Рубрики‎ > ‎

Політика


Війна у кабінетах. (Автор: Никорак Юрій)

опубліковано 8 лип. 2017 р., 05:55 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 лип. 2017 р., 05:55 ]

 

Міністерство оборони заходилося реалізовувати свої нові плани щодо підготовки військових кадрів. Вони (ці плани) полягають у тому, що в Харкові відновлять інститут танкових військ, а у Кам’янці-Подільському навчатимуть офіцерів з інженерного забезпечення військ, тобто саперів. І все б нічого, якби усі ці реформації не відбувалися коштом Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, що у Львові.

 

 

 

Нині академія у своєму складі має чотири факультети, що готують курсантів-магістрів 7 спеціальностей, курсантів-бакалаврів – 11, молодших спеціалістів 10 фахів. Крім цього, у складі академії діє потужний науковий центр, що працює за 10 основними напрямками і виконує чимало конкретних завдань Міноборони та розробляє низку нормативно-правових, нормативно-технічних та інших документів для командування Сухопутних військ та управлінь Гентштабу ЗСУ, Навчально-науковий центр мовної підготовки, курси підвищення кваліфікації, курси підготовки базового та підвищеного рівнів вивчення іноземної мови (англійської).

 

Через бойові дії, що тривають на сході країни, у львівському військовому виші вже третій рік поспіль влаштовують дочасні випуски. Війна ж бо вимагає більшої кількості кваліфікованих кадрів. Скажімо, цьогоріч 25 березня півтори сотні випускників Національної академії сухопутних військ присягли на вірність українському народові. (Для порівняння, на день раніше отримали омріяні лейтенантські погони лише ледь більш як 80 випускників Військової академії Одеси).

 

Із 2014-го щороку академія приймає на навчання понад 800 курсантів за такими ключовими спеціальностями, як механізовані та танкові війська, ракетні війська та артилерія, підрозділи інженерного забезпечення тощо. Тут викладають 20 докторів і понад 160 кандидатів наук. А вже у 2018 році буде перший бойовий випуск офіцерів: лави офіцерського корпусу поповнять лейтенанти, які у 2014 році були рядовими в зоні АТО.

 

Утім, попри скорочений термін занять, професійних знань у випускників "сухопутки" не бракує. Сергій Шаптала, легендарний командир 128 гірсько-піхотної бригади, чий син, Олександр, теж наприкінці березня отримав погони лейтенанта саме у львівській НАСВ, запевняє: «Офіцери молоді приходять підготовленими. Фахові, грамотні. Я вважаю, що підготовка дуже достойна. Вони набувають більше навиків, бо спілкуються з військовослужбовцями і солдатами».

 

Тим часом у надрах Міноборони народжується ідея відновити повноцінний військовий інститут танкових військ. І наприкінці травня цього року колегія МОУ підтримує створення такого інституту, в тім числі… за рахунок переведення зі Львова до Харкова на навчання офіцерів-танкістів (командирів танкових підрозділів). А ще – переведення назад до Кам’янця-Подільського на навчання офіцерів з інженерного забезпечення військ (офіцерів-саперів). І наразі за рамками офіційного рішення колегії залишилася ідея про перевід на навчання до Сум усіх спеціальностей із наземної артилерії.

 

«Що ж залишиться у Львові? Невеликий набір на артрозвідку, виховну роботу, культурологію, військових диригентів і підготовка офіцерів механізованих підрозділів. Тим часом у Харкові планують навчати щорічно 50 офіцерів-танкістів», – зауважує голова Львівської обласної ради Олександр Ганущин, який опублікував свою думку щодо планів Міноборони в київських та львівських медіа.

 

А 31 травня, під час робочої поїздки на Львівщину, міністр оборони генерал армії України Степан Полторак оглянув навчально-матеріальну базу Міжнародного центру миротворчості та безпеки і безапеляційно заявив: «Сьогодні було прийнято рішення щодо створення на базі Національної академії сухопутних військ Інституту морально-психологічного забезпечення ЗСУ».

 

 

 

 

Львівська облрада відреагувала миттєво, вже 1 червня ухваливши звернення до Президента Порошенка, прем’єра Гройсмана, міністра оборони та секретаря РНБО.

 

«… Ми, депутати Львівської обласної ради, вважаємо, що в час продовження українсько-російської війни переведення навіть певної частини підготовки офіцерського корпусу з м. Львова до інших військових навчальних закладів є недопустимим», – йдеться у тексті звернення.

 

Заступник міністра оборони України Іван Руснак під час години запитань до уряду у Верховній Раді 9 червня лише підлив оливи у вогонь. Мовляв, колегія МОУ з питань реформування системи військової освіти і підготовки кадрів вирішила «сформувати у Харкові Інститут танкових військ, у Кам’янці-Подільському – факультет для підготовки фахівців інженерного профілю, а у Львові – Інститут морально психологічного забезпечення».

 

«Банда продовжує політику маргіналізації Львова. Зокрема, у мілітарній сфері. За прем'єра Януковича намагалися зруйнувати Академію сухопутних військ, перевівши її частину в Одесу (як воюють кадри, підготовлені в містах "рожевого поясу", ми бачили в Криму 2014 року). Але тоді цілковито знищити львівську АСВ не вдалося.

 

За президента Януковича зруйнували Західне оперативне командування зі штабом у Львові.

 

Нині замміністра оборони озвучив у ВРУ плани добивання львівської Академії сухопутних військ. Танковий факультет переведуть під російський кордон – до Харкова. Решту "серйозних" факультетів – до Кам'янця-Подільського.

 

У Львові натомість створять замість АСВ якесь ВНЗ "морально-психологічного" профілю. Щось на кшталт "політучилища", яке діяло на місці АСВ у більшовицькі часи й готувало аж... військових журналістів. Совкова Москва не довіряла "бандерівській" Галичині і чогось серйознішого у Львові не розміщала. Совок у Малоросії-Кучмистані, як бачимо, безсмертний», – не добираючи слів прокоментував у себе на Facebook'y наш колега-журналіст Андрій Квятковський.

 

Але чи згоджуються з планами Міноборони самі військові фахівці? Для Z ситуацію коментує Леонід Поляков, перший заступник міністра оборони України (2005-2008 р.р.), заступник міністра оборони України (2014 р.).

 

Леонід ПОЛЯКОВ:

«Це інерція мислення і повернення в СРСР»

 

  

  

- Як відомо, це вже не перша спроба «розпорошити» військові виші. Свого часу саме у вашу бутність першим заступником міністра оборони було ухвалено рішення, що єдиний військово-навчальний заклад з підготовки фахівців сухопутних військ буде у Львові… Але питання в тому, наскільки доцільно зараз, фактично під час війни на сході країни, робити такі «різкі рухи»?

 

- Вважаю, що з такими рішеннями поспішати не варто, оскільки ми вже й справді «проходили» ці питання.

 

З іншого боку, це компетенція не тільки і не так колегії Міністерства оборони, як Кабінету Міністрів і Головнокомандувача.

 

По-третє, його вирішення пов’язане не лише з тим, що, скажімо, традиційно у нас готували десь танкістів, а десь – політруків. Визначальний критерій вибору – де створено кращу навчально-матеріальну базу та умови, за яких майбутні офіцери не були б якоюсь окремою субстанцією в собі, а були наближені до військ.

 

Важливим є й питання, скільки коштуватиме така освіта. Те, що у Харкові розміщено виробництво танків, на мою думку, не є ані ключовим, ані навіть основним аргументом. Адже у нас є ще танково-ремонтні заводи, в тім числі й у Львові та Києві, а для майбутніх офіцерів не має особливого значення те, де конструюють й виробляють, а де ремонтують танки, – їм достатньо мати їх у своєму розпорядженні для освоєння військової техніки. У цьому сенсі наявність у Львові найбільшого не лише в Україні, а й у Східній Європі Міжнародного центру миротворчості та безпеки (Яворівський полігон) та безперечно високий науковий рівень для військової освіти – факт, визнаний ще у 2005 році, коли у Львові й було зосереджено підготовку кадрів для сухопутних військ.

 

Наскільки я розумію, виступаючи у Верховній Раді, заступник міністра оборони Іван Руснак висловлював не власну думку, а колективне рішення колегії міністерства. Але у мене особисто виникають глибокі сумніви щодо доцільності – як ви правильно зауважили, як у нинішній складній ситуації, так і загалом – знову повертатися до питання, ретельно вивченого та вирішеного ще 12 років тому.

 

- Але тут, бачте, є нюанс: 31 травня, під час робочої поїздки до Львова з відвідуванням МЦМБ та НАСВ, і міністр оборони Степан Полторак озвучував перспективу створення на базі академії Інституту морально-психологічного забезпечення…

 

- Наголошу ще раз: питання такого рівня не вирішують ані Руснак, ані Полторак, ні навіть прем’єр-міністр. Це компетенція Кабінету Міністрів і Президента як Головнокомандувача.

 

Те, що генерал армії Полторак, уродженець Одещини і водночас почесний громадянин Харкова, бо багато років служив там (упродовж дванадцяти років, з березня 2002-го по 28 лютого 2014-го, очолював тамтешню Академію внутрішніх військ МВС, яка вже 27 травня 2014-го, через півтора місяця після призначення С. Полторака 15 квітня командувачем Нацгвардії, була реорганізована в Академію Національної гвардії України, а ще через тиждень (!) набула статусу національної. До слова, як пише офіційний сайт Харківської міськради, раніше «завдяки вагомому внеску С. Т. Полторака в досягнення колективу навчального закладу Військовий інститут внутрішніх військ у 2006 році був перетворений на Академію внутрішніх військ МВС України, – Ю. Н.), а відтак вважає, що найкраще місце для підготовки офіцерів саме там, – це ще не істина в останній інстанції.

 

- Але це якраз може бути одним із мотивів такого рішення…

 

- Ну, я ж не журналіст, щоби аналізувати особисті мотиви… Хоча й не відкидаю цього. Принаймні коли у 2005 році – так само на колегії МОУ – вирішували, де саме створювати єдину Академію для сухопутних військ, то всі відстоювали своє і тягнули ковдру на себе – і Одеса, і артилеристи вважали, що найкраща база – у Сумах. І Харків мав свої аргументи…

 

А загалом, ми не настільки багаті, щоби йти шляхом Радянського Союзу і знову створювати цілу купу окремих ВНЗ. Ми у 2005-му пішли правильним шляхом – концентрації та об’єднання, але потім, за Януковича – спершу як прем’єра, а згодом і як президента, – почали знову розосереджувати сили і повертатися до радянського минулого і радянської лінії побудови армії. А вона, на моє переконання, – безперспективна: навіть якщо таке рішення і пройде через Кабмін, то все одно згодом доведеться повертатися до нинішнього – оптимального, на мою думку, варіанту.

 

Зверніть увагу на США, де 80% військових готують за програмою… офіцерів запасу! На понад мільйонні сухопутні війська – лише одна Академія сухопутних військ у Вест-Пойнті. Цього ж принципу дотримуються і в підготовці кадрів для Військово-морських сил та ВПС – одна академія на кожен вид військ. Решта ж військових готують у цивільних університетах. Навіщо ж нам створювати якісь іще фрагментарні структури? Ми що, багатші за супердержаву, що нам треба обов’язково мати по академії і в Одесі, і у Львові, і у Харкові, при тім, що у нас є ще й міжвидові: тих самих військових інженерів у Кам’янці-Подільському і раніше готували, перекладачів, юристів, фінансистів – у Києві, зв’язківців – у Києві й Полтаві… Нічого іншого у такому підході, як елементів інерції мислення та рудиментів радянського виховання, я не бачу.

 

- Прикрий нюанс у котре ідеї про реформування структури військових вишів з'являються у момент, коли оголошено набір і розпочинається вступна кампанія до них, що викликає зрозумілу розгубленість серед молоді, яка вирішила присвятити себе військовій справі…

 

- На жаль, Міністерство оборони не вперше схиляється до хибних рішень, яких я особисто не підтримав би. Навіть якщо абстрагуватись від того, що такі пертурбації й справді негативно впливають на набір. Тут помилка стратегічна: розпилення системи військової підготовки однозначно не піде на користь. Це крок, як би це коректніше сказати, недоцільний, можливо, навіть шкідливий.

 

ДЛЯ ДОВІДКИ

  

 

 

Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного заснована 1899 р. як школа кадетів піхоти. Власне 1 жовтня 1899-го  на території нинішньої академії відкрили Імператорську і королівську школу кадетів у Львові (нім. K. und k. Infanterie Kadettenschule in Lemberg). Цей заклад був єдиним у Галичині і шістнадцятим в усій Австро-Угорщині військовим навчальним закладом. Серед визначних її випускників – полковник Гнат Стефанів та отаман Богуслав Шашкевич, які відіграли важливу роль під час визвольних змагань 1917-1921 років.

 

Після розпаду Австро-Угорщини і до 1921 року комплекс споруд був закинутим. Із1921 року тут розташовувався Польський кадетський корпус №1 (пол. Korpus Kadetów Nr.1, із 1935 року – імені Ю. Пілсудського), перебазований з Кракова.

 

Після приєднання західноукраїнських земель до УРСР радянська влада розформувала навчальний заклад. З кінця вересня до 14 листопада 1939 року у приміщеннях колишнього кадетського корпусу був розміщений штаб Українського фронту.

 

Після його розформування тут розмістилося Львівське піхотне училище Червоної армії, яке, втім, уже через рік було переміщене до Острога. Потім тут діяло військово-політичне училище, створене 18 листопада 1939 року в м. Брянську Орловської області. Училище готувало офіцерів-політпрацівників. За роки німецько-радянської війни училище переміщували у російські міста Бобров та Халтурин, а відтак у Харків, і воно випустило за цей час близько 11 тисяч офіцерів.

 

У 1947 році училище переміщується до Львова і стає Львівським військово-політичним училищем (деякий час мало ім'я М.О. Щорса). Заклад готував офіцерів для служби у редакціях військових ЗМІ і культурно-просвітницьких закладах армії та флоту.

 

У 1962 році Львівське військово-політичне училище перетворили на вище. 30 квітня 1975-го указом президії Верховної ради СРСР Львівське вище військово-політичне училище було нагороджено орденом Червоної Зірки.

 

Після набуття училищем статусу вищого навчального закладу на спеціальному факультеті з серпня 1971 року навчалися військовослужбовці більш ніж 20 країн із чотирьох континентів: Східної Європи, Азії, Африки та Латинської Америки. Зокрема, чинний президент Монголії Цахіагійн Елбегдорж, що двічі поспіль перемагав у президентських виборах, навчався тут за спеціальністю «військова журналістика».

 

Зі здобуттям Україною незалежності створенням власних Збройних Сил розпочинається нова сторінка в історії Львівського військового інституту. Згідно з постановою Кабміну України №490 від 19.08.1992 року, 8 жовтня 1993 року на базі Львівського вищого військового училища і військових кафедр цивільних вищих навчальних закладів м. Львова було створено вищий військовий навчальний заклад нового типу, який першим в Україні був тісно інтегрований із системою цивільної вищої освіти, зокрема з Національним університетом «Львівська політехніка». Тим самим було започатковано реалізацію основоположного принципу Концепції військової освіти в Україні, закріпленого постановою Кабміну від 15 грудня 1997р. №1410 «Про створення єдиної системи військової освіти», де визначено, що «військова освіта інтегрується у державну систему освіти на засадах єдиної законодавчої та нормативно-правової бази».

 

У тісній інтеграції з базовим університетом Львівський військовий інститут розпочав з 1993 року готувати офіцерів за п'ятнадцятьма спеціальностями, зокрема такими, як «Бойове застосування механізованих підрозділів», «Бойове застосування аеромобільних (парашутно-десантних) підрозділів» (курсанти цих спеціальностей були переведені до Одеського інституту сухопутних військ у 1995 році), а також за спеціальностями «Фінансове забезпечення і економіка бойової та господарчої діяльності військ», «Правознавство» тощо.

 

18 листопада 2000 року за значні успіхи у підготовці кваліфікованих фахівців для українського війська та з нагоди 100-річчя підготовки офіцерських кадрів у Галичині указом Президента України Інституту присвоєно ім'я гетьмана Петра Сагайдачного.

 

Постановою Кабміну від 26 травня 2005 року №381 навчальний заклад реорганізовано у Львівський інститут сухопутних військ, і з 1 вересня 2006 року він здійснює підготовку військових фахівців за всіма спеціальностями Сухопутних військ ЗСУ.

 

Про це рішення нинішній голова ЛОР Олександр Ганущин розповідає: ще у 2005 році було вирішено, що єдиний військово-навчальний заклад з підготовки фахівців сухопутних військ буде у Львові. Тоді «змаг» було виграно в Одеського інституту сухопутних військ. Комісія, яку очолював заступник міністра оборони, відвідала усі військово-навчальні заклади країни, зважила усі переваги і недоліки та запропоновувала рішення. Тоді аналізували усе: й економічну складову (від комунпослуг до стану будівель), польову і полігонну бази, радіус до постійної дислокації військових частин. Досліджували також навчальну спеціалізацію, рівень викладання і міжнародні освітньо-військові зв’язки. У підсумку без жодних сумнівів перевагу надали Львову. Тим часом у Харкові утворюють факультет військової підготовки при Політехнічному інституті.

  

 

 

Але вже 5 вересня 2007-го прем’єр Янукович за результатами «громадського обговорення щодо збереження у південному регіоні України військового навчального закладу Одеського ордена Леніна інституту сухопутних військ та пропозицій Одеської обласної державної адміністрації, Одеської обласної і міської рад, народних депутатів України, громадських організацій» вже після початку навчального процесу у вишах вніс зміни до постанови № 381 про відновлення цього ВНЗ – постановою Кабміну № 1104.

 

Основні аргументи того часу були такими: над Одесою чинять «політичні розправи», в яких інститут став «розмінною картою»; патріотів України можна виховати в Одесі, як і у Львові, хоча перші й розмовляють російською мовою (в інституті виховано: більш як 100 героїв СРСР, багато генералів) тощо; інститут дуже старий, з традиціями ще царської та радянської імперій, йому чи то 100, чи то й 140 років (немає єдиного підходу); одеське студентство не обійдеться без освітніх послуг ОІСВ; місцеві ветерани «не переживуть трагедії» його реформування.

 

Ще до публікації постанови, 31 серпня, надійшла вказівка «вже й одразу» передислокувати на навчання до Одеси частину курсантського складу, відтак почався «наметовий етап навчань українських офіцерів», бо матеріальна база Одеського інституту не давала змоги забезпечити кращого.

 

Як нагадує Олександр Ганущин, тодішній голова Львівської ОДА Петро Олійник таки зумів переконати Президента України, і вже 29 вересня 2007-го з’являється конституційне подання на зупинення дії постанови за № 1104, а своїм указом № 899 Віктор Ющенко зупиняє подальше відновлення військового інституту в Одесі.

 

Аргументація: «На відміну від Львівського інституту, який здійснює підготовку військових фахівців для сухопутних військ за всіма спеціальностями, має для цього сучасну навчально-лабораторну та польову бази, що дає змогу проводити навчальні стрільби штатним пострілом з усіх зразків артилерійського та танкового озброєння, набувати досвід у спільних діях під час проведення міжнародних навчань…, відновлений постановою (1104-2007-п) Кабміну Одеський інститут сухопутних військ, штат та навчально-матеріальну базу якого значно скорочено (в тому числі надлишкове озброєння, військову техніку та підрозділи забезпечення), не може забезпечувати підготовки військових фахівців відповідного рівня. Відтак відновлення Одеського інституту, наявна навчально-матеріальна база якого не дозволяє забезпечити підготовки військових фахівців для виконання сучасних завдань Збройних Сил України, створює загрозу національній безпеці України».

 

У результаті курсантів повернули до Львова, а зміни до постанови «одеського зразка» скасували. Тим часом у Харкові тихенько животіє військовий факультет при «Політеху».

 

Із 1 вересня 2009 року (згідно з постановою Кабміну від 13 травня 2009 року №467) Львівський інститут сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного виведено зі складу Національного університету «Львівська політехніка» і перетворено на Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного з утворенням в її складі військового коледжу сержантського складу.

 

Проте у 2013 році, вже за Януковича-президента, одесити таки «відрізали» своє і повернули до себе на навчання десантників, розвідників та ще й ракетно-артилерійське озброєння на додачу. Робилося це за таємними наказами і прямими вказівками тодішнього секретаря РНБО А. Клюєва. Тим часом тодішні міністри Саламатін та Лєбедєв, за словами В. Ганущина, «спали і мріяли», як би взагалі ліквідувати Національну академію сухопутних військ у Львові й поступово повернути все назад до Одеси, а танкістів – до Харкова…

 

21 вересня 2015 року, відповідно до Указу Президента України № 551/2015, Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного надано статус національної.

 

ВІД АВТОРА

 

Не зайве нагадати, в тім числі й колегії Міноборони, що, згідно з Планом заходів із виконання Програми діяльності КМУ та Стратегії сталого розвитку «Україна-2020», у 2015 році було розроблено нову оборонну політику. З-поміж іншого, вона містить як поступовий перехід до стандартів НАТО (STANAG) та забезпечення функціональної оптимізації (скорочення дублюючих і зайвих структур), так і реформування та оптимізацію системи військової освіти з урахуванням найкращих практик країн-членів НАТО, в тому числі реформування системи освіти, що надається на кафедрах військової підготовки цивільних вищих навчальних закладів. Яким чином теперішня ініціатива колегії Міноборони вписується у ці стратегічні напрямки, зрозуміти важко… 

30 ЧЕРВНЯ – ЗНАКОВА ДАТА.

опубліковано 8 лип. 2017 р., 05:48 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 лип. 2017 р., 11:19 ]

Цей день символічний для українців усього світу. 30 червня 1941 року, на Народних Зборах у Львові, один із провідних діячів ОУН Ярослав Стецько виголосив надважливий для нації документ, який ввійде в аннали історії, як Акт 30 червня, – Акт відновлення Української держави. Тоді ж було створено уряд – Українське державне правління, прем’єром якого став Ярослав Стецько.

 

За день до цієї події до Львова прибуде майбутній Головнокомандувач Української Повстанської Армії Роман Шухевич. Попри важливі організаційні справи, він, схоже, мав приватний інтерес: разом із родиною відзначити свій 34-й рік народження. Роман народився 30 червня 1907 року. Але свята не було. Страшна звістка чекала його на порозі отчого дому. Його молодшого брата Юрія, студента, ліричного, музично обдарованого юнака, в перші дні російсько-німецької війни схопили енкаведисти, запроторили, разом з іншими молодими і талановитими українцями, в катівні тюрми на Лонцького. Які тортури довелося пережити Юркові перш, ніж його убили «брати, що прийшли зі Сходу», знає лише Всевишній. Його понівечене, в калюжах крові тіло знайшли після того, як червоні окупанти, рятуючи свої шкури, повтікали від німців, а ті, вступивши до Львова, відчинили в’язниці...

 

Очевидці кажуть, що після побаченого навряд чи злякає їх саме пекло. Розтерзані люди з пробитими черепами, із цвяхами, які убивці забивали їм у голови, рамена, жінки з відрізаними грудьми, розпоротими животами... Виродки, яких манила жага крові й споглядання чужих страждань, упивалися стражданнями українців, яких ненавиділи ненавистю пігмеїв, плебейською люттю до патриціїв духа.

 

У день свого народження та проголошення Акту 30 червня Роман хоронитиме свого єдиного рідного брата Юрка, з котрим ще недавно вони, двоє Шухевичів, концертували зі сцени оперного театру: Юрій мав прекрасний голос, Роман – музикував...

 

...Нацисти сприйняли Акт 30 червня як посягання на «єдино законну» владу Третього Райху в Україні, примушували Степана Бандеру та Ярослава Стецька відкликати Акт, а на їхню категоричну відмову зреагували приблизно так, як і їхні вчорашні соратники з Кремля. Членів УДП кинули за грати, деяких міністрів розстріляли, інших запроторили в концтабори. Три роки там провели Бандера і Стецько.

 

У відповідь на терор нацистів в Україні народилася УПА. Її боротьба тривала майже 15 років – за визволення українського народу від окупантів усіх мастей – німців, росіян, поляків. Першим щаблем до всенародної боротьби проти ворога став Народний здвиг у Львові 30 червня. Про його значення останній Головнокомандувач УПА Василь Кук написав так: «Народ перестав боятися своїх поневолювачів. Умер раб! Народився Борець! Месник! Завдяки боротьбі значно зросла національна свідомість народу на всіх землях України. З крові й жертв повстанської народної боротьби зародився національно-визвольний рух 1960-70 років..., рух за повну державну незалежність».

 

Тож нехай кожний українець запам’ятає дату, яка започаткувала відродження нації та її держави, дату народження Провідника УПА, 110-ліття якого нині відзначаємо, – 30 червня.

 

Слава Україні! Героям слава!

Хотят ли русские войны? (Автор: Колодій Микола)

опубліковано 25 черв. 2017 р., 06:45 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 черв. 2017 р., 06:46 ]

 

Аналізуючи типи і кількість броньованих бойових машин в різних країнах світу можна однозначно дати відповідь на поставлене питання. Однак треба пам’ятати, що бойові машини, які стоять на консервації в будь-якій країні, мають властивість зазнавати впливу корозії та інших факторів. Все це призводить до втрачання ними тактико-технічних даних, іншими словами до серйозних поломок. Отже, Росія завжди буде брати активну участь у збройних конфліктах. Куди ж дівати техніку?

 

Типи озброєння

Кількісний склад бойових броньованих машин у збройних силах станом на 2012 рік

 

Країни

Танки

гусеничні

Бойова машина піхоти (БМП)

Бронетранспортери

(БТР)

Розвідувальні броньовані

машини (РБМ)

Гусеничні

Колісні

Гусеничні

Колісні

Гусеничні

Колісні

1

США

6253

6452

 

5254

15694

 

348

2

Франція

637

609

100

 

4047

335

1467

3

ФРН

1385

2044

 

1161

1146

 

288

4

Італія

320

218

54

1817

629

 

300

5

Швеція

280

336

 

519

171

 

 

6

Польща

946

1297

 

 

279

 

376

7

Румунія

299

26

 

75

1010

 

 

8

Туреччина

4503

650

 

3643

560

 

250

9

Англія

386

575

 

2033

835

464

111

10

Австрія

231

112

 

367

91

 

 

11

Швейцарія

353

154

 

 

407

 

329

12

Україна

2988

3028

 

44

1398

 

600

13

Росія

23500

15680

 

5680

4900

 

2060

14

Ізраїль

3501

 

 

10418

46

 

408

15

ПАР

167

 

1200

 

810

 

176

16

Індія

4047

1455

 

 

331

 

110

17

Китай

7350

1140

 

2500

800

 

 

 

Сумарна кількість в країнах 1 –14 (без Росії): танків – 22082; БМП гусеничних – 15501; БМП колісних – 154; БТР гусеничних – 25331; БТР колісних – 26313; РБМ гусеничні – 799; РБМ колісні – 4477.

Знищення Академії сухопутних військ у Львові – наймаштабніша аферистична диверсія в незалежній Україні. (Автор: Горська Анна)

опубліковано 18 черв. 2017 р., 03:19 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 черв. 2017 р., 03:19 ]

 Ольга Давид:

Ідея поступового виселення Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного зі Львова якнайтісніше пов’язана з будівництвом елітного житлового кварталу на території колишнього заводу «Львівприлад», – заявляє голова Львівської обласної організації Української народної партії, заступник голови УНП Ольга Давид.

 

Ще на початку 2016 року УНП офіційно зверталася до Президента, Генпрокуратури, НАБУ, СБУ з вимогою перевірити правомірність затвердження Фондом держмайна Акта підсумкової перевірки виконання умов договору від 30.03.2007 року купівлі-продажу ЦМК ДП «Львівприлад» та зняття з контролю органу приватизації договору купівлі-продажу ЦМК ДП «Львівприлад» у 2013 році. Однак усі згадані державні органи відреагували формальними відписками. Вчасне реагування правоохоронних органів на звернення дозволило б повернути у державну власність те, що залишилося від «Львівприладу», а місту – цінні землі в центрі Львова.

 

«Сьогодні Львівська міська рада рекламує будівництво елітного кварталу на місці «Львівприладу» і подає це як високе досягнення у галузі інвестицій в економіку міста. Однак чого вартують ці інвестиції, коли вони безпосередньо підривають національну безпеку цілої країни? Тим більше, що досі не спростована інформація про російський слід цих інвестицій. Військові експерти в січні 2016 року наполягали, що висотні будинки за 300 метрів від Академії сухопутних військ не вкладаються у вимоги інформаційної безпеки Академії, яка в умовах війни в країні, фактично, є мозковим центром АТО з високим рівнем секретності, щодня готує офіцерів, які боронять незалежність України і віддають свої молоді  життя і здоров’я». – стверджує Ольга Давид.

 

Позиція УНП залишається незмінною. Академічна база військового навчального закладу має бути розширена за рахунок майна і земель колишнього «Львівприладу», а не розселятися по всій Україні, тільки заради того, щоб задовольнити апетити «бариг». До цього Львів зобов’язує не лише сучасна ситуація в країні, а й історичні передумови. Адже територія «Львівприладу» раніше належала першому військовому навчальному закладу на західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорщини  Кадетській школі піхоти. Повернення цієї території Академії сухопутних військ відновить історичну справедливість. Тут мають вирости сучасні гуртожитки і навчальні корпуси, які мають створити наукову базу для розвитку військової науки, зокрема в галузі ІТ-технологій. Всі інші проекти будівництва на території «Львівприладу» можна вважати добре спланованою диверсією, яка має бути розслідувана, а винні – покарані, – заявила лідерка УНП.

 

Довідка: у січні 2016 року відбулася прес-конференція, на якій було заявлено про ймовірну підготовку до диверсійних дій у зв’язку з забудовою території колишньої території заводу «Львівприлад».

 

Запис прес-конференції за лінком: http://dailylviv.com/news/sytuatsiyi-i-pryhody/rosiyany-zruinuyut-u-lvovi-diyuchi-bomboskhovyshcha-aby-pobuduvaty-tam-ofisni-tsentry-polityk-27109

 

http://lvnews.org.ua/post/view/1497532543-znischennya-akademii-suhoputnih-viysk-u-lvovi---naymashtabnisha-aferistichna-diversiya-v-nezalezhniy-ukraini

Нова «стратегія» військової освіти Полторака чи знищення Академії сухопутних військ у Львові? (Автор: Посипанко Дмитро)

опубліковано 18 черв. 2017 р., 03:14 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 черв. 2017 р., 03:14 ]

 Про ініціативу створення військового інституту для підготовки майбутніх офіцерів танкових підрозділів, на базі факультету військової підготовки Харківського політехнічного інституту, Міністр Полторак оголосив вперше 5 червня на своїй сторінці у ФБ.

 

Після цього були ще 3 повідомлення у військових ЗМІ, які підпорядковані Міноборони. І все! Здавалося б, що ідея потрібна і важлива в умовах воєнних дій на сході України. Але наша влада, не була б нашою, якби за цими благими намірами не приховались приватні інтереси.

 

А ще гірше те, що ці приватні інтереси не лише зачіпають долі сотень родин українських військовослужбовців, але реально загрожують національній безпеці України.

 

За доброю ідеєю створення Харківського інституту танкових військ стоїть бажання нинішнього міністра Полторака зробити перший крок у розформуванні Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, оскільки саме цей військовий виш зараз готує офіцерський склад усіх видів сухопутних військ, в тому числі і танкових.

 

І якби 1 червня Львівська обласна рада не прийняла звернення, у якому висловила свій рішучий протест проти таких планів Полторака, то ніхто б навіть і не дізнався, що Колегія Міноборони уже прийняла відповідне рішення і проект постанови Кабміну уже готується до розгляду.

 

Згодом стало відомо, що переведенням «танкістів» зі Львова до Харкова, наш геніальний міністр не обмежився. В найближчих планах є також перенесення з міста Лева факультету підготовки спеціалістів бойового (оперативного) забезпечення у Кам’янець-Подільський, а факультету ракетних військ і артилерії до міста Суми.

 

Фактично усі ці ідеї Полторака не лише зруйнують перспективи створення за прикладом НАТО (куди ми нібито за найсвіжішим рішенням парламенту стратегічно крокуємо) видового навчального закладу сухопутних військ і знищать потужну військову школу, яка так довго будувалася саме тут – у Львові, але й перетворять потужний військовий вищий навчальний заклад у якийсь незрозумілий Інститут морально-психологічного забезпечення Збройних Сил України, або, говорячи людською мовою, в естрадно-циркове училище.

 

І це в умовах війни! І це в умовах тотальної нестачі офіцерських кадрів в Україні! І це в той час, коли майже три сотні випускників Академії нагороджені високими державними нагородами за мужність і героїзм, проявлені у ході АТО, а восьмеро (з них троє – посмертно) стали Героями України.

 

Такі ідеї чиновників Міноборони не є новими. З’явились вони у далекому 2007 році. Останні «новаторські» ініціативи про перенесення академії сухопутних військ зі Львова до Одеси вже у 2013 році титанічними зусиллями тодішнього очільника Львівської ОДА Віктора Шемчука вдалося зупинити.

 

Тоді – в часи Януковича, це можна було зрозуміти, оскільки обороною відали представники і громадяни Російської Федерації, для яких обороноздатність нашої держави була чужою, а на Львів вони дивились лише на карті України, як на територію ворожої держави. Чому така ідея виникла тепер, важко зрозуміти. Але спробую це зробити.

 

Мені слабо віриться у те, що ця ідея виникла в Полторака для того, щоб остаточно знищити систему професійної підготовки офіцерських кадрів для Української армії і таким чином ще більше послабити обороноздатність нашої держави. Принаймні, хочеться вірити, що на такі умисні дії чиновників Міноборони одразу б відреагували у РНБО, СБУ чи Генпрокуратурі.

 

А от те, що теперішній Міністр оборони хоче конкретно заробити на цій афері, виглядає досить правдоподібно. Адже для того, щоб створити такий Інститут в Харкові, потрібні шалені кошти. Там не лише немає належних приміщень для проведення навчання, там відсутні приміщення, де б можна було поселити, як викладачів цього майбутнього інституту, так і курсантів, які проходитимуть там навчання. Ба більше, там немає навіть полігону, який хоча б приблизно нагадував той, який ми маємо в Яворові.

 

Яворівський полігон уже давно не полігон, а Міжнародний центр миротворчості та безпеки, де постійно відбуваються масштабні міжнародні навчання із залученням країн-членів НАТО. Якось мало віриться в те, що такі спільні українсько-натівські навчання будуть відбуватись біля кордонів з Російською Федерацією.

 

Масштаби капіталовкладень у цю ідею ви собі можете уявити. Сумнозвісна «стіна Яценюка» виглядатиме дрібним проектом в порівнянні з побудовою Інституту танкових військ.

 

Мені взагалі слабо віриться в те, що це ідея Полторака. Це все більше схоже на ідею людини, яка і лобіювала його призначення на цю посаду. А саме, Міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. У цього чоловіка особливе ставлення до Львова. Виглядає так, що Львів у складі України так само йому заважає, як і його попередникам в часи Януковича. І кожним своїм кроком чи рішенням він намагається, як мінімум, ізолювати від «великої України». Але це лише мої здогадки і припущення.

 

Чому був обраний Харків? Тут все дуже просто. Це вотчина того ж Авакова і місто, з яким тісно пов’язаний сам Полторак. Саме там він протягом більше десяти років очолював міліцейський виш. Вибачте за жаргон, але колишніх мєнтів не буває. Ідея призначення міліціонера за своєю суттю і природою очільником оборонного відомства країни в часи війни була одразу незрозумілою, особливо для військових.

 

Керувати внутрішнім карально-репресивним апаратом (чи готувати кадрів для нього) і забезпечувати оборону держави це кардинально різні речі. Тут потрібна не лише тактична підготовка, але вміння стратегічно бачити ситуацію. А в часи агресії, ці навики мають бути подвоєні або навіть потроєні.

 

Чи має Полторак такі навики? Особисто я сумніваюсь. І навіть рішення про розпорошення видового вишу – Академії сухопутних військ, по різних містах України – це зовсім не стратегічне рішення для країни, яка протягом трьох років веде військові оборонні дії саме сухопутними військами. І тут не потрібно бути військовим експертом, щоб зрозуміти, що офіцери, які пройшли комплексну підготовку на базі вишу, де представлені усі види сухопутних військ, набагато кращі за офіцерів, які будуть готуватися лише на базі одного виду військ. Але і це не найгірше у цій всій ситуації.

 

Найгірше те, що в часи війни, Міністр оборони вирішив віддати навчання майбутніх офіцерів цивільному закладу. Замість того, щоб навчати наших майбутніх оборонців воєнно-тактичним діям у справжньому військовому закладі з величезною історією і необхідною базою, вони хочуть, щоб наші офіцери вчилися у політехнічному інституті предметам, які взагалі не пов’язані з військовою справою. Фізика, хімія і математика – це, звичайно, дуже важливі навчальні предмети, але не для тих, хто повинен вміти влучно стріляти, стратегічно мислити і вміти тактично діяти з різними видами військ. Тому допустити знищення такого унікального закладу, як Національна академія сухопутних військ, є просто злочином перед своїм народом.

 

На жаль, поки що в цій ситуації ми бачимо рухи для її збереження з боку журналістів, експертів та найвищого представницького органу Львівщини – обласної ради. Хочеться вірити, що на ці недалекоглядні ідеї з Києва, відреагують і нинішній голова Львівської ОДА Олег Синютка, і народні депутати України, особливо ті, які представляють Львівщину.

 

Хотілося б, щоб і Львівський мер висунув врешті голову зі свого сміття і подивився, що робиться у місті, яким йому довірили керувати тисячі львів’ян. Сподіваємось і на представників Львівщини у Кабінеті Міністрів України, які просто зобов’язані «зарубати» пропонований Міноборони проект урядового рішення. Та й втручання Верховного Головнокомандувача Порошенка не завадило б цій всій ситуації. Пора вже забути про безвізову ейфорію і показати всім, хто ж насправді управляє Україною і відповідає за її оборону і національну безпеку.

 

Щоб не бути голослівними, ми також взяли коментарі з цього приводу народного депутата України Дмитра Тимчука та екс-голови Львівської облдержадміністрації Віктора Шемчука.

 

Народний депутат України, член Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони, координатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук:

 

«Я не можу бути об’єктивним, з огляду на те, що я свого часу закінчував саме Львівське військове училище, але… Коли йшлося про створення видових ВНЗ, щоби був один Інститут сухопутних військ, один – повітряних сил, один – для ВМС, тоді було чимало суперечок, але ідея була зрозумілою. Всі ці військові навчальні заклади, які залишилися на території України після розпаду СРСР не були зорієнтовані суто на Україну. Вони входили в систему військової освіти СРСР: було державне замовлення на фахівців і, відповідно, по всій території СРСР були заклади, які готували їх.

 

Коли Україна відбудовувала свої оборонні сили, орієнтуватися на цей уламок системи військової освіти часів СРСР було дурнею. Навіщо було Україні, коли в останніх планах Януковича (ще перед його втечею) було заплановане скорочення війська до 120 тисяч осіб, утримувати цілі військові виші, які готують, наприклад, зв’язківців? Для такого невеличкого війська це зайве.

 

Але зараз, коли ЗСУ різко збільшують чисельність, потрібно набагато більше фахівців. І виникає питання, чи Львів справляється з виконанням цього завдання. Академія – це не лише той об’єкт, який ми бачимо на вулиці Стрийській. Це величезна махіна, і у Львові знаходиться лише невеличка її частина. За нею стоїть ще Новояворівський полігон – навчальний центр, де готується сержантський склад, проходять курси підвищення кваліфікації для офіцерського складу, зрештою, це «машина», яка нараховує зараз близько 18 тисяч осіб. Крім того, там все функціонує за допомоги наших західних партнерів – це майданчик для обміну досвідом з країнами НАТО.

 

І зараз ставити питання про те, щоби за якоюсь однією спеціальністю створювати навчальний заклад в іншому місці, дивно. Якщо Львів не справляється з цим завданням, треба почути аргументи і подивитися на цифри – у чому полягають проблеми. Можливо, їх можна вирішити на рівні Міноборони. Ми повинні розуміти, що створення навчального закладу на рівному місці – це колосальні кошти, яких зараз у бюджеті просто немає. Навчальної бази, як такої, у Харкові немає – все потрібно створювати фактично з нуля.

 

Якщо робити такий крок по переведенню, то особисто я хотів би почути наступне:

Чи є якісь проблеми у підготовці Львовом цих фахівців? Якщо немає, то виникає питання, а навіщо тоді винаходити велосипед і створювати ВНЗ у Харкові?

 

Економічне обґрунтування. В яку копійку нам це виллється?

 

Зрештою, якщо є вже навчальний заклад, який готує фахівців фактично за усіма спеціальностями сухопутних військ, навіщо розкидати це на різні міста? Коли готуються, наприклад, фахівці для механізованих військ, військ зв’язку, інженерно-саперних військ тощо вони можуть зараз відпрацьовувати всі питання, які стосуються взаємодії військ на одному полігоні, у тому ж Новояворівську, а відокремлювати з усього лише танкістів, які будуть працювати самі по собі, мені здається, не буде корисним. Питання взаємодії військ під час конфлікту стоїть мало не на першому місці».

 

Заступник голови Кваліфікаційної дисциплінарної комісії прокурорів, народний депутат України VІ скликання (2007-2012), екс-голова Львівської обласної державної адміністрації (2013) Віктор Шемчук:

 

«Цього категорично не можна допустити. Це просто знищення академії, знищення нашого військового потенціалу на заході країни. Це недалекоглядна ідея і злочинне рішення. Якби у нас був оголошений стан війни, людей, які це вигадали, можна було би віддати під трибунал, судити за військову зраду. До речі, оцінку цим діям мало б уже зараз давати СБУ та військова прокуратура. Пам’ятаю, як у 2013 році це уже намагалися просунути, як хотіли розірвати угоду і припинити спільні із НАТО навчання на полігоні Центру миротворчості і безпеки Академії сухопутних військ. Скільки сил і засобів нам із генералом Ткачуком тоді прийшлося прикласти щоб переконати владу і командування військ НАТО в Європі, скільки дискусій із генералом Ходжесом ми тоді провели. І ми переконали усіх, тоді цього не допустили.

 

Зараз це виглядає, як якась диверсія. Я не зовсім розумію, чому таке робиться – у 2015 році визнати авторитет Академії сухопутних військ та надати їй статус Національної, а зараз тупо нищити? Тут може бути або дурість і недалекоглядність, або відверта провокація. Ну не можна ж переносити з західної України, з міста, яке майже на кордоні з Євросоюзом, з тилу такі важливі стратегічні об’єкти на територію, яка знаходиться так близько до фронту.

 

Навпаки, досвід Першої чи Другої Світових воєн показують нам, що заклади такого роду, стратегічні об’єкти і підприємства необхідно тримати в тилу, у захисті, щоби люди могли працювати на благо країни, вчити професіоналів і готувати резерви. Такі недолугі дії становлять реальну небезпеку для майбутнього нашої держави.

 

Звісно, можна казати, що зараз нам необхідно більше саперів, більше інженерів і танкістів. Але якщо вони потрібні, то необхідно створювати додаткові факультети у Харкові, Сумах, деінде, готувати для того необхідну матеріально-технічну база, а не забирати функціонуючі підрозділи з академії зі Львова.

 

Насправді, я переконаний що цього все ж не станеться. Громада, військові та усі, хто розуміє значення Національної академії сухопутних військ імені Гетьмана Сагайдачного для України, мають виступити проти цього, повстати на захист і відстояти нашу Національну академію у Львові. Бо це наша реальна міць і кузня тих офіцерів і воїнів, яким захищати Україну і Європу, відвойовувати Донбас і Крим. Суспільний розум має перемогти дурні захцянки».

 

Дмитро ПОСИПАНКО, політичний оглядач, спеціаліст, який займається комунікаціями, доступом до публічної інформації та демократією участі. Ведучий суспільно-політичної програми «Фракція» та перших телевізійних громадських обговорень «Право на вибір» на телеканалі «Перший Західний». Освіта: вища, магістр державного управління, випускник Національної школи публічної адміністрації у Варшаві. 

Ну почему безнадёга? Это жизнь… (Автор: Сокуров Александр)

опубліковано 21 трав. 2017 р., 08:58 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 трав. 2017 р., 08:58 ]

 Сайт «Эхо Москвы» за 20 травня 2017 р.

 

 

… Вы говорили, что так ненавидеть и зверски истязать друг друга могут только русские, что это в характере русского человека. В чём природа этого?

Резко я выразился… Эмоционально… Может быть в том, что граница между разумом и душой, сердцем в русском характере почти никак не очерчена. Я говорю о народе как таковом, а не об отдельных людях. О народе, который способен жить в любых условиях, способен позволить себе не думать о том, что происходит вокруг. Это чрезвычайно порочная предрасположенность. Мы, как немногие, к этому очень предрасположены. Беда.

 

Это же не генетическая, как сейчас модно говорить, предрасположенность?

Генетическая? Наследственная. Она формировалась постепенно. Малая требовательность к качеству социализации, способность выделить главного козла в стаде и идти за ним.

 

Я очень много ездил и езжу. Я видел, как разные народы создают свои системы, в каком «санитарном» состоянии они их содержат. В какой степени народ – автор системы, и в какой степени народ автор своего государства и так далее. В этом смысле мы более всего похожи на латиноамериканцев. Но у нас есть своеобразие, потому что у нас есть холодное время года, которое заставляет нас ещё больше скукоживаться и подчиняться.

 

Предела социального, политического жестокосердия русского человека не вижу.

 

… У большевиков, когда они получили власть, была такая же беда. Но они как-то выкрутились.

А как выкрутились? Через убийства, через террор, через национальную чистку, через смерти. Не подчиняешься – расстрел. В Петербурге в заложники брали сотнями. Просто с улицы или выборочно заходили в дома. Если происходили нежелательные события, заложников ставили к стенке. Не было диалога с обществом. Не умели разговаривать. Не умели понимать.

 

А как мог комиссар с улицы найти общий язык с главой банка Российской империи? О чём они могли говорить, когда требовали ключи от сейфа, документы? Очень мало банковских служащих перешли на сторону новой власти. А это была кровеносная система страны. А когда МИД брали..?!

 

О «Перми-36» как о части системы

Многие не понимают, почему в музее «Пермь-36», посвящённом жертвам политических репрессий, на стенах, рядом с фотографиями «политических» заключённых, висят фотографии обычных уголовников убийц, грабителей, которые также сидели здесь. Что они делают в музее политических репрессий?

 

Сидят. Они тоже граждане страны. Беда-то одна. Что судьба уголовника, что судьба политического заключённого это одна беда. Как нам отделить одно от другого, когда даже Президент порой говорит на «блатном» жаргоне.

 

Когда великого режиссёра Мейерхольда, старика, раздели догола и сапогами топтали половые органы. И мы знаем, кто это делал, и что с этими извергами потом стало… Это беда одна... Что значит «что они тут делают»? Жили они тут. Рядом уголовники, изверги, и политические. Но вина очень разная. Одни виноваты в том, что совершили преступление, а другие в том, что родились в этой стране в это время. Это их несчастье. А государству – всё равно. Для него они равны. А разве не так было? Вот и правильно, что в музее про эту систему они –- рядом.

 

Я бываю в колониях, смотрю разную статистику. 98% сидящих это русские мужчины. В женских колониях почти такой же расклад. Представителей других национальностей нет или мало.

 

… … Вот заходишь туда, смотришь на эти лица, они проходят мимо. И каждый ловит взгляд, чтобы как-то зацепиться за тебя, остановиться, что-то спросить, поговорить. Так сложилось, я сейчас веду переписку с заключённым, который убил человека. Когда-то он работал на студии… Ему дали восемь лет. Олегу Сенцову дали 20 лет ни за что, а там восемь.

 

Если в музее будет рассказ и о тех, кто был по эту сторону колючей проволоки, и о тех, кто был по ту, о том как жили и те, и эти…

Тогда будет понятно, почему там так трудно жить. Будет понятно, почему «политическим» было тяжело. И в какой степени, в каком смысле им тяжело. Потому что они, «политические», разумные люди с самосознанием, с неистребимым человеческим достоинством. Они столкнулись с укоренённой дикостью, с укоренённой бесчеловечностью. Причём с двух сторон. С одной стороны, с государством через администрацию, а с другой стороны, с жесточайшей уголовной системой, которая бесконечно грязная. Бесконечно. Она загрязнённая всем социальной пошлостью, юридической подлостью, физиологической пошлостью и кошмаром.

 

Ильдар Дадин рассказывает, что сдался единственный раз, когда ему сказали, что сейчас его изнасилуют в присутствии начальника колонии. Ведь это же обязательно случилось бы. Боже, боже, это ведь не при Берии, это сегодня, сегодня!!! Публично, открыто, в госучреждении… Боже, ты видишь это? И Дадин прекрасно понимал, что никогда этого не забудет, как бы ни сложилась его жизнь впоследствии. Он как человек никогда этого не забудет. В нём сломают что-то такое, что важнее всего остального. Но это же абсолютно нормально для русской тюрьмы. Там все границы перейдены. И тогда это было. Правда, в брежневский период надсмотрщики были все же физически осторожнее с политическими. Но уголовники-то были те же. Та же самая кошмарная сексуальная жизнь в этих лагерях. Такая, что и ни описать, ни рассказать, что там происходит.

 

Всё это ведь с чего-то началось.

Это началось с безнадёжной борьбы заключённых за выживание и сохранение хоть какого-то достоинства. Безнадёжной, потому что каждый из этих заключённых понимал, что его достоинство и жизнь только в его руках. Правильно он поступит или неправильно. Наступит на другого, чтобы спасти себя? Так было. Сама тюремная система во многих странах строится на унижении достоинства и физиологии человека.

Не надо лгать себе. (День «Победы»). (Автор: Астафьев Виктор)

опубліковано 25 квіт. 2017 р., 08:43 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 лип. 2017 р., 05:46 ]

 

Не надо лгать себе. Хотя бы себе! Трудно Вам согласиться со мной, но советская военщина– самая оголтелая, самая трусливая, самая подлая, самая тупая из всех, какие были до неё на свете. Это она "победила" 1:10! Это она бросала наш народ, как солому, в огонь – и России не стало, нет и русского народа. Мы войну выиграли завалив немцев горами трупов и залив их морем крови.

 

То, что было Россией, именуется ныне Нечерноземьем, и всё это заросло бурьяном, а остатки нашего народа убежали в город и превратились в шпану, из деревни ушедшую и в город не пришедшую.

 

Навеяно фильмом "Битва за Севастополь", авторы которого смогли снять, с одной стороны, большой мейнстрим, как любят у нас, а с другой – не врать.

 

Битва за Севастополь закончилась поражением. Город оставили. Вместе с жителями и армией. Эвакуации не было.

 

А теперь несколько фактов: 30 июля стало понятно, что воевать нечем.

 

Вице-адмирал Октябрьский передал командование генералу Петрову и вместе с энкавэдэшниками сел в самолет, улетел в Краснодар.

 

Генерал Петров с партактивом и драгоценностями из банка часом позже уплыл на подлодке в Новороссийск. За этот час он успел отдать указание о взрыве пещер Инкермана. Там находился огромный подземный госпиталь, где наших раненых лежало до 20 тысяч человек. Взрыв слышали все.

 

Генерал Петров решил бежать из Севастополя другим способом

Вечером 29 июня в Севастополь пришли две подводные лодки, доставившие боеприпасы и бензин. В ходе разгрузки командир одной из них получил письменный приказ начальника штаба СОРа капитана 1-го ранга Васильева:«До особого распоряжения подлодка Щ-209 остается в Севастополе. После разгрузки с рассветом вам надлежит выйти в район 35-й батареи и лечь на грунт. С темнотой всплыть и ожидать распоряжения».

 

В штольне близ 35-й батареи находился командный пункт обороны Севастополя. То есть флотское начальство – Октябрьский, Кулаков, Васильев – предусмотрело для себя вариант бегства еще до обращения в Ставку. А когда разрешение было получено и за ними вылетели официальные самолеты, они передали заготовленный вариант в распоряжение сухопутного начальства.

 

Как только стемнело, генерал Петров и с ним прочее начальство Приморской армии незаметно для подчиненных через подземный ход вышли на пристань. Ожидавший там буксир благополучно доставил их на Щ-209.

 

Из Новороссийска ОКТЯБРЬСКИЙ направил донесение в Ставку с копией Буденному:«Исходя из сложившейся обстановки на 24.00 30.06.42 г. и состояния войск, считаю, что остатки войск СОР могут продержаться на ограниченном рубеже один, максимум два дня.Одновременно докладываю: вместе со мной в ночь на 1 июля на всех имеющихся средствах из Севастополя вывезено около 600 человек руководящего состава армии, флота и гражданских организаций…»

 

Просил 250, а набралось 600… Хотя и здесь бравый адмирал слукавил. На сам всеми правдами и неправдами Севастополь ухитрились покинуть 1228 военных и партийных чинов.

 

В ночь на 1 июля из штаба флота в Севастополь передали, что Буденный распорядился направить все имеющиеся плавсредства для эвакуации, как было сказано, «раненых бойцов и начсостава».

 

В Севастополе это поняли по-своему. Последняя телеграмма, отправленная НОВИКОВЫМ Буденному:«20.45. Начсостава 2000 человек в готовности транспортировки…».

 

Стемнело, но обещанные Буденным корабли так и не появились. Почему, знали только сам «первый маршал» и Ставка в лице товарища Сталина. Тогда Новиков использовал свою «заначку»: находившийся в распоряжении штаба небольшой катер №112. Вместе с ним туда под завязку загрузились 70 самых важных начальников, в основном штабные, интенданты и политработники. Около двух часов ночи на 2 июля катер вышел в море. Но с рассветом был обнаружен итальянскими торпедными катерами и после небольшого боя взят на буксир.

 

После бегства и пленения Новикова ни о каком управлении оставшимися войсками говорить не приходится.

 

Согласно отчету, представленному Октябрьским и Кулаковым 9 июля 1942 г. в Генштаб, общая численность СОРа на 1 июня равнялась 130125 чел.; безвозвратные потери составили 31068 чел.; 17894 раненых до 28 июня были эвакуированы; 1207 скончались в полевых госпиталях.

 

Зная эти в свое время глубоко засекреченные цифры, легко подсчитать количество оставшихся защитников Севастополя – 79956 человек. Почти 80 тысяч героически оборонявших город солдат и матросов Ставка и в первую очередь Сталин, давший добро на позорное тайное бегство, бросили «за ненадобностью». Обрекли на смерть и плен.

 

ВЕЧЕРНЕЕ СООБЩЕНИЕ СОВИНФОРМБЮРО 3 ИЮЛЯ!

После восьмимесячной героической обороны наши войска оставили Севастополь.

ВРАНЬЕ! Войска оставили Севастополь 30 июня ночью. Вечером 3 июля продолжается массовое пленение защитников Севастополя. Счет уже идет на десятки тысяч.

 

Обращение к советскому народу в конце вечернего сообщения 3 июля 1942 года

«250 ДНЕЙ ГЕРОИЧЕСКОЙ ОБОРОНЫ СЕВАСТОПОЛЯ. НАШИ ВОЙСКА ОСТАВИЛИ СЕВАСТОПОЛЬ. По приказу Верховного Командования Красной Армии 3 июля советские войска оставили город Севастополь.В течение 250 дней героический советский город с беспримерным мужеством и стойкостью отбивал бесчисленные атаки немецких войск. Последние 25 дней противник ожесточённо и беспрерывно штурмовал город с суши и с воздуха. Отрезанные от сухопутных связей с тылом, испытывая трудности с подвозом боеприпасов и продовольствия, не имея в своём распоряжении аэродромов, а, стало быть, и достаточного прикрытия с воздуха, советские пехотинцы, моряки, командиры и политработники совершали чудеса воинской доблести и геройства в деле обороны Севастополя. Немцы в июне бросили против отважных защитников Севастополя до 300000 своих солдат, свыше 400 танков и до 900 самолётов. Основная задача защитников Севастополя сводилась к тому, чтобы приковать на севастопольском участке фронта как можно больше немецко-фашистских войск и уничтожить как можно больше живой силы и техники противника.

 

Сколь успешно выполнил севастопольский гарнизон свою задачу, это лучше всего видно из следующих фактических данных. Только за последние 25 дней штурма севастопольской обороны полностью разгромлены 22, 24, 28, 50, 132 и 170 немецкие пехотные дивизии и четыре отдельных полка, 22 танковая дивизия и отдельная мехбригада, 1, 4 и 18 румынские дивизии и большое количество частей из других соединений. За этот короткий период немцы потеряли под Севастополем до 150000 солдат и офицеров, из них не менее 60000 убитыми, более 250 танков, до 250 орудий. В воздушных боях над городом сбито более 300 немецких самолётов. За все 8 месяцев обороны Севастополя враг потерял до 300000 своих солдат убитыми и ранеными. В боях за Севастополь немецкие войска понесли огромные потери, приобрели же – руины. Немецкая авиация, в течение многих дней производившая массовые налёты на город, почти разрушила его.

 

Советские войска потеряли с 7 июня по 3 июля 11385 человек убитыми, 21099 ранеными, 8300 пропавшими без вести, 30 танков, 300 орудий, 77 самолётов. Бойцы, командиры и раненые из Севастополя эвакуированы.

 

Это ложь! Самая большая ложь сталинской партийно-правительственной клики в годы Великой Отечественной войны в отношении своих!

 

Вышеизложенный материал, созданный силами тысяч выживших защитников, их потомков, сотен правдивых историков и журналистов, свидетельствует, что в действительности массовая эвакуация защитников и населения Севастополя никогда не планировалась и не проводилась, а с 30 июня, после занятия противником Корабельной Стороны, стала практически невозможной из-за размещения немецкой авиации на близко находящихся аэродромах и немецкой полевой артиллерии на севастопольских высотах.

 

Ее можно и нужно было проводить раньше.

 

Взорвали хлебозавод, детсад, временное жилье обслуживающего персонала. Почти стотысячная группировка войск осталась на милость врагу. Причал, на котором люди ждали кораблей, рухнул под тяжестью толпы. Корабли не пришли, начальники решили беречь флот. Всех попавших в плен потом объявили предателями.

 

8 мая 1944 года Севастополь отбили. Немецкая армия для эвакуации задействовала весь немецко-румынский флот. Около 2000 различных судов растянулись цепочкой через всё Черное море. Это был "живой мост" из непрерывно идущих конвоев –порожние спешили в Севастополь, а гружённые до отказа в Констанцу. Люфтваффе не могли обеспечить прикрытие, советская авиация топила всех подряд. Но десантные баржи отходили от Херсонеса вплоть до рассвета 12 мая. В плен сдалось 21 человек. Пока они находились в плену, в Германии их наградили Рыцарскими крестами.

 

Операция по спасению 17 армии стоила рейху половины принимавших в ней участие судов, а по тоннажу это составило почти 80%. Германия почти лишилась флота на Чёрном море, но спасла 151500 солдат и офицеров.

 

Не надо лгать себе! Хотя бы себе! Трудно Вам согласиться со мной, но советская военщина – самая оголтелая, самая трусливая, самая подлая, самая тупая из всех, какие были до неё на свете. Это она «победила» 1:10! Это она бросала наш народ, как солому, в огонь – и России не стало, нет и русского народа. То, что было Россией, именуется ныне Нечерноземьем, и всё это заросло бурьяном, а остатки нашего народа убежали в город и превратились в шпану, из деревни ушедшую и в город не пришедшую.

 

Сколько потеряли народа в войну-то? Знаете ведь и помните. Страшно называть истинную цифру, правда? Если назвать, то вместо парадного картуза надо надевать схиму, становиться в День Победы на колени посреди России и просить у своего народа прощение за бездарно «выигранную» войну, в которой врага завалили трупами, утопили в русской крови. Не случайно ведь в Подольске, в архиве, один из главных пунктов «правил» гласит: «Не выписывать компрометирующих сведений о командирах Совармии».

 

В самом деле: начни выписывать – и обнаружится, что после разгрома 6-й армии противника (двумя фронтами!) немцы устроили «Харьковский котёл», в котором Ватутин и иже с ним сварили шесть (!!!) армий, и немцы взяли только пленными более миллиона доблестных наших воинов вместе с генералами (а их взяли целый пучок, как редиску красную из гряды вытащили).

 

Может, Вам рассказать, как товарищ Кирпонос, бросив на юге пять армий, стрельнулся, открыв «дыру» на Ростов и далее?

 

Может, Вы не слышали о том, что Манштейн силами одной одиннадцатой армии при поддержке части второй воздушной армии прошёл героический Сиваш и на глазах доблестного Черноморского флота смёл всё, что было у нас в Крыму? И более того, оставив на короткое время осаждённый Севастополь, «сбегал» под Керчь и «танковым кулаком», основу которого составляли два танковых корпуса, показал политруку Мехлису, что издавать газету, пусть и «Правду», где от первой до последней страницы возносил он Великого вождя, – одно дело, а воевать и войсками руководить – дело совсем иное, и дал ему так, что (две) три (!) армии заплавали иперетонули в Керченском проливе.

 

Ну ладно, Мехлис, подхалим придворный, болтун и лизоблюд, а как мы в 44-м под командованием товарища Жукова уничтожали 1-ю танковую армию противника, и она не дала себя уничтожить двум основным нашим фронтам и, более того, преградила дорогу в Карпаты 4-му Украинскому фронту с доблестной 18-й армией во главе и всему левому флангу 1-го Украинского фронта, после Жукова попавшего под руководство Конева в совершенно расстроенном состоянии.

 

Если Вы не совсем ослепли, посмотрите карты в хорошо отредактированной «Истории Отечественной войны», обратите внимание, что везде, начиная с карт 1941 года, семь-восемь красных стрел упираются в две, от силы в три синих. Только не говорите мне о моей «безграмотности»: мол, у немцев армии, корпусы, дивизии по составу своему численно крупнее наших. Я не думаю, что 1-я танковая армия, которую всю зиму и весну били двумя фронтами, была численно больше наших двух фронтов, тем более Вы, как военный специалист, знаете, что во время боевых действий это всё весьма и весьма условно. Но если даже не условно, значит, немцы умели сокращать управленческий аппарат и «малым аппаратом», честно и умело работающими специалистами, управляли армиями без бардака, который нас преследовал до конца войны.

 

Чего только стоит одна наша связь?! Господи! До сих пор она мне снится в кошмарных снах.

 

Все мы уже стары, седы, больны. Скоро умирать. Хотим мы этого или нет. Пора Богу молиться, Илья Григорьевич! Все наши грехи нам не замолить: слишком их много, и слишком они чудовищны, но Господь милостив и поможет хоть сколько-нибудь очистить и облегчить наши заплёванные, униженные и оскорблённые души. Чего Вам от души и желаю.

 

Виктор АСТАФЬЕВ.

Три дня червлёного медведя. (Автор: Гудименко Юрій)

опубліковано 23 квіт. 2017 р., 05:58 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 лип. 2017 р., 05:46 ]

 

 «ТСН. Блоги»

 

Одна из самых кровавых, самых жестоких, самых красивых историй Украины началась и закончилась в Закарпатье ранней весной 1939 года. Именно здесь, наверное, и началась Вторая мировая война – хотя большинство историков считают не так. Но…

 

…Но – по порядку.

 

1938 год.

Итальянский вождь Бенито Муссолини, ранее не давший Гитлеру захватить Австрию, теперь в союзе с ним и уже самостоятельно захватил Эфиопию.

 

Австрия со второй попытки захвачена Германией – это случилось в этом году, совсем без крови.

 

Британия и Франция идут на уступки Гитлеру – они уверены, хоть и не до конца, что если Третий Рейх займёт все территории, заселённые немцами, то Гитлер успокоится и мировой войны не будет. Ну а если для этого придётся пожертвовать какой-то там Чехословакией – не беда. Подумаешь. Мелочи жизни.

 

Приёмы. Переговоры. Договорённости. Дипломатические танцы. "Предлагаю тост за мир между народами!". "Прекрасно, герр! Прекрасно!". "Не изволите ли кусочек Чехословакии?". "Bon аppétit!".

 

И Чехословакией пожертвовали. Гитлер, красиво сыгравший на страхах западноевропейцев перед большевиками и перед очередной мировой войной, открыл карты: или Германии отходят населённые немцами земли Чехословакии, или война, большая война. Кроме того, в разделе Чехословакии изъявили желание поучаствовать Польша и Венгрия – добрые соседи, никогда не остающиеся в стороне. А это уже, получается, международный интерес – три страны заинтересованы в смерти четвёртой. Ой, то есть почему в смерти – Чехия пусть остаётся. Без Словакии. Чехию съедим потом, Чехия слишком сильна – нужно медленно, нарезая кусочками. Сначала одни области, потом другие, потом надавить, чтобы остальные области стали автономиями – а потом брать остатки, самое вкусное со стола. Остатки – сладки.

 

Чехословакию делят. Публично, как шлюху в борделе. Мюнхенское соглашение подписано – о её судьбе, но без её участия. Подписали: Германия, Италия, Франция и Британия. Чехословакии приказано отдать немцам Судетскую область. Кроме того, Чехословакия должна удовлетворить запросы Польши и Венгрии. Польша хочет Тешинскую область. Она вводит войска в Чехословакию одновременно с немцами. Союзники. Венгрии предложен справедливый (три раза "ха-ха") суд: Германия и Италия, нацисты и фашисты, будут решать, получат ли их союзники-венгры часть Чехословакии.

 

Германия продолжает давить. Словакия получает автономию от Чехословакии. Одновременно со Словакией автономию получает населённое украинцами Закарпатье – оно тоже входило в состав Чехословакии. Чехословакия превращается в федерацию чехов, словаков и украинцев.

 

У украинской автономии появляется своё правительство и свой премьер-министр. Правда, премьер-министр оказывается венгерским агентом, и его почти сразу арестовывают, но это уже детали. Вторым премьер-министром автономии Подкарпатская Русь становится Августин Волошин.

 

Августин Волошин – украинский католический священник. Он милосердный человек. Учёный, филолог, преподаватель, построивший на свои деньги детский дом семейного типа. И он привык работать.

 

Месяца хватило правительству священника Волошина на то, чтобы признать украинский язык официальным на всех территориях Карпатской Украины. Автономия усиливается, строится бюрократия, учреждаются государственные украинские институты. При поддержке ОУН создаётся что-то вроде отрядов Самообороны – организация "Карпатская Сечь", в которой активно работает Роман Шухевич. Чехословакия разваливается, вот-вот Словакия заявит о независимости – и значит, есть шанс на независимую Украину в Карпатах. Есть шанс на свободу – только бы успеть построить государство, построить хоть небольшую, но армию, чтобы шансы были выше, чтобы был козырь в переговорах – или в войне.

 

Почти успели.

 

Совершенно неожиданно (пять раз "ха-ха") немецко-итальянский независимый (опять "ха-ха") арбитраж решает отдать своим союзникам, венграм, часть принадлежащего Чехословакии Закарпатья. В крупнейшие города Закарпатья – Ужгород, Мукачево, Берегово – без сопротивления чехословацких войск входят венгерские солдаты. Столица Карпатской Украины оперативно переезжает в город Хуст, по всему ещё не венгерскому, а чехословацкому Закарпатью ускоряется мобилизация в "Карпатскую Сечь". В конце февраля 1939 года проходят выборы в парламент автономии – Сойм.

 

Новоизбранный парламент понимает, в какой ситуации находится. Вокруг Закарпатья – вежливые, доброжелательные соседи, медленно сжимающие кольцо. Польша и Венгрия засылают в Закарпатье диверсионные группы для раскачки ситуации: Польша хочет север автономии, Венгрия – всю её. Гитлер поддерживает идею сдать всё Закарпатье Венгрии – ему нужна венгерская армия в союзниках. У Закарпатья тысяч пять солдат "Карпатской Сечи", на них примерно двести винтовок. В воздухе ощутимо воняет грядущей мировой войной и тоннами крови.

 

Что будет делать в такой ситуации правительство миролюбивого священника? Правильный ответ: то, что должно – и будь что будет.

 

И было, что было.

 

В ночь с 13 на 14 марта 1939 года Венгрия вводит войска в Карпатскую Украину. Начинается тризна. Танец смерти. Потому что крохотная украинская автономия под управлением священника решает дать бой полноценной венгерской армии.

 

Но есть проблема. Чехословакия не хочет воевать с Венгрией. Премьер-министр Августин Волошин приказывает бойцам "Карпатской Сечи" получить оружие и отбивать атаки венгерской армии, но чехословаки против. Прага отдаёт приказ разоружить украинских бойцов. Украинцы разоружаться категорически отказываются, и начинается бой. Парадоксальная ситуация: украинцы хотят защищать территорию Чехословакии от вторжения агрессора, но сама Чехословакия пытается уничтожить все очаги сопротивления этому самому агрессору.

 

Одним словом, украинцы очень сильно расстроились, увидев, что чехословаки с танками и миномётами штурмуют ключевые здания "Карпатской Сечи". Настолько расстроились, что начали массово захватывать административные здания, строить баррикады и разоружать атакующих. На улицах Хуста разразилась небольшая, но вполне полноценная городская война между украинцами и чехословаками с десятками погибших с каждой из сторон. А пока украинцы отвлекались на правительственные войска, венгры занимали одно село за другим.

 

Наконец между украинскими сечевиками и чехословацкими солдатами установилось шаткое перемирие. Счёт шёл на часы: венгры медленно, но методично продвигались к Хусту. Прага, столица разваливающейся Чехословакии, принимает решение. Чехословацкие войска без боя с венграми покидают Карпатскую Украину. Отдают свою территорию. Уходят.

 

Украинцы уходить не собирались. Августин Волошин провозглашает государственную независимость Карпатской Украины. Парламент Карпатской Украины – Сойм – принимает конституцию страны, утверждает флаг страны (сине-жёлтый), гимн ("Ще не вмерла") и герб – сине-жёлто-белый, с золотым трезубцем и алым медведем. Священник Волошин, уже президент Карпатской Украины, в поиске последнего шанса обращается к Гитлеру как глава независимого государства – с просьбой взять Карпатскую Украину под протекторат и сохранить её независимость. Рейх отказывает.

 

Венгерское правительство предлагает правительству Карпатской Украины добровольно войти в состав Венгрии. Правительство Украины категорически отказывается: капитуляции не будет. Дипломатия закончилась. Теперь остаётся только убивать… и умирать.

 

Сами украинцы это прекрасно понимали. Михаил Колодзинский, глава штаба "Карпатской Сечи", сказал при всех: "Когда нет разумного выхода из тяжёлой ситуации, надо уметь умереть геройски, чтобы такая смерть была источником силы для будущих поколений". Он знал, что говорил, и знал, что делать дальше. До смерти Михаилу Колодзинскому оставалось несколько дней…

 

…Украинцы идут в бой без шансов. Они убивают и умирают на своей земле. И делают это мастерски.

 

Впервые в Европе союзники Гитлера получают отпор. Все эти аннексии, аншлюсы и бескровные оккупации заканчиваются, и заканчиваются они на украинской земле. Одновременно с венграми в Чехословакию входит вермахт, но всё, на что оказались способны чехи – один бой. Один бой на всю страну – бой за Чаянковы казармы в городе Мистек, который не продлился и часа. Все остальные просто сдавались. А украинцы…

 

…Украинцы под командованием священника устроили венграм полномасштабную войну. Плохо вооружённая, хаотично управляемая "Карпатская Сечь" с одним лёгким танком, отнятым у эвакуирующихся чехословаков, против сорокатысячной венгерской армии с авиацией и артиллерией. Соотношение сил – один к пяти в пользу венгров. Чем-то напоминает историю про три сотни спартанцев – только у спартанцев было хотя бы оружие, да и "союзники" не мешали им воевать. Украинцам же приходилось (иногда – с нескрываемым удовольствием) нападать на бегущие чехословацкие войска и отбирать оружие у них. И всё равно его катастрофически не хватало.

 

Почти без оружия. Слабо обученные. Плохо управляемые, но колоссально мотивированные украинцы ввязались в полномасштабную войну. Основной удар венгров идёт по линии Ужгород-Перечин, где украинцы уходят в глухую оборону. Сотня сечевиков почти сутки сдерживает крупный отряд венгерской армии возле села Горонда. Ожесточённые бои идут под Свалявой, под Иршавой и Чинадиевом. Бой на Красном поле, на подступах к Хусту, столице Карпатской Украины, длился три дня. Украинцы отбивали танковые атаки венгров, не давали пересечь реку Тису, держались под бомбардировками авиации. Три дня славы. Всего три дня. Целых три.

 

…Красное поле стало красным по-настоящему. Как стали красными улицы Хуста, который украинцы обороняли до последней возможности. Как покраснел от крови восьмисотлетний город Севлюш, который переходил из рук в руки. Как поливался кровью каждый город, каждое село Карпатской Украины. Солотвино, Белки, Долгое, Буштыно… Венгры заплатили вёдрами крови за каждый метр нашей земли. И заплатили бы её дороже, если бы на подмогу им не пришли поляки. Войны на два фронта крохотная украинская страна не выдержала.

 

Независимости было суждено просуществовать ровно три кровавых дня, хотя украинские партизаны воевали против венгров и поляков еще несколько месяцев. Оккупация основной части Карпатской Украины завершилась 18 марта 1939 года. В этот день венгерско-украинская война закончилась.

 

Остались только партизаны в горах. Остались звуки выстрелов в долинах: это венгры и поляки сотнями расстреливают пленных украинцев. Остались надписи украинской кровью в импровизированных тюрьмах. Остался лежать в закарпатской земле полковник Колодзинский, обещавший умереть со славой и исполнивший обещание. Вместе с ним легли в красную землю тысячи украинских бойцов. Они ушли со славой. Легли в землю под Хустом и Горондой, Иршавой и Свалявой, на берегах Ужа и Тисы. Остался в живых священник Августин Волошин, бывший президент погибшей республики: он умрёт в конце Второй мировой войны в московской тюрьме, захваченный в Праге советскими войсками. Остался Роман Шухевич, который продолжает свою войну. Осталась память. И осталось предчувствие.

 

До начала Второй мировой войны оставалось полгода. Или она началась здесь, в Карпатских горах, где в древних городах под сине-жёлтым флагом крохотное государство-трёхдневка под командованием священника отбивалось от огромной армии? Об этом можно спорить, но не факт, что это нужно делать. Важно просто помнить, как дрались закарпатские украинцы в 1939 году.

 

Помните об этом, когда видите на закарпатских зданиях всё тот же сине-жёлтый флаг с гербом, на котором в серебряном поле восстаёт на дыбы червлёный, как кровь украинцев, медведь.

Москалі-садисти: чому росіяни… (Автор: Омельченко Григорій)

опубліковано 23 квіт. 2017 р., 05:42 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 черв. 2017 р., 06:44 ]

Москалі-садисти: чому росіяни жорстоко катують українських військових

 

 

Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.

 

На основі великого масиву історичних фактів і архівних матеріалів російський письменник Максим Горький зробив висновок:

 

«Головною рисою російського національного характеру є жорстокість, і то жорстокість садистська. Кажу не про окремі вибухи жорстокості, а про психіку, про душу народу. Ми жорстокі звірі, в наших жилах все ще тече темна і зла рабська кров – отруєна спадковістю татарського і кріпацького ярма».

 

Колективна жорстокість

Зауважимо, що Максим Горький, перебуваючи у 1922 році в Берліні, написав відому скандальну статтю «Про російське селянство», яка ніколи не друкувалася в СРСР.

 

Наведу окремі її положення, якими він характеризував росіян:

 

«Винятково російському народу притаманне почуття особливої жорстокості, холоднокровної, яка випробовує межу людського терпіння і ніби вивчає чіпкість, стійкість до життя. У російськiй жорстокості відчувається диявольська витонченість, у ній є щось тонке, вишукане. Якби факти жорстокості були виразом збоченої психології одиниць про них можна було б не говорити, в цьому випадку вони матеріал психіатра.

 

Але я маю на увазі лише колективні забави муками людини. Хто був більш жорстокий: білі чи червоні? Мабуть, однаково, адже і ті, й другі росіяни. Про ступінь жорстокості росіян значимо відповідає сама їх історія».

 

Горький також зазначав:

 

«Жорстокість ось, що все життя вражало і мучило мене. В чому, де коріння людської жорстокості? Я багато думав над цим і – нічого не зрозумів і не розумію».

 

Коли Горький шукав відповіді на своє запитання, ще не було наукових відкриттів генетиків і сучасної психіатрії щодо найважливіших характерних рис народу та про спільні біологічні і спадкові риси його характеру.

 

На думку міжнародних психіатрів, садистська схильність росіян це не лише їхнє загальне масове психічне відхилення, а також генетично успадкований їх рабський характер.

 

Звірі ХХІ століття

Наведу сьогоденні приклади «садистської жорстокості російського національного характеру», в «жилах» якого до цього часу «тече темна і зла рабська кров», на окупованому Донбасі.

 

За даними СБУ, 47 українських військових, які перебували у полоні на Донбасі, звернулися до міжнародних організацій, у тому числі до Верховного комісара ООН iз прав людини, з заявами про катування російськими військовими і їхніми найманцями.

 

За свідченням українських полонених, до них застосовувалися такі тортури: ампутація кінцівок, відрізання вух, статевих органів, різні способи удушення, ураження струмом, нанесення опіків хімічними речовинами, звіряче жорстоке побиття гумовими палицями і зґвалтування ними, залишення без їжі до втрати свідомості, погрози вбивством та імітація розстрілів, що є психічними тортурами.

 

Окремі катування українських військовополонених російські бойовики фіксували на відео і демонстрували його іншим полоненим, щоб ті зрозуміли, що з ними буде, якщо не перейдуть на бiк Росії або не будуть співпрацювати з ФСБ.

 

Такі дії у психіатрії кваліфікуються як психологічний (моральний) садизм – форма садизму, за якої жертві заподіюють не фізичні, а психiчнi, морально-етичні страждання у вигляді приниження, образ, погроз тощо.

 

За свідченнями 1402 українських військовослужбовців, до абсолютної більшості з них застосовувалися різні тортури, щоб примусити перейти на бік Росії.

 

За даними СБУ, 27 бійців, які опинилися у полоні, під психічними і фізичними тортурами перейшли на бік ворога, 63 військовополонених через катування змушені були дати згоду на співпрацю з російськими спецслужбами і повідомили про факти їх вербування після повернення з полону.

 

Наприклад, ватажок підрозділу російських найманців «Спарта», уродженець Ухти, росіянин Арсеній Павлов на прізвисько «Моторола» (до війни був автомийником, судимий за водіння автотранспортом у стані алкогольного сп’яніння, розшукувався в Росії за викрадення автомобіля), який став символом садизму і тероризму, брав активну участь у вбивствах українських військових полонених та їх жорстоких катуваннях.

 

На початку квітня 2015 року перед телекамерами і журналістами «Моторола» цинічно, нецензурними словами вихвалявся, що він особисто розстріляв 15 українських полонених, поставивши їх на коліна.

 

Ще один приклад: громадяни РФ, російські неонацисти Ян Петровський (позивний «Великий Слов’ян», уродженець Іркутська) та Олексій Мільчаков (позивний «Серб») у 2014 році створили диверсійну штурмову розвідувальну групу «Русич», яка складалася з ультраправих російських бойовиків, ще входили до сумнозвісної групи швидкого реагування «Бетмен» так званої «ЛНР», що воювала на боці Росії проти України.  

 

Під час бойових дій Петровський і Мільчаков знімали на відео і фото, як вони відрізають вуха загиблим українським військовослужбовцям, а також як жорстоко знущаються з поранених українських військовополонених, катують їх та глумляться над тілами загиблих (бертранізм – крайня форма садизму).

 

Відео і фото зазначені нелюди виклали у соцмережі «Вконтакте». Петровський і Мільчаков «прославилися» після того, як 5 вересня 2014 року розстріляли із засідки колону батальйону «Айдар» біля селища Металіст і бійців 80-ї окремої десантної бригади ЗСУ біля села Щастя Луганської області.

 

Навіть у самій «ЛНР» Петровський і Мільчаков були визнані садистами, мародерами і вбивцями. Про свої звірячі злочини Петровський і Мільчаков розповіли журналістам в інтерв’ю по скайпу в грудні 2015 року.

 

Росіяни люблять вбивати і ґвалтувати

Російський письменник Вiктор Єрофєєв говорить:

 

«Росіяни люблять час від часу дивитися на повішених. На трупи. Росіян це розбурхує. Росіянин роздирається між самознищенням і волею до насильства. Важко уявити собі народ, який був би найбільше схильний до мук себе та інших. Росіянин любить пошкодити іншому життя, засадити у в’язницю або хоча би вимотати нерви. У росіянина глибоко в душі сховано бажання вбивати».

 

Такими ж садистами росіяни були в усі часи Російської імперії, під час більшовицького «червоного і великого терору», Голодомору в Україні, масових депортацій цілих народів, Другої світової війни, в Афганістані, залишаються ними і сьогодні в окупованому Донбасі,  Криму та Сирії. Прикладів цьому безліч.

 

Російський письменник-мемуарист, учасник війни Леонід Рабічев у своїй книзі описує, як вчиняли російські солдати й офіцери з німецькими жінками і неповнолітніми дівчатками (цитую мовою оригіналу для росіян):

 

«Наши танкисты, пехотинцы, артиллеристы, связисты нагнали колонну беженцев и, позабыв о долге и чести и об отступающих без боя немецких подразделениях, тысячами набросились на женщин и девочек. Обливающихся кровью и теряющих сознание оттаскивают в сторону, бросающихся на помощь им детей расстреливают... А сзади уже следующее подразделение. И опять остановка, и я не могу удержать своих связистов, которые тоже уже становятся в новые очереди, а телефонисточки мои давятся от хохота... До горизонта между гор тряпья, перевернутых повозок трупы женщин, стариков, детей».

 

Американський історик Уїльям Лютер Пірс засвідчив:

 

«Коли російські військові частини перехоплювали колони німецьких біженців, які тікали на Захід, то вони творили таке, чого в Європі не бачили з часів навали монголів у Середні віки. Всіх чоловіків зазвичай просто вбивали на місці. Всіх жінок, майже без винятку, піддавали груповому зґвалтуванню. Така була доля і восьмирічних дівчаток, і восьмидесятилітніх бабусь, і жінок на останніх стадіях вагітності.

 

Жінкам, які чинили спротив зґвалтуванню, перерізали горло або розстрілювали. Іноді радянські танкові колони просто чавили гусеницями біженців, які врятувалися. Коли військові частини Радянської Росії займали населені пункти Східної Прусії, то вони починали таку звірячу оргію тортур, зґвалтувань і убивств, що неможливо все описати в повному обсязі. Інколи російські військові кастрували чоловіків і хлопчиків, перед тим як вбити їх. Іноді вони видавлювали їм очі або спалювали їх живими. Деяких жінок, після групового зґвалтування, розпинали, прибивши їх ще живими до дверей комор, а потім використовували їх як мішені для стрільби».

 

Насильство як спосіб життя

Російський письменник Ігор Яркевич відзначає:

 

«Насильство в росіян у словах, у справах, і в крові. Насильство для Росії це спосіб життя. Держава під назвою Росія з самого початку створювалася як садомазохістський проект. Країна, де одна частина населення може існувати лише в тому випадку, коли робить боляче іншiй».

 

Генерал США в роки Другої світової війни Джордж Сміт Паттон відзначав:

 

«Нарівні з іншими азіатськими рисами характеру, росіяни не шанують людське життя вони сучі діти, варвари і хронічні алкоголіки. Росіяни не змінилися з часів Чингісхана до часів Сталіна. І вони не зміняться ніколи».

 

Президент Росії Путін говорив:

 

«Є ще така старовинна російська забава пошук національної ідеї». На що російський журналіст, депутат Державної Думи РФ чотирьох скликань ОлександрНевзоров зауважив:

 

«Так звана «руская ідея», як би вона не формулювалася на початку, завжди приводить тільки до одного до необхідності намотувати чужі кишки на гусениці наших танків».

 

Англійський письменник Рональд Нокс закликав європейську спільноту «виключити з числа європейських народів росіян, оскільки російська нація, яка зневажає працю і порядок, стоїть на нижчій ступені людського розвитку».

 

Великий дім божевільних

Корінні мешканці Санкт-Петербурга, подружжя росіян Жанна та Олексій Шумаки в інтерв’ю газеті «Україна молода» (від 4 жовтня 2016 р.) заявили, що «змушені були всією сім’єю втекти з Росії, з цього «будинку для божевільних», щоб не підтримувати Путіна і його політику, працюючи там, сплачуючи податки, які підуть на війну з Україною, Сирією, Грузією, скрізь, де Росія воює».

 

Подружжя Шумаків наголошує: «У росіян повністю відсутнє усвідомлення того, що саме вони відповідальні за своє життя. Вони не звикли творити своє майбутнє, сподіваючись, що хтось це зробить за них. Зробити не собі добре, а головне сусідові погано. Такий менталітет міцно сидить у свідомості переважної більшості росіян».

 

Ще в ХІХ ст. визнаний класиком російської літератури Микола Гоголь відзначав: «Є у російської людини безкорисна любов до підлості. Вона нічого з цього мати не буде, але гадість ближньому зробить».

 

Російська поетеса, письменниця, драматург, літературний критик Зінаїда Гіппус писала: «Росія дуже великий божевільний дім». У 1920 році емігрувала до Парижа, різко не сприймаючи «сіоністський більшовицький режим у Росії».

 

Російський філософ, богослов Володимир Соловйов стверджував: «Росіяни навіть не здатні мати ум та честь, а завжди мали і тепер мають одну підлість».

 

«Наша історична місія не в тому, щоб самим краще жити, а в тому, щоб нагадити сусідам», заявив в інтерв’ю радіо «Ехо Москви» 23 лютого 2015 року диякон РПЦ Московського патріархату Андрій Кураєв.

 

Росіянка Анна Белінська говорить: «Я не можу говорити, що ненавиджу росіян. Ненависть це не те слово. Не можна, наприклад, ненавидіти сифіліс. Від сифілісу потрібно захищатися і сифіліс потрібно знищувати. Росіяни длямене це сифіліс людства і не більше того».

 

Подібне про росіян ще в ХІХ ст. стверджував російський публіцист, письменник, філософ Олександр Герцен «Всю Росію охопив сифіліс патріотизму».

 

«Наш російський патріотизм найяскравіше проявляється в ненависті до інших», відзначає московський журналіст Антон Орех. 

 

Російська письменниця Тетяна Толстая пише: «Для мене російський патріотизм жахливий, і не лише по тій очевидній причині, що він смертельно і безпомилково пахне фашизмом, але головним чином тому, що його ідея і мета замкнути «русскій мір» від самого себе, заткнути всі щілини, дірки і пори, всі кватирки, з яких тягне веселим вітром чужих культур, і залишити росіян наодинці один з одним».

 

Деградація і дебілізація

Російський поет і письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури Іван Бунін писав:

 

«Относительно духовности, морали и интеллекта, то московское образованное общество это сборище разрушителей, кощунственных людей, духовных бродяг, умственных мошенников, моральных развратников, бесстыдных лжецов, простецких хвастунов и дикарей. Но все они высокомерные до посмешища. К этому, извините, «обществу», относятся также и нравственные и умственные, сифилитические калеки, идиоты, уроды, полусумасшедшие, истерические люди, циничные моральные и физические проститутки обоих полов.

 

И вот это гнусное мракобесие-болото считаем мы, московиты, своей духовной, культурной и умственной элитой, передовым авангард новой Московии. Тьфу! Я с ужасом думаю, кого нарожает это пьяное кровавое быдло, захватившее власть в России, и что будет с моей страной через два-три поколения. Впрочем, что тут думать. Всё более или менее ясно».

 

Згідно зі статистичними даними, населення Росії станом на 1 січня 2015 року становило 146 267 288 чоловік, з них росіян 81%.

 

У серпні 2015 року російський лікар-психіатр вищої категорії, провідний спеціаліст iз розробки і впровадження федеральних програм з надання психологічної і психіатричної допомоги населенню Олександр Федорович заявив, що 4,3млн., або 3% жителів Російської Федерації страждають шизофренією. 

 

У лютому 2016 року російські спеціалісти у сфері психіатрії забили на сполох, заявивши, що в Росії кількість людей з різними психічними розладами досягла критичного рівня 70%, тобто двоє з трьох мають психічні розлади.

 

Найрозповсюдженішим психічним розладом здоров’я є маніакально-депресивний психоз, який є однією з основних причин інвалідності і головною причиною самогубств. 

 

За кількістю самогубств Росія, за оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я, в останні роки входить у число світових лідерів (27 самогубств на 100 тис. населення за рік проти 4-5 у Західній Європі).

 

Психічні розлади мають близько 20% підлітків у віці від 14 до 19 років, понад мільйон громадян похилого віку страждають від різних форм маразму. На сьогодні, за оцінками російських експертів, психіатричної допомоги потребують майже 21 млн. жителів Росії (або 14,3%).

 

Шизофренія, маніакально-депресивний психоз, епілепсія на другому місці після серцево-судинних захворювань.

 

«Як психіатр бачу дві проблеми сучасного російського суспільства: деградація і дебілізація», заявив відомий російський психіатр, доктор медичних наук Олександр Бухановський в інтерв’ю газеті «Аргументы и факты» від 17 квітня 2013 року.

 

Російський політолог Юлія Латиніна зазначає:

 

«Політика дебілізаціі населення Росії ведеться доволі свідомо». Тоді як доктор історичних наук, головний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин РАН Георгій Мирський зробив висновок: «Деградація російського народу йде невідворотно».

 

У 2009 році відомий вчений, доктор фізико-математичних, віце-президент Російської академії природничих наук Сергій Капіца повідомив: «Дебілізація Росії вже відбулася. Дані наукових досліджень засвідчують те, що ми, нарешті, прийшли до того, до чого прагли всі ці 15 років, виховали країну ідіотів».

 

Правду кажуть: якщо Творець, хоче покарати, Він відбирає розум!

 

Відома російська правозахисниця Валерія Новодворська зазначала: «В Росії, об’єктивно, є лише 5-10% нормальних людей. Я ніколи не бачила приводу пишатися своєю країною. Лише червоніла і соромилася за неї».

 

«Мене нудить від російських дебілів, у яких немає нічого за душею, окрім балаканини і претензії на «велич», вони нікчемні дешеві дурні виродки, об яких соромно навіть забруднювати руки», заявила російська художниця, москвичка Олена Хейдіз.

 

Татарський письменник Борис Халімов зазначив: «Насильство, матюки, горілка, бруд, воші, брехня, пожежі, підпали, страти, зґвалтування, самогубства ось що мені приніс російській народ, і більше нічого. Російський народ дебілізований, люмпенізований, п’яний, російська мова мафіозна, а шлюби татар iз росіянами забруднюють татарську націю всіма хворобами і нечистотами російської дійсності».

 

Хто такий російський народ сьогодні, підсумував віце-спікер Державної Думи РФ Володимир Жириновський:

 

«Ми роз’яснимо нашому народу, що таке російський народ. Це дикість взагалі! Хто з нами залишився? Ми з вами залишилися Шарікови. Преображенські виїхали. Потрібно обирати найрозумніших iз шарікових».

 

Алкоголізм і наркоманія як спосіб життя

У червні 2015 року голова Федеральної служби РФ з контролю за обігом наркотиків Віктор Іванов заявив, що в Росії кількість наркоманів становить 7,3 млн. чоловік.

 

На початок 2016 року, за офіційними даними, кількість наркоманів у Росії досягла понад 8 млн. осіб.

 

Експерти стверджують, що ця цифра занижена мінімум у півтора раза. Від загальної кількості наркоманів 20% школярі, 60% молодь у віці 16-30 років і 20% особи старшого віку.

 

Згідно з даними МВС РФ, приблизно 90% злочинів у Росії відбувається на ґрунті наркоманії.

 

Головний нарколог Мінздраву Росії Євген Брюн стверджує, що в країні офіційно зареєстровано понад 3 млн. хронічних алкоголіків і, як мінімум 10 млн. осіб, які зловживають алкоголем. За оцінками експертів, кількість алкоголіків більша у 2-3 рази від офіційних даних.

 

Про що можна говорити, коли президент Росії Борис Єльцин був п’яницею з ознаками хронічного алкоголізму. Адже алкоголізм одна з характерних генетичних рис росіян.

 

Тож російські вчені б’ють на сполох: на сьогодні епідемія наркоманії і алкоголізму в Росії, якою охоплено, за оцінками експертів, не менше 50 млн. росіян, поширюється з величезною швидкістю, захоплює і вражає, перш за все молодих людей, підлітків і навіть дітей, загрожуючи майбутньому. 

 

Небезпека, яку несуть наркотики і алкоголь, щороку все глибше вражає суспільство, проникає в кожну російську сім’ю. Серед російських найманців і бандформувань, які воюють на Донбасі понад третину становлять хронічні п’яниці, алкоголіки, наркомани і особи з кримінальним минулим, зокрема і випущені з в’язниць на окупованій росіянами території.

 

Російський релігійний філософ Василь Розанов зазначив: «Ми, московити, споїли киргизів, чемерисів, бурятів та інших. Пограбували Вірменію і Грузію, заборонили навіть Богослужіння грузинською мовою, обікрали багатшу Україну. Московія це моральний бруд, чудовисько, яким навіть пекло з огидою зригнуло б на землю. Не народ, а пекельний виродок. Росія не має в собі ніякого здорового і цінного зерна. Росії власне немає, вона лише уявляється.

 

Це жахливий фантом, жах, який давить душу освічених людей. Від цього жаху ми тікаємо за кордон, емігруємо; і якщо погоджуємося залишити себе в Росії, то заради того єдиного, що перебуваємо у впевненості, що швидко цього фантому не буде; і його розсіємо ми, і для цього розсіювання залишаємося на цьому проклятому місці Східної Європи».

 

Російський філософ Іван Ільїн зробив висновок:

 

«Росія найпаскудніша, до блювоти огидна країна у всій світовій історії. Методом селекції там вивели потворних моральних виродків, у яких саме поняття добра і зла вивернуті навиворіт. Усю свою історію ця нація вовтузиться у лайні і при цьому бажає втопити в ньому весь світ».

 

Вищевикладені наукові висновки повинні обов’язково враховуватися у стосунках iз садистською Росією, яка повинна бути ізольована від цивілізованого світу, як душевно хвора країна.

 

ДОВІДКА «УМ»

Експерти Європейської асоціації психіатрів зазначають, що слово «садизм», окрім форми сексуальної поведінки особи (парафілія), у широкому сенсі означає «відразлива жорстокість», «хворобливе бажання зламати інших людей застосуванням насильства, знущання і тортур», «задоволення від страждання людини чи тварини».

 

Садизм напряму пов’язаний з агресією, запереченням прав іншої особистості.

 

Психіатри вважають, що патологія садизму проявляється у тих людей, яких агресивно виховували в суспільстві з дитинства. Причин патології садизму багато. Зокрема, однією з основних причин є проблема у психічному розвитку в дитинстві. Психічні травми, невпевненість у собі, різні комплекси, придушення агресії, наркоманія, алкоголізм, психічні захворювання є причинами розвитку садизму.

 

Садист намагається отримати повну владу над об’єктом своєї влади, самоутвердитися за рахунок жертви в її очах. Бажання влади над об’єктом (це може бути окрема людина, група людей і ціле суспільство) немає обмежень і може призвести до трагічних наслідків у випадку непідкорення (що мало місце у більшовицькій Росії, нацистській Німеччині, а тепер є в путінській Росії).

 

Садисти не просто отримують задоволення від спричинення болі, знущань тощо. Вони вважають це нормальним і природним, що і намагаються донести своїй жертві (окремій людині чи народу), що є характерним сьогодні у поведінці Путіна до цілих народів: Росії, Грузії, України.

 

Перші прояви садизму, за висновками міжнародних психіатрів, повинні відповідати мінімум чотирьом критеріям із нижче перерахованих:

 

1. Застосування фізичного насильства заради домінування у відношеннях з іншими;

 

2. Публічне приниження іншої людини, цілого народу;

 

3. Занадто жорстоке поводження із залежною, підлеглою людиною (групою людей);

 

4. Задоволення від споглядання мук (фізичних чи духовних) інших людей або тварин;

 

5. Використання брехні для спричинення шкоди;

 

6. Залякування, щоб змусити інших людей робити те, що хоче садист;

 

7. Бажання обмежити свободу інших людей;

 

8. Перебування у захваті від темпів насильства, війни, тортур, знущань тощо.

 

Перераховані садистські розлади розроблені міжнародними експертами з психіатрії і психології як офіційний діагноз, за допомогою якого легко виявити особу, яка має садистські схильності і психічні відхилення.

 

Головне у садистській схильності це устремління до абсолютної влади. Звичне розуміння садизму як спричинення фізичних або духовних страждань інший особі чи народу це лише один із засобів досягнення такої влади. Щоб стати абсолютним повелителем, потрібно іншу людину (групу людей, цілий народ) зробити абсолютно немічною, покірною, тобто перетворити у «свою живу річ», зламати її дух. Досягається це шляхом приниження і поневолення. 

 

Існує три засоби досягнення абсолютної влади:

 

1. Поставити людей в залежність від себе й отримати повну та необмежену владу над ними, яка дозволяє їх «ліпити немов пластилін», навіюючи їм: «Я твій творець», «Ти будеш таким, яким я хочу тебе бачити», «Ти – той, хто створений мною, без мене ти (в т.ч. і народ) ніхто».

 

2. Не лише мати абсолютну владу над іншими, а й експлуатувати, використовувати їх. Це устремління може стосуватися не лише матеріального світу, а й духовних якостей, якими володіють люди.

 

3. Вчиняти іншим людям (цілим народам) фізичні і духовні страждання та дивитися, як вони страждають.

 

Григорій ОМЕЛЬЧЕНКО, Герой України, заступник голови Спілки офіцерів 

Національність і державна приналежність. (Автор: Качор Богдан)

опубліковано 8 квіт. 2017 р., 07:34 Степан Гринчишин   [ оновлено 17 трав. 2017 р., 09:42 ]

Нація і Держава №3 2017 р.

 

Деякі масмедійні працівники і навіть народні депутати України роблять подиву гідні заяви щодо колишніх закордонних українців, які повернулися на рідну землю, щоб прислужитися своїй Батьківщині, якій чесно служили їхні діди і прадіди. Ось і Уляну Юрків-Супрун, яка нині очолює Міністерство охорони здоров’я України, має українське громадянство, дехто дозволяє собі називати «неукраїнкою». Тож хочу з’ясувати для читачів, як номінуються, в тому числі, в праві, такі поняття як національність і державна приналежність.

 

Щодо цього в праві є дві течії (похідні від Римського права): Юс соліс і Юс сангрініс.

 

Держави чи країни (звичайно, молоді, які потребують напливу еміграції) приймають течію Юс соліс, тобто, на якій землі (в якій країні) ти вродився, тим ти є і за національністю, і за державною належністю. Отже, якщо вродився в Аргентині, то є її громадянином і аргентинцем, у США – американцем і громадянином США.

 

Зате народи, які століттями чи й тисячоліттями жили на означеному просторі, є і завжди були власниками цієї землі (корінним населенням), та, будучи гостинними від природи, давали притулок нечисленним одиницям чи громадам, які такого притулку потребували і за який були вдячні господарям. Це, приміром, були варяги, греки, магометани, євреї й інші, які зазвичай займалися торгівлею або ремеслом і не претендували на владу над корінним населенням. У таких країнах встановилася правна течія Юс сангрініс, яка, вважаю, є природною, органічною, бо тоді українець від прадавніх часів і до нині, а також його нащадки були і будуть українцями, греки – греками, і так у кожному випадку, незалежно де, в якій країні він чи його нащадки коротко чи довгочасно перебували б. Приміром, за польської окупації в Україні проживали чеські, німецькі та інші громади цілими поселеннями, але поляками вони не стали

 

Тому справжньою аномалією сьогодні виглядає писанина якихось людей, які народилися і здобули освіту в Україні, співпрацювали, хай і не з власної волі, з її окупантами, користалися з надбань столітньої праці цілих поколінь корінних жителів цієї землі, переслідуваних кожним окупантом на свій лад – голодом, холодом, розстрілами в тюрмах, вивезенням на каторжну працю до Сибіру, а другим окупантом – на невільничі роботи до Райху і для очищення «життєвого простору» для «народу панів» – Герренфольку.

 

Так, лише протягом одного дня у крематорії №4 у Біркенау нацисти спалили п’ять тисяч українських дітей зі Львова – за твердженням медсестри жіночого і дитячого концтаборі Біркенау Юдіт Штернберг Нювман у її книжці «У пеклі Аушвіцу».

 

Годі тут назвати всі форми нищення окупантами нашого народу Але трапляються в Україні писаки, які намагаються принизити важливість подвижницької праці доктора Уляни Юрків-Супрун, яка зорганізувала великомасштабну лікарську допомогу – аптечки та ліки для борців за незалежність України.

 

Замість того, аби пошанувати її величезний внесок у ділянку медицини, охорони здоров’я та порятунку життя українських вояків, якийсь озлоблений чоловік пише, що «вона неукраїнка». То, за його логікою, може, її батьки, панство Юрківи, були цигани?

 

Я, Богдан Качор, наслідуючи нашого митця й гумориста Едварда Козака, який надавав притчам образні заголовки, «На хлопський розум» запитую: чи як у будь-якій країні посіяти пшеницю, то хіба з її зерна виросте кукурудза? На таке запитання шановна пан доктор Уляна Юрків-Супрун сама вже давно з гордістю відповіла: «Ми завжди були українцями, нехай і з різними паспортами!» За те Вам, пані доктор Уляно, слава!

Нью-Йорк, США

 

1-10 of 443

Comments