Рубрики‎ > ‎

Політика


НІЧОГО БЕЗ УКРАЇНИ ПРО УКРАЇНУ… (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 18 серп. 2019 р., 05:39 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 серп. 2019 р., 05:39 ]

«Пакт Молотова–Ріббентропа» і секретний протокол про поділ сфер впливу були підписані в Москві 23 серпня 1939 р.

 

У переддень Другої світової війни (1938–1939) відбулась епопея Карпатської України. Для українців Друга світова війна розпочалася в березні 1939 року.

 

Спроба українців відновити національну державність на Закарпатті не викликала жодного співчуття на Заході. За підтримки Берліна Закарпаття відійшло мадярським хортистам [Киричук Юрій. Український Національний рух 40–50-х років ХХ століття: ідеологія та практика. — Львів: Добра справа, 2003. — С. 26].

 

10 березня 1939 р. у доповіді на ХVIIІ партз’їзді Сталін наголосив на проблемі Карпатської України. Він піддав гострій критиці розголос навколо «націоналістів» Закарпаття, висміявши ідею приєднання УРСР до Карпатської України [Маркусь В. Приєднання Закарпатської України до Радянської України / Переклад з французької мови; переклад і редагування Собко Я. В. — Київ: МПП «ІНТЕЛ», 1993. — С. 26].

 

На початку 1939 р. дипломати СРСР і Німеччини розпочали взаємне зондування ґрунту щодо відновлення відносин між тоталітарними державами. Отож виступ Сталіна сприйняли в Німеччині як сигнал до порозуміння. Але цьому перешкоджала Карпатська Україна. 15 березня за згодою Берліна Угорщина почала окуповувати край.

 

Після кількаденних боїв цей бастіон української державності був ліквідований. Власне це і стало початком Другої світової війни для українців.

 

Напевно, буде перебільшенням уважати, що ціною поневолення Карпатської України «був куплений сталінсько-гітлерівський союз, що довів до вибуху Другої світової війни» [Литвин М. Р., Луцький О. І., Науменко К. Є. 1939. Західні землі України. — Львів:Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999. — С. 7].

 

Але була знята важлива перепона на шляху до такого зближення [Литвин М. Р., Луцький О. І., Науменко К. Є. 1939. Західні землі України. — Львів:Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999. — С. 7].

 

Епопея Карпатської України була лише прологом до Другої світової війни.

 

У серпні 1939 р. між Москвою та Берліном було укладено договір, який увійшов в історію як «пакт Молотова–Ріббентропа». До нього додавався таємний протокол про розподіл Східної Європи між Москвою та Берліном. Гітлер здійснив разом зі Сталіним черговий поділ Польщі.

 

«Пакт Молотова–Ріббентропа» і секретний протокол про поділ сфер впливу були підписані в Москві 23 серпня 1939 р. Союз із Гітлером дав змогу Червоній армії зайняти Західну Україну та Західну Білорусію [Литвин М. Р., Луцький О. І., Науменко К. Є. 1939. Західні землі України. — Львів:Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999. — С. 11].

 

Як відомо, Східна Галичина з її столицею Львовом, будучи визнаним «українським П’ємонтом», завдавала чималі клопоти Москві [Литвин М. Р., Луцький О. І., Науменко К. Є. 1939. Західні землі України. — Львів:Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999. — С. 9].

 

Сталінський режим прагнув анексувати нові території, поширити радянсько-більшовицький лад на нові землі, зміцнити своє геополітичне становище на західних кордонах. Крім того, не останнім завданням було й придушення «буржуазного націоналізму» у регіоні [Литвин М. Р., Луцький О. І., Науменко К. Є. 1939. Західні землі України. — Львів:Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999. — С. 11–12].

 

Але ні «вождю народів», ні його наступникам від Хрущова до Горбачова цього не вдалося здійснити [Литвин М. Р., Луцький О. І., Науменко К. Є. 1939. Західні землі України. — Львів:Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999. — С. 12].

 

Фактично «пакт Молотова–Ріббентропа» став не засобом урегулювання відносин із Німеччиною, про що було задекларовано у тексті, а змовою Сталіна з Гітлером щодо поділу Європи з перспективою війни Німеччини з демократичними країнами Заходу.

 

Секретний протокол щодо поділу Європи між гітлерівською та сталінською імперіями тривалий час був державною таємницею, оскільки власне московський злочинний зговір 23 серпня 1939 р. й започаткував Другу світову війну, кинувши народи 72 країн у криваву бійню [Литвин М. Р., Луцький О. І., Науменко К. Є. 1939. Західні землі України. — Львів:Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999. — С. 13].

 

1 вересня 1939 р., на світанку, німецькі війська вторглися в Польщу. Напередодні загін есесівців, переодягнених у польську військову форму, інсценував штурм німецької прикордонної радіостанції, звідки вони зачитали заяву про напад на Німеччину. Так почалася найкривавіша в історії людства війна, яка забрала, за різними даними, від 55 до 70 млн життів.

 

Червона армія вступила у війну з Польщею 17 вересня 1939 р. З’єднання та частини Червоної армії перейшли кордон з Польщею й вступили на територію Західної Білорусії та Західної України. Сталін не переймався інтересами українців. Його цікавило лише розширення кордонів совєтської імперії на захід. При цьому він страшенно боявся будь-якого прояву ідеї української державності.

 

Відсутність у нас власної держави стала чинником, що визначив місце і роль українців у Другій світовій. Усі учасники війни розглядали Україну й українців лише як ресурс (людський, матеріальний, політичний), який можна використати в протистоянні. Саме тому наша Батьківщина стала однією з головних арен світового бойовища, а українці – вояками майже всіх армій.

 

До речі, у 1939 р. Москва несподівано для Берліна почала відтерміновувати свій вступ у війну проти Польщі. Сталін хотів, щоб Гітлер був представлений перед усім світом єдиним агресором. Очевидно, Сталін відтягнув початок уторгнення задля громадської думки й дистанціювання від дій Гітлера. Але фюрер через Ріббентропа почав тиснути на Москву, вимагаючи від радянських військ негайного початку бойових дій. Радянський Союз, по суті, став союзником і поплічником Гітлера на початковому етапі Другої світової війни. Договір Сталіна-Гітлера – це ще одне свідчення того, що сталінський режим був нічим не кращий від гітлерівської диктатури. Саме це й визнала у своїй резолюції 3 липня 2009 р. Парламентська асамблея ОБСЄ, прирівнявши діяльність Сталіна до злочинів нацизму.

 

3 липня 2009 року Комітет з демократії Парламентської Асамблеї ОБСЄ прийняв резолюцію «Возз’єднання розділеної Європи», якою пропонувалося встановити 23 серпня Днем пам’яті жертв сталінізму та нацизму. Парламентська Асамблея ОБСЄ 3 липня прийняла Резолюцію «Заохочення прав людини та громадянських свобод у регіоні ОБСЄ у XXІ столітті», у якій 23 серпня названо загальноєвропейським Днем пам’яті жертв сталінізму та нацизму в ім’я збереження пам’яті жертв масових страт і депортацій. У резолюції ОБСЄ зазначено, що Європа «зазнала два потужних тоталітарних режими, нацистський та сталінський, які принесли геноцид, порушення прав і свобод людини, воєнні злочини та злочини проти людства», та закликала членів ОБСЄ зайняти «спільну позицію проти всіх форм тоталітарної влади незалежно від ідеологічної основи» та засудила «героїзацію тоталітарних режимів, уключаючи проведення публічних демонстрацій з метою героїзації нацистського або сталінського минулого».

 

Сталін вибрав Гітлера і «дружбу скріплену кров'ю» не тому, що побоювався нападу Рейха і хотів відтягнути час для підготовки до війни, а тому, що побачив споріднену душу. Сталін побачив, що націонал-соціалізм – природнє і логічне продовження соціалізму совєтського. І не було нічого такого, що могло б відлякати його від безумної ідеології Рейха, зокрема, і концтабори, придумані більшовиками і удосконалені нацистами.

 

СССР і був Рейхом, а Рейх — Совєтським Союзом. Сталін став союзником Гітлера за переконаннями, а ворогом — вимушено, через мегаломанію берлінського безумця. І, перемігши ворога разом з цивілізованим світом, Сталін почав відбудовувати на руїнах своєї країни і завойованого простору «новий Рейх».

 

Сьогодні Путін і компанія продовжують це будівництво — наразі в менших масштабах. Взагалі ж на Лубянці нічого окрім Рейха будувати не вміють. Навіть на окупованих ними територіях НКВД і гестапо, майже завжди, займали ті ж будівлі і педантично копіювали методи один одного. Звичайно, Путін і його оточення більше думають про гроші і трохи менше, ніж колись, про ідеологію.

 

Сталін же свого часу ідеологію використовував виключно для узурпації у своїх руках влади. Можливо, для Гітлера ідеологія була суттю, а для Сталіна чи Путіна — ширмою. Але криваві плями з цієї ширми уже не стерти. Це ідеологія осадженої фортеці, де всі довкола вороги дійсні, чи потенційні. Ця ідеологія сьогодні є способом мобілізації населення путінської Росії, готового у своїй більшості нести кров і страждання іншим. Іншої ідеології окрім ненависті до навколишнього світу ні сталінський СССР, ні путінська Росія запропонувати своїм мешканцям не можуть [Политика. Виталий Портников — Пакт Путина-Риббентропа. [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://newrezume.org/news/2015-03-30-8141].

 

Нюрнбергський трибунал підвів риску під  існуванням «тисячелітнього рейху», засудивши нацизм. Сталінізм такого трибуналу уникнув. І тому через 80 років після укладення «пакту Молотова–Ріббентропа» спадкоємиця СССР-Російська Федерація в пошуках союзника (союзників), щоб знову поділити Європу (світ).

 

Військова агресія Росії проти України, розпочата у 2014 році з анексії Кримського півострова, є безпрецедентним викликом міжнародній системі безпеки і, відтак, сьогоденному глобальному порядку. Відбувся фактичний демонтаж Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин та порядку.

 

Агресія Російської Федерації проти України та анексія Криму завдали руйнівного впливу на світовий порядок та систему міжнародного права. «На території України відповідно до норм міжнародного права відбулася воєнна окупація та збройна агресія (якщо її визначати відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» 1974 р. та якщо звертати, наприклад, увагу на висновок Європейської Ради від 3 березня 2014 р., Резолюцію ПАРЄ від 9 квітня 2014 р., Резолюцію Європарламенту від 16 квітня 2014 р. та ін.).

 

Анексія Криму та «російська гра в Україні» призвели до краху деяких табу на міжнародній арені. Порушені два основоположні договори: Гельсінські угоди 1975 р., що забезпечували стабільність відносин між Заходом і Сходом на основі гарантій незастосування сили, поваги кордонів і суверенітету держав, і Будапештський меморандум від 1994 р., підписаний кількома великими державами, включаючи Росію, що забезпечував суверенітет і територіальну цілісність України в обмін на знищення її ядерного потенціалу. Крім того, Росія порушила міжнародні угоди про базування Чорноморського флоту, низку двосторонніх угод (про дружбу і співробітництво, угоди з прикордонних питань тощо), а також норми загального міжнародного права, зокрема, норми Статуту ООН» [ «Українська криза» 2013-2015 років та основи сучасного міжнародного порядку. [Електронний ресурс] / Режим доступу:http://bintel.com.ua/uk/article/16-UkrainianCrisis/].

 

Одним із наслідків порушення Росією своїх міжнародних зобов'язань є те, що інші міжнародні суб'єкти отримують право переглянути власні зобов'язання щодо Росії.

 

Неспроможність Організації Об’єднаних Націй (ООН), як найвпливовішого міжнародного інституту у сфері міжнародної безпеки, зупинити перерозподіл європейських кордонів у ХХІ столітті у черговий раз робить актуальним питання реформування одного з ключових органів цієї організації – Ради Безпеки – як для всього світу загалом, так і для України зокрема.

 

Слід зауважити, що Ліга Націй в грудні 1939 р. спромоглася виключити СРСР за воєнну агресію проти Фінляндії. І це все таки була реальна дія.

 

Безумовно, сьогодні можна впевнено констатувати, що право вето, яке зберігається за постійними членами Ради Безпеки ООН, перестало виконувати свою стабілізуючу функцію. Потрібні системні зміни ООН, насамперед — реформування Ради Безпеки ООН, а саме — системи прийняття рішень (особливо права вето постійних членів) та системи представництва у РБ ООН.

 

"Реакція Радбезу на серйозні порушення міжнародного права є повільною і непослідовною", — наголосив постійний представник України при ООН Володимир Єльченко Як один з прикладів він назвав ситуацію з нехтуванням міжнародних норм з боку Росії, її агресію проти України, а також зловживання нею правом вето в РБ ООН.

 

"Тимчасова окупація Автономної Республіки Крим і міста Севастополя, а також територій Донецької та Луганської областей України наочно демонструє, що порушення основних принципів міжнародного права постійним членом Радбезу є однією з найсерйозніших загроз миру та безпеці", — наголосив Єльченко.

 

Він нагадав, що Москва використовує "реваншистську політику" й застосовує військову силу проти інших держав ще з 1990-х років, зокрема проти Молдови, Грузії та України.

 

За його словами, всі ці порушення відбулися "на тлі систематичних зловживань правом вето та відвертого нехтування" цим постійним членом Радбезу своїх обов'язків підтримувати мир і безпеку.

 

"З огляду на це, ми вважаємо, що будь-який потенційний сценарій реформування Ради Безпеки без обмеження права вето для постійних членів, буде неповним та не принесе очікуваних і необхідних результатів", — наголосив представник України.

 

У цьому зв'язку він висловив низку пропозицій для РБ ООН. Зокрема, український дипломат назвав необхідним для Радбезу посилити його функцію попередження конфліктів. Крім того, він запропонував розробити "тестовий алгоритм" який дозволить виконувати функції Радбезу "своєчасно, належним чином і прозоро" в конфліктних ситуаціях, а також у відповідь на агресію з боку держав та урядів. [Україна виступає за реформування Ради Безпеки ООН з обов'язковим обмеженням права вето,Єльченко. [Електронний ресурс] / Режим доступу:https://censor.net.ua/ua/news/3066715/ukrayina_vystupaye_za_reformuvannya_rady_bezpeky_oon_z_obovyazkovym_obmejennyam_prava_veto_yelchenko].

 

Але є один механізм, про який у нас не дуже люблять говорити. Ідеться про те, що Росія свого часу, коли зайняла місце СРСР у 1991 році, грубо порушила статут ООН. Росія проголосила себе державою-продовжувачем СРСР, а такої юридичної конструкції немає. СРСР і Російська Федерація це два різних суб'єкти міжнародного права. Дві різні держави.

 

Отже, мова зараз йде не про виключення, а саме про невизнання Росії як члена ООН, тому що вона зайняла місце СРСР неправомірно, з порушенням статуту ООН. До речі, в статуті ООН досі написано, що у Раду безпеки входить СРСР (ст.23). Там про Росію і слова немає.

 

І наступне: Україна відмовляється визнавати Росію як продовжувача СРСР і як члена ООН, оскільки те, що РФ зайняла місце в Радбезі суперечить статуту ООН [Виключення Росії з Радбезу ООН - реальність чи фантастика. Думки експертів. [Електронний ресурс] / Режим доступу:https://tsn.ua/politika/viklyuchennya-rosiyi-z-radbezu-oon-realnist-chi-fantastika-dumki-ekspertiv-411497.html].

 

Але наша дипломатія чомусь не використовує цей механізм.

 

В. Путін вперто намагається нав’язати міжнародному співтовариству нову модель поліцентричного світу, у якій найважливіші ролі будуть відігравати держави так званого Південно-східного блоку — Росія, Китай, Індія, Бразилія.

 

Євроатлантичний світ, у свою чергу, відмовляється грати за правилами Кремля, ігноруючи модель силового розв’язання міжнародних конфліктів, посягання на національний суверенітет і зміну кордонів відповідно до національних інтересів тієї чи іншої держави[«Українська криза» 2013-2015 років та основи сучасного міжнародного порядку. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://bintel.com.ua/uk/article/16-UkrainianCrisis/].

 

Будівництво Nord Stream 2 сприяє втіленню цих планів Путіна і безпосередньо загрожує енергетичній і іншій безпеці та економічним інтересам України та країнам Євросоюзу в подальшій перспективі.

 

23 серпня Україна відзначає День Державного Прапора. Згадаймо, як вирішували українські питання без нас у далекому 1939 р. і до чого це призвело.

 

Багатьом нашим співвітчизникам, на мою думку, бракує політичної, національної і державної зрілості, обізнаності та розуміння суті процесів, які відбуваються, і викликів, які стоять перед Україною. Є проблеми з надлишком політичних ілюзій та наївності, браком державницької української самоідентифікації.

 

Україна повинна чинити так, щоб змогти захистити себе самостійно, розглядаючи як варіант, що світ залишить її наодинці з агресором. Україна потребує розробки довготермінової концепції безпеки національного суверенітету. Її осердям мають стати наші власні сили Збройні Сили, які повинні відігравати ключову роль під час налагодження союзницьких відносин з ймовірними союзниками в боротьбі з агресією. Безпека Української держави має бути питанням компетенції, а не політичної доцільності, яке треба вирішувати на глобальному, міждержавному, внутрідержавному суспільному та владному рівнях.

 

ПАМ'ЯТАЙМО - НІЧОГО БЕЗ УКРАЇНИ ПРО УКРАЇНУ…

 

Петро Костюк, полковник, голова Львівської обласної організації СОУ

П'ята колона. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 28 лип. 2019 р., 03:01 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 лип. 2019 р., 03:01 ]

Вибори президента, а відтак до Верховної Ради посилили антидержавні, в цілому антиукраїнські тенденції в нашому суспільстві. Як би це не звучало парадоксально, але факт залишається фактом, що саме в цей виборний час активізувалися протидержавні сили, яких узагальнено звуть п'ятою колоною.

 

Хто більш-менш уважно стежить за сьогоднішним суспільним процесом, то, без сумніву, побачить різні факти, яких не могло бути в попередній час. Йдеться, насамперед, про “вільну” поведінку судових органів, які, всупереч законів держави і елементарної логіки, діють, грубо їх порушуючи...    

 

Кричущий приклад — звільнення Єфремова, якому справедливо інкримінували зраду держави, коли той активно агітував за самоназвані т.зв. “республіки”, таким чином сприяв окупації східного регіону Росією і її активними “підручними”-терористами. І раптом — звільняють злочинця, а т.зв. Судова система (з відповідними державними підрозділами), в тому числі й новообраний президент, мовчать, ніби води в рот набрали...  Гадаю, що це колись, може навіть у скорому часі, йому нагадають, як і інші речі, обіцяні під час виборчої кампанії, але не виконані.

 

Тобто ми стали свідками, коли злочинці-антидержавники, повертаються в Україну, бо носом чують, що правова ситуація змінилась в їхню користь. Більше того, й претендують влізти до влади. І це їм уже вдалося. Досить лише нагадати прискіпливому українському громадянину, що т.зв. ”опозиція”, явно проросійської орієнтації, набрала 13 відсотків і зайняла друге місце після “Слуги народу”. Звичайно, проголосували за них антидержавники, можливо, більшість російської національности, саме ті, які не приймають і ніколи не приймуть української держави. Вже тисячі жителів окупованих регіонів кинулися за паспортами Путіна, але ще тисячі чекають черги отримати цей омріяний паспорт.

 

Коли б сучасна українська влада була по-справжньому українською, то давно мала б оголосити цим носіям другого паспорта вибір: або залишаєшся з одним — українським паспортом, або — прошу дуже, тебе ніхто не затримує, манджай у російські простори, де управляє “щастям” пан-цар Путін...

 

Іншими словами, п'ята колона росте на наших очах, як гриби після дощу... І міцніє, бо вже чимало отих самозванців-злочинців приперлося у Верховну Раду. Можна собі уявити, які закони вони прийматимуть і чим займатимуться, щоб як найуспішніше підвести Україну в “обійми” Путіна, який однозначно трактує Україну “как исконно русскую землю”, а українську державу (чи й мову) називає німецькою чи ще там чиєюсь провокацією... Не  кажучи вже про мову українську, якої ще за батюшків-царів не визнавали, вважаючи, що її ”нет и быть не может”... Йому вторує Кірілл — політичний настоятель московської церкви, яка виконує насамперед політичні функції, а релігія є всього на всього знаряддям русифікації та упокорення хохлів, тобто тих, які є, на думку обрусителів, несвідомим елементом “русскаво народа”...

 

Немає найменшого сумніву, що в новообраному парламенті вірний агент Путіна, ще й в додатку зв'язаний родинними “узамі”, докладе всіх зусиль, щоб п'ята колона працювала продуктивно і виконала своє основне завдання — зруйнувати українську державу і під виглядом колонії, якою насправді вона була під час останньої  окупації т.зв. радянської імперії або, як її справедливо назвав американський президент, “імперія зла”, — привести її під “благодєтєля” Путіна.

 

Перший крок у цьому напрямі зробив Медведчук (разом з іншими — бойками, вікулами, ширяєвими та іншими — цього ”свояка” російського “імператора” можна вважати чільником п'ятої колони), поїхавши на Захід, провів інтерв'ю, спеціяльно призначене для політичного керівництва і парламенту ЄС, без сумніву, на актуальну тему, на предмет миру в окупованих територіях України. Для цього лише треба провести переговори з терористами, прийняти їх умови щодо статусу самоназваних “республік” на етнічній території України, які мають бути визнані українською державою, а їхніх керівників увести шляхом виборів у ВР.

 

Що це означає, гадаю, читачі зрозуміли: втрата території, хоча начебто т.зв. “республіки” перебувають у складі України, і, мовляв, повна непричетність Росії до цієї авантюри, яка є, мовляв, лише громадянською війною в Україні. Отаке — сіла й перевезлася! Власне вона, п'ята колона, і озвучила свої сокровенні наміри. Але тільки частково.

 

Бо є ще інші, стратегічні плани: взагалі всю українську державу перетворити на колонію Росії як “единое неделимое отечество”.

 

Напевно, ця ідея одверто чи приховано, ”підтекстово” звучатиме у Верховній Раді в устах ревних учасників  та керівника п'ятої колони.

 

Особливої уваги заслуговує діяльність і роль у п'ятій колоні московської церкви в Україні, яка з метою політичної мімікрії назвала себе Українська Православна Церква Московської Патріархії. Але сталася для неї вкрай неприємна історія, коли Київ, як столиця держави, отримав Томос для своєї православної церкви. Москва зарепетувала аж до почервоніння від обурення, оскільки Томос відрізав Українську Православну Церкву від багатостолітнього панування Московської Патріярхії. Істерика Московії триває донині, але Вселенський Патріярх Православної Церкви Варфоломій виявився стійким і неуступним перед московською істерією. Перехід церков в Україні з-під Московської Патріярхії триває і, без сумніву, приведе до повної ліквідації т.зв. УПЦ МП! Це майбутнє, яке вже сьогодні зриме. І УПЦ отримає заслужену і справедливу Патріярхію.

 

Кірілл досі не визнає явного свого програшу і робить усе можливе і неможливе, аби залишитися на території Незалежної Української Соборної Держави назавжди, продовжуючи обалванювати свідомість українських громадян і запускаючи у живі душі українців духовну отруту під виглядом єдиної “правильної” християнської віри тільки і тільки в Московській Церкві. Ця отрута на шляху п'ятої колони інтенсивно діє на усіх, хто не обізнаний з історією, згідно з якою Московська Церква є відступницею від канону християнського, започаткованого Христом і рукопокладенням від часів “скелі” -- Св. Петра, безперервність якого (рукопокладення) триває донині в римо-католицькій церкві і в усіх тих церквах, в яких немає ні найменшого відступу чи розірвання цієї традиції Духа.

 

Навпаки, Церква в Московії обірвала цю традицію, ставши виконавцем політичної волі царів та всіх наступних правителів Російської імперії.

 

Також слід особливо наголосити на тому, що в час прийняття християнства на Русі-Україні, Московії як держави не було, не існувало, а на місці нинішньої Москви квакали жаби в mos aqua, що означає “брудна вода”. І коли говорить неграмотний нинішній “імператор” Росії про приналежність Києва як “мать гародов русскіх” до Московії, — є повною нісенітницею і абсолютним незнанням історії.

 

Але, незважаючи на це, Кірілл повторює нісенітниці за своїм володарем, бо перед ним стоїть, як вважає, неминуче “сліяніє” всіх “ісконно русскіх зємєль”, отже й України також.

 

Ця ідея-фіксе затемнила і так замотиличені мозки правителів Московії і її церкви. І щоб замотиличення мас тривало безконечно, Московська церква в Україні продовжує інтенсивно сіяти кукіль у людські душі.

 

Я був свідком, як в один монастир на Волині підвезли церковну літературу, звичайно, всю без винятку на “обчепанятном”, і з яким захопленням та непідробною зацікавленістю буквально накинулися сестри-монахині роздивляти цю обнову. Звичайно, монастир під управлінням МП. Сестри, звичайно, говорили українською, зате священик намагався нею говорити з “гріхом пополам”. Відправа відбувається на т.зв. церковнослов'янській, але фактично російською мовою. Немає ні найменшого сумніву, що це могутнє джерело русифікації. І цей канал п'ятої колони надзвичайно активно і справно використовують обрусителі для денаціоналізації українського населення. Після втрати українцем усвідомлення, хто він насправді, легко його “перевести” в “русскаво”... Навіть “суржика” в цих умовах важко позбутися...

 

Ще один аспект діяльности московської церкви в Україні: внести в свідомість українців “священне покликання” російських царів, яке, мовляв, полягає в прищепленні їх “святости”. Таким чином, наприклад, останній цар, розстріляний за наказом Ульянова, введений в сонм “святих”, а його портрет, як ікона, вивішений демонстративно в церквах. (Цей факт я теж спостерігав на Волині). Ікононізація російського царизму розрахована на кілька моментів: по-перше, прищепити українському населенню абсолютно позитивну думку про правління російських царів в Україні, як надзвичайно позитивний факт. (Щось подібне, тільки від протилежного, відбувалося в часи окупації за совєтських часів, коли “восхваленню” підлягали всі без винятку вожді-кати, а виклиналися царі). Ця нинішня сакралізація абсолютно “не святого”, а злочинного, по-друге, ставить метою зробити в свідомости українського громадянина, вірного в московській церкві, переворот, щоб він прихильно, абсолютно некритично ставився до російських царів, як “святих”. Таким чином перекреслюється історія, насаджується саме російське її бачення за допомогою церкви і активного в цьому напрямі московського попівства.

 

Виникає питання: як сучасна влада поборює цілеспрямовану діяльність п'ятої колони, до якої теж дуже активно підключені російські ЗМІ. Журналістика, нехтуючи правилами моралі, чесности і порядности, за великі гроші розповсюджує на весь простір Української держави суцільні брехні, інсинуації, наклепи і всяку ідеологічну нечисть.

 

Питання про відповідь на виклик противника — не риторичне, а надзвичайно актуальне. Наразі ми не спостерігаємо широкомасштабної діяльности нашої журналістики у відповідь цим атакам п'ятої колони і московської журналістики, яка працює суголосно з нею.   

 

Дивно, що суспільство досі не почуло від президента і його команди плану протистояння ідеологічним атакам ворожої сторони, яка, як видно, ніколи не заспокоїться, поки не осягне відчутних результатів і, щонайбільше, не виконає свого стратегічного завдання. Створюється враження, що такого плану взагалі немає, крім того, взагалі невідомо, наскільки зачіпає ця атака як президента, так і його команду. Не бачимо також списку претендентів на ключові посади у державі і, зокрема, відповідального міністра (чи когось іншого) саме за ідеологічне протистояння України ворожій ідеологічній навалі з боку Росії та її ЗМІ. Від часу обрання президента це, мабуть, слід було зробити вже на самому початку приходу до влади.

 

Вимоги, які ставить громадянське суспільство, котре успішно змело під час Революції Гідности злочинного президента-втікача, має всі підстави вже нині побачити і відчути абсолютний ідеологічний захист України від ідеологічної атаки Росії, яка не менш загрозлива, як і її збройна агресія на Україну, в результаті чого окуповані і Кримський півострів, і частина двох областей — Луганської і Донецької (Донбас). У цих вимогах немає ні найменшого перевищення неможливого — навпаки, все це вже і негайно потрібне для вартісного функціонування держави. І головне — для відчуття впевнености всіх громадян держави в тому, що, по-перще, держава, ніколи не піде на якісь уступки противника у цей воєнний час і, по-друге, житиме в атмосфері ідеологічного захисту від будь-яких спроб його зруйнувати і ввести якийсь невідповідний його замінник. Вимоги ці справедливі і єдиноможливі для виконання в державі, котра перебуває — підкреслюю — в стані війни з Росією, а не під час якогось з кимось “конфлікту” чи навіть за відсутности головного нападника — Росії, яка вперто, навіть на міжнародному рівні, торочить, що не вона присутня у цій безперервній бійні... До речі, це ще одна російська ідеологічна качка, на яку мали б клюнути прихильники України на Заході чи навіть самі ж наші вояки, коли б мали надійну, тобто ментальну зброю. Стрілецька зброя, танкові кулемети і гармати невеликого калібру для такої операції не підходять.

 

Є обнадіюча новина, що президент має намір закупити винищувачі в США, яких неможливо поразити і які дуже прицільно знищують ворожі об'єкти. Саме така зброя Україні вкрай потрібна.

 

Розмови і дискусії видаються наївними: т.зв. Мінські домовлености постійно порушуються російською стороною, усі розмови про т.зв. “мирне врегулювання” між воюючими сторонами абсолютно нічого не дадуть; досі зустрічі на різних рівнях, в т. ч. й норманському, не привели до миру, якого, з усього видно, Росія не хоче. Невже цього не розуміє Захід чи наш новообраний президент? Ця дитяча гра, яка коштує кожного дня і ночі молодих життів українських воїнів, мусить негайно припинитись. Не будуть звільнені військовополонені українські моряки, бо Росія не уступає і не уступить. Панове, позбудьтесь ілюзій, які в цих обставинах коштують крові. Загальновідомо, що всі війни, які велися на планеті Земля, закінчувалися тільки за допомогою зброї.

 

У випадку війни Росії з Україною, коли противник ще й підключив могутню ідеологічну зброю, іншого закінчення, на жаль, не бачу, а тільки силою зброї та ідеологічної атаки у відповідь. Саме тому “імператор” Росії тягне, як тільки йому заманеться, як всілякі безплідні переговори, пусті дискусії, обіцянки-не обіцянки, побрехеньки і всяка інша нечисть, а правда лише одна: ворога, який воює, треба долати зброєю, бо іншого не дано.

 

Липень 2019.                                                    Любомир Сеник

Расєйщина — русифікація. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 14 лип. 2019 р., 07:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 лип. 2019 р., 07:10 ]

Памфлет

Впродовж багато столітнього панування російської імперії в Україні склалась однозначна з боку імперії засада, що лягла в основу всієї її політики відносно України. Треба особливо підкреслити, що ця засада, про яку йтиме мова, ніколи, за ніяких обставин не змінювалася, але, навпаки, набувала все більше й більше гостріших, категоричних форм і змісту. І саме так триває до сьогодні.

 

А цією засадою стало однозначне твердження, що України як такої немає, що зовсім відсутня українська нація, що вся територія, яка на мапі світу позначена як Україна, в принципі не існує і є ні більше, ні менше “русскою”, тобто московською територією. Отже, просто кажучи, нас, українців, в розумінні московщини, нема, не існує, ніколи не було.

 

Зрозуміло, що з приводу цієї позиції північно-східного сусіда в Україні утворилася здавна думка, підтверджена всією нашою, українською історією, що тільки власним національним протистоянням московській імперії ми зуміємо відстояти перед цим однозначним ворогом, який намагається переконати нас, що ми, мовляв, “брати”, застосовуючи і збройну, і інтелектуальну боротьбу проти нього. Ця ситуація — боротьба за власну національну ідентичність, за свободу всієї нашої землі, на якій ми споконвіку, за вільний, незалежний розвиток нашої мови, віри, традицій, культури, економіки і політики, що здійснюється в інтересах і потребах України, — триває досі.

 

Цей вступ логічно потрібний хоча б для тих, хто донині, серед населення України, сумнівається в юридичному праві і міжнародних засадах (права) співжиття між народами і державами, як рівний з рівним.

 

Саме цього, загальноєвропейського рівня стосунків Росія не приймає. Таким чином, вона протистоїть світові, який в переважній більшости (крім країн, де встановилася диктатура) дотримується засад співжиття.

 

Ні, Росію це не влаштовує. Вона кидає виклик “перебудувати світ”. Це значить, безоглядно поламати нині існуючу правову і міжнародну систему.

 

Еге ж, начхати на весь світ, ми — “вєлікорусскіє люді”, — ми сильні і запануємо над усім світом! Окрім зброї і, особливо, ядерного арсеналу, ми кинемо імперіялістам в очі нашу ідеологію. Спробуйте позмагайтеся з нами! Що вартий лише один “русскій мір”, сотворений нашим преосвященним Кірілом....

 

Російська маячня про своє всесилля відома всьому світові. Але різні країни і народи, які територіяльно віддалені від московського дракона, загалом не звертають уваги на неї. Навіть дехто здвигає плечима, мовляв, це нас не стосується. Зате Україна на передовій цього політичного двобою... Для неї немає іншого вибору, як тільки воювати з запеклим ворогом.... Досі дипломатія до нічого не привела! Кожного разу Мінські угоди агресор порушує грубо і демонстративно, засвідчуючи, що угоди йому до... одного місця. З агресором не розмовляють, а б'ють всіма засобами!

 

Цей висновок спирається на нашу, українську історію. Ми, українці, як ніхто інший, глибоко переконані, що з москалем ніколи не домовишся. Захід, європейська демократія можуть робити ілюзії, що з Росією можливе нормальне співжиття. Власне, ці ілюзії призвели до того, що москалі прийняті членами ПАРЄ без жодних обмежених вимог і, тим більше, без виконання вимог щодо агресії Росії проти України. Це фатальна помилка Заходу, яку незабаром він, без сумніву, відчує...

 

Отож наше абсолютне неприйняття будь-яких угод з Росією, оскільки не виконані вимоги повернення арештованих моряків і кораблів, не звільнений захоплений Крим як територія суверенної держави і не звільнена окупована російськими терористами частини двох областей України, не припинена війна Росії проти України. На ніякі уступки і ультиматуми Україна не піде. Але тут же слід зауважити: якщо новобраний президент не зрадить України, зробивши будь-які уступки ворогові “заради миру”. Цей фіговий листочок “заради миру” ніяк не може прикрити оголеної правди пана президента-”миротворця”. Немає миру без повної свободи і звільненої анексованої території. Немає миру половинчастого, двозначного, бо такий “мир” є продовженням фактично війни.

 

Отже, нагадаємо тим, хто забув: упродовж усіх окупацій Росією України, почавши від епохи московських царів і закінчуючи імперією зла в кінці ХХ століття, Україна була позбавлена будь-яких демократичних прав і свобод. Хто цього не знає, нехай познайомиться з масою книжкових видань нашої історії, яку творили автори без схем і спекуляцій, вигідних для ворога чи навіть під його диктат.

 

Цей окупаційний період відзначився, крім масових смертей українців, арештів, розстрілів, голодоморів, насамперед зросійщенням. Русифікація — могутнє знаряддя імперії для винародовлення українців. як і інших народів імперії. І ця політика ґрунтувалася саме на тих ідеологічних засадах, що й нині профашистська, расистська теорія Кіріла “русскій мір”. Отже, все те, про що йдеться, відбувається, на жаль, донині на наших етнічних землях Столиця України не становить винятку, навпаки, удар саме туди спрямовує ворог, дуже добре розуміючи: не стане мови — зникне українська нація!

 

Їдьте у Київ, послухайте, як говорить вулиця, як говорять у державних установах, у міністерствах, у крамницях і їдальнях... І побачите фактичний стан української мови. І більше, як через чверть століття національної державної незалежности найвищий державний законодавчий орган прийняв закон про державну мову. І зразу російські опоненти завили, підняли могутній рейвах, завили, як вовки, бо українці мусять бути позбавлені закону про власну українську мову як державну. Одіозний факт — і “мовна проблема” з ініціятиви російських опонентів подана на розгляд до РБ ООН! Нечувана річ, щоб ООН втручалася у виключно внутрішні справи самостійної держави, при тому ж ніхто, абсолютно ніхто з іншомовних груп України не загрожений не існуючим переслідуванням!

 

Нарешті, слід мати на увазі, що антиукраїнські, антидержавні настрої і тенденції в сучасному українському суспільстві активізує ряд чинників: т.зв. п'ятої колони (свідомо тут не названі організації, об'єднання і церкви МП, імпортовані відповідними установами та організаціями в Україну, російські книжки антиукраїнського змісту, російське радіо і телебачення, спеціально призначене для України).

 

Ця “важка артилерія” ідеологічного характеру веде безперервну стрільбу на наших територіях, розраховуючи на повний розгром нашого світогляду і переконань. Бій триває стало.

 

Ще інший удар спрямовується з боку Заходу, куди московська імперія відправляє шалені гроші для підкупу журналістів і агентств, навіть суддів. Про це свідчить тенденційний засуд українського нацгвардійця італійським судом, з приводу чого була висловлена думка України, якої не врахували, а простелились під Москву.  

 

Протистояння цій агресії ґрунтується тільки на фундаментальних засадах українства — національного патріотизму, національного світогляду, державного мислення, якого неможливо підмінити “їстивними потребами”, які проявилися під час президентських виборів. Неухильне і невідступне переконання виявляється не в словесній еквілібристиці, а в чині. Саме чин, діяльність формують сталий, твердий грунт для повноцінної діяльности кожної організації, установи і держави в цілому.

 

І навпаки, буди-які спроби протистояти цим засад є руйнівними, і це добре усвідомлює ворог України. Саме тому донині він застосовує русифікацію на всіх рівнях українського суспільства. Годі говорити і переконувати себе, що ця затія даремна — навпаки, ворог має успіхи на цьому фронті. Наразі він ще не зазнав остаточної порази. Вона настане тільки тоді, коли щезне з нашого життя російщення і зрусифіковані українці, які, врешті решт, усвідомлять, що вони стали на шлях загибелі, а не життя.

 

11 — 13 липня  2019.  

Не мала – Велика Хохландія. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 17 черв. 2019 р., 08:04 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 вер. 2019 р., 08:35 ]

 

З не дуже великою приємністю, навпаки, з недобрим настроєм починаю класти на папір ці перші рядки. Тут нема звертання до когось конкретного, але коли хтось побачить і відчує, що саме йдеться про нього, то, звичайно, я не намірений вибачатися, бо нема за що, бо той, хто так думав, що про нього йдеться, його, а не моя справа. Мені своє писати, говорити, а вже інша коли комусь се не подобається чи його просто не займає... Мені своє робити. Наразі, Богу дякувати, ще не змінилася ситуація, що за слово, котре комусь не подобається, потягнуть автора до буцегарні... Ще того не сталося. Та й північно-східний сусід, який затіяв війну з нами, ще, завдяки героїчній обороні наших воїнів, не загарбав нас повністю і не заполовинив, щоправда відкусивши, загарбавши наші території...

 

Цього, правда не сталося б від самого початку, коли в Криму з'явилися “зелені чоловічки”, такі ніби невинні ягнятка, правда мали при собі зброю, але їх було обмаль. І коли б на той час у столиці Хохландії не сидів хохландець і не мислив по-хохландськи, то, напевно, “зелені” дістали б по мордасах, бо неправда, що тоді не було кому бити по писку несподіваних зайд. Адже були вишколені, віддані державі, вірні їй збройні формування, їх лише треба було негайно перекинути туди, до місця загрози, і придушити в самому зародку. А тих комуністичних керівників півострова взяти до одного під варту, щоб навіть не пікнули. Але, знову ж таки, цього не сталося, бо хохландець на той час слухав, як вірний партійний пес своє керівництво, аби нічичирк не рухатися... Ну, і вийшло те, що сталося. Цілий півострів агресивний сусід відкусив і перед світом хотів показати, що все законно, навіть провів фейковий референдум, якого ніхто з нормальних політиків світу не визнає його легітимним. Але то агресора вже не цікавило,чхав він на весь світ, бо він розгортав усе ширше й ширше наступ.

 

Звісно, що до того країна сколихнулася і вигнала геть кримінальника з награбованим капіталом, художніми картинами та іншим краденим добром, але диву немає меж. Тимчасовий керівник виявив до кінця свою хохландність і дав, знаючи шлях його пересування, можливість драпанути злодієві у Московію. Куди ж інакше, як не туди за принципом “свій до свого по своє”?!

 

В цих тривожних часах нарешті відбулися вибори, і законно обраний президент із руїн, за час своєї каденції, поставив державу на ноги, організувавши належні відсіч агресору і терористам та розвинувши могутню дипломатичну роботу на захист країни, водночас відродивши армію.

 

І знову підійшов час виборів. Сталася дивовижна річ: притишений хохол виявився настільки багаточисленним, що нині можна беззастережно твердити — хай живе Велика Хохландія!

 

Хохол мислить як “живий двоногий”: йому й те недобре, і те зле, і не можна “вижити”, і “все погане”, і зате ми тобі покажемо дулю...

 

А показали хохли собі дулю, вибравши “обраного”, що виведе з танцями, примітивним сміхом і клоунадою уярмлений народ до “обітованої землі”.

 

Хохол мислить (якщо мислить): “потрібно оновитись”, але не думає, в чому та “новизна”: в обличчях чи політиці, бо нові незнані “лиця” ще не говорять про “нову політику”, та й в чому полягає ця “новизна”?

 

Хохол щось не вловлює, бо направду важко вловити новизну, наприклад, все ж таки в “старому” обличчі переговорника в Мінську, тим більше, коли ставить не ті акценти: мовляв, б'ємо по дитсадках там, на непідконтрольній території...

 

А загалом це чергова брехня, але хохол має в неї повірити, інакше він не був би хохлом...

 

Довірливий хохол до сліз, він легко піддається пропаганді, не вловлюючи “запаху” цієї пропаганди, яку ведуть одверті противники державности. А ті політичні сили, які говорять про т.зв. “новий курс”, не розшифровують, в чому ж таки “новизна”, на що купується наївний хохол. Саме на нього вони розраховують.

 

Ще одна особливість хохлацтва як явища — твердо і неухильно, як скала, тримається своїх звичок і свого “рідного”, майже йому сердечного суржика. О, ні, не думайте, що я хочу його образити! Що ви, крий, Боже! Краще глянь, хохолочку, на себе збоку, придивися до себе, послухай себе, прислухайся до своїх сусідів, до їхнього “разгавора” і, може, зрозумієш, про що йдеться...

 

Це ж така особлива властивість, що куди б носій суржика не пішов чи поїхав, він завжди і всюди виявить свою “спєціфіку”, пак, таку властивість, що, як батогом, стьобає всіх тих, хто його чує і розуміє, хто ж патякає. Диву нема меж, як воно, оте омосковщене, чуже і штучне, як невиліковна зараза, тримається органічного тіла великого народу, де, безперечно, далеко не всі є хохлами, які, мабуть, становлять абсолютну меншість, але, бува, часами проявляють таку численність, що тільки німієш з дива..

 

Ото ж суржик тримається хохла цупко, міцніше від воші, що вчепилась кожуха.

 

А суржик діє в оригінальний спосіб, бо, з'являючись спонтанно, звучить в устах “гаварящево”, котрий навіть оком не моргне, бо не приходить до думки ніколи! що тутки щось “не так”. Хто зна, може й навіть у минулому закінчив середню совєтську школу, але направду того навчання не видно й не чути. Може, й таке навчання було... Й такі навчителі, що теж були “засуржиковані”, бо й таке бувало!

 

Як би не було, суржик процвітає на неозорих просторах вільної держави, особливо в східно-північних і південних регіонах і навіть поволеньки, але впевнено пробирається на захід у державі, яка робить очевидні поступи в своєму поході до... еге ж, до ЄС і НАТО.

 

Суржик тут теж на перешкоді, бо одного разу десь аж на Чернігівщині, коли повалили бовдурний пам'ятник “вождеві” всіх часів і народів, то одна кобіта мало не заплакала, бо, вибачте, так мовила, що... “привикла”. І раптом на тобі, його не стало! І їй, бідачці, в голові ніяк не перевернулося, що вона дожила до інших часів, але їй “какось лучше” з усім цим жахливим старим мотлохом. Оце маєте твердолобий суржик, який вгніздився якнайглибше, спробуй його нині звідтам вигнати... Куди там!

 

Мабуть, буде тут на місці нагадати ще один епізод, на жаль, не спорадичний. Отож панночка із західного регіону вибралася в столицю пошукати щастя чи, пак, роботи і, опинившись в середовищі не лише суржиків, а й людей з “обчепанятним язиком”, моментально перейшла на оте “обчепанятное”, бо в голові в неї, як видно, загніздилося “суржикове мислення”. Мав би бути якийсь лік на ту хворобу. Відомий німецький філософ пропонує в таких випадках клініку, але не в медичному сенсі, а в духовному. Треба, обов'язково треба негайно відкрити такі клініки, бо в цьому є настійна потреба!!

 

Навіть більше чверті століття незалежної держави не вилікувало із суржикової хвороби, отже, й мислення, бо як говориш, так і мислиш... Є над чим задуматися політикам і політологам, міністрам і прем'єр-міністрам, всім президентам, які були до цього часу, і всім тим, які будуть в усі наступні століття держави, коли, нарешті, зникне з мапи світу Велика Хохландія, а на її місці лишиться процвітаюча Велика Соборна Україна.

 

То мрія, звісно, не хохла, а того, що становить більшість населення споконвічної нашої території...

 

Чого тут тільки не було, що на ній діялося і вироблялося, і донині є ласим шматком божевільного північно-східного сусіда, який в живі очі бреше, навіть оком не моргне, і називає “своїм”. Звичайно, нормальна людина так говорити ніколи не буде.

 

Тому суржик є благодатна вода на його млини, які покликані усіх нас перемолоти на “ісконно русскіх”, бо інших, мовляв, немає, а все, що наявне це “непорозуміння”, це німецька чи польська “провокація”. Це загальновідомі їхні “істини” і багато іншого – аж до “русскаво міра”.

 

Хохли, коли б хоч трохи стукнули себе своїми ж руками по своїх твердих лобах і нарешті прийшли до іншого висновку, позбувшись суржику і суржикового мислення. Це друге – мислення, – справді, складна штука, бо зв'язана з особливим ґрунтом існування людини і її всеосяжної, відкритої для світу душі...

 

15 червня 2019.                                                Любомир Сеник

ПОХОДЖЕННЯ МОСКВИНА

опубліковано 19 трав. 2019 р., 02:15 Степан Гринчишин   [ оновлено 19 трав. 2019 р., 02:16 ]

Однією чи не найголовнішою з багатьох московських вигадок є походження московського народу. Адже, походження великою мірою впливає на духовність народу. А духовність є вирішальним чинником, бо "Дух животворить", тобто творить життя, в т.ч. й матеріальне. Генетика вчить, що людина успадковує від предків не лише фізичні властивості, а й духовні. Щоб пізнати духовність народу, треба вивчити його походження та природні й господарські умови, за яких він розвивався упродовж кількох десятків поколінь.

 

Прапредки теперішніх москвинів – угро-фіни примандрували на землі теперішньої Московщини та Фінляндії ще за непроглядних часів передісторії. Літописець XI ст. згадує про московські племена чудь, лівь, водь, ям, чухна, вєсь, пєрмь, мурома, мордва, мокша, мєщєра, чєрєміси, югра, пєчора, карєль, зирянь, ерзя, самоядь. Він пише, що то були дикуни: не мали жодних законів, звичайної моралі, жили в землянках, їли сире м'ясо і сиру рибу, не знали рільництва.

 

Того самого часу (XI ст.), за свідченням чужинців, Київ був культурніший і багатший за Париж та Лондон. Пра-Україна мала жваві торговельні та культурні зв'язки з усім культурним світом – Грецією, Малою Азією, Індією ще тисячу років до н.е. У північній Московщині носили ще й у XX ст. шкіряний одяг дикунського крою (один шмат з діркою на голову), що його носили мавполюди 6 тисяч років тому. Московський археолог А. Спіцин пише, що слов'янських могил до X ст. не знайдено ніде в Московщині. Московський історик М. Покровський стверджує: "В жилах московського народу тече щонайменше 80% фіно-татарської крові". На захід від угро-фінів жили предки теперішніх білорусів та литовців. На суміжних землях вони змішувалися з угро-фінами і розчинилися без сліду в угро-фінському морі.

 

Географічні назви довготривалі. На теперішній карті Московщини більшість географічних назв – надто озер, річок – фінські. Навіть назва столиці фінська. "Москва" у фінській мові означає "каламутна вода". Тих угро-фінів підкорив у X ст. під свою владу український князь Святослав Великий і зробив їхні землі (теперішню Московщину) осадою (колонією) української держави. Правили нею прислані з Києва воєводи з військом та державними урядовцями. Київський митрополит висилав сюди місіонерів навертати предків теперішніх москвинів на християнську віру та будувати церкви і монастирі. Багатьох тих українських місіонерів москвини повбивали. Київські місіонери вишколювали прамосквинів – угро-фінів на священиків. Київські воєводи призначали ватажків угро-фінських племен па урядові посади. Так помалу почала цивілізуватися верхівка московського народу. Нащадки ж київських цивілізаторів одружувалися з тими, дещо поцивілізованими, угро-фінами. Їхні діти розмовляли староукраїнською мовою, засміченою угро-фінськими словами. Загал народу залишався суто угро-фінським. Навіть у XIX столітті лише за 80 км від Москви були села, де люди не знали московської мови. У східній частині Московщини були цілі повіти таких сіл.

 

Ні в писаних пам'ятках, ні в усних давніх переказах московського народу немає жодних натяків на боротьбу слов'ян з тубільцями-фінами. Теперішні фінські та слов'янські географічні назви не зосереджені на окремих обширах, а перемішані на всьому просторі від Оки до Білого моря. Це вказує, що слов'яни-осадники не наступали великою масою, а проходили малими гуртами весь простір і мирно змішувалися з тубільцями угро-фінами. Виникла потрійна суміш:

1. релігійна, що стала основою теперішнього набоженського світогляду москвина;

2. расова – теперішній антропологічний москвин;

3. суспільна – початок рільничого стану.

 

Українська держава ІХ-ХІІІ ст. була однією з найбільших держав Європи. Правити нею з Києва було нелегко, і тому українські князі поділили її на уділи, призначаючи своїх синів правити там під своєю зверхністю. Так, Юрій Долгорукий княжив на Суздальщині. Там народився (від половчанки) і виріс його син Андрій. Українська держава була тоді дуже ослаблена невпинними війнами з азійськими ордами. Використовуючи це ослаблення, Андрій Боголюбським напав 1169 р. на Київ, спалив усе місто, вигубив людей у ньому, пограбував церкви. Після цього він заснував свою столицю в новозбудованому місті Володимирі на р. Клязьмі. Московський історик В.Ключевський уважає 1169-й роком народження Московської держави. Всі московські історики не згадують нищення Києва Андрієм Боголюбським, а твердять, що Київ зруйнували татари. А татари руйнували його 1240 року, тобто 70 років після Андрія. Тому, наш літописець і записав: "Суздальці так дуже зруйнували 1169 року Київ, що татари не мали вже що руйнувати 1240 року". Як бачимо, традиція ненависті Московщини до Києва досить тривала. Від Андрія Боголюбського через Іванів, Петрів, Катерин, Миколаїв, Олександрів до Володимира 1917-го та Микити 50-60-х років.

 

Року 1237 Московщину завоювала Татарська Орда хана Батия. Московські князі стали підлеглими Батия, і він поставив по всій Московщині свої залоги. Татари були такими ж азіатами, як і угро-фіни, і ця їхня спорідненість сприяла злиттю обох народів в один – московський. Московський історик В. Ключевський підтверджує: "Московські князі і не думали про боротьбу з татарами, розуміючи, що покорою та грішми вони осягнуть більше, ніж боротьбою. На відміну від українських князів, московські, одразу визнали без застережень владу хана і встановили приятельські і навіть кровні зв'язки з татарами. Сам великий князь Михайло Тверськой оженився з татаркою, а за ним одружилися з татарками всі інші московські князі". За князями масово женилися обидва народи. Не важко уявити, якою мовою говорили їхні діти. Потатарщення (радше злиття) було загальним. По упадку влади Орди, татари масово переходили у християнську віру, і так з тої угро-фіно-татарської мішанини створився теперішній московський народ. Народ суто азійський, що й підтверджує аналіз їхньої крові. Азійські народи мають у крові групу "В", а індоєвропейські – групу "А”. Москвини мають "В", а українці - "А". Москвинам притаманні певні монголоїдної раси, а українцям – європейської раси.

 

Тепер у Московщині більшість прізвищ простонароддя є фінськими і татарськими. Серед аристократії та дворянства – сотні тисяч. Наприклад, цар Борис Годунов був татарин. Татарами – князі: Хованський, Юсупов, Урусов, Салтиков, Ордин-Нащокін, Мансуров, Сумбатов і т.п. Татари – дворяни: Архалуков, Алімонов, Аракчєєв, Аксаков, Ахматов, Аслапбєков, Артанов, Аргамаков, Армяков, Ахметьєв, Арабажін, Арбатов, Баскаков, Бурдюков, Бехметьєв, Бурнаков, Барабанов, Беклемишев, Базаров, Бакчєєв, Барханов, Балаханов, Берєндєєв, Бакунін, Барсанов тощо. "Да, азиаты – мы с раскосыми и жадними очами!", — співає О.Блок. Москвини, що переселилися до Сибіру поміж тамтешніх азіатів: якутів, камчадалів, киргизів дуже скоро перебирали не лише мову тих народів, а й їхні звичаї, навіть віру (поганську), забуваючи свою (московську) мову і звичаї. Але ті москвини, що оселювалися в Україні чи в Польщі, не переймали українських чи польських звичаїв, української чи польської мови. Ось така сила расової спорідненості.

 

Москвини вважали всіх немосквинів, навіть православних українців, за єретиків, грішників. Часто не пускали немосквинів-християн (навіть православних) до церкви. Татари були не християнами, а магометанами та поганами. Але москвини не вважали гріхом шлюб москвинів-християн з татарами-магометанами. Що більше, Московська церква молилася за татарських ханів. Московський митрополит Феогност проклинав і відлучав від церкви тих, хто не виявляв беззастережної покори ханові Золотої Орди. Московський письменник Ф. Достоєвський свідчить: "Ми, москвини, в Європі – гості, а в Азії ми – вдома". Азійський звичай продавати дівчат дожив у Московщині до XX ст. у формі т.зв. «кладки», тобто умовленої суми грошей, що її платили батьки хлопця батькам дівчини. "...Не ззовні, а зсередини татарська духовність заволоділа душею москвина. Це духовне завоювання тривало водночас із політичним упадком Золотої Орди. В XV ст. тисячі охрещених і неохрещених татар ішли на службу до московського князя, вливаючись до лав майбутнього дворянства. Двохсотрічне татарське панування не знищило волі в Московщині. Воля в Московщині загинула власне після визволення з-під татарської влади". Наведене твердження московського патріота і науковця Г. Федотова виглядає дивним. Але воно правдиве. Ми звикли вважати татар дикунами, грабіжниками, вони ж бо сторіччями плюндрували Україну, брали ясир тощо. Проте, дикунами, як на той час, вони не були, а військовими здобичниками, що за тих часів уважалося в Європі законним заняттям.

 

Татари прийшли з Азії, де вони жили побіч висококультурного Китаю. Від Китаю татари перебрали багато знань і культурних звичаїв. За татарських (монгольських) ханів завжди були китайські науковці, дорадники і керівники. Арабські історики ставлять татарську державну адміністрацію не нижче за римську. Чужоземні торгівці їздили зі своїм коштовним крамом по всій татарській державі безпечно. В Московщині було небезпечно подорожувати навіть у XVIII ст. Столиця Татарської Орди – Сарай була культурним містом з брукованими вулицями, водостоками, з мистецьки збудованим палацом. Щодо військової майстерності татари були не гірші за римлян,

 

Татари були значно культурнішими за прамосквинів-утро-фінів. Це визнають і московські історики від М. Карамзіна (1766-1826) до М.Покровського (1868-1932). Всі вони пишуть, що московська держава завдячує своїм народженням татарам. В.Ключевський (1841-1911) пише, що в ХVІ-ХVІІІ ст. 57% московської провідної верстви були татарського походження, а ідею Чінгісхана загарбати весь світ дала Московщині її аристократія татарського походження. Перший московський історик М. Карамзін був татарського походження. Силу татарського впливу у щоденному житті видно з того факту, що москвини молилися в церкві в шапках на голові аж до 1651 року.

 

У складі татарської держави Московщина була напівсамостійною (автономною) і тому називалася "Русский Улус".У татарському війську та уряді служило багато москвинів, а в московському війську і уряді татар. В Сараї постійно жило багато московських торгівців, вельмож і навіть московський єпископ. Так само і в московських містах було повно татарських торгівців, вельмож, ремісників. Цілком природно вони одружувалися з місцевими людьми, і коли впала Золота Орда, лишилися там, де жили. Таке мирне злиття обох народів московські історики називають "татарським ігом" (ярмом) і пишуть, що москвини збройною боротьбою скинули те ярмо. Це звична московська вигадка. Збройна боротьба була лише участю в боротьбі окремих ханів за владу. Зазвичай москвини завжди були на боці того, хто мав більше шансів на перемогу. Коли Золота Орда розпалася, ніяких змін у Московщині не сталося. Всі, і татари, і москвини, – лишилися на своїх місцях, на старих посадах. Лише замість хана найвищим володарем став цар. Московський історик М. Трубецькой свідчить: "Не відділенням від Золотої Орди, не скиненням татарського ніби-то "ярма", але цілковито навпаки – перебранням усього ідейного спадку татар стала Московщина великою потугою". Расова спорідненість татар з предками москвинів не лише полегшила, але й прискорила потатарщення, що просякнуло дуже глибоко всі царини матеріального і духовного життя Московщини. Татарська кров дала лісовому угро-фінові великий степовий розгін і розмах кочовика та нічим необмежений фанатизм. Ці суперечні властивості – боягузтво і розгін виявляються в сучасному москвинові. Він стихійно суне ордою підбивати, грабувати сусідні народи, але поза ордою достоту боягуз. Це бачимо в усій історії Московщини до сьогоднішнього дня. Пізніше домішалася до московської провідної верстви (лише до неї) невелика кількість європейської (української та німецької) крові, але вона розчинилася в морі азійської. Зрештою татарська доба Московщини тривала вдвічі довше, ніж її "європеїзована" (1709-1917) доба. Азійський духовний тип москвина виявився надзвичайно стійким. По XVIII ст. дещо змінилися форми, і то лише у вищих верствах, але зміст усього життя Московщини (матеріального і духовного) лишився через усі сторіччя і досі азійським. У XIX ст. московська інтелігенція ніби скинула з себе татарський "кафтан" і зодяглася в європейський фрак. Цей карикатурний "истинно русский европеец" панує й дотепер.

 

Після 1917 р. здавалося, що імперія втратила свою найсильнішу європейську підпору – Україну. Московщина повернеться до своїх природних меж XV сторіччя. Перелякані такою можливістю москвини заходилися закладати ідеологічно-правові підвалини свого панування в Сибіру, щоб утримати бодай його. Група московських утікачів-професорів (очолив її малорос проф. Петро Савицький) заходилася розробляти доктрину т.зв. євразійства. Євразійці, визнаючи азійське походження московського народу, пропонували обіперти московську фізичну і духовну силу на Азію, на все азійське. Їхній клич: "Москвини, обличчям до Азії!" означав ще – спиною до Європи. Вони обгрунтували тези, що Московщина є цілковито природною історичною спадкоємницею політичного й ідейного капіталу Чингісхана.

 

Тим часом, новому московському володареві В. Леніну пощастило повернути до імперії її європейську підвалину – Україну. Гострота імперської кризи минула, євразійська доктрина позірно ніби завмерла. Та не минула сама криза, і нова московська провідна верства кинулася поквапно розбудовувати господарство Сибіру, себто здійснювати доктрину євразійців. Розбудова Сибіру потребувала багато праці, і то тяжкої. І соціалістична влада пішла слідами своєї попередниці – монархічної: розбудовує Сибір руками і головою немосквинів. Тепер у Сибіру живе їх значно більше, ніж москвинів. Московщина тисячократно посилила московщення немосквинів, а насамперед – найнебезпечніших їй українців. Але й по тисячократно посиленому за останні півстоліття московщенні читаємо 1967 р. в часописах СРСР тривожні заклики боротися з націоналізмом немосковських народів. У державних архівах СРСР є безліч офіційних ухвал усіляких з'їздів, нарад урядів, від найвищого – ЦК КПРС до найнижчих районних – нищити націоналістів і націоналізм немосковських народів. Але, не змосковщили. Чому? Москвин не знає відповіді і не зрозуміє, якщо хтось йому її підкаже, бо не бачить сили національного ДУХУ і ДУШІ немосковських народів. Не хоче вірити, що та сила передається з покоління в покоління, і що старший народ то незнищимішою є його сила. Цього не розуміють і багато малоукраїнців. Тому доречно буде сказати кілька слів про нашу силу.

 

Антропологи поділяють народи за походженням на три культурні групи: рільничу, скотарську, мисливську. Духовність народів цих культур помітно відрізняється одна від одної. Українці – народ дуже давньої рільничої культури. Москвини – народ молодої мисливської. Ці дві культури протистоять одна одній, і ця їхня протиставність заіснувала тисячі років тому, вона виявляється в усіх, без жодного винятку, царинах фізичного і духовного життя обох народів. І власне вона, ця проти ставність, визначала, визначає і визначатиме всі стосунки між ними через всю історію по сьогоднішній день.

 

Ми вже згадали, що москвини – азійської раси, а українці – європейської. З багатьох фізичних відмінностей згадаємо лише кілька для прикладу. На загал українці високого зросту (170,9 см.). а москвини – низького (161,5 см.). Українці мають довгі ноги (54,6 см.). а москвини – короткі (50,1 см.). Українці – кулястоголові (брахіцефальність понад 80), а москвини – довгоголові (доліхоцефальність менше 75,9).

 

Діти від расовоспоріднених батька-матері успадковують їхні властивості, які передають своїм дітям, онукам, правнукам, якщо й далі поєднуються расово споріднені. Властивості, успадковані від расово неспоріднених батька-матері, вироджуються (дегенерують) у другому, а ще більше в третьому і подальших поколіннях. Діти москвина-татарки чи татарина-московки передають їхні властивості нащадкам, якщо й далі спаровуватимуться татари-москвини. Але діти москвина-українки, чи українця-московки є типовими покручами (гібридами). Вони дають звироднілих нащадків, що мають протилежні властивості, а ті, заперечуючись взаємно, викликають душевну боротьбу, душевний безлад, що часто скінчаєтея трагічно. Переконливі приклади цього читач знайде, дослідивши життєпис та твори тих московських письменників, в жилах яких тече частина немосковської (української) крові. До речі, всі більші московські письменники, музиканти, митці не є питомими москвинами. Чимало з них не мають ні краплини московської крові, а дехто кінчав життя трагічно, бо їхня немосковська душа не витримувала московського духовного ґвалту, наприклад М. Гоголь. Психологічний аналіз життя і творів московських письменників, митців – покручів дав би тисячі конкретних доказів згубності кровного змішування азіатів (москвинів) з європейцями (українцями).

 

Дуже промовистим для соціолога є той факт, що московсько-українські шлюби були лише серед інтелігенції та напівінтелігенції. Український же простий народ, надто селяни, інстинктивно уникали шлюбу з москвинами. Вони бридилися всім московським. Коли московський уряд привіз із Московщини в XVIII-XIX ст. сотні тисяч москвинів і оселив їх в Україні окремими селами поміж українськими, за кількасот років там не було московсько-українських шлюбів. Українські села, узброївшись сокирами, вилами, виганяли 1917 р. з України такі московські села, хоч москволюбний уряд УНР боронив тих зайд. Так само і московські «деревни» виганяли з Московщини (Саратовщини) тамтешні українські села. Московський уряд не боронив тих українців, навпаки – сам виганяв. Московський уряд, заселюючи Сибір, розміщував упереміш москвинів і українців, щоб створився "единый русский " народ (як бачимо, ідею "единый советский народ" позичила московська "демократія" у своєї аристократії. Лише аристократія була чесніша: казала відверто "русский", а не ховалася за личиною "советский"). За кілька років українці скупчувалися на одному боці села, а москвини – на протилежному. Звичайно на суміжних між двома народами територіях утворюються говірки з мішаних двох мов. Наприклад, українці на суміжжі польському, білоруському, словацькому мають мішані говірки. Але на московському, як ножем відтята, відрубність, ані натяку на змикання мов. На московсько-українському суміжжі українські села і московські "деревни" були двома цілковито протилежними світами фізично і духовно. Між ними не згасала взаємна неприязнь, ворожнеча. Так саме життя довело не лише непримиренну різницю, але й протиставність народів московського й українського.

 

Свій назбираний століттями життєвий досвід народ висловлює у приказках та приповідках. Український народ каже: "На базарі не було людей, а самі жиди та москалі". Є сотні подібних приказок. У т.зв. УРСР видано велику збірку українських і "українських" приказок. Московська влада не дозволила надрукувати там жодної протимосковської.

 

Та не лише український народ, а й чужинці, які пізнали духовність московського народу, говорять те саме. Французький історик Ю.Міхелет зауважує: "Москвин не має найвартнішого, що має людина – це здібності відчувати моральне добро і зло. А ця здібність є основою всієї людської культури. Отже, москвини не є ще людськими істотами".

 

Зрештою, і самі москвини зізнаються, що... "Ми, москвини, ані східний, ані західний народ; ми – якась нісенітниця" (О. Розанов).

 

Павло Штепа, з книги «Московство, його походження, зміст, форми й історична тяглість», 1968 р., Торонто, Канада

 

Підготував Святослав Семенюк

Лес рубят – щепки летят. (Автор: Колодій Микола)

опубліковано 19 трав. 2019 р., 01:55 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 вер. 2019 р., 10:06 ]

Фронтовик. Художник Генадій Добров

 

Опять на Москве проводился парад «Победы». Лунали вигуки: «На Берлин», «Мы можем повторить» та їм подібні. Несли портрети Сталіна. Море було георгіївської стрічки та інших військових атрибутів часів, для росіян «Великой Отечественной войны», а для всього світу  «Другої Світової війни». Навіть на трибуні Мавзолею знайшлось місце для декількох ветеранів, а не фронтовиків, війни. Однак, мислячі люди, можуть назвати ці паради «Свята на кістках».

 

Чому?

 

Звернемось до років минулих. Отже, перший парад «Победы» був проведений 24 червня 1945 року. Він дійсно був парадом «Перемоги» оскільки в ньому приймали участь фронтовики та Сталін не заперечував, що «Перемога» була можлива завдяки згуртованим діям всіх народів СРСР (росіян, українців, білорусів, грузинів, татар, вірменів, мордвинів та інших народів, що проживали на території Союзу) та всього світу (англійців, американців, французів, австралійців, поляків, бельгійців та інших народів). Однак парад «Победы» вже наступного року не проводився – Сталін особисто заборонив його проведення. Хоча військові паради в 1946 році проводились 1 травня, 7 жовтня. Чому? Всі жителі СРСР очікували, що «Перемога» принесе покращення добробуту в їх колгоспно-робітничому житті. Однак не так сталось як гадалось. Фронтовики знову повернулись в колгоспно-робітниче рабство. Вони вже мали змогу порівняти свій добробут із добробутом переможених німців. Та трофейні годинники, велосипеди, сервізи, чемодани з набитою мануфактурою стало нагадували, що люди можуть жити значно краще. Тому згуртована маса фронтовиків, які би вийшли на парад, під керівництвом одного з військових генералів, могла б знести Сталіна з Мавзолею.

 

Крім того велика кількість фронтовиків повернулись з війни каліками. Не всі з них могли вписатись в колгоспно-робітниче життя і багато опинились на вулиці. Вони, обвішані медалями та орденами, змушені були просити милостиню. До них, які здобули «Перемогу» для Батьківщини, Тиран віднісся згідно прислів’я «Лес рубят – щепки летят». Вони були «щепками». Їм не було, що втрачати. Згуртувавшись – «батькові народів» було б нелегко.

 

Фронтовик. Художник Генадій Добров

 

Тому у 1949 році відбулась зачистка в Москві, Ленінграді та інших великих містах від калік-фронтовиків, які були жителями вулиці. Доблесні працівники міліції та НКВД звозили калік на вокзали, садили у товарні вагони і везли на простори «Родины», «где так вольно дышит человек». Їх не везли в Крим, Кубань або в околиці Сочі. Вони опинялись там де холод і голод, де не будуть мозолити очей «ветеранам-победителям».

 

Фронтовик. Художник Генадій Добров

 

Так наприклад, одних завезли на острів Валаам у Ладожському озері. Поселили їх в новостворений «Будинок інвалідів», який займав приміщення монастиря. Середня температура повітря влітку є біля 170 тепла, а в інші місяці – холод і сирість. Зрозуміло, що каліки-фронтовики швидкими темпами відходили в кращі світи. На їх місце привозили інших людей, які опинились на дні людського суспільства. Можна твердити, що цим ще поталанило, оскільки інших везли в степи Казахстану, простори Сибіру і там викидували з вагонів. Прирікаючи їх на голодну смерть. А тих фронтовиків, які менш-більш прилаштувалися в житті, Сталін позбавив грошових виплат за військові винагороди.

 

Тому наступний військовий парад «Победы» відбувся лише у 1965 році, а потім – 1985 і 1990 роках. Навіщо проводити паради якщо фронтовики ще живі? Вони ще можуть розказати правду про ту війну: «про одну винтовку на троих», про м’ясника-маршала Жукова, про роль не тільки штрафбатів а штрафних полків, і заградительных отрядов, про американські тушонки, алюміній для літаків, про англійські морські конвої і багато іншого, що не вписується у офіційний міф про «Великую Отечественную».

 

Проте фронтовики все одно збирались, згадували і запивали свої гіркі думки водкой. Були не багатослівні, оскільки за правдиве слово про війну від «компетентных органов» була нагорода – лагеря ГУЛАГу. Кількість фронтовиків з роками зменшувалась, однак різко зростала кількість ветеранів. Щоб косо не поглядали на ветеранів фронтовики, останнім заборонили носити відзнаки про поранення.

 

Фронтовик. Художник Генадій Добров

 

Коли майже всі фронтовики повмирали, проживаючи в колгоспно-робітничому рабстві, почалось їх щорічне вшанування – мертвим вже нічого не потрібно і вони нічого не скажуть.

 

Яким дикунством віє від теперішніх військових парадів до дня «Победы» і маніфестацій «Бессмертный полк». «Можем повторить», «На Берлин», портрети Сталіна і Жукова, матері з діточкам у військовій формі. Годі – схаменіться! Війна – не веселощі. Тільки в «Великой Отечественной войне» десятки мільйонів загиблих, скалічених. Наприклад, осліпло 54000 фронтовиків, стали безногими – 1 121 000 солдатів. Ви хочете це «повторить».

 

Фронтовик. Художник Генадій Добров

 

НАЙБІЛЬШИЙ ФАЛЬСИФІКАТ СВІТОВОЇ ІСТОРІЇ

опубліковано 5 трав. 2019 р., 06:26 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 трав. 2019 р., 06:26 ]

Суть його полягає у тому, що росіяни нібито є руським, а, отже, слов'янським народом, за який вони, власне, ось уже кілька століть себе і видають.

 

В силу певних історичних обставин склалося так, що найбільше проблему русько-українського етногенезу та свого власного спотворили насамперед російські історики тюркського походження, починаючи від Кара-Мурзи (Карамзина). Треба відверто сказати, що такого рівня фальсифікації історичних фактів, такого знущання над історією сусідніх народів і свого власного народу ще не дозволяла собі жодна інша історіографія світу.

 

Тезу про тотожність поняття Росія і Русь вигадали монголи, яким не вдалося підкорити цілу Русь силою і тому, виходячи зі своїх суто імперських планів, вони були змушені вдатися до історичних маніпуляцій, назвавши себе спочатку лише “братом” українців, а потім і “старшим братом” з відповідними амбіційними вимогами, що випливають з цього.

 

Ми визнаємо той факт, що три давньоруські, точніше давньоукраїнські (протягом XVIII-IXX ст. наш народ змінив свою етнічну назву), племена (новгородські словени, в'ятичі та радимичі) увійшли як складова частина до російського народу. До 1240 р. саме ці давньоукраїнські племена грали провідну роль в культурному та духовному розвитку цього величезного краю.

 

Ми визнаємо також і той факт, що в основу російської мови лягла давньоукраїнська мова, хоча і з досить значними угро-фінськими та тюркськими домішками і що свою духовність росіяни запозичили від Київської Русі. Мова, поза усяким сумнівом, - надзвичайно важливий фактор і до останнього часу її вважали основною характеристикою етносу.

 

Однак, з розвитком наукових знань, від сер. ХХ ст. стало зрозуміло, що найголовнішою ознакою будь-якого етносу є, власне, його генетичний код. Індуси та ірландці розмовляють англійською мовою, а євреї сформували свою нову мову на основі німецької, але англійцями чи німцями усі вони від цього не стали. Харківські біологи у 2007 р. провели ретельні генетичні дослідження і з'ясували, що геном українців наближений до геному хорватів, чехів і поляків, але немає нічого спільного з російським. Тим самим остаточно була поставлена крапка в ретельно культивованому міфі про спільне історичне коріння і братерство українців та росіян, які не є для нас в етнічному плані навіть далекими родичами.

 

Російські історики ніколи не наголошували на цьому, хоча вони про це знають досконально, що генетичну основу російського народу, а, отже, його психологію та ментальність, склали не ці три руські племена, а близько 50 (!!!) інших племен іранського, монгольського та угро-фінського походження (весь, єм, карели, іжорці, ладожани, вежани, чудь, меря, мордва, мурома, мокси, чуваши, черемиси, комі, пермь, печера, ям, зимигола, корсь, нарова, ліб, кипчаки, кінгіт, сіджиут, чичили, іграки, киргизи, черкеси, огузи, тухси, ячма, чаруки, булгари, досить чисельні племена монгольського еміра Хушитая, еміра Байку та ін.).

 

Ось чому сьогодні ми повинні відверто констатувати той абсолютно незаперечний історичний факт, що у своїй основній масі російський народ не є слов'янським, русским, а, власне, так як він себе і називає, - російським народом. Слов'янський елемент у них становить лише 10%. Росіянин має набагато більше прав називати себе фіном, угорцем, татарином чи, навіть, монголом, ніж слов'янином, руською людиною і саме це є найбільшою його проблемою, а, ще більше, – проблемою сусідніх із Росією двох, справді, суто руських і слов'янських народів – українського та білоруського. Так як останній з них вже перебуває на грані повної денаціоналізації, то на сьогоднішній день Русь – це українці, які є і протягом тисячоліть були її серцевиною.

 

Руською в Росії є лише територія від Новгорода до Архангельська (так званий Русский Север), а також ті прикордонні області, які безпосередньо прилягають до території сучасної української держави і Білорусії. Вже у ХІІ ст. в жилах російського народу текло від 70% до 80% угро-фінської крові. Так вважають усі, хто серйозно, без проімперських настроїв, займався етнічною історією росіян (Мавродін, Філін, Покровський, Щапов). Навіть, Д. Зеленін, який довший час не сприймав подібної точки зору врешті-решт був змушений визнати це історичною правдою.

 

Можливо, не було б нічого страшного, якби етногенез росіян обмежився лише фіно-угорськими впливами, оскільки вони хоча і не є слов'янами, але все ж таки належать до індоєвропейської сім'ї народів. Однак, основну роль у становленні російського генотипу та вироблені російського менталітету відіграли навіть не угро-фіни, а величезні маси тюркських, татаро-монгольських племен, які у ХІІІ ст. прийшли сюди зі сходу і упродовж століть інтенсивно перемішувалися з московитами.

 

Всупереч твердженням багатьох російських істориків, татаро-монголи так і не повернулися назад, а навіки залишилися на завойованих ними землях, що підтверджує цілий ряд джерел, в т.ч. свідчення Рашід-ад-Діна. Усі без виключення гематологи та антропологи відзначають явні монголоїдні впливи у росіян, в т.ч. навіть і у радимичів та в'ятичів. Щодо населення Центральної Росії, Поволжя, Уралу, Сибіру, Середньої Азії та Далекого Сходу, то монголоїдні риси тут видно навіть неозброєним оком. Монголи належать не тільки до зовсім іншого стовбура етногенезу, а й навіть антропогенезу і тому у випадку з росіянами ми маємо тут справу з надзвичайно загрозливим феноменом етнічного резус-фактору, який виявляє себе у категоричному не сприйняті ними усіх інших народів і, насамперед, слов'янських. Ці монголо-тюрксько-татарські гени не могли не позначитися негативно на ставленні росіян до Русі і, як і в часи гунів, аварів, половців та печенігів, Росію опанувала дика ненависть до слов'ян, самого руського духу.

 

Руська Росія припинила своє існування у 1478 р., після жахливої розправи московських ратників над руським населенням Новгорода і Пскова. Герберштейн відзначав, що з усіх росіян найбільш чесними та вихованими були саме новгородці і псковичі, тобто нащадки давньоукраїнського племені новгородських словен. В силу певної специфіки свого географічного розташування вони у найменшій мірі перемішалися з татаро-монголами та навіть з угро-фінами, а тому найдовше змогли зберегти у собі слов'янські риси. Відомо, наприклад, що у своєму політичному устрої вони більше надавали перевагу республіканському ладу, ніж корилися московському тоталітаризму. Про розправу, яку московити влаштували над новгородцями, останні із жахом згадували навіть через кілька століть (дарма, однак, що сьогодні про це вони вже забули ): усіх чоловіків тоді вирубали шаблями, а жінок пов'язали разом з дітьми і покидали до Волхова, причому, московські ратники зі спеціально виготовленими гаками плавали на човнах по річці і топили тих дітей, хто ще мав змогу виплисти.

 

Якщо Москва так не жаліла “своїх” руських, то можна собі уявити, що вона дозволяла собі робити з абсолютно “чужими” для неї русинами, тобто з білорусами та українцями. Ми маємо усі підстави твердити, що, вже з ХV ст., монгольський геном в Росії остаточно переміг руський. Не монголи, а саме змонголізовані вже на той час росіяни взяли курс на повне фізичне знищення руського етносу як такого і ця їх політика у тій чи іншій формі мала місце аж до 1947 р, в результаті чого, за підрахунками істориків, генетичні втрати українства тільки за цей період становили біля 100 млн. осіб.

 

Проблема російсько-українських взаємовідносин є настільки складною та малозрозумілою для стороннього спостерігача, що ми спеціально торкнемося цієї проблеми нижче.

 

Уже від середини ХІІІ ст. у цьому конгломераті східних народів запанувала надзвичайна ненависть до слов'ян і до самого руського духу. Варто нагадати, що з особливою ретельністю та жорстокістю татаро-монголами спустошувалися саме ті землі, які населяли руські племена. Починаючи від Козельська, вогнем та мечем орда пройшла по Київській Русі, Галичині, Польщі, Угорщині, знищуючи усе на своєму шляху. Саме тому, що російські князі вже давно почали віддалятися від Києва і не взяли участі в битві на Кальці, монголи, власне, і дали їм ярлик на правління.

 

Тому нам ніколи не слід забувати, що на чолі російських земель Москву поставили саме монголи, а не Русь, і що в історичній перспективі ця російська держава, яку називали і Московією, і Росією, і СРСР, є прямим продовженням не руської історії, і не Русі, а монгольської монархії, заснованої у свій час Чингізханом.

 

Вже Карамзін (який сам був нащадком Кара-Мурзи і чудово знав про що говорить), відзначив, що “у теперішній вдачі росіян панують риси, щеплені від монголів”. Що вийшло в результаті цієї угро-фіно-монголо-татаро-слов'янської мішанини свідчать нам спостереження багатьох російських вчених (щоб уникнути закидів щодо необ'єктивності ми принципово уникаємо оцінок виключно української сторони): “Повсюду в тех местностях, где и теперь еще заметна смешанность населения или где живут крестьяне обруселые из финского или вообще инородческого племени, народ доселе отличается особой умственной неразвитостью, неподвижностью, тупостью, аппатией, как, например, в восточных уездах Костромской губернии, в Мещерской стороне Рязанской губернии, к северу, к границам Владимирской губернии, в Черемисских и Чувашских местностях Казанской губернии и вообще во многих захолустьях юго-восточных губерний. Это и жадность к напиткам, и склонность к дракам. Вместо силачей разума у нас родились силачи мускулов. Суто русские черты почти полностью сохранил украинский народ ибо он в наименшей степени смешивался с татарами” (див. А. П. Щапов. Сочинения. Т.ІІ. СПб., 1906).

 

Починаючи від ХVІ ст. усі історичні джерела одностайно відзначають разючі зміни в характері росіян, які відбулися після т.зв. “повалення татаро-монгольського іга”. Герберштейн у 1517 р. уже оцінив владу московського царя як владу татарського хана і вважав, що вона переважає владу усіх монархів світу разом узятих.

 

Відміна від слов'янського менталітету у росіян була вже тоді настільки разючою, що, побувавши на поч. ХVІ ст. в Росії і в Україні, Альберт Кампанзе, вже тоді чітко розділяв московитів та русинів як два абсолютно різні народи. Природна гостинність, доброта, щирість та інші слов'янські риси почали тонути в морі нічим не виправданої жорстокості, нехлюйства, презирства до інших народів. Провідною рисою характеру росіян стало рабство і постійне бажання уярмити, зробити рабами інших. Г. Рейналь в “Історії обох Індій” з цього приводу писав: “Навіть якщо кріпосне право тут і впаде, то неможливо буде підняти цей народ із рабського отупіння до відчуття свободи”. Пізніше, Герцен також неодноразово запитував себе: “Отчего наши руки не принимаются за большой труд, а все лезут с оружием на чужие земли?”

 

Деякі росіяни з величезною тривогою замислювалися над природою Росії, яку “умом не понять”. Чаадаєв, наприклад, прийшов до категоричного висновку, що “Росия – прореха на человечестве” і що “общий закон человечности отменен по отношению к нам”. Загарбання, нехтування своїми рідними землями, і, водночас, постійний, суто монгольський, майже маніакальний потяг до чужих земель, став провідною темою не тільки зовнішньої політики московських царів, а й дуже помітною рисою характеру будь-якого пересічного росіянина. Не вміючи навести лад у своєму власному домі, вони постійно прагнуть потрапити до більш заможних хат своїх сусідів, тай ще обов'язково так, щоб установити там свої порядки.

 

Сталося те, що, врешті-решт, і мало статися: росіяни вже віддавна є для слов'ян тим, чим, у свій час, були для них гуни, авари, половці, печеніги, татари і монголи. Якимсь своїм внутрішнім чуттям вони дають собі звіт у тому, що саме східні слов'яни, насамперед українці, є їх могильниками. Що вони рано чи пізно мають розчинитися саме в руському етносі і сприйняти руський генотип. А тому інстинкт самозбереження змушує росіян вдаватися до найрізноманітніших, найпідступніших, а, часом, і надзвичайно диких форм боротьби з нами.

 

Параноїдальна агресивність Росії щодо України і Заходу, явне небажання сприймати інші народи рівними собі просто вражає уяву. Відомо, що, починаючи вже від 1474 р., саме Москва спровокувала напади кримських татар на Україну. З мемуарів Секлюцького видно, що, у 1590 р., російський посол у Бахчисараї дав кримському ханові 50 тис. червоних за те, щоб татари напали на Україну і особисто контролював перебіг цієї акції. Відомо також, що, на знак особливої вдячності за цю ідею винищення України при мовчазній згоді та фінансовій підтримці Росії, кримський хан, після захоплення Києва у 1482 р., відіслав усе награбоване тут (в т.ч. і Шапку Мономаха) не до Бахчисарая, а саме в Москву.

 

Ця єзуїтська політика Росії коштувала українському народу колосальних, небачених ще у світовій історії жертв. Підрахунки учених свідчать про те, що лише за один подібний напад татар на Україну населення деяких її територій зменшувалося на 60%. Навіть війну з Кримом Росія постаралася організувати так, що втрати були переважно не з боку татар, а українців і, за свідченням сучасників, Україна в 30-х роках XVIII ст. була вже майже повністю знелюднена. Якщо пригадати ще й сумнозвісні походи в Персію, рабську працю при ритті каналів, куди зганяли людей чомусь саме з далекої України, громадянські війни, штучно організований голодомор 1932 – 1933 рр., під час якого загинуло до 10 млн. українців, жертви ГУЛАГу, які також обчислюються мільйонами, то є абсолютно зрозумілою ставка Росії на фізичне знищення українців та заселення їх земель росіянами. Їх ешелонами везли в Україну, переважно на Донбас та Луганщину, в той час як тих, кого ще не скосив голод, навпаки, в якості “переселенців” вивозили в Сибір та на Далекий Схід.

 

Навіть війну з Німеччиною Росія постаралася використати для остаточного вирішення “українського питання” і, як тепер з'ясовується, щойно мобілізованих, ненавчених і майже неозброєних українців спеціально кидали з метою тотального винищення на найбільш небезпечні ділянки фронту, або відверто морили голодом і холодом у таборах на Волзі. Спеціальні загони НКВС діяли так, щоб підставити де тільки можливо Українську Повстанську Армію, здати найбільш її національно свідомі кадри гестапо та каральним загонам СС. Справа дійшла до того, що у 1944 р. взагалі було заплановано поголовне виселення українців до Сибіру та заселення звільнених територій вихідцями з Росії (кажуть, що для практичної реалізації цього сатанинського плану в той час не вистачило лише залізничних вагонів, хоча, насправді, усьому цьому перешкодило розгортання руху опору УПА).

 

Таким чином, перебіг історичних подій свідчить про те, що, починаючи з XIII ст., монгольська, а, згодом, і постмонгольська імперія вела цілеспрямовану політику по нейтралізації України як найбільшого потенційного ворога східного варварства і ця політика була надзвичайно добре продуманою та цілеспрямованою. Принцип – “є народ, є проблеми, немає народу – немає й проблем” видумав не Сталін, а його монгольські попередники.

 

Російських шовіністів у 1927 р. вкрай наполохала статистика, яка раптом виплила у праці, присвяченій 10-річчю жовтневого перевороту, і з якої можна було зрозуміти, що чисельність українців в країні впритул наблизилася до чисельності росіян. Негайно були розроблені відповідні плани “нейтралізації” цього процесу, які за своєю жорстокістю мало в чому поступалися планам “вирішення єврейського питання” у нацистській Німеччині. Мова йшла про знищення самого генофонду українства, доведення його до такого рівня, коли наймолодший та потенційно найсильніший східноєвропейський етнос буде не в стані не тільки змінити геном східного варварства, цивілізувати його, виробити у нього інший менталітет і прищепити йому іншу, більш людяну культуру, а й сам розчиниться у російській нації. Певною мірою російським та іншим шовіністам вдалося таки це здійснити під час голодомору 1932 – 1933 рр., але не до кінця.

 

Якби умови для демографічного розвитку українства були абсолютно нормальними, без штучних голодоморів, війн та інших підступних кровопускань, то його чисельність на сьогоднішній день мала би становити 170 млн. осіб і питання – хто у кому має розчинитися? – уже давно не стояло би на порядку денному.

 

В сучасних історичних умовах Москва відмовилася від політики відвертого фізичного знищення українства, але методи її діяльності стали більш тонкими та витонченими, націленими, насамперед, на нейтралізацію його економічного, культурного та духовного потенціалу, а тому ще більш небезпечними. “Братня дружба” тепер набула форм постійного газового шантажу, відвертого зазіхання на Крим та інформаційних воєн, до початку яких такі образи української мови, культури та усього українського можна було почути хіба що тільки у звіринцю.

 

У 1991 р. Росія здуру, піддавшись своїй споконвічній жадобі і, не бажаючи далі ділитися величезним економічним та енергетичним потенціалом Сибіру, який був створений руками усіх народів колишнього СРСР, насамперед українського, наслідуючи досвід імперських країн Заходу, раптом дала своїм республікам “вольную”, точніше для організації кращого визиску перевела їх статус з колонії в неоколонію. Однак, не минуло і 20-ти років, як Москві стало зрозуміло, що без України вона є ніщо і їй конче потрібна навіть не стільки територія, скільки генетичний та інтелектуальний потенціал українців, нові Полтавські, Ахтирські, Харківські, Сумські та Миргородські полки, геніальні Корольови, Ціолковські, Вернадські та Лобачевські. Це вже досить квола, бездарна, але хитра і підступна монгольська баба, яка звикла битися чужими руками і чужою кров'ю.

 

Поступово, але невідворотно, назріває грандіозний конфлікт з Китаєм за Сибір і якщо Росія десятки років не могла дати собі раду з мініатюрною Чечнею, то що вже говорити за Китай…

 

Ще в жодній битві сам на сам Росія не перемогла Україну, а, навпаки, неодноразово була бита під Оршою, Клушино, Москвою, Конотопом, Чудновим. Ось чому для уярмлення України, щоб роз'єднати і розцементувати український народ вона постійно вносить в його середовище то омосковлену православну ідею (XVII ст.), то імперську (XVIII-IXX ст.), то ідею соціальної рівності та інтернаціоналізму (ХХ ст.), породжуючи тим самим мільйони обдурених Пушкарів, Кочубеїв, Безбородьків, Петровських, Криленків, Коцюбинських, Дибенків, Боженків, Щаденків та їм подібних.

 

Тепер на щит взята наскрізь фальшива ідея етнічного братерства, “спільної” історії, культури і мови, сподіваючись на те, що в черговий раз вона породить мільйони “левченків”, які своїми власними руками знову заведуть Україну в імперське стійло.

 

Тому українцям як ніколи треба бути пильними, оскільки на брутальній фальші про спільну Русь їх знову намагається надурити монгол з “роскосыми и жадными глазами» і як звичайне гарматне м'ясо кинути на будівництво своєї “Великої Монгольської Стіни” від Китаю. Можна тільки собі уявити скільки мільйонів українських черепів і кісток буде потрібно їй для цього.

 

Святослав Семенюк, історик

 

МОСКАЛІ – НЕ «рускіє» і НЕ слов’яни

опубліковано 5 трав. 2019 р., 06:22 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 серп. 2019 р., 05:30 ]

 

Львів-2009

Степан Дяківський

Святослав Семенюк

Павло Штепа

 

Львів 2009

 

Триптих – збірник статей трьох авторів-українців різних поколінь, покликаний в доступній і короткій формі надати широкому загалу фактичний матеріал з метою розвінчати міф про походження росіян, викрити російських істориків-фальсифікаторів і ще раз довести, що росіяни ніколи не були «братами» українців, тим більше «старшими»; що вони не мають нічого спільного зі слов’янськими народами та, зокрема, привласнили самоназву «русскіє», що походить від імені української держави Київської Русі, до якої давні росіяни ніколи не належали.

 

Пролог

«У кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської епохи стоїть колиска Росії. Змінивши імена і дати, побачимо, що політика Івана ІІІ і політика сучасної московської імперії є не просто схожими, а й тотожними…

 

Росія породжена й вихована у потворній і приниженій школі монгольського рабства. Сильною вона стала тільки тому, що в майстерності рабства виявилася неперевершеною. Навіть і тоді, коли Росія стала незалежною, вона й далі залишалася країною рабів. Петро І поєднав політичну хитрість монгольського раба з величчю монгольського володаря, якому Чингізхан заповів підкорити світ…

 

Політика Росії – незмінна. Російські методи і тактика змінювалися і змінюватимуться, але провідна зірка російської політики – підкорити світ і правити в ньому – є й буде незмінною. Московський панславізм – це лише одна з форм московського загарбництва.»

Карл Маркс

 

Країна Моксель або Московія

Під такою назвою на книжковому форумі у Львові 2008 року відбулась презентація книжки (у 2-х томах) Володимира Білінського [Роман-дослідження. - К: Видавництво імені Олени Теліги, 2008. Книга 1 – 376 с.; книга 2 – 318 с.].

 

У книжці повідомляються факти, взяті з історичних джерел (переважно російських), що свідчать про справжню історію Російської імперії у не викривленому вигляді. Російська імперія створила і свято оберігала свою історичну міфологію, яка була докорінно перекручена і підпорядкована загарбницькій меті.

 

На цю історичну міфологію можна було б не звертати уваги, якщо б вона не зачіпала корінних інтересів України і не була направлена на повне знищення України – її історії, мови, культури.

 

Для чого Росія привласнила історію Київської Русі

Створюючи велику Російську імперію, московська еліта розуміла, що без великого минулого неможливо створити велику націю. Потрібно було прикрасити минуле, можливо навіть привласнити чуже.

 

Для цього московськими царями, починаючи з Івана ІV Грозного (1533-1584), було поставлено завдання присвоїти історію Київської Русі і створити офіційну міфологію Російської імперії. Найбільше в цьому напрямі зроблено царицею Катериною ІІ (1762-1796), яка не допускала думки про те, що в царському роду вона може бути серед рядової татаро-монгольської знаті.

 

Указом від 4 грудня 1783 року Катерина ІІ створила комісію в складі 10 видних істориків для «складання записок про стародавню історію, переважно Росії» під керівництвом самої Катерини ІІ і графа Шувалова. Комісія працювала 10 років. В 1792 році «материнська історія» побачила світ. В процесі роботи комісії були зібрані і переписані всі давні літописи, а оригінали – знищені. В результаті була повністю переписана в інтересах імперії історія держави Російської, не зберігши жодного оригіналу цих давніх літописів.

 

Так, історія Київської Русі безсоромно стала основою історії Російської імперії. Протягом століть, особливо з початком XVI ст., в голови людей втовкмачували і втовкмачують, що Російська держава і російський народ беруть початок від великого князівства Київського. Без сумніву, що це вигадка і фальсифікація на догоду Російській імперії. Адже відомо, що:

 

В час існування держави Київської Русі про Московську державу не було ні згадки. Відомо, що Московське князівство, як улус Золотої Орди, засноване ханом Менгу-Тімуром тільки в 1277 році.

 

Немає ніяких фактів про зв’язок Київської Русі з фінським етносом до ХІ ст. і пізніше Московського князівства з князівствами земель Київської Русі до XVI ст. В той час, як у 988 році відбулося Хрещення держави Київської Русі, фінські племена землі «Моксель» перебували в напівдикому стані.

 

Для того, щоб зберегти крадене і присвоїти т.зв. «великоросам» історію Київської Русі було потрібно в першу чергу задусити український народ, загнати його в жорстке рабство, відібрати від нього мову, культуру, власне ім’я або просто знищити. За найменше відхилення від офіціозу людей переслідували, садили в тюрми і табори, засилали в Сибір або просто фізично знищували.

 

Радянський період був найбільш жорстоким. За цей період Україна втратила більше 25 млн. своїх синів та дочок, що загинули в голодоморах – планомірному нищенні українців в ГУЛАГах, висилках і тюрмах.

 

Так «старший брат» в жорстоких «обіймах любові» тримав «молодшого брата».

 

Хто він є в історичному аспекті цей «старший брат»?

 

До кінця XV ст. не існувало російської держави, не було старшого брата – великороса і російського народу, а була тільки суздальська земля – земля Моксель, пізніше – Московське князівство і населена та земля була людьми, яких з кінця ХІІІ до початку XVIII століть називали московитами.

 

Народи землі Моксель

У ІХ-ХІІ століттях великий край від Тули й Рязані на північ і схід належав фінським племенам: мурома, меря, весь, мокша, чудь, мордва, марі та інші – все це народ «Моксель». Ці племена стали згодом основою великоросів.

 

Один із молодших синів київського князя Мономаха – Юрій Довгорукий – залишився без княжого стола, і йому довелось рухатись на вільні Залешанські землі. Він започаткував князювання Рюриковичів на землях «Моксель», очоливши Суздальське князівство у 1137 році. В нього від жінки місцевого племені народився син Андрій, якого назвали «Боголюбським». Народжений і вихований в лісовій глухомані в середовищі фінських племен князь Андрій розірвав всі зв’язки з батьківською дружиною і зі старими київськими звичаями. За короткий час (50-80 років) на кожне фінське поселення був посаджений князь із Рюриковичів, уродженець від мами мерянки, муромчанки, татарки… Так з’явилася фінська Суздальська земля, а згодом – фінсько-татарська Московія.

 

В 1169 році суздальці, після жорстокої битви, захопили і зруйнували Київ; прийшов варвар, що не відчував ніякого родинного зв’язку з цією землею.

 

Російський історик Ключевський В.О. заявив: «В особі Андрея «великорос» вперше виступив на історичну сцену». Такий родинний зв’язок Києва з Суздалем, а згодом з Московією.

 

Загарбання земель Моксель татаро-монголами. Виникнення Московії

В 1237 році на Суздальську землю прийшли татаро-монголи. Московія, як князівство, виникло 1277 року за наказом татаро-монгольського хана і було звичайним улусом Золотої Орди. Тобто, і саме місто Москва і Московське князівство-улус з’явилось не в часи Великого Київського князівства, не по велінню Київських князів, а в часи татаро-монголів, по велінню ханів Золотої Орди, на території, підвладній династії Чингізидів. Брехнею є те, що Москва заснована Юрієм Довгоруким в 1147 році. Це міф, який не має доказового підтвердження.

 

Не існувало ні Москви, ні Московського князівства до 1237-1240 років, тобто до часу приходу татаро-монголів на Суздальську землю.

 

Першим Московським князем став в 1277 році Даниїл (молодший син Олександра Невського, народився в 1261 році). Від нього пішла династія Московських князів і царів (Рюриковичів).

 

Олександр Ярославович, названий і прославлений російськими істориками як Невський у восьмилітньому віці – в 1238 році – був забраний ханом Батиєм в аманати (тобто в заложники), давши батькові – Ярославу Всеволодовичу, ярлик на князівство Володимирське. Пробувши в Орді у Батия з 1238 по 1252 роки, Олександр Невський засвоїв весь устрій і звичаї Золотої Орди. Він не брав участі в жодній серйозній битві. Всі перемоги Олександра Невського – жалюгідна брехня. Князь Олександр просто не міг брати участі в зіткненнях на Неві в 1240 році і на Чудському озері – в 1242 році, будучи ще дитиною.

 

Не зуміли татаро-монголи шаблею і силою підкорити великі гордині Київської Русі – Новгород та Псков. Ці слов’янські святині припідніс татарам «на тарілочці» Олександр Невський.

 

В історії великоросів немає князя, щоби так потрудився на Орду, як князь Олександр Невський. Він сприяв більш як 300-літньому рабству великоросів і перший наказав народу підкоритися Золотій Орді. Олександр Невський разом з батьком Ярославом Всеволодовичем без боротьби впав на коліна і поцілував, в знак покірності, чобіт великого золотоординського хана.

 

Будучи в абсолютно аналогічних умовах, не покорилися татаро-монголам литовці, поляки, угорці і чехи. Українці разом з литовцями завоювали незалежність від татаро-монгольського гноблення в боротьбі. Весною 1320 року литовський князь Гедимін взяв Овруч, Житомир… осадив Київ, Київ добровільно здався. Гедимін звільнив Київську Русь від ярма монголів. У 1362 році слов’янські полки українців і литовців розбили татаро-монголів на Синіх Водах.

 

Московські історики створили міф про Куликівську битву, в якій Московія перемогла Золоту Орду. Але це безсоромна брехня. Куликівська битва відбулась 8 вересня 1380 року і тривала всього 3-4 години. В цій битві Дмитрій Донський воював проти Мамая, який очолював одне із угрупувань в Золотій Орді. Дмитрій виступав за Золоту Орду, за збереження династійних порядків Золотої Орди, а не проти неї.

 

Всі московські князі чесно і віддано служили єдиній державі – Золотій Орді і навіть у помислах не мали жодного відокремлення.

 

Московська правляча еліта не могла і до сьогодні не може змиритися з тим фактом, що після звільнення Київської Русі від татар 1320 року Московія ще бл.200 років залишалась у складі Золотої Орди, платила данину і, як раніше (до Куликівської битви), величала в своїх храмах ханів, проголошувала молитви хану як своєму государю.

 

Московія лютою злобою ненавиділа Литву і Україну, які не схилили свої голови перед Золотою Ордою.

 

Весною 1502 року Кримський хан Менглі-Гірей розгромив Золоту Орду. Таким чином, Кримський хан Менглі-Гірей є дійсним визволителем Московії від Золотої Орди, а не Дмитрій Донський. Кримська орда з часів Івана ІІІ стала покровителькою Московії. В 1473 році Іван ІІІ на Біблії приніс присягу Кримським Гіреям і Московія стала васалом Кримської Орди і платила їй данину майже до 1700 року.

 

Вже давно назріла пора відмовитися від приховування факту походження Московського князівства в складі Золотої Орди як татарського улуса. Татаро-монголи дійсно стали «хресними батьками» московської державності. При хані Менгу-Тімура виникла Москва як поселення, зафіксоване в 1272 році при третьому татаро-монгольському подушному перепису, а перше Московське князівство, як зазначалося вище, з’явилося в складі Золотої Орди в 1277 році.

 

Чи мають московити слов’янське походження?

В російську історію панівною елітою допущено велику кількість брехні, щоб довести слов’янське походження Московії та московитів. Твердження про те, що Київ є «праматір’ю» трьох народів і держав – України, Білорусії і Росії – наскрізь брехливе. Ця брехня потрібна для підтвердження «правомірності» підкорення Москвою слов’янських народів – українського, білоруського, польського та ін.

 

Розглянемо питання, де взялися слов’яни на землі Моксель?До ХІІ ст. на землях Моксель проживали тільки фінські племена. Це підтверджують археологічні розкопки О.С. Уварова [Меряни та їхній побут за курганними розкопками, 1872 р. 215 с.] 7729 курганів у колишніх Московській, Володимирській, Ярославській, Костромській, Рязанській губерніях. Встановлено, що ті кургани належали виключно мирянському (фінському) етносу VІІ-ХІІ ст.ст., при цьому не виявлено жодного слов’янського поховання. В ХІІІ ст. на землі Моксель прийшли татаро-монголи. Виникає питання, навіщо слов’янам із теплого Придніпров’я переходити в холодні фінські краї?Такого не могло бути, щоби слов’яни йшли назустріч татаро-монгольській навалі. В подальших розкопках О.С. Уваров встановив, що у мерянській землі (майбутній Московії), у курганах ХІ-ХVІ ст.ст. не знайдено жодної київської монети під час розкопок ХІХ ст. На основі результатів розкопок О.С. Уварова, маємо повне право заявити: упродовж ІХ-ХVІ ст.ст. мерянська земля та її народ практично не мали господарських і торговельних зв’язків ні з Великим Київським, ні з Великим Литовським князівствами.

 

Настав час відкинути російську брехню про «слов’янське походження Московії і московитів». Бо московити походження фінського, а пізніше фінсько-татарського.

 

Антропологічні дослідження

Автор книги проводить аналіз результатів антропологічних (особливо краніологічних) досліджень, виконаних А.П. Богдановим [Матеріали для антропології курганного періоду в Московській губернії // Известия Общества любителей естествознания, состоящего при Императорском Московском Университете. – Москва, 1867 р.] і Ф.К. Вовком [Студії з української етнографії та антропології, - К.: Мистецтво, 1995 р.], які підтверджують відмінні особливості фінського і слов’янського етносів.

 

Антропологія – це «…наука про походження і еволюцію людини, формування людських рас і про нормальні варіації фізичної будови людини» (ВРЕ, т.2, с.107).А «краніологія» - це наука про будову черепа людини і тварини.

 

Згідно з ВМЕ (3-є вид.М. 1974-1988) і світовими стандартами людські черепи характеризуються трьома головними типами: доліхоцефалія, мезоцефалія, брахіцефалія – за т.зв. поздовжньо-широтним індексом черепа. Цей індекс обчислюється по формулі: [(поперечний діаметр : поздовжній діаметр)100].

 

Доліхоцефалія – довгоголовість; індекс коливається між 55-74,9.

 

Брахіцефалія – короткоголовість; характеризується індексом 81,0 і вище.

Мезоцефалія – проміжна між брахіцефалією і доліхоцефалією формами голови, що характеризується величиною головного показника від 76 до 80,9 у чоловіків і від 77 до 81,9 у жінок.

 

Знаменитим російським вченим ХІХ ст., професором А.П. Богдановим встановлено, що середній антропологічний показник в окремих повітах Московської губернії становив: 72,1 – Бронницький повіт, 75,0 – Коломенський повіт. Все це доліхоцефалія.

 

Середній антропологічний показник українського (слов’янського) етносу по місцях їхнього концентрованого проживання, згідно з дослідженнями професора Петербурзького Університету (1906-1918 років) Ф.К. Вовка становить: 82,1 – Волинські українці і 85,1 – Буковинські українці. Все це брахіцефалія.

 

Антропологічна наука повністю спростувала московські міфи про слов’янське походження московитів.

 

Весь український (слов’янський) народ належить винятково до брахіцефальної групи етносів. В той час, як московити, пізніше т.зв. великороси, належать до доліхоцефальної групи, тобто фінської групи етносів.

 

Так, антропологічна наука повністю викинула брехливу ідею про московське слов’янство.

 

Фінські племена землі «Моксель» були трудолюбивим та миролюбивим народом. Однак, з приходом на ці землі татаро-монголів (1237 рік) цей народ (пізніше московити, великороси), успадковуючи державний устрій і ментальність Золотої Орди, стає на шлях завойовництва і розбою.

 

Приналежність великоросів (росіян) до фінського етносу не дає їм права на зверхність перед іншими народами, на великоросійський шовінізм.

 

Загарбництво Московії

Маючи повну підтримку Золотої Орди, Московський улус (князівство) почав завойовування інших князівств. Так, перший князь московський Даниїл напав на свого сусіда князя Константина і забрав в нього Коломну. Син Даниїла Юрій в 1303 році напав на іншого сусіда, князя Можайського, взяв його в полон і захопив Можайські землі. Почалися безперервні завойовницькі війни під гаслом «збирання русских земель». Таким чином, «збирання земель» почалося вже при Даниїлі. Завдяки допомозі Золотої Орди Московія стає на шлях розбою і загарбництва. Так були захоплені Рязань, Твер, Торжок тощо. Згодом Суздальські князівства (земля Моксель) увійшли до складу Єдиної держави династії Чингізидів і повсюдно залучалися до завойовницьких походів Золотої Орди. Так, після 1238 року князі ростовсько-суздальської землі – землі Моксель, вперше рушили підкорювати Європу в складі татаро-монгольських військ. Це діяння їм сподобається і надалі стане нормою їхнього життя. Суздальські дружини в складі татаро-монгольських військ брали участь у військових завойовницьких походах на Литву – 1275 рік, Кавказ – 1270-1078 р.р., Угорщину, Польщу, Іран – 1281-1290 р.р., Азербайджан – 1335-1336 рр. та інших.

 

Православна церква суздальської землі, а пізніше Московії, ретельно служила єдиній татаро-монгольській державі. Вона була складовою частиною єдиної Імперії і ніколи не противилася цьому призначенню. Московська церква цементувала підвалини ординської держави. Князів, які намагалися бунтувати проти татар, найчастіше відлучали від церкви і проклинали.

 

Російська православна церква за всіх часів благословляла захоплення й поневолення інших народів і навіть обґрунтовувала його. З Візантії прийшло у Московію уявлення про те, що церква не може існувати без царства. Між Царством і Церквою мусить бути абсолютна єдність – «симфонія», тому загарбництво складало основу діяльності московської православної церкви. Московська церква освячувала будь-який союз лише б приєднати кусок землі до Московії.

 

Московський улус, опираючись на потужну силу Золотої Орди, творив страшні жорстокості для підкорення слов’ян. Підкорення святині слов’ян Новгорода почав ще Олександр Невський в 1257-1259 рр. В 1471 році жорстоко було вбито 12 тис. новгородців, 1700 полонені, було багато переселено в інші райони, проводилась насильна асиміляція. Робилося все, щоб знищити слов’янський дух Новгорода.

 

У жовтні 1477 року Іван ІІІ (1162-1505) знову повів московські раті на Новгород. Тоді Московія викрала з Новгорода славний Вічевий дзвін Новгородський і повісили його на дзвіниці Успенського собору в Москві. Іван ІІІ залишив княжий стіл своєму сину Василю ІІІ (1505-1533). Новий московський князь, як і всі його предки, почав із розбійницького походу на сусідів. На цей раз прийшла пора на Псков. Син почав, як і його батько з розбою: палив, різав, вбивав, вішав, піддавав жорстоким тортурам, грабував. В результаті була знищена культура древнього слов’янського міста Пскова, повністю розграбована скарбниця і церква.

 

Старовинна звичка Московії – бити, грабувати і знищувати слабих сусідів. У 1570 році Іваном ІV - Грозним (1533-1584) було знищено слов’янське плем’я кривичів (білорусів). Білоруський народ – намісники кривичів, радимичів, дреговичів. Тоді остаточно загинула стародавня шестисотлітня культура, остаточно загинуло стародавнє плем’я кривичів на Новгородській землі, здебільшого знищене, почасти забране в рабство у московські володіння, де зникло серед фіно-татарського етносу Московії.

 

Частина знатного слов’янського етносу кривичів збереглася. Білоруський народ має честь бути спадкоємцем кривичів, радимичів і дреговичів – споконвічних слов’янських племен.

 

У тому ж 1570 році Іван ІV здійснив похід на Новгород. Різня продовжувалась 5 тижнів. Знищували по 500-700 і навіть 1500 осіб в день, включаючи дітей, жінок і старших людей. Всього загинуло 60 тис. людей. Знищивши Новгородську культуру, московит від того не піднявся в своєму розвитку. Він ще на сотні років залишився диким, злобним і жорстоким. Він не перейняв звичаї, культуру і суспільний лад новгородців, він цурався цього, як ворожого і незрозумілого. Московит початку ХVІ ст., живучи серед дикунства і жорстокості, не мав потреби в освіті та демократії. Він, як і за всіх часів, розумів лише варварську силу й право сильного. Це властиве великоросові-державнику і сьогодні.

 

Загинув Псков, загинув Новгород. Загинула старовинна культура під жорстокими ударами татаро-фінського етносу Московії.

 

У 1552 році Іван ІV напав на Казань, маючи 150 тис. воїнів. Ще до цього у ХІV-ХV ст.ст. московити не менше семи раз намагалися завоювати Казанське ханство, де жили переважно булгари. Булгарський народ середнього Поволжжя – це не татари. Вони живуть на Волзі вже понад тисячу років. Тобто вони є народом більш давнім, ніж самі великороси і у своєму походженні не мають жодного стосунку до монголо-татар, які підкорили Суздальське князівство у ХІІІ ст. Лише в битві 1552 року казанці (булгари) втратили 70 тис. своїх синів і дочок. Великороси вирізали в Казані все чоловіче населення, як варвари.

 

Завоювання Казані поклало початок історичній безперервності великоросійських захоплень, освячених спершу російською церквою, а пізніше – ідеями комунізму.

 

У 1554 році Іван ІV-Грозний захопив Астраханське ханство. В цих війнах Іван ІV-Грозний погубив більше 1,5 млн. чоловік. Далі у ХVІІ-ХVІІІ ст.ст. почалися завоювання Уралу, Сибіру, Далекого Сходу, а далі України, Середньої Азії, Польщі, Фінляндії, Прибалтики і т.д.

 

За 525 років (з ХІV по ХХ ст.)Російська імперія і її посередниця Московія воювали 329 років.

 

Післямова

Починаючи зі стародавніх часів, на території нинішньої України жили споріднені слов’янські племена, які в процесі історичного розвитку утворили самобутній слов’янський народ – українців.

 

Великоросійський народ ніколи не мав родинного коріння з українським. Він утворений на базі фінських племен, які відтак змішалися з татаро-монгольським і булгарським етносами.

 

Москва і Московія є продуктом державної діяльності татаро-монгольської імперії й особистим надбанням хана Золотої Орди Менгу-Тимура. Саме за нього вперше з’явилася Москва як поселення, що зафіксовано 1272 роком, і Московське князівство – 1277 роком.

 

Про Московську державу не було ні згадки, в той час, як у центрі Європи існувала велика держава – Київська Русь. Немає жодних фактів про зв’язок Київської Русі з фінським етносом до ХІ ст. і пізніше Московського князівства з князівствами земель Київської Русі до ХVІ ст.

 

Московія у ХІІІ-ХVІ ст.ст., а пізніше російська і комуністична імперії, успадкувавши державний устрій і завойовницькі цілі імперії Чингисидів, стали на шлях агресивного завойовництва інших країн і народів.

 

Православна церква Суздальської землі, а пізніше Московії ретельно і чесно служила єдиній татаро-монгольській державі. Вона цементувала підвалини ординської держави. І тепер Московська православна церква підтримує російський тоталітаризм.

 

Мешканці Суздальських князівств, а пізніше Московії – це окремий відособлений самобутній народ, який не має нічого спільного зі слов’янськими народами: українцями, поляками тощо. Археологічні розкопки О.С. Уварова курганів у мерянській землі показали, що могили мерян ІХ-ХVІ ст. є виключно фінськими.

 

Мета, дух і закони державності Золотої Орди збереглись і при династії Романових – Леніних – Сталінах. Особливо великі старання з приводу «збирання земель» були в час більшовицького правління. Однак, імперія династії Романових рухнула в 1917 році, а більшовицька імперія, яка була по-суті відновленою імперією чингисидів, рухнула в 1991 році. Але загарбницьке життя Московської імперії продовжується – Чечня, Осетія, Абхазія, Грузія, Придністров’я … - продовжується гноблення і нищення сотень національних народів, висловлюються заклики до подальшого «збирання втрачених земель», особливо України.

 

До тих пір, поки московська влада, московська еліта, російська держава не принесуть покаяння, пробачення гнобленим народам – латишам, литовцям, естонцям, українцям, татарам, казахам, калмикам, чеченцям та ін. – відродження самого російського народу не відбудеться.

 

Однак, московські діячі відкидають думку про покаяння в принципі. Російська імперія продовжує іти шляхом гноблення народів, шляхом загарбництва.

 

Дух чингисидів ще живий.

 

Про автора книги

Володимир Броніславович Білінський народився 1936 року на Поділлі. У 1959 році закінчив факультет «Мости і тунелі» Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту. З 1959-1986 року жив і працював у Караганді, де пройшов шлях від майстра до начальника Главку. Під його керівництвом зведено мости в Караганді, Павлодарі, Кокчетаві, Джезкагані, Балхаші, Екібастузі та ін. містах. Був членом Колегії Держбуду Казахстану. У 1999 році повернувся в Україну. Проживає в Києві.

 

Видав книги: «Страна Моксель» (2002 рік); «Открытие Великоросии» (2004 рік); «Страна Моксель или открытие Великоросии» (2006 рік); «Країна Моксель або Московія» (2008 рік).

 

Друкувався в газетах: «Літературна Україна», «Українське слово», «Столиця», «Нація та держава».

 

Як же сталося, що інженер, людина практичної справи, яка побудувала в Казахстані сотні мостів раптом зацікавилася «історією держави Російської».

 

Спонукало до цього те, що авторові довелося добряче поїздити і чимало побачити, стикатися з відвертою і глибоко прихованою брехнею офіційної державної влади, приниженням і нищенням народів СРСР, повальним зросійщенням, шовінізмом, «старшебратством» та ін.

 

Законспектував

Дяківський Степан Іванович

К.т.н., Лауреат Державної Премії України в галузі науки і техніки

 

Програли битву? (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 23 квіт. 2019 р., 11:11 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 лип. 2019 р., 07:06 ]

 

Поразка П.Порошенка на виборах має в своїй основі кілька причин.

 

По-перше, навіть сконсолідована маса українців з високою національною свідомістю не була одностайною щодо оцінки діяльности президента. Не виключено, що навіть з цього середовища виборці голосували проти діючого президента. Але, ймовірно, це була мінімальна кількість виборців.

 

По-друге, найбільший відсоток противників перепадає на ту біомасу, яка через свою побутову свідомість перепускала найважливіше для себе — добробут, який, на жаль, неможливо встановити в умовах війни з Росією і слабким наповненням бюджету через корупцію в усіх ешелонах влади. Вимога біомаси — негайно підняти найнижчу заробітну плату і найнижчі пенсії. Зрозуміло, що відповідяльним за це є Прем’єр-міністр і вся структура Кабінету міністрів, яка займається економікою держави. Переадресування згаданих вимог на президента є популістським, примітивним розумінням обов'язків президента і Кабінету міністрів.

 

По-третє, діяльність п'ятої колони, в якій зосередилась російська меншість на всій території України (біля 8 млн. населення), в більшости негативно наставленої проти держави, вона перебуває під колосальним впливом російської антиукраїнської пропаганди.

 

По-четверта, помилки президента, на які він сам звертає увагу, але які не зміг уникнути з різних причин. Звісно, головну увагу П.Порошенко звертав на свої обов'язки, виконання яких вважав вкрай необхідними. Може, саме тому, що акцент був покладений саме на них, президент здобув всесвітнє визнання державника, якому немає рівних серед президентів України до нього.

 

Програна битва? Але, як відомо, президент має намір і надалі “бути в політиці” і відстоювати той шлях, на який вступила Україна — стати членом ЄС і увійти до НАТО, як колективної оборони в разі нападу на Україну. Це, справді, єдиний і виключний шлях, збочення з якого однозначно веде до російської окупації і перетворення України на російську колонію.

 

Це дуже добре усвідомлюють українці, які стоять на платформі незалежности, і байдуже біомасі, яка дбає лише за власний шлунок і власні кишені... Тут, між цими групами населення, лежить глибоке провалля. Але це не означає розколу України, оскільки біомаса живе на всій території України, а свідома частина населення, так чи інакше повсякденно контактуючи з цією частиною населення, намагається переконати, схилити їх в бік державности. Це довгий процес самоусвідомлення низів. Помилка усіх освітніх, пропагандистських, політичних структур полягала в тому, що вони майже або й зовсім не працювали над усвідомленням цього населення. Біомаса залишалася зі своїми інтересами та орієнтаціями, заглиблена виключно в свої проблеми.

 

*     *      *

З моменту програшу вже слід робити певні прогнози щодо загальної ситуації в державі, яка опинилася перед гострими загрозами аж до втрати незалежности. І цю думку годі відкинути навіть найбільш оптимістично настроєним громадянам.

 

Особа новообраного президента викликає ряд думок, які тут будуть викладені для обговорення, яке, на мій погляд, слід виносити на широку громадськість і таким способом уникнути непередбаченого, бути готовим для відповіді.

 

У виборчому процесі, як відомо, претендент Зеленський уникав прямих зустрічей і навіть після зустрічі на “Олімпійському” стадіоні не з'явився на прямій дискусії в ТБ, що означало порушення закону. Іншими словами, виборець дуже мало був ознайомлений з майбутнім переможцем, тим більше дотеперішні його висловлювання викликали категоричну його неприйнятність. Йдеться, про зневажливі вислови Зеленського з приводу мови, релігії і віри та національности української, в образі України, яку називав непристойно і вкрай аморально. В сумі це викликало справедливе обурення. Як не дивно, на стадіоні він назвав терористів “повстанцями”, тим самим дуже переконливо показав, що він у повній залежности від російської пропаганди.

 

Під час дуже короткої зустрічі з журналістами, в день виборів, Зеленський зробив спроби змінити свою фразеологію в бік справедливих зауважень з боку національно-патріотичних сил держави, коли журналісти почули, що він згідний розвивати мінські угоди щодо припинення війни і згідний на норманський варіант переговорів. Але ні слова ми не почули про проєкт контролю на окупованій території сил ООН, про дальший шлях, визначений попередником, до ЄС і НАТО. Саме це викликає тривогу з приводу ймовірної зміни шляху...

 

Національно свідоме громадянство не позбавлене тривоги з приводу можливого загальмування чи припинення процесу національного відродження, насамперед зв'язаного з всебічним розвитком української мови як єдиної державної мови, коли опозиційна проросійська структура в особі опозиції в парламенті постійно прагнула в цій ділянці докорінної зміни і введення другої державної мови. Україна на такі уступки в ніякому разі не може йти, бо це означало б, що держава нібито “двокорінна”, що насправді не відповідає дійсности. На території України головну масу населення становлять українці, і саме це дає підстави називати державу Україна. Ідея “малоросійства”, роздроблення етнічної території на “республіки”, проголошених терористами, розраховане на розчленування держави і її остаточне припинення існування.

 

Як поведеться новообраний президент, покаже найближче майбутнє. Але вже після 100-денного управління державою президент змушений звітувати про успіхи, яких він домігся. В умовах економічної ситуації в Україні озвучення боротьби з бідністю є всього на всього “бляшані обіцянки”, які на вітрі видають звуки і блистять на сонці, але не означають справжніх змін.

 

Суспільство абсолютно не поінформоване про майбутні ключові призначення президента, і саме вони дадуть змогу оцінити ці зміни і передбачити напрямок, в якому буде рухатися держава. Кожна особа, призначена президентом на відповідний пост, потрапляє під пильне спостереження громадянського суспільства, що вимагає повної відкритости і однозначного розуміння заявленого в слові і здійсненого насправді. В цій ситуації подвійна гра неможлива.

 

З'явилася інформація, що нібито новий президент закличе в Україну Ревачі, румунського прокурора, яка пересадила в тюрму всю румунську корупцію серед вищого чиновництва. Якщо вона прийде в Україну, можна сподіватися такого ж чину, це, справді, було б непогано.     

 

Нарешті, ще одне, власне, зв'язане з судочинством. Ще під час виборчого процесу Коломойський звернувся з вимогою повернути Приватбанк. Наразі опонентом повернення є саме управління банку, в той час коли суд повідомив про неправове проведення націоналізації банку. В цьому процесі українську сторону підтримав МВФ. Чи не роблять скороспішних висновків українські судові органи, передбачаючи прихід нового президента і таким способом вже “стеляться” під нього, явно демонструючи свою юридичну неспроможність. В цьому ж плані є судове рішення про повернення капіталу синові Януковича... Розпочату П.Порошенком реформу судових органів доведеться продовжити і завершити Зеленським при наявности недостатньої кількости юридичних спеціялістів.

 

*     *     *

Перемога Зеленського напрошується на паралель з обранням Януковича президентом. Історія драматична і трагічна. Але в цьому паралель закінчується. Зеленський переміг державника, який чимало зусиль приклав на вихід із руїни, яку залишив після себе Янукович. Цього не слід забувати, коли зустрінемось з новими проблемами, які необхідно вирішувати якнайшвидше.

 

ЗМІ повідомляють, що вибори об'єднали Україну. Це “об'єднання” віртуальне, бо фактично голосували за Зеленського різні групи населення і з різними своїми “уставами” щодо Порошенка і Зеленського.

 

Не віднімеш у Порошенка фактора державности і у Зеленського — фактора обновлення.

 

Проте недобрим є наявність не об'єднання, а розходження двох факторів. Адже фактор державности в устах Зеленського майже не прозвучав або заявлений дуже приглушено, не озвучений на повну потужність. Виборець Зеленського досі не отримав відповіді, в якій державі ми житимемо... Це насторожує, змушує замислитись і “самоорганізуватися” громадянському суспільству на випадок певних дій. Зеленський ніби забув, що він став президентом громадянського суспільства. Отже, чекай його виклику (ці виклики вже є!) і будь готовий відповісти на них. Наразі існує ситуація, коли точка “не повернення” ще не перейдена, як виклик для “прощупування” перших і наступних кроків. Цієї “точки” не пройшов і Зеленський.

 

Громадянське суспільство свідоме, що тривання “не перейденої точки” не є безконечним. Пригадаймо, як ця ж таки точка привела Януковича до втечі і викликала зрив усього суспільства на зміни.

 

“Не перейдена точка” є своєрідним попередженням Зеленському не повторити помилок одного з президентів, який повністю пішов під чобіт Путіна. Проте серед виборців Зеленського є немала частина виборців саме такої орієнтації, що засвідчує заява Медведчука про підтримку Зеленського. “Митний союз” для громадянського суспільства вже канув у минуле, але він є в умах усіх, хто хоче саме в цьому, московському напрямку рухатись...

 

Саме тут закладена вибухова сила протистояння між “за” і “проти”, навіть тоді, коли Зеленський нібито озвучив небажання співпрацювати з Медведчуком... Тобто протилежні сили: “за” (московський напрямок) і “проти” (виборці і Порошенка, і Зеленського) будуть протистояти всю каденцію нового президента до моменту вступу в ЄС і НАТО, якщо він відбудеться...

 

Не виключено, що буде включена пропаганда “безблоковости” (що, до речі, звучала і під час виборчого процесу з боку групи Зе), конституційних змін саме в цей бік. І, певна річ, мусить бути озвучена позиція влади в особі нового президента.

 

Ще до переобрання Верховна Рада зобов'язана прийняти закон про мову. Не менш важливий закон про зняття недоторканости депутатів. Та частина депутатів, яка не підтримує цього закону, власне й “грішна” корупційними махінаціями; пройти їй під час наступних виборів до парламенту фактично буде неможливо.

 

Заява про “нові обличчя”,орієнтація на омолодження парламенту, все ж таки, мала б конкретизуватися вагомими застереженнями: потрібні не просто молоді, а знаючі і досвідчені політики, юристи високої кваліфікації і чесні, патріотично настроєні, які служитимуть народові, а не власному збагаченню. Оновлення парламенту потрібне, але воно мусить стати продумане досвідченим інтелектом, щоб не потрапити у пастку, розставлену власними руками.

 

Як кажуть в народі: “Поживемо – побачимо”...

 

Львів, 22 квітня 2019

Вибори 2019 (6). (Автор: Колодій Микола)

опубліковано 4 квіт. 2019 р., 08:49 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 черв. 2019 р., 08:24 ]

Вибори. Вибори. Вибори. Що вони навіюють?

 

Згадується стара бувальщина. Необхідно було вибрати начальника. Зупинились на двох кандидатах. Пішли до українця. Він працював біля хати.

- Петре, ми хочемо вибрати тебе начальником.

Петро випростався, підійшов до них.

- Знаєте, а чи зможу я успішно справлятися з обов’язками начальника? Зрештою мені потрібно порадитись з дружиною. Давайте я за день-два дам вам відповідь.

 

Пішли до московита. Він сидів на скамєйці біля багатоквартирного будинку. Висловили йому мету приходу.

Пєтя тут же піднявся зі скамейки і мовив:

- Я готов. Только обождите меня минутку, я пойду в квартиру надену штаны и пойдем.

 

Для чого згадалась ця бувальщина.

 

Майже рік тому в суспільстві обговорювалась можливість балотування на посаду президента Вакарчука. Загальна думка «суспільства».

- Та який з нього може бути президент! Він співак.

 

Не згадувалось, що він відмінно закінчив фізичний факультет в ЛДУ, пройшов відповідний вишкіл у вищому навчальному закладі в США. Надзвичайно ерудована, шляхетна людина. Його Батько зробив колосальні позитивні зміни в системі освіти всієї України.

 

Однак Святослав думав, радився, а час проминув.

 

Тепер «суспільство» буде вибирати клоуна.

 

Це дозволяє стверджувати, що комплекс меншовартості міцно сидить в головах українців.  

1-10 of 507

Comments