Рубрики‎ > ‎

Політика


Програли битву? (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 23 квіт. 2019 р., 11:11 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 квіт. 2019 р., 11:11 ]

 

Поразка П.Порошенка на виборах має в своїй основі кілька причин.

 

По-перше, навіть сконсолідована маса українців з високою національною свідомістю не була одностайною щодо оцінки діяльности президента. Не виключено, що навіть з цього середовища виборці голосували проти діючого президента. Але, ймовірно, це була мінімальна кількість виборців.

 

По-друге, найбільший відсоток противників перепадає на ту біомасу, яка через свою побутову свідомість перепускала найважливіше для себе — добробут, який, на жаль, неможливо встановити в умовах війни з Росією і слабким наповненням бюджету через корупцію в усіх ешелонах влади. Вимога біомаси — негайно підняти найнижчу заробітну плату і найнижчі пенсії. Зрозуміло, що відповідяльним за це є Прем’єр-міністр і вся структура Кабінету міністрів, яка займається економікою держави. Переадресування згаданих вимог на президента є популістським, примітивним розумінням обов'язків президента і Кабінету міністрів.

 

По-третє, діяльність п'ятої колони, в якій зосередилась російська меншість на всій території України (біля 8 млн. населення), в більшости негативно наставленої проти держави, вона перебуває під колосальним впливом російської антиукраїнської пропаганди.

 

По-четверта, помилки президента, на які він сам звертає увагу, але які не зміг уникнути з різних причин. Звісно, головну увагу П.Порошенко звертав на свої обов'язки, виконання яких вважав вкрай необхідними. Може, саме тому, що акцент був покладений саме на них, президент здобув всесвітнє визнання державника, якому немає рівних серед президентів України до нього.

 

Програна битва? Але, як відомо, президент має намір і надалі “бути в політиці” і відстоювати той шлях, на який вступила Україна — стати членом ЄС і увійти до НАТО, як колективної оборони в разі нападу на Україну. Це, справді, єдиний і виключний шлях, збочення з якого однозначно веде до російської окупації і перетворення України на російську колонію.

 

Це дуже добре усвідомлюють українці, які стоять на платформі незалежности, і байдуже біомасі, яка дбає лише за власний шлунок і власні кишені... Тут, між цими групами населення, лежить глибоке провалля. Але це не означає розколу України, оскільки біомаса живе на всій території України, а свідома частина населення, так чи інакше повсякденно контактуючи з цією частиною населення, намагається переконати, схилити їх в бік державности. Це довгий процес самоусвідомлення низів. Помилка усіх освітніх, пропагандистських, політичних структур полягала в тому, що вони майже або й зовсім не працювали над усвідомленням цього населення. Біомаса залишалася зі своїми інтересами та орієнтаціями, заглиблена виключно в свої проблеми.

 

*     *      *

З моменту програшу вже слід робити певні прогнози щодо загальної ситуації в державі, яка опинилася перед гострими загрозами аж до втрати незалежности. І цю думку годі відкинути навіть найбільш оптимістично настроєним громадянам.

 

Особа новообраного президента викликає ряд думок, які тут будуть викладені для обговорення, яке, на мій погляд, слід виносити на широку громадськість і таким способом уникнути непередбаченого, бути готовим для відповіді.

 

У виборчому процесі, як відомо, претендент Зеленський уникав прямих зустрічей і навіть після зустрічі на “Олімпійському” стадіоні не з'явився на прямій дискусії в ТБ, що означало порушення закону. Іншими словами, виборець дуже мало був ознайомлений з майбутнім переможцем, тим більше дотеперішні його висловлювання викликали категоричну його неприйнятність. Йдеться, про зневажливі вислови Зеленського з приводу мови, релігії і віри та національности української, в образі України, яку називав непристойно і вкрай аморально. В сумі це викликало справедливе обурення. Як не дивно, на стадіоні він назвав терористів “повстанцями”, тим самим дуже переконливо показав, що він у повній залежности від російської пропаганди.

 

Під час дуже короткої зустрічі з журналістами, в день виборів, Зеленський зробив спроби змінити свою фразеологію в бік справедливих зауважень з боку національно-патріотичних сил держави, коли журналісти почули, що він згідний розвивати мінські угоди щодо припинення війни і згідний на норманський варіант переговорів. Але ні слова ми не почули про проєкт контролю на окупованій території сил ООН, про дальший шлях, визначений попередником, до ЄС і НАТО. Саме це викликає тривогу з приводу ймовірної зміни шляху...

 

Національно свідоме громадянство не позбавлене тривоги з приводу можливого загальмування чи припинення процесу національного відродження, насамперед зв'язаного з всебічним розвитком української мови як єдиної державної мови, коли опозиційна проросійська структура в особі опозиції в парламенті постійно прагнула в цій ділянці докорінної зміни і введення другої державної мови. Україна на такі уступки в ніякому разі не може йти, бо це означало б, що держава нібито “двокорінна”, що насправді не відповідає дійсности. На території України головну масу населення становлять українці, і саме це дає підстави називати державу Україна. Ідея “малоросійства”, роздроблення етнічної території на “республіки”, проголошених терористами, розраховане на розчленування держави і її остаточне припинення існування.

 

Як поведеться новообраний президент, покаже найближче майбутнє. Але вже після 100-денного управління державою президент змушений звітувати про успіхи, яких він домігся. В умовах економічної ситуації в Україні озвучення боротьби з бідністю є всього на всього “бляшані обіцянки”, які на вітрі видають звуки і блистять на сонці, але не означають справжніх змін.

 

Суспільство абсолютно не поінформоване про майбутні ключові призначення президента, і саме вони дадуть змогу оцінити ці зміни і передбачити напрямок, в якому буде рухатися держава. Кожна особа, призначена президентом на відповідний пост, потрапляє під пильне спостереження громадянського суспільства, що вимагає повної відкритости і однозначного розуміння заявленого в слові і здійсненого насправді. В цій ситуації подвійна гра неможлива.

 

З'явилася інформація, що нібито новий президент закличе в Україну Ревачі, румунського прокурора, яка пересадила в тюрму всю румунську корупцію серед вищого чиновництва. Якщо вона прийде в Україну, можна сподіватися такого ж чину, це, справді, було б непогано.     

 

Нарешті, ще одне, власне, зв'язане з судочинством. Ще під час виборчого процесу Коломойський звернувся з вимогою повернути Приватбанк. Наразі опонентом повернення є саме управління банку, в той час коли суд повідомив про неправове проведення націоналізації банку. В цьому процесі українську сторону підтримав МВФ. Чи не роблять скороспішних висновків українські судові органи, передбачаючи прихід нового президента і таким способом вже “стеляться” під нього, явно демонструючи свою юридичну неспроможність. В цьому ж плані є судове рішення про повернення капіталу синові Януковича... Розпочату П.Порошенком реформу судових органів доведеться продовжити і завершити Зеленським при наявности недостатньої кількости юридичних спеціялістів.

 

*     *     *

Перемога Зеленського напрошується на паралель з обранням Януковича президентом. Історія драматична і трагічна. Але в цьому паралель закінчується. Зеленський переміг державника, який чимало зусиль приклав на вихід із руїни, яку залишив після себе Янукович. Цього не слід забувати, коли зустрінемось з новими проблемами, які необхідно вирішувати якнайшвидше.

 

ЗМІ повідомляють, що вибори об'єднали Україну. Це “об'єднання” віртуальне, бо фактично голосували за Зеленського різні групи населення і з різними своїми “уставами” щодо Порошенка і Зеленського.

 

Не віднімеш у Порошенка фактора державности і у Зеленського — фактора обновлення.

 

Проте недобрим є наявність не об'єднання, а розходження двох факторів. Адже фактор державности в устах Зеленського майже не прозвучав або заявлений дуже приглушено, не озвучений на повну потужність. Виборець Зеленського досі не отримав відповіді, в якій державі ми житимемо... Це насторожує, змушує замислитись і “самоорганізуватися” громадянському суспільству на випадок певних дій. Зеленський ніби забув, що він став президентом громадянського суспільства. Отже, чекай його виклику (ці виклики вже є!) і будь готовий відповісти на них. Наразі існує ситуація, коли точка “не повернення” ще не перейдена, як виклик для “прощупування” перших і наступних кроків. Цієї “точки” не пройшов і Зеленський.

 

Громадянське суспільство свідоме, що тривання “не перейденої точки” не є безконечним. Пригадаймо, як ця ж таки точка привела Януковича до втечі і викликала зрив усього суспільства на зміни.

 

“Не перейдена точка” є своєрідним попередженням Зеленському не повторити помилок одного з президентів, який повністю пішов під чобіт Путіна. Проте серед виборців Зеленського є немала частина виборців саме такої орієнтації, що засвідчує заява Медведчука про підтримку Зеленського. “Митний союз” для громадянського суспільства вже канув у минуле, але він є в умах усіх, хто хоче саме в цьому, московському напрямку рухатись...

 

Саме тут закладена вибухова сила протистояння між “за” і “проти”, навіть тоді, коли Зеленський нібито озвучив небажання співпрацювати з Медведчуком... Тобто протилежні сили: “за” (московський напрямок) і “проти” (виборці і Порошенка, і Зеленського) будуть протистояти всю каденцію нового президента до моменту вступу в ЄС і НАТО, якщо він відбудеться...

 

Не виключено, що буде включена пропаганда “безблоковости” (що, до речі, звучала і під час виборчого процесу з боку групи Зе), конституційних змін саме в цей бік. І, певна річ, мусить бути озвучена позиція влади в особі нового президента.

 

Ще до переобрання Верховна Рада зобов'язана прийняти закон про мову. Не менш важливий закон про зняття недоторканости депутатів. Та частина депутатів, яка не підтримує цього закону, власне й “грішна” корупційними махінаціями; пройти їй під час наступних виборів до парламенту фактично буде неможливо.

 

Заява про “нові обличчя”,орієнтація на омолодження парламенту, все ж таки, мала б конкретизуватися вагомими застереженнями: потрібні не просто молоді, а знаючі і досвідчені політики, юристи високої кваліфікації і чесні, патріотично настроєні, які служитимуть народові, а не власному збагаченню. Оновлення парламенту потрібне, але воно мусить стати продумане досвідченим інтелектом, щоб не потрапити у пастку, розставлену власними руками.

 

Як кажуть в народі: “Поживемо – побачимо”...

 

Львів, 22 квітня 2019

Вибори 2019 (6). (Автор: Колодій Микола)

опубліковано 4 квіт. 2019 р., 08:49 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 квіт. 2019 р., 08:49 ]

Вибори. Вибори. Вибори. Що вони навіюють?

 

Згадується стара бувальщина. Необхідно було вибрати начальника. Зупинились на двох кандидатах. Пішли до українця. Він працював біля хати.

- Петре, ми хочемо вибрати тебе начальником.

Петро випростався, підійшов до них.

- Знаєте, а чи зможу я успішно справлятися з обов’язками начальника? Зрештою мені потрібно порадитись з дружиною. Давайте я за день-два дам вам відповідь.

 

Пішли до московита. Він сидів на скамєйці біля багатоквартирного будинку. Висловили йому мету приходу.

Пєтя тут же піднявся зі скамейки і мовив:

- Я готов. Только обождите меня минутку, я пойду в квартиру надену штаны и пойдем.

 

Для чого згадалась ця бувальщина.

 

Майже рік тому в суспільстві обговорювалась можливість балотування на посаду президента Вакарчука. Загальна думка «суспільства».

- Та який з нього може бути президент! Він співак.

 

Не згадувалось, що він відмінно закінчив фізичний факультет в ЛДУ, пройшов відповідний вишкіл у вищому навчальному закладі в США. Надзвичайно ерудована, шляхетна людина. Його Батько зробив колосальні позитивні зміни в системі освіти всієї України.

 

Однак Святослав думав, радився, а час проминув.

 

Тепер «суспільство» буде вибирати клоуна.

 

Це дозволяє стверджувати, що комплекс меншовартості міцно сидить в головах українців.  

Вибори 2019 (5). (Автор: Бучковський Тарас)

опубліковано 24 лют. 2019 р., 09:35 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 лют. 2019 р., 09:35 ]

Одна мова – одна нація! 

Цивілізовані національні держави живуть від одних національно-демократичних виборів до інших, не менш демократичних, тоталітарні – від революції до революції, а наша Україна, так виглядає, від однієї політ/рекламної кампанії – до іншої (бо складно назвати цей фарс виборами з точки зору класичної політології).

 

Добре пам’ятаємо і витвори янукАзаВОРів «вислухаю кожного» й «Україна-для людєй» (так гадаю, люді оці, «масквамовні», й склали кістяк сепаратистів-терористів на Донбасі, котрі запросили сусіда-ворога до нашої спільної оселі).

 

Потім було «коаліційне» про «стонадцять» реформ, з яких жодна так і не реалізована. Тепер ось – «армія, МОВА, церква». З цієї тріади про військо писатимемо постійно (під рубрикою «Геть «совітську» армію!!!»), про українську Помісну Церкву надалі вести мову потрібно в діалозі Вселенського Патріарха тільки з чинними в Україні УПЦ КП й УАПЦ, бо знову чигає небезпека масового проникнення в новостворювану в Україні митрополію Константинограда московсько-гебістських попів, а от про ДЕРЖАВНУ МОВУ маємо сказати таке.

 

Свого часу просунуте в нашу Конституцію окреме згадування «обчєпанятного» язика дозволяє декому домагатись для москвамови мало не офіційного статусу. Ясно, слова з Основного Закону під час війни не викинеш, але прийняття окремого закону «воєнного часу» «Про мову держави-окупанта» повинно розставити крапки над «І» в питанні «язика», яким послуговується на побутовому рівні одна з нац/меншин в Україні, котра наразі є заручницею агресії Кремля (залишаючись такою аж до звільнення ВСІХ окупованих територій України).

 

Однак, ще раз наголосимо (у Віснику львівських республіканців про це вже йшлось, з покликанням на українську письменницю Ларису НІЦОЙ): за 382-ю статтею Кримінального Кодексу України порушників будь-якого рішення Конституційного Суду (наразі, йде мова про рішення №10-рп/99 від 14 грудня 1999 року, справа про застосування української мови) щодо обов’язковості державної мови в усіх сферах суспільного життя, тобто ВСЮДИ, окрім свого дому, карають штрафом або ТЮРМОЮ – до 3-х, посадовців – до 8-и років. Залишилось виконувати ЦЕ правоохоронцям і контролювати дотримання виконання силами громадськості.

 

Так от, навіть у практично повністю україномовній частині держави (Львівській області) чинна влада на чолі з представником Гаранта від контролю дотримання української Конституції й законодавства самоусунулась.

 

З часів попередньої влади українофобів успішно функціонує ресторан "Ё-моё" в Трускавці. Вивіски крамниць й реклама на Львівщині, передовсім у Львові, рясніють москалізмами на кшталт АЛЬОНУШКА, АНТОШКА, МАША, МІШУТКА чи якимись дивакуватими для вух українця назвами латинськими літерами (на тій же масквамовній основі), як от крамниця парфумів PROSTOR чи магазин електроніки MOYO, курсує транспорт до «Ж/Д вокзалу». Є ще мовні покручі, котрі написані «латинкою», але можна читати по-нашому як «мерці», «блю/воте», «аліки», «йолла» або ж «Ала міньїт».

 

Окремо слід вести мову про захист споживача-українця, котрий змушений купувати дитині шоколадку українського виробника, де на обгортці великими літерами ТІЛЬКИ двомовний напис (РУский/ENglish) або ж дитячу іграшку зроблену за кордоном, де в російському варіанті перекладу пояснювального надпису вказано «содержит мелкие детали», а українською це речення вже не перекладене.

 

Масквамовна преса (її існування у вільному продажі взагалі достойне не лише морального осуду) вже як би скромно змінила назву, скажімо «Комсомольская Правда в Украине» на абревіатуру «КП», але ж не треба нас тримати за «лохів», котрі не розуміють, що МК – це був «мацковскій камсамолєц», а БМ – «банк Маскви».

 

Подібних прикладів сила-силенна, й усі вони так чи інакше порушують чинне законодавство, але ніхто не притягає ні продавців-підприємців, ні відповідні юридичні особи, перелік самих назв-мовних покручів чиїх може зайняти не одну сторінку тексту, до ЮРИДИЧНОЇ відповідальності, передбаченої ЧИННИМИ нормативними актами. Бо насправді, навіть у майже всуціль україномовній в побуті нашій Львівщині, виконанням згаданого вже рішення Конституційного Суду щодо нашої мови, «якій державою надано правовий статус обов'язкового спілкування у публічних сферах суспільного життя», ніхто у виконавчій владі ПРЕДМЕТНО не займається. В той час як масквамовні Інтернет-ресурси вже заклопотані, цитую їх мовою: 18.09.2018 «Львовский областной совет принял мораторий на использование русскоязычного продукта в публичных местах в области до прекращения оккупации Украины». Але чи збирається хтось й це рішення робити РЕАЛЬНОЮ практикою на Львівщині?? Запитання риторичне…

 

Отож, пане Президенте, в особі пана голови ЛОДА, львівського, трускавецького й інших міських голів, припиняйте дурити львів’ян закликами на кшталт «Є мова – буде нація», краще контролюйте застосування чинного мовного законодавства на теренах ввірених Вам міст і області, й не потрібно буде витрачати народні кошти на пусті політ/рекламні кампанії, коли слова Ваші вочевидь розходяться з ділами. А то допоки на привокзальній площі львів’ян і гостей міста зустрічає не просто вивіска, а ще й реклама «СБЄРБАНКА» (скромняги, правда, забрали з назви фінустанови назву країни-агресора, що, звісно ж, не змінило суті), – вірити в щирість слів розташованого поруч «бігборда» Петра Порошенка НЕМОЖЛИВО. …

 

Бо навіть класик ЇХ літератури Козьма Прутков ще в середині позаминулого століття у велемудрих «Плодах роздумів» сказав: «Якщо на клітці слона побачиш напис «буйвол», не вір очам своїм!»…

Вибори 2019 (4). (Автор: Колодій Микола)

опубліковано 12 лют. 2019 р., 11:32 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 лют. 2019 р., 11:32 ]

Політична перспектива

 

Минулого тижня відбулось зібрання любителів політичних досліджень в рамках «Політична перспектива».

 

Обговорювались різноманітні погляди на хід політичних подій в Україні. Присутні висловлювали найймовірніші припущення, які потім піддавались обговоренню. Оскільки любителі були зрілого віку, які вже мають сформовану особисту шкалу цінностей, то метою зібрання було обговорення різноманітних перспектив, а не переконання співбесідників.

 

В основному обговорювались тенденції боротьби за президентство. Наявність великої кількості кандидатів у президенти розглядали під версіями:

- хоче стати президентом;

- заявити на всю Україну про себе рідненького;

- нагадати, що партія, представником якої він є, існує;

 

Стверджували любителі, що:

- думка «кухарка може керувати державою» є наслідком виховання радянською владою «homo sovetikus», тобто фіксується нездатність претендентів реально оцінити свої розумові здібності, чим підтверджується їх відсутність у них;

 

Політичні маніпуляції олігархів:

- вони вважають, що суспільство глупе;

- можливість нашіптувати і насаджувати суспільству певні сентенції, щоб воно рухалось в потрібному їм напрямку;

- знову насаджують вибір між злом і більшим злом, однак є і відмінність – між брехуном і більшим брехуном, клоуном і більшим клоуном;

- обкрадаючи кожного громадянина, сидячи на грошових потоках з бурштину, митниці, лісу, контрабанди, газу, електроенергії і т. д. мають фінансову можливість утримувати ЗМІ, які правди не скажуть, а сформують певний стереотип в людини;

 

Дії або бездіяльність суспільства:

- суспільство не структуроване;

- висока заплутаність в політичному просторі;

- суміш різноманітних поглядів в однієї людини;

- відсутність партій при наявності різноманітних олігархічних угрупувань імені Порошенка, Тимошенко, Ахметова, Коломойського, Пінчука, Клюєва, Льовочкіна і т.д.

- телебачення є головним засобом впливу олігархату на свідомість людини – на даному етапі переважає зомбоящик, а не мозок пересічної людини;

- відсутність моральних авторитетів у суспільстві – наслідок цілеспрямованої діяльності олігархів, оскільки на їх фоні здирництво олігархату стає напрочуд очевидне;

 

Куди рухається держава:

- маємо свою державу, хоча на сьогодення рухаємось в невірному напрямку; «в 30 роках минулого століття українські комуністи в США теж твердили, що держава Україна є, однак не говорили, що це не українська держава а – підконтрольна територія російської імперії з відповідними наслідками для українців»;

- державний апарат побудований на чіткій вертикальні залежності, а це веде до все більшого розростання корупційних діянь в державі, що призведе до збурень в суспільстві з відповідними сценаріями силового придушення;

- разюче розшарування в майновому забезпеченні членів суспільства – одні можуть поїхати відпочивати на Сейшели, отримувати мільйонні премії та зарплати, а інші – з протягнутою рукою просять милостиню;

- спостерігається тенденція одноосібної узурпації влади;

 

Побажання для звичайної ЛЮДИНИ в суспільстві – перестаньте дивитись політичні програми, зберігайте чистоту своєї душі і ВИ виберете вірне рішення. Керуйтесь розумом, а не емоціями.

Вибори 2019 (3). (Автори: Бучковський Тарас, Ревть Мирослав)

опубліковано 2 лют. 2019 р., 06:48 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 лют. 2019 р., 06:49 ]

 На виборчі перипетії навколо кандидатів необхідно поглянути з позиції відповіді на принципове запитання: «Що для людини понад усе – громадська державницька СПРАВА чи власна кишеня?»

 

З усією повагою до висунутого «Свободою» та підтриманого націоналістами Кошулинського можна константувати, що він – «непрохідний»;

 

Порошенко «може, коли хоче» – обіцяне перед виборами у Львові усунення С.Шустера з України таки відбулось;

 

Пам’ятаймо про наступні вибори ВРУ й аналізуймо бездіяльність (О.Юринець, проблема ЛАЗУ) і ймовірну захланність братів-депутатів та інших «народних» депутатів від Львівщини.

 

Мирослав Ревть

Однак, поведемо мову про отих наївних демократів, які опираючись на Загальну Декларацію прав людини, Конституцію України та інші норми і закони, розповідають на усіх форумах і симпозіумах, що ми переоберемо цю, в значній мірі, корумповану владу бо носій влади є народ.

 

Отже, що ми маємо, як кажуть в сухому залишку. Теперішні владоможці, в результаті чотирирічних зусиль, нарешті досягли бажаного результату – створення в Україні жорстко контрольованого диктаторського режиму. Під їх контролем практично все – суди, армія, податкова, поліція, митниця, чиновницький апарат і якщо врахувати приручення усіх, колись (з часів Кучми) незалежних олігархів та додати до цього списку неймовірні, для будь якої країни, грошові потоки зациклені на одні руки, то маємо, як кажуть – картину маслом.

 

Усе приготовано для часу Х, який називається – «всенародні демократичні вибори», до слова сказати – ЦВК, також входить у вищезазначений список.

 

Думаю, що методи фальсифікації модернізовані і приготовані, тому коли різноманітні опозиційні українські політичні сили покладають надії щось там вибороти чи навіть перемогти у «демократичних» виборах і відібрати у відомих персон «всьо, шо нажито ніпасільним трудом», то мислю, "шо «труд сей трудєн єсть» або більш категорично – «брігада напрасний труд».

 

Отже, перед тим як починати знімати рожеві окуляри, згадаємо деякі факти, а саме:

- всі «демократичні» вибори в Україні були були сфальшовані, більшою чи меншою мірою;

- на кожних «демократичних» виборах використовувались гречка, купівля голосів, каруселі, і т.п. …

- починаючи з 1991 року фальшування волевиявлення збільшувалось в арифметичній прогресії аж поки не досягло цифри в кілька мільйонів (за часів правління Януковичем);

- на кожні вибори влада приймає новий і вигідний їй виборчий кодекс;

- на період виборчої кампанії робиться солідний грошовий вкид в суди, прокуратуру, поліцію чи нац.гвардію;

- перед виборами регулярно піднімаються зарплати, в значних розмірах, для окремих категорій чиновників та, в незначних розмірах, для пенсіонерів, однак з великими обіцянками;

- на кожні вибори формується угодна владі ЦВК;

- на кожні вибори вкидаються тонни чорного піару.

 

Влада, маючи досвід Януковича, нищить у зародку будь-які організовані протестні рухи чи організації, як от Саакашвілі, «Азов», лідерів громадського руху …

 

Одним із козирів цієї влади – стале нагадування про війну з російськими бандформуваннями. Зрештою у нас війна, міжнародна ситуація довкола Росії ускладнюється, тому введенням воєнного стану влада може "убити" одразу двох зайців – показати свою безкомпромісну позицію стосовно Росії і солідаризуватися з міжнародною спільнотою – ну і звичайно мати ще привід для приборкання протестів всередині країни.

 

Ще одна інформація – в Україні налічується 358 тис працівників МВС, тобто 780 на 100 тис. населення. Загальносвітовий же середній показник — 300 поліцейських, а за рекомендацією ООН — 222 на 100 тис. населення.

 

Отже, влада підготувала надто потужні ресурси, щоб ось так, «ні сіло ні впало» віддати народу «всьо шо нажито ніпасільним трудом».

 

Зрештою, владоможці свідомі того, що втрата влади означатиме не тільки втрату теперішніх і майбутніх прибутків, але й ймовірно втрату свободи, а то й життя.

 

Думаю також, що важливим союзником влади буде і п’ята колона Кремля і сам Кремль. Який кровно зацікавлений у подальшому знищенню державних інституцій і зубожінню населення України, що сьогодні, в значній мірі, спостерігається в Україні.

 

І тут хочу згадати Саакашвілі, те що він був чужинець чи ще там щось, що зміг чи ні, все це другорядне, несуттєві речі. Суттєво для влади було лиш одне – Саакашвілі був реальним лідером, провідником, за яким йшов народ. Який йшов вперед незважаючи ні на що, він був фактично непрогнозований бульдозер і тим надто небезпечний для владоможців. Вони бачили у ньому реальну загрозу, тому і усунули його незважаючи ні на що.

 

І на завершення: «Чи є сьогодні в українському середовищі національно-патріотичних сил людина здатна бути бульдозером змін і відповідати трьом вимогам провідника (Дм.Донцов «Націоналізм») – шляхетність, мужність і мудрість?» 

 

Дещо про синдром «Блудного сина». (Автор: Івасейко Степан)

опубліковано 2 лют. 2019 р., 06:40 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 лют. 2019 р., 06:41 ]

 

Художник Рембрандт ‑ «Повернення блудного сина»

 

Роздуми над галицькими релігійними проблемами

 

Ця євангельська причта про «Блудного сина» становить лейтмотив всього життєвого шляху людства – блудний гріх – покаяння ‑ прощення, супроводжують його в безмежності вчинків, кидаючи їх на терези людського осуду чи державного правосуддя, а буває, що і на муки власного сумління.

 

Християнська мораль – прощення за людський блуд з покаянням є висловом великої любові до людського роду, надією на його моральне покращення, беручи до уваги ту людську схильність до різних гріховних вчинків.

 

Не дарма до цієї теми звернувся і відомий голландський художник епохи бароко Рембрандт. У своїй картині «Повернення блудного сина» він психологічно глибоко розкриває цю драматичну тему у постатях блудного і вже розкаяного сина і милосердного старого батька, який з радості повернення сина на стезю праведну, до свого роду, ніби нового народження, прощає йому цей блудний гріх.

 

Але моральний блуд – це не тільки гультяйство і розтринькування батьківської праці. Блуд багатоликий, він чіпається людини, цілих суспільних станів, приналежних до різних сфер суспільного життя: економіки, політики, релігії тощо і спонукує їх ігнорувати суспільні, державні інтереси, духовні цінності, шукаючи лиш для себе вигоду. На жаль українська історія також багата тими «блудними синами», яких, певні матеріальні вигоди, чи привілейовані суспільні стани заманювали до переходу на бік пануючих в Україні чужих ворожих держав, їхніх релігій, чи просто розкрадаючи достатки внутрідержавні, гальмуючи національний розвиток країни. Середньовічна шляхта, гетьманство, а згодом, і інші соціальні стани і аж до нинішніх днів ‑ корупціонери олігархи заповнюють нішу «Блудних синів» у нашій історії.

 

Але вернемось до сфери духовної – релігійної, до нинішніх, у цій сфері, «блудних синів», поглянувши на них через призму історичну, згадавши неодноразові релігійні блуди в минулому, які особливо болячи відбивалися на українському суспільстві, викликаючи не тільки світоглядні осудження, а і кроваві протистояння.

 

Чому так ставалося? Причиню було те, що Україна не будучи самостійною державою, не мала умов для повноцінного збереження і розвитку своєї національної духовності. В умовах поневолення сусідніми державами (зі сходу і заходу), вона весь час підлягала їхньому активному релігійному впливу. То ж окремі особи, або й цілі суспільні верстви з різних причин схилялись до переходу у релігії панівних держав і їхніх культур, що тоді ототожнювалося з національністю, тобто спольщенням або змосковщенням, створюючи такими блудними вчинками і відповідні до себе суспільні настрої, а отже і відповідні дії.

 

Згадуючи про середньовіччя, про суперечки навколо новоствореної тоді унійної церкви – УГКЦ і з цього приводу різні кроваві сутички, мусимо признати, що історія підтвердила правильність такого вибору, а отже блудні дії належать до опозиціонерів тієї церкви. Основною заслугою УГКЦ є не те, що вона належить до Ватикану, а те що вона зуміла зберегти українському народу його національно-культурну ідентичність, чого не допускає московське православ’я, хоча і в її подальшій життєдіяльності «блудних синів» було достатньо, схиляючи Галичину до спольщення.

 

Але на цьому блудний шлях в релігійному житті Галичини не закінчувався. У XIX ст. сюди проникло москвофільство.

 

Ця, фінансована царською Росією релігійна течія мала за мету русифікувати галицьке суспільство, не визнаючи ні української мови ні нації, мовляв ‑ все це Росія. Точнісінько як нинішній «Русскій мір». Про те, фінанси зробили своє ‑ на галицьких теренах появилось багато «блудних синів» промосковської орієнтації – москвофілів. Їхні так звані «Читальні Качковского» по кількості майже дорівнювали читальням «Просвіти». Та, на щастя, в той час наростав уже потужний струмінь національного відродження, на суспільну арену виступила світська інтелігенція і цей псевдо духовний процес погас. «Блудні сини» – москвофіли, не покаявшись, в суспільстві розчинилися.

 

Та, через близько півстоліття настав другий період духовного блудства – це радянський, що почався після Другої світової війни. Жорстоко ліквідувавши у 1946 р. УГКЦ, московський уряд в особі своєї церкви, поставив перед українськими священиками своєрідний ультиматум, або ви ‑ у московське православ’я, або ‑ Сибір, а були і розстріли. В такій ситуації УГКЦ змушена була піти в підпілля. Певна частина вибрала московство, приймаючи від суспільства за такий блуд невимовний докір. Але чи був це блуд у прямому розумінні? Цей вибір не був добровільний: в умовах терору тут йшлося про збереження життя і не кожному було під силу вистояти у цьому не рівному протистоянні. Зрештою, якби всі місцеві священики відмовились, переходити у московство, сюди, очевидно, пригнали б з Московії ‑ це ще гірший варіант. Свої хоча зберігали національні традиції. Ті «блудні сини» на сьогодні, як кажуть в народі, уже на правді, а враховуючи той жорстокий час, історія напевно віднесеться до них толерантно – їм проститься.

 

А тепер погляньмо на «Блудних синів» у наш, уже державницький час.

 

З перших років відродження державності, свободи віровизнання в Україні постало багато конфесій і сект. В Галичині відродилася УГКЦ, утворилася УПЦ КП і УАПЦ, і ще безліч сект, а також залишилася церква московська. Але у Галичині, вона, враховуючи її національно-релігійну свідомість, здається, і не мала би залишитися, немало би бути тут блудних синів-москвофілів, ніхто тепер нікого не залякував, про те частина таки залишилася при московській вірі пішли на блуд добровільно. То ж кожна з тих релігійних течій маючи потужний вплив на українські маси, намагалася здобути якнайбільше собі прихильників, створюючи в нашій місцевості, не знану до цього, таку своєрідну релігійну строкатість.

 

Здається, що за таких умов на перший погляд і важко розгледіти де тут криється «блудний син». В галицькому суспільстві він став багатоликим – кожна з конфесій називала протилежну такими епітетами, створюючи тим внутрішнє суспільне розчленування. Особливо це відчувається в сільських місцевостях, коли в одному селі існують дві конфесії і ще, в добавок секти. Буває дивишся на такі між людьми релігійні відчуження і часом приходить навіть така гріховна думка: що релігія в нас існує ніби для того, щоб розсварити людей.

 

А де шукати істину, правду!?.

 

І отут нам треба звернутися по науку до свого пророка ‑ Тараса Шевченка, до його повчальних слів, ‑ «В своїй хаті своя правда…»

 

Ці слова, як своєрідний тест на визначення правдивої віри, нам підказують де криється «блудний син» в якій конфесії чи секті. У Галичині новітні москвофіли не тільки не згасли, а активно, різними способами залякування, характерними для московського православ’я, утримують при собі значні маси вірян.

 

Хоча в останній час, з одержанням Україною томосу, настали певні зміни ‑ «блудні сини» почали «каятися» і переходити до ПЦУ. Причини тут можуть бути різні і одна з них – страх за втратою теплого місця. Тож, за законами християнської моралі, їм мало би проститися, але лише при умові покаяння, не просто перебіжки з однієї конфесії в іншу, так як це практикується між партіями, але таки покаяння. То ж яким мало би бути те покаяння?

 

Згадана євангельська притча і подає нам такий зразок покаяння. Блудний син покаявшись, не просив у батька багатства, а готовий був стати йому слугою. Ото ж, для прощення тим нашим блудним синам треба що? ‑ повторити вчинок того євангельського – покаявшись, зректися своїх вигідних становищ, скинути ряси і стати «слугами» ‑ звичайними щирими вірянами. Але це вже лежить у сфері сумління…: не знаю чи в когось із тих блудників воно пробудиться.

 

І на кінець останнє, але надважливе. Сталася епохальна подія – Україна звільнилася від московського релігійного впливу і створила свою помісну церкву – ПЦУ. Розпочався новий період її релігійного життя. Цей процес відбувався в напружених, жорстких міждержавних стосунках, у складних релігійно-політичних сплетіннях, де, закономірно, як завжди в між церковних відносинах, домінуючою була політика і саме вона, в наших умовах, визначила шлях нашої церкви, як церкви національної.

 

То ж, не враховуючи чужих конфесій, сьогодні в Україні існує дві дружні українські церкви – УГКЦ і ПЦУ.

 

Греко-Католицька церква пройшла довгий тернистий шлях, утримуючи і розбудовуючи українську духовність, національно-культурну ідентичність, допомагала нам в Галичині триматись українцями, оберігаючи від асиміляції.

 

ПЦУ щойно народилася і її шлях служіння українському народові тільки починається і, враховуючи національну спорідненість з УГКЦ, вони у своїй діяльності мали би поступово, але не гаючись, зближуватись, створивши у майбутньому спільний, єдиний шлях.

 

Чому це потрібно? Враховуючи галицький менталітет, ревниву релігійність, паралельне існування кількох релігійних течій завжди буде привносити в суспільство певний розбрат, не сприйняття іншої конфесії. Ті почуття будуть підігріватись як церковними силами так і політичними, завжди створюючи в суспільстві певну напругу, що і спостерігаємо сьогодні, особливо в селах з двома конфесіями. А така ситуація в нашому суспільстві, де одні називають інших блудними синами, існувати не повинна. Окрім цього, це дуже важливо, паралельність конфесій послаблює у вірян почуття віри, або і її втрату, що, на жаль, нині і спостерігаємо.

 

Усунути ті відчуження, створити гармонію релігійного життя ‑ це найперше завдання яке мають якнайшвидше вирішити обидві церкви, долучивши до цього світську наукову і суспільну думку.

 

В умовах сьогоднішньої інтелектуалізації і часткової секуляризації нашого суспільства, існує гостра проблема збереження і розвитку повноти національної духовності.

 

Що я маю на увазі. Лише практика церковної ритуальної-обрядовості, царська пишність церковних одягів, що так мало уподібнюється з постаттю простого, скромно одягнутого Учителя ‑ Месії з євангельського свідчення ‑ цього ще мало.

 

В українськім тисячолітнім християнстві не представлені національні духовно-культурні цінності, так ніби нас за цей час не існувало і не існує. Повернутися обличчям до національно-духовних цінностей ‑ це на сьогоднішній час для церкви завдання особливе і це виклик нашого часу. Не буде нації – не буде національної церкви. Тут повчальний приклад нам показують древні юдеї – вони свою історію зробили своєю релігією ще у Старому завіті. У нас історична тема уже було появлялась в церквах, в першій половині минулого століття, але на жаль, цей високий національно-духовний порив, з відродженням державності – не відродився.

 

Перед Україною, як і перед людством в цілому постає щораз важчий життєвий виклик ‑ збереження високих загально людських, національних цінностей, збереження миру, збереження цього великого «ковчега», якого ми називаємо планетою-Земля і у ньому збереження рідної Матері-України. Ті проблеми стосуються рівнозначно і церковної діяльності. Є ще і інший виклик для України – для українських вірян, опинившись у світі, в оточенні різних культур і релігій ‑ зберегти свою духовну ідентичність. Отже проблема «блудного сина» для України не зникла, для її вирішення українській церкві потрібно шукати значно складніших шляхів, ніж це було за часів наших дідів-прадідів.

 

Перед нами, нашим сумлінням, перед нашим національно-генетичним кодом ‑ перед Богом і нацією стоїть складний виклик і велика відповідальність – творити нового національно духовного українця.

 

І хай на цьому духовному шляху нам – Україні помагає Бог.

 

Репліки – 2. (Автор: Колодій Микола)

опубліковано 2 груд. 2018 р., 08:01 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 квіт. 2019 р., 08:48 ]

Территория России не имеет границ

Looser

Керченська протока. Інцидент, що трапився з моряками українських Збройних сил в акваторії Азовського і Чорного морів, підтвердив вислів Looserа. Застосуванням зброї Московія вказала Україні та іншим державам світу, що Азовське море є її власністю. Відбулось чергове загарбання української території московітами. Наголошуємо на слові – чергове. Тепер Московії відкритий шлях до миттєвого загарбання Маріуполя і Бердянська. Вона це незабаром реалізує, оскільки має в акваторії Азовського моря понад 50 військових кораблів та достатню кількість солдатів .

 

Так Московія агресор. Однак, українські правителі повинні були її дії передбачити та відповідно підготуватись. Можемо констатувати, що на п’ятому році війни правителі забезпечили для імітації захисту України в Азовському морі лишень декілька катерів. Бездіяльність правителів заохотила Московію до агресії.

 

Окремого аналізу потребує діяльність олігарха Ахметова. Московська агресія в Криму та на Донбасі, в кінцевому результаті, не зменшила його фінансову могутність. Якщо загарбання Азовського моря Московією не вдарить по його бізнес-імперії, тоді можливе твердження про його співпрацю.

 

Путин – вор. Такий вислів був зафіксований в деяких школах Московії. Це написали учні. Для них поняття «кредит», «аудит», «баланс», «бюджет» та інші економічні терміни ще не мають розмежування в їх світосприйнятті. Тому «Путин – вор» для школярів означає в першу чергу, що Looser краде в них майбутнє. Вони не матимуть перспектив для реалізації своїх задумів, а будуть підсобним матеріалом в реалізації задумів та бажань теперішніх російських владоможців та їх нащадків.

Репліки – 1. (Автор: Колодій Микола)

опубліковано 11 лист. 2018 р., 05:48 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 лют. 2019 р., 06:36 ]

 

Вбивство Катерини Гандзюк. Організатор нападу на неї не йде на співпрацю з силовими структурами і тому замовника вбивства не можуть встановити. А може треба потягнути ниточку з другого кінця? … Впродовж перших днів після нападу на Катерину працівники силових структур швидко «встановили» особу яка вчинила «напад» на неї. Цікаво хто дав їм вказівку так діяти? Очевидно ці працівники можуть вказати на ланцюжок, який веде до замовника вбивства Катерини.

 

Верховна Рада прийняла закон про машини з «євробляхами». Суть закону – не можна ввозити в Україну дешевих легкових автомашин. Депутати цим законом обмежили права більшої частини людей в Україні, оскільки за чесно зароблені гроші купити машини вартістю понад 2-3 тисяч доларів вони не можуть. Зрозуміло, що цей закон депутати «обґрунтували» різними поясненнями. Тоді ці ж депутати повинні прийняти закон, який обмежує права людей «середнього і більшого статку» – заборону купівлі легкових машин вартістю понад 20-30 тисяч доларів або зобов’язати таких бажаючих сплачувати в скарбницю України подвійну вартість машини. Обґрунтування такого закону. По-перше всі громадяни в Україні мають однакові права, що багаті, що бідні. По-друге більша половина аварій за участю легкових машин припадає на засоби керування, вартість яких більша 20-30 тисяч доларів. Отже, цей закон, крім всього іншого, покращить ситуацію на дорогах України.

 

В Австрії спіймали шпигуна, який діяв на користь Московії. Керівник армії держави Андора направив ноту протесту російським спецслужбам. По-перше – він теж хоче отримувати матеріальне заохочення від них в євро і взамін зобов’язується робити шифровані звіти про дії свого війська. По-друге – в кожній європейській державі є російські шпигуни, а тому Андора теж хоче мати на своїй території шпигуна з російських спецслужб.  

Слухаймо мудрих – людей і націй! Будьмо вірні Україні!. (Автор: Вовканич Степан)

опубліковано 10 лист. 2018 р., 06:32 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 лют. 2019 р., 06:36 ]

Сьогодні наш гість – Степан Вовканич, доктор економічних наук, професор. Заслужений діяч науки і техніки України, провідний науковий співробітник ДУ «Інститут регіональних досліджень ім. М.І. Долішнього НАН України».

 

Степан Йосипович – депутат №1 в тепер уже історичному списку Львівської обласної Ради 1-го демократичного скликання, яка під керівництвом тодішнього її Голови – В. М. Чорновола започаткувала чисельні новації з розбудови незалежної України. Ця Рада була унікальною, її Львівщина ні за кількісним і якісним складом, ні за чесністю виборів та довірою виборців – навряд чи колись іще матиме. На початку 90-х років минулого сторіччя новини з її засідань вислуховувалася з такою ж увагою, як нині із фронтів ООС на сході України.

 

Він після закінчення каденції Ради в 1994 році не став далі балотуватися, однак, не полишив працю над проблемами українського державотворення, його духовно-інтелектуальними засадами, зокрема розробляти складові Української Національної Ідеї (УНІ). А яка іще інша, окрім, Української, національна ідея впродовж століть так глибоко занурюється в нетрі стратегічних проблем, що конче потребують й нині світового розв’язання і допомоги цивілізованого людства? Які чомусь так важко розв’язуються?!

 

Про це та про розмаїті людсько-політичні фронти, що опанували світ і Україну, передовсім, й розмовляємо (і вже не перший раз) з людиною, яка живе Україною і виразно бачить, як вирішувати «фронтові» світові проблеми, – насамперед стосунки з московськими «миротворцями», розмовляє з гостем письменник і журналіст Богдан Залізняк.

 

Перепрошуємо читачів за можливо, надто науковий дискурс розмови, але до цього спонукає ґенеза нашої Національної Ідеї, а ще більше – складні процеси її втілення. У тім, спільнота має завжди думати, а замислившись над долею українській нації, ефективніше і швидше реалізувати її споконвічну мрію – розбудувати справді національну державу.

 

З.: Почнемо, як кажуть, з простого. Свого часу всесвітньо відомий український вчений з Харкова Юрій Шевельов виокремив серед найбільших ворогів України трьох: Москву, український провінціалізм і кочубейство…

В.: Перепрошую, але це не прості рефлексії. Це історичні віхи глибокої взаємопов’язаності нашого (і не тільки нашого) державного упаду. Байдужість суспільного загалу до геніальних думок, глобальних пропозицій, голосно висловлених мудрими особистостями, – чи не найбільше мене нині тривожить. Особливо до ідей, актуальних для України; коли їх не те, що не розуміють, заперечують, а, на жаль, гонорово-нерозумні сучасники – показово ігнорують. Нібито, окрім їхніх напрацювань, нічого цінного до них – не було. Натомість далі наступаємо на ті ж самі граблі, повторюємо помилки попередників, про які, власне, альтруїстично переживаючи за Україну, не раз вже нас попереджали високочолі інтелектуали, справжні мислителі, духовні праведники, які без галасливого потоку слів скромно і важко трудилися. А ми знову набиваємо гулі не тільки собі, а закривавлюємо Неньку. Від неуваги до патріотичних предків – нещастя сучасникам, усій країні, загибель героїв і генофонду нації. Звідси локально-ексклюзивні бар’єри національного і духовного відродження України, її прогресу, фальш п’ятиколонників, програш Росії в інформаційній війні, нерозуміння світом правдивих сенсів нашої Національної Ідеї.

 

З.: Ви змусили мене відразу перейти до конкретних речей. Що за останній час з таких подій, думок, ідей Вас найбільше засмутило?

В.: Для початку назву промову відомого американського історика Тімоті Снайдера «Історична відповідальність Німеччини перед Україною», з якою він виступив у Бундестазі ФРН. Її повний переклад надрукувала газета «День» (№ 115-116, 2017, 7-8 липня). У відповідь в Києві навіть відбулися тематичні парламентські слухання. А що далі?! Оприлюднену американцем важливу тему відповідальності Німеччини перед Україною замість підняти до глобальної проблеми відповідальності однієї країни перед іншою, до запровадження нової соціогуманістичної парадигми міжнародних відносин, аби припинити розбійницько-загарбницькі апетити сучасної Росії, – обговорення переважно зведено до передвоєнного періоду, до злочинств гітлеризму. А де ж іще більші злочини сталінізму, путінської Росії? Чому не говоримо про відповідальність переродженої Німеччини за те, що в Бухаресті у 2008 році Україні не було надано запрошення щодо вступу в НАТО? А де відповідальність країн – підписантів Будапештського меморандуму перед Україною про надання їй – добровільно-без’ядерній – гарантій безпеки?  Хто в світі іще, окрім нас, позбувся ядерного потенціалу?! На думку спеціалістів, якби своєчасно було активно задіяне обіцяне, не було б нині розмов про неефективність Мінського процесу. Адже не було б ні анексії Криму, ні гібридної війни Росії на Донбасі, численних жертв безвинно вбитих і покалічених тіл і душ, знищених лікарень, шкіл. Не було б пропаганди фальшивих гуманітарних конвоїв, що збільшується інтенсивність обстрілів. Запанувала б довіра до країн лідерів, до їхнього миролюбства

 

З.: Який з Росії миротворець знають і грузини, і молдавани. А тепер переконуються і сирійці. Але, на жаль, світ цього «не бачить». Він також наступає на свої граблі.

В.:Слушно. Захід злочинно консервативний до соціальних, національних новацій. Це давно має тривожити. Переді мною завжди подія 5 жовтня 1995 року. Саме тоді мироносиць Папа Іван Павло ІІ виступав на Генеральній сесії ООН. Його запросили на святкування її п’ятдесятиріччя, де він запропонував соціогуманістичну ідею “сім’ї” у міжнародних відносинах, за якою до найслабших ставляться з найбільшою любов’ю, а голоси тих, що уявили себе сильними світу, не мають ні морального, ні іншого права залишити безголосими ослаблені, в т. ч. – постколоніально-радянські, народи. Отже, Папа задовго до пана Снайдера торкнувся глобальної, нерозв’язаної проблеми – відповідальності нації перед нацією, країни перед країною. Геній Понтифіка переніс її у третє тисячоліття, в національну і соціальну площину народів і народностей, які прагнуть стати чи вже стали на шлях повернення до своїх духовних витоків, до національного відродження. Світ над цією ініціативою Папи на сесії ООН досі – не застановився. А модернізована Оонівська система безпеки пригодилася б зараз не тільки нам, а й Грузії, Молдові, Сирії – усюди, де, як Ви кажете, «миротворять» цинічно-брехливі росіяни.

 

З.: Ви у нещодавно опублікованій «Дзеркалом тижня» (22-24 вересня) статті писали: «Ми не в стані усвідомити заклик Папи Івана Павла ІІ і опертися в наших сусідських взаєминах на мудрість каяття – «прощаємо, і просимо вибачення» – як державно-непорушне, щиро-співчутливе та морально-соціогуманістичне, аби не відкривати «другий фронт» гібридної війни на радість реаніматологів імперії зла». Йшлося про наших сусідів?

В.: Мені прикро, часом дуже, що і поляки, а особливо – угорці, інколи не лише піддаються московським антиукраїнським світським і церковним цькуванням; а, свідомо чи ні, їх підсилюють, відкриваючи «другі фронти» проти Києва. Однак, я мав на увазі не лише те зло, яке вони завдають ослабленій війною Україні, піддавшись пропаганді «русского міра» та традиційній брехні – «нас там нет!» Іще гірше, що угорці так швидко забули інвазію 1956 року чи «допомогу» Чехословаччині – в 1968 році. Забули, що разом з німцями воювали на українській землі, що самі з благословення Гітлера розстріляли республіку о. Августина Волошина. Але – найстрашніше: начисто забули соціогуманістичні погляди прогресивного Папи, який багато зробив, аби імперія зла впала, і вони були вільними. Це Понтифік, проповідуючи ідею сім’ї у світових стосунках, єднання в різноманітті, узагальнивши ці погляди і препарувавши до українських реалій під час пастирського візиту до Києва, пославшись на Володимира Мономаха, сказав: Не дайте сильним світу цього запропастити людину. Він, як й Великий киянин, розумів:лише оберігаючи і людину, і націю, збережемо світ. Не буде вільною людина, допоки підневільна її нація, доки на її землю ненаситно заглядає загарбник. Не буде вільної Польщі без вільної України, навіть сховавшись під парасолькою НАТО. Угорщина, героїчно виглядаючи з-під цієї ж парасольки, має змиритися з втратою територій часів Австро-Угорської імперії. Що більше, не треба зловмисно використовувати структури НАТО для реалізації іманентно своїх антиукраїнських інтересів. Навпаки, дипломати, вчені гуманітарії мають ширше адаптувати рефлексії Ґедройця, Куреня, Бзежинського щодо польсько-українських стосунків; Масарика, Гавела – до чеських, словацьких і ін. Кожен із сусідів не без добрих людей.

 

З.: З питанням: «Хто винен?» – начебто зрозуміло. Традиційно тяжче: «Що робити?», аби історична пам'ять, українськість не нівелювалися під ударами граблів чи ми не посковзнулися на підкинутій «добрими» сусідами сливці ?

В.: А що ми можемо зробити? Шукати добрих людей. Порошенко має це робити, його народ вибрав Президентом. Він – лідер, у нього – потенціал влади і ресурси. Ми можемо допомогти порадами. Але, якщо він не слухатиме і не читатиме нашу писанину, то на то нема ради. Хіба що повернути Януковича, який, за цинізмом галичанки Ганна Герман, «чув кожного». Під кінець особливо був чуйний до «пацанов» із ФСБ, які героїчно допомогли з втечею. А, може, повернути Юлю, вона іще з давніх часів газових афер – подруга Путіна. Але, якщо серйозно, то знову – слухаймо мудрих людей і націй. Не ми не перші й не одні виживаємо в такому оточенні. Правда, їм чомусь більше щастить з керівниками нації. Недавно кнесет прийняв Основний закон: «Ізраїль – національна держава єврейського народу», яким за євреями виключно закріплено право на самовизначення в своїй країні. Чому б ВР не прийняти Закон «Україна – національна держава українського народу», яким цьому (титульному, корінному) народові виключно надається втілювати своє природне, мовно-культурне, релігійне і історичне право на своє самовизначення і самовираження?! І не треба піару, що, мовляв, парламент Ізраїлю використав програму «Свободи», партії Юлі чи радикалізм Ляшка. Важливіше, що розбудова на землі українського народу Новоросії чи підтримка Росією сателітних регіональних, т.зв. народних республік – офіційно буде заздалегідь визнана протизаконною, загарбницько-терористичною, а, отже, злочинною. Світ знатиме, що народ будує національну державу, і в кримській трагедії не наступить на аншлюсівсько-судетські граблі. Може, хоч тоді Захід адекватно і своєчасно реагуватиме на посягання Росії на суверенітет України, її територію?

 

З.: Може, приклад Ізраїлю не зовсім надається до українських реалій?

В.: Ви іще скажіть, що анексію Гітлером Австрії не повторив Путін в Криму. Навіть дуже підходить. Зрозуміло, що українцям свою столицю – древній Київ – не треба відстоювати перед нахабно-цинічним натиском охрещених киянами московітів, як це чинять євреї стосовно Єрусалима. Адже в літописах надто чітко визнано Київ батьком усіх городів руських ще задовго до фіксації в манускриптах назви поселення на болотах біля річки – Москва. Але статус рідної мови як єдинодержавної – необхідно; автокефалію Київської єдиної Помісної Церкви – потрібно; Державний Герб Тризуб – знак рівноапостольного князя Володимира Великого – теж слід захищати. Звичайно, навряд чи українцям нині варто переназватися на русичів чи русинів, як вони називалися (чи їх називали) в світі до викрадення московитами (теперішніми псевдоросіянами) їхнього, а, отже – нашого з вами – імені. Але боротьба українців з малоросійством, провінційністю, синдромом партикулярної культури, що їм втулили злодійкуваті «творці» універсалістичної імперсько-панівної культури – росіяни – це велика ділянка майбутніх наукових досліджень нації, якщо вона хоче, аби москалі залишили в спокої та мирі багатогранність її ідентифікації. Власне на це, поряд з подоланням кочубейства, був сфокусований геній вченого з Харкова, меморіальну дошку якого на очах всієї України кувалдою розбили представники залишкової  імперсько-панівної культури – сучасні кернеси і добкіни. Нація на таке приниженням має – гідно реагувати!

 

З.: Про що йдеться? Якщо можна – детальніше, зокрема щодо новел партикуляристичної і універсалістичної культур.

В.: Це не новели, як і те, що Росія – це не тільки не Україна. Назва Росії – це навіть не легітимна назва національної держави етносу, що нині силкується возвести її в ранг світових, повернути кримську землю українців у імперське і церковне нібито лоно Москви. Надання Україні Томосу відкрило прихований Москвою факт: Російська православна Церква не є матірною для Київської. Такою є Константинопольська. Так само, як ґенеза «росіяни», «русскіє» не має нічого спільного з Руссю. Як зазначають російські історики, якщо старанно пошкребти будь-якого росіянина, то обов’язково виявимо татарина. Якщо коротко, то насправді назва Росія породжена синергією німецького і берменшенського проекту, який реалізувала наскрізь просякнута німецьким духом і менталітетом царська шовіністично-імперська верхівка як великоруський на базі монголо-татарського низового субстрату під польовим командуванням київської (руської) духовно-інтелектуальної еліти, персонал якої переважно вірно служив, швидко вислужувався до домінантного на середньому, а іноді– й на вищому рівні управління. Часто мобілізовані русини, що добровільно і швидко ставали малоросами, робили це щиро і з сподіваннями, що московіти якнайшвидше ставши європейцями і носіями русинської, тобто української, культури, мови тощо, у такий спосіб урятують святую Русь, руську культуру. Ця ілюзія надихнула і вірного служаку Прокоповича навіть порадити Петру І назватися імператором «всея Велікой, Малой і Белой Росії». Запопадливий малорос високого церковного сану допоміг сформувати не тільки світський концепт «триєдиної Русі», яким користувалися і більшовики, а нині втулюють українцям, білорусам (і не лише їм) пропагандисти «руського міра». Його лепта є в тому, що імперія по-братньому прищепила їм комплекс неповноцінності. І нині наші сябри в парламенті говорять по-російському, вдома соромляться своєї рідної мови. Його вина і в тому, що надання Томосу розглядається на рівні нацбезпеки Росії. Це наслідкові прояви того, що і при допомозі українців творилася універсалістична імперсько-амбітна культура московітів. Водночас Київ щодалі прирікав себе на партикуляристичну – з усіма нинішніми результативно-наслідковими реаліями. Українська мова ставала і стала неофіційною, недержавною, а, отже другорядною. Культура – провінційною, регіональною, а відтак нібито ексклюзивно-селянською. Її навіть намагалися подати як маргінальну, недорозвинену, базарну, що більше – заперечити взагалі. Жодного малоросійського «языка нет, не было и быть не может!». Битва ж за білоруську, українську ідентичність, за усунення зросійщення і в миру і в церкві – ще попереду! Провокації Москви щодо надання Києву Томосу підтверджують нове насаджування ідеологеми «триєдиності Руси». Треба бути пильними. Адже вигук покійного доцента з Харкова Чечетова після прийняття закону, який народ назвав Ка-Ка, – «Мы их развели, как слепых котят!», на відміну від самого регіонала, не закінчить самогубством.

 

З.: Правда, адже далі, як кажуть, пішла і покотилася знайома тотальна русифікація. Російська мова ставала мовою завойованих народів, т. з. міжнаціонального, а відтак – міжнародного спілкування. Українців почали звинувачувати в зрадництві, мазепинстві, націоналістичних посяганнях на досягнення універсалістичної культури; називати петлюрівцями, бандерівцями. Пішли в рух відомі метропольно-церковні антиукраїнські анафеми, відомі урядові циркуляри і укази. Почався наступ на українську мову, культуру, заборона друкувати книги українською тощо. «Гаваріть на общепонятном» – стало престижно. Навіть Харківському університету, який заснував Каразін, присвоїли ім’я Горького, який ненавидів українську мову.

В.: Партикуляризм дуже вигідний метрополії Москви, адже історично завжди уможливлював звинувачувати українців у таких первородних гріхах, як: самоідентифікація, самовизначеність, сепаратизм, буржуазний націоналізм. Кара малоросів за прагнення бути самостійними легко прикривалася їх буцімто обмеженістю – на противагу широкому погляду великоросів, їх «мирному желанию крепить великую дружбу между народами». Хоча з буржуазією було сутужно, партикуляризму за ґенезою притаманне прагнення зберігати в недоторканності приватні права місцевих громад, територіальні цінності, природні особливості самозбереження, самозахисту, які можна подати як такі, що, здавалося б, нібито справді суперечать загальнодержавній справі шовіністичних великоросів. Партикуляризм дуже стійкий і позбутися його поневоленим народам було не легше, а навіть і важче, аніж нині українцям вичавити із себе психологію раба. Загарбники, навіть вигідно зловживаючи впертістю, все-таки не змогли стерти історичну пам'ять, нівелювали національність. І «Слава Україні!» – зберігалося. За ці природні позитивні особливості загарбник завжди міг зачепитися і «шити» як вину невдячним, недалеким туземцям.

 

Репресивні органи російських імперій легко знаходили приводи звинуватити українців у відособленні, у сепаратизмі, націоналізмі, у відсутності високої інтернаціоналістичної свідомості, любові до Кремля, до колгоспної праці тощо. До українців масово застосували особливо тяжкі покарання, які видавалися як заходи «перевиховання» не тільки як відсталих, малосвідомих глибоких провінціалів, а й як «злісних саботажников». Їх не перевиховували, а «перевоспитывали» (корінь останнього – не «ховати», тобто заслоняти від небезпек, а «пытка» – головний метод творення нової людини). І безадресного, як і сам Союз, «совєтского человека воспітивалі» в Україні геноцидними голодоморами, засланням до Сибіру, розстрілами в Сандормоху, Биківні і т.д. В опустілі хати, квартири заселяли привезених росіян. Як признався довгожитель Каганович: «По-другому – нельзя было»…

 

З.: Зрозуміло, що українці, так би мовити, могли протиставити цим російсько-імперським злочинам лише природно-ідентифікаційні, соціально-психологічні, культурологічні, духовно-релігійні фактори внутрішнього спротиву, які може й адекватні рівневі протесту імперському метрополізму та універсалістичній панівній культурі Росії. Але чи за умов творення партикуляристичної культур і імперського тотального мілітаризму достатньо цих чинників, аби вирватися уярмленим народам із духовної тюрми?

В.: Ви слушно запитуєте. Партикуляризм за природою має певні обмеження. Часто його дійові особи з свого вікна бачать лише стіну сусіда чи його грушу, яка надто наблизилася, як це було в «Кайдашевій сімї». А світоглядно потрібно піднятися до пан-українських проектів. Це під силу духовно-інтелектуальним лідерам народу, творцям і носіям загальнонаціональних ідей. Власне, шлях національної Ідеї пронизує всю історію України, її культури, творчість геніїв – наскрізь. Нація немає права нині цим інтелектуальним здобутком предків легковажити.

 

Незалежно від розмаїття поглядів, дискусій і підходів до дефініцій Української Ідеї аж до її повного невизнання, не можна заперечити історичний процес її виникнення, становлення та поширення, який проліг – від Руси-України, демократичної Конституції Пилипа Орлика, Кирило-Мефодіївського соціального гасла “Україна без холопа і пана” через Міхновське усвідомлення України як національної самостійної держави, боротьбу УНР, її злуку з ЗУНР та визвольно-бойовий клич УПА “здобудеш або вмреш” за неї – до сьогоднішніх пошуків і розробки євроінтеграційної стратегії розвитку нашої країни в системі модерних світових держав та досягнень їх життєвих стандартів. І нині чи не щоденні втрати кращих синів України свідчать, що не зникла небезпека агресії сильніших, не канули в Лету їхня ні імперська хіть напасти та поневолити сусіда, ні великодержавний зухвалий мотив анексувати його землі, зробити решту світу – беззахисним, безголосим і безсилим. При цьому цинічно втулюють світові традиційну олжу щодо свого глобального миролюбства, утихомирювача гарячкуватих грузин, українців, молдаван, інших поневолених народів, цивілізованого, мовляв, імплементатора в євразійський простір європейських вартостей. Водночас, надання Українській Церкві автокефалії демонстративно розглядається як загроза своїй нацбезпеці.

 

З.: Чи російські (царська і особливо комуністична) імперії, поглибивши великоросійський шовінізм, не залишила нам у спадщину синдром партикуляристичної культури?

В.: Та він скрізь. Ми так звикли не любити чужі держави, що і свою рідну ніяк не привчимося шанувати. Ми добре навчилися в колгоспі, на заводах красти, звикли до блату у владі, що ніяк не можемо позбутися клептоманії, державної корупції, хабарництва, безвідповідальності за брехню народові. А візьмімо реформу влади. Вона в нас просунулася на місцевому рівні – творення об’єднаних територіальних громад, бюджетної децентралізації. Гроші пішли вниз, до громад. Це добре. Але реформа передбачала також створення урядової «вертикалі» – нового суспільного інституту префектів, який був відповідальний за дотримання загальнодержавної політики, за впровадження пан-українських проектів, екологію, прикордонну співпрацю тощо. Глухо, закон «Про префектів» не прийнятий. Що таке «префект», назву якого запозичили у Франції, не знаємо; але її територія поділена відповідно на префектури. Польща має воєводства і відповідно – воєводу. У Росії були губернії, отже, відповідно – губернатори. А що Україна – області, як й в Росії; чи не тому(?) далі залишаємося – з головами ОДА? Чому б області не назвати краями, а відповідальних за дотримання національної політики Президента в державі – крайовими?

 

З.: Зрозуміло, це важко, дорого і вимагає часу, навіть Кіровоградську область по-українському переназвати немає сил.

В.: Але зараз хоч пунктирний вектор стратегем національної ідеї, її культурних цінностей, шляхи прориву та євроінтеграції накреслити не тільки можна, а й потрібно. Натомість регіоналізація стала панацеєю, на кшталт: сильні регіони – сильна Україна. Але геніальне – регіональним не буває. Регіони сильні об’єднаною єдиною ідеєю національної держави – ідеєю стратегічною і загальноукраїнською. У такій державі регіонали не створюють свою партію. У Німеччині немає Партії земель, і не твориться партія «Наш край». А є загальнонімецькі національно-ідеологічні партії (християнські демократи, партія зелених та ін.).

 

З.: І Донбас був би не територією, не злодійським гніздом регіоналів, лідер партії яких запрошує війська Росії, – а українським краєм.

В.: Так, був би таким краєм, якби там панували не екстрактивні (визискні), а інклюзивні інститути для добра не олігархів, а добробуту усіх українців. А так, який край, чия батьківщина? Регіон – з лідероцентричною партією, якою керують територіальні захланні вожаки. Їхня партійна ідеологія не для творення національної держави, не до транспарентного фінансування, в т.ч. партій? Ішло та йде зросійщення регіону, заселення «збиранкою» завербовано-привезених носіїв різних культур, подвійне ставлення до місцевої української мови, культури. З одного боку, поблажливо-співчутливе як до нібито тимчасової, вмираючої...

 

З.: Адже вся документація  шахт, заводів, будов велася російською. З іншого боку, вимушений інтернаціоналізм, офіційно-показовий, проповідуваний партією як гуманна ідеологія. Усе це призвело до роздвоєності, яку й нині не поборено.

В.:Утворилися ексклюзивнорегіональні бар’єри, які стимулюють роздвоєність, заважають зробити українську культуру універсалістичною, державною. Подвійні стандарти необхідно усунути. Злочинно ділити людей на сорти. Не можна миритися з недовірою вже до своєї держави; з байдужістю до тих, хто отримує зарплату в конвертах, не сортує сміття, має машину і оформляє дотацію, передає при виході з трамваю свій закомпостируваний квиток. Водночас, зловмисно використовуючи завойовану на Майданах свободу, скаржиться на малу пенсію, неналежну систему охорони здоров’я, озброєність армії. Усе це нібито дрібні, але масово-повзучі наслідки нашої тривалої бездержавності, в т.ч. й прищепленої партикуляристичної культури. Чи готові народні депутати пожертвувати задекларованими (а ще більше – незадекларованими) статками для загальнодержавних справ, як це вчинили в Ізраїлі, Південній Кореї?

 

З.: Кроки влади, хоча малі, але робляться в напрямі реалізації кличу «Геть від Москви!», потреб духовно-інтелектуальної українізації та вектора наближення наших цінностей до цивілізаційного світу. Це вимагає часу і всілякої підтримки!

В.: Робляться, але дуже якось вже «по-українському». Візьмімо передвиборну боротьбу Андрія Садового, яка підняла не лише сміттєві проблеми Львова. Через гонитву за рейтингом вона привила й до встановлення в місті двох пам’ятників на честь січових стрільців і ЗУНР. Така ж доля може повторитися і при вшануванні героїв Небесної Сотні. І це в час, коли на вулиці Вітовського навпроти міського парку культури ім. Б. Хмельницького закопаний знаковий камінь з майже тридцятилітніми обіцянками – поставити на цьому місці пам’ятник борцям за волю України! Таку ж обіцянку дано Є. Петрушевичу, Кубійовичу. У Тернополі недавно відкрили дитячий планетарій, а у Львові на місці зруйнованого біля центральної алеї згаданого Парку виріс офіс колишнього регіонала Олега Балаша. Десяток метрів вище – не видно належної реакції напосткомуністичний монумент радянській армії, її музей.

 

З.: Нині ми є свідками кровопролиття на сході України не лише за Донбас, а базові людиноцентричні європейські цінності – людську гідність, свободу, демократію, верховенство закону, толерантність. Українство, однак, незахищене ні від зовнішньої агресії сусіда, ні від внутрішнього рудименту т. з. радянської людини, її загарбницько-ординської психології, «дез» євразійського «русского міра». Це збільшує ймовірність, що під час виборів Президента знову можемо наступити на знайомі граблі. 

В.:Звичайно. Українцям для захисту від нібито безадресної радянської людини, а насправді – від імперсько-шовіністичої ідеологеми, чітко заточеної на зросійщення поневолених народів, – вкрай потрібна націоцентричність, захисна духовно-інформаційна плівка від пропаганди російських мас-медіа. Потрібен соіогуманістичний, тобто двовалентний захист і людини, і нації, нам треба боротися за соборну єдність і державну суб’єктність, суверенітет й ідентичність, за історичну та сьогоднішню правду, за український інформаційний (і не лише) простір, ресурси, активи, зрештою, за своє буття як вільного народу, за збереження тяглості його розвитку та інтеграцію у вільний світовий простір. Потрібен не лише законопроект «Про державну мову», який (смішно?) збільшить квоти української на радіо чи телебаченні, а закон про розбудову національну державу українського народу, який відродить українськість назагал в її культурній багатогранності. Пальма Мерцалова – не вершина української культури

 

Адже, за нинішніх непростих умов трансформуються цінності, модернізується не лише економіка, а і нових смислів набувають знання, культура, національна свідомість, життя на «межі», ролеві функції в безперервності поступу, збережені ідентичності, генеруванні нових ідей, аби вирватися з обіймів медведя та інтегруватися у вільний світ. Надання Томосу – вагомий чинник цих процесів. Його історичне значення виходить далеко за межі релігії. Воно, за словами чинного Президента, «з того ряду, що зміцнення армії; що захист мови; що боротьба за членство в Євросоюзі та НАТО». Головним є захистити наші культурні цінності та позбутися малоросійства, зробити українську культуру багатоманітною, духовно-інтелектуально вишуканою, ексклюзивно-оригінальнішою, а, отже – привабливою. Якщо перезавантаження міжнародних стосунків колись відбудеться, то пересновування системи можливе на соціогуманістичному, культурологічному постаменті. І українство з його стратегічними пріоритетами, культурними цінностями і демократичними принципами державотворення має шанс долучитися до його зведення цивілізованим світом.

 

З.: Насамкінець, ще раз подам цитату із згаданої вище вашої статті. Критикуючи спроби українських (і не українських) політологів, які знову хочуть електорату нав’язати передвиборну модель: Він і Вона, яка лише одна працює, в якій зазначається: «У цьому плані надзвичайно недалекими пролунали у ВР піарні заклики вічного кандидата в президенти України Ю. Тимошенко – укласти на період виборів міжпартійний меморандум про тимчасове припинення міжлідерської критики. Це фактично ще раз прозвучало як черговий тактично-хитрий хід – єднатися, але навколо мене. Замість того, аби по-державному, стратегічно консолідувати патріотичні сили народу навколо Національної Ідеї, далі плодимо свої партійки, потрясаємо їхніми прапорцями і думаємо, що усіх перехитрили»  

В.: Про здрібнілість лідерів ми вже говорили. На жаль, вона характерна і для Заходу. Від еліт націй, провідників народу, їх духовно-інтелектуального потенціалу багато залежить. Але це, як і семантика Національної Ідеї, – окремі теми. А я, відповідаючи Вам і дякуючи за приємне спілкування, вже справді під кінець пошлюсь, аби мене не звинуватили в суб’єктивності та не наступати на ті самі граблі, адже мені вже адепти Юлі присилали з Києва відкритку з грубими погрозами, – на соціального психолога Олега Покальчука. Що більше, відомий технолог на цій ж сторінці, де була розміщена й моя стаття, уже двічі Вами цитована вище, дуже слушно аналізує явище «дуростійкості». Для малоросів, хохлів, манкуртів, їх партійних кумирів – воно в фаворі. Цитату, що наведу нижче, взята із статті «Про «Новий курс», «Нову стратегію миру», «Нову Конституцію», або Коли настане час покаяння», надрукованої в «Універсумі» (2018, № 7-8). Пан психолог, який свого часу працював у групі іміджмейкерів Юлі і мав нагоду добре вивчити лідера ВО «Батьківщина» зблизька, констатує: «Юля очень талантливый и квалифицированный человек. Но я бы точно посоветовал не подпускать ее пока ни к каким государственным дверям, кроме Генпрокуратуры, и то – когда там появится нормальный прокурор…». Нібито Порошенко немає претензій до Луценка. Він не прийняв його відставку. Однак, переможцями Порошенка в другому турі бачать себе маса інших висунутих. Лише Юля Мостова дуже загадково сказала Гордону на «112-му» телеканалі, що «не хоче» (?) бути Раїсою Максимівною. Йдеться про дружину генсека Горбачова.

 

З.: Вона одним пострілом намагалася вбити кількох зайців. Показала, що – «очень умная», а її чоловік –  ще мудріший. І він в стані керувати самостійно, отже, обійтися без підказок мудрої і чесної дружини, яка відмовилася від мільйона доларів за «олюднення» злодія Лазаренка.

В.: Сумно. Все це передвиборні, глибоко продумані технології. Головний редактор поважної газети передрекла майбутнє зникнення газет, але вміло оминула роль свого мудрого чоловіка як міністра оборони України в час ослаблення її армії. Не можу собі уявити Україну без «Дня», «Дзеркала тижня», «Літературної України», Слова «Просвіти», «України молодої» та інших всеукраїнських часописів. Пропала «Кримська світлиця», зменшує тиражі «За Україну плюс». Без національної преси, як й Церкви, як й сильної армії важко побудувати Українську державу. Концепція наддержави – прогресивніша від політики ЄС. Жаль, що жодний із висуванців в президенти не висловився щодо розбудови національної держави українського народу, підтримки мас-медіа, ролі України в світовому екуменічного русі, в інших стратегічних пріоритетах державотворення. А без них, без газетярських досліджень корупції, непрофесійності, недовіри в спільноті до владних інституцій, без поваги до інституту експертів не подолати ексклюзивно-українські прояви негативних якостей людей та девіальну поведінку олігархів. Без цього не поменшає число грабель та гуль. Будьмо вірні Україні, а граблі – в регіональні та державно-національні музеї! Слава Україні!

 

– Героям Слава! Дякую Вам за інтерв’ю. Будемо сподіватися на краще. А головне – що світ, можливо, стане добрим вчителем – себто помічником Добра і Справедливості.

 

– Дай Боже! Сподіваймося на мудрість українського народу, який під час тяжких виборів зуміє обрати мудрих, професійних і чесних державотворців української національної держави. Коли, особливо під час щоденних зведень з фронтів кровопролиття і жертв українців на сході України, задумуєшся, – самі вириваються слова-молитви та надії: Боже, бережи Україну в змаганнях об’єднати світ в його різноманітності!

Коли емоції вщухли: у контексті етики, моралі, постправди і державних підходів

опубліковано 3 лист. 2018 р., 12:01 Степан Гринчишин   [ оновлено 13 січ. 2019 р., 07:05 ]

Коли емоції вщухли: у контексті етики, моралі, постправди і державних підходів

рефлексії з приводу “Відкритого листа до академічної спільноти у справі кампанії проти авторів підручника «Історія: Україна і світ»

(http://uamoderna.com/event/open-letter)

 

М. Мудрий і О. Аркуша написали непоганий підручник “Історія: Україна і світ” (Київ: Генеза, 2018) – стільки матеріалу “перелопатили” та ще й зв'язали його у цілісний світовий контекст. Кожен, хто хоч раз робив подібну роботу, зможе оцінити як це важко, скільки зусиль потрібно витратити. І тут би належало висловити їм вдячність.

 

Якби не одне АЛЕ.

 

Широкий резонанс в суспільстві викликала назва підпункту 33.4. “Національні військові формування в німецькій армії. Прояви колабораціонізму” розділу 6 “Друга світова війна: перебіг і результати” та вміщений з метою візуалізації портрет Романа Шухевича.

 

Нагадаємо, що думки про постать Р. Шухевича були неоднозначними. Президент України В. Ющенко своїм Указом від 2007 р. присвоїв посмертно Роману Шухевичу звання Героя України «за визначний особистий внесок у національно-визвольну боротьбу за свободу і незалежність України». Проти виступили прихильники В. Януковича і одразу після його обрання на пост Президента 2010 р. Донецький апеляційний адміністративний суд визнав указ недійсним (до слова, цей суд за колабораціонізм з російським агресором 2017 р. Указом Президента був ліквідований). У відповідь на позбавлення звання Герой України низка міст західної України присвоїла Романові Шухевичу звання почесного громадянина: Хуста,  Івано-Франківська, Львова, Теребовлі, Бережан, Вараша (колишнього Кузнецовська). На честь Р. Шухевича встановлено 15 пам'ятників і пам'ятних знаків, названо 16 вулиць, зокрема й в Одесі, Дніпрі, Кропивницькому; в 2017р. Його іменем названо проспект у Києві.

 

Натомість з початком воєнних дій на сході України розгорілося інформаційно-правове протистояння з Польською Республікою, Сейм та Сенат якої на початку 2018 р. запровадив кримінальну відповідальність за заперечення так званих “злочинів українських націоналістів”.

 

У сучасній інформаційній війні історія не може бути абсолютно об'єктивною, бо вона стає засобом ведення цієї війни: або предметом виховання патріотизму та любові до власного народу й держави – в одному випадку, або засобом для інформаційних маніпуляцій та формування зневіри, апатії і посилення колаборантських настроїв – у іншому.

 

Відповідно до переконань і традиції різних людей і політичних інтересів різних угрупувань формуються і різні підходи в оцінці тих чи інших подій і персоналій. Але тим не менш, демократичне суспільство, яким є Україна, гарантує кожному мати свою думку і висловлювати та обґрунтовувати її в популярних публікаціях, монографіях, наукових статтях, виступах в засобах масової інформації. 

 

Але тут одразу слід зауважити, що в даному випадку мова іде про ПІДРУЧНИК, рекомендований Міністерством освіти і науки України для учнів 10-го класу, тобто для осіб 15-и років із ще незрілим світоглядом, який і належить сформувати у школі.

 

Підручник видано великим (!), як для української книги, тиражем 10744 примірників за ДЕРЖАВНІ кошти, про що зазначено на звороті його титули. Тобто, його видано за гроші платників податків, а отже – нас з вами. Тому “у суспільстві, яке декларує демократичні цінності” громадськість України МАЄ ПРАВО обговорювати зміст шкільних підручників, має право висловлювати критичні зауваження, а “недопустимість форм публічної кампанії”, на якій “наголошують” підписанти “Відкритого листа до академічної спільноти у справі кампанії проти авторів підручника “Історія: Україна і світ” (далі – лист), тут ні до чого. Таке обговорення не обмежується тільки колом професійних істориків чи лідерів неурядових організацій, які висловили своє “професійне” обурення проти “єдиного можливого трактування українського минулого, ... зведеного до гасел та кліше”. Підписанти згаданого вище листа якраз і захищають сформоване радянською ідеологією кліше “Роман Шухевич – посібник фашизму”, тобто колаборант. Дивно, що представники демократії, якими себе вважають підписанти листа, не знають, що у демократичному суспільстві підручник можна обговорювати; можна дискутувати над проблемними питаннями, до того ж можна навіть шляхом “публічних кампаній”.

 

Адже йдеться про вироблення концептуальних підходів у трактуванні вітчизняної історії у світовому контексті, на якому будуть виховуватись наступні покоління – ті, перед ким стоїть завдання відстояти Українську державу, підняти її імідж тощо. І таке архіважливе завдання не може бути віддане на відкуп двом, хай навіть професійним історикам, якими є О. Аркуша і М. Мудрий. Одразу виникає питання, хто рецензував підручник? Адже відповідно до Наказу міністерства освіти і науки України сьогодні навіть для того, щоб у фаховому науковому збірнику помістити статтю, редакції періодичного видання слід організувати дві рецензії (!) науковців, які мають з досліджуваної проблеми публікації. Такі ж рецензії подаються і у видавництво, яке публікує монографію. Підписанти “Відкритого листа” зауважують,  що підручник “пройшов експертизу фахівців, отримав схвальні відгуки і був рекомендований до друку Міністерством освіти та науки України”. А вони знають, хто саме здійснював експертну оцінку? Чому перед громадськістю засекретили їхні прізвища? Допускаю, що потрібні рецензії “організовувались” звичним формальним способом: нашвидкоруч написана авторами “заготовка” і прохання знайомим науковцям чи вчителям – “підпиши, будь ласка і постав печатку”. Думаю, що резонанс у даному випадку посилить моральну відповідальність рецензентів майбутніх підручників.

 

Автори підручника під рубрикою “Працюємо творчо” пропонують учням прокоментувати вислів, що “кожна нова війна народжується з легенди про попередню війну” (с. 230). У контексті цього цікавого методу розглянемо, яку “легенду” формує підручник і як ця “легенда” впливатиме на формування світоглядних сенсів майбутнього, в якому загроза нової широкомасштабної війни у світі таки зростає.

 

Вміщений портрет Романа Шухевича добре візуалізує заголовок “Прояви колабораціонізму” і таким чином формуватиме стійкий стереотип “Шухевич – гітлерівський колаборант”. З огляду на 16 вулиць, названих іменем Романа Шухевича, змоделюємо ситуацію, що буде думати десятикласник, який повертатиметься додому по цій вулиці з уроку історії за таким підручником. У кращому випадку в нього формуватиметься світоглядна роздвоєність, якою грішить старше покоління, виховане радянськими підходами. У гіршому – що Українська держава – “якась не така”, якщо називає іменем колаборанта вулиці. В останньому випадку це формуватиме цинізм, а може й повне відторгнення від усієї української спільноти, до якої, на думку молодої людини, вона має нещастя належати. Через три роки такий десятикласник стане повнолітнім. Чи буде він готовий захищати Українську державу? Питання риторичне, але воно наглядно демонструє, як за допомогою психолінгвістичного програмування, закладеного у незначимій, на перший погляд, інформаційній композиції фактів, фраз чи тез можна маніпулювати людською свідомістю.

 

Всі ці “блошки” не такі вже й “безобідні”, як може видатись на перший погляд не обізнаним у методах ведення гібридної війни. У гібридній війні тільки приблизно четверту частину складає збройний конфлікт. Основна частина гібридної війни здійснюється інформаційними засобами, зокрема засобами т.зв “психоісторії”. Суть її полягає в тому, щоб вибирати окремі (достовірні) історичні факти і з їхньою допомогою сформувати потрібну мозаїчну картину світу, закласти їх певній групі людей (у даному випадку – дітям) на рівні підсвідомості і з їх допомогою конструювати майбутнє у бажаному для противника напрямку. Я не маю мети звинуватити шановних авторів у подібних намірах, а тільки акцентувати, що подібна робота ведеться різними агентурними мережами.

 

Хочеться навести ще один аргумент проти зв'язки портрету Шухевича, з назвою підрозділу “Прояви колабораціонізму”. У шкільному підручнику все повинно бути просто і зрозуміло – такі методичні рекомендації до написання підручника. Тому в випадках, коли суспільство не дало однозначної відповіді на певні проблемні моменти історії, їх варто дуже обережно обійти, щоб не розпалювати конфронтацію. І М. Мудрий та О. Аркуша майстерно обходять такі питання відносно колаборації румунської адміністрації Трансністрії з центром в Одесі, режиму “санації” Пілсудського, встановлення якого радянська історіографія називала “фашистським переворотом, відносно Армії Крайової в Польщі тощо. Я не схильна думати, що автори підручника робили це свідомо. Очевидно, що зберігати толерантність до сусідів, опираючись на їхні подібні підручники (“Польща і світ”, “Румунія і світ” тощо), набагато легше.

 

У підручнику є і деякі інші невдалі конструкції підбору інформації для учнів, але вони не викликали такого гострого резонансу. Наприклад, якось ріже текст: “Лідерів українського політичного руху прихід радянської влади застав зненацька. Більшість очікувала німців,...” (220). Чи так уже насправді більшість українських політичних лідерів очікувала німців? Хтось проводив тоді соціологічні дослідження? І чи варто з таким смисловим навантаженням вносити таке речення у підручник? Можна посперечатися, чи доцільно було виділяти в окремий підпункт тему “Українці в польській армії” (с. 200–201) тоді, коли теми про українців з усіх інших частин України у складі інших армій не виділені.

 

Окрім того, О. Аркуша і М. Мудрий, як фахові спеціалісти з історії періоду Габсбурзької монархії ХІХ ст., грішать домінантою західноукраїнського контексту. Так у тому ж таки злощасному підпункті “Національні військові формування в німецькій армії. Прояви колабораціонізму” весь матеріал обмежується інформацією про колаборантів Західної України, тоді як нічого не говориться про російські військові формування, які діяли на території всієї України, і в них брали участь також і українці. Незрозуміло, чому в контексті нової концепції підручника у зміст згаданого підпункту не подано приклади колаборації інших народів, наприклад, росіян, яких було набагато більше, аніж українців. До того ж тут відсутня інформація, що формування “Нахтігаль” і “Роланд” 1941 р. присягали на вірність Україні, а не фюреру, а в кінці 1942 р. українці відмовились продовжити службовий контракт через прагнення створити Українську державу, після чого більшість командирів та старшин на чолі з Романом Шухевичем приєдналась до Української повстанської армії.

 

Питання колабораціонізму є особливо ранимими для західних українців, особливо для старшого покоління, яке в умовах радянської ідеологічної машини відчувало безпідставний тягар тавра співпраці з гітлерівськими окупантами. Тому й не дивно, що певна частина львів'ян зреагувала так гостро.

 

Якось незручно нагадувати біографію Героя України – сина того ж таки легендарного  командувача УПА Юрія Шухевича. Потрактування в СРСР його батька – борця за незалежність України – як “ворога народу”, вартувало синові 40 (!) років тюремного ув'язнення і заслань, втрати зору. Заслання в Сибір у 11-річному віці і засудження в 16-річному. За весь період 1944–1988 рр. – тільки 4 роки свободи, і то без права проживання в Україні! То когось має дивувати при цьому така його емоційна реакція, яку підписанти листа називають “цькуванням”? Болісно переживаю це і я, бо за свою книгу “Український національний рух 49-50 років ХХ століття: ідеологія та практика”, як і за те, що 2002 р. насмілився позитивно охарактеризувати боротьбу Романа Шухевича за незалежність України, Юрій Киричук поплатився життям. Щось недобре і дуже неприємне є з точки моралі й етики у тексті листа на захист підручника, який так поспішно бездумно підписують.

 

Як на мене, то шановані автори листа на захист О. Аркуші й М. Мудрого краще б потрудились прочитати текст підручника і вказати усі позитивні та новаторські його моменти. Наприклад, зауважити, що у підпункті 6.35.3 багато цікавого фактичного матеріалу з історії українського національно-визвольного руху, і що ця тематика нарешті вноситься у шкільну програму вивчення історії. Бо агресивне “обурення” тільки розпалює зворотню реакцію. Я не схвалюю акції з листівками, але у демократичному суспільстві і такі неприємні речі трапляються. Я також не схвалюю висловлених наприкінці листа сподівань, “що й адміністрація ЛНУ імені Івана Франка засудить такі практики”. Колись ми уже подібні висловлювання чули...  А за логікою підписантів, Адміністрація Президента мала б надсилати подібні листи у всі виші зі “сподіваннями” “засудити практики” виступів і карикатур проти Петра Порошенка, або мерія Львова, наприклад, так реагувала на критику Садового (на щастя, цього не трапляється).

 

У іншому випадку краще було усім подумати, як з найменшими втратами усунути проблему. Тут би авторам підручника, його видавцям та Міністерству освіти й науки прислухатись до порад і прохань забрати із тексту, де іде мова про колаборантів, портрет Романа Шухевича. Адже уже інше його фото розміщено у підпункті 6.35.3 “Українська повстанська армія” в рубриці “Особа в історії” (с. 252). Адже можна “перемакетувати” ОДНУ 244 сторінку, забравши портрет Романа Шухевича, а на вивільнене місце додати невеликий текст про інші угрупування колаборантів у Європі? Хоча це потребуватиме додаткових витрат, на які, очевидно, Міністерство освіти і науки коштів уже не має. То може скинемось усі по декілька гривень? Державницька позиція того вартує.

 

Олександра Киричук, кандидат історичних наук, доцент, вчений секретар Інституту релігієзнавста – філії Львівського музею історії релігії

1-10 of 499

Comments