Рубрики‎ > ‎

Політика


Репліки – 2. (Автор: Колодій Микола)

опубліковано 2 груд. 2018 р., 08:01 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 груд. 2018 р., 08:01 ]

Территория России не имеет границ

Looser

Керченська протока. Інцидент, що трапився з моряками українських Збройних сил в акваторії Азовського і Чорного морів, підтвердив вислів Looserа. Застосуванням зброї Московія вказала Україні та іншим державам світу, що Азовське море є її власністю. Відбулось чергове загарбання української території московітами. Наголошуємо на слові – чергове. Тепер Московії відкритий шлях до миттєвого загарбання Маріуполя і Бердянська. Вона це незабаром реалізує, оскільки має в акваторії Азовського моря понад 50 військових кораблів та достатню кількість солдатів .

 

Так Московія агресор. Однак, українські правителі повинні були її дії передбачити та відповідно підготуватись. Можемо констатувати, що на п’ятому році війни правителі забезпечили для імітації захисту України в Азовському морі лишень декілька катерів. Бездіяльність правителів заохотила Московію до агресії.

 

Окремого аналізу потребує діяльність олігарха Ахметова. Московська агресія в Криму та на Донбасі, в кінцевому результаті, не зменшила його фінансову могутність. Якщо загарбання Азовського моря Московією не вдарить по його бізнес-імперії, тоді можливе твердження про його співпрацю.

 

Путин – вор. Такий вислів був зафіксований в деяких школах Московії. Це написали учні. Для них поняття «кредит», «аудит», «баланс», «бюджет» та інші економічні терміни ще не мають розмежування в їх світосприйнятті. Тому «Путин – вор» для школярів означає в першу чергу, що Looser краде в них майбутнє. Вони не матимуть перспектив для реалізації своїх задумів, а будуть підсобним матеріалом в реалізації задумів та бажань теперішніх російських владоможців та їх нащадків.

Репліки – 1. (Автор: Колодій Микола)

опубліковано 11 лист. 2018 р., 05:48 Степан Гринчишин   [ оновлено 11 лист. 2018 р., 05:48 ]

 

Вбивство Катерини Гандзюк. Організатор нападу на неї не йде на співпрацю з силовими структурами і тому замовника вбивства не можуть встановити. А може треба потягнути ниточку з другого кінця? … Впродовж перших днів після нападу на Катерину працівники силових структур швидко «встановили» особу яка вчинила «напад» на неї. Цікаво хто дав їм вказівку так діяти? Очевидно ці працівники можуть вказати на ланцюжок, який веде до замовника вбивства Катерини.

 

Верховна Рада прийняла закон про машини з «євробляхами». Суть закону – не можна ввозити в Україну дешевих легкових автомашин. Депутати цим законом обмежили права більшої частини людей в Україні, оскільки за чесно зароблені гроші купити машини вартістю понад 2-3 тисяч доларів вони не можуть. Зрозуміло, що цей закон депутати «обґрунтували» різними поясненнями. Тоді ці ж депутати повинні прийняти закон, який обмежує права людей «середнього і більшого статку» – заборону купівлі легкових машин вартістю понад 20-30 тисяч доларів або зобов’язати таких бажаючих сплачувати в скарбницю України подвійну вартість машини. Обґрунтування такого закону. По-перше всі громадяни в Україні мають однакові права, що багаті, що бідні. По-друге більша половина аварій за участю легкових машин припадає на засоби керування, вартість яких більша 20-30 тисяч доларів. Отже, цей закон, крім всього іншого, покращить ситуацію на дорогах України.

 

В Австрії спіймали шпигуна, який діяв на користь Московії. Керівник армії держави Андора направив ноту протесту російським спецслужбам. По-перше – він теж хоче отримувати матеріальне заохочення від них в євро і взамін зобов’язується робити шифровані звіти про дії свого війська. По-друге – в кожній європейській державі є російські шпигуни, а тому Андора теж хоче мати на своїй території шпигуна з російських спецслужб.  

Слухаймо мудрих – людей і націй! Будьмо вірні Україні!. (Автор: Вовканич Степан)

опубліковано 10 лист. 2018 р., 06:32 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 лист. 2018 р., 06:33 ]

Сьогодні наш гість – Степан Вовканич, доктор економічних наук, професор. Заслужений діяч науки і техніки України, провідний науковий співробітник ДУ «Інститут регіональних досліджень ім. М.І. Долішнього НАН України».

 

Степан Йосипович – депутат №1 в тепер уже історичному списку Львівської обласної Ради 1-го демократичного скликання, яка під керівництвом тодішнього її Голови – В. М. Чорновола започаткувала чисельні новації з розбудови незалежної України. Ця Рада була унікальною, її Львівщина ні за кількісним і якісним складом, ні за чесністю виборів та довірою виборців – навряд чи колись іще матиме. На початку 90-х років минулого сторіччя новини з її засідань вислуховувалася з такою ж увагою, як нині із фронтів ООС на сході України.

 

Він після закінчення каденції Ради в 1994 році не став далі балотуватися, однак, не полишив працю над проблемами українського державотворення, його духовно-інтелектуальними засадами, зокрема розробляти складові Української Національної Ідеї (УНІ). А яка іще інша, окрім, Української, національна ідея впродовж століть так глибоко занурюється в нетрі стратегічних проблем, що конче потребують й нині світового розв’язання і допомоги цивілізованого людства? Які чомусь так важко розв’язуються?!

 

Про це та про розмаїті людсько-політичні фронти, що опанували світ і Україну, передовсім, й розмовляємо (і вже не перший раз) з людиною, яка живе Україною і виразно бачить, як вирішувати «фронтові» світові проблеми, – насамперед стосунки з московськими «миротворцями», розмовляє з гостем письменник і журналіст Богдан Залізняк.

 

Перепрошуємо читачів за можливо, надто науковий дискурс розмови, але до цього спонукає ґенеза нашої Національної Ідеї, а ще більше – складні процеси її втілення. У тім, спільнота має завжди думати, а замислившись над долею українській нації, ефективніше і швидше реалізувати її споконвічну мрію – розбудувати справді національну державу.

 

З.: Почнемо, як кажуть, з простого. Свого часу всесвітньо відомий український вчений з Харкова Юрій Шевельов виокремив серед найбільших ворогів України трьох: Москву, український провінціалізм і кочубейство…

В.: Перепрошую, але це не прості рефлексії. Це історичні віхи глибокої взаємопов’язаності нашого (і не тільки нашого) державного упаду. Байдужість суспільного загалу до геніальних думок, глобальних пропозицій, голосно висловлених мудрими особистостями, – чи не найбільше мене нині тривожить. Особливо до ідей, актуальних для України; коли їх не те, що не розуміють, заперечують, а, на жаль, гонорово-нерозумні сучасники – показово ігнорують. Нібито, окрім їхніх напрацювань, нічого цінного до них – не було. Натомість далі наступаємо на ті ж самі граблі, повторюємо помилки попередників, про які, власне, альтруїстично переживаючи за Україну, не раз вже нас попереджали високочолі інтелектуали, справжні мислителі, духовні праведники, які без галасливого потоку слів скромно і важко трудилися. А ми знову набиваємо гулі не тільки собі, а закривавлюємо Неньку. Від неуваги до патріотичних предків – нещастя сучасникам, усій країні, загибель героїв і генофонду нації. Звідси локально-ексклюзивні бар’єри національного і духовного відродження України, її прогресу, фальш п’ятиколонників, програш Росії в інформаційній війні, нерозуміння світом правдивих сенсів нашої Національної Ідеї.

 

З.: Ви змусили мене відразу перейти до конкретних речей. Що за останній час з таких подій, думок, ідей Вас найбільше засмутило?

В.: Для початку назву промову відомого американського історика Тімоті Снайдера «Історична відповідальність Німеччини перед Україною», з якою він виступив у Бундестазі ФРН. Її повний переклад надрукувала газета «День» (№ 115-116, 2017, 7-8 липня). У відповідь в Києві навіть відбулися тематичні парламентські слухання. А що далі?! Оприлюднену американцем важливу тему відповідальності Німеччини перед Україною замість підняти до глобальної проблеми відповідальності однієї країни перед іншою, до запровадження нової соціогуманістичної парадигми міжнародних відносин, аби припинити розбійницько-загарбницькі апетити сучасної Росії, – обговорення переважно зведено до передвоєнного періоду, до злочинств гітлеризму. А де ж іще більші злочини сталінізму, путінської Росії? Чому не говоримо про відповідальність переродженої Німеччини за те, що в Бухаресті у 2008 році Україні не було надано запрошення щодо вступу в НАТО? А де відповідальність країн – підписантів Будапештського меморандуму перед Україною про надання їй – добровільно-без’ядерній – гарантій безпеки?  Хто в світі іще, окрім нас, позбувся ядерного потенціалу?! На думку спеціалістів, якби своєчасно було активно задіяне обіцяне, не було б нині розмов про неефективність Мінського процесу. Адже не було б ні анексії Криму, ні гібридної війни Росії на Донбасі, численних жертв безвинно вбитих і покалічених тіл і душ, знищених лікарень, шкіл. Не було б пропаганди фальшивих гуманітарних конвоїв, що збільшується інтенсивність обстрілів. Запанувала б довіра до країн лідерів, до їхнього миролюбства

 

З.: Який з Росії миротворець знають і грузини, і молдавани. А тепер переконуються і сирійці. Але, на жаль, світ цього «не бачить». Він також наступає на свої граблі.

В.:Слушно. Захід злочинно консервативний до соціальних, національних новацій. Це давно має тривожити. Переді мною завжди подія 5 жовтня 1995 року. Саме тоді мироносиць Папа Іван Павло ІІ виступав на Генеральній сесії ООН. Його запросили на святкування її п’ятдесятиріччя, де він запропонував соціогуманістичну ідею “сім’ї” у міжнародних відносинах, за якою до найслабших ставляться з найбільшою любов’ю, а голоси тих, що уявили себе сильними світу, не мають ні морального, ні іншого права залишити безголосими ослаблені, в т. ч. – постколоніально-радянські, народи. Отже, Папа задовго до пана Снайдера торкнувся глобальної, нерозв’язаної проблеми – відповідальності нації перед нацією, країни перед країною. Геній Понтифіка переніс її у третє тисячоліття, в національну і соціальну площину народів і народностей, які прагнуть стати чи вже стали на шлях повернення до своїх духовних витоків, до національного відродження. Світ над цією ініціативою Папи на сесії ООН досі – не застановився. А модернізована Оонівська система безпеки пригодилася б зараз не тільки нам, а й Грузії, Молдові, Сирії – усюди, де, як Ви кажете, «миротворять» цинічно-брехливі росіяни.

 

З.: Ви у нещодавно опублікованій «Дзеркалом тижня» (22-24 вересня) статті писали: «Ми не в стані усвідомити заклик Папи Івана Павла ІІ і опертися в наших сусідських взаєминах на мудрість каяття – «прощаємо, і просимо вибачення» – як державно-непорушне, щиро-співчутливе та морально-соціогуманістичне, аби не відкривати «другий фронт» гібридної війни на радість реаніматологів імперії зла». Йшлося про наших сусідів?

В.: Мені прикро, часом дуже, що і поляки, а особливо – угорці, інколи не лише піддаються московським антиукраїнським світським і церковним цькуванням; а, свідомо чи ні, їх підсилюють, відкриваючи «другі фронти» проти Києва. Однак, я мав на увазі не лише те зло, яке вони завдають ослабленій війною Україні, піддавшись пропаганді «русского міра» та традиційній брехні – «нас там нет!» Іще гірше, що угорці так швидко забули інвазію 1956 року чи «допомогу» Чехословаччині – в 1968 році. Забули, що разом з німцями воювали на українській землі, що самі з благословення Гітлера розстріляли республіку о. Августина Волошина. Але – найстрашніше: начисто забули соціогуманістичні погляди прогресивного Папи, який багато зробив, аби імперія зла впала, і вони були вільними. Це Понтифік, проповідуючи ідею сім’ї у світових стосунках, єднання в різноманітті, узагальнивши ці погляди і препарувавши до українських реалій під час пастирського візиту до Києва, пославшись на Володимира Мономаха, сказав: Не дайте сильним світу цього запропастити людину. Він, як й Великий киянин, розумів:лише оберігаючи і людину, і націю, збережемо світ. Не буде вільною людина, допоки підневільна її нація, доки на її землю ненаситно заглядає загарбник. Не буде вільної Польщі без вільної України, навіть сховавшись під парасолькою НАТО. Угорщина, героїчно виглядаючи з-під цієї ж парасольки, має змиритися з втратою територій часів Австро-Угорської імперії. Що більше, не треба зловмисно використовувати структури НАТО для реалізації іманентно своїх антиукраїнських інтересів. Навпаки, дипломати, вчені гуманітарії мають ширше адаптувати рефлексії Ґедройця, Куреня, Бзежинського щодо польсько-українських стосунків; Масарика, Гавела – до чеських, словацьких і ін. Кожен із сусідів не без добрих людей.

 

З.: З питанням: «Хто винен?» – начебто зрозуміло. Традиційно тяжче: «Що робити?», аби історична пам'ять, українськість не нівелювалися під ударами граблів чи ми не посковзнулися на підкинутій «добрими» сусідами сливці ?

В.: А що ми можемо зробити? Шукати добрих людей. Порошенко має це робити, його народ вибрав Президентом. Він – лідер, у нього – потенціал влади і ресурси. Ми можемо допомогти порадами. Але, якщо він не слухатиме і не читатиме нашу писанину, то на то нема ради. Хіба що повернути Януковича, який, за цинізмом галичанки Ганна Герман, «чув кожного». Під кінець особливо був чуйний до «пацанов» із ФСБ, які героїчно допомогли з втечею. А, може, повернути Юлю, вона іще з давніх часів газових афер – подруга Путіна. Але, якщо серйозно, то знову – слухаймо мудрих людей і націй. Не ми не перші й не одні виживаємо в такому оточенні. Правда, їм чомусь більше щастить з керівниками нації. Недавно кнесет прийняв Основний закон: «Ізраїль – національна держава єврейського народу», яким за євреями виключно закріплено право на самовизначення в своїй країні. Чому б ВР не прийняти Закон «Україна – національна держава українського народу», яким цьому (титульному, корінному) народові виключно надається втілювати своє природне, мовно-культурне, релігійне і історичне право на своє самовизначення і самовираження?! І не треба піару, що, мовляв, парламент Ізраїлю використав програму «Свободи», партії Юлі чи радикалізм Ляшка. Важливіше, що розбудова на землі українського народу Новоросії чи підтримка Росією сателітних регіональних, т.зв. народних республік – офіційно буде заздалегідь визнана протизаконною, загарбницько-терористичною, а, отже, злочинною. Світ знатиме, що народ будує національну державу, і в кримській трагедії не наступить на аншлюсівсько-судетські граблі. Може, хоч тоді Захід адекватно і своєчасно реагуватиме на посягання Росії на суверенітет України, її територію?

 

З.: Може, приклад Ізраїлю не зовсім надається до українських реалій?

В.: Ви іще скажіть, що анексію Гітлером Австрії не повторив Путін в Криму. Навіть дуже підходить. Зрозуміло, що українцям свою столицю – древній Київ – не треба відстоювати перед нахабно-цинічним натиском охрещених киянами московітів, як це чинять євреї стосовно Єрусалима. Адже в літописах надто чітко визнано Київ батьком усіх городів руських ще задовго до фіксації в манускриптах назви поселення на болотах біля річки – Москва. Але статус рідної мови як єдинодержавної – необхідно; автокефалію Київської єдиної Помісної Церкви – потрібно; Державний Герб Тризуб – знак рівноапостольного князя Володимира Великого – теж слід захищати. Звичайно, навряд чи українцям нині варто переназватися на русичів чи русинів, як вони називалися (чи їх називали) в світі до викрадення московитами (теперішніми псевдоросіянами) їхнього, а, отже – нашого з вами – імені. Але боротьба українців з малоросійством, провінційністю, синдромом партикулярної культури, що їм втулили злодійкуваті «творці» універсалістичної імперсько-панівної культури – росіяни – це велика ділянка майбутніх наукових досліджень нації, якщо вона хоче, аби москалі залишили в спокої та мирі багатогранність її ідентифікації. Власне на це, поряд з подоланням кочубейства, був сфокусований геній вченого з Харкова, меморіальну дошку якого на очах всієї України кувалдою розбили представники залишкової  імперсько-панівної культури – сучасні кернеси і добкіни. Нація на таке приниженням має – гідно реагувати!

 

З.: Про що йдеться? Якщо можна – детальніше, зокрема щодо новел партикуляристичної і універсалістичної культур.

В.: Це не новели, як і те, що Росія – це не тільки не Україна. Назва Росії – це навіть не легітимна назва національної держави етносу, що нині силкується возвести її в ранг світових, повернути кримську землю українців у імперське і церковне нібито лоно Москви. Надання Україні Томосу відкрило прихований Москвою факт: Російська православна Церква не є матірною для Київської. Такою є Константинопольська. Так само, як ґенеза «росіяни», «русскіє» не має нічого спільного з Руссю. Як зазначають російські історики, якщо старанно пошкребти будь-якого росіянина, то обов’язково виявимо татарина. Якщо коротко, то насправді назва Росія породжена синергією німецького і берменшенського проекту, який реалізувала наскрізь просякнута німецьким духом і менталітетом царська шовіністично-імперська верхівка як великоруський на базі монголо-татарського низового субстрату під польовим командуванням київської (руської) духовно-інтелектуальної еліти, персонал якої переважно вірно служив, швидко вислужувався до домінантного на середньому, а іноді– й на вищому рівні управління. Часто мобілізовані русини, що добровільно і швидко ставали малоросами, робили це щиро і з сподіваннями, що московіти якнайшвидше ставши європейцями і носіями русинської, тобто української, культури, мови тощо, у такий спосіб урятують святую Русь, руську культуру. Ця ілюзія надихнула і вірного служаку Прокоповича навіть порадити Петру І назватися імператором «всея Велікой, Малой і Белой Росії». Запопадливий малорос високого церковного сану допоміг сформувати не тільки світський концепт «триєдиної Русі», яким користувалися і більшовики, а нині втулюють українцям, білорусам (і не лише їм) пропагандисти «руського міра». Його лепта є в тому, що імперія по-братньому прищепила їм комплекс неповноцінності. І нині наші сябри в парламенті говорять по-російському, вдома соромляться своєї рідної мови. Його вина і в тому, що надання Томосу розглядається на рівні нацбезпеки Росії. Це наслідкові прояви того, що і при допомозі українців творилася універсалістична імперсько-амбітна культура московітів. Водночас Київ щодалі прирікав себе на партикуляристичну – з усіма нинішніми результативно-наслідковими реаліями. Українська мова ставала і стала неофіційною, недержавною, а, отже другорядною. Культура – провінційною, регіональною, а відтак нібито ексклюзивно-селянською. Її навіть намагалися подати як маргінальну, недорозвинену, базарну, що більше – заперечити взагалі. Жодного малоросійського «языка нет, не было и быть не может!». Битва ж за білоруську, українську ідентичність, за усунення зросійщення і в миру і в церкві – ще попереду! Провокації Москви щодо надання Києву Томосу підтверджують нове насаджування ідеологеми «триєдиності Руси». Треба бути пильними. Адже вигук покійного доцента з Харкова Чечетова після прийняття закону, який народ назвав Ка-Ка, – «Мы их развели, как слепых котят!», на відміну від самого регіонала, не закінчить самогубством.

 

З.: Правда, адже далі, як кажуть, пішла і покотилася знайома тотальна русифікація. Російська мова ставала мовою завойованих народів, т. з. міжнаціонального, а відтак – міжнародного спілкування. Українців почали звинувачувати в зрадництві, мазепинстві, націоналістичних посяганнях на досягнення універсалістичної культури; називати петлюрівцями, бандерівцями. Пішли в рух відомі метропольно-церковні антиукраїнські анафеми, відомі урядові циркуляри і укази. Почався наступ на українську мову, культуру, заборона друкувати книги українською тощо. «Гаваріть на общепонятном» – стало престижно. Навіть Харківському університету, який заснував Каразін, присвоїли ім’я Горького, який ненавидів українську мову.

В.: Партикуляризм дуже вигідний метрополії Москви, адже історично завжди уможливлював звинувачувати українців у таких первородних гріхах, як: самоідентифікація, самовизначеність, сепаратизм, буржуазний націоналізм. Кара малоросів за прагнення бути самостійними легко прикривалася їх буцімто обмеженістю – на противагу широкому погляду великоросів, їх «мирному желанию крепить великую дружбу между народами». Хоча з буржуазією було сутужно, партикуляризму за ґенезою притаманне прагнення зберігати в недоторканності приватні права місцевих громад, територіальні цінності, природні особливості самозбереження, самозахисту, які можна подати як такі, що, здавалося б, нібито справді суперечать загальнодержавній справі шовіністичних великоросів. Партикуляризм дуже стійкий і позбутися його поневоленим народам було не легше, а навіть і важче, аніж нині українцям вичавити із себе психологію раба. Загарбники, навіть вигідно зловживаючи впертістю, все-таки не змогли стерти історичну пам'ять, нівелювали національність. І «Слава Україні!» – зберігалося. За ці природні позитивні особливості загарбник завжди міг зачепитися і «шити» як вину невдячним, недалеким туземцям.

 

Репресивні органи російських імперій легко знаходили приводи звинуватити українців у відособленні, у сепаратизмі, націоналізмі, у відсутності високої інтернаціоналістичної свідомості, любові до Кремля, до колгоспної праці тощо. До українців масово застосували особливо тяжкі покарання, які видавалися як заходи «перевиховання» не тільки як відсталих, малосвідомих глибоких провінціалів, а й як «злісних саботажников». Їх не перевиховували, а «перевоспитывали» (корінь останнього – не «ховати», тобто заслоняти від небезпек, а «пытка» – головний метод творення нової людини). І безадресного, як і сам Союз, «совєтского человека воспітивалі» в Україні геноцидними голодоморами, засланням до Сибіру, розстрілами в Сандормоху, Биківні і т.д. В опустілі хати, квартири заселяли привезених росіян. Як признався довгожитель Каганович: «По-другому – нельзя было»…

 

З.: Зрозуміло, що українці, так би мовити, могли протиставити цим російсько-імперським злочинам лише природно-ідентифікаційні, соціально-психологічні, культурологічні, духовно-релігійні фактори внутрішнього спротиву, які може й адекватні рівневі протесту імперському метрополізму та універсалістичній панівній культурі Росії. Але чи за умов творення партикуляристичної культур і імперського тотального мілітаризму достатньо цих чинників, аби вирватися уярмленим народам із духовної тюрми?

В.: Ви слушно запитуєте. Партикуляризм за природою має певні обмеження. Часто його дійові особи з свого вікна бачать лише стіну сусіда чи його грушу, яка надто наблизилася, як це було в «Кайдашевій сімї». А світоглядно потрібно піднятися до пан-українських проектів. Це під силу духовно-інтелектуальним лідерам народу, творцям і носіям загальнонаціональних ідей. Власне, шлях національної Ідеї пронизує всю історію України, її культури, творчість геніїв – наскрізь. Нація немає права нині цим інтелектуальним здобутком предків легковажити.

 

Незалежно від розмаїття поглядів, дискусій і підходів до дефініцій Української Ідеї аж до її повного невизнання, не можна заперечити історичний процес її виникнення, становлення та поширення, який проліг – від Руси-України, демократичної Конституції Пилипа Орлика, Кирило-Мефодіївського соціального гасла “Україна без холопа і пана” через Міхновське усвідомлення України як національної самостійної держави, боротьбу УНР, її злуку з ЗУНР та визвольно-бойовий клич УПА “здобудеш або вмреш” за неї – до сьогоднішніх пошуків і розробки євроінтеграційної стратегії розвитку нашої країни в системі модерних світових держав та досягнень їх життєвих стандартів. І нині чи не щоденні втрати кращих синів України свідчать, що не зникла небезпека агресії сильніших, не канули в Лету їхня ні імперська хіть напасти та поневолити сусіда, ні великодержавний зухвалий мотив анексувати його землі, зробити решту світу – беззахисним, безголосим і безсилим. При цьому цинічно втулюють світові традиційну олжу щодо свого глобального миролюбства, утихомирювача гарячкуватих грузин, українців, молдаван, інших поневолених народів, цивілізованого, мовляв, імплементатора в євразійський простір європейських вартостей. Водночас, надання Українській Церкві автокефалії демонстративно розглядається як загроза своїй нацбезпеці.

 

З.: Чи російські (царська і особливо комуністична) імперії, поглибивши великоросійський шовінізм, не залишила нам у спадщину синдром партикуляристичної культури?

В.: Та він скрізь. Ми так звикли не любити чужі держави, що і свою рідну ніяк не привчимося шанувати. Ми добре навчилися в колгоспі, на заводах красти, звикли до блату у владі, що ніяк не можемо позбутися клептоманії, державної корупції, хабарництва, безвідповідальності за брехню народові. А візьмімо реформу влади. Вона в нас просунулася на місцевому рівні – творення об’єднаних територіальних громад, бюджетної децентралізації. Гроші пішли вниз, до громад. Це добре. Але реформа передбачала також створення урядової «вертикалі» – нового суспільного інституту префектів, який був відповідальний за дотримання загальнодержавної політики, за впровадження пан-українських проектів, екологію, прикордонну співпрацю тощо. Глухо, закон «Про префектів» не прийнятий. Що таке «префект», назву якого запозичили у Франції, не знаємо; але її територія поділена відповідно на префектури. Польща має воєводства і відповідно – воєводу. У Росії були губернії, отже, відповідно – губернатори. А що Україна – області, як й в Росії; чи не тому(?) далі залишаємося – з головами ОДА? Чому б області не назвати краями, а відповідальних за дотримання національної політики Президента в державі – крайовими?

 

З.: Зрозуміло, це важко, дорого і вимагає часу, навіть Кіровоградську область по-українському переназвати немає сил.

В.: Але зараз хоч пунктирний вектор стратегем національної ідеї, її культурних цінностей, шляхи прориву та євроінтеграції накреслити не тільки можна, а й потрібно. Натомість регіоналізація стала панацеєю, на кшталт: сильні регіони – сильна Україна. Але геніальне – регіональним не буває. Регіони сильні об’єднаною єдиною ідеєю національної держави – ідеєю стратегічною і загальноукраїнською. У такій державі регіонали не створюють свою партію. У Німеччині немає Партії земель, і не твориться партія «Наш край». А є загальнонімецькі національно-ідеологічні партії (християнські демократи, партія зелених та ін.).

 

З.: І Донбас був би не територією, не злодійським гніздом регіоналів, лідер партії яких запрошує війська Росії, – а українським краєм.

В.: Так, був би таким краєм, якби там панували не екстрактивні (визискні), а інклюзивні інститути для добра не олігархів, а добробуту усіх українців. А так, який край, чия батьківщина? Регіон – з лідероцентричною партією, якою керують територіальні захланні вожаки. Їхня партійна ідеологія не для творення національної держави, не до транспарентного фінансування, в т.ч. партій? Ішло та йде зросійщення регіону, заселення «збиранкою» завербовано-привезених носіїв різних культур, подвійне ставлення до місцевої української мови, культури. З одного боку, поблажливо-співчутливе як до нібито тимчасової, вмираючої...

 

З.: Адже вся документація  шахт, заводів, будов велася російською. З іншого боку, вимушений інтернаціоналізм, офіційно-показовий, проповідуваний партією як гуманна ідеологія. Усе це призвело до роздвоєності, яку й нині не поборено.

В.:Утворилися ексклюзивнорегіональні бар’єри, які стимулюють роздвоєність, заважають зробити українську культуру універсалістичною, державною. Подвійні стандарти необхідно усунути. Злочинно ділити людей на сорти. Не можна миритися з недовірою вже до своєї держави; з байдужістю до тих, хто отримує зарплату в конвертах, не сортує сміття, має машину і оформляє дотацію, передає при виході з трамваю свій закомпостируваний квиток. Водночас, зловмисно використовуючи завойовану на Майданах свободу, скаржиться на малу пенсію, неналежну систему охорони здоров’я, озброєність армії. Усе це нібито дрібні, але масово-повзучі наслідки нашої тривалої бездержавності, в т.ч. й прищепленої партикуляристичної культури. Чи готові народні депутати пожертвувати задекларованими (а ще більше – незадекларованими) статками для загальнодержавних справ, як це вчинили в Ізраїлі, Південній Кореї?

 

З.: Кроки влади, хоча малі, але робляться в напрямі реалізації кличу «Геть від Москви!», потреб духовно-інтелектуальної українізації та вектора наближення наших цінностей до цивілізаційного світу. Це вимагає часу і всілякої підтримки!

В.: Робляться, але дуже якось вже «по-українському». Візьмімо передвиборну боротьбу Андрія Садового, яка підняла не лише сміттєві проблеми Львова. Через гонитву за рейтингом вона привила й до встановлення в місті двох пам’ятників на честь січових стрільців і ЗУНР. Така ж доля може повторитися і при вшануванні героїв Небесної Сотні. І це в час, коли на вулиці Вітовського навпроти міського парку культури ім. Б. Хмельницького закопаний знаковий камінь з майже тридцятилітніми обіцянками – поставити на цьому місці пам’ятник борцям за волю України! Таку ж обіцянку дано Є. Петрушевичу, Кубійовичу. У Тернополі недавно відкрили дитячий планетарій, а у Львові на місці зруйнованого біля центральної алеї згаданого Парку виріс офіс колишнього регіонала Олега Балаша. Десяток метрів вище – не видно належної реакції напосткомуністичний монумент радянській армії, її музей.

 

З.: Нині ми є свідками кровопролиття на сході України не лише за Донбас, а базові людиноцентричні європейські цінності – людську гідність, свободу, демократію, верховенство закону, толерантність. Українство, однак, незахищене ні від зовнішньої агресії сусіда, ні від внутрішнього рудименту т. з. радянської людини, її загарбницько-ординської психології, «дез» євразійського «русского міра». Це збільшує ймовірність, що під час виборів Президента знову можемо наступити на знайомі граблі. 

В.:Звичайно. Українцям для захисту від нібито безадресної радянської людини, а насправді – від імперсько-шовіністичої ідеологеми, чітко заточеної на зросійщення поневолених народів, – вкрай потрібна націоцентричність, захисна духовно-інформаційна плівка від пропаганди російських мас-медіа. Потрібен соіогуманістичний, тобто двовалентний захист і людини, і нації, нам треба боротися за соборну єдність і державну суб’єктність, суверенітет й ідентичність, за історичну та сьогоднішню правду, за український інформаційний (і не лише) простір, ресурси, активи, зрештою, за своє буття як вільного народу, за збереження тяглості його розвитку та інтеграцію у вільний світовий простір. Потрібен не лише законопроект «Про державну мову», який (смішно?) збільшить квоти української на радіо чи телебаченні, а закон про розбудову національну державу українського народу, який відродить українськість назагал в її культурній багатогранності. Пальма Мерцалова – не вершина української культури

 

Адже, за нинішніх непростих умов трансформуються цінності, модернізується не лише економіка, а і нових смислів набувають знання, культура, національна свідомість, життя на «межі», ролеві функції в безперервності поступу, збережені ідентичності, генеруванні нових ідей, аби вирватися з обіймів медведя та інтегруватися у вільний світ. Надання Томосу – вагомий чинник цих процесів. Його історичне значення виходить далеко за межі релігії. Воно, за словами чинного Президента, «з того ряду, що зміцнення армії; що захист мови; що боротьба за членство в Євросоюзі та НАТО». Головним є захистити наші культурні цінності та позбутися малоросійства, зробити українську культуру багатоманітною, духовно-інтелектуально вишуканою, ексклюзивно-оригінальнішою, а, отже – привабливою. Якщо перезавантаження міжнародних стосунків колись відбудеться, то пересновування системи можливе на соціогуманістичному, культурологічному постаменті. І українство з його стратегічними пріоритетами, культурними цінностями і демократичними принципами державотворення має шанс долучитися до його зведення цивілізованим світом.

 

З.: Насамкінець, ще раз подам цитату із згаданої вище вашої статті. Критикуючи спроби українських (і не українських) політологів, які знову хочуть електорату нав’язати передвиборну модель: Він і Вона, яка лише одна працює, в якій зазначається: «У цьому плані надзвичайно недалекими пролунали у ВР піарні заклики вічного кандидата в президенти України Ю. Тимошенко – укласти на період виборів міжпартійний меморандум про тимчасове припинення міжлідерської критики. Це фактично ще раз прозвучало як черговий тактично-хитрий хід – єднатися, але навколо мене. Замість того, аби по-державному, стратегічно консолідувати патріотичні сили народу навколо Національної Ідеї, далі плодимо свої партійки, потрясаємо їхніми прапорцями і думаємо, що усіх перехитрили»  

В.: Про здрібнілість лідерів ми вже говорили. На жаль, вона характерна і для Заходу. Від еліт націй, провідників народу, їх духовно-інтелектуального потенціалу багато залежить. Але це, як і семантика Національної Ідеї, – окремі теми. А я, відповідаючи Вам і дякуючи за приємне спілкування, вже справді під кінець пошлюсь, аби мене не звинуватили в суб’єктивності та не наступати на ті самі граблі, адже мені вже адепти Юлі присилали з Києва відкритку з грубими погрозами, – на соціального психолога Олега Покальчука. Що більше, відомий технолог на цій ж сторінці, де була розміщена й моя стаття, уже двічі Вами цитована вище, дуже слушно аналізує явище «дуростійкості». Для малоросів, хохлів, манкуртів, їх партійних кумирів – воно в фаворі. Цитату, що наведу нижче, взята із статті «Про «Новий курс», «Нову стратегію миру», «Нову Конституцію», або Коли настане час покаяння», надрукованої в «Універсумі» (2018, № 7-8). Пан психолог, який свого часу працював у групі іміджмейкерів Юлі і мав нагоду добре вивчити лідера ВО «Батьківщина» зблизька, констатує: «Юля очень талантливый и квалифицированный человек. Но я бы точно посоветовал не подпускать ее пока ни к каким государственным дверям, кроме Генпрокуратуры, и то – когда там появится нормальный прокурор…». Нібито Порошенко немає претензій до Луценка. Він не прийняв його відставку. Однак, переможцями Порошенка в другому турі бачать себе маса інших висунутих. Лише Юля Мостова дуже загадково сказала Гордону на «112-му» телеканалі, що «не хоче» (?) бути Раїсою Максимівною. Йдеться про дружину генсека Горбачова.

 

З.: Вона одним пострілом намагалася вбити кількох зайців. Показала, що – «очень умная», а її чоловік –  ще мудріший. І він в стані керувати самостійно, отже, обійтися без підказок мудрої і чесної дружини, яка відмовилася від мільйона доларів за «олюднення» злодія Лазаренка.

В.: Сумно. Все це передвиборні, глибоко продумані технології. Головний редактор поважної газети передрекла майбутнє зникнення газет, але вміло оминула роль свого мудрого чоловіка як міністра оборони України в час ослаблення її армії. Не можу собі уявити Україну без «Дня», «Дзеркала тижня», «Літературної України», Слова «Просвіти», «України молодої» та інших всеукраїнських часописів. Пропала «Кримська світлиця», зменшує тиражі «За Україну плюс». Без національної преси, як й Церкви, як й сильної армії важко побудувати Українську державу. Концепція наддержави – прогресивніша від політики ЄС. Жаль, що жодний із висуванців в президенти не висловився щодо розбудови національної держави українського народу, підтримки мас-медіа, ролі України в світовому екуменічного русі, в інших стратегічних пріоритетах державотворення. А без них, без газетярських досліджень корупції, непрофесійності, недовіри в спільноті до владних інституцій, без поваги до інституту експертів не подолати ексклюзивно-українські прояви негативних якостей людей та девіальну поведінку олігархів. Без цього не поменшає число грабель та гуль. Будьмо вірні Україні, а граблі – в регіональні та державно-національні музеї! Слава Україні!

 

– Героям Слава! Дякую Вам за інтерв’ю. Будемо сподіватися на краще. А головне – що світ, можливо, стане добрим вчителем – себто помічником Добра і Справедливості.

 

– Дай Боже! Сподіваймося на мудрість українського народу, який під час тяжких виборів зуміє обрати мудрих, професійних і чесних державотворців української національної держави. Коли, особливо під час щоденних зведень з фронтів кровопролиття і жертв українців на сході України, задумуєшся, – самі вириваються слова-молитви та надії: Боже, бережи Україну в змаганнях об’єднати світ в його різноманітності!

Коли емоції вщухли: у контексті етики, моралі, постправди і державних підходів

опубліковано 3 лист. 2018 р., 12:01 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 лист. 2018 р., 12:01 ]

Коли емоції вщухли: у контексті етики, моралі, постправди і державних підходів

рефлексії з приводу “Відкритого листа до академічної спільноти у справі кампанії проти авторів підручника «Історія: Україна і світ»

(http://uamoderna.com/event/open-letter)

 

М. Мудрий і О. Аркуша написали непоганий підручник “Історія: Україна і світ” (Київ: Генеза, 2018) – стільки матеріалу “перелопатили” та ще й зв'язали його у цілісний світовий контекст. Кожен, хто хоч раз робив подібну роботу, зможе оцінити як це важко, скільки зусиль потрібно витратити. І тут би належало висловити їм вдячність.

 

Якби не одне АЛЕ.

 

Широкий резонанс в суспільстві викликала назва підпункту 33.4. “Національні військові формування в німецькій армії. Прояви колабораціонізму” розділу 6 “Друга світова війна: перебіг і результати” та вміщений з метою візуалізації портрет Романа Шухевича.

 

Нагадаємо, що думки про постать Р. Шухевича були неоднозначними. Президент України В. Ющенко своїм Указом від 2007 р. присвоїв посмертно Роману Шухевичу звання Героя України «за визначний особистий внесок у національно-визвольну боротьбу за свободу і незалежність України». Проти виступили прихильники В. Януковича і одразу після його обрання на пост Президента 2010 р. Донецький апеляційний адміністративний суд визнав указ недійсним (до слова, цей суд за колабораціонізм з російським агресором 2017 р. Указом Президента був ліквідований). У відповідь на позбавлення звання Герой України низка міст західної України присвоїла Романові Шухевичу звання почесного громадянина: Хуста,  Івано-Франківська, Львова, Теребовлі, Бережан, Вараша (колишнього Кузнецовська). На честь Р. Шухевича встановлено 15 пам'ятників і пам'ятних знаків, названо 16 вулиць, зокрема й в Одесі, Дніпрі, Кропивницькому; в 2017р. Його іменем названо проспект у Києві.

 

Натомість з початком воєнних дій на сході України розгорілося інформаційно-правове протистояння з Польською Республікою, Сейм та Сенат якої на початку 2018 р. запровадив кримінальну відповідальність за заперечення так званих “злочинів українських націоналістів”.

 

У сучасній інформаційній війні історія не може бути абсолютно об'єктивною, бо вона стає засобом ведення цієї війни: або предметом виховання патріотизму та любові до власного народу й держави – в одному випадку, або засобом для інформаційних маніпуляцій та формування зневіри, апатії і посилення колаборантських настроїв – у іншому.

 

Відповідно до переконань і традиції різних людей і політичних інтересів різних угрупувань формуються і різні підходи в оцінці тих чи інших подій і персоналій. Але тим не менш, демократичне суспільство, яким є Україна, гарантує кожному мати свою думку і висловлювати та обґрунтовувати її в популярних публікаціях, монографіях, наукових статтях, виступах в засобах масової інформації. 

 

Але тут одразу слід зауважити, що в даному випадку мова іде про ПІДРУЧНИК, рекомендований Міністерством освіти і науки України для учнів 10-го класу, тобто для осіб 15-и років із ще незрілим світоглядом, який і належить сформувати у школі.

 

Підручник видано великим (!), як для української книги, тиражем 10744 примірників за ДЕРЖАВНІ кошти, про що зазначено на звороті його титули. Тобто, його видано за гроші платників податків, а отже – нас з вами. Тому “у суспільстві, яке декларує демократичні цінності” громадськість України МАЄ ПРАВО обговорювати зміст шкільних підручників, має право висловлювати критичні зауваження, а “недопустимість форм публічної кампанії”, на якій “наголошують” підписанти “Відкритого листа до академічної спільноти у справі кампанії проти авторів підручника “Історія: Україна і світ” (далі – лист), тут ні до чого. Таке обговорення не обмежується тільки колом професійних істориків чи лідерів неурядових організацій, які висловили своє “професійне” обурення проти “єдиного можливого трактування українського минулого, ... зведеного до гасел та кліше”. Підписанти згаданого вище листа якраз і захищають сформоване радянською ідеологією кліше “Роман Шухевич – посібник фашизму”, тобто колаборант. Дивно, що представники демократії, якими себе вважають підписанти листа, не знають, що у демократичному суспільстві підручник можна обговорювати; можна дискутувати над проблемними питаннями, до того ж можна навіть шляхом “публічних кампаній”.

 

Адже йдеться про вироблення концептуальних підходів у трактуванні вітчизняної історії у світовому контексті, на якому будуть виховуватись наступні покоління – ті, перед ким стоїть завдання відстояти Українську державу, підняти її імідж тощо. І таке архіважливе завдання не може бути віддане на відкуп двом, хай навіть професійним історикам, якими є О. Аркуша і М. Мудрий. Одразу виникає питання, хто рецензував підручник? Адже відповідно до Наказу міністерства освіти і науки України сьогодні навіть для того, щоб у фаховому науковому збірнику помістити статтю, редакції періодичного видання слід організувати дві рецензії (!) науковців, які мають з досліджуваної проблеми публікації. Такі ж рецензії подаються і у видавництво, яке публікує монографію. Підписанти “Відкритого листа” зауважують,  що підручник “пройшов експертизу фахівців, отримав схвальні відгуки і був рекомендований до друку Міністерством освіти та науки України”. А вони знають, хто саме здійснював експертну оцінку? Чому перед громадськістю засекретили їхні прізвища? Допускаю, що потрібні рецензії “організовувались” звичним формальним способом: нашвидкоруч написана авторами “заготовка” і прохання знайомим науковцям чи вчителям – “підпиши, будь ласка і постав печатку”. Думаю, що резонанс у даному випадку посилить моральну відповідальність рецензентів майбутніх підручників.

 

Автори підручника під рубрикою “Працюємо творчо” пропонують учням прокоментувати вислів, що “кожна нова війна народжується з легенди про попередню війну” (с. 230). У контексті цього цікавого методу розглянемо, яку “легенду” формує підручник і як ця “легенда” впливатиме на формування світоглядних сенсів майбутнього, в якому загроза нової широкомасштабної війни у світі таки зростає.

 

Вміщений портрет Романа Шухевича добре візуалізує заголовок “Прояви колабораціонізму” і таким чином формуватиме стійкий стереотип “Шухевич – гітлерівський колаборант”. З огляду на 16 вулиць, названих іменем Романа Шухевича, змоделюємо ситуацію, що буде думати десятикласник, який повертатиметься додому по цій вулиці з уроку історії за таким підручником. У кращому випадку в нього формуватиметься світоглядна роздвоєність, якою грішить старше покоління, виховане радянськими підходами. У гіршому – що Українська держава – “якась не така”, якщо називає іменем колаборанта вулиці. В останньому випадку це формуватиме цинізм, а може й повне відторгнення від усієї української спільноти, до якої, на думку молодої людини, вона має нещастя належати. Через три роки такий десятикласник стане повнолітнім. Чи буде він готовий захищати Українську державу? Питання риторичне, але воно наглядно демонструє, як за допомогою психолінгвістичного програмування, закладеного у незначимій, на перший погляд, інформаційній композиції фактів, фраз чи тез можна маніпулювати людською свідомістю.

 

Всі ці “блошки” не такі вже й “безобідні”, як може видатись на перший погляд не обізнаним у методах ведення гібридної війни. У гібридній війні тільки приблизно четверту частину складає збройний конфлікт. Основна частина гібридної війни здійснюється інформаційними засобами, зокрема засобами т.зв “психоісторії”. Суть її полягає в тому, щоб вибирати окремі (достовірні) історичні факти і з їхньою допомогою сформувати потрібну мозаїчну картину світу, закласти їх певній групі людей (у даному випадку – дітям) на рівні підсвідомості і з їх допомогою конструювати майбутнє у бажаному для противника напрямку. Я не маю мети звинуватити шановних авторів у подібних намірах, а тільки акцентувати, що подібна робота ведеться різними агентурними мережами.

 

Хочеться навести ще один аргумент проти зв'язки портрету Шухевича, з назвою підрозділу “Прояви колабораціонізму”. У шкільному підручнику все повинно бути просто і зрозуміло – такі методичні рекомендації до написання підручника. Тому в випадках, коли суспільство не дало однозначної відповіді на певні проблемні моменти історії, їх варто дуже обережно обійти, щоб не розпалювати конфронтацію. І М. Мудрий та О. Аркуша майстерно обходять такі питання відносно колаборації румунської адміністрації Трансністрії з центром в Одесі, режиму “санації” Пілсудського, встановлення якого радянська історіографія називала “фашистським переворотом, відносно Армії Крайової в Польщі тощо. Я не схильна думати, що автори підручника робили це свідомо. Очевидно, що зберігати толерантність до сусідів, опираючись на їхні подібні підручники (“Польща і світ”, “Румунія і світ” тощо), набагато легше.

 

У підручнику є і деякі інші невдалі конструкції підбору інформації для учнів, але вони не викликали такого гострого резонансу. Наприклад, якось ріже текст: “Лідерів українського політичного руху прихід радянської влади застав зненацька. Більшість очікувала німців,...” (220). Чи так уже насправді більшість українських політичних лідерів очікувала німців? Хтось проводив тоді соціологічні дослідження? І чи варто з таким смисловим навантаженням вносити таке речення у підручник? Можна посперечатися, чи доцільно було виділяти в окремий підпункт тему “Українці в польській армії” (с. 200–201) тоді, коли теми про українців з усіх інших частин України у складі інших армій не виділені.

 

Окрім того, О. Аркуша і М. Мудрий, як фахові спеціалісти з історії періоду Габсбурзької монархії ХІХ ст., грішать домінантою західноукраїнського контексту. Так у тому ж таки злощасному підпункті “Національні військові формування в німецькій армії. Прояви колабораціонізму” весь матеріал обмежується інформацією про колаборантів Західної України, тоді як нічого не говориться про російські військові формування, які діяли на території всієї України, і в них брали участь також і українці. Незрозуміло, чому в контексті нової концепції підручника у зміст згаданого підпункту не подано приклади колаборації інших народів, наприклад, росіян, яких було набагато більше, аніж українців. До того ж тут відсутня інформація, що формування “Нахтігаль” і “Роланд” 1941 р. присягали на вірність Україні, а не фюреру, а в кінці 1942 р. українці відмовились продовжити службовий контракт через прагнення створити Українську державу, після чого більшість командирів та старшин на чолі з Романом Шухевичем приєдналась до Української повстанської армії.

 

Питання колабораціонізму є особливо ранимими для західних українців, особливо для старшого покоління, яке в умовах радянської ідеологічної машини відчувало безпідставний тягар тавра співпраці з гітлерівськими окупантами. Тому й не дивно, що певна частина львів'ян зреагувала так гостро.

 

Якось незручно нагадувати біографію Героя України – сина того ж таки легендарного  командувача УПА Юрія Шухевича. Потрактування в СРСР його батька – борця за незалежність України – як “ворога народу”, вартувало синові 40 (!) років тюремного ув'язнення і заслань, втрати зору. Заслання в Сибір у 11-річному віці і засудження в 16-річному. За весь період 1944–1988 рр. – тільки 4 роки свободи, і то без права проживання в Україні! То когось має дивувати при цьому така його емоційна реакція, яку підписанти листа називають “цькуванням”? Болісно переживаю це і я, бо за свою книгу “Український національний рух 49-50 років ХХ століття: ідеологія та практика”, як і за те, що 2002 р. насмілився позитивно охарактеризувати боротьбу Романа Шухевича за незалежність України, Юрій Киричук поплатився життям. Щось недобре і дуже неприємне є з точки моралі й етики у тексті листа на захист підручника, який так поспішно бездумно підписують.

 

Як на мене, то шановані автори листа на захист О. Аркуші й М. Мудрого краще б потрудились прочитати текст підручника і вказати усі позитивні та новаторські його моменти. Наприклад, зауважити, що у підпункті 6.35.3 багато цікавого фактичного матеріалу з історії українського національно-визвольного руху, і що ця тематика нарешті вноситься у шкільну програму вивчення історії. Бо агресивне “обурення” тільки розпалює зворотню реакцію. Я не схвалюю акції з листівками, але у демократичному суспільстві і такі неприємні речі трапляються. Я також не схвалюю висловлених наприкінці листа сподівань, “що й адміністрація ЛНУ імені Івана Франка засудить такі практики”. Колись ми уже подібні висловлювання чули...  А за логікою підписантів, Адміністрація Президента мала б надсилати подібні листи у всі виші зі “сподіваннями” “засудити практики” виступів і карикатур проти Петра Порошенка, або мерія Львова, наприклад, так реагувала на критику Садового (на щастя, цього не трапляється).

 

У іншому випадку краще було усім подумати, як з найменшими втратами усунути проблему. Тут би авторам підручника, його видавцям та Міністерству освіти й науки прислухатись до порад і прохань забрати із тексту, де іде мова про колаборантів, портрет Романа Шухевича. Адже уже інше його фото розміщено у підпункті 6.35.3 “Українська повстанська армія” в рубриці “Особа в історії” (с. 252). Адже можна “перемакетувати” ОДНУ 244 сторінку, забравши портрет Романа Шухевича, а на вивільнене місце додати невеликий текст про інші угрупування колаборантів у Європі? Хоча це потребуватиме додаткових витрат, на які, очевидно, Міністерство освіти і науки коштів уже не має. То може скинемось усі по декілька гривень? Державницька позиція того вартує.

 

Олександра Киричук, кандидат історичних наук, доцент, вчений секретар Інституту релігієзнавста – філії Львівського музею історії релігії

Архиважливе рішення. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 30 жовт. 2018 р., 09:06 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 груд. 2018 р., 07:59 ]

 

Ухвала Вселенського Патріарха Православної Церкви Варфоломія про надання Українській Православній Церкві КП автокефалії має подвійне значення — духовне і політичне.

 

Цим актом розірвано законсервована понад триста років залежність УПЦ КП від РПЦ МП, а на Філарета накладена анафема, яку автоматично нівелюють у зв’язку з вищеприйнятим рішенням. Політичне значення в тому, що Україна остаточно відривається від насильного об’єднання церков з Московським патріархатом. Це значить, що відтепер Москва втрачає диктат над усіма православними церквами в Україні, а т.зв. УПЦ МП повинна перейменуватися в РПЦ МП. Відтепер, після Собору, що відбудеться ще в цьому році, УПЦ КП стає Єдиною Помісною УП Церквою в Україні, об’єднавши  під свій скіпетр ряд православних церковних громад, які знаходилися під МП.

 

Слід відзначити, що це обєднання відбудеться абсолютно добровільно — так, як захоче парохіяльна громада. Як що не погодиться священик, який до того часу служив у цій церкві і прагне залишитись у МП, то громада має повне право запросити іншого священика, який поділяє волю громади. Таким чином зберігаються засади демократичного обєднання церков КП. Це надзвичайно важливий принцип, який виключає будь-які інсинуації щодо “насильного” переходу. І тим самим вибивається ґрунт з-під ніг тих, хто намагатиметься вибудовувати на цьому насамперед антиукраїнські домисли щодо українського православ’я.

 

Йде мова про вже виявлені за той час певні антиукраїнські тенденції, очевидно, спровоковані російською стороною. Так, наприклад, з’явився бігборг з зображенням Кіріла і написом українською мовою “Ти наша надія”. Зрозумілий політичний, саме політичний сенс цього плакату. “Русскій мір”, апологетом і творцем якого є Кіріл, у ситуації проголошення української автокефалії стає безпредметним агітаційним квачем, аби замазати українську сутність православних церков в Україні. Ні, надія України не “русскій мір”, а наша, українська перспектива, чітко окреслена Президентом: армія, мова і віра.

 

Зрозуміла річ: армія потрібна сильна для оборони України від зловорожих намірів її розшарпати і анексувати, як це зробила Росія, загарбавши Крим і частину нашої території на сході, де ведеться запекла боротьба проти агресора. 

 

Другий складник нашої незалежності і цілості території — мова, бо мова є духовним єднанням усіх українців. Мова об’єднує людей від колиски до домовини, є глибинними виразом національної ідентичності. Не випадково ще в часи другого відродження - час Маркіяна Шашкевича, коли будитель національної свідомості в геніально простій і дохідливій мові писав:

 

... руська мати нас родила...

 

А слово “руська” походить від Русі, назви України. Ревнителі “русского міра” нехай не надіються на їхню спекуляцію: “руський” - то ніби значить “російський”. Ажніяк”!. На цю тему в минулому написано гори статей і досліджень, а що їх свідомо обминають і не прагнуть знати сучасні “обрусителі” і “єдинонедєлімщики”, то нічого дивного, бо вони не хочуть почути правди.

 

А правда одна: мене народила українська мати і я українець, бо з молоком матері я ввібрав у свою сутність її  мову, як національне Я, невіддільне від усього, що роблю, думаю, творю і мрію...

 

Національна ідентичність визначається насамперед мовою. А окрім того, спільною територією, на якій проживає споконвік національна спільнота, історією свого буття від найдавніших часів, які закріпилися в пам’яті спільноти, створивши навіть свій міт, національними традиціями, звичаєвим правом, яке вкоренилось у ментальності, відмінної від інших національних спільнот.

 

Всі ці ознаки немаловажні. Однак історична пам’ять, яка фіксується древніми документами, є незаперечним аргументом національної ідентичності. Наші північно-східні сусіди з приводу історичних дат і подій вдаються до цинічних спекуляцій. Тимчасом вони не мають абсолютного відношення до Хрещення Руси-України, бо в той час взагалі не існувало “білокамяної”, а було болото (мос-аква), де квакали жаби. Тож творець “русского міра” мав би натиснути на гальма щодо називання своїми і Києва і інших міст і місцевостей Руси-України в час Хрещення і пізніше. А за ним і пан Путін повторює безглуздя, називаючи “своїми” князів руських, що прийняли християнство і будували знамениті церкви на славу Бога та України.

 

Звичайно, російські окупанти ретельно руйнували ці пам’ятки. Документи ж, що говорять про ці знаменні події, ніяк не є російськими... Але “обрусителі” навіть не хочуть слухати про ці речі.

 

Утворення Єдиної Помісної Православної Церкви в Україні, напевно, покладе край усім цим інсинуаціям і загарбанням нашої історії та історичних пам’яток.

 

Автокефалія — рішучий крок в бік політичної незалежності, опертої на засадах віри з глибинною історичною традицією. Отже, за своєю сутністю, це повернення до правди, до торжества справедливості і законності. Отриманий томос, після проголошення Єдиної Помісної Церкви (ЄПЦ), встановлює Закон, згідно з яким УПЦ є єдиною в Україні.

 

Проте Ухвала Вселенського Патріарха має певні аспекти, згідно яких право ЄПЦ в Україні поширюється на певні території Росії, Польщі і Білорусі, де знаходяться УПЦ, які мають право стати під Київський Патріархат.    

 

Московська Патріархія моментально зреагувала, не прийнявши рішення Вселенської Патріархії і тим самим вдалася до розколу. Скликаний Собор у Білорусії лише усугубив розкол. Забракло усім цим діячам тверезого розуму. Очевидно, імперські амбіції насамперед Кіріла взяли верх над здоровим глуздом. Можна припускати, що ця ситуація на досить довгий час не зміниться. Але, як видно з позиції найвищих чинів РПЦ, примирення не наступить, бо, справді, порушені імперські амбіції РПЦ, що звикла диктувати і грати виключно першу роль у всіх справах православної церкви на величезній території колишнього СРСР як імперії зла. Високі чини МП не можуть погодитися з тим, що настають нові часи, зміни прямують в напрямку утвердження правди і права - поняття, які для МП втратили первісне значення і змінилися докорінно: правда ідентифікується тут з упокоренням верховним чинам МП, а закон - покірному виконанню ухвал і рішень, які нічого спільного не мають з добровільним вибором і демократичним існуванням, що на їхній мові означає рабське підпорядкування. Вершина ж дивини у тому, що все це освячується іменем Бога і Хреста. Іншими словами, політика тут невід’ємна складова поняття Віри.

 

Для ширшого загалу парохіяльних громад в Україні, що досі перебувають у складі МП, можливо, не виникало питання, чому ж вони, українські громадяни, перебувають у церкві, яка хоч має назву Української, але знаходиться в МП, фактично підтримують Росію? Адже навіть усі пожертвування від цих громадян, повертаються в казну Росії. Саме тієї Росії, яка сьогодні, як агресор, воює з Україною. Якщо досі не задумувалися, то принаймні вже настала пора подумати.

 

“Недєлімщики” шукають аргументи: мовляв, єдиний Бог, і до якої церкви ходить мирянин, не має значення. Ніби й так. Лише виникає питання: якщо це не має значення, то так само й перехід до іншої церкви не є чимось, що перечить Богові. Тоді чому ж ви, прихильники “русского міра”, виклинаєте всіх, хто не хоче (це його право!) далі перебувати в МП? Чи навіть більше, де вже наявне фарисейство: мовляв, один Бог...

 

Звісно, в якій церкві перебуває середньостатистичний громадянин України, хоче він чи не хоче, свідчить про його національну свідомість. А звідси ще й інше: якою мовою він молиться? Чи тією, яку ввібрав з молоком матері, чи іншою, набутою, яка стала... його “язиком”... Адже в нинішніх т.зв. УПЦ МП в переважній більшості відправа відбувається російською мовою. Це потужний засіб русифікації. Не наводжу статистичних даних, але відомо, що порівняно з КП церкви МП чисельно переважають. Свідчення не тільки про національну свідомість громадян, але й про те, що МП чинила і чинить тиск на церкву КП і, де тільки можливо, прагне її витіснити. Про це, до речі, недавно свідчила одна з учасниць дискусії про автокефалію на передачі ТБ.

 

На передачах ТБ з приводу автокефалії можна й почути одіозні твердження. Один із диспутантів, навіть депутат (не записав прізвища) висловлював думку, що не має значення, якою мовою молитись ... Тобто не має значення взагалі твоя національна ідентичність. Ще один крок - і таким чином опиняємось в часах “совєтікума”... А хіба має значення, якою мовою говорити? За логікою (якщо вона є) “homo sovjeticus’а”, важливо служити “дєлу партії” і все! В даному випадку цим “дєлом”, звісно, є лише одна “справжня” церква МП - адже іншої вони не визнають... Як і не визнали ухвали Вселенського Патріарха Варфоломія.

 

Щоб завершити тему ТБ, варто почути ще один аспект. Ведучий ТБ хотів почути, як присутні потрактують його припущення, що, можливо, Собор КП не “состоїтса”, і не буде обрано Патріарха... через надмірну амбіційність Патріарха Філарета. Відповіді прозвучали правильні: високий авторитет КП не допустить до того, щоб Собор не завершився обранням Патріарха, на посаду якого заслуговує Архієпископ Філарет. Тобто “носяться в повітрі” думки протилежної сторони чи навіть сподівання, що нічого не вийде.

 

Гадаю, що подібні тенденційні “міркування” взагалі мали б не звучати на нашому ТБ. Настроїти телеглядачів на успішне вирішення актуальної проблеми, незважаючи на її складність чи обумовленість протистояння з боку РПЦ МП, є важливою ділянкою виховної роботи, від якої не позбавлене ТБ. Широкий загал українського громадянства зацікавлений в найуспішнішому вирішенні автокефалії, бо справедливо за нею бачить і політичні перспективи.

 

Нарешті, слід відзначити, що завдяки українській громаді та влади вдалось вирішити дуже важливе питання, що привело до перемоги, бо інакше й годі назвати ухвалу Вселенського Патріарха про надання автокефалії УПЦ КП. П.Порошенко назвав це й політичною перемогою, після чого завершилось понад трьохсотлітнє панування МП в Україні. Це, справді, блискуча перемога, яка незабаром має звершитись томосом Єдиної Помісної Православної Церкви в Україні.

                                      

       26 жовтня 2018.                                                       Любомир Сеник

Об’єднатися в різноманітності, або Ще раз про українську національну ідею. (Автор: Вовканич Степан)

опубліковано 1 жовт. 2018 р., 09:15 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 лист. 2018 р., 03:51 ]

 

Дзеркало тижня. Випуск №35. 22 вересня - 28 вересня 2018 року

 

Сучасними пріоритетами патріотичних стратегем української національної ідеї ми приречені вимостити цю дорогу.

 

Попереду "русского мира" йдуть не "зелені чоловічки" і танки, а шовіністична російська ідея з імперсько-демагогічними, традиційно накресленими самодержцями приписами "как обустроить Россию". 

 

Звісно, за рахунок "всего мира", але України — насамперед!

 

Гібридну війну, нав'язану Путіним Україні, підживлюють несумлінні журналісти, недобросовісні письменники, одержавлені церковники, продажні соціологи і пропагандистcько-брехливі ЗМІ тоталітарних режимів. Адже війна йде в пошитій ними — інженерами людських душ (за кривопророцтвом вождя світового пролетаріату) — інформаційній одежі неправди. 

 

Від дезінформаційних джерел гібридизації, глобалізованих вічно тоталітарною Росією, "стіною Яценюка" не захиститися. Будь-яка інформація, по-перше, подібно до квантових частинок, за теорією квантової механіки, вривається крізь зачинені двері, одночасно досягаючи соціуму на клітинному рівні.

 

По-друге, Росія в Донбасі воює не за Донбас: "Вся Вселенная должна быть русской".

 

Не обов'язково всім розумітися на квантовій механіці чи світовій політиці — універсальності старовинного рецепта "клин клином вибивають" гібридна війна не зменшує. Допоки імперсько-загарбницький мотив править нашим північним сусідом, а його етнічні межі не зменшаться до етнічних земель московитів, доти його державна ідея антагоністична українській національній. Але світ про це не знатиме, бо українці мріятимуть "запанувати в своїй сторонці", а Росія віками лиходіятиме в  їхній

 

Нині ширяться різні способи звільнення Криму, Донбасу, однак тут не обійтися без української ідеї, яка б у сучасних реаліях надихала народ почуттям правоти, патріотизму й соборності, консолідувала його на захист суверенності, збереження національної ідентичності та історичної пам'яті, рідної мови, культури, вільного інформаційного простору, творення єдиної Помісної Церкви; зміцнювала імунітет до денаціоналізації, опірність інформаційним фейкам Кремля, помагала протистояти новим внутрішнім і зовнішнім викликам та небезпекам. 

 

На жаль, своєї національної ідеї Україна так і не виробила. Стратегії розбудови держави за лекалами української національної ідеї, що акумулює людино-націоцентричність, синергійність і соціогуманістичність державотворення, яке ґрунтувалося б на інтересах корінної нації, ми не маємо. І досі сперечаємося про те, яку Україну будувати. Без спільної ідеї і праці, нема й синергії. 

 

Коли постійний член Ради Безпеки ООН, користуючись правом вето на її рішення, безбоязно-цинічно нападає на іншого учасника ООН, то річ не лише в сусідських відносинах, а й в ефективності системи світового порядку, зокрема у відповідальності однієї нації (країни) перед іншою, в агресивності їхніх національних ідей. Україна має зміцнювати нацбезпеку паралельно з розбудовою власних збройних сил, вступом до міжнародних альянсів колективного захисту, не забуваючи про те, хто нас ділив, нищив етно-лінгво-інтелектоцидами, голодоморами упродовж віків, і нині продовжує це робити. 

 

Отже, розглядаймо українську національну ідею комплексно, як феномен національного і духовного відродження, концепт складної соціально-економічної, культурно-мовної, релігійної, екологічної генези і водночас як багатофакторну програму розвитку України, стратегію (план дій) її уряду на майбутнє, де складники української національної ідеї стануть пріоритетними стратегемами державотворення, підвищать його суб'єктність, субсидіарність, конкурентоспроможність та інші якості сучасного управління розвитком.

 

Національна ідея — це стратегічна канва, спроектована національною елітою не задля піару самовисунення в президенти, а як орієнтир поступу спільноти, що через інтегральні складники залучає до державотворення всіх патріотів України і поза нею сущих, провладних і опозиційних політиків, інтелектуальні сили, ініціативи громадськості, моральних авторитетів, інших активних громадян та інституції. 

 

У такому контексті українська національна ідея для українства є не тільки програмою дій на завтра, а й засвоєнням і збереженням набутків минулого, його історичних, традиційних інституцій. Водночас — це науково обґрунтовані, інноваційно-інтеграційні спрямування сучасників у світоглядному, мотиваційно-ціннісному та інших духовно-інформаційних, просторово-часових вимірах. Це — матриця для об'єднання народу, його ідеологічна основа, семантично вагоме і лаконічно висловлене гасло; рівно ж — стратегічна лоція, за допомогою якої маємо привести український корабель у гавань державності європейського рівня. Тобто складники ідеї мають націлювати націю на виконання триєдиних функцій: консолідацію, ідентифікацію та євроінтеграцію з вектором на світовий цивілізований розвиток. Захід давно це зробив, забув і нас не розуміє чи не хоче (не може) зрозуміти. 

 

Власне, українцям насамперед треба бути націоцентричними, керуватися єдиними  соборними інтересами, розвивати колективне мислення нації та емерджентно  вдосконалювати складники ідеї українського державотворення як його якісно нові структурно-функціональні стратегеми: Україна — соборна, українська і гідна цивілізованого людства (СУГ).

 

Така формула виразно проектує візію і місію сучасної національної ідеї, а її складники трансформуються в своєрідні СУГестії,за допомогою яких нація може вплинути на якість опрацювання стратегії розвитку держави, її модернізацію і захист. Тобто вдосконалювати як суспільну систему, де, з одного боку, людина, нація і цивілізований світ — триєдино необхідне підґрунтя суспільного розвитку; з другого — складники СУГ як основоположні маркери й орієнтири руху. Це вимагає не лише планування і прогнозування розвитку нації, а й його конкретного стратегізування в рамках української національної ідеї, відповідно до інтегративних індикаторів розбудови структур національної держави, вносячи необхідні доповнення до Конституції України, законів тощо. 

 

Отже, на базі національної ідеї маємо розбудовувати національну державу, яка корінному українському народові допоможе втілити в життя своє природне, мовно-культурне, релігійне та історичне право на самовизначення і самовираження. Ця ідея не заохочує "обустраиваться" за рахунок загарбань чужих земель, не активізує імперські прагнення керувати світом, не стимулює гегемонію політичної "багатополярності" під російським, американським, китайським чи будь-яким іншим прапором — вона налаштовує на розвиток культурного розмаїття, де голоси сильних світу цього не роблять безголосими упосліджені ними ж нації. Тільки трансформувавши складники української національної ідеї в стратегеми розбудови, кожен українець і всі разом зможуть відповісти на запитання "Хто я?" і "Що зробив для Української держави?".

 

Стратегеми — це ті генеральні напрямні державотворення, за дорожньою картою яких мають рухатися й самовіддано працювати і людина і нація, аби не канути в небуття. Тоді нації не занепадають, а, навпаки, трансформувавши екстрактивні (визискні) інститути в інклюзивні, досягають свободи й добробуту, незалежно від багатства їхньої країни. 

 

Вчені довели: економічні фактори, природні ресурси не компенсують зла корупції, державної клептоманії та нетрудового збагачення від створених офшорів, екстрактивних інститутів, що ошукують власний народ, роз'єднують націю, продукують бідність і соціальну байдужість. 

 

Ми не лише не були готові до війни у військовому аспекті. Насамперед ми не були єдині ідеологічно-інформаційно як спільнота. І не тільки тому, що українці, заколисувані віками російсько-імперськими брехливими міфами, не могли уявити, що "старший брат", який насправді завжди був Каїном, може несподівано завдати удару ножем у спину. Це аксіома для нащадків. Як і те, що ми досі не об'єднані національною ідеєю. В українців не було постійної захисної плівки з просвітних знань, системи ідеологічно-інформаційного забезпечення, не було державної системи контролю "дез" і "фейків" Росії. Це віками гальмувало духовно-інформаційну мобільність українців і нині заважає їх національному самовизначенню та інтеграції в цивілізований світ, вступу в колективні форми захисту, вибору відповідного лідера нації. 

 

Отже, виникає нагальна потреба сформувати новий рівень громадянської свідомості з високим статусом згуртованості нації, культури її колективного мислення, креативу творення нових знань і сталого передавання їх наступним поколінням для підвищення щільності захисної плівки, опірності денаціоналізації, прориву в світ і донесення до нього правди. 

 

Йдеться про темпи розвитку інтелектуального капіталу задля тяглості розвитку нації, підвищення освіченості, креативності, високої духовності та моралі, зрештою, пізнання світу й себе. Ідеться про слово, де думка, ідея, мова виступають знаннєво-інтелектуальним (духовно-інформаційним) обручем об'єднання людей, інтелектуальним ресурсом буття і духовним щитом захисту від дезінформаційного імперського опіуму одержавленої церкви, її метропольних міфів і анафем, що підживлюють відцентрове кочубейство, "старшобратство" і провінційне малоросійство, починаючи з привласнення чужих земель, імен, історії, ідей аж до придумування ідеологем новоросійства, формування нового "советского человека", "русского мира" тощо.

 

За таких ворожих дій не можна жити лише гаслами національної ідеї довоєнних часів. Гібридна війна вимагає нових форм кіберзахисту. Українська національна ідея закликає зосередитися на інформаційно-інтелектуальному аспекті, що передбачає не лише територіально-просторову, а й духовно-інтелектуальну соборність українців як їхню єдність та спроможність разом, толокою, синергійно творити власну державу на нових ідеологічно-цивілізаційних засадах, консолідуючись, об'єднуючись історично, ментально й національно.

 

Ми втратили частину території, але не зменшилось почуття соборного патріотизму нації. Це доказ, що ці почуття формує не проста, а комплексно інтегрована єдність, що має триєдине підґрунтя: визнання спільної історії минулого, консолідація бажання територіальних громад працювати заради омріяної держави майбутнього (політична воля впроваджувати соціально-економічні реформи, темпи євроінтеграції, україномовний простір, єдина національна Церква тощо). 

 

Ідеологічна доктрина СУГ девальвує ура-патріотичні популістсько-метафоричні характеристики майбутнього України як сильної, багатої, квітучої тощо і водночас ставить її поступ на чітку канву світових індикаторів (рівень людського розвитку, згуртованості нації, інноваційно-інвестиційні впровадження, уклад економіки тощо). Рівно ж — акцентує увагу на моделі соборності в духовно-інтелектуальному, мовно-культурному, ідейно-політичному, світоглядному вимірах, що на соціогуманістичних засадах формує, склеює і кристалізує із сірої маси населення націю як національно свідому спільноту з притаманними їй духовно-якісними характеристиками (усвідомлення національної ідентичності, збереження традицій, виховання патріотизму й згуртованості нації, бажання стати продуцентом нового продукту, передових новацій для дальшого поступу, прориву на світові простори і ринки). 

 

Отже, в широкому плані йдеться про поступ шляхом реалізації пакета видимих і невидимих активів, які уможливлюють зберегти національну ідентичність у системі аксіологічних (ціннісних) аспектів цивілізованості, що емерджентно забезпечується якісними процесами інтелектуалізації, гуманізації, елітаризації та екологізації. Зрештою, створюється спільнота, де магістральною цінністю стають рівні економічні та політичні права кожного. Україна починається з кожного свідомого її ідеї. Лише здолавши скалу перешкод, набувши якостей, притаманних розвиненим націям, можемо прокласти "хоч синам, як не собі" дорогу у вільний світ. 

 

Сучасними пріоритетами патріотичних стратегем української національної ідеї ми приречені вимостити цю дорогу. Де соборність — це не лише інтеграція економік регіонів, не тільки участь у євроатлантичних заходах колективної безпеки, у безвізі й культурно-показових ін'єкціях, а й консолідація на рівні духовних, морально-психологічних характеристик, внутрішньо притаманних людині й нації, їхній свідомості й ментальності, які мобілізують, надають їм когнітивно-філософської і світоглядно-об'єднавчої спрямованості. Цьому має сприяти здатність лідера об'єднати національною ідеєю народ на побудову і захист власної держави — української України. Ця якість не означає зловмисної спекуляції гаслом "Україна лише для українців". Його затаврував іще Михайло Грушевський, позиціювавши демократичну думку: якщо ти живеш в Україні і працюєш задля її добра, ти — українець.

 

Українськість не визначається тільки етнічністю, а почасти презентує політичну націю, почасти — громадянську, яка будує державу титульного народу. Де націоналіст — це передусім патріот, який любить свою Батьківщину, як поляк любить Польщу, і не більше. Проте є українець польського чи іншого походження. 

 

Отже, українськість — це ексклюзивний здобуток нації, який треба не лише зберегти, а й розвивати як національну барву українського народу в різнокольоровому світовому суцвітті. Щодо цього надзвичайно недалекими видаються озвучені у ВР піарні заклики вічного кандидата в президенти України Ю.Тимошенко укласти на період виборів міжпартійний меморандум про тимчасове припинення міжлідерської критики. Фактично ще раз — єднатися треба, але навколо мене. Замість того, аби по-державному, стратегічно консолідувати патріотичні сили народу навколо національної ідеї, далі плодимо свої партійки, потрясаємо їхніми прапорцями і думаємо, що усіх перехитрили. 

 

Нині світоглядно-стратегічне значення формули СУГ у тому, що вона свідчить: не ми перші в цивілізованому світі вимощуємо свій національний шлях розвитку. Тому будьмо гідними розбудови своєї модерної національної держави як багатоаспектного завдання в сенсі вибору найкращих цінностей людства з низки його багатогранних якостей. Гітлерівська Німеччина, колишній Союз чи нинішня Північна Корея нібито були і є консолідованими спільнотами. Але це не та консолідація, не ті лідери, цінності й суспільні норми поведінки. Зрештою, не ті стратегічні пріоритети державотворення, не той інклюзив.

 

Саме запозичення досягнень прогресивного людства з позицій стратегем української національної ідеї не дасть Україні забути, що нині вона на межі щоденного вибору між грубою гібридною силою тоталітаризму і синергією креативу розумного колективного захисту цивілізованого світу, його цінностей та доброчинства. Аби на "межі" православ'я і католицизму зберегтися як соборна нація, маємо об'єднатися в Єдину Помісну Церкву. Ці дискурси мають гармонізуватися, відстоятися і соціалізуватись. А донесення її сенсів до світу припинить спекуляції щодо переслідування українцями "всех русскоязычных" чи геноциду щодо поляків, буцімто вчиненого ними на землі української Волині.

 

Справжні ж геноциди в Україні — це Великий Голодомор, штучно створений комуністами в 1932—1933 роках, та депортація ними кримськотатарського народу 1944 року, як і проведена поляками 1947-го операція "Вісла", внаслідок якої трагедія спіткала лемків. 

 

Втілення моделі української національної ідеї комплексно імплементує соціогуманістичні засади з їхнім вектором на паритетний захист життя і людини і нації, заодно спираючись на світову культурологічну основу. Зокрема, сповна уможливлює скористатися мудрими органічно-простими настановами Махатми Ганді своєму народові в постколоніальний час його національного і духовного відродження: я повинен залишати всі вікна і двері відчиненими; я за те, аби звідусіль усі культури світу припливали до мого порога, але нічого не може бути таким, що збиватиме мене з ніг і повінь заливатиме мій дім.

 

Пам'ятаючи це, ми в пострадянський період повинні умислитися в українську ідею як консолідуючий націю інтегральний чинник, надавши їй соціогуманістичниого імперативу як ідеї "сім'ї" у міжнародних відносинах (за якою до найслабших ставляться з найбільшою любов'ю, а голоси тих, що уявили себе сильними світу, не мають морального права робити безголосими постколоніально-радянські народи).

 

Ідею відповідальності націй перед нацією Папа Іван Павло ІІ переніс у третє тисячоліття, в національну і соціальну площину народів і народностей, які прагнуть стати або вже стали на шлях повернення до своїх духовних джерел. Світ над цією ініціативою Папи на сесії ООН, проведеній з нагоди п'ятдесятиріччя організації, не застановився. Ця рефлексія притаманна сузір'ю інших великих соціогуманістів минулого — Масарику, Гавелу. Її пропагує відомий американський історик Т.Снайдер, розглядаючи історичну відповідальність-шкода — лише Німеччини перед Україною. Адже не лише вона одна з країн ЄС і США, не згадує обіцянки Україні, беззахисній і без'ядерній з їхньої вини. Інші тим часом загарбують її території, русифікують корінні народи, далі розстрілюючи національні ідеї, лідерів, збивають цивільні літаки з дітьми, фальшуючи: "нас там нет". 

 

Узагальнивши соціогуманістичні погляди, препарувавши їх до українських реалій, можна зазначити, як це зробив Понтифік під час пастирського візиту до Києва, згадуючи Володимира Мономаха: не дайте сильним світу цього запропастити людину. Та стає страшно: занепадають нації, їхні мови, традиції, молодь. Лише оберігаючи і людину і націю, збережемо світ. Не буде вільною людина, допоки підневільна її нація, допоки на її землю ненаситно позирає загарбник.

 

Не буде вільної Польщі без вільної України, навіть під парасолькою НАТО. Дипломати, вчені-гуманітарії повинні ширше адаптувати рефлексії Ґедройця, Куреня, Бжезінського щодо польсько-українських відносин. Ми спроможні усвідомити заклик Папи Івана Павла ІІ і опертися в наших сусідських взаєминах на мудрість каяття — "прощаємо, і просимо вибачення" — як державно-непорушного, щиро-співчутливого і морально-соціогуманістичного, замість відкривати "другий фронт" гібридної війни на радість реаніматологів імперії зла. 

 

Чи не розумніше накльованим нині в президенти скористатися історією Великого Князівства Литовського, аби націлити ЄС на активізацію дій сектору сучасної східноєвропейської політики; на синергію зміцнення національної безпеки України, Польщі, Литви, Білорусі та інших країн Балто-Чорноморської гряди; на повернення автокефалії Київській Помісній Церкві, яка в майбутньому може стати медіатором об'єднання християн римо-католицького і візантійсько-православного обрядів, активізуючи у світі екуменічний (і не тільки) рух.

 

В умовах глобалізації гібридної війни за новий переділ світу та "обустройство" старої "империи зла" українська національна ідея світоглядно стверджує цивілізаційну раціональність соціогуманістичного вибору вектора перспективно потужної синергійності в сучасному розділеному світі. 

 

Коли чую щоденні зведення про воєнні дії в Донбасі, особливо про нові кровопролиття серед захисників української національної ідеї, самі вириваються слова-молитва: Боже, бережи Україну в змаганнях об'єднати світ в його різноманітності! 

Quo vadis, domine? (2) (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 19 вер. 2018 р., 09:31 Степан Гринчишин   [ оновлено 11 лист. 2018 р., 05:45 ]

Стаття друга

 Пару днів тому перед сном переглянув на комп’ютері вісті. Треба адресувати пану Ґройсману такі ось показники: 40 відсотків економіки в тіні; останнім часом нас стало на 40,2 тисячі менше; прогнозують опущення гривні до 30,5 за доляр; ціни на продукти першої необхідности вперто піднімаються вгору... Пане Прем’єр-міністре, що далі чекає громадянина незалежної України? Підвищення тарифів за комунальні послуги, продовження безробіття, насильна під тиском економічних умов еміграція громадян, загальне пониження соціального статусу, непевність про завтрашній день, фінансові обмеження освіти, скорочення наукового персоналу вузів, зменшення оплати науки, катастрофічне зменшення видань українською мовою, ліквідація обласних радіо і захоплення приміщень (як у Львові) для комерційного продажу, посилення русифікації, безконтрольність у військових верхах і нажива на війні, посилення криміналітету по всій державі... Quo vadis, domine? 

 

Не сумніваюсь, що будете претендувати на роботу у Верховній Раді після чергових виборів, коли виборець насмілиться вас обирати.... Чи не варто до цього часу хоча б щось доброго зробити?

 

На наступний рік обіцяв пан Ґройсман підняти найнижчу заробітну плату до 4 тис. і сто з чимось грн. А я насмілююся спитати, чи можна за ці гроші вижити та й ще заплатити комунальні послуги? Спробуйте, пане Ґройсман, цей експеримент на власній особі. Заздалегідь знаю, що з того вийде. Пшик! Це неможливо, але Верховна Рада навіть оком не моргне, приймаючи подібні закони! Отож у цій ситуації щось потрібно змінювати.... Чи не пора змінити цих панів, які розсілися у ВР і аж стогнуть від непомірного навантаження, яке відбилося очевидячки на їхньому фізичному стані та вигляді... Які вони нещасні, запрацьовані... Тому й належиться їм дорогенький відпочинок за кордоном у “злачних” місцях... Та й ще слід їм виплачувати немалі суми на відпочинок, на т.зв. оздоровлення і т. ін.

 

І не варто нібито вважати, що пан Ґройсман не причетний до цього (як би про те сказати?) неподобства, коли на думку приходить відпочинок середньо статистичного громадянина. Звичайно, це непорівняльні речі!

 

Шановний пане Ґройсман! Між “рядовим” депутатом чи міністром і “простим” громадянином України лежить глибоченна прірва, як два полюси, котрі ніколи не стануть разом... Але щоб змінити цю прірву, насамперед залежить від вас, від тих же таки панів у ВР. Але я не переконаний, чи вони хотіли б її зменшити... Дотеперішня поведінка кожного зокрема у ВР свідчить, що фактично нічогісінько вони не зробили для цього... Така реальність... Принаймні ми, “прості” громадяни, відчули б. Піднесення пенсій усіх категорій погрузло в швидко зростаючих цінах на базарі та змінах комунальних тарифів, ніби й не відбулося підвищення... Отакі невтішні справи. Quo vadis, domine?

 

Нам, виборцям, “простим” громадянам бракує категоричности, щоб назавжди покінчити з обманом, до якого вдаються верховні сили. Обіцянки – прекрасна річ для легковірних, наївних, довірливих. Але за більше, як чверть століття, вже можна б було навчитися діяти адекватно до реальної ситуації в державі. Категоричність, непримиренність Майдану Гідности засвідчила нову, досі невідому силу громадянства, здатного на рішучі кроки.

 

Кривава розправа над Небесною сотнею, над протестуючим Майданом засвідчує, що тоді – підкреслюю – саме тоді, в час правління злодійської влади на чолі з Януковичем, не було ні найменшого сумніву в правильности дій Майдану.

 

Ситуація змінилася, але не докорінно. Прийшли до влади люди, які декларували “правильні постулати”, але пізніше виявилось, що з тих “правильних” поступово вивітрювалися зерна правди. І в багатьох випадках влада ставала глухою до законних вимог незворотніх змін.

 

Нині громадяни України знову опинилися перед неминучою зміною “правил гри”: не гарні слова і обіцянки, а дія, чин вказують на реальні зміни, які потрібні всім громадянам.

 

А панам, що у ВР, потрібні зміни? Хто відповість однозначно: так або ні?

 

Як виявляється, це питання торкається, по-перше, всю державно-політичну верхівку, яка досі встановила вигідні умови свого існування.

 

По-друге, торкається воно всього населення країни, яке  не “при владі” – селяни, робітники, інженери різних профілів, інтелігенцію різних рівнів і спеціальностей... Це та трудова маса людей, які дуже залежні від власної зарплати і від своїх посад. Безсумнівно, насамперед саме вони прагнуть змін, покращання фінансової ситуації, справедливого розподілу соціальних “благ”.

 

Нарешті, ще одна сутність – відповідальність за стан справ. Зрозуміло, відповідальність лежить на всьому, сумарно кажучи, політикумі держави, на всьому апаратові державного будівництва, на державному керівництву від першої особи до всіх службовців у керівництві державою, на судовій системі. Відповідальність не є просто гарним символом сумлінного служіння державі, а реальний показник цього служіння.

 

Як свідчить історія, зміни відбувалися в результаті різкого зудару двох сил – влади і загалу. Таким був Майдан Гідности.

 

Мабуть, не потрібні пояснення з приводу того, що наше суспільство знову постало перед необхідністю змін. Близьке майбутнє покаже, як і чому відбулися (чи не відбулися) ці зміни. Але зважаючи на активність людей, що прагнуть змін, варто пам’ятати одне застереження: не повторити помилок, що мали місце в минулому, не стати на той самий ґрунт, який повів нас знову по колу... Цього не повинно статися!

 

Ймовірно, що й пан Ґройсман поділятиме мою думку і побажання. Адже кращого не придумаєш, як виправляти свої помилки і – самому змінюватись...

 

Враховуючи вищесказане, на підставі того, що відбулося, одверто звертаємось із сподіваннями змін: Quo vadis. Domine?

13 вересня 2018.                     Любомир Сеник  

Щодо нападу на ромів у Львові. (Автор: Йванків Василь)

опубліковано 25 черв. 2018 р., 10:28 Степан Гринчишин   [ оновлено 11 лист. 2018 р., 05:14 ]

 

Повідомленнями про напад на ромів у Львові заповнені ЗМІ. Уже не перший напад за останній час. Напад з трагічними наслідками.

 

Чому рядові українці, які відзначаються надзвичайною толерантністю до інших народів, я б сказав аж хворобливою толерантністю, нападають на ромів?

 

Що роми дуже часто займаються крадіжками, обманом, шахрайством, вициганюванням грошей та іншого добра у місцевих громадян, є відомою істиною.

 

Отаборюючись в парках та інших місцях, які призначені для відпочинку, роми часто наносять шкоду місцевості.

 

Роми - кочовий народ. Чи узгоджені маршрути кочування з владою так, щоб ці кочування не приносили незручності місцевим громадянам? Ні! Владу це не цікавить, бо не приносить їм жодних дивідендів. Тому місцеві громадяни України змушені самі вирішувати проблеми, які виникають у зв'язку з кочуваннями ромів.

 

Зауважу ще раз – бездіяльність влади та її усунення від своїх прямих обов'язків.

 

Події у Львові - напад на ромський табір - є наслідок бездіяльності влади. Карати треба у першу чергу ті владні структури, які відповідають за громадський порядок.

 

І ще одне - коли траплялися випадки грабунку місцевих громадян ромами, крадіжок - жоден пес не гавкнув, ні з місцевої влади, ні з Європейського союзу. Місцеві громадяни виявились абсолютно беззахисними. І Денисова ніжно мовчала про порушення прав місцевих громадян. А зараз, коли бездіяльність пані Денисової і владних структур привела до трагічних наслідків - всі заворушилися. Навіть Євросоюз заворушився. Порушується право людини! Ніби українці - не люди, їхні права можна порушувати.

 

"Немає народів Каїнів,

Та й немає народів Авелів..."

писав колись Іван Драч.

 

І ще

"Бо ж на дружбу простягнуті руки

Можуть тобі і викрутити?"

 

"Не маю зла до жодного народу" скажемо вслід за Іваном Драчем.

 

Однак мусимо всіх громадян України захищати і влада зобов’язана гарантувати забезпечення прав ВСІХ громадян і порядку на території України.

 

Зараз за трагедію, яка сталася, треба у першу чергу питати у МВС, президента, місцевої влади, які не забезпечили конституційних прав місцевих громадян на громадський порядок і захист від насильств, крадіжок, обманів. Це їхня бездіяльність спровокувала трагедію. Їх і треба судити.

 

Я нагадаю випадки у судах, коли люди самі мусили карати злочинців, бо судова влада цього не робила. На жаль, владу в Україні це нічого не навчило. На жаль... 

Quo vadis, Domine? (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 19 черв. 2018 р., 11:32 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 жовт. 2018 р., 09:04 ]

 

Це знамените питання з часів початку християнства закріпилося на тисячоліття, відповідь на яке повертає в розв’язання найскладніших актуальних проблем, оскільки ґрунтується на вимозі безумовної позитивної діяльности.

 

Застосуємо його до сучасної української ситуації, яка навіть без “згущення фарб”  має досить таки критичний сенс: війна на сході України, з перебігу якої майже неможливо передбачити її завершення і, звичайно, з перемогою нашої держави, проти якої веде війну Росія.

 

Окрім того, значна частина населення перебуває на грані бідности, рятуючись заробітками за кордоном, що однозначно вказує на відсутність добре оплачуваних робочих місць у країні. Нарешті, ряд аспектів культурно-духовного життя народу викликає стурбованість і тривогу в кожного громадянина, якому не байдужі і стан освіти та науки, її фінансування і перспективи належно оплачуваної праці спеціялістів різних профілів виробництва, науки та освіти, інтелектуальної діяльности в цілому.

 

Для заспокоєння стурбованих неодноразово можна почути з різних джерел – від державно-управлінських осіб до відповідної преси і сайтів державних мужів про те, що в нас триває війна, яка вимагає великих коштів і зусиль...

 

Справді, війна поглинає великі кошти і найжахливіше – життя патріотично настроєних людей, молодь, в яких Україна ввійшла у серце, як рідна мати...Але попри цю трагічну обставину скільки ми чуємо і читаємо повідомлень про найрозмаїтніші спекуляції, просто кажучи – наживи на цій воєнній авантюрі, яку почала Російська Федерація, хоча її головний верховник у живі очі бреше, що Росія не причетна до цього, незважаючи на те, що і Україна, і західноєвропейські політики та дипломати мають більш, ніж достатню кількість доказів причетности Росії до цієї війни – не було б її ініціятора агресії і продовжувача її – не сталася б окупація Криму і кривава бійня на сході України!

 

Нарешті, просто дивовижно виглядають ці т.зв. Мінські зустрічі чи переговори, які ще жодного разу не припинили нахабних ударів терористів т.зв. самоназваних “республік” забороненими видами зброї по українських селах і містечках, які несуть убивства невинних людей, дітей, школярів. Це злочин, який вимагає вже сьогодні Міжнародного суду в Гаазі, як і багато інших злочинів, які чинила і чинить Росія щодо українців та інших народів, які мали нещастя перебувати в імперії зла...

 

Вже за одні штучні голодомори-геноциди, організовані верхівкою імперії зі знаком п’ятикутної зірки чи двоголового хижацького орла, належиться! – давно належиться відповідати перед Міжнародним трибуналом! Існує єдина правда і закон ­ не покараний злочин рано чи пізно може повторитися в будь-якій частині планети...

 

Невже нинішнє керівництво Росії гадає, що за злочини ніхто не відповідатиме?

 

Невже настільки низький, опущений до нуля внутрішній, духовний стан цих політиків і дипломатів, людей з набитими кишенями, але з порожніми душами, ніколи не виникає питання, що після певного, але нестримного часу вони все залишать і опиняться там, звідкіль вороття немає?

 

Відповідь на це питання принесе час, який, справді, біжить нестримно і ні на мить не зупиняється...

 

Поставлене в назві цієї статті питання адресоване й керівництву сучасної України. Тут навіть важко сказати, що найбільше “пече” свідомого громадянина нашої держави.

 

Як на мене, я не можу втриматись від здивування, що керівництво так легковажно приймає певні закони і з повною безвідповідальністю навіть не згадує про них, як про явний злочин. Тобто приймаються злочинні ухвали і закони.

 

Ось один з них. Утверджено правило (чи закон) Українським національним банком відносно кредитів усіх банків України, в т.ч. й закордонних: кредит видається клієнту під 20-25 відсотків. Таку річ інакше не назвеш, як грабунок громадянина України. Як відомо, на Заході відсоток становить не більше, як 2. Якщо банк переступає цю межу, держава проти нього починає кримінальну справу. Хто так щедро постарався грабувати наш народ? Була одна пані, поставлена паном Президентом, яка нині нібито вже відійшла від цих справ... Є зараз інші банківські чиновники різних рангів. Але, як відомо, в цій справі абсолютно нічого не змінилось! Справді, а чому б не пограбувати наївних гоїв!?

 

Ще одна дивина. Днями на одному з каналів ТБ йшла мова про продаж чиновникам із керівництва адміністрації міста Дніпра дуже прибуткового заводу з виробництва флору. За два роки нові господарі отримали від продажі продукції заводу понад 200 млн. євро! Проте не забуваймо, що це був державний завод і проданий, мовляв, вимушено, бо держава не мала вже далі можливости фінансово його утримувати! Яка гарна казка, що мала б закінчитись кримінальною справою над тими всіма особами, які продали завод приватним людям, хоч нині, тим більше, вони в адміністрації області... Чи не відбулася тут банальна річ під назвою “рука руку миє”?

 

Подібним чи іншим справам кінця немає. Хто все це чинить, питань немає. Але є питання: чому ті злочинці не притягнуті до відповідальности?

 

Гадаю, читачі знайдуть сотні подібних прикладів, але навряд чи знайдуть інформацію про покарання винних осіб. Це той парадокс з нашими судовими органами, з якими чомусь ніхто в державі не може дати ради. Щось воно тут не так. Але як? Мали б показати ті люди, які безпосередньо займаються судочинством і його організацією, щоб воно діяло справно і ефективно. Наразі є те, що є... А як довго все те триватиме?

 

Ще одна тема (із багатьох інших), але надзвичайно важлива, оскільки торкається найважливішого: що собою являє сучасна Українська незалежна соборна держава? Мимоходом, мабуть, варто згадати, що не так дуже давно, але це не забувається, Володимир Путін публічно, в присутності відповідальної пані прем’єр-міністра, піворінічно, півпогрозливо і, розуміється, брехливо ставив питання, що таке якась держава Україна, складена, мовляв, з клаптиків, які нібито дала Росія, але тут же твердо заявив, що “відберемо!”. Це був абсолютно (слід називати своїми словами!) хамський виступ президента сусідньої держави, та й про президента свого сусіда він теж говорив у такому ж зневажливому дусі, а пані прем’єр-міністр буквально хіхікала. Ця скандальна передача мені врізалася в пам’ять на всі часи. Розуміння політика і дипломата, що в моєму мисленні утвердилося, вщент було в цей момент перекреслене, бо це були не ті люди і не та їхня свідомість, гідна політиків і дипломатів.

 

Справді, хто та Україна, що в серцях мільйонів, які готові віддати за неї своє життя?

 

Чому в цій Україні (незалежно від усіляких пояснень) немає національного телебачення, під яким я розумію передачі виключно державною мовою, а той, хто її не знає або “принципово” не хоче нею говорити, має бути переклад – і не інакше! Ще в часи большевицької окупації я вперше поїхав за кордон, до Польщі та був по-справжньому вражений: польське ТБ, усі канали звучали тільки польською мовою!

 

Може, нашим журналістам і законодавцям варто поїхати хоча б у Польщу і повчитися, як “то робиться”? Або, може, сам на сам сісти в затишку і взяти до рук книжку творів Маркіяна Шашкевича і прочитати вірш “Руська мати нас родила...” Але позбутися раз назавжди того, що стоїть на перешкоді без будь-яких обмежень, часто вигаданих законотворцями, державної мови і її використання в усіх без винятку державних установах. А коли міста (зокрема на сході) повністю заговорять українською, тоді, мабуть, скажемо, що є незалежна соборна Україна.

 

Щодо соборности, нинішня ситуація, не тільки воєнна, а й політична, коли навіть висока посадова особа часами не наважується говорити про в різний спосіб і з різних причин втрачені етнічні українські землі. Не насмілююсь говорити, що вони втрачені назавжди, бо історичний досвід минулого не тільки нашої держави, а й інших етнічних – національних одиниць корінні землі поверталися... Не вірю в остаточну втрату, бо нічого в цьому світі немає остаточного, оскільки життя продовжується...

 

Відчуття національної єдности, як правило, породжує прагнення якнайповнішого розвитку всіх без винятку ділянок чи сфер культурно-духовної діяльности.

 

І коли в якійсь із цих сфер проявляються, все ж таки, неприйнятні явища чи дії, мимоволі виникає внутрішній опір. Саме таке відчуття опору викликає, наприклад, зміст інформації про скорочення, наприклад, викладачів вишів у зв’язку із зменшенням фінансування. Отож, поза всяким сумнівом, цей захід міністерства освіти і науки спрямований на обмеження освіти у вищій школі. А це, в свою чергу, говорить про непотрібність спеціалістів високої кваліфікації... У цих діях слід бачити злочин, а хто безпосередньо є його автором, в кримінальній справі слідчі покликані виявити і засудити.

 

В середині країни, що має статус незалежної, створена дивна ситуація. Найближчі південно-західні сусіди кинули дуже багатообіцяючий клич до шкільної молоді поступати у їхні виші, де їх забезпечать усім необхідним: дешевим житлом, стипендією, вільним пересуванням цими країнами і за їхніми межами та працею...

 

Вчитися за кордоном – давня традиція. Але про масовість цього навчання – це явно тенденційна пропозиція, розрахована на поступове скорочення або й закриття українських вишів, як непотрібних. Відповідні офіційні чинники, якщо не помиляюсь, ніяк не зреагували на таке “запрошення”. За молоддю залишається вільний вибір. Проте хто дасть гарантію, що молода людина, отримавши чужий  диплом, повернеться в Україну? Відомо, що з часів незалежности з України виїхали тисячі спеціалістів високої кваліфікації, вони там працюють донині і, певна річ, навряд чи повернуться в Україну.

 

Отже, шукаймо винних, хто не забезпечив цих втрачених громадян відповідною роботою в Україні? Хто винен, що складні в розумінні технологій виробництва не потребують припливу нових спеціалістів? Хотів би дуже помилятися, узнати, що це не так. Але ті тисячі інтелектуальних спеціалістів-емігрантів ніби вдаряють у тривожний дзвін: що далі? Куди ми йдемо?

 

Уже незабаром відбудуться вибори президента, відтак ВР. Ця тема надзвичайно актуальна, але найменше має шансів масовий читач прогнозувати майбутнє. І все ж, питання у цій статті вимагає відповіді про напрям і результати нашого руху в майбутнє.

 

Як не дивно, але до останнього часу середньостатистичний громадянин України ще не знає, за кого він мав би без будь-яких сумнівів проголосувати...

 

Невизначення небезпечне в тому сенсі, що дає можливість, як було завжди, знову “піти по колу” і зробити те саме, що робили вже впродовж чверть віку...

 

Хто спроможний поламати цю “традицію”?

 

На мій погляд, потрібна масова консолідація свідомих людей, які знають, що потрібно і що слід зробити.

11 червня 2018

Історія повторюється. (Автор: Велесич Андрій)

опубліковано 17 черв. 2018 р., 09:44 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 лист. 2018 р., 10:05 ]

Було це тисячі років тому. Напав на Україну зі сходу Змій Горинич. Вогнем дихали його 12 голів, погрожуючи всім та вимагаючи жертв. Кожного дня мусили давні українці віддавати у жертву змію хлопця чи дівчину. Плач стояв по всій Україні.

 

Але підростав Котигорошко. Міцніли його м'язи. Зростала його сила. Викували йому ковалі міцну булаву. Взяв він її і став на бій зі Змієм Гориничем. Вогнем дихали 12 голів змія. Спалювали все навколо. На зміну збитій голові виростала нова. Та ось могутнім ударом Котигорошко збив усі 12 голів чудовища. Впав Змій Горинич на землю і пропав. Радість велика прийшла в Україну. А щоб не завойовували її більше Змії Гориничі, побудували українці на сході Змієві вали, величні захисні споруди від зміїв.

 

Пройшли тисячі років. І от тепер, у 21-ому столітті уже нової ери знову напав на Україну зі сходу московський Змій Горинич. Знову дихають полум'ям його 12 пащек. Знову кожен день забирає він на сході жертвами українських синів і дочок. Знову знущається з українців.

 

Та підростає Котигорошко. Уже кують йому могутню булаву майстри-ковалі. І стане він на бій з московським Змієм Гориничем. І знищить його, одним ударом зіб'є всі 12 вогнедишних голів.

 

І прийде мир і процвітання на землю України.

 

1-10 of 493

Comments