітів.

 

По-третє, Україна стала тестом на готовність Заходу, й передусім Європи, знову знайти свою місію й сформувати активну зовнішню політику, спрямовану в майбутнє.

 

Українське суспільство, принаймні його найпросунутіша й найдинамічніша частина, як мені здається, виявилося набагато свідомішим, набагато самовідданішим, ніж українська еліта, зокрема й опозиція. Це суспільство продемонструвало й незрівнянно більшу зрілість, ніж суспільства в інших нових незалежних державах, зокрема й у Росії.

 

Сам цей факт робить Україну, незалежно від того, чим закінчиться Майдан, мабуть, найдинамічнішим державним утворенням на нинішньому пострадянському просторі, готовим до реальної трансформації.

 

Проблема, я вважаю, у формуванні адекватної еліти, готової оформити для цього суспільства політичну Альтернативу й, що не менш важливо, знайти найменш болісний спосіб руху до неї.

 

Звісно, політика Кремля з «примусу до кохання» полегшила для України процес розвитку національної самосвідомості й укріпила її прагнення зміцнити свій суверенітет.

 

У свою чергу підтримка Кремлем Януковича та сама угода, на яку пішов український Президент в ім'я власного виживання 17 грудня, отримавши від Кремля фінансову допомогу, не можуть не підірвати його легітимність. Думаю, що ця угода ліквідувала шанси Януковича на переобрання й уже зробила його політичним трупом.

 

Якщо йдеться про саму Росію, то, на жаль, ми побачили, як путінська Росія відкочується в минуле – до ще більш віджилої, архаїчної моделі самодержавства. Саме цього року російська правляча команда оформила філософію й доктрину свого нового політичного режиму. Якщо протягом попередніх 20 років Кремль будував правління на основі гасла «Йдемо до Європи!», то тепер його кредо стала теза про Росію як «унікальну цивілізацію».

 

Якщо раніше російська система будувалася як імітація ліберально-демократичних інститутів, то тепер її фундаментом став принцип заборони Заходу й перетворення Росії на «Анти-Захід». Причому путінський Кремль пішов далі за радянський Кремль у демонстрації міжнародних амбіцій: СРСР пропонував світу свою ідеологію, а нинішня російська влада береться запропонувати світу своє бачення цінностей, що регулюють приватне життя індивіда.

 

Боротьба Кремля за Україну показала, що російська влада не збирається обмежуватися лише риторикою, а володіє певними ресурсами для втілення свого бачення нового державництва. Більше,того, Кремль апелює до радянського контингенту населення, що зберігся в нових незалежних державах.

 

Зауважу, до речі, що український Майдан став потужним джерелом відтворення страхів і фобій у всіх авторитарних еліт у регіоні. Майдан 2004 р. дав поштовх до переходу Кремля до жорсткого авторитарного режиму. Майдан 2013 р., поза сумнівом, стане поштовхом для подальшого посилення репресивного синдрому російської влади. У свою чергу, деморалізація Заходу означає, що російський режим не має серйозних зовнішніх перешкод для руху репресивним жолобом.

 

А тепер повернуся до Заходу – нинішня криза вже третя криза ліберальних демократій у новій історії. Захід проходив через періоди кризи двічі – в 30-х і 70-х рр. минулого століття, й щоразу криза ставала поштовхом для переходу ліберальної цивілізації у вищу якість. Є підстави сподіватися, що й цього разу станеться подібна трансформація. Але поки незрозумілими є час і ціна такого перелому. Нинішня криза поки не досягла такої гостроти, яка б змусила західне співтовариство консолідуватися для нового прориву.

 

А поки можна спостерігати, як виходять на поверхню тенденції, що ускладнюють майбутні трансформації як у західному суспільстві, так і в авторитарних суспільствах. На Заході ми бачимо зростання лівого й правого популізму, що утрудняє формування його нового цивілізаційного прориву. У авторитарних суспільствах деградація правлячих режимів, які розтлівають інтелектуальну й політичну еліту, звужує шанси трансформації зверху через «пакт» прагматиків-реформаторів, які несуть відповідальність за еволюцію авторитаризму, й опозиції знизу.

 

Саме так були здійснені великі переходи минулого століття. Одночасно в цілій низці авторитарних держав (Росія серед них) політика влади з повної зачистки політичного поля перешкоджає формуванню конструктивної опозиції всередині суспільства.

 

Сподіваюся, що Україна уникне цих тенденцій. Збереження в цій країні політичного плюралізму, регіоналізму й фрагментація олігархії не лише звужує можливості для переходу до жорсткої персоналістської влади, а й змушує політичні групи йти на пакти й компроміси один з одним. А потужне громадянське суспільство з незалежною пресою змушують зберігати репетиційні, моральні й політичні обмежувачі для поведінки політичної еліти. Хоча, звісно, багато чого залежить від того, наскільки українському суспільству вдасться наступного року зберегти дух, структури й ідеологію Майдану як інструменту тиску на політичний клас і наскільки йому вдасться зробити Майдан чинником загальноукраїнського, зокрема й регіонального політичного впливу. Коротше, наскільки вдасться реальне перетворення Майдану на постійно діючий всегромадський рух, який був би чинником тиску й на владу, й на опозицію.

 

А поки Україна стала основною подією року, що минає, бо вона продемонструвала не лише геополітичний, а й цивілізаційний конфлікт між різними системами цінностей й різними моделями розвитку. Так, Європа виявилася неготовою до такого конфлікту й навіть не хоче визнавати його існування. Просто тому, що європейські еліти й лідери сьогодні орієнтовані на статус-кво. Але створюється враження, що Майдану вдалося розбудити, принаймні, частину Європи, яка усвідомлює, що не зможе більше концентруватися на собі й треба формувати свою місію. Без цієї місії Європа перестане бути Європою.

 

А поки Україні буде важко. І тому, що Захід не може протягнути руку. І тому, що Україна не змогла позбавитися лідера, котрий втратив легітимність. І тому, що українцям доведеться пройти через спокусу сісти на голку кредитів, наданих Кремлем, які лише на якийсь час знімуть гостроту кризи. Але вже скоро Україні доведеться думати, що далі. Побоююся, що кремлівські кредити лише посилять тягар неминучої нової економічної й соціальної кризи в країні.

 

Сподіваюся на те, що в Україні вже сформувалися громадянське суспільство й політична нація, які зуміють знайти свій вихід з безвиході. Ми в Росії колись думали, що будемо першими на пострадянському просторі, що залишився після втечі Балтії, локомотивом трансформації. Тепер очевидно, що Україна, швидше за все, піде цим шляхом раніше Росії. Залишається лише побажати українцям успіху!

 

Лілія ШЕВЦОВА, провідний науковий співробітник Московського центру Карнегі