Рубрики‎ > ‎

Політика


Чи спроможна Росія «приєднатися до людства»? (Автор: Романчук Олег)

опубліковано 18 вер. 2017 р., 09:11 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 вер. 2017 р., 09:11 ]

 

 

Наприкінці серпня мав можливість переглянути кілька фрагментів «Праздника российского флага» на цифровому, супутниковому «Триколóр ТВ».

 

Я, приміром, довідався, що «наш триколор начинают узнавать во всем мире», що «над Землей летит московский твист – танцует Киев и Магадан, Рига и Волгоград»…

 

Співак з «ісконно» російським прізвищем Матвєйчук на ім’я Глєб натхненно повідомляв, що «привык тобой гордиться (Московією-Росією – ред.), без тебя мне жизни нет». Відтак безапеляційно повідомив про своє заповітне бажання – «в березовые ветви нарядил бы целый свет»…

 

Утім, це совкове пропагандистське дійство перевершив відеокліп Маріни Король під назвою «Россия, я патриотка». На тлі чудової природи вульгарно-примітивна співачка із Челябінська у кокошнику транслює:

 

«Ой ти Расія, Расія мая,

 как харашо, что ти єсть у меня:

ета мєдвєдь, балалайка і водка –

я патріотка, твая патріотка»;

 

«Столько народа здесь дружно живут,

страни другіє прімєр пусть бєрут…»

 

Як полюбляє нині говорити «прадвінутая маладьож»: «карочє, жесть». Від побаченого і почутого…

 

Таки мав рацію Володимир Вернадський, який 1915 року писав: «Національна самосвідомість українців розвивалась на ґрунті етнографічних відмінностей, особливостей психіки, культурних тяжінь і нашарувань, що зв’язують Україну із Західною Європою, й історично сформованого укладу народного життя, пройнятого духом демократизму».

 

 Russia – Caricature by Current Time. Russian Ebola (format 16/9)

 

У Московії-Росії було інакше. Видатний російський історик Василь Ключевський звернув увагу на цікаву особливість петровської епохи: реформи були запроваджені під впливом Західної Європи і виконані за сприяння людей тієї ж Європи.

 

За твердженням Ключевського, з XVII століття на російське суспільство (тубільного походження) стала впливати іноземна культура, багата досвідом і знаннями, «хвилюючи російських людей, плутаючи їх поняття і звички, ускладнюючи їхнє життя, надаючи їй посилений нервовий рух». А ще «ускладнюючи російське життя притоком нових понять та інтересів, виробляючи бродіння в умах».

 

Ключевський писав: «Доки запозичували в Заходу технічні удосконалення, промислові й військові, суспільство, з великою неохотою, допускало західний вплив. Але коли цей вплив став проникати в поняття та звичаї, проти нього збурилися, і напередодні сходження на престол Петра його супротивники почали торжествувати. Відкрита за правління царівни Софії Слов’яно-греко-латинська академія поставлена була на варті національної старовини і православ’я супроти всіляких іноземців, не лише німецьких католиків або протестантів, а й супроти православних греків».

 

Василь Ключевський помітив, що упродовж 200 років клас російського суспільства, який виховувався впливом Західної Європи, неодноразово переживав дивні кризи: «Раптом він закриє свої підручники і, високо піднявши голову, починає думати, що ми зовсім не відстали, а йдемо своїм шляхом, що Росія сама по собі, а Європа сама по собі, і ми можемо обійтися без її наук і мистецтв своїми доморослими засобами. Цей прилив патріотизму й туги за самобутністю так могутньо захоплює наше суспільство, що ми, зазвичай доволі нерозбірливі прихильники Європи, починаємо відчувати якесь озлоблення проти всього європейського й переймаємося беззвітною вірою в неосяжні сили свого народу».

 

Історик чудово усвідомлював, що «вплив Заходу на нас (на росіян – ред.) природно випливає з його переваги над нами в науках і мистецтвах, у життєвих зручностях, нарешті, в історичній досвідченості. <…>

 

На Заході знають більше за нас і для нас можуть зробити краще, ніж ми самі. Таким чином, Захід для нас – і школа, і крамниця корисних виробів, і своєрідний курс історичних уроків».

 

При цьому Ключевський зауважує, що коли за часів правління Катерини II військово-технічне навчання було визнане необов’язковим для дворян, то представники цього стану почали керуватися книжковими ідеями західних авторів. Це позначилося на рівні управління державою – він суттєво понизився. Дворянство втратило навики керування державою. Воно (дворянство) спиралося на «убогі політичні й моральні засоби». З батьківщиною його (дворянство) нічого не поєднувало – «на Заході, за кордоном, у ньому бачили переодягненого татарина, а в Росії на нього дивилися як на француза, який випадково народився в Росії».

 

Трагічне для Росії пророцтво

Сучасному російському суспільству притаманні проблеми, на які свого часу вказував історик Ключевський:

 

«Деякі наслідки західного впливу показують, що питання саме в способі його сприйняття, а не в його змісті. Цей вплив пішов від того, що нам для успішного досягнення національних ідей знадобилася допомога Західної Європи. <…>

 

Західна культура для нас – зовсім не предмет вибору: її нав’язують нам із силою фізичної потреби».

 

Історик робить висновок, що російське суспільство часів правління Катерини II втратило бажання думати, перестало розуміти навколишню дійсність, бо нічого спільного з ідеями політичної свободи та рівності, притаманними французам, не мало.

 

1884 року російський історик Володимир Соловйов сподобився на трагічне для Росії пророцтво:

 

«Національне самоусвідомлення – національне самовдоволення – національне самообожнювання – національне самознищення».

 

Соловйов помітив, що в Росії вкрай розмита межа між патріотизмом («національним самоусвідомленням») і націоналізмом («національним самовдоволенням»). І тільки-но російська еліта опиняється на цьому небезпечному «фронтирі», як неминуче опиняється в полоні «національного самообожнювання», за яким вигулькує логічне «національне самознищення». Більшовицький заколот 1917-го лише підтвердив цей жорстокий прогноз. Історія зафіксувала як необачно істерично (ура-патріотично) повелася еліта Російської імперії в серпні 1914 року…

 

До такої поведінки її (культурну еліту, інтелігенцію) підштовхувала/спонукала, зокрема, реакційна достоєвщина: «Якщо великий народ не вірує, що в ньому одному істина (саме в ньому і саме виключно), якщо не вірує, що тільки він здатний і покликаний усіх воскресити і врятувати своєю істиною, він тієї ж миті перестає бути великим народом і тієї ж миті перетворюється в етнографічний матеріал… Але істина одна, а отже, тільки єдиний з народів може мати Бога істинного… Єдиний народ-богоносець – російський народ».

 

Микола Бердяєв також був переконаний, що «б’є година, коли слов’янська раса на чолі з Росією прикладається до визначальної ролі в житті людства…»

 

Сьогодні путінська Росія перед усім світом демонструє расистське месіанство. Природним душевним станом цієї штучної етноконструкції стало «національне самообожнювання». А такий стан є станом воістину «бісівським». Засліплені «національним самообожнюванням», московити продали себе дияволу – «бісам».

 

Саме тому постійно демонструють дологічне мислення в культурі, науці, економіці, політиці, дипломатії…

 

І від цих «бісів» відкупитися чи втекти не вдасться, не вдасться «приєднатися до людства» (Чаадаєв).

 

Бо московсько-російське імперсько-совєтське хамство, зарозумілість та безкультур’я воістину незнищенні…

 

Олег Романчук – публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум»

Три типи українців у Польщі. Які вони?

опубліковано 10 вер. 2017 р., 09:51 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 вер. 2017 р., 09:51 ]

 

 

Так уже склалось, що українців в Європі щораз прибуває. За час, прожитий у Польщі, мені довелось бачити різних українців. Їх стосунок до польського суспільства можу окреслити трьома термінами: ізоляція, відречення і асиміляція. Пише у своєму блозі Gingerfox.

 

В моєму селі є великі теплиці, на котрих працюють в основному українці, корейці, філіппінці та інші чужинці. Власникам, видно, вигідно платити іноземцям. Поляків там мало, лише на керівних посадах. Та зараз я не про це. Наприкладі тих теплиць добре видно поведінку іноземців в чужій країні.

 

Кореянки з Північної Кореї завжди ходять великими зграями по 30-40 чоловік. З ними завжди є один чоловік-кореєць, котрий пильнує, аби хтось з жінок не спілкувався з поляками чи, боронь Боже, не відлучився. «Капіталістична пропаганда» не має шансів подіяти на кореянок поки вони йдуть до супермаркету чи їдуть на базар.

 

Наші ж земляки, хвалити Бога, мають свободу. Ніхто їх не обмежує. Крім, часом, власної обмеженості і переляканості. Деяким із них просто не хочеться нікуди виходити з-поза брам теплиці. Єдине місце пілігримки – то магазинчик в селі. Тут закупляються продуктами – і все. Повертаються в свої бараки.

 

Працюють там роками, виїжджаючи в Україну лише на свята. Не роблять карт побуту, бо то ж треба їхати в центр воєводства автобусом з трьома пересадками. Роками їздять в Польщу на візах. А з польської розуміють лиш кілька простих виразів. Читати не вміють взагалі. Спілкуються лиш з українцями. А вдома розповідають, як не подобається їм Польща, як не люблять там українців. Насправді ж у поле їх зору потрапляє лиш село, кілька магазинів і вокзалів. Можна сказати, що вони переміщаються з України лише географічно, а розумом так і не покидають батьківщини. Коло спілкування – лише земляки. Такі заробітчани ізолюються від чужого, нового, незвичного. Від патріотизму це дуже далеко, хоч часом вони так це називають. Що ж, зрозуміти їх можна. Покинути зону комфорту? А чи так то вже і потрібно, якщо і так нормально?

 

Наступна категорія українців поводиться цілком протилежно. Одна моя знайома, дружина поляка, років з десять уже живе в Польщі. Має свій магазинчик. Познайомилась з нею випадково, бо з земляками контактів не шукає. Виявилось, з Оксани вона тут перетворилась на Роксану. А коли запитують, звідки акцент, пояснює, що походить з польських гір. Коли я здивувалась, чому так, вона в свою чергу не зрозуміла: «А що – я повинна сказати, що я з України?!!» Мої знайомі польки купують у неї в магазинчику і кожна з них знає, що «Роксана» – українка, бо східний акцент разюче відрізняється від гуральського (гірського). І кожен поляк в стані їх розрізнити. І жодна з них не може зрозуміти, чому Оксана-Роксана стидається і відрікається свого походження. Я теж не можу їм того пояснити…

 

Та існує ще й третій тип українців, котрий імпонує мені найбільше. На тій же теплиці працюють люди, котрі жодних вихідних не сидять в бараках. Їдуть в музеї, на концерти, на виставки. Вчать мову, читають польські книжки, вступають до поліцеальних шкіл. Вони відкриті світові. Чужій культурі, мові, мистецтву. Люблять і знають культуру краю, що їх прийняв. Не бояться спілкування з поляками. Хоч не забувають, що українці. Не приховують того і не мають комплексів з того приводу. Саме такі українці працюють на найкраще оплачуваних посадах, ростуть професійно, забирають сюди дітей. І саме такі люди допомагають за кодоном своїм землякам. Створюють осередки української культури, сильну діаспору. Рятують тих українців, котрі опинились в халепі, підтримують українських воїнів та оплачують операції хворим дітям. І, навіть, одержавши польське громадянство, не відрікаються від України. Як всесвітньо відома Роксолана, що далеко від дому несла його в серці.

 

Нас буде тут щораз більше. Україна впевнено йде до Європи. А якою вона здаватиметься європейцям – то вже залежить тільки від нас. Що ми на то?

 

Кшиштоф Зануссі та Світ. (Автор: Ярема Галина)

опубліковано 10 вер. 2017 р., 09:47 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 вер. 2017 р., 09:48 ]

 

 

Класик сучасного європейського кіно, всесвітньо відомий режисер Кшиштоф Зануссі знімає у Львові повнометражний художній фільм «Ефір». Картина – одна з переможців Дев’ятого конкурсного відбору Держкіно та отримала державну підтримку у розмірі понад 16 мільйонів гривень. Українськими продюсерами фільму виступають Олена Фетісова та Володимир Козир («Інтерфільм»).

 

«Ефір» – авторська версія легенди про доктора Фауста. Зйомки фільму відбуваються у старовинних замках Львівської області і тривають понад 12 годин. Попри те, що пан Зануссі повернувся до готелю втомленим, охоче погодився на ексклюзивне інтерв’ю з журналістом «Високого Замку».

 

– Пане Кшиштофе, ви не лише режисер фільму «Ефір», а й автор сценарію і продюсер картини. Чому картину вирішили знімати саме у Львові?

– У фільмі йдеться про подію перед Першою світовою війною між двома загарбниками, що були на теренах сьогоднішньої України. З одного боку, йдеться про російських загарбників, з іншого – австрійських. Тому фільм знімаємо спільно з литовцями, угорцями, українцями і поляками. Картина не буде переобтяжена історичною конкретикою.

 

– Це не перша ваша робота з українськими кінематографістами. Пригадую, першим фільмом було «Серце на долоні» з Богданом Ступкою у головній ролі.

– Тоді це також була спільна робота українських і польських кінематографістів. З поваги до великого і талановитого Ступки я запросив в «Ефір» його сина Остапа і внука Дмитра. Знаю їх з попереднього фільму як талановитих акторів.

 

– Як довго проводили переговори з Держкіно України? Адже Держкіно виділило на зйомки фільму 16,6 мільйона гривень…

– Як для України – це великі гроші. Особливо у час війни. Однак для зйомок – це не так багато. За ті гроші могли оплатити шість знімальних днів. Але мені на тому не залежало. Головне, щоб Україна і Польща виступали разом. Тому у нашій картині двоє головних героїв є з України, зі сільської глибинки. До кінця фільму вони показані порядними людьми на противагу до головного героя, якого у різний спосіб використовують нечисті на руку люди. Наївного хлопчину грає український актор, що також свідчить про нашу повагу до України. У фільмі він розмовляє українською, хоча до кінця картини все більше демонструє знання польської мови.

 

– Ви – відомий режисер, ваші фільми на різноманітних кінофестивалях займають призові місця і виграють Гран-прі. Може, знаєте якийсь рецепт і підкажете українським кінематографістам, як зробити дуже якісне кіно?

– Ой, якби існував такий рецепт, я би пересилав смс-повідомленнями усім своїм друзям-режисерам. Не треба старатися зняти фільм, щоб отримати нагороду на фестивалі, треба знімати кіно правдиве, щире. Українським студентам повторюю: «Шукайте специфіки свого краю і вашого мислення. Покажіть мені, у чому полягає українська ментальність, покажіть, чим відрізняєтеся від поляків і від росіян. Якщо зможете це показати, будете для світу цікавими. Бо якщо любите такі фільми, як росіяни, або такі, як люблять поляки, це вже не буде нікому цікаво. Має бути відмінність, треба шукати щось своє». Сам шукав таких відмінностей, тому тепер раджу іншим.

 

– Як можете оцінити рівень сучасного українського кіно?

– Я мало бачив українських фільмів, але бачив «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, що мав великий резонанс у світі. Пам’ятаю фільми Сергія Параджанова та Юрія Іллєнка, які увійшли до когорти світових шедеврів. Однак є багато комерційних фільмів в Україні, які незрозуміло для чого знімають. У вас нема кінотеатрів. Ну, де ж ті фільми показувати? 180 кінотеатрів на всю Україну – це ж катастрофа!

 

– Ви – великий друг України. З режисерами світового рівня Анджеєм Вайдою і Педро Альмодоваром ви написали листа російському президенту Путіну з проханням звільнити українського режисера Олега Сенцова.

– Ми не лише писали, а й намагалися вплинути через європейську кіноакадемію, яка повинна оберігати кожного кіношника, який опинився у біді. Історія Олега Сенцова, як її показує російська сторона, неймовірна. Там, звісно, підтасовані факти, тому ми й просили, щоб українського режисера звільнили. Через те, що історія з Олегом Сенцовим має багато вигаданого, ми не можемо завжди вірити судам Росії.

 

– Стосовно Сенцова ви зверталися і до Нікіти Михалкова…

– Нікіта Михалков нам відповів, що президент Путін міг би змінити своє рішення стосовно українського режисера, якби Сенцов визнав свою провину. Але, звісно, Сенцов не може визнати провину, бо її не існує.

 

– В Росії заарештовано ще одного режисера – Сєрєбрєннікова…

– У цьому випадку я не брав особисто на себе відповідальності за підтримку Сєрєбрєннікова, але світові артисти виступають на захист і підтримку тих осіб, що стають жертвами маніпуляцій. Тут також не можемо вірити юриспруденції Росії. Якби справа Сєрєбрєннікова була першою, ми би швидше повірили у його вину, але ж бачимо, як непорядно вчинили з Олегом Сенцовим, тому схиляюся до думки, що справа російського режисера також «шита білими нитками». Чесність і порядність є певним капіталом, і дуже погано, якщо хтось з тим капіталом не рахується. Діалог з таким партнером вести складно.

 

– Як ви оцінюєте сучасну ситуацію у Польщі? Чи існує небезпека для демократії від дій правлячої сили?

– Є на сьогодні багато приводів для занепокоєння. Хоча я далекий від паніки. Демократично вибрана влада має завжди рахуватися з тією статистичною меншістю, яка програла. Конструктивна демократія завжди опирається на консенсус, певну згоду усіх сторін. Якщо якась група надто вперто нав’язує свої погляди іншим, тоді демократії особливо важко. Такий процес у Польщі зараз може розвинутися. Може бути надмірна концентрація влади, до якої та влада не має справжньої легітимності, бо та легітимність була би можливою, якби велика більшість голосувала за ту єдину партію. Але, сподіваюся, польська любов до свободи не дозволить, щоб ці процеси зайшли аж так далеко.

 

– Чи не вважаєте, що це може призвести до ускладнення стосунків з Європою?

– Це справді небезпека, і ніхто від цього не застрахований. Але ж і Європа змінюється, а ми маємо своє місце у Європі. Значить, це є наша батьківщина у широкому сенсі цього слова, і я буду особисто боронити її інтереси.

 

– Не хочеться вірити, що через це можуть ускладнитися і стосунки Польщі з Україною?

– Україна є постійно у процесі формування. Вашим нещастям було те, що після отримання незалежності ви пішли російською дорогою реформ, а не знайшли власної дороги. Через те маєте сьогодні олігархів, яких ми, дякувати Богові, оминули на своєму шляху. Олігархи – величезна перешкода у розвитку краю не лише у політичному плані, а й в економічному. Влада і гроші не можуть бути сконцентровані у руках кількох осіб. Це велика небезпека.

 

– У Польщі останнім часом представники влади заявляють, що Україна з Бандерою в Європу не зайде…

– Вибір народних героїв є також певним процесом, який відбувається під певним контролем. І якщо герой одного народу в очах іншого народу не є героєм, це є проблемою. Але не думаю, що у такій складній ситуації, в якій сьогодні є Україна, цю проблему швидко змогли би вирішити самі українці. Вирішення такого питання може прийти тільки у стані спокою і рівноваги. У час напруги такі популістичні чи демагогічні тенденції неможливо перебороти. Поляки повинні виявити терпіння і зрозуміти, що часи для України зараз дуже нелегкі, і треба зробити розрахунок з власною історією. Вважаю, що ані Бандера, ані Петлюра не є досконалими героями України. Мазепа міг би претендувати на місце героя, бо саме він шукав місця для України у Європі. Однак вірю, що у наших двох країнах живуть мудрі люди, інтелігентні, які зможуть знайти порозуміння. Нам вдалося свого часу примиритися з німцями, що було дуже важко. З Україною також знайдемо історичне порозуміння.

 

– На жаль, після таких заяв польських політиків складається враження, що Польща зі союзника може перетворитися на противника…

– Це перебільшення. Поляки симпатизують українцям. Якщо маєте на увазі провокації, що мали місце у Перемишлі, то не варто робити висновків. Хоча, я погоджуюся, те, що тоді робилося, було дуже негарно. Я також через такі речі завжди переживаю.

  

 

Кадр з фільму «Ефір». Зйомки відбувалися у музеї «Тюрма на Лонцького».

 

– Що б ви нині порадили Україні?

– Найголовнішим, як на мене, є виховання. Ваші школи досі дотримуються совєтського способу виховання, що совєтська людина домінує над школою і університетом. Це гальмує розвиток країни. Треба негайно робити реформу освіти. Бачу такі речі у деталях і дрібницях. Це видно всюди, навіть у готелі, де живу. Попри те, що він гарно облаштований, тут все одно витає совєтський дух. Обслуговуючий персонал мислить і робить все так, як йому зручно, не дбає про клієнта. Це велика різниця ментальності. Звісно, треба створювати конкурентні умови. Бо без конкуренції нема розвитку. Українці прагнуть іншого життя. У нас кажуть: «Не будь таким козаком», що означає – не будь таким відважним і войовничим. Але це похвально, бо маємо той стереотип вільного козака, який є іншим від раба. Козак ніколи не буде рабом! На цьому українці мають будувати своє майбутнє. Мене росіяни часто запитують, чому переконую, що між Україною і Росією є велика різниця. Чим таким Україна відрізняється від Росії? Відповідаю: «Майданом! Тепер це зовсім інша країна».

 

– Ви – майже ровесник Другої світової війни. Якось ви розповідали, що після того, як потрапили під бомбардування, це переслідує вас усе життя…

– Я пережив не одне бомбардування. Виріс під бомбами. На мені це залишило величезний слід. Можливо, через це так часто знімаю фільми про смерть. Бачив смерть дитиною, потім сталінські зграї також залишили свій слід у моєму житті. У Польщі молодь не знає, що таке небезпека, що таке війна. На сході України гине багато молоді, бачу таблиці, на яких викарбувані імена загиблих, і чую плач їхніх матерів.

 

– Після війни ви залишилися у Польщі, попри те, що вона була дуже бідною. А мали можливість виїхати до Італії і забезпечити собі безбідне життя. Що вплинуло на ваш вибір?

– Це був вибір моїх батьків. Пізніше вже і я зробив такий вибір. Після «оттєпєлі», коли дозволили виїжджати з Польщі, поїхав до Італії. Міг порівняти рівень життя в обох країнах. Коли приїжджав з бідної Польщі до кузенів-мільярдерів, не розумів, для чого їм стільки грошей. А вони не розуміли, як то можна бути таким бідним. Але є таке почуття любові до батьківщини. Мені подобається Америка та інші розвинуті країни. Однак всюди відчуваю, що це не моє рідне. Я там чужий. Люди, які там живуть, не пережили того, що пережив я. Натомість не почуваюся чужим ані в Угорщині, ані в Україні. Бо у цих країнах люди також багато чого пережили.

 

– Ви належите до клану Зануссі, яка славиться на увесь світ побутовою технікою.

– Фірма «Зануссі» перестала бути сімейною ще наприкінці 70-х років минулого століття. Тепер вона належить до «Електролюксу». Так, мені пропонували залишитися в Італії і обіцяли престижну роботу на фірмі і добрий заробіток. Але я повернувся додому. Іноді мені здавалося, що, можливо, треба було залишитися, але тепер переконаний, що вчинив тоді правильно. Якби залишився, був би одним з менеджерів фірми «Зануссі».

 

– Батьки не відмовляли вас, коли ви сказали, що хочете залишитися у Польщі і стати режисером?

– Я був єдиною дитиною у сім’ї. Мої батьки ніколи мене ні від чого не відмовляли. Давали мені право вибору. Батько хотів, щоб я став архітектором, оскільки наша родина походить з династії архітекторів – тато, дід, прадід… Спочатку я вивчав фізику і філософію. Батьки думали, що я сам зроблю свій вибір і знайду дорогу у житті. І я її знайшов.

 

– Зрозуміло, що відомі режисери добре заробляють. Пригадуєте, коли заробили свої перші гроші?

– Ой, то було так давно. Моя перша робота – екскурсовод. Знав тоді п’ять іноземних мов. Зараз розмовляю шістьма мовами. До речі, українську також розумію, але не наважуся розмовляти. Водив екскурсії Варшавою, попри те, що не був істориком. Давав собі раду. Навіть якщо чогось не знав, то вигадував. Це настільки схоже з режисерською роботою – вміти оживити камінь.

 

– Попри те, що ви вже пережили стільки весен, чудово виглядаєте. Як вам це вдається?

– Тут нема моєї заслуги. Це – гени і ласка Господня, що не маю проблем зі здоров’ям. Добігаю вісімдесятки, але почуваюся значно молодшим. Маю щастя, що можу читати лекції студентам не лише у Польщі, а й за кордоном. Бог дає мені сили знімати кіно. А ще я дуже люблю життя. І нікому у житті не бажаю зла. Моя мама колись казала: «Не випадає помирати здоровим. Здоров’я є не для того, щоб його вигулювати, як песика на прогулянці. Здоров’ям треба користуватися. Не треба сидіти на грошах, тільки треба їх пустити в обіг. Якщо маєш здоров’я, то роби щось. Бо якщо не будеш витрачати здоров’я, тоді для чого воно тобі?!».

 

Моя мама була сувора і часто мене сварила. Якщо у мене болів зуб, не жаліла мене. Казала: «Це твої проблеми! Якщо будеш ходити до стоматолога, то зуби не будуть боліти». І я, щоб мене не боліли зуби, пильнував їх. Дякуючи мамі, маю всі свої зуби, незважаючи на поважний вік. Боюся мами й досі, хоча її вже нема, але вона з небес усе бачить.

 

– Ви любите життя, природу настільки, що тримаєте вдома дев’ять собак?

– Це неправда! Маю десять собак!

 

– Боже, а для чого так багато?

– На це питання у мене нема відповіді. Це не моя воля. Живу за три кілометри від Варшави, маю великий сад. Хіба мені шкода для них місця? Більшість з них не купував і мені їх ніхто не дарував. Самі знайшлися. Одного забрав з лісу – хтось його там залишив. Ще кількох мені підкинули. Якось зателефонували з притулку і запитали, чи не взяв би я хворого собаку. Ну, як можу відмовити? Усі вони – довгожителі. Деякі з них мали би вже давно бути у засвітах, але й далі бігають у моєму саду.

 

– Хто їх доглядає?

– Ніхто. Це вони нас пильнують і охороняють. Їжу їм даємо спеціальну, тому ніхто не виварює їм жодних страв. Одна собака сама на себе заробляє. Маю стару сучку – зірку серіалу. Її часто запрошують у серіал. Прошу, щоб мені не давали жодних гонорарів на неї. То зі собакою привозять мішок корму.

 

– Чим займається ваша дружина?

– Вона – художниця. Попри те, що дуже талановита, зараз не малює. Хіба що на замовлення. От недавно малювала образи на канонізацію святих у Ватикані. Образ мав п’ять метрів висоти, тому для неї робили спеціальне риштування. А щоб побачити, що намалювала і чи все їй підходить, сідала на велосипед, щоб від’їхати якомога далі і побачити картину загалом. Дуже мені допомагає займатися людьми. Двері нашого дому – відчинені. Приймаю масу студентів. Вони живуть у нас. Дружина їх годує. І робить це понад 30 років! Має на це терпіння і сили. Вона з України, її предки закладали місто Вінницю.

 

Фото автора.

 

Редакція газети «Високий Замок» дякує генеральному директору кінофестивалю «Лемберг-Сінема-Фест» Любові-Теодозії Микитці за організацію інтерв’ю.

 

Джерело: Високий замок online — http://wz.lviv.ua/ukraine/206440-kshishtof-zanussi-mene-rosiyani-zapituyut-chim-takim-ukrajina-vidriznyaet-sya-vid-rosiji-vidpovidayu-majdanom-teper-tse-insha-krajina


Василь Стус. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 4 вер. 2017 р., 10:07 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 вер. 2017 р., 10:08 ]

 

Не тільки про себе. Книга друга. Частина XXV. (Автор: Горинь Богдан)

 

То ж треба було, щоб справжнього Василя Стуса я пізнав не тоді, коли зустрічався з ним під час наради молодих письменників у Будинку творчості й відпочинку письменників на дачі Ковалевського в Одесі, де він брав участь в обговоренні моєї доповіді про психологію творчості, де ми сперечалися, дискутували на літературні теми, а в таборі, читаючи Василеві листи. Вони розкрили мені клекоти його душі, його неспокій – творчий і громадянський, мовну вибагливість, творчі інтереси, безсилля протесту.

 

 

 Перший лист від Стуса я отримав наприкінці грудня 1966 року (Б.Горинь в цей час «проживав» у лагері за адресою: Мордовская АССР, ст. Потьма, п-о Явас, п-я 385/11-4). Читаючи його, зрозумів, що Василь добре пам'ятає нашу одеську зустріч весною 1963 року: обмін інформацією, гострі суперечки – з приводу поезії і не тільки поезії, коли він дещо скептично поставився до моїх розповідей про юристів, які ставили питання про вихід України зі складу СРСР, до перспектив розгортання національно-культурного руху в Україні, поширення самвидаву, моїх настирливих запевнень, що тільки підвищенням національної свідомості народу і вимогами до влади можна врятувати Україну від страшного наступу свідомо здійснюваної русифікації. Одним з моїх аргументів була розповідь про національне піднесення, яке настало у Львові після приїзду Дзюби, Драча й Вінграновського. Про все це я говорив з притаманною мені емоційністю, а Василь слухав, не приховуючи іронічної усмішки:

- Тобі достатньо було б одного приїзду в Донецьк; щоб трохи охолов у своєму оптимізмі, – сказав мені дещо зверхньо.

- Не вимірюй все своєю хохлацькою Донеччиною і не дивися на все очима хохла, – відповів я йому також з іронією, але надто емоційно і тими своїми словами й емоційністю більше розсмішив його, ніж розсердив.

 

Василь примирливо перейшов на іншу тему, запитав, які вірші я мав на увазі, коли говорив про громадянську місію української поезії. У той час я був під враженням ненадрукованих віршів Ліни Костенко, Драча, Вінграновського і Симоненка. Прочитав йому те, що було у моїй пам'яті, а пам'ятав я чимало. Василь слухав уважно, не коментував, не заперечував моїх оцінок. Саме про цю нашу розмову в Одесі згадує він у своєму дещо дивному за змістом і формою листі.

 

Богдане!

Ти колись сварив мене за хохлацтво – бо я таки справді хохол. Сьогодні прийшла в гості до нас Михася (Михайлина Коцюбинська. – Б. Г.) з Романом Корогодським, посиділи, погомоніли, і я згадав ці твої слова, твої вуса і читання добірки Вінграновського, де було щось таке: "Тремти, Туреччино, він вирушив до тебе".

 

І твої оцінки, з якими я не був щоб аж зовсім згоден, і наші сидіння одеські – на дачі Ковалевського, і твої голосові модуляції, що їх я відношу на карб твого львівського виховання – нашіптування з присвистом.

 

Ото "Вітчизну" з Архипенком я тобі вишлю і наперед кажу: мені ти не відповідай (підкр. В. Стуса. – Б. Г.), а коли що хочеш сказати – то пиши комусь, пишучи в Київ. А той мені перекаже. Отож все, що я тобі зміг би послати, пиши. Мені буде приємно якось покутувати свою безневинну перед тобою провину: ти там, я тут (підкр. тут і далі моє. – Б. Г.)

 

Між іншим, місця ваші я трохи знаю: в армії служив на півночі Свердловщини і проїздив Мордву. Тільки не знав, що вона інтелектуально насичується за рахунок всіх братніх республік, творячи якийсь Ферней своєрідний, якого можна доскочити, коли слабуєш недержанням гніву. Правда, ця хороба поширена, і попасти до вас не так легко – існує значний конкурс, особливо останнім часом.

 

Розповім про деякі свої новини. Мій інститутський шеф піддав мене анафемі, викинувши з Кірова, 4 за недержання гніву, а точніше – "за нарушения норм поведения и, сотрудников и аспирантов". Прокляв. То я після того перебув будівельником, кочегаром, відкотником у метробуді, архівістом в ЦДІА, зараз – інформатор, правда, тільки технічний. Ганяли з роботи безсовісно. Хотіли спровадити з Києва. Але я вдержався. Поки не друкують – ні статей, ні перекладів, ні віршів, але думаю, що наша рідна Компартія ще колись візьме мене за вуха і покаже, чи далеко Москва.

 

Зробив статтю про В. Симоненка, декілька перекладів з Рільке, Лорки, Гете, Бородуліна, Брехта. Є значні "поползновенія" до прози, але поки – тільки в задумі. Поки – живу, не маючи змоги по-людськи. Але їрунда, казав Сосюра.

 

Збірка полетіла геть з планів. Маю рецензію Нагнибіди – таку, що зберігаю: факт рецидиву культівського комплексу. То, видима річ, виняток і берегти – треба.

 

В перекладах (як і у своїх віршах) прагну до ясності й чіткості. Хамаю збагненне. Акцент змінився – за інтересом – болем... Дилентацію відкинув з людською емоційністю. Люблю дуже Платонова, Гете, пізнаю Пастернака, Рільке – страшний інтерес, вабливий. Гете – здоровенний. Думаю про брак ясності – нам. Хто був? Щоб спокійно-розсудливим, виваженим, більше розсудливим, ніж запіненим крикуном? Здається, нема, як немає здоров'я нашого духу. Оце бачив учора Євгена Поповича – зайшов у "Дружбу" – там нічого нема, то ми побазікали – аж до книгарні "Поезія" і назад, і він сердився, що для мене Антонич – не бог. Я маю чеське видання Антонича і він приємний, може, навіть люблю, але б що. Десь за місяць буде Є. Плужник. Коли з'явиться – буде вам.

 

Недавно зайшов до Галі Севрук – бачив її нові речі. Це вже чисте, як спирт, мистецтво і саме мистецтво і вражає, і терпка кольорова гама з червоною розтеклою людською тінню і цвинтарними кругластими фосфоровенними видіннями деревець-черепів-облич і крутий поворот дороги – смачний вигин, як до провалля.

 

Це смачно, але це – якесь бачення школи.

 

Друге – з синьою Дівою-смертю горілиць з ледь підведеною головою, сповитою полум'ям, що клекоче по ній, як вар – пригребінене вітром – та ж терпка гама жаху.

 

Ще – неозначені білі привиди, ледь вирізьблені з темного смерку, довгі, гострі і незграбні, мало не як вогняні стовпи, зеленаво-темна шпара – від обрисів темнокоричневого Замку; – ледь вловлюваного в смерку – шпара крізь Замок – таке полегшення з кольором, жабуриння і вгорі – накрапана глуха безвідблискна провідна Зірка".

 

На цьому реченні лист обривається. Немає підпису, дати, таке враження, що Перша сторінка листа Василя Стуса мала б бути ще одна сторінка, але її нема: чи то Василь відправив незавершеного листа, чи цензура (це більше правдоподібно) конфіскувала одну сторінку – такі випадки траплялися. Лист написаний в якомусь особливому стані. Можливо, вночі під час безсоння, або після того, як попрощався з Михайлиною Коцюбинською і Романом Корогодським, з якими провів вечір, можливо, за чаркою, міцним чаєм або кавою. Перестрибування з однієї теми на іншу, незавершеність думки, неакуратність почерку – все це наводить на думку, що лист був написаний у стані душевного збурення. Душевний щем викликають його слова безневинного докору собі: "ти там, а я тут". Вони наводять на здогад, що Василь у той час уже готував себе приєднатись до табірного коша: "попасти до вас не так легко – існує значний конкурс, особливо останнім часом". У тих словах і готовність приєднатися до коша, і натяк, що рух протесту збільшується. Мабуть, Василеві було незручно, що відіслав такого неакуратного листа, бо у наступному, написаному в квітні 1967-го, писав:

 

Богданцю-друже!

Дуже тебе перепрошую за... брудний попередній лист. Стало чути, що в тебе там гіршає зір. Дуже важко відчувати всі Ваші невесели, бачити те, що робиться тут, і відчувати власну безсилість. Якісь нитки надій, обривки ліній – і ніякого згущення. Все – епізоди, що сприймаються цілим тільки тоді, коли дивишся (озираєшся) далеко назад. Тоді стає трохи легше...

 

Недавно один мій товариш, який любить по-жіночому поплакатись біля мене, сказав – ми, мовляв, пропаще покоління. Справді: нам, людям, що доходять (чи перейшли) межу 30-річчя, залишається менша половина з можливого й дарованого нам. Звідти ми винесли тільки лють невдоволення – наші локомотиви "по той бік пристрасти". Ця наша лють хіба ще колись нас удруге (чи й не раз) повертатиме до молодости. І, може, стане сумною причиною нашої гіркої подовженої до смерти молодости. Згага незробленого, лють перед неосягненим (ніби й неосягненним), нічні полюції натомість діянь – це наше. Згадую бідного Джойса, що носив свою Ірландію в серці, що зробив із неї духовно-безтілесну інтелігентську реальність і жив – так, як живе всякий (навіть – український) інтелігент: без рук, без яєць, без учинків. Ще: уяви собі предмет у русі. Предмет втрачено, скажімо, він згорів. Лишився тільки рух як пам'ять про предмет і туга предмета, гідний собачий щем перед місяцем. Ти пізнаєш у цьому час?

 

Згадую багатьох мучеників наших, бувших до й після бар'єру. І – "поверхи бар'єрів". Кожен мав її, свою кревну, за курву, за п'яндижку, за повію, за таку-перетаку. І потім болів нею, люблячи, вже звихнувшись на сказі. Як у "Галілеї": чесноти на гидкому ґрунті, квітка, виросла з учорашніх нужників. І цей педерастизм, ця чеснота навпаки, ця гангрена болю видається за патріотизм.

 

Вибачай мені. Це мені додав люті вчора читаний Мина Мазайло й Малахій. Ця радість пам'яти, вальпургієва ніч осягнень, цей оргазм укотре перечуваної долі – це наше. Гидке – наше. Тупе – наше. Сліпе – наше. Добре – наше. Незнаня – наше. Осліплення духовних пуп'янків – наше.

 

У нього, мудрого по-особливому, чую колючий дріт до справедливости, чую усміх "парубка моторного" й оргію дикуна.

 

Не знаю. Я вже прорубав штольню до останньої сили віри. Стою над краєм – радію зі скепсису (підкр. моє. – Б. Г.). Що – тут? Перепрошую – за сказ мій.

 

Новини – такі. Вся продукція журнальна спихається до ідеального рівня 1946-1947 рр. Ріжуть повість Гуцала, багато іншої прози, кажуть – путньої (Гуцала – теж). Вимели шпальти, ніби там був шабаш прекрасних амазонок із Лисої гори!

 

Канадійські комуністи, здається, поїхали ні з чим. Та й із чим могли поїхати? Знаєш, що помер останній з могікан – Крип'якевич? А з бандитів – жоден поки-що. Всідаюсь за прозу..."

 

І перший, і другий лист Стуса не викликав сумніву, що Василь зробив існуючій системі виклик: "Іду на ви". Його слова "Стою над краєм – радію зі скепсису" можуть означати тільки одне: стою над краєм між великою і малою зоною. У великій зоні він почував себе зле, а тому й приходило йому на думку: краще вже хай неволя, ніж така воля. То був свідомий вибір.

 

Новорічне привітання з наступаючим 1967 роком прислав Василь Стус.

 

Богдане!

Вітаю тебе з Новим роком. І що я тобі побажаю? Щоб мав добре здоров'я і воляче терпіння, щоб швидше надбігла б весна і щоб новий рік став роком твого визволення. І щоб ти зберігся, нічого не тратячи зі своїх знань і щоб ти нічого не взяв од порожніх гарнітурів, і щоб ти якнайскорше діждав, коли буде лучче. Журналу тобі я ще не вислав: ніяк не можу знайти в себе. Не знаю, чи одержав ти мого листа. Нещодавно був у Львові – вперше і на все пробував дивитись вашими очима, вашою тугою, пам'яттю вашою.

 

Хай тобі усміхнеться доля впродовж 67-го року. Кланяйся від мене і вітай минулорічне поповнення вашого коша.

Твій Василь Стус

26.ХІІ.1966 р."

 

Хто розвяже інформаційний «Гордіїв вузол» Збройних Сил України?* (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 3 вер. 2017 р., 01:47 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 вер. 2017 р., 01:47 ]

 

                                                    «Спроби поневолити інший народ,

                                                     сусідній народ залишають свій слід,

                                                      якщо цьому прямо не протистояти».

                                                           Тімоті Снайдер

 

Останнім часом в американських, українських, російських та інших ЗМІ з’являється чимало матеріалів про можливість надання США летальної зброї Україні, зокрема протитанкових ракетних комплексів «Джавелін» (Javelin). Мовляв, наявність такої зброї в ЗСУ змінить картину російсько-української війни на Донбасі. Наразі кінцеве рішення за Білим домом. На тлі недавнього запровадження США санкцій проти Росії, надання американцями летальної зброї Україні виглядає цілком вірогідним. Але не лише зброя визначає переможців у війні…

 

Величезне значення мають настрої, які панують у суспільстві, наскільки суспільство здатне давати відсіч ворогові. Росіяни анексували Крим і окупували частину Донбасу не тільки через те, що українське військо та силові структури були поруйновані, а й через те, що тут вдалося насадити «русскій мір». Саме в оборонній сфері залишалось найбільше прихильників совєтського, частина мешканців східних областей України виявилася колаборантами. Ці фактори й надихнули В. Путіна на агресію.

 

О. Турчинов озвучив шокуючі цифри зрадників у Криму в 2014 році. З усіх силовиків, котрі перебували на півострові, Україну не зрадили менше 20% (https://tsn. ua/politika/turchinov-ozvuchiv-shokuyuchi-cifri-zradnikiv-ukrayini-u-krimu-u-2014-roci-911308. html).

 

«Термін «совєтський» є у всіх мовах. А нам дуже підступно навязали термін «радянський». Я дотримуюсь тільки терміну «совєтський», адже це автентичне поняття, і немає ніяких підстав перекладати його. Але воно вже перекладене, і це одна з ознак слабкої десовєтизації. Коли цей термін так в’ївся і ввійшов у звичку і свідомість людини, то це є одна з ознак того, що дух совєтський тримається в найменш помітних формах. Має значення те, як людина ставиться до «совєтського». Якщо вона це сприйматиме негативно, тоді воно і зникне» (Євген Сверстюк: «Громадянське суспільство має доповнювати суспільство духовне». gurt. org. ua/interviews/22424/).

 

Нинішня російсько-українська війна – значною мірою війна світоглядна. Війна за ідентичність. Або стверджується українська проєвропейська ідентичність, або відроджується просовєтська, проросійська ідентичність. Реалізуючи курс на знищення України, здійснюючи гуманітарну агресію, Кремль застосовує, окрім збройної агресії, і «м’яку» силу з метою руйнації української ідентичності, яка є системоутворюючим чинником національної держави (Василенко В. Війна 2014 року: спроба системного аналізу / В. Василенко // Український тиждень. – № 42. Спецвипуск. – 2014)

 

«Гібридна війна» триватиме, змінюючи форми і винаходячи нові прийоми, як воєнні, так і політичні. Росія здійснює одночасно і гуманітарну агресію в кількох напрямах, ведучи проти України інформаційно-пропагандистську, історіософську та конфесійну війни. Наступ на українську ментальність, традиційні цінності, мову, культуру, систему освіти, історичну пам’ять народу, національні церкви має стратегічну мету: знищення ідентичності української нації, яка є системоутворюючим складником громадянської нації та Української національної держави (Василенко В. Війна 2014 року: спроба системного аналізу / В. Василенко // Український тиждень. – № 42. Спецвипуск. – 2014).

 

Збройні Сили України від часу свого утворення в 1991році перебували в совєтському інформаційному полі. «Совкова» воєнна ментальність блокувала розвиток ЗС України власне як національного війська. Не кращою була ситуація в інших силових інституціях держави. Впродовж існування ЗСУ були неодноразові спроби надати їм національного вигляду (це намагалися зробити Головне управління Соціально-психологічної служби, а згодом Департамент гуманітарної політики МО України), але з об’єктивних і суб’єктивних причин, попри певні здобутки, вони зазнавали невдач. Ці процеси часто-густо гальмувались в надрах МО та ГШ.

 

Революція Гідності 2013-2014 рр. і початок зовнішньої агресії з боку Російської Федерації продемонстрували конечну потребу відродження українських мілітарних традицій. В українському суспільстві нарешті сформувалася думка про неможливість реформування армії без подолання совєтських традицій і символіки, які, зокрема, виявляються у нумерації та почесних найменуваннях військових з’єднань та частин. Спираючись на совєтську спадщину не можна ефективно протистояти донецьким колаборантам і терористам, російській армії. Бо ця спадщина не лише «совкова», вона насамперед антиукраїнська (Критика радянської атрибутики. https://www. ukrinform.ua/rubric-presshall/1717161-4e6ec8aa7d43ea870 d6bc41ca205a1b5. html).

 

Треба очистити українську армію від залишків минулого. Час нарешті формувати справді національну мілітарну потугу, використовуючи національні воєнні традиції. Вивчення, обґрунтування й утвердження давніх військових традицій у переважній більшості держав світу є важливим аспектом діяльності науково-історичних установ і служб.

 

Кабінет Міністрів України 21 жовтня 2009 року ухвалив Постанову №1140 «Про утворення Науково-дослідного центру воєнної історії». Та вже 7 липня 2010 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 562 «Про визнання такою, що втратила чинність, постанови Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 2009 р. №1140». Підписав її тодішній прем’єр-міністр України М. Азаров. Така установа вкрай потрібна в умовах гібридної війни.

 

Сьогодні історія, як наука, виконує роль ефективної зброї. Справжня, не спотворена історія народу, її війська якнайкраще допомагає зберегти й сформувати національну ідентичність українців, її вояків. Указом Президента України №806/2014 від 14 жовтня з метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності й територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві та на підтримку ініціативи громадськості в Україні було встановлено свято – День захисника України, яке відзначається щорічно 14 жовтня. Указ президента України від 23 лютого 1999 року №202 втратив чинність. (Цим указом встановлювалося відзначення 23 лютого Дня захисника Вітчизни, а в 1922–1946 роках він називався Днем Червоної Армії і Флоту, з 1946-го по 1993 рік – Днем Радянської Армії і Військово-Морського флоту).

 

21 травня 2015 року набрав чинності пакет законів, ухвалених Верховною Радою 9 квітня, про історичну пам’ять, або про «декомунізацію». Попри такі важливі кроки, Збройні Сили України все ще перебувають в совєтському інформаційному полі. Лише кілька промовистих фактів.

 

День ВДВ (високомобільних десантних військ) за ініціативою Д. Саламатіна (колишнього міністра оборони) святкують в Україні 2-го серпня в один день з російськими ВДВ. Навіть абревіатуру (ВДВ) запровадили таку, щоб не відрізнялась від російської. Ну навіщо було додавати термін «високомобільні»? Десантники за суттю своєю є наймобільнішою військовою складовою будь-якого війська будь-якої держави.

 

А ще у Збройних Силах України відзначають День військ зв’язку 8 серпня. Прецікавий факт: 8 серпня 1920 року на Печерських пагорбах Києва були розквартировані Московські інженерні курси (зараз на цій території розміщений Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації МО України).

 

3 листопада в Україні відзначається День інженерних військ. Але саме 3 листопада 1941 року саперами Червоної армії в Києві був висаджений у повітря Успенський собор Києво-Печерської лаври. Саме в ньому був похований князь Костянтин Острозький, «некоронований» володар Руси-України, який в 1514 р. переміг московитів у битві під Оршею (нагальним є запровадження на державному рівні відзначення дат, пов’язаних з перемогами українського війська).

 

Ці проблеми притаманні не тільки Збройним Силам України, а й Національній гвардії України, Державній Прикордонній службі України, іншим силовим структурам.

 

13 березня 2014 року Верховна Рада ухвалила закон «Про Національну гвардію України». Свято, яке щорічно відзначається 26 березня, повторно було запроваджено 18 березня 2015 року Указом Президента України «Про День Національної гвардії України».

 

26 березня традиційно відзначалось як День внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України. (НГУ вже існувала в Україні у 1991-2000 рр. День Національної гвардії України до 2000 р. відзначався щорічно 4 листопада в день ухвалення Верховною Радою 1991 року Закону України «Про Національну гвардію України». Але НГУ не отримала належного розвитку. Свято День Національної гвардії України було скасовано у зв’язку з розформуванням НГУ).

 

День прикордонника раніше відзначали 4 листопада, в день ухвалення 1991 року Закону «Про Прикордонні війська України». З 2003 року набув чинності новий закон «Про державну прикордонну службу України» і свято було перенесено на 28 травня. (В СССР День прикордонника відзначався 28 травня у зв’язку з тим, що 28 травня 1918 року Декретом Ради народних комісарів була заснована Прикордонна охорона кордону РСФСР. Тоді ж було створено Головне управління прикордонної охорони. Правонаступником цих структур стала Федеральна прикордонна служба).

 

Залишки колоніально-тоталітарного минулого нагадують про себе в Збройних силах України та інших військових формуваннях. Найбільш абсурдна ситуація з військовими навчальними установами. Більшість походить з СССР, а деякі ведуть свій родовід від царських часів. Зокрема, Військова академія Сухопутних військ в Одесі ([Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://vaodessa.org.ua/index. php/history.html).

 

Приміром, у Національному університеті оборони України донині функціонує аудиторія № 222 імені російського фельдмаршала І. Ф. Паскевича, яка була створена 2013 року за ініціативою тодішнього начальника цього військового вишу. Настав час створити в цій навчальній установі аудиторію імені Симона Петлюри – Генерального секретаря військових справ в першому українському уряді, сторіччя якого святкували у Кабінеті міністрів України 18 липня цього року.

 

Відповідно до Указу Президента України від 9 жовтня 2007 року №955/2007 «Про відзначення 300-річчя подій, пов’язаних з воєнно-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладанням українсько-шведського союзу», визначено вивчити питання щодо присвоєння окремим навчальним установам, військовим частинам ім’я гетьмана України. Цей Указ донині не виконано.

 

Актуальна сьогодні для ВВНЗ Міністерства оборони і аудиторія імені полковника Петра Болбочана, можливо в Одеській Академії СВ ЗСУ. Який на чолі виокремленої дивізії, отримавши таємний усний наказ від уряду УНР, звільнив в квітні 1918 р. Крим від російських большевиків, взяв під контроль військове майно кримських портів і активно посприяв у справі підняття українських прапорів на всіх військових кораблях Чорноморського флоту, тим самим приєднуючи його до складу війська УНР.

 

На вході до Київського військового ліцею названого іменем славного козацького полковника Івана Богуна, який не підписав Переяславської угоди, досі бовваніє пам’ятник російському генералісимусу Алєксандру Суворову.

 

Ще три роки тому за ініціативи громади у місті Броди, райцентрі на Львівщині, демонтували пам’ятник генерал-фельдмаршалу Міхаїлу Кутузову. На місці знесеного пам’ятника, встановили меморіал Героям Небесної сотні. Погруддя генерал-фельдмаршала перенесли на господарський двір комунального підприємства «Броди». Його на баланс, як це не дивно, взяла… Бродівська в/ч А2595. Відтоді М. Кутузов височіє на аеродромі армійської авіації України! (Адріана Гринишин, «Вголос». На Львівщині російський фельдмаршал щоранку слухає Гімн України. http://vgolos.com.ua/articles/na_lvivshchyni_rosiyskyy_ feldmarshal_shchoranku_sluhaie_gimn_ukrainy_273604. html).

 

Навіщо Україні імперські «герої»? Кажуть, що пам’ятники демаркують кордони. Маємо справу з антидержавними семіотичними знаками, своєрідними політичними маркерами, якими чужинці упродовж століть мітили українську землю, культуру, історію. Причому роблять це й нині – професійно, підступно, користуючись нашим невіглаством. Приміром, окупувавши Крим, росіяни найперше зруйнували пам’ятник Гетьману Сагайдачному. Він був одним із тих, хто підійшов до Москви і ледь її не зруйнував. Росіяни це добре пам’ятали, тому й розпочали війну з пам’ятниками саме з пам’ятника українському Гетьману.

 

Актуальним залишається питання функціонування державної мови у ЗСУ та інших військових формуваннях. Російська мова продовжує лунати не лише в бойових військових частинах, але й в навчальних і наукових установах Збройних Сил України. Двомовність у ЗСУ є протизаконною з правового погляду, оскільки військова служба є державною службою. Стаття 13 Закону про Збройні Сили України прямо вказує, що у Збройних Силах України використовується державна мова, якою за Конституцією є українська. Не секрет, що у військових частинах Криму практикувалась двомовність, а це не могло не позначитись на швидкій анексії Росією Криму. В умовах гібридної війни російська мова виконує роль ефективної стратегічної зброї. Кремль це добре розуміє, на відміну від Києва.

 

«Якщо лишатиметься ситуація колоніальної інерції, коли противники України закликають не чіпати питання мови, це буде поцілунком смерті для української мови та культури. Тоді не буде України, не буде українців. Буде якась ліберальна Росія без Путіна. Але в ній рано чи пізно з’явиться і Путін» (Професор Колумбійського університету Юрій Шевчук: «Двомовність для України – це поцілунок смерті». http://veterano.com.ua/rukh-veteraniv/heroiko-patriotychne-vykhovannia/5345-profesor-kolumbijskogo-universitetu-yurij-shevchuk-dvomovnist-dlya-ukrajini-tse-potsilunok-smerti).

 

Настав вирішальний час провести «десовєтизацію» не тільки Збройних Сил, а й інших силових структур (Петро Костюк. Десовєтизація Збройних сил України як чинник творення національного війська в Україні. Універсум. 1–2 (267–268), 2016).

 

Деякі позитивні зрушення спостерігаємо. 18 листопада 2015 р. виданий Указ Президента України №646/2015 Про внесення змін до Указу Президента України від 30 жовтня 2000 року № 1173 «Про впорядкування присвоєння почесних найменувань військовим частинам, установам, вузлам зв’язку, органам та підрозділам» (зі змінами, внесеними Указами від 23 червня 2006 року № 569, від 29 грудня 2006 року № 1162, від 22 липня 2010 року № 780, від 7 жовтня 2014 року № 761, від 16 грудня 2014 року № 934, від 10 червня 2015 року № 320 та від 21 вересня 2015 року № 551). Цим Указом затверджена нова редакція переліку почесних найменувань. Зокрема, йдеться про вилучення частини почесних найменувань і державних нагород часів СССР із повної назви військової частини, установи, вузла зв’язку, органів, підрозділів. Зокрема, вилучаються згадки про державні нагороди часів CССР і республік, що входили до його складу, колишніх соціалістичних країн («ордена Жовтневої революції», «ордена Червоного прапора», «ордена Суворова» тощо). Вилучаються топонімічні відзнаки (географічні назви), якщо йдеться не про територію сучасної України. Якщо згаданий у назві топонім розташовано в Україні, він зберігається.

 

Хоча є питання які потрібно було врахувати в цьому Указі. Зокрема, 24 окрема механізована Бердичівська Залізна бригада імені князя Данила Галицького. Чому князя, а не короля Данила Романовича? Є питання і щодо збереження «гвардійських» найменувань. Адже це певним чином легітимує використання гвардійської-георгіївської символіки.

 

Безумовно, що це тільки початок великої роботи по десовєтизації військових частин, установ Збройних Сил України, Національної гвардії України, вузлів урядового зв’язку Служби безпеки України, органів Державної прикордонної служби України та підрозділів Державної спеціальної служби транспорту, вищих військових навчальних установ та організацій. Присвоєння почесних найменувань має бути не спонтанним, а на основі детально опрацьованої та узгодженої національної системи. Присвоєння назв та перейменування військових частин (установ) має розглядатись державним та військовим керівництвом держави як найважливіший засіб національно-патріотичного виховання особового складу ЗСУ, НГУ тощо. Військовим частинам (установам) замість старих найменувань, мають присвоюватись імена знаних національних героїв та воєначальників, які внесли значний особистий вклад у захист України, включаючи і героїв російсько-української війни, яку розв’язала РФ у 2014 р.

 

Ще 2006 року Міністерством оборони планувалось змінити нумерацію військових з’єднань та частин Збройних сил України. На жаль, і зараз вона з часу ЗС СССР. У нас, приміром, є 128-ма окрема Закарпатська гвардійська гірсько-піхотна бригада, 703-й інженерний Вінницький полк, 777-й окремий полк матеріального забезпечення, 169-й навчальний гвардійський центр і т. д. По-перше, їх немає в Українській державі у такій кількості. А по-друге, це сприймається як щось чужорідне, не системне.

 

Cпадкоємцем СССР є Російська Федерація, а отже і ЗС РФ є спадкоємцем ЗС СССР. Тож на четвертому році російсько-української війни, в 100-річчя Національної революції настав час позбутись антиукраїнських елементів «спільної» з Росією історії. Про сучасні Збройні Сили України ми ведемо мову з 6 грудня 1991 року. З лютого 2014 року почалася нова ера в історії України, і в ній совєтським символам місця не має бути. Україна має творити спільні сакральні сенси, відмінні від ворожих, які працюватимуть на самоідентифікацію українського вояка, громадянина України. Потреба такої політики зумовлюється ще одним чинником: російська агресія спирається на совєтські міфи та стереотипи, кремлівська пропаганда мобілізує на боротьбу проти України людей, котрі є носіями совєтської ідентичності.

 

«Війна із зовнішнім агресором, в ролі якого виступила Росія, сприяла зміні змісту «ми – наше» для значної категорії людей, що донедавна знаходились у пострадянській парадигмі. Фактично шляхом революційних потрясінь відбулись зрушення, які не проявились еволюційно внаслідок відсутності цільової програми національної ідеї від 1991 року. Однак виявилось, що радіти і розслаблятися надто рано. Оскільки радянська тактика розмивання національної самоідентіфикацій, як ракова пухлина, дала глибокі метастази і до того ж двох типів.

 

Перший тип – це люди, які сьогодні досі залишаються носіями радянських кліше. Сюди належить левова частка кадрових військових (як не дивно, це звучить в умовах війни з Росією вже протягом двох (трьох – авт.) років), а також чимала частина чиновників та освітян. Це якраз представники тих суспільних категорій, для «обробки» яких використовувалися методи нав’язування дихотомії відчуття гордості – чіткі маркери пропаганди (історичні міфи, штучні предмети самоідентифікації – блакитний берет десантників, тощо).

 

Тривала війна з країною, яка народила зазначені маркери, не знищила їх. Вони продовжують замінювати власне українські маркери або мімікрують під такі. Крім того, відчуття класової або групової належності, яке виховувалось 70 років як альтернатива національній самосвідомості, і сьогодні дає результати. Часто воно проявляється як домінація вузькопрофільного (ми – десантники, ми – шахтарі тощо) чи регіонального патріотизму над національним» (Анастасія Гайдукевич «Банальний націоналізм vs ура-патріотизм радянського штибу». http://www.jimagazine.lviv.ua/2016/Haidukevych_banalnyj_nacionalizm. htm).

 

Слід зазначити, що совєтська тактика розмивання національних самоідентіфикацій дала ще один свій плід.

 

«Другий тип – це нове покоління активістів, які часто мають закордонну освіту, стажування чи досвід роботи. Категорія, як правило інфікована зідеалізованим лібералізмом, яка намагається доволі буквально імплементувати досвід, світовідчуття та стиль діяльності західного світу, не враховуючи різницю в кілька поколінь розвитку, яка існує між свідомістю і реаліями України і того ж західного світу. Харакретною рисою діяльності цієї групи є уникання акцентів на національних особливостях, демонстративне уникання «шароварщини» (як спрощеної форми подачі національної культури), пріоритет наднаціональних та загальнолюдських цінностей» (Анастасія Гайдукевич «Банальний націоналізм vs ура-патріотизм радянського штибу». http://www.jimagazine.lviv.ua/2016/Haidukevych_banalnyj_nacionalizm. htm).

 

Носії совєтської свідомості – благодатне середовище для подальшого розгортання російської агресії. Незнання українцями своєї історії підсилює міфи, які використовує агресор – Російська Федерація.

 

У 2017 р. відзначаємо 75 років з часу утворення УПА, яка мужньо боролася з тими ж ворогами, що і нинішнє покоління українських вояків на Донбасі.

 

Але… Ось що транслював телеканал «NewsOne» 23 липня 2017 року в телепередачі «Субъективные итоги», яку вів В. Піховшек: «Я всегда был уверен, что законы Украины о декоммунизации – не столько законы о декоммунизации, сколько о бандеризации Украины, идеологическом оформлении националистической Украины, не более того» (Пиховшек: ревизия истории может обернуться мировым позором Украины. «Субъективные итоги» 23. 07. 17. https://www. youtube. com/watch?v=mWRkQ9rYxsw).

 

До речі, рекламуючи себе, «NewsOne» стверджує, що «это совершенно новый подход к новостям» (Пиховшек: ревизия истории может обернуться мировым позором Украины. «Субъективные итоги» 23. 07. 17. https://www. youtube. com/watch?v=mWRkQ9rYxsw).

 

У нинішніх умовах декомунізація – це елемент політики безпеки держави. Це єдиний шлях відновлення/творення української національної ідентичності, яка може стати заборолом російській інформаційній війні, російським міфам у цій гібридній війні. Зменшення кількості носіїв совєтської ідентичності зменшить можливості В. Путіна в Україні.

 

Цього року ми відзначаємо 100-річчя з початку Української революції. Президент Петро Порошенко проголосив 2017 рік Роком Української революції 1917-1921 рр., а Кабінет Міністрів затвердив План заходів аж до 2021 року. Є Постанова Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2017 році» від 22 грудня 2016 року № 1807-VIII та Додаток до неї. Президент України Петро Порошенко 1 травня 2017 р. присвоїв ім’я Богдана Хмельницького одній з частин ЗСУ. У зверненні президента зазначено, що проявом поваги до борців за незалежність є утвердження символічного зв’язку між українськими воїнами минулого і сьогодення.

 

Я. Дашкевич підкреслював, що Україна не від сьогодні стала полігоном для реалізації чужих, також дуже кривавих й оплачених втратою національної незалежності, ідеологічних конструкцій. Особливо яскраво проявилося це у 1917–1921 та наступних роках (Дашкевич Я. Україна у вогні ідеологій / Я. Дашкевич // Кісь Р. Фінал Третього Риму (Російська ідея на зламі тисячоліть). – Львів : В-во отців Василіян «Місіонер», 1998. – С. IV).

 

Спочатку соціалістичні ідеї, а згодом – більшовицька ідеологія нівелювали практично все національно-духовне в Україні, що не було знищене століттями російським самодержавством. Але нині стає дедалі очевидніше, що збройна агресія Росії проти України стала наслідком не лише політики кремлівських імпер-шовіністів, а й стратегічних прорахунків і безвідповідальності нашої владної еліти упродовж усіх років незалежності.

 

У 2017 році у ЗМІ появилася інформація про відзначення річниць 99-ї, 78-ї, 93-ї та ін. військових частин і ВВНЗ. Тобто відзначаються Дні військових частин, як і в ЗС СССР. Далеко не завжди вони відповідають почесним найменуванням присвоєним їм у ЗС України. День військової частини та його святкування має бути пов’язано з життєвим шляхом героя (героїв), чиє імя носить військова частина.

 

Але, на жаль, така робота системно не проводиться, а багато хто до кінця не розуміє небезпеку святкування совєтських свят. Вони досі ментально живуть в СССР і не бажають усвідомлювати наслідків своєї діяльності/бездіяльності у нових реаліях. Фактично йдеться про совєтську (зараз російську) історію (про неї йдеться і в ще функціонуючих кімнатах та музеях бойової слави), часом з прапорами на яких «старе» почесне найменування.

 

Досить наочно це можна побачити на прикладі 24-ої окремої механізованої бригади СВ ЗСУ. 26 липня 2013року на Яворівському полігоні (Львівщина) відбулося святкування 95-ї річниці з дня створення 24 омбр. Почалося святкування з такої події: «Аби не забувати своїх героїв (?! – авт.) почали з відкриття пам’ятного знаку першому командиру (начальнику – авт.) дивізії Гайну Дмитровичу Гаю (Бжишкяну), який очолював з’єднання в період громадянської війни» (24-та Залізна Дивізія – Історія і сучасність. – YouTubehttps://www.youtube.com/watch?v=axzlWoCkb0w-2. 41-2. 51сек. ).

 

Організатором і першим начальником Самаро-Симбірської дивізії (ЗС Росії) був Г. Д. Гай, політичними комісарами – старі самарські більшовики Н. Ф. Панов і Б. С. Лівшіц (Улица Пионерская, 22. Штаб 24-й Самаро-Симбирской Железной дивизии. http://seleste-rusa. livejournal. com/1048488. html).

 

Д. Гай став широко відомим після звільнення Симбірська – рідного міста В. Леніна (теперУльяновськ – обласний центр Російської Федерації). А дивізія офіційно стала «Железной». «Именно Гай направил В. И. Ленину телеграмму: «Дорогой Владимир Ильич! Взятие Вашего родного города – это ответ на Вашу одну рану, а за вторую будет Самара». Писатель-исследователь Дунаевский доказал, что именно Гай является автором этой «целебной» телеграммы». (Памятник Гая. https://agentika. com/ru/encyclopedia/ 4f3fb733-a545-4611-ba8e-24726ee2a79a/places/root/ 0be88977-46c0-4271-a877-85445df69a95?version=kut-0).

 

У листопаді 1918-го, коли була введена єдина нумерація з’єднань, вона стала 24-ю Симбірською стрілецькою (в ЗС Української Держави вже існувала своя система нумерації). На той час дивізії було присвоєно почесне найменування «Железной» і вона першою серед з’єднань Красной Армії була нагороджена найвищою на той час нагородою Республіки – Почьотним Революціонним Красним Знамєнєм.

 

Але! Існувала й відважно воювала у складі армії УНР у 1919-1920 рр. Українська 3-тя Залізна дивізія, що прославилась своєю боєздатністю, за що й отримала почесну назву «Залізної». Командиром дивізії був генерал-хорунжий Олександр Удовиченко (з 5.10.1920 р. – генерал-хорунжий). Голова Директорії УНР і Головний Отаман військ і флоту УНР Симон Петлюра постійно у своїх наказах Залізну дивізію відзначав як найкраще з’єднання армії УНР. Саме на 3-тю Залізну дивізію було зосереджено головний удар червоної кінної дивізії Примакова у листопаді 1920 року, щоб змусити Дієву армію УНР до відступу на територію Польської Республіки. Керівництво Красной Армії добре знало що таке Українська Залізна дивізія. То хіба нічим нам зараз пишатися? Хіба немає кого згадувати та вшановувати?

 

24-та окрема механізована Бердичівська Залізна бригада імені князя (?! – авт.) Данила Галицького веде свою історію від 24-ї стрілецької дивізії, яка існувала у складі Збройних сил СССР із 1918 по 1991 роки, і в складі ЗС України – з 1992 по 2003 рр. Невеличка довідка. 26 липня 1918 року на базі Сенгілєєвсько-Ставропольського угруповання бойових загонів самарських та симбірських робітників було сформовано Першу Симбірську стрілецьку дивізію Східного фронту Червоної Армії, яка дійшла до 1991 р. в складі ЗС СССР як «24 окрема механізована Самаро-Ульянівська, Бердичівська, Залізна, ордена Жовтневої Революції, тричі орденів Червоного Прапора, орденів Суворова та Богдана Хмельницького дивізія». У складі ударної групи 12-ї армії красних 24-та дивізія під командуванням начдива В. Павловського воювала проти союзницьких польсько-українських військ у 1920 році, з боями дійшла майже до Львова (тобто брала участь у нищенні української державності). В історії 24-ї стрілецької дивізії начдиви Гай (Гайк Бжишкян) Гая Дмитрович та начдив В. Г. Павловський подаються як визначні командувачі.

 

В Українській Державі під орудою Гетьмана Павла Скоропадського, визнаної 30 країнами світу, за кілька місяців 1918 року була напрочуд швидко розбудована дієва регіональна адміністрація. Вона контролювала найбільшу за весь час Української революції територію, а також вела перемовини про входження до складу Української Держави Криму та Кубані. В тогочасній Українській Державі творилась національна армія, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Було прийнято закон про створення мережі середніх і вищих військових навчальних установ, курсів перепідготовки офіцерських кадрів, готувалося відкриття Академії Генштабу.

 

У червні 1918 сформовано Сердюцьку дивізію (5000 багнетів). Затверджено план створення 8 піхотних корпусів та 4 кінних дивізій, для чого мав відбутися призов 85000 новобранців. Окремими родами військ стали авіація та флот. Особлива увага приділялася відродженню козацтва.

 

Ще один фрагмент української мілітарної історії. «Разом із Галицькою армією, Армія УНР демонструвала героїзм і не капітулювала навіть тоді, коли під українським прапором залишалися кілька невеликих повітів. Контрнаступи березня 1919-го, Офензива на Київ–Одесу, Перший Зимовий похід засвідчили волю українців до боротьби. Укладання Варшавської угоди заклало фундамент тривалого українсько-польського альянсу і надало примарний шанс на перемогу навесні 1920 року. Проте навіть кинуті союзником напризволяще українські вояки не полишали спроб закріпитися на рідних землях. До листопада 1921 року тривав масовий повстанський рух». (Що таке Українська Революція? http://galinfo.com. ua/news/shcho_take_ukrainska_revolyutsiya_254312. html).

 

Історик Роман Коваль досліджує історію українських повстанців, які воювали в 1919-1921 рр. в Холодному Яру – урочищі на Чигиринщині – знаковому місці в українській історії. Роман Коваль розповів (інтерв’ю було записане в 2008 році) про цікавий факт, який стосується історії 24 дивізії. «14 листопада 1920 року в містечку Вахнівці (нині це село в складі Липовецького району Вінницької області) гайдамаки Марусі вщент розтрощили продзагін 24-ї залізної дивізії». (Таємниця отамана Марусі. http://novasich. org. ua/index. php?go=News&in=view&id=3385).

 

Тричі Червонопрапорною ця дивізія стала після війни СССР з Фінляндією 1939-1940 рр., відзначившись при прориві лінії Маннергейма на Карельському перешийку. Пізніше брала участь в окупації та анексії Естонії.

 

18 лютого 1992 р. військовослужбовці дивізії склали Військову присягу на вірність українському народу. 19 травня 2001р. Указом Президента України № 268/2011, дивізії було присвоєно почесне найменування «імені князя (?! – авт.) Данила Галицького». Повне найменування: «24 механізована Самаро-Ульянівська Бердичівська Залізна ордена Жовтневої Революції тричі орденів Червоного Прапора орденів Суворова і Богдана Хмельницького дивізія імені князя Данила Галицького». 1 вересня 2003 року дивізію було переформовано в 24-ту окрему механізовану бригаду (24 ОМБр) України.

 

Четвертий рік йде російсько-українська війна. Гібридна війна… Найменування 24-ої окремої механізованої бригади змінене Указом Президента України №646/2015 від 18 листопада 2015р. Тепер – 24 окрема механізована Бердичівська Залізна бригада імені князя (чому «князя», а не «короля»?! – авт.) Данила Галицького. До речі, ніякого памятника королю Данилу в окремій механізованій бригаді немає.

 

А наприкінці липня 2017 року 99-річницю (?!) заснування відзначила 24-та окрема механізована Бердичівська Залізна бригада імені князя (?! – авт.) Данила Галицького. (24-та механізована бригада святкує 99-річчя https://zaxid.net/24ta_mehanizovana_brigada_svyatkuye_99richchya_n1432422).

 

Перед самим святкуванням бійці 24-ї бригади повернулись із східного фронту. Ще декілька тижнів тому бійці утримували фронт в районі Попасної. За майже чотири роки війни бригада пройшла бойовий шлях від взяття Слов’янська до боїв з російськими десантниками на кордоні.

 

За час російсько-української війни 105 військовослужбовців бригади загинули та більше півтисячі отримали поранення. Наприкінці цього року 24 омбр знову виконуватиме бойові завданння в зоні АТО (24-та механізована бригада святкує 99-річчя https://zaxid.net/24ta_mehanizovana_brigada_svyatkuye_99richchya_n1432422).  

 

До речі, «Террористы «ЛНР» вновь «засветили» БТРы российской 23-й бригады из Самары». І дальше «На видео сепаратистов вчерашней атаки четко видны тактические знаки, которые относятся к самарской 23-й бригаде (23-я отдельная гвардейская мотострелковая бригада, в/ч 65349)». Так-так, вояки із тої самої російської Самари, про яку йдеться в історії 24 омбр воюють сьогодні проти України, проти наших захисників Незалежності. (https://censor.net.ua/photo_news/347503/terroristy_lnr_vnov_zasvetili_btry_rossiyiskoyi_23yi_brigady_iz_samary_rassledovatel_pavlushko_foto)

 

Бригаду називають легендарною та Залізною. І знову: «Історія підрозділу сягає часів громадянської війни в Російській імперії». (24-та механізована бригада святкує 99-річчя. https://zaxid.net/24ta_mehanizovana_brigada_svyatkuye_99richchya_n1432422).

 

«Цікаво, що термін «Українська революція» був уведений в обіг самими учасниками подій. Це визначення є в працях Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Дмитра Дорошенка та інших діячів доби. Радянська історіографія старанно викорінювала цю дефініцію та поширювала свої поняття – «Велика Жовтнева соціалістична революція» та «Громадянська війна». Усе, що не вписувалося в рамки «генеральної лінії партії», подавалося як «контрреволюційне» та «буржуазне». Проте, тим часом українські історики в діаспорі досліджували Українську революцію 1917– 1921 років. Їх роботу продовжили вітчизняні науковці в незалежній Україні». (Що таке Українська Революція? http://galinfo.com. ua/news/shcho_take_ukrainska_revolyutsiya_254312. html).

 

У 2018 році в рамках відзначення Української революції 1917-1921 рр., українці будуть відзначати 100-річчя Листопадового Зриву, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Галицької армії, разом із Національною Академією СВ ЗСУ ім. гетьмана Петра Сагайдачного вшановувати пам’ять Командувачів УГА – генералів Гната Стефаніва (учасника першого Зимового походу частин армії УНР) та Мирона Тарнавського, Богуслава Шашкевича (внучатого небожа будителя України Маркіяна Шашкевича) – отамана УГА, командира 9-ої Белзько-Угнівської, згодом 21-ої Збаразької й 4-ої Золочівської бригад УГА, які навчались у Львівській школі кадетів піхоти.

 

А також в 2018 року виповнюється 400 років з часу походу П. Сагайдачного на Москву. Про цей похід донині воліють не згадувати співці «єдіного народа» – «невдобна» тема».

 

Участь українських козаків у походах на Москву зовсім не вписувалася до совєтської історіографії та до насаджуваної нею тези про братність українського та російського народів. Тому, використовуючи орвеллівський (перший переклад книги Джорджа Орвелла «Колгосп тварин» був здійснений українською мовою в 1947р. – див. «Універсум» № 5–6, 2017. – авт.) принцип «хто контролює минуле – той контролює майбутнє», згадки про зовсім недружні козацькі акції проти північних сусідів совєтські історики за традицією не помічали». (Олексій Горбачевський. Похід Сагайдачного на Москву. https://siver. com. ua/publ/4-1-0-54).

 

Сьогодні нагальним є запровадження на державному рівні відзначення дат, пов’язаних з перемогами українського війська, а також ознакування місць пов'язаних з подіями Української революції 1917-1921 рр., насамперед у Києві. До цього часу належно не пошанована пам’ять полковника Армії УНР Є. Коновальця – одного з найвизначніших політичних і військових діячів в історії України ХХ ст.

 

Також у Львові є те, що потребує свого довершення. Йдеться про виконання Розпорядження Львівської міської ради № 800 від 10.12.2003 р. Про встановлення пам’ятної таблиці старшинам і стрільцям 1 Галицького полку ім. Князя Льва на будинку № 12 на вулиці Лисенка. ([Електронний ресурс].-Режим доступу: http://www8.city-adm.lviv.ua/pool/info/doclmr_1.nsf/bb9af1ebe54c3226c225640d00458b6f/851ec689d432897ac2 256dfa00560bb9?OpenDocument&Click=).

 

Історія Листопадового чину тісно пов’язана з 15-им піхотним полком. 1 листопада 1918 року в місті Львові на базі 15-го піхотного полку було сформовано військову українську частину – «Перший Львівський піхотний полк імені князя Льва».

 

Статути ЗСУ треба зробити Українськими. Один із багатьох, але важливий приклад. Військовослужбовці, резервісти та військовозобов’язані поділяються на рядовий склад, сержантський і старшинський склад та офіцерський склад. (Закон України Про військовий обов’язок і військову службу. Стаття 5. Склад військовослужбовців, резервістів і військовозобов’язаних. Військові звання. (Назва статті 5 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 1634- VII від12. 08. 2014). Відповідно до українських військових традицій козацьких часів, УСС і часів національно-визвольної боротьби 1917–1921 рр. армій УНР і УГА, УПА, офіцерів називали старшиною (генеральна старшина, булавна старшина, молодша старшина).

 

Отже, визначення старшинського складу в ЗСУ для не офіцерів протирічить українській військовій традиції (вірно підстаршинський склад). Окрім цього, це вносить складнощі в розуміння української мілітарної тяглості. А військове звання «старшина» (введене постановою ЦВК і РНК СССР від 22 вересня 1935 року, яке присвоювалось найкращим старшим сержантам) мало б бути замінене іншим, притаманним українській військовій традиції.

 

Також треба позбутись совєтських свят, що працюють на « русскую ідєю» і є одним із способів просування та утвердження міфу «русскава міра».

 

Невже і 2018 року, коли виповнюється 780-та річниця перемоги короля Данила під Дорогичином, 24 омбр його імені святкуватиме 100-ліття військового з’єднання, яке створено в іншій державі – Росії, що зруйнувала українську державність і з 2014 р. намагається зруйнувати знову?!

 

Пора ж нарешті усвідомити очевидні речі… «Постсоветский просоветский – это тот, кто сознательно отказался от правды. Тот, кто добровольно надел на себя шоры. Тот, кто готов выносить в одну часть уравнения персональный комфорт, а в другую – судьбы всех остальных. И если это не подлость, что же тогда подлость?» (Павел Казарин. Адвокат дьявола. Чем опасен постсоветский любитель СССР http://nv.ua/opinion/kazarin/advokat-djavola-chem-opasen-postsovetskij-ljubitel-sssr- 1661447.html).

 

ЗСУ не можуть культивувати систему цінностей агресора. Відбувається еволюція національної свідомості в умовах війни за Незалежність, що веде до української ідентичності. Ті, які осмислили трагедію свого народу, не будуть святкувати свята свого окупанта, ставити пам'ятники герою армії, яка нищила твою державність 100 років тому і яка нищить її зараз.

 

Тяжко виграти війну, коли прославляються герої та перемоги ворога. Ворог хоче перекрити значення українських воєн за Незалежність своїми більшовицькими війнами та їх символами. З боку Росії та її поплічників йде постійна маніпуляція щодо підміни національних цінностей, зміни свідомості українців на користь агресора.

 

«Що таке маніпуляція? ([Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://viterinfo.blogspot.com/2015/06/blog-post_15.html. Римська армія складалась із легіонів, легіони – із когорт, когорти – із центурій, центурії – із маніпул. Звідси і походить поняття «маніпулювати». Легіон складався із 5-и когорт, когорта – із 10-и центурій, центурія – із 10-и маніпул, маніпула – із 10-и легіонерів).

 

Це обернення людей на колаборантів без їхнього відома – «вербовка втьомную», кажучи гебістським лексиконом. І люди, які самі того не розуміючи, працюють на ворога, повторюючи і тиражуючи якісь речі, – от просто нерефлексивно». (Оксана Забужко: Україна має багато переваг перед Європою, яка боїться Росії. http://espreso.tv/article/2017/07/30/zabuzhko).

 

Важка битва за українську ідентичність, її недовершеність може мати і неабиякі військові наслідки. Росія без України не може відродитись як світова наддержава. Пуповина з Росією досі не перерізана, Кремль веде інформаційну війну на руйнування української ідентичності. Тому, якщо не поборювати залишки совєтизму, то даємо аргументи Путіну для підтвердження його тези, що ми «єдіний народ».

 

«Так называемая русская идея, как бы она ни формулировалась изначально, всегда приводит только к одному – к необходимости намотать чужие кишки на гусеницы наших танков. И это притом, что она может быть очень красиво упакована в слова о духовности, доброте, несении идеалов справедливости и света», – заявив 15 липня 2014 р. в екслюзивному інтерв’ю виданню «Гордон» репортер, телеведучий, депутат Государственной Думы чотирьох скликань, а тепер публіцист Алєксандр Нєвзоров. (Невзоров: Русская идея всегда приводит только к одному – к необходимости намотать чужие кишки на гусеницы танков. http://gordonua. com/publications/nevzorov-russkaya-ideya-vsegda-privodit-tolko-k-odnomu-k-neobhodimosti-namotat-chuzhie-kishki-na-gusenicy-tankov- 31765. Htm).

 

Нація має виховуватися на прикладах національного героїзму, пріоритетності державних і національних інтересів. В основі всього національного військово-патріотичного виховання мають бути традиції українських національних формувань, які підносять ідеали української державності. Має нарешті відбутися очищення від совєтчини, для того щоб військо отримало незасмічені ніякими чужими елементами традиції українських національних формувань. Треба нарешті розрубати цей «Гордіїв вузол»…

 

Р.S. По завершенні роботи над цією статтею було опубліковано Указ Президента України № 234/2017 від 23. 08. 2017 р. (http://www. president. gov. ua/documents/2342017- 22422). Відповідно до Указу, присвоєно: 16 окремій бригаді армійської авіації Збройних Сил України почесне найменування «Броди», 1-й окремій танковій бригаді Збройних Сил України почесне найменування «Сіверська», 48-й інженерній бригаді Збройних Сил України почесне найменування «Кам’янець-Подільська».

 

А також цим указом уточнено раніше присвоєні почесні найменування. «72-га окрема механізована Красноградсько-Київська бригада» тепер – «72-га окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців». «24-та окрема механізована Бердичівська Залізна бригада імені князя Данила Галицького» тепер «24-та окрема механізована бригада імені короля (нарешті! – авт.) Данила».

 

Указом Президента України № 234/2017 від 23 серпня 2017 року (http://www. president. gov. ua/documents/2322017-22414) 1-й бригаді оперативного призначення Національної гвардії України присвоєно почесне найменування «Президентська імені гетьмана Петра Дорошенка».

 

Попри ці позитивні зміни, викладене в статті має спонукати до подальших зусиль щодо виходу з інформаційного поля Росії. І чим швидше це зрозуміють відповідні державні інституції – тим ліпше.

 

Петро Костюк, полковник, голова Львівської обласної організації Спілки офіцерів України

 

(*) Гордіїв вузол. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://slovopedia.org.ua/33/53395/32918.html За легендою, наведеною старогрецьким істориком Плутархом (І–II ст. н. е.), фрігійці, послухавши поради ора- кула, обрали царем першого, хто зустрівся їм з возом біля храму Зевса. Це був простий хлібороб Гордій. В пам’ять про своє несподіване звеличення Гордій поставив у храмі Зевса цей віз, прив’язавши ярмо до нього дуже заплутаним вузлом. Олександр Македонський, дізнав- шись про пророцтво оракула («той, хто розплутає Гордіїв вузол, стане володарем усієї Азії»), розрубав вузол мечем. У переносному вживанні «Гордіїв вузол» – заплутана справа; «розрубати гордіїв вузол» – розв’язати складне сплетення обставин швидко і несподіваним способом.

 

 ЖУРНАЛ УНІВЕРСУМ  7-8(285-286), 2017

2015 року «Універсум» (ч. 5-6) надрукував статтю Петра Костюка «Коли звільняться від радянської спадщини Збройні сили України», у 2016 році (ч. 1-2) побачила світ його стаття «Десовєтизація Збройних сил України як чинник творення національного війська в Україні». Сьогодні ще зарано говорити про те, що ЗСУ вдалося вийти з інформаційного поля Росії. Тому знову повертаємось до проблем інформаційного «Гордіївого вузла» Збройних Сил України. 

Війна у кабінетах. (Автор: Никорак Юрій)

опубліковано 8 лип. 2017 р., 05:55 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 лип. 2017 р., 05:55 ]

 

Міністерство оборони заходилося реалізовувати свої нові плани щодо підготовки військових кадрів. Вони (ці плани) полягають у тому, що в Харкові відновлять інститут танкових військ, а у Кам’янці-Подільському навчатимуть офіцерів з інженерного забезпечення військ, тобто саперів. І все б нічого, якби усі ці реформації не відбувалися коштом Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, що у Львові.

 

 

 

Нині академія у своєму складі має чотири факультети, що готують курсантів-магістрів 7 спеціальностей, курсантів-бакалаврів – 11, молодших спеціалістів 10 фахів. Крім цього, у складі академії діє потужний науковий центр, що працює за 10 основними напрямками і виконує чимало конкретних завдань Міноборони та розробляє низку нормативно-правових, нормативно-технічних та інших документів для командування Сухопутних військ та управлінь Гентштабу ЗСУ, Навчально-науковий центр мовної підготовки, курси підвищення кваліфікації, курси підготовки базового та підвищеного рівнів вивчення іноземної мови (англійської).

 

Через бойові дії, що тривають на сході країни, у львівському військовому виші вже третій рік поспіль влаштовують дочасні випуски. Війна ж бо вимагає більшої кількості кваліфікованих кадрів. Скажімо, цьогоріч 25 березня півтори сотні випускників Національної академії сухопутних військ присягли на вірність українському народові. (Для порівняння, на день раніше отримали омріяні лейтенантські погони лише ледь більш як 80 випускників Військової академії Одеси).

 

Із 2014-го щороку академія приймає на навчання понад 800 курсантів за такими ключовими спеціальностями, як механізовані та танкові війська, ракетні війська та артилерія, підрозділи інженерного забезпечення тощо. Тут викладають 20 докторів і понад 160 кандидатів наук. А вже у 2018 році буде перший бойовий випуск офіцерів: лави офіцерського корпусу поповнять лейтенанти, які у 2014 році були рядовими в зоні АТО.

 

Утім, попри скорочений термін занять, професійних знань у випускників "сухопутки" не бракує. Сергій Шаптала, легендарний командир 128 гірсько-піхотної бригади, чий син, Олександр, теж наприкінці березня отримав погони лейтенанта саме у львівській НАСВ, запевняє: «Офіцери молоді приходять підготовленими. Фахові, грамотні. Я вважаю, що підготовка дуже достойна. Вони набувають більше навиків, бо спілкуються з військовослужбовцями і солдатами».

 

Тим часом у надрах Міноборони народжується ідея відновити повноцінний військовий інститут танкових військ. І наприкінці травня цього року колегія МОУ підтримує створення такого інституту, в тім числі… за рахунок переведення зі Львова до Харкова на навчання офіцерів-танкістів (командирів танкових підрозділів). А ще – переведення назад до Кам’янця-Подільського на навчання офіцерів з інженерного забезпечення військ (офіцерів-саперів). І наразі за рамками офіційного рішення колегії залишилася ідея про перевід на навчання до Сум усіх спеціальностей із наземної артилерії.

 

«Що ж залишиться у Львові? Невеликий набір на артрозвідку, виховну роботу, культурологію, військових диригентів і підготовка офіцерів механізованих підрозділів. Тим часом у Харкові планують навчати щорічно 50 офіцерів-танкістів», – зауважує голова Львівської обласної ради Олександр Ганущин, який опублікував свою думку щодо планів Міноборони в київських та львівських медіа.

 

А 31 травня, під час робочої поїздки на Львівщину, міністр оборони генерал армії України Степан Полторак оглянув навчально-матеріальну базу Міжнародного центру миротворчості та безпеки і безапеляційно заявив: «Сьогодні було прийнято рішення щодо створення на базі Національної академії сухопутних військ Інституту морально-психологічного забезпечення ЗСУ».

 

 

 

 

Львівська облрада відреагувала миттєво, вже 1 червня ухваливши звернення до Президента Порошенка, прем’єра Гройсмана, міністра оборони та секретаря РНБО.

 

«… Ми, депутати Львівської обласної ради, вважаємо, що в час продовження українсько-російської війни переведення навіть певної частини підготовки офіцерського корпусу з м. Львова до інших військових навчальних закладів є недопустимим», – йдеться у тексті звернення.

 

Заступник міністра оборони України Іван Руснак під час години запитань до уряду у Верховній Раді 9 червня лише підлив оливи у вогонь. Мовляв, колегія МОУ з питань реформування системи військової освіти і підготовки кадрів вирішила «сформувати у Харкові Інститут танкових військ, у Кам’янці-Подільському – факультет для підготовки фахівців інженерного профілю, а у Львові – Інститут морально психологічного забезпечення».

 

«Банда продовжує політику маргіналізації Львова. Зокрема, у мілітарній сфері. За прем'єра Януковича намагалися зруйнувати Академію сухопутних військ, перевівши її частину в Одесу (як воюють кадри, підготовлені в містах "рожевого поясу", ми бачили в Криму 2014 року). Але тоді цілковито знищити львівську АСВ не вдалося.

 

За президента Януковича зруйнували Західне оперативне командування зі штабом у Львові.

 

Нині замміністра оборони озвучив у ВРУ плани добивання львівської Академії сухопутних військ. Танковий факультет переведуть під російський кордон – до Харкова. Решту "серйозних" факультетів – до Кам'янця-Подільського.

 

У Львові натомість створять замість АСВ якесь ВНЗ "морально-психологічного" профілю. Щось на кшталт "політучилища", яке діяло на місці АСВ у більшовицькі часи й готувало аж... військових журналістів. Совкова Москва не довіряла "бандерівській" Галичині і чогось серйознішого у Львові не розміщала. Совок у Малоросії-Кучмистані, як бачимо, безсмертний», – не добираючи слів прокоментував у себе на Facebook'y наш колега-журналіст Андрій Квятковський.

 

Але чи згоджуються з планами Міноборони самі військові фахівці? Для Z ситуацію коментує Леонід Поляков, перший заступник міністра оборони України (2005-2008 р.р.), заступник міністра оборони України (2014 р.).

 

Леонід ПОЛЯКОВ:

«Це інерція мислення і повернення в СРСР»

 

  

  

- Як відомо, це вже не перша спроба «розпорошити» військові виші. Свого часу саме у вашу бутність першим заступником міністра оборони було ухвалено рішення, що єдиний військово-навчальний заклад з підготовки фахівців сухопутних військ буде у Львові… Але питання в тому, наскільки доцільно зараз, фактично під час війни на сході країни, робити такі «різкі рухи»?

 

- Вважаю, що з такими рішеннями поспішати не варто, оскільки ми вже й справді «проходили» ці питання.

 

З іншого боку, це компетенція не тільки і не так колегії Міністерства оборони, як Кабінету Міністрів і Головнокомандувача.

 

По-третє, його вирішення пов’язане не лише з тим, що, скажімо, традиційно у нас готували десь танкістів, а десь – політруків. Визначальний критерій вибору – де створено кращу навчально-матеріальну базу та умови, за яких майбутні офіцери не були б якоюсь окремою субстанцією в собі, а були наближені до військ.

 

Важливим є й питання, скільки коштуватиме така освіта. Те, що у Харкові розміщено виробництво танків, на мою думку, не є ані ключовим, ані навіть основним аргументом. Адже у нас є ще танково-ремонтні заводи, в тім числі й у Львові та Києві, а для майбутніх офіцерів не має особливого значення те, де конструюють й виробляють, а де ремонтують танки, – їм достатньо мати їх у своєму розпорядженні для освоєння військової техніки. У цьому сенсі наявність у Львові найбільшого не лише в Україні, а й у Східній Європі Міжнародного центру миротворчості та безпеки (Яворівський полігон) та безперечно високий науковий рівень для військової освіти – факт, визнаний ще у 2005 році, коли у Львові й було зосереджено підготовку кадрів для сухопутних військ.

 

Наскільки я розумію, виступаючи у Верховній Раді, заступник міністра оборони Іван Руснак висловлював не власну думку, а колективне рішення колегії міністерства. Але у мене особисто виникають глибокі сумніви щодо доцільності – як ви правильно зауважили, як у нинішній складній ситуації, так і загалом – знову повертатися до питання, ретельно вивченого та вирішеного ще 12 років тому.

 

- Але тут, бачте, є нюанс: 31 травня, під час робочої поїздки до Львова з відвідуванням МЦМБ та НАСВ, і міністр оборони Степан Полторак озвучував перспективу створення на базі академії Інституту морально-психологічного забезпечення…

 

- Наголошу ще раз: питання такого рівня не вирішують ані Руснак, ані Полторак, ні навіть прем’єр-міністр. Це компетенція Кабінету Міністрів і Президента як Головнокомандувача.

 

Те, що генерал армії Полторак, уродженець Одещини і водночас почесний громадянин Харкова, бо багато років служив там (упродовж дванадцяти років, з березня 2002-го по 28 лютого 2014-го, очолював тамтешню Академію внутрішніх військ МВС, яка вже 27 травня 2014-го, через півтора місяця після призначення С. Полторака 15 квітня командувачем Нацгвардії, була реорганізована в Академію Національної гвардії України, а ще через тиждень (!) набула статусу національної. До слова, як пише офіційний сайт Харківської міськради, раніше «завдяки вагомому внеску С. Т. Полторака в досягнення колективу навчального закладу Військовий інститут внутрішніх військ у 2006 році був перетворений на Академію внутрішніх військ МВС України, – Ю. Н.), а відтак вважає, що найкраще місце для підготовки офіцерів саме там, – це ще не істина в останній інстанції.

 

- Але це якраз може бути одним із мотивів такого рішення…

 

- Ну, я ж не журналіст, щоби аналізувати особисті мотиви… Хоча й не відкидаю цього. Принаймні коли у 2005 році – так само на колегії МОУ – вирішували, де саме створювати єдину Академію для сухопутних військ, то всі відстоювали своє і тягнули ковдру на себе – і Одеса, і артилеристи вважали, що найкраща база – у Сумах. І Харків мав свої аргументи…

 

А загалом, ми не настільки багаті, щоби йти шляхом Радянського Союзу і знову створювати цілу купу окремих ВНЗ. Ми у 2005-му пішли правильним шляхом – концентрації та об’єднання, але потім, за Януковича – спершу як прем’єра, а згодом і як президента, – почали знову розосереджувати сили і повертатися до радянського минулого і радянської лінії побудови армії. А вона, на моє переконання, – безперспективна: навіть якщо таке рішення і пройде через Кабмін, то все одно згодом доведеться повертатися до нинішнього – оптимального, на мою думку, варіанту.

 

Зверніть увагу на США, де 80% військових готують за програмою… офіцерів запасу! На понад мільйонні сухопутні війська – лише одна Академія сухопутних військ у Вест-Пойнті. Цього ж принципу дотримуються і в підготовці кадрів для Військово-морських сил та ВПС – одна академія на кожен вид військ. Решта ж військових готують у цивільних університетах. Навіщо ж нам створювати якісь іще фрагментарні структури? Ми що, багатші за супердержаву, що нам треба обов’язково мати по академії і в Одесі, і у Львові, і у Харкові, при тім, що у нас є ще й міжвидові: тих самих військових інженерів у Кам’янці-Подільському і раніше готували, перекладачів, юристів, фінансистів – у Києві, зв’язківців – у Києві й Полтаві… Нічого іншого у такому підході, як елементів інерції мислення та рудиментів радянського виховання, я не бачу.

 

- Прикрий нюанс у котре ідеї про реформування структури військових вишів з'являються у момент, коли оголошено набір і розпочинається вступна кампанія до них, що викликає зрозумілу розгубленість серед молоді, яка вирішила присвятити себе військовій справі…

 

- На жаль, Міністерство оборони не вперше схиляється до хибних рішень, яких я особисто не підтримав би. Навіть якщо абстрагуватись від того, що такі пертурбації й справді негативно впливають на набір. Тут помилка стратегічна: розпилення системи військової підготовки однозначно не піде на користь. Це крок, як би це коректніше сказати, недоцільний, можливо, навіть шкідливий.

 

ДЛЯ ДОВІДКИ

  

 

 

Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного заснована 1899 р. як школа кадетів піхоти. Власне 1 жовтня 1899-го  на території нинішньої академії відкрили Імператорську і королівську школу кадетів у Львові (нім. K. und k. Infanterie Kadettenschule in Lemberg). Цей заклад був єдиним у Галичині і шістнадцятим в усій Австро-Угорщині військовим навчальним закладом. Серед визначних її випускників – полковник Гнат Стефанів та отаман Богуслав Шашкевич, які відіграли важливу роль під час визвольних змагань 1917-1921 років.

 

Після розпаду Австро-Угорщини і до 1921 року комплекс споруд був закинутим. Із1921 року тут розташовувався Польський кадетський корпус №1 (пол. Korpus Kadetów Nr.1, із 1935 року – імені Ю. Пілсудського), перебазований з Кракова.

 

Після приєднання західноукраїнських земель до УРСР радянська влада розформувала навчальний заклад. З кінця вересня до 14 листопада 1939 року у приміщеннях колишнього кадетського корпусу був розміщений штаб Українського фронту.

 

Після його розформування тут розмістилося Львівське піхотне училище Червоної армії, яке, втім, уже через рік було переміщене до Острога. Потім тут діяло військово-політичне училище, створене 18 листопада 1939 року в м. Брянську Орловської області. Училище готувало офіцерів-політпрацівників. За роки німецько-радянської війни училище переміщували у російські міста Бобров та Халтурин, а відтак у Харків, і воно випустило за цей час близько 11 тисяч офіцерів.

 

У 1947 році училище переміщується до Львова і стає Львівським військово-політичним училищем (деякий час мало ім'я М.О. Щорса). Заклад готував офіцерів для служби у редакціях військових ЗМІ і культурно-просвітницьких закладах армії та флоту.

 

У 1962 році Львівське військово-політичне училище перетворили на вище. 30 квітня 1975-го указом президії Верховної ради СРСР Львівське вище військово-політичне училище було нагороджено орденом Червоної Зірки.

 

Після набуття училищем статусу вищого навчального закладу на спеціальному факультеті з серпня 1971 року навчалися військовослужбовці більш ніж 20 країн із чотирьох континентів: Східної Європи, Азії, Африки та Латинської Америки. Зокрема, чинний президент Монголії Цахіагійн Елбегдорж, що двічі поспіль перемагав у президентських виборах, навчався тут за спеціальністю «військова журналістика».

 

Зі здобуттям Україною незалежності створенням власних Збройних Сил розпочинається нова сторінка в історії Львівського військового інституту. Згідно з постановою Кабміну України №490 від 19.08.1992 року, 8 жовтня 1993 року на базі Львівського вищого військового училища і військових кафедр цивільних вищих навчальних закладів м. Львова було створено вищий військовий навчальний заклад нового типу, який першим в Україні був тісно інтегрований із системою цивільної вищої освіти, зокрема з Національним університетом «Львівська політехніка». Тим самим було започатковано реалізацію основоположного принципу Концепції військової освіти в Україні, закріпленого постановою Кабміну від 15 грудня 1997р. №1410 «Про створення єдиної системи військової освіти», де визначено, що «військова освіта інтегрується у державну систему освіти на засадах єдиної законодавчої та нормативно-правової бази».

 

У тісній інтеграції з базовим університетом Львівський військовий інститут розпочав з 1993 року готувати офіцерів за п'ятнадцятьма спеціальностями, зокрема такими, як «Бойове застосування механізованих підрозділів», «Бойове застосування аеромобільних (парашутно-десантних) підрозділів» (курсанти цих спеціальностей були переведені до Одеського інституту сухопутних військ у 1995 році), а також за спеціальностями «Фінансове забезпечення і економіка бойової та господарчої діяльності військ», «Правознавство» тощо.

 

18 листопада 2000 року за значні успіхи у підготовці кваліфікованих фахівців для українського війська та з нагоди 100-річчя підготовки офіцерських кадрів у Галичині указом Президента України Інституту присвоєно ім'я гетьмана Петра Сагайдачного.

 

Постановою Кабміну від 26 травня 2005 року №381 навчальний заклад реорганізовано у Львівський інститут сухопутних військ, і з 1 вересня 2006 року він здійснює підготовку військових фахівців за всіма спеціальностями Сухопутних військ ЗСУ.

 

Про це рішення нинішній голова ЛОР Олександр Ганущин розповідає: ще у 2005 році було вирішено, що єдиний військово-навчальний заклад з підготовки фахівців сухопутних військ буде у Львові. Тоді «змаг» було виграно в Одеського інституту сухопутних військ. Комісія, яку очолював заступник міністра оборони, відвідала усі військово-навчальні заклади країни, зважила усі переваги і недоліки та запропоновувала рішення. Тоді аналізували усе: й економічну складову (від комунпослуг до стану будівель), польову і полігонну бази, радіус до постійної дислокації військових частин. Досліджували також навчальну спеціалізацію, рівень викладання і міжнародні освітньо-військові зв’язки. У підсумку без жодних сумнівів перевагу надали Львову. Тим часом у Харкові утворюють факультет військової підготовки при Політехнічному інституті.

  

 

 

Але вже 5 вересня 2007-го прем’єр Янукович за результатами «громадського обговорення щодо збереження у південному регіоні України військового навчального закладу Одеського ордена Леніна інституту сухопутних військ та пропозицій Одеської обласної державної адміністрації, Одеської обласної і міської рад, народних депутатів України, громадських організацій» вже після початку навчального процесу у вишах вніс зміни до постанови № 381 про відновлення цього ВНЗ – постановою Кабміну № 1104.

 

Основні аргументи того часу були такими: над Одесою чинять «політичні розправи», в яких інститут став «розмінною картою»; патріотів України можна виховати в Одесі, як і у Львові, хоча перші й розмовляють російською мовою (в інституті виховано: більш як 100 героїв СРСР, багато генералів) тощо; інститут дуже старий, з традиціями ще царської та радянської імперій, йому чи то 100, чи то й 140 років (немає єдиного підходу); одеське студентство не обійдеться без освітніх послуг ОІСВ; місцеві ветерани «не переживуть трагедії» його реформування.

 

Ще до публікації постанови, 31 серпня, надійшла вказівка «вже й одразу» передислокувати на навчання до Одеси частину курсантського складу, відтак почався «наметовий етап навчань українських офіцерів», бо матеріальна база Одеського інституту не давала змоги забезпечити кращого.

 

Як нагадує Олександр Ганущин, тодішній голова Львівської ОДА Петро Олійник таки зумів переконати Президента України, і вже 29 вересня 2007-го з’являється конституційне подання на зупинення дії постанови за № 1104, а своїм указом № 899 Віктор Ющенко зупиняє подальше відновлення військового інституту в Одесі.

 

Аргументація: «На відміну від Львівського інституту, який здійснює підготовку військових фахівців для сухопутних військ за всіма спеціальностями, має для цього сучасну навчально-лабораторну та польову бази, що дає змогу проводити навчальні стрільби штатним пострілом з усіх зразків артилерійського та танкового озброєння, набувати досвід у спільних діях під час проведення міжнародних навчань…, відновлений постановою (1104-2007-п) Кабміну Одеський інститут сухопутних військ, штат та навчально-матеріальну базу якого значно скорочено (в тому числі надлишкове озброєння, військову техніку та підрозділи забезпечення), не може забезпечувати підготовки військових фахівців відповідного рівня. Відтак відновлення Одеського інституту, наявна навчально-матеріальна база якого не дозволяє забезпечити підготовки військових фахівців для виконання сучасних завдань Збройних Сил України, створює загрозу національній безпеці України».

 

У результаті курсантів повернули до Львова, а зміни до постанови «одеського зразка» скасували. Тим часом у Харкові тихенько животіє військовий факультет при «Політеху».

 

Із 1 вересня 2009 року (згідно з постановою Кабміну від 13 травня 2009 року №467) Львівський інститут сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного виведено зі складу Національного університету «Львівська політехніка» і перетворено на Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного з утворенням в її складі військового коледжу сержантського складу.

 

Проте у 2013 році, вже за Януковича-президента, одесити таки «відрізали» своє і повернули до себе на навчання десантників, розвідників та ще й ракетно-артилерійське озброєння на додачу. Робилося це за таємними наказами і прямими вказівками тодішнього секретаря РНБО А. Клюєва. Тим часом тодішні міністри Саламатін та Лєбедєв, за словами В. Ганущина, «спали і мріяли», як би взагалі ліквідувати Національну академію сухопутних військ у Львові й поступово повернути все назад до Одеси, а танкістів – до Харкова…

 

21 вересня 2015 року, відповідно до Указу Президента України № 551/2015, Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного надано статус національної.

 

ВІД АВТОРА

 

Не зайве нагадати, в тім числі й колегії Міноборони, що, згідно з Планом заходів із виконання Програми діяльності КМУ та Стратегії сталого розвитку «Україна-2020», у 2015 році було розроблено нову оборонну політику. З-поміж іншого, вона містить як поступовий перехід до стандартів НАТО (STANAG) та забезпечення функціональної оптимізації (скорочення дублюючих і зайвих структур), так і реформування та оптимізацію системи військової освіти з урахуванням найкращих практик країн-членів НАТО, в тому числі реформування системи освіти, що надається на кафедрах військової підготовки цивільних вищих навчальних закладів. Яким чином теперішня ініціатива колегії Міноборони вписується у ці стратегічні напрямки, зрозуміти важко… 

30 ЧЕРВНЯ – ЗНАКОВА ДАТА.

опубліковано 8 лип. 2017 р., 05:48 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 лип. 2017 р., 11:19 ]

Цей день символічний для українців усього світу. 30 червня 1941 року, на Народних Зборах у Львові, один із провідних діячів ОУН Ярослав Стецько виголосив надважливий для нації документ, який ввійде в аннали історії, як Акт 30 червня, – Акт відновлення Української держави. Тоді ж було створено уряд – Українське державне правління, прем’єром якого став Ярослав Стецько.

 

За день до цієї події до Львова прибуде майбутній Головнокомандувач Української Повстанської Армії Роман Шухевич. Попри важливі організаційні справи, він, схоже, мав приватний інтерес: разом із родиною відзначити свій 34-й рік народження. Роман народився 30 червня 1907 року. Але свята не було. Страшна звістка чекала його на порозі отчого дому. Його молодшого брата Юрія, студента, ліричного, музично обдарованого юнака, в перші дні російсько-німецької війни схопили енкаведисти, запроторили, разом з іншими молодими і талановитими українцями, в катівні тюрми на Лонцького. Які тортури довелося пережити Юркові перш, ніж його убили «брати, що прийшли зі Сходу», знає лише Всевишній. Його понівечене, в калюжах крові тіло знайшли після того, як червоні окупанти, рятуючи свої шкури, повтікали від німців, а ті, вступивши до Львова, відчинили в’язниці...

 

Очевидці кажуть, що після побаченого навряд чи злякає їх саме пекло. Розтерзані люди з пробитими черепами, із цвяхами, які убивці забивали їм у голови, рамена, жінки з відрізаними грудьми, розпоротими животами... Виродки, яких манила жага крові й споглядання чужих страждань, упивалися стражданнями українців, яких ненавиділи ненавистю пігмеїв, плебейською люттю до патриціїв духа.

 

У день свого народження та проголошення Акту 30 червня Роман хоронитиме свого єдиного рідного брата Юрка, з котрим ще недавно вони, двоє Шухевичів, концертували зі сцени оперного театру: Юрій мав прекрасний голос, Роман – музикував...

 

...Нацисти сприйняли Акт 30 червня як посягання на «єдино законну» владу Третього Райху в Україні, примушували Степана Бандеру та Ярослава Стецька відкликати Акт, а на їхню категоричну відмову зреагували приблизно так, як і їхні вчорашні соратники з Кремля. Членів УДП кинули за грати, деяких міністрів розстріляли, інших запроторили в концтабори. Три роки там провели Бандера і Стецько.

 

У відповідь на терор нацистів в Україні народилася УПА. Її боротьба тривала майже 15 років – за визволення українського народу від окупантів усіх мастей – німців, росіян, поляків. Першим щаблем до всенародної боротьби проти ворога став Народний здвиг у Львові 30 червня. Про його значення останній Головнокомандувач УПА Василь Кук написав так: «Народ перестав боятися своїх поневолювачів. Умер раб! Народився Борець! Месник! Завдяки боротьбі значно зросла національна свідомість народу на всіх землях України. З крові й жертв повстанської народної боротьби зародився національно-визвольний рух 1960-70 років..., рух за повну державну незалежність».

 

Тож нехай кожний українець запам’ятає дату, яка започаткувала відродження нації та її держави, дату народження Провідника УПА, 110-ліття якого нині відзначаємо, – 30 червня.

 

Слава Україні! Героям слава!

Хотят ли русские войны? (Автор: Колодій Микола)

опубліковано 25 черв. 2017 р., 06:45 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 черв. 2017 р., 06:46 ]

 

Аналізуючи типи і кількість броньованих бойових машин в різних країнах світу можна однозначно дати відповідь на поставлене питання. Однак треба пам’ятати, що бойові машини, які стоять на консервації в будь-якій країні, мають властивість зазнавати впливу корозії та інших факторів. Все це призводить до втрачання ними тактико-технічних даних, іншими словами до серйозних поломок. Отже, Росія завжди буде брати активну участь у збройних конфліктах. Куди ж дівати техніку?

 

Типи озброєння

Кількісний склад бойових броньованих машин у збройних силах станом на 2012 рік

 

Країни

Танки

гусеничні

Бойова машина піхоти (БМП)

Бронетранспортери

(БТР)

Розвідувальні броньовані

машини (РБМ)

Гусеничні

Колісні

Гусеничні

Колісні

Гусеничні

Колісні

1

США

6253

6452

 

5254

15694

 

348

2

Франція

637

609

100

 

4047

335

1467

3

ФРН

1385

2044

 

1161

1146

 

288

4

Італія

320

218

54

1817

629

 

300

5

Швеція

280

336

 

519

171

 

 

6

Польща

946

1297

 

 

279

 

376

7

Румунія

299

26

 

75

1010

 

 

8

Туреччина

4503

650

 

3643

560

 

250

9

Англія

386

575

 

2033

835

464

111

10

Австрія

231

112

 

367

91

 

 

11

Швейцарія

353

154

 

 

407

 

329

12

Україна

2988

3028

 

44

1398

 

600

13

Росія

23500

15680

 

5680

4900

 

2060

14

Ізраїль

3501

 

 

10418

46

 

408

15

ПАР

167

 

1200

 

810

 

176

16

Індія

4047

1455

 

 

331

 

110

17

Китай

7350

1140

 

2500

800

 

 

 

Сумарна кількість в країнах 1 –14 (без Росії): танків – 22082; БМП гусеничних – 15501; БМП колісних – 154; БТР гусеничних – 25331; БТР колісних – 26313; РБМ гусеничні – 799; РБМ колісні – 4477.

Знищення Академії сухопутних військ у Львові – наймаштабніша аферистична диверсія в незалежній Україні. (Автор: Горська Анна)

опубліковано 18 черв. 2017 р., 03:19 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 вер. 2017 р., 09:44 ]

 Ольга Давид:

Ідея поступового виселення Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного зі Львова якнайтісніше пов’язана з будівництвом елітного житлового кварталу на території колишнього заводу «Львівприлад», – заявляє голова Львівської обласної організації Української народної партії, заступник голови УНП Ольга Давид.

 

Ще на початку 2016 року УНП офіційно зверталася до Президента, Генпрокуратури, НАБУ, СБУ з вимогою перевірити правомірність затвердження Фондом держмайна Акта підсумкової перевірки виконання умов договору від 30.03.2007 року купівлі-продажу ЦМК ДП «Львівприлад» та зняття з контролю органу приватизації договору купівлі-продажу ЦМК ДП «Львівприлад» у 2013 році. Однак усі згадані державні органи відреагували формальними відписками. Вчасне реагування правоохоронних органів на звернення дозволило б повернути у державну власність те, що залишилося від «Львівприладу», а місту – цінні землі в центрі Львова.

 

«Сьогодні Львівська міська рада рекламує будівництво елітного кварталу на місці «Львівприладу» і подає це як високе досягнення у галузі інвестицій в економіку міста. Однак чого вартують ці інвестиції, коли вони безпосередньо підривають національну безпеку цілої країни? Тим більше, що досі не спростована інформація про російський слід цих інвестицій. Військові експерти в січні 2016 року наполягали, що висотні будинки за 300 метрів від Академії сухопутних військ не вкладаються у вимоги інформаційної безпеки Академії, яка в умовах війни в країні, фактично, є мозковим центром АТО з високим рівнем секретності, щодня готує офіцерів, які боронять незалежність України і віддають свої молоді  життя і здоров’я». – стверджує Ольга Давид.

 

Позиція УНП залишається незмінною. Академічна база військового навчального закладу має бути розширена за рахунок майна і земель колишнього «Львівприладу», а не розселятися по всій Україні, тільки заради того, щоб задовольнити апетити «бариг». До цього Львів зобов’язує не лише сучасна ситуація в країні, а й історичні передумови. Адже територія «Львівприладу» раніше належала першому військовому навчальному закладу на західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорщини  Кадетській школі піхоти. Повернення цієї території Академії сухопутних військ відновить історичну справедливість. Тут мають вирости сучасні гуртожитки і навчальні корпуси, які мають створити наукову базу для розвитку військової науки, зокрема в галузі ІТ-технологій. Всі інші проекти будівництва на території «Львівприладу» можна вважати добре спланованою диверсією, яка має бути розслідувана, а винні – покарані, – заявила лідерка УНП.

 

Довідка: у січні 2016 року відбулася прес-конференція, на якій було заявлено про ймовірну підготовку до диверсійних дій у зв’язку з забудовою території колишньої території заводу «Львівприлад».

 

Запис прес-конференції за лінком: http://dailylviv.com/news/sytuatsiyi-i-pryhody/rosiyany-zruinuyut-u-lvovi-diyuchi-bomboskhovyshcha-aby-pobuduvaty-tam-ofisni-tsentry-polityk-27109

 

http://lvnews.org.ua/post/view/1497532543-znischennya-akademii-suhoputnih-viysk-u-lvovi---naymashtabnisha-aferistichna-diversiya-v-nezalezhniy-ukraini

Нова «стратегія» військової освіти Полторака чи знищення Академії сухопутних військ у Львові? (Автор: Посипанко Дмитро)

опубліковано 18 черв. 2017 р., 03:14 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 вер. 2017 р., 09:44 ]

 Про ініціативу створення військового інституту для підготовки майбутніх офіцерів танкових підрозділів, на базі факультету військової підготовки Харківського політехнічного інституту, Міністр Полторак оголосив вперше 5 червня на своїй сторінці у ФБ.

 

Після цього були ще 3 повідомлення у військових ЗМІ, які підпорядковані Міноборони. І все! Здавалося б, що ідея потрібна і важлива в умовах воєнних дій на сході України. Але наша влада, не була б нашою, якби за цими благими намірами не приховались приватні інтереси.

 

А ще гірше те, що ці приватні інтереси не лише зачіпають долі сотень родин українських військовослужбовців, але реально загрожують національній безпеці України.

 

За доброю ідеєю створення Харківського інституту танкових військ стоїть бажання нинішнього міністра Полторака зробити перший крок у розформуванні Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, оскільки саме цей військовий виш зараз готує офіцерський склад усіх видів сухопутних військ, в тому числі і танкових.

 

І якби 1 червня Львівська обласна рада не прийняла звернення, у якому висловила свій рішучий протест проти таких планів Полторака, то ніхто б навіть і не дізнався, що Колегія Міноборони уже прийняла відповідне рішення і проект постанови Кабміну уже готується до розгляду.

 

Згодом стало відомо, що переведенням «танкістів» зі Львова до Харкова, наш геніальний міністр не обмежився. В найближчих планах є також перенесення з міста Лева факультету підготовки спеціалістів бойового (оперативного) забезпечення у Кам’янець-Подільський, а факультету ракетних військ і артилерії до міста Суми.

 

Фактично усі ці ідеї Полторака не лише зруйнують перспективи створення за прикладом НАТО (куди ми нібито за найсвіжішим рішенням парламенту стратегічно крокуємо) видового навчального закладу сухопутних військ і знищать потужну військову школу, яка так довго будувалася саме тут – у Львові, але й перетворять потужний військовий вищий навчальний заклад у якийсь незрозумілий Інститут морально-психологічного забезпечення Збройних Сил України, або, говорячи людською мовою, в естрадно-циркове училище.

 

І це в умовах війни! І це в умовах тотальної нестачі офіцерських кадрів в Україні! І це в той час, коли майже три сотні випускників Академії нагороджені високими державними нагородами за мужність і героїзм, проявлені у ході АТО, а восьмеро (з них троє – посмертно) стали Героями України.

 

Такі ідеї чиновників Міноборони не є новими. З’явились вони у далекому 2007 році. Останні «новаторські» ініціативи про перенесення академії сухопутних військ зі Львова до Одеси вже у 2013 році титанічними зусиллями тодішнього очільника Львівської ОДА Віктора Шемчука вдалося зупинити.

 

Тоді – в часи Януковича, це можна було зрозуміти, оскільки обороною відали представники і громадяни Російської Федерації, для яких обороноздатність нашої держави була чужою, а на Львів вони дивились лише на карті України, як на територію ворожої держави. Чому така ідея виникла тепер, важко зрозуміти. Але спробую це зробити.

 

Мені слабо віриться у те, що ця ідея виникла в Полторака для того, щоб остаточно знищити систему професійної підготовки офіцерських кадрів для Української армії і таким чином ще більше послабити обороноздатність нашої держави. Принаймні, хочеться вірити, що на такі умисні дії чиновників Міноборони одразу б відреагували у РНБО, СБУ чи Генпрокуратурі.

 

А от те, що теперішній Міністр оборони хоче конкретно заробити на цій афері, виглядає досить правдоподібно. Адже для того, щоб створити такий Інститут в Харкові, потрібні шалені кошти. Там не лише немає належних приміщень для проведення навчання, там відсутні приміщення, де б можна було поселити, як викладачів цього майбутнього інституту, так і курсантів, які проходитимуть там навчання. Ба більше, там немає навіть полігону, який хоча б приблизно нагадував той, який ми маємо в Яворові.

 

Яворівський полігон уже давно не полігон, а Міжнародний центр миротворчості та безпеки, де постійно відбуваються масштабні міжнародні навчання із залученням країн-членів НАТО. Якось мало віриться в те, що такі спільні українсько-натівські навчання будуть відбуватись біля кордонів з Російською Федерацією.

 

Масштаби капіталовкладень у цю ідею ви собі можете уявити. Сумнозвісна «стіна Яценюка» виглядатиме дрібним проектом в порівнянні з побудовою Інституту танкових військ.

 

Мені взагалі слабо віриться в те, що це ідея Полторака. Це все більше схоже на ідею людини, яка і лобіювала його призначення на цю посаду. А саме, Міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. У цього чоловіка особливе ставлення до Львова. Виглядає так, що Львів у складі України так само йому заважає, як і його попередникам в часи Януковича. І кожним своїм кроком чи рішенням він намагається, як мінімум, ізолювати від «великої України». Але це лише мої здогадки і припущення.

 

Чому був обраний Харків? Тут все дуже просто. Це вотчина того ж Авакова і місто, з яким тісно пов’язаний сам Полторак. Саме там він протягом більше десяти років очолював міліцейський виш. Вибачте за жаргон, але колишніх мєнтів не буває. Ідея призначення міліціонера за своєю суттю і природою очільником оборонного відомства країни в часи війни була одразу незрозумілою, особливо для військових.

 

Керувати внутрішнім карально-репресивним апаратом (чи готувати кадрів для нього) і забезпечувати оборону держави це кардинально різні речі. Тут потрібна не лише тактична підготовка, але вміння стратегічно бачити ситуацію. А в часи агресії, ці навики мають бути подвоєні або навіть потроєні.

 

Чи має Полторак такі навики? Особисто я сумніваюсь. І навіть рішення про розпорошення видового вишу – Академії сухопутних військ, по різних містах України – це зовсім не стратегічне рішення для країни, яка протягом трьох років веде військові оборонні дії саме сухопутними військами. І тут не потрібно бути військовим експертом, щоб зрозуміти, що офіцери, які пройшли комплексну підготовку на базі вишу, де представлені усі види сухопутних військ, набагато кращі за офіцерів, які будуть готуватися лише на базі одного виду військ. Але і це не найгірше у цій всій ситуації.

 

Найгірше те, що в часи війни, Міністр оборони вирішив віддати навчання майбутніх офіцерів цивільному закладу. Замість того, щоб навчати наших майбутніх оборонців воєнно-тактичним діям у справжньому військовому закладі з величезною історією і необхідною базою, вони хочуть, щоб наші офіцери вчилися у політехнічному інституті предметам, які взагалі не пов’язані з військовою справою. Фізика, хімія і математика – це, звичайно, дуже важливі навчальні предмети, але не для тих, хто повинен вміти влучно стріляти, стратегічно мислити і вміти тактично діяти з різними видами військ. Тому допустити знищення такого унікального закладу, як Національна академія сухопутних військ, є просто злочином перед своїм народом.

 

На жаль, поки що в цій ситуації ми бачимо рухи для її збереження з боку журналістів, експертів та найвищого представницького органу Львівщини – обласної ради. Хочеться вірити, що на ці недалекоглядні ідеї з Києва, відреагують і нинішній голова Львівської ОДА Олег Синютка, і народні депутати України, особливо ті, які представляють Львівщину.

 

Хотілося б, щоб і Львівський мер висунув врешті голову зі свого сміття і подивився, що робиться у місті, яким йому довірили керувати тисячі львів’ян. Сподіваємось і на представників Львівщини у Кабінеті Міністрів України, які просто зобов’язані «зарубати» пропонований Міноборони проект урядового рішення. Та й втручання Верховного Головнокомандувача Порошенка не завадило б цій всій ситуації. Пора вже забути про безвізову ейфорію і показати всім, хто ж насправді управляє Україною і відповідає за її оборону і національну безпеку.

 

Щоб не бути голослівними, ми також взяли коментарі з цього приводу народного депутата України Дмитра Тимчука та екс-голови Львівської облдержадміністрації Віктора Шемчука.

 

Народний депутат України, член Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони, координатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук:

 

«Я не можу бути об’єктивним, з огляду на те, що я свого часу закінчував саме Львівське військове училище, але… Коли йшлося про створення видових ВНЗ, щоби був один Інститут сухопутних військ, один – повітряних сил, один – для ВМС, тоді було чимало суперечок, але ідея була зрозумілою. Всі ці військові навчальні заклади, які залишилися на території України після розпаду СРСР не були зорієнтовані суто на Україну. Вони входили в систему військової освіти СРСР: було державне замовлення на фахівців і, відповідно, по всій території СРСР були заклади, які готували їх.

 

Коли Україна відбудовувала свої оборонні сили, орієнтуватися на цей уламок системи військової освіти часів СРСР було дурнею. Навіщо було Україні, коли в останніх планах Януковича (ще перед його втечею) було заплановане скорочення війська до 120 тисяч осіб, утримувати цілі військові виші, які готують, наприклад, зв’язківців? Для такого невеличкого війська це зайве.

 

Але зараз, коли ЗСУ різко збільшують чисельність, потрібно набагато більше фахівців. І виникає питання, чи Львів справляється з виконанням цього завдання. Академія – це не лише той об’єкт, який ми бачимо на вулиці Стрийській. Це величезна махіна, і у Львові знаходиться лише невеличка її частина. За нею стоїть ще Новояворівський полігон – навчальний центр, де готується сержантський склад, проходять курси підвищення кваліфікації для офіцерського складу, зрештою, це «машина», яка нараховує зараз близько 18 тисяч осіб. Крім того, там все функціонує за допомоги наших західних партнерів – це майданчик для обміну досвідом з країнами НАТО.

 

І зараз ставити питання про те, щоби за якоюсь однією спеціальністю створювати навчальний заклад в іншому місці, дивно. Якщо Львів не справляється з цим завданням, треба почути аргументи і подивитися на цифри – у чому полягають проблеми. Можливо, їх можна вирішити на рівні Міноборони. Ми повинні розуміти, що створення навчального закладу на рівному місці – це колосальні кошти, яких зараз у бюджеті просто немає. Навчальної бази, як такої, у Харкові немає – все потрібно створювати фактично з нуля.

 

Якщо робити такий крок по переведенню, то особисто я хотів би почути наступне:

Чи є якісь проблеми у підготовці Львовом цих фахівців? Якщо немає, то виникає питання, а навіщо тоді винаходити велосипед і створювати ВНЗ у Харкові?

 

Економічне обґрунтування. В яку копійку нам це виллється?

 

Зрештою, якщо є вже навчальний заклад, який готує фахівців фактично за усіма спеціальностями сухопутних військ, навіщо розкидати це на різні міста? Коли готуються, наприклад, фахівці для механізованих військ, військ зв’язку, інженерно-саперних військ тощо вони можуть зараз відпрацьовувати всі питання, які стосуються взаємодії військ на одному полігоні, у тому ж Новояворівську, а відокремлювати з усього лише танкістів, які будуть працювати самі по собі, мені здається, не буде корисним. Питання взаємодії військ під час конфлікту стоїть мало не на першому місці».

 

Заступник голови Кваліфікаційної дисциплінарної комісії прокурорів, народний депутат України VІ скликання (2007-2012), екс-голова Львівської обласної державної адміністрації (2013) Віктор Шемчук:

 

«Цього категорично не можна допустити. Це просто знищення академії, знищення нашого військового потенціалу на заході країни. Це недалекоглядна ідея і злочинне рішення. Якби у нас був оголошений стан війни, людей, які це вигадали, можна було би віддати під трибунал, судити за військову зраду. До речі, оцінку цим діям мало б уже зараз давати СБУ та військова прокуратура. Пам’ятаю, як у 2013 році це уже намагалися просунути, як хотіли розірвати угоду і припинити спільні із НАТО навчання на полігоні Центру миротворчості і безпеки Академії сухопутних військ. Скільки сил і засобів нам із генералом Ткачуком тоді прийшлося прикласти щоб переконати владу і командування військ НАТО в Європі, скільки дискусій із генералом Ходжесом ми тоді провели. І ми переконали усіх, тоді цього не допустили.

 

Зараз це виглядає, як якась диверсія. Я не зовсім розумію, чому таке робиться – у 2015 році визнати авторитет Академії сухопутних військ та надати їй статус Національної, а зараз тупо нищити? Тут може бути або дурість і недалекоглядність, або відверта провокація. Ну не можна ж переносити з західної України, з міста, яке майже на кордоні з Євросоюзом, з тилу такі важливі стратегічні об’єкти на територію, яка знаходиться так близько до фронту.

 

Навпаки, досвід Першої чи Другої Світових воєн показують нам, що заклади такого роду, стратегічні об’єкти і підприємства необхідно тримати в тилу, у захисті, щоби люди могли працювати на благо країни, вчити професіоналів і готувати резерви. Такі недолугі дії становлять реальну небезпеку для майбутнього нашої держави.

 

Звісно, можна казати, що зараз нам необхідно більше саперів, більше інженерів і танкістів. Але якщо вони потрібні, то необхідно створювати додаткові факультети у Харкові, Сумах, деінде, готувати для того необхідну матеріально-технічну база, а не забирати функціонуючі підрозділи з академії зі Львова.

 

Насправді, я переконаний що цього все ж не станеться. Громада, військові та усі, хто розуміє значення Національної академії сухопутних військ імені Гетьмана Сагайдачного для України, мають виступити проти цього, повстати на захист і відстояти нашу Національну академію у Львові. Бо це наша реальна міць і кузня тих офіцерів і воїнів, яким захищати Україну і Європу, відвойовувати Донбас і Крим. Суспільний розум має перемогти дурні захцянки».

 

Дмитро ПОСИПАНКО, політичний оглядач, спеціаліст, який займається комунікаціями, доступом до публічної інформації та демократією участі. Ведучий суспільно-політичної програми «Фракція» та перших телевізійних громадських обговорень «Право на вибір» на телеканалі «Перший Західний». Освіта: вища, магістр державного управління, випускник Національної школи публічної адміністрації у Варшаві. 

1-10 of 448

Comments