Рубрики‎ > ‎

Політика


Українські військові паради Незалежності. (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 3 груд. 2019 р., 08:07 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 груд. 2019 р., 08:34 ]

 

Спраглим серцем жадібно лови
Рокіт сурми, що зове до бою,
Ще пройдуть по вулицях Москви
Наші сотні пружною ходою!

 

Ще настане невблаганний день,
Коли буде, квилячи, тулиться
До козацьких кованих стремен
І зрадлива Західна столиця.

 

Тільки душі, тільки стиски рук
Злить в одному дужому хотінні
І осліплять все живе навкруг
Перемоги вії полумінні.

О.Ольжич

 

Ще не стихли розмови про те, що цьогоріч не було до Дня Незалежності військового параду (адже війна йде), як українське суспільство поринуло в обговорення так званої формули Штанмайєра протестуючи проти інкорпорації за цією формулою троянського коня в державний організм України.

 

Але все в цьому світі пов’язано та має причинно-наслідкові звязки. Тому згадаймо про ті військові паради, які проводились в Україні на честь власних національних перемог (а не в складі армій імперій) та національної Незалежності.

 

І насамперед маємо згадати тріумфальний в’їзд Великого Гетьмана України Богдана Хмельницького до Києва в січні 1649 року [Богдан Хмельницький - Нариси Історії України. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://history.franko.lviv.ua/monyak_r5-1.htm].

 

В'їзд Богдана Хмельницького до Києва 1649 року.

Картину "В'їзд Богдана Хмельницького до Києва 1649 року" художник Микола Івасюк творив два десятиліття. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:

https://gazeta.ua/ru/articles/events-journal/_kartinu-vyizd-bogdana-hmelnickogo-do-kiyeva-1649-roku-hudozhnik-mikola-ivasyuk-tvoriv-dva-desyatilittya/416503

 

2 січня 1649-го року Гетьман Війська Запорозького Богдан-Зиновій Хмельницький після переможного для нього року під церковні передзвони й гарматні постріли в'їхав до Києва через Золоті ворота. Попереду кількатисячного натовпу гетьмана зустрічали Єрусалимський Патріарх Паїсій, який був проїздом у місті, і київський митрополит Сильвестр Косів із духовенством. Патріарх у привітальній промові називав козацького ватажка "ясновельможним князем" і "князем Русі". А спудеї Києво-Могилянської колегії в ораціях величали його "Мойсеєм, спасителем і збавителем народу руського з неволі лядської, Богом даним тому то й Богданом названим".

 

"Правда є, що я малий і незначний чоловік, але це Бог мені дав, що нині я єдиновладець і самодержець руський, шокував Хмельницький у лютому 1649-го комісарів, які прибули на переговори від короля Речі Посполитої Яна Казимира. Я вже довів, про що ніколи не думав, а далі доведу, що задумав. Виб'ю з лядської неволі увесь руський народ. А що раніше я воював за свою шкоду й кривду, то нині воюватиму за нашу віру православну"[ [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://vseslova.com.ua/word/%D0%9F%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%B4-77971u].

 

За загальновідомим визначенням Парад (франц. parade, ісп. parada, від латів. (латинський) paro, буквально — готую),

 

1) урочисте проходження військ з бойовою технікою (див. Парад військ), фізкультурних і інших колективів з нагоди офіційних свят.

 

2) У цирку і театрі — загальний вихід на сцену (арену) всіх учасників перед початком або в кінці вистави [ [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://vseslova.com.ua/word/%D0%9F%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%B4-77971u]. 

 

У Словнику української мови (Академічний тлумачний словник (1970-1980) читаємо: ПАРА́Д, у, чол.Урочистий огляд військ, спортсменів і т. ін., а також їх рух, стрій.

 

Отже, "парад" означає не лише урочистий огляд військ, але й організоване, спільне проходження людей з нагоди свят.

 

Доречно згадати і про перший український військовий парад (маніфестацію) в столиці Росії. У традиційні шевченківські дні 24-25 лютого (за сучасним календарем – це 9-10 березня) 1917 року в Російській імперії розпочалась Лютнева революція. Саме у цей день по всьому світу українці правили панахиди за Шевченком.

 

Михайло Авдієнко, який служив у Ізмайлівському полку згадував: Офіційний перепис показував, що в двомільйонній столиці імперії мешкало лише 11 тисяч українців. Але, насправді, наша громада складала близько 100 000 осіб. Серед них було і 30 000 вояків, які творили 1/5 гарнізону міста [Юрій Юзич. Український парад у столиці Росії. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/08/20/156103/].

 

Отож, як відбувався перший український парад (маніфествція) головними вулицями столиці російської імперії Петрограді 12 (25) березня 1917 року? 

Слід зазначити, що головним розпорядником цього заходу був галичанин-самостійник Аґатон Добрянський-"Короленко". Січовий стрілець Аґатон Добрянський, утікаючи з російського полону в Симбірську, опинився у епіцентрі російської революції.

 

 

Аґатон Добрянський, хорунжий УСС із срібною медаллю "За хоробрість", потрапив у російський полон на Лисоні, сотник Армії УНР і доброволець дивізії "Галичина" [Юрій Юзич.Український парад у столиці Росії. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/08/20/156103/]  

 

Спочатку відбулась панахида за Тарасом Шевченком. Українці в Петрограді вирішили вшанувати Кобзаря панахидою у Казанському соборі в неділю 12 (25) березня, о 13.00. 

 

Коли ж зійшлись усі запрошені, то не змогли поміститись у величезному храмі. Багатотисячна громада зайняла площу перед собором та всі тротуари і підвищення перед собором.  

 

Було багато жовто-блакитних стрічок. Багато загонів солдатів-українців різних полків принесли жовто-блакитні прапори. Коли всі вишикувалась на Невському Проспекті, то це виглядало велично і зворушливо.

 

В очі впадали групи козаків-чорноморців... У всіх були жовто-блакитні стяжки. Радісні обличя. В натовпі стриманий говір українською [Юрій Юзич.Український парад у столиці Росії..[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/08/20/156103/].   

 

"Вхід до церкви гарно прикрашений численними прапорцями та прапорами". Оздоблення усієї маніфестації прапорами, гаслами і знаменами з гербами Київського Архистрага Михаїла і Галицького Лева здійснювало Українське Літературно-Художнє Товариство на чолі із скульптором Сергієм Жуком, одним із лідерів української громади Петрограду [Юрій Юзич.Український парад у столиці Росії..[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/08/20/156103/].

 

Газета конституційних-демократів "Рєчь" у публікації "Украинское торжество" написала: "Панахиду по українськім національнім поетови відправлено під голим небом, всенародно. На сходах собору розмістило ся духовенство, на чолі з настоятелем митрофорним протоієреєм [Філософом] Орнацьким. Гарно співав імпровізований хор з народу. При співі "вічної памяти" багато людей стояло на колінах" [Юрій Юзич.Український парад у столиці Росії..[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/08/20/156103/].

 

"…вічну пам'ять" співала ціла многотисячна товпа й віяли кольорові прапори – жовто-блакитні, а на сих прапорах красувалися неймовірні слова: "Хай живе вільна Україна"…" [Юрій Юзич.Український парад у столиці Росії..[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/08/20/156103/].

 

Уродженць Новгородщини протоієрей Орнацький, розстріляний більшовиками в жовтні 1918 року. Він за власною ініціативою відправив пананахиду не лише за Тарасом Шевченком, а одночасно і за всіх "упавших за добро народу та його волі".

 

Хори затягнули "Заповіт" Шевченка. Присутні – підтримали спів, поскидавши головні убори. Пророче зазвучали слова Кобзаря: "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте!"[ Юрій Юзич.Український парад у столиці Росії..[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/08/20/156103/].

 

В панахиді і параді взяли участь також і представники основних поневолених народів Росії. Це був важливий політичний хід організаторів. Бо із 150 000 гарнізону столиці росіяни творили 2/5. Але "інородці" налічували 3/5 загального складу. Отже, участь вояків-неросіян в українській маніфестації сприяла політичному визнанню всієї акції.

 

Далі відбувся громадянський мітинг. Першим виступив літературознавець Павло Зайцев (автор однієї з найбільш популярних біографій Шевченка). Під його цитати Кобзаря натовп гучно скандував: "Слава!". Також виступили і представники народів, яких поневолила   імперська Росія.

 

Після цього вишикувана колона рушила через Невський проспект до Таврійського палацу – місця, де традиційно засідав російський парламент. В колонах українців – зі своїми національними прапорами – йшли фіни, поляки, естонці, латиші та ін [Юрій Юзич.Український парад у столиці Росії..[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/08/20/156103/]. 

 

Тогочасні ЗМІ достатньо широко висвітлювали цей захід. «Газета "Русская Воля" описала, як формувалась колона: "По команді провідників уся величезна маса маніфестантів, що осягає 20 000, не змішуючи ся з глядачами, окружена міцним ланцюгом [молоді], починає вливатися в Невський проспект. На величезних прапорах написи на жовто-блакитнім полі: Хай живе вільна Україна…. Оркестра грає марш Хмельницького"  »[ Юрій Юзич.Український парад у столиці Росії..[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/08/20/156103/]. 

 

 

Кексгольмський і Волинський полки йдуть по Невському проспекту в Державну думу, 12 березня. Фрагмент поштівки, виданої в Хельсінкі у 1917 р., з анотацією фінською та шведською мовами.   Джерело: президентськая бібліотека РФ

 

"Наперед визначені роспорядчики – згадував Олександр Лотоцький – вказують чергу й напрям окремих відділів. І тепер, наче жива, стоїть перед моїми очима на підвищенню церковного портику струнка постать молодого старшини Петра Крамаренка, що дзвінким голосом та рішучими рухами оддає команду".

 

Газета "Русская Воля" із захопленням відзначає: "Товпа порушається в небувалім для маніфестації порядку, заливши Невський Проспект від Садової до Літейного. Тріскотіли фотографічні апарати кінематографістів. На дахах, у вікнах фотографи.

 

При співі "Заповіту" всі здіймають шапки. Публика також. Незвичайна стрункість маніфестації та краса видовища очевидно дивують публику"» [Юрій Юзич.Український парад у столиці Росії..[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/08/20/156103/].

 

Українські колони – зі зброєю – рухаються Невським проспектом Петрограда, 12 березня 1917 року.

«Газета "Рєчь" так описує колони: "Маніфестанти співали українські пісні, сумні, тягучі. Оркестри військової музики грали попурі з українських пісень. Розносилися невмовкаючі оклики "ура".

 

Багатотисячна товпа увійшла на подвірє Таврійської палати й тут уставилася шерегами. Представник виконавчого комітету Ради робітничих і салдатських депутатів [Микола Соколов] привітав маніфестантів іменем Ради"» [Юрій Юзич.Український парад у столиці Росії..[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/08/20/156103/].

 

Під час походу увесь Невський проспект був вкритий українськими прапорами, а попереду – несли великий портрет Шевченка.

 

Першими їхали верхи кубанські козаки, потім ішли сотні (роти) військових частин на чолі з офіцерами-українцями. Хори та військові оркестри йшли в перервах між маніфестантами.

 

В цей день українська стихія розійшлась так, що із Зимового палацу було знято російський прапор і прилюдно його потоптано. Царську Росію завалили українські вояки.

 

«"Серед непроглядної маси глядачів" колона українських військових пішла також до Преображенського Собору. Щоб забрати звідтіля "загарбані Москалями єще по Полтаві" державні клейноди України, які у тому соборі зберігались» [Юрій Юзич.Український парад у столиці Росії. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/08/20/156103/].

 

Збереглась і британська кінохроніка, де солдатські колони марширують Петроградом в березні 1917 р. "Дуже показовим є той факт, – писав Дмитро Дорошенко – що коли 12(25) березня 1917 року у Петербурзі відбулася демонстрація 25 тисяч українців, то очолили її кубанські козаки колишнього царського конвою, які їхали попереду величезної колони з запорізькими прапорами і клейнодами" [Юрій Юзич.Український парад у столиці Росії..[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/08/20/156103/].

 

«Бувший конвой бувшого царя прибув у повному складі "з українським січовим прапором і запорозькими бунчуками" – це окремо відзначила газета "Рєчь" у своєму репортажі. Конвой нащадків запорожців "мальовничо визначався", їхав верхи на конях і "складався з кубанських козаків у старій козацькій уніформі"».

 

Перший український парад (маніфестація) в столиці імперії Петрограді перетворився в урочистий виступ народів, які скинули імперські кайдани. Українці відкрито в столиці імперії заявили про свої національні інтереси.

 

Українська революція в Україні дуже залежала від подій, які розгортались у Петрограді. Перша післяреволюційна масова українська демонстрація у Києві під синьо-жовтими прапорами відбулась тижнем пізніше. 

 

«…1 квітня 1917р. у Києві в маніфестації взяли участь понад 100 тисяч осіб, в тому 30 тисяч вояків київської залоги (гарнізону-Авт.). Віче, що пройшло в Києві 10 квітня, вирішило «домагатися організації української національної армії з усіма родами зброї, а першим кроком до цього –виділення на фронті всіх українців в окремі національні частини з українським старшинством (офіцерами-Авт.); а в запіллі (тилу-Авт.) формування чисто українських полків.

 

Народні віча і маніфестації з синьо-жовтими прапорами пройшли також в окупованій у той час Галичині і Буковині, в Харкові, Катеринославі, Одесі….»[ Якимович Б. Збройні сили України: Нарис історії.-Інститут українознавства ім. Криппякевича Національної академії наук України.-Львів: Просвіта, 1996.-С.88.].

 

Українізація війська викликала могутній спротив з боку російських шовіністів. Життя вимагало якнайшвидше формувати українські військові одиниці [Якимович Б.Збройні сили України: Нарис історії.-Інститут українознавства ім. Криппякевича Національної академії наук України.-Львів: Просвіта, 1996.-С.88.].  

 

Історичні події 1918-1919 рр. дали нам взірці українських військових парадів. Після місяця запеклих боїв, 1 (14) грудня 1918 р. військо Директорії, а саме: відділи Січових Стрільців і Дніпровська дивізія ввійшли в столицю Української Держави.   

 

 

Січові стрільці в Києві

 

15 грудня відбувся хід переможців Софієвською площею пройшло військо УНР. Приймав парад полковник Євген Коновалець. Січові стрільці відзначились при звільнені української столиці.

 

Командир Осадного корпусу полковник Є. Коновалець

 

Урочистий марш війська УНР супроводжували виступи хорів і молебень священників Кирило-Мефодієвського братства. Присутні на площі кияни були в захоплені від виучки та дисципліни війська.

 

16 січня 1919 р. після тривалих, але безплідних намагань пробільшовицько налаштованих діячів УНР, а саме: Володимира Винниченка, прем’єр-міністра УНР Володимира Чехівського, міністра земельних справ Микити Шаповала та інших, – на дипломатичному рівні порозумітися з Москвою (“одягти більшовизм в українську одежу”), Директорія УНР офіційно оголосила війну РСФРР.

 

Друга половина грудня 1918 року надовго запамяталась мешканцям Києва. Величезне враження на них справили урочистий прийом Директорії та виучка війська УНР.

 

19 грудня, зранку, кияни почали збиратись біля вокзалу. О 12:30 прибув потяг охорони, а настуним прибув ешелон козаків Залізничного куреня, які вишикувались для зустрічі в Почесну Варту.

 

Почесна Варта козаків УНР

 

О 14:10 до перону залізничного вокзалу прибув потяг з салонними вагонами членів Директорії УНР. Головний Отаман Військ і Флоту УНР Симон Петлюра прийняв доповідь полковника Євгена Коновальця і направився до зустрічаючих Членів Директорії УНР делегацій – Академії наук України, установ, партій, профсоюзів та інших.

 

Потяг Директорії на залізничному вокзалі м.Києва 19 грудня 2018 року

 

До членів нової української влади підійшли з вітаннями іноземні дипломати. Представники німецького командування і української Солдатської ради пообіцяли всебічну підтримку Директорії УНР.

 

На завершення хори виконали «Вкраїно-мати» і «Не пора», і урядовий кортеж попрямував в місто.

 

Цього ж дня відбувся і військовий парад військ УНР. Маємо добрий опис українського військового параду, який відбувся 19 грудня 1919 року російським письменником Михайлом Булгаковим.

 

Роман російського письменника Михайла Булгакова «Біла гвардія» (рос. Белая гвардия) був вперше опублікований частково 1925 року; повна публікація — 1927 року. Дія роману розгортається в 1918 році. Там ми знаходимо опис параду війська УНР.

 

Не зважаючи на свої імперські, проросійські погляди та ненависть до Української революції, Булгаков, як справжній митець, змушений був показати у романі прихильність народу до своєї української влади та спрагу до незалежності. От як Булгаков описує, наприклад, військовий парад 19 грудня 1918 р., на честь здобуття Києва військами ДиректоріїУНР:

 

В синіх жупанах, в смушкових, хвацько заламаних шапках з синіми верхами йшли галичани. Два двоколірних прапори, нахилені між оголеними шашками, пливли слідом за густим трубним оркестром, а за прапорами, мірно давлячи кришталевий сніг, по-молодецькому гриміли ряди, одягнені в добротне, хоч німецьке сукно... Йшли курені гайдамаків, піших, курінь за куренем, і, високо танцюючи в просвітах батальйонів, їхали в сідлах браві полкові, курінні та ротні командири. Молодецькі марші, переможні, ревучі, вили золотом у кольоровій річці. За пішим строєм, полегшеною риссю, дрібно стрибаючи в сідлах, покотили кінні полки. Сліпуче різонули очі захопленого народу м'яті, заломлені папахи з синіми, зеленими і червоними шликами з золотими китицями. Піки стрибали, як голки, надіті петлями на праві руки. Бунчуки весело гриміли та металися серед кінного строю, і рвалися вперед від трубного виття коні командирів і трубачів...

 

Плескаючи простріленим жовто-блакитним прапором, трясучи гармонікою, проїхав полк чорного, гостровусого, на величезному коні, полковника Козиря–Лешка... За Козирем прийшов лихий, ніким не битий чорноморський кінний курінь імені гетьмана Мазепи. Ім'я славного гетьмана, який ледь не згубив імператора Петра під Полтавою золотистими літерами блищало на блакитному шовку. Народ хмарою обмивав сірі і жовті стіни будинків, народ випирав і ліз на тумби, хлопчаки дерлися на ліхтарі і сиділи на перекладках, стирчали на дахах, свистали, кричали: ура... ура... Слава! Слава! кричали з тротуарів... Ото казали банди... Ось тобі і банди. Ура! Слава! Слава Петлюрі! Слава нашому Батькові! [Біла гвардія (роман). [Електронний ресурс]. — Режим доступу:

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D0%BB%D0%B0_%D0%B3%D0%B2%D0%B0%D1%80%D0%B4%D1%96%D1%8F_(%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD)]. 

 

В. Винниченко та С. Петлюра під час параду українських військ на Софієвській площі

 

А трохи більше ніж через місяць, в Києві на Софієвській площі відбулась ще одна непересічна подія в історії українського народу – проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки.

 

Проголошення злуки було призначено на 12:00 годину 22 січня 1919 року, тобто в першу річницю проголошення четвертого універсалу про повну незалежність України.

 

22 січня було проголошено всенародним і державним святом. День видався погідний та гарний, з легким морозом. Київ був прикрашений національними синьо-жовтими прапорами, гербами. О 9:00 годині ранку в усіх церквах відправляли богослужіння.

 

Головні урочистості проголошення злуки проходили на Софієвській площі. При вході з вулиці Володимирської на Софієвську площу було зведено тріумфальну арку, прикрашену старовинними гербами. Рівно о 12:00 годині розпочалася урочиста церемонія проголошення Акту злуки. На масовому вічі посол Західноукраїнської Народної Республіки Л. Цегельський передав грамоту Національної Ради «Про об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Великою Східною Україною» голові Директорії Володимиру Винниченку.

 

Член Директорії Федір Швець урочисто зачитав Універсал Директорії:

 

"…Віднині во єдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна республіка. Віднині український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної української держави, на добро і щастя українського народу"

 

Після урочистого проголошення Злуки над майданом залунав спів Національного хору. "Ще не вмерла Україна", "Вічний революціонер" та "Вкраїно мати, кат сконав". Ну і звісно ж, неодноразові "Слава!"

по тому знову молитва. Релігійну частину свята провадив єпископ Катеринославський Агапіт один із найбільших прихильників автокефалії української православної церкви.

 

Після цього розпочався військовий парад під керівництвом полковника Івана Чмоли.

 

Фото з ye.ua.

 Іван Чмолá (6 березня 1892 — 27 червня 1941) — український військовий та педагогічний діяч у Галичині; до 1914 один з основоположників Пласту та стрілецького руху; з 1914 старшина Легіону УСС, згодом організатор і полковник Січових Стрільців у Києві, 1919 командант куреня, а потім коша Січових Стрільців.

 

Першою йшла кіннота, за ними піхота, а власне Січові Стрільці, далі артилерія. Глядачі аж затихли. Гармати вражали. Відчувалась сила. Охоплювала гордість за українське військо. Щоправда тієї сили не вистачило, щоби двома тижнями пізніше відстояти столицю перед більшовиками» [Віталій СКАЛЬСЬКИЙ. ДВОЄ ПРОТИ. ЧОМУ ЗЛУКА МОГЛА НЕ ВІДБУТИСЯ. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:

http://www.dsnews.ua/nasha_revolyutsiya_1917/dvoe-proti-chomu-zluka-mogla-ne-vidbutisya-22012019220000].

 

С. Петлюра и Є. Коновалець в день проголошення Акту Злуки 22 січня 1919 р. (Кадр із кінохроніки).

 

«22 січня 1939-го було вперше за 20 років урочисто відзначено на офіційному рівні свято Соборності. Відбулось це у Карпатській Україні (м. Хуст), на той час — автономній республіці Чехословаччині. Це був чудовий привід нагадати закарпатцям про волю, висловлену на з'їзді Всенародних зборів українців у Хусті 21 січня 1919-го про приєднання Закарпаття до Української Народної Республіки зі столицею у Києві, і легітимізувати тим самим свою програму побудови Української держави на базі «закарпатського П'ємонту».

 

Це була не просто маніфестація, а найбільша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини демонстрація місцевого населення за участю 30 тис. люду, яке з'їхалось до столиці Карпатської України з усіх куточків краю» [День соборності України. Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.[Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%BD%D1%8C_%D1%81%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8]. 

 

Об’єднавча акція 1919 р. залишила глибинний слід в історичній пам'яті української нації. Свідченням того стали січневі події 1990 р., коли крізь трухляві ідеологічні лещата агонізуючого режиму ця пам'ять вибухнула енергією інтелігенції і виструнчилась «живим людським ланцюгом», єднаючи Київ і Львів, Схід і Захід України.

 

21 січня 1990р. патріотичні сили організували «живий ланцюг» між Києвом, Львовом та Івано-Франківськом як символ духовної єдності людей східних і західних земель України. Основне русло ланцюга починалося в Стрию, де сходилися два відроги: один, невеликий, — із закарпатського напрямку, а другий тягнувся від Івано-Франківська. Зі Стрия живий шерег прямував до Львова, звідти — до Тернополя. Далі маршрут проходив через Рівне, Житомир — і до Софійської площі в Києві. За різними оцінками, участь в акції взяли від 0,5 до 3 мільйонів українців.

 

У центрі Києва на Софіївському майдані замість будинку, з балкону якого було проголошено універсал про об’єднання УНР і ЗУНР у соборну Україну, хочуть звести багатоповерхівку. (Вахтанг Кіпіані. У Києві хочуть зруйнувати будинок, з балкону якого проголосили Злуку УНР і ЗУНР.facebook.com/vakhtang.kipiani)

 

У кінці 2000-х р. почали відроджувати традицію створення «живих ланцюгів», що символізують єдність українського народу. У 2008 – 2011 роках у Києві такі «ланцюги» утворювали на мосту Патона. Таким чином символічно об’єднували правий та лівий береги Дніпра. Найбільшого розмаху акція досягла 2011 року, коли на міст Патона прийшло понад 1000 учасників. 22 січня 2011 р. «живий ланцюг» було утворено у понад 20 містах України. Так, у Львові близько 5 тисяч осіб утворили «живий ланцюг» від пам’ятника Тарасу Шевченку до пам’ятника Степану Бандері.

 

День Собо́рності — свято України, яке відзначають щороку 22 січня в день проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки, що відбулося в 1919 році.Офіційно в Україні День соборності відзначають з 1999 року.

 

Свято встановлено в Україні, «…враховуючи велике політичне та історичне значення об'єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки для утворення єдиної (соборної) української держави…», згідно з Указом Президента України «Про День соборності України» від 21 січня 1999 року № 42/99.

Тепер славну традицію «живого ланцюга» повторюють мільйони українців у різних містах сходу, півдня, центру, півночі і заходу України. У час російсько-української війни найважливіше завдання українців захистити здобуту Незалежну Українську Державу від російського агресора.

 

Сьогодні доречно, напевно, згадати про те як Україна відзначала свою Незалежність військовими парадами, після її відновлення наприкінці двадцятого століття.

 

Отже, спершу, наприкінці існування СРСР, Днем Незалежності вважалася річниця ухвалення Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 року.

 

А через рік, у 1991 році, День Незалежності припав на проголошення Акту про Державну Незалежність України 24 серпня. В подальші роки, після проголошення Незалежності, святкування були різними: з військовим парадом і без нього, іноді з гучними салютами, а час від часу обходилося навіть без феєрверків, святкували колись із розмахом, а часом скромно і тихо. Змінювалася навіть офіційна дата Дня Незалежності [Дмитро Баркар. Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html].

 

У Верховній Раді України пропонують перенести День Незалежності України на інший день. «Відповідний проєкт постанови №2205 зареєструвала позафракційний народний депутат Оксана Савчук. На думку народної депутатки, святкування Дня Незалежності потрібно перенести на 22 січня на день проголошення у 1918 IV Універсалу» [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.unian.ua/politics/10712418-ne-24-serpnya-u-radi-proponuyut-perenesti-den-nezalezhnosti.html]. 

 

До того ж дата нового Дня Незалежності, співпадає з Днем соборності, коли 22 січня 1919 року відбулося обєднання Української Народної Республіки та Західньоукраїнської Республіки. При цьому чинний День Незалежності (24 серпня) має залишитись вихідним днем, будучи перейменованим на День відновлення Незалежності України  [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.unian.ua/politics/10712418-ne-24-serpnya-u-radi-proponuyut-perenesti-den-nezalezhnosti.html].

 

Вперше Україна відзначала День Незалежності 16 липня 1991 року. В цей день, роком раніше, Верховна Рада України ухвалила «Декларацію про державний суверенітет України». Документ проголошував політичну та економічну самостійність, українське громадянство, необхідність створити власну Конституцію, армію та фінансову систему. Утім, Україна лишалася у складі СРСР.

 

16 липня 1991 року в Києві відбулись масові заходи, присвячені Дню Незалежності.

 

Керівництво Комуністичної партії УРСР, не знаючи інших ритуалів, покладало квіти до пам'ятників Леніну, а потім провело урочисті збори у палаці «Україна».

 

Депутат Верховної Ради України Левко Лук’яненко спілкується з людьми. Київ, 24 серпня 1991 року

 

Того ж дня Хрещатиком пройшов багатотисячний марш – із синьо-жовтими прапорами і в національному одязі. А ввечері на площі Жовтневої революції (нині майдан Незалежності) відбувся концерт українських гуртів та виконавців. Його кульмінацією стали виступ львівського рок-гурту «Брати Гадюкіни» та святковий салют [Дмитро Баркар.Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html].

 

В 1992р. українці вперше святкували День Незалежності 24 серпня. Оскільки 24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР ухвалила «Акт проголошення незалежності України», який 1 грудня 1991 року підтвердив народ на Всеукраїнському референдумі, виникла потреба змінити дату святкування. Тож 20 лютого 1992 року Верховна Рада України ухвалила відповідну постанову.

 

Також вперше того року українці відзначали свято Незалежності, маючи хоча би частину основних державних символів: національний синьо-жовтий стяг Верховною Радою України був вже затверджений державним прапором України, а указом президії Верховної Ради України музикою Державного гімну була затверджена мелодія пісні «Ще не вмерла України» Михайла Вербицького. (Текстуальна частина славеня була затверджена лише через 11 років). В іншому святкування Дня Незалежності практично не відрізнялося від попереднього року [Дмитро Баркар.Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html].

 

1993 року в День Незалежності політичні лідери квіти клали вже здебільшого до пам’ятників Тарасу Шевченку. У Києві Хрещатиком пройшов урочистий марш духових оркестрів. Кияни могли побачити також авіашоу, присвячене другій річниці Незалежності [Дмитро Баркар.Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html]. 

 

Військові паради до Дня Незалежності України відбулися у 1994, 1998, 1999, 2000, 2001, 2003, 2004, 2008 та 2009, 2014, 2015, 2016,  2018 та 2019 роках.

 

Традиція військових парадів на День Незалежності в Україні відродилася 24 серпня 1994 року. В цьому році в Україні відбувся перший військовий парад до Дня Незалежності. Хрещатиком крокували військовослужбовці. Військова техніка до параду не залучалась. По всій Україні проходили святкові концерти, виставки й масові гуляння, лунали салюти. Святкування Дня Незалежності в 1994р. вийшло  масштабнішим ніж у попередні роки.

 

24 серпня 1995 р. військового параду, відповідно до рішення влади, в Україні не було. Найбільшим заходом стала концертна програма «Україно, ми твої сини» на майдані Незалежності.

 

«П’яту річницю незалежності України зустріла з Конституцією, ухваленою Верховною Радою у червні того року. Основний закон затверджував державні символи держави, а також державну мову та право приватної власності. У 1996-му влада вирішила військовий парад не проводити і особливо не витрачатися на масові святкування. У відзначеннях Дня Незалежності взяла участь невелика кількість військових. Той День Незалежності українці востаннє святкували на купоно-карбованці. Вже через кілька днів (у вересні 1996 року) була запроваджена гривня» [ Дмитро Баркар.Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html]. 

 

І в 1997році Україна День Незалежності святкувала без військового параду. У центрі Києва відбулася святкова хода громадян.

 

У сьомий День Незалежності України (1998р.) знову відбувся військовий парад. Майданом Незалежності не лише пройшли підрозділи ЗСУ та інших формувань, а й колона військової техніки. Також під час цього заходу військові вперше були нагороджені спеціальним знаком учасника параду до Дня Незалежності.

 

На Хрещатику також відбулося театралізоване дійство, частинами якого стали, зокрема, хода спортсменів та парад ретро-автомобілів. А уКиєві цього дня відбулася велика кількість масових культурних, розважальних заходів [Дмитро Баркар.Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html]. 

 

У День Незалежності 1999р. в Києві проводили військовий парад. Цього року до ходи військових і танків, у механізованій колоні, додалася авіація над центром столиці. У 1999-му році цивільна хода Хрещатиком була скромнішою за минулорічну.

 

У 2000 р. також відбувся військовий парад, але він став менш масштабним. Техніку та авіацію того разу не залучили. Проте, той День Незалежності закарбувався в памяті протестами та проривом міліцейських кордонів.

 

«На 24 серпня 2000-го було заплановано освячення Свято-Успенського Собору Києво-Печерської лаври предстоятелем УПЦ (Московського патріархату) Володимиром. Але «Комітет захисту українських святинь» у складі 33-х політичних партій та громадських організацій провів протест. На думку учасників, собор повинні були освячувати представники УПЦ Київського патріархату. Між протестувальниками та міліцією виникли зіткнення» [Дмитро Баркар.Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html]. 

 

«Десятиріччя Незалежності у 2001 р.відзначали з розмахом. До Києва приїхали президенти Росії Володимир Путін та Польщі Олександр Квасневський. У Національному заповіднику «Софія Київська» на молебень за Україну зібралися представники різних конфесій.

 

Напередодні, 23 серпня, на майдані Незалежності в Києві встановили верхню частину монументу Незалежності (Берегині)» [Дмитро Баркар.Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html]. 

 

 Монумент Незалежності – тріумфальна колона в Києві, присвячена незалежності України. Розташована у центрі міста на майдані Незалежності

 

А на День Незалежності відбувся наймасштабніший з 1991 р. військовий парад в Україні. «Хрещатиком пройшли 1450 військових, частина підрозділів були вдягнені в старовинну козацьку форму. У складі механізованої колони пройшли 173 одиниці техніки, серед них були нові танки Т-84. Тоді ж відбувся авіапарад. Загалом взяли участь 6 з половиною тисяч військовослужбовців» [Дмитро Баркар.Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html].

 

 Під час відзначення Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2001 року

 

Паради пройшли також у Львові, Вінниці, Одесі, Чернігові та Севастополі. Учасники отримали пам'ятні нагрудні відзнаки.

 

У 2002 році розважальні заходи 24-го серпня були зведені до мінімуму. День Незалежності був затьмарений трагедією на Львівщині: 27 липня на Скнилівському аеродромі внаслідок падіння винищувача Су-27 загинули 77 осіб, у тому числі 28 дітей.

 

Наступного, 2003 році у столиці України Києві знову відбувся військовий парад. До участі в параді було залучено майже 5тисяч військовослужбовців. Військову техніку до параду не залучали. Вперше проходження військ почалося з маршу «Козацька слава». Також вперше в історії України Хрещатиком пройшла знаменосна група з прапором Збройних сил України та прапорами видів ЗСУ. Урочистим маршем пройшли 16 зведених батальйонів. Для музичного забезпечення параду з 1031 осіб було сформовано 3 зведених оркестрових батальйони та хори ансамблів пісні і танцю. У параді взяв участь і оркестр барабанщиць «Киянки».

 

24 серпня 2003-го у Севастополі відкрили 3,5-метровий пам’ятник Тарасові Шевченку.

 

29 вересня 2003 року, Росія розпочала активну фазу будівництва дамби до українського острова Тузла. «За лічені дні ця подія переросла в найбільшу кризу російсько-українських відносин на той момент. "Конфлікт з приводу приналежності острова Тузла в Керченській протоці став пробною війною з боку Росії", заявив у 2015 році економіст Андрій Ілларіонов, екс-радник російського президента Володимира Путіна, представляючи в Атлантичній раді США свою доповідь про багаторічну підготовку Москви до анексії Криму.

 

Сьогодні на острові Тузла стоять опори Керченського моста, побудованого Росією і відкритого в травні 2018 року» [Пробна війна. 15 років тому Росія спробувала захопити український острів Тузла. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://nv.ua/ukr/ukraine/events/probna-vijna-15-rokiv-tomu-rosija-sprobuvala-zakhopiti-ukrajinskij-ostriv-tuzla-2496372.html].

 

2004 рік, у День Незалежності під час військового параду Хрещатиком пройшли близько 5 тисяч військовослужбовців та працівників правоохоронних органів. Військова техніка до параду не залучалась. Цього року розважальні заходи були не чисельними.

 

Колон бронетехніки та озброєних батальйонів в столиці українці 24 серпня 2005р. у столиці не побачили. Парад було скасовано. Хрещатиком крокували військові музиканти. На центральній площі Києва умільці з різних куточків України представляли народне мистецтво. На майдані Незалежності співав хор Національної опери. Президент Віктор Ющенко був присутнім на святкуванні під салютні постріли з Труханового острова Києва. У Софії Київській за участі президента пройшла «Молитва за Україну» [Дмитро Баркар. Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html] .

 

2006 рік військового параду теж не було. «До програми святкування Дня Незалежності внесли зміни у зв'язку з аварiєю росiйського лiтака Ту-154 в Донецькiй області 22 серпня 2006-го, внаслiдок якої загинули 170 людей. Президент Віктор Ющенко доручив перенести концерт на майдані Незалежності в Києві, а також парад військових оркестрів із 24 на 26 серпня. На Хрещатику вiдбувся плац-концерт 32 вiйськових оркестрiв iз рiзних областей України. Пiвтори тисячi музикантiв взяли участь у святковiй ходi» [Дмитро Баркар. Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html].

 

У 2007 році у Києві Хрещатиком пройшли оркестри. Президент Віктор Ющенко взяв участь у молебні на Софійській площі. У День Незалежності України в Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку пройшли акції «Українська вишиванка».

 

У 2008 році українці знову побачили військовий парад. «До 17-ї річниці Незалежності відбувся перший за останні 7 років і один з наймасштабніших військових парадів: понад 3,5 тисячі військовослужбовців, 144 одиниці озброєння і військової техніки, зокрема батареї «Град», «Ураган» і «Смерч», вісім гвинтокрилів і 22 літаки у складі повітряної колони.

 

Під час відзначення Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2008 року

 

Над центральною частиною Києва пролетіли також літак-розвідник Су-24МР і три бомбардувальники Су-24М, шість винищувачів МіГ-29, шість винищувачів Су-27, 4 штурмовики Су-25, літак транспортної авіації Іл-76, літак транспортної авіації Ан-26, ланки гелікоптерів Мі-8 і Мі-24. Участь також взяли 18 оркестрових колективів Збройних сил України.

 

Військова техніка на Хрещатику під час параду до Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2008 року

 

 Під час відзначення Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2008 року

 

В Одесі того року також пройшов військовий парад. Близько тисячі прихильників «Російської громади Криму» провели у Сімферополі акцію за Союз України, Росії і Білорусі. А у Львові члени молодіжного Європейського парламенту привітали Україну з Днем Незалежності 32-метровою листівкою» [Дмитро Баркар.Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html].

 

В 2009р. на День Незалежності Хрещатиком прокрокували майже три з половиною тисячі військовослужбовці. Над головною вулицею столиці пролетіли 35 літаків і вертольотів винищувальної, штурмової, бомбардувальної, розвідувальної, армійської і транспортної авіації.

 

 

Під час відзначення Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2009 року

  

 

Український АН-225 «Мрія», найбільший у світі вантажний літак, пролітає над майданом Незалежності в Києві під час репетиції до військового параду з нагоди Дня Незалежності України. Київ, 21 серпня 2009 року

 

Військові також продемонстрували новітні зразки броньованої техніки. Участь також взяли 18 оркестрових колективів Збройних сил України. У Києві відбувся святковий концерт. Урочисті марші громадян та велика кількість мистецько-культурних і розважальних заходів відбулися у містах України [Дмитро Баркар. Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html].

 

У 2010-2013рр., за президентства Віктора Януковича, військові паради до Дня Незалежності не проводилися. Традиція проведення військових парадів відновилася в 2014 р.

 

Після Революції гідності, в умовах збройної агресії з боку Росії, новий президент Петро Порошенко видав указ про проведення військового параду в День Незалежності України.

 

На Донбасі відбувалася активна фаза АТО. У Києві Майданом Незалежності крокували півтори тисячі військовослужбовців Збройних сил, Нацгвардії, МВС та Державної прикордонної служби. Символічним стало проходження зведеної «коробки», до котрої увійшли 120 учасників бойових дій на сході України.

 

Також центральною вулицею Києва проїхали 49 одиниць військової техніки, серед яких були і новітні зразки: KRAZ Spartan, KRAZ Cougar, ЗРК «Оса», «Смерчи», «Точка-У».

 

Частина техніки та особового складу по завершенню параду вирушили до зони АТО[39].

 

Українські бронетранспортери під час параду до Дня Незалежності. Київ, 24 серпня 2014 року

 

Того ж дня в Одесі відбувся морський парад, в якому брали участь кораблі ВМС України та Державної прикордонної служби.

 

Ввечері пролунав святковий салют двадцятьма артилерійськими залпами в Києві, Одесі та інших містах, де розміщені штаби оперативних командувань Збройних сил.

 

Проведення параду під час бойових дій на сході України викликало протилежні думки. Висловлювалася думка про те, що в ці дні військова техніка більше потрібна на фронті, ніж у столиці, адже відбувалися бої за Іловайськ.

 

В результатах розслідування Іловайської трагедії, які оприлюднені на сайті Генеральної прокуратури України, йдеться, що проведення параду на День Незалежності 24 серпня 2014 року не вплинуло на рівень боєздатності Збройних сил України під час боїв за Іловайськ [Дмитро Баркар. Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html].

 

У 2015році військовий парад у День Незалежності став головним елементом святкування. Парад відбувся без участі військової техніки. Відкриваючи військовий парад, Президент України Верховний Головнокомандувач Збройних Сил Петро Порошенко згадав бої за Іловайськ. Він наголосив, що Україна значно зміцнила свою обороноздатність та озвучив втрати українського війська за півтори роки російської агресії – близько 2100 осіб.

 

Під час військового параду до Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2015 року

 

Участь у параді взяли 2300 українських військовослужбовців, зокрема, учасники АТО, волонтери, представники Державної прикордонної служби, Національної гвардії України, курсанти вищих навчальних закладів Міністерства оборони та інших силових відомств, барабанщики Військового ліцею імені Івана Богуна. Під час урочистостей відбулася церемонія вручення бойових прапорів військовим частинам. 14 військових частин отримали бойові прапори з відзнакою – стрічкою до бойового знамена «За мужність і відвагу». Добровольчі підрозділи на параді представив батальйон «Айдар». (Добровольчі підрозділи, сформовані в 2014 році, були зараховані до різних силових структур).

 

У 2016 році Україна відзначала 25 річницю відновлення своєї Незалежності. У військовому параді на честь 25-ї річниці незалежності України взяли участь 200 одиниць військової техніки, Хрещатиком пройшли 4 тисячі військових різних родів військ. У параді брали участь військовослужбовці морської піхоти, повітряно-десантних військ, сил спеціальних операцій, а також бійці Нацгвардії, прикордонники, поліція. Крім того, в параді взяли участь представники армій Польщі і Литви, які перебувають у складі україно-польсько-литовської бригади. Зокрема, був присутній президент Польщі Анджей Дуда.

 

Також по вулиці Хрещатик пройшли маршем курсанти академії внутрішніх справ, академії Нацгвардії, академії Державної прикордонної служби та інших силових відомств. Військові пройшли під музику одного з козацьких маршів у новій формі. Хрещатиком проїхали танки, бронемашини, зенітні комплекси "Оса", тактичні ракетні комплекси, самохідні гаубиці, системи реактивного залпового вогню "Град", комплекси "Бук", зенітно-ракетні комплекси "З -300"» [Традиція військових парадів. Як у Києві відзначали День Незалежності в попередні роки. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://tyzhden.ua/News/198590].

 

В параді також взяли участь герої АТО. 18 частин отримали бойові прапори з відзнакою – стрічкою «за мужність». Учасники параду вшанували загиблих українських героїв. Хвилина мовчання супроводжувалась виконанням пісні «Пливе кача».

 

Після військового параду відбувся «Марш нескорених» – участь в якому взяли ветерани АТО, добровольці, рідні загиблих бійців АТО і героїв Небесної сотні, волонтери, капелани, лікарі та інші активісти, які допомагають українським військовим [Дмитро Баркар. Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html].

 

У 2017 році покладання квітів на День Незалежності відбувалося вже не тільки біля пам’ятників Тарасу Шевченку чи Михайлу Грушевському, а й у місцях вшанування пам'яті Героїв Небесної сотні та загиблих у війні на Донбасі. Того року у військовому параді 24 серпня взяли участь понад 4500 військовослужбовців та близько 70 одиниць техніки, з яких 25 одиниць – нові зразки. Вони були виставлені для огляду на Хрещатику. Першими центральною вулицею пройшли ветерани та учасники АТО. Також майданом Незалежності вперше крокували військові підрозділи 10 країн-партнерів: Великої Британії, Канади, Литви, Молдови, Польщі, Сполучених Штатів Америки, Грузії, Латвії, Румунії та Естонії.

 

Військові армії США на параді в Києві з нагоди Дня Незалежності України, 24 серпня 2017 року

 

Також на параді були присутні міністри оборони: США (Джеймс Меттіс), Литви (Йозас Олякас), Латвії (Раймондс Берґманіс), Молдови (Віорел Чиботару), Польщі (Антоній Мацеревич), Чорногорії (Міліца Пеянович-Джурішич), Естонії (Свен Міксер), заступник міністра оборони Великої Британії, командувач Армії США в Європі Бен Ходжес.

 

Вирізнився парад 2017-го і тим, що вперше указом президента військовим частинам і з'єднанням, які проявили мужність і героїзм, і особливо відзначилися в ході бойових дій, були присвоєні почесні найменування зі стрічками до бойового знамена. Таких було 7 частин: 5 зі складу Збройних сил і по одній частині – Національної гвардії і прикордонної служби.

 

Ще однією «родзинкою» параду стало проходження групи прапороносців у новій церемоніальній формі з бойовими прапорами війська Української Народної Республіки. Вони вийшли з прапором Першого Українського козацького полку імені Богдана Хмельницького, який в 1917 році брав участь у параді на Хрещатику. Духовий оркестр виконав запорізький марш, написаний композитором Миколою Лисенком, який використовувала Армія УНР [Дмитро Баркар. Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html].

 

У 2018 році також відбувся військовий парад. «У параді до Дня Незалежності «Марш нової армії» взяли участь представники Збройних сил, Нацгвардії, Держприкордонслужби, Служби безпеки України, інших відомств, а також понад 20 військових оркестрів. Загалом Хрещатиком пройшли 4500 осіб. Уперше участь у параді військ взяли жінки-військовослужбовці, а також і військові капелани» [Дмитро Баркар. Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html].

 

Українські жінки військовослужбовці під час параду до Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2018 року

 

Того року у військовому параді взяли участь 18 країн-партнерів. Серед них були і представники з країн НАТО. На урочистостях були присутні представники оборонних відомств: Австрії, Великої Британії, Азербайджану, Грузії, Данії, Естонії, Канади, Латвії, Литви, Молдови, Польщі, Румунії, Словаччини, Сполучених Штатів Америки, Німеччини, Швеції, Чехії та Чорногорії.

 

Військові армії США на параді з нагоди Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2018 року

 

До параду була залучена колона із 250 одиниць військової техніки. Зокрема були продемонстровані: оперативно-тактичний комплекс «Грім-2», високоточна система залпового вогню «Вільха», автоматизована РСЗВ «Верба», нова самохідна 155-мм гаубиця «Богдана». Серед представленої бронетехніки були і бронеавтомобілі «Козак-2» з ПТРК «Стугна», СБА «Варта» з протитанковим ракетним комплексом «Джавелін» та «Дозор-Б» [Дмитро Баркар. Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html].

 

Українські ракетні установки на Хрещатику, під час військового параду до Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2018 року

 

Вперше, після 2009року, участь у параді взяла військова авіація, а на загал було презентовано новий український літак Ан-178.

 

Під час цього параду військовослужбовці вперше послуговувались військовим вітанням «Слава Україні!» – «Героям слава!» замість вітань совєтського взірця.

 

Генеральна репетиція параду. Спільне фото президента Петра Порошенка з учасниками «Параду військ» до Дня Незалежності України. Київ, 22 серпня 2018 року

 

В 2019 році президент Володимир Зеленський скасував військовий парад у День Незалежності. Скасування війського параду у воюючій Україні викликало обурення, насамперед, серед ветеранів російсько-української війни, волонтерів, громадських організацій. Приміром, волонтер, благодійної організації «Фонд Мир і Ко“» Мирослав Гай писав: «Насправді парад має дуже важливе значення як спосіб консолідації громадян. Тобто це така інформаційно-психологічна операція з нашого боку для консолідації громадян» [Мирослав Гай «Військовий парад  має дуже важливе значення як спосіб консолідації громадян». [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://eramedia.com.ua/myroslav-gaj-vijskovyj-parad-maye-duzhe-vazhlyve-znachennya-yak-sposib-konsolidatsiyi-gromadyan/].

 

Офіцери-ветерани звернулися до Глави держави Володимира Зеленського з пропозицією усе ж провести військовий парад до Дня Незалежності.

 

Звернення до Президента України Володимира Зеленського щодо неприпустимості скасування військового параду до Дня Незалежності України в умовах воєнної агресії Росії проти України» [Офіцери-ветерани просять Президента провести військовий парад. Звернення. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ukrreporter.com.ua/suspilstvo/grupa-ofitseriv-veteraniv-prosyat-prezydenta-provesty-vijskovyj-parad-zvernennya.html].

 

В ньому зазначалось наступне:

 

«В усьому світі військові паради означають вшанування захисників Вітчизни, героїв, які віддали життя за неї, підіймають дух народу у боротьбі проти агресора, демонструють воєнну міць країни.

 

В умовах новітнього нападу на Україну її споконвічного ворога — імперської Росії — військовий парад має особливе значення:

 

по-перше, він вшановує захисників Української Держави і героїв, які полягли у боях iз московським окупантом на Донбасі;

 

по-друге, він демонструє міць Української армії і незламний дух її воїнів;

 

по-третє, він підіймає дух народу і мобілізує його для перемоги над ворогом. 

 

Особливе значення має участь у параді країн-партнерів з ЄС і НАТО, яка символізує єдність і консолідацію сил антипутінської міжнародної коаліції.

 

У цьому році світ бачив військові паради у США до Дня незалежності, у Франції на честь національного свята — взяття Бастилії — за участі військових iз 10 країн світу та окремих європейських лідерів, які є нашими союзниками у боротьбі проти російського агресора.

 

Скасування військового параду більшістю суспільства розцінюється, як зрада національних інтересів, зневага до жертв агресора, образа і приниження воїнів-фронтовиків, усіх українців і країн, які підтримують Україну у війні з фашистською Росією, як сигнал Кремлю про відхід нової влади від євроатлантичної інтеграції і капітуляцію. Такі дії є неприпустимими для верховного головнокомандувача, особливо в час війни» [Не допустіть ганьби: офіцери-ветерани закликали Зеленського не скасовувати військовий парад до дня незалежності Уукраїни. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.umoloda.kiev.ua/number/3493/180/136105/]

 

Ветерани вважали, що час для організації проведення параду ще був і закликали Президента його провести. Але цього року таки військового параду в Україні не було. Президент наполіг на своєму і до Дня Незалежності було проведено Ходу гідності. А ветерани АТО й ООС провели альтернативний Марш захисників. (Хоча військовослужбовці вважали, що два заходи до Дня Незалежності це неправильно).

 

День незалежності в 2019 році на офіційному рівні відзначали ходою гідності. Вона замінила військовий парад.

 

«Хода гідності розпочалася з вшанування пам'яті загиблих. Під час церемонії на Алеї Героїв Небесної сотні було оголошено загальнонаціональну хвилину мовчання, пролунало сто ударів дзвону як символ ста ударів сердець героїв. У ході було заявлено близько восьми тисяч учасників.

 

Під час промови на урочистостях Володимир Зеленський повідомив, що підписав указ про заснування свята 29 серпня Дня пам'яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність і територіальну цілісність країни. У своєму виступі на урочистостях він також згадав анексію Росією українського Криму і ситуацію на Донбасі» [У День незалежності у Києві провели ходу гідності й альтернативний марш ветеранів[Електронний ресурс]. — Режим доступу:  https://www.dw.com/uk/%D1%83-%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%8C-%D0%BD%D0%B5%D0%B7%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%B6%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96-%D1%83-%D0%BA%D0%B8%D1%94%D0%B2%D1%96-%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8-%D1%85%D0%BE%D0%B4%D1%83-%D0%B3%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96-%D0%B9-%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%B9-%D0%BC%D0%B0%D1%80%D1%88-%D0%B2%D0%B5%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B2/a-50147530]..

 

Цей Указ прокоментував народний депутат Ради 8 скликання, політв’язень, син головного командира УПА, Юрій Шухевич на своїй сторінці у Facebook. Його коментар заслуговує на більш широке цитування. Бо Юрій Шухевич озвучив те, що хвилює воюючу Україну.

 

Він запитав "29 серпня вшанування чи підступний реванш? А далі:

 

«29-го серпня є днем Іловайської трагедії. У цей день москалі підло і підступно розстріляли наших вояків під Іловайськом. Це дійсно трагедія, трагедія рівня Крутам, з тою різницею, що під Крутами загинула горстка юнаків у боротьбі проти переважаючих численно банд Муравйова. А тут під Іловайськом була просто розстрільна яма, у яку клали наших обеззброєних вояків», — зазначає він [Юрій Шухевич."29 серпня - вшанування чи підступний реванш?"       [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://wz.lviv.ua/news/396471-29-serpnia-vshanuvannia-chy-pidstupnyi-revansh-yurii-shukhev].

 

«Чому 29-го серпня? Тому що 29-го серпня це день трагедії, яка ще кровоточить у нашому суспільстві: болем стискається серця у побратимів загиблих, невиплаканий біль, матерів, дружин, сестер і дітей полеглих під Іловайськом. І тому легко цим болем прикрити свої справжні наміри, а вони такі: помститись нам за нашу відмову від совкового свята 23 лютого, дня Червоної Армії, і встановлення Верховною Радою VIII скликання іншого дня пам'яті всіх тих, хто зі зброєю в руках боровся за волю і незалежність України, день 14 жовтня, День Покрови Пресвятої Богородиці», — пише Шухевич [Юрій Шухевич."29 серпня - вшанування чи підступний реванш?"       [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://wz.lviv.ua/news/396471-29-serpnia-vshanuvannia-chy-pidstupnyi-revansh-yurii-shukhev].

 

На його думку, у цей день ми відзначаємо пам'ять всіх живих і полеглих, які боролися зброєю в руках за волю і незалежність України протягом сторіч, від Війська Запорізького до борців за волю України у Визвольних Змаганнях 1917−1921 років, січовиків Карпатської України, повстанців Наддніпрянщини та повстанців УПА, які в 40−50-их роках поливали своєю кров'ю простори України, а також і тих, які і сьогодні продовжують відстоювати суверенітет і територіальну цілісність України у протиборстві з Росією.

 

«І ця помпезність, з якою Зеленський з командою хочуть відзначати цю дату, свідчить лише про одне, що вони хочуть сьогоднішніх вояків відірвати від довжелезного ланцюга історичних подій і боротьби. Хочуть відірвати навіть від тих, які проливали свою кров під Дебальцево, у Донецькому аеропорті та під Авдіївкою. Під гучними фанфарами поховати справжню суть цієї боротьби, перекреслення української історії», — застерігає він .

 

«І не дивуйтеся, що, можливо, найближчим часом попробують переконати нас, що взагалі ця війна, це не війна з Росією, а внутрішній конфлікт», — додає Шухевич. [Юрій Шухевич."29 серпня - вшанування чи підступний реванш?"       [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://wz.lviv.ua/news/396471-29-serpnia-vshanuvannia-chy-pidstupnyi-revansh-yurii-shukhev].

 

«Натомість представники ветеранських організацій, волонтери та Союз сімей загиблих героїв провели цього дня окремий захід-марш захисників України. За інформацією агенції "Українські новини", у марші спершу брало участь близько 11 тисяч осіб, а наприкінці заходу близько 50 тисяч осіб. Маршрут учасників почався з бульвару Тараса Шевченка в напрямку Бессарабського ринку, продовжився до Хрещатика і закінчився на майдані Незалежності. Будь-яких порушень правопорядку не зафіксовано» [У День незалежності у Києві провели ходу гідності й альтернативний марш ветеранів[Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://www.dw.com/uk/%D1%83-%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%8C-%D0%BD%D0%B5%D0%B7%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%B6%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96-%D1%83-%D0%BA%D0%B8%D1%94%D0%B2%D1%96-%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8-%D1%85%D0%BE%D0%B4%D1%83-%D0%B3%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96-%D0%B9-%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%B9-%D0%BC%D0%B0%D1%80%D1%88-%D0%B2%D0%B5%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B2/a-50147530].

 

Учасники альтернативного маршу DW.COM

 

А яке ставлення до проведення парадів у державі агресора – РФ?

 

9 травня 2019 року, у РФ на Красній площі Москви відбувся військовий парад (країни –агресора)

 

І виступ Путіна 9 травня 2019 р. на військовому параді у Москві представляє собою чудовий взірець нового раунду фальсифікацій, здійснених в рамках останньої версії послідовно еволюціонуючої путінської ідеології.

 

«Вони [нацисти. – Андрей Илларионов.] уявили себе вищою расою і розвязали страшну війну» заявив у своєму виступі Путін [Андрей Илларионов. Фальсификация истории как признак идеологии. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://echo.msk.ru/blog/aillar/2426781-echo/].

 

Як відомо, вищою расою у Німечині вважались зовсім не нацисти, а насамперед німці, а також інші германські народи. Страшну ж [Другу світову. – А.И.] війну розв’язали підписанням пакту Ріббентроп-Молотов 23 серпня 1939 року керівники націонал-соціалістичного и квазі-інтернаціонал-соціалістичного режимів А.Гітлер и Й.Сталін [Андрей Илларионов. Фальсификация истории как признак идеологии. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://echo.msk.ru/blog/aillar/2426781-echo/].

 

Звертає на себе увагу висування В.Путіним двох політико-пропогандистських концепцій:

— концепції «исторической России»;

— концепції «древнерусских столиц», до яких, окрім Новгорода, віднесено також і Київ, що в обстановці триваючої шостий рік російсько-української війни, може розглядатися як «историческое» обгрунтування геополітичних претензій нинішнього Кремля на столицю України місто Київ [Андрей Илларионов. Фальсификация истории как признак идеологии. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://echo.msk.ru/blog/aillar/2426781-echo/].

 

«Они [нацисты. – А.И.] думали, что смогут... подмять под себя Советский Союз – тысячелетнюю историческую Россию» зазначив у своєму виступі Путін [Андрей Илларионов. Границы «большой, или исторической, России» по В.Путину. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://echo.msk.ru/blog/aillar/2469765-echo/].

 

«Мабуть, вперше настільки чітко і однозначно з допомогою тире – Путін здійснив смисловий перехід від поняття Совєтський Союз до того, що ним було названо історичною Росією» [Андрей Илларионов. Фальсификация истории как признак идеологии. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://echo.msk.ru/blog/aillar/2426781-echo/].

 

Зрозуміло, що таке переведення уваги слухачів і читачів від СССР до Росії невипадкове. Що означає термін «историческая Россия»? Звідки він взявся? Де проходять кордони «исторической России» за Путіним? Такі питання поставив і дав на них відповіді А.Ілларіонов у своїй статті «Границы «большой, или исторической, России» по В.Путину».(Андрей Илларионов. Границы «большой, или исторической, России» по В.Путину.https://echo.msk.ru/blog/aillar/2469765-echo/)

 

І для нас, країни, яка 6-й рік веде війну за Незалежність проти агресора – Російської Федерації, ці відповіді надзвичайно важливі. Бо в них відображаються плани держави-агресора та основні механізми їх втілення.

 

Так от, що пише А.Ілларіонов: «Важливу установочну роль в цьому смислі зіграла передвиборна стаття Путіна «Россия: национальный вопрос», опублікована в «Независимой газете» 23 січня2012 року. В ній Путін вказав на те, коли, з його точки зору, була сформована територія великої Росії, і що, на його думку, є головними скрепами російської поліетнічної цивилизации: Росія як «историческое государство».

 

Наші національні іміграційні проблеми напрямую повязані з руйнуванням СССР, а  по суті, історично – великої Росії, яка склалася в своїй основі ще у XVIII столітті...» [Андрей Илларионов. Границы «большой, или исторической, России» по В.Путину.[Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://echo.msk.ru/blog/aillar/2469765-echo/].

 

Отже, в трактуванні Путіна велика, або історична, Росія – це територія Російської імперії в кордонах кінця 18-го століття, населена в основному православними мешканцями, які володіють російською мовою. В неї, окрім основної частини теперішньої Російської Федерації, входять:

— північно-східна Естонія (район Нарви);

— східна Латвія (Латгалія с Даугавпілсом);

— вся Білорусь;

східна, південна і центральна Україна з Волинню, але без Галичини, Закарпаття, Буковини; (ось це і є план максимум РФ у нинішнй агресії проти України – Авт.)

— Придністровя, але без Молдови.

 

В той же час в путінську історичну Росію за цим критерієм не входять деякі частини сьогоднішньої Російської Федерації [Андрей Илларионов. Границы «большой, или исторической, России» по В.Путину.[Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://echo.msk.ru/blog/aillar/2469765-echo/].

 

«Щодо міфологеми, я маю на увазі міфологему про те, що Україна – це частина Росії, то якби вона була притаманна виключно правлячому класу, це було би ще півбіди. А вона стала предметом масової російської свідомості. Адже річ ось у чому. Я міг би дуже багато доказів навести: Севастополь!!! І Україна!!! Я маю на увазі не свою свідомість, а масову, що підкорена цій міфології»– стверджує російський історик Юрій Афанасьєв. [Юрій Афанасьєв: Рівень масової свідомості в Росії й досі міфологічний. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://tyzhden.ua/World/40555]

 

9-го травня 2019 рік, Путін вперше висунув модель давньоруської столичності, в якій він говорить про захист російською зброєю вході російської Вітчизняної війни дві давні «русские» столиці (Київ і Новгород) (насправді ніякого відношення до російської держави вони не мали. - Авт.) і дві більш сучасні «русские» столиці (Ленінград і Москву). Не виключено, що концепція «древнерусской столичности» є підготовкою до просування можливої наступної пропагандистської тези про нерозривну політичну єдність всіх «русских» столиць з мало камуфльованою претензією Кремля на місто Київ [Андрей Илларионов. Фальсификация истории как признак идеологии. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://echo.msk.ru/blog/aillar/2426781-echo/].

 

«Фальсифікація історії відрізняється від здійснення випадкових помилок тим, що представляє собою навмисне викривлення добре відомих історичних фактів, які підпорядковані певним цілям і відповідають певній системі поглядів, цінностей, принципів, яка (система) традиційно іменується ідеологією» [Андрей Илларионов. Фальсификация истории как признак идеологии. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://echo.msk.ru/blog/aillar/2426781-echo/].

 

Таким чином, Путін, здається, не ховаючись, пробує сконструювати, «красиву» квазіісторичну модель минулого в поєднанні з сьогоденням. Все це і є складовими процесу фальсифікації не тільки у порівнянні із загальносвітовим баченням про Другу світову війну і її учасниках, але навіть у порівнянні з совєтським баченням минулого.

 

А яку націю будує через свою комунікацію головний офіс країни? Що Банкова говорить про Росію, війну і українських військових, і що про це все думає президент?

 

«Аналіз комунікації Банкової свідчить про те, що головний офіс країни працює над створенням нового уявлення про українську націю як таку, що не бореться за свою незалежність і суверенітет, а заради миру готова йти на будь-які поступки.

 

Перехід від одного з найпотужніших за всю історію України військового Дня Незалежності у 2018 році за адміністрації Порошенка і майже 5 років мілітаризації та мантри "мова – армія – віра" до non-Дня Незалежності в 2019 за Зеленського і меседжа "Надо просто перестать стрелять" – це дуже радикальний крок щодо не тільки зміни політичного курсу, а і взагалі розвитку української нації як такої, що не боронить свій суверенітет» [Валентина Аксьонова. Комунікація Банкової: про що говорять і про що мовчать у Зеленського. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://www.pravda.com.ua/columns/2019/11/26/7233016/].

 

«Повідомлення Банкової, в яких Росія зникає як агресор, а Україна зникає як борець, впливають не лише на уявлення української нації самою нацією, а і ставлення міжнародної спільноти до України. Зокрема, основних геополітичних гравців, що здатні підтримати Україну в боротьбі за свій суверенітет та стримати наступ Росії» [Валентина Аксьонова. Комунікація Банкової: про що говорять і про що мовчать у Зеленського. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://www.pravda.com.ua/columns/2019/11/26/7233016/].

 

Європейський парламент вшанував пам'ять жертв сталінізму, нацизму та інших тоталітарних і авторитарних режимів, ухваливши 19 вересня 2019 року відповідну резолюцію, у якій також засудив зусилля Кремля з переписування історії.

 

«У 80-ту річницю початку Другої світової війни парламент наполягає на важливості пам'ятати про трагічний досвід Європи для захисту її майбутнього.

 

Окремо члени Європарламенту висловили занепокоєння зусиллями нинішнього російського керівництва з відбілювання злочинів, скоєних радянським тоталітарним режимом, і розглядають їх як "небезпечний компонент інформаційної війни проти демократичної Європи".

 

Вони також засуджують екстремістські і ксенофобські політичні сили і організації в Європі за спотворення історичних фактів і використання символіки і риторики тоталітарної пропаганди.

 

Через 80 років після підписання нацистсько-радянського договору (пакту Молотова-Ріббентропа) члени Європарламенту закликають до "загальної культури пам'яті" в якості способу підвищення стійкості європейців до сучасних загроз демократії» [Європарламент стурбований спробами Росії відбілити злочини СРСР. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.eurointegration.com.ua/news/2019/09/19/7100955/].

 

Дуже небезпечно ігнорувати те про що говорить В.Путін. Адже він стає старшим і небезпечнішим. Зокрема, тому, що часу на втілення своїх геополітичних зазіхань у нього все менше. Гітлеру, читаючи його «Майн кампф», теж не всі вірили. А як виявилось даремно

 

Але Україна має ще можливість уникнути найгірших сценаріїв щодо існування як незалежної держави… І військові паради воюючої країни –це один із добре осяжних показників готовності держави до продовження збройної боротьби за Незалежність .

 

«Дослідник Бенедикт Андерсон у своїй праці "Imagined communities: reflections on theorigin and spread of nationalism" (2006) називає нації уявними спільнотами, які ЗМІ зв'язують між собою через певні ритуали приналежності.

 

Якими можуть бути ці ритуали, завдяки яким медіа утворюють націю?

 

Це фестивалі, офіційні державні свята, які повторюються з року в рік, і трансляції, яких глядачі чекають по телебаченню, або ж у яких беруть участь самостійно, це книжки, національні медіа, міфічні фігури, легенди та казки, тощо. Щорічні повторювані з року в рік ритуали, які транслює телебачення, в яких беруть участь або за трансляцією яких стежать люди, це події, які цементують націю. Для вкорінення цих символів необхідна тяглість та повторюваність повідомлення.

 

За майже 30 років державності саме День Незалежності став в Україні тим святом, яке можна назвати символічним фактором усвідомлення нації. Те, в якому форматі проходить це національне свято, є дуже важливим меседжем громадянам про те, якою в Офісі Президента України уявляють українську націю, в якому руслі збираються її розвивати» [Валентина Аксьонова. Комунікація Банкової: про що говорять і про що мовчать у Зеленського. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://www.pravda.com.ua/columns/2019/11/26/7233016/].

 

Відкидання військового параду до Дня Незалежності в 2019р.проливає світло на бачення нації на Банковій.

 

«Банкова стоїть на порозі надзвичайно важливого рішення: продовжувати плекати уявлення про українську націю як про борця за свій суверенітет чи великий comingout нової влади, яка протягом усієї передвиборної кампанії приховувала можливу проросійську позицію команди і, зокрема, самого президента за мовчанням останнього» [Валентина Аксьонова. Комунікація Банкової: про що говорять і про що мовчать у Зеленського. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://www.pravda.com.ua/columns/2019/11/26/7233016/].

 

То чи будуть ще в Україні військові паради до Дня Незалежності, Президенте ?!

 

Петро Костюк, полковник, голова Львівської обласної організації СОУ

НІЧОГО БЕЗ УКРАЇНИ ПРО УКРАЇНУ… (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 18 серп. 2019 р., 05:39 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 серп. 2019 р., 05:39 ]

«Пакт Молотова–Ріббентропа» і секретний протокол про поділ сфер впливу були підписані в Москві 23 серпня 1939 р.

 

У переддень Другої світової війни (1938–1939) відбулась епопея Карпатської України. Для українців Друга світова війна розпочалася в березні 1939 року.

 

Спроба українців відновити національну державність на Закарпатті не викликала жодного співчуття на Заході. За підтримки Берліна Закарпаття відійшло мадярським хортистам [Киричук Юрій. Український Національний рух 40–50-х років ХХ століття: ідеологія та практика. — Львів: Добра справа, 2003. — С. 26].

 

10 березня 1939 р. у доповіді на ХVIIІ партз’їзді Сталін наголосив на проблемі Карпатської України. Він піддав гострій критиці розголос навколо «націоналістів» Закарпаття, висміявши ідею приєднання УРСР до Карпатської України [Маркусь В. Приєднання Закарпатської України до Радянської України / Переклад з французької мови; переклад і редагування Собко Я. В. — Київ: МПП «ІНТЕЛ», 1993. — С. 26].

 

На початку 1939 р. дипломати СРСР і Німеччини розпочали взаємне зондування ґрунту щодо відновлення відносин між тоталітарними державами. Отож виступ Сталіна сприйняли в Німеччині як сигнал до порозуміння. Але цьому перешкоджала Карпатська Україна. 15 березня за згодою Берліна Угорщина почала окуповувати край.

 

Після кількаденних боїв цей бастіон української державності був ліквідований. Власне це і стало початком Другої світової війни для українців.

 

Напевно, буде перебільшенням уважати, що ціною поневолення Карпатської України «був куплений сталінсько-гітлерівський союз, що довів до вибуху Другої світової війни» [Литвин М. Р., Луцький О. І., Науменко К. Є. 1939. Західні землі України. — Львів:Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999. — С. 7].

 

Але була знята важлива перепона на шляху до такого зближення [Литвин М. Р., Луцький О. І., Науменко К. Є. 1939. Західні землі України. — Львів:Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999. — С. 7].

 

Епопея Карпатської України була лише прологом до Другої світової війни.

 

У серпні 1939 р. між Москвою та Берліном було укладено договір, який увійшов в історію як «пакт Молотова–Ріббентропа». До нього додавався таємний протокол про розподіл Східної Європи між Москвою та Берліном. Гітлер здійснив разом зі Сталіним черговий поділ Польщі.

 

«Пакт Молотова–Ріббентропа» і секретний протокол про поділ сфер впливу були підписані в Москві 23 серпня 1939 р. Союз із Гітлером дав змогу Червоній армії зайняти Західну Україну та Західну Білорусію [Литвин М. Р., Луцький О. І., Науменко К. Є. 1939. Західні землі України. — Львів:Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999. — С. 11].

 

Як відомо, Східна Галичина з її столицею Львовом, будучи визнаним «українським П’ємонтом», завдавала чималі клопоти Москві [Литвин М. Р., Луцький О. І., Науменко К. Є. 1939. Західні землі України. — Львів:Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999. — С. 9].

 

Сталінський режим прагнув анексувати нові території, поширити радянсько-більшовицький лад на нові землі, зміцнити своє геополітичне становище на західних кордонах. Крім того, не останнім завданням було й придушення «буржуазного націоналізму» у регіоні [Литвин М. Р., Луцький О. І., Науменко К. Є. 1939. Західні землі України. — Львів:Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999. — С. 11–12].

 

Але ні «вождю народів», ні його наступникам від Хрущова до Горбачова цього не вдалося здійснити [Литвин М. Р., Луцький О. І., Науменко К. Є. 1939. Західні землі України. — Львів:Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999. — С. 12].

 

Фактично «пакт Молотова–Ріббентропа» став не засобом урегулювання відносин із Німеччиною, про що було задекларовано у тексті, а змовою Сталіна з Гітлером щодо поділу Європи з перспективою війни Німеччини з демократичними країнами Заходу.

 

Секретний протокол щодо поділу Європи між гітлерівською та сталінською імперіями тривалий час був державною таємницею, оскільки власне московський злочинний зговір 23 серпня 1939 р. й започаткував Другу світову війну, кинувши народи 72 країн у криваву бійню [Литвин М. Р., Луцький О. І., Науменко К. Є. 1939. Західні землі України. — Львів:Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999. — С. 13].

 

1 вересня 1939 р., на світанку, німецькі війська вторглися в Польщу. Напередодні загін есесівців, переодягнених у польську військову форму, інсценував штурм німецької прикордонної радіостанції, звідки вони зачитали заяву про напад на Німеччину. Так почалася найкривавіша в історії людства війна, яка забрала, за різними даними, від 55 до 70 млн життів.

 

Червона армія вступила у війну з Польщею 17 вересня 1939 р. З’єднання та частини Червоної армії перейшли кордон з Польщею й вступили на територію Західної Білорусії та Західної України. Сталін не переймався інтересами українців. Його цікавило лише розширення кордонів совєтської імперії на захід. При цьому він страшенно боявся будь-якого прояву ідеї української державності.

 

Відсутність у нас власної держави стала чинником, що визначив місце і роль українців у Другій світовій. Усі учасники війни розглядали Україну й українців лише як ресурс (людський, матеріальний, політичний), який можна використати в протистоянні. Саме тому наша Батьківщина стала однією з головних арен світового бойовища, а українці – вояками майже всіх армій.

 

До речі, у 1939 р. Москва несподівано для Берліна почала відтерміновувати свій вступ у війну проти Польщі. Сталін хотів, щоб Гітлер був представлений перед усім світом єдиним агресором. Очевидно, Сталін відтягнув початок уторгнення задля громадської думки й дистанціювання від дій Гітлера. Але фюрер через Ріббентропа почав тиснути на Москву, вимагаючи від радянських військ негайного початку бойових дій. Радянський Союз, по суті, став союзником і поплічником Гітлера на початковому етапі Другої світової війни. Договір Сталіна-Гітлера – це ще одне свідчення того, що сталінський режим був нічим не кращий від гітлерівської диктатури. Саме це й визнала у своїй резолюції 3 липня 2009 р. Парламентська асамблея ОБСЄ, прирівнявши діяльність Сталіна до злочинів нацизму.

 

3 липня 2009 року Комітет з демократії Парламентської Асамблеї ОБСЄ прийняв резолюцію «Возз’єднання розділеної Європи», якою пропонувалося встановити 23 серпня Днем пам’яті жертв сталінізму та нацизму. Парламентська Асамблея ОБСЄ 3 липня прийняла Резолюцію «Заохочення прав людини та громадянських свобод у регіоні ОБСЄ у XXІ столітті», у якій 23 серпня названо загальноєвропейським Днем пам’яті жертв сталінізму та нацизму в ім’я збереження пам’яті жертв масових страт і депортацій. У резолюції ОБСЄ зазначено, що Європа «зазнала два потужних тоталітарних режими, нацистський та сталінський, які принесли геноцид, порушення прав і свобод людини, воєнні злочини та злочини проти людства», та закликала членів ОБСЄ зайняти «спільну позицію проти всіх форм тоталітарної влади незалежно від ідеологічної основи» та засудила «героїзацію тоталітарних режимів, уключаючи проведення публічних демонстрацій з метою героїзації нацистського або сталінського минулого».

 

Сталін вибрав Гітлера і «дружбу скріплену кров'ю» не тому, що побоювався нападу Рейха і хотів відтягнути час для підготовки до війни, а тому, що побачив споріднену душу. Сталін побачив, що націонал-соціалізм – природнє і логічне продовження соціалізму совєтського. І не було нічого такого, що могло б відлякати його від безумної ідеології Рейха, зокрема, і концтабори, придумані більшовиками і удосконалені нацистами.

 

СССР і був Рейхом, а Рейх — Совєтським Союзом. Сталін став союзником Гітлера за переконаннями, а ворогом — вимушено, через мегаломанію берлінського безумця. І, перемігши ворога разом з цивілізованим світом, Сталін почав відбудовувати на руїнах своєї країни і завойованого простору «новий Рейх».

 

Сьогодні Путін і компанія продовжують це будівництво — наразі в менших масштабах. Взагалі ж на Лубянці нічого окрім Рейха будувати не вміють. Навіть на окупованих ними територіях НКВД і гестапо, майже завжди, займали ті ж будівлі і педантично копіювали методи один одного. Звичайно, Путін і його оточення більше думають про гроші і трохи менше, ніж колись, про ідеологію.

 

Сталін же свого часу ідеологію використовував виключно для узурпації у своїх руках влади. Можливо, для Гітлера ідеологія була суттю, а для Сталіна чи Путіна — ширмою. Але криваві плями з цієї ширми уже не стерти. Це ідеологія осадженої фортеці, де всі довкола вороги дійсні, чи потенційні. Ця ідеологія сьогодні є способом мобілізації населення путінської Росії, готового у своїй більшості нести кров і страждання іншим. Іншої ідеології окрім ненависті до навколишнього світу ні сталінський СССР, ні путінська Росія запропонувати своїм мешканцям не можуть [Политика. Виталий Портников — Пакт Путина-Риббентропа. [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://newrezume.org/news/2015-03-30-8141].

 

Нюрнбергський трибунал підвів риску під  існуванням «тисячелітнього рейху», засудивши нацизм. Сталінізм такого трибуналу уникнув. І тому через 80 років після укладення «пакту Молотова–Ріббентропа» спадкоємиця СССР-Російська Федерація в пошуках союзника (союзників), щоб знову поділити Європу (світ).

 

Військова агресія Росії проти України, розпочата у 2014 році з анексії Кримського півострова, є безпрецедентним викликом міжнародній системі безпеки і, відтак, сьогоденному глобальному порядку. Відбувся фактичний демонтаж Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин та порядку.

 

Агресія Російської Федерації проти України та анексія Криму завдали руйнівного впливу на світовий порядок та систему міжнародного права. «На території України відповідно до норм міжнародного права відбулася воєнна окупація та збройна агресія (якщо її визначати відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» 1974 р. та якщо звертати, наприклад, увагу на висновок Європейської Ради від 3 березня 2014 р., Резолюцію ПАРЄ від 9 квітня 2014 р., Резолюцію Європарламенту від 16 квітня 2014 р. та ін.).

 

Анексія Криму та «російська гра в Україні» призвели до краху деяких табу на міжнародній арені. Порушені два основоположні договори: Гельсінські угоди 1975 р., що забезпечували стабільність відносин між Заходом і Сходом на основі гарантій незастосування сили, поваги кордонів і суверенітету держав, і Будапештський меморандум від 1994 р., підписаний кількома великими державами, включаючи Росію, що забезпечував суверенітет і територіальну цілісність України в обмін на знищення її ядерного потенціалу. Крім того, Росія порушила міжнародні угоди про базування Чорноморського флоту, низку двосторонніх угод (про дружбу і співробітництво, угоди з прикордонних питань тощо), а також норми загального міжнародного права, зокрема, норми Статуту ООН» [ «Українська криза» 2013-2015 років та основи сучасного міжнародного порядку. [Електронний ресурс] / Режим доступу:http://bintel.com.ua/uk/article/16-UkrainianCrisis/].

 

Одним із наслідків порушення Росією своїх міжнародних зобов'язань є те, що інші міжнародні суб'єкти отримують право переглянути власні зобов'язання щодо Росії.

 

Неспроможність Організації Об’єднаних Націй (ООН), як найвпливовішого міжнародного інституту у сфері міжнародної безпеки, зупинити перерозподіл європейських кордонів у ХХІ столітті у черговий раз робить актуальним питання реформування одного з ключових органів цієї організації – Ради Безпеки – як для всього світу загалом, так і для України зокрема.

 

Слід зауважити, що Ліга Націй в грудні 1939 р. спромоглася виключити СРСР за воєнну агресію проти Фінляндії. І це все таки була реальна дія.

 

Безумовно, сьогодні можна впевнено констатувати, що право вето, яке зберігається за постійними членами Ради Безпеки ООН, перестало виконувати свою стабілізуючу функцію. Потрібні системні зміни ООН, насамперед — реформування Ради Безпеки ООН, а саме — системи прийняття рішень (особливо права вето постійних членів) та системи представництва у РБ ООН.

 

"Реакція Радбезу на серйозні порушення міжнародного права є повільною і непослідовною", — наголосив постійний представник України при ООН Володимир Єльченко Як один з прикладів він назвав ситуацію з нехтуванням міжнародних норм з боку Росії, її агресію проти України, а також зловживання нею правом вето в РБ ООН.

 

"Тимчасова окупація Автономної Республіки Крим і міста Севастополя, а також територій Донецької та Луганської областей України наочно демонструє, що порушення основних принципів міжнародного права постійним членом Радбезу є однією з найсерйозніших загроз миру та безпеці", — наголосив Єльченко.

 

Він нагадав, що Москва використовує "реваншистську політику" й застосовує військову силу проти інших держав ще з 1990-х років, зокрема проти Молдови, Грузії та України.

 

За його словами, всі ці порушення відбулися "на тлі систематичних зловживань правом вето та відвертого нехтування" цим постійним членом Радбезу своїх обов'язків підтримувати мир і безпеку.

 

"З огляду на це, ми вважаємо, що будь-який потенційний сценарій реформування Ради Безпеки без обмеження права вето для постійних членів, буде неповним та не принесе очікуваних і необхідних результатів", — наголосив представник України.

 

У цьому зв'язку він висловив низку пропозицій для РБ ООН. Зокрема, український дипломат назвав необхідним для Радбезу посилити його функцію попередження конфліктів. Крім того, він запропонував розробити "тестовий алгоритм" який дозволить виконувати функції Радбезу "своєчасно, належним чином і прозоро" в конфліктних ситуаціях, а також у відповідь на агресію з боку держав та урядів. [Україна виступає за реформування Ради Безпеки ООН з обов'язковим обмеженням права вето,Єльченко. [Електронний ресурс] / Режим доступу:https://censor.net.ua/ua/news/3066715/ukrayina_vystupaye_za_reformuvannya_rady_bezpeky_oon_z_obovyazkovym_obmejennyam_prava_veto_yelchenko].

 

Але є один механізм, про який у нас не дуже люблять говорити. Ідеться про те, що Росія свого часу, коли зайняла місце СРСР у 1991 році, грубо порушила статут ООН. Росія проголосила себе державою-продовжувачем СРСР, а такої юридичної конструкції немає. СРСР і Російська Федерація це два різних суб'єкти міжнародного права. Дві різні держави.

 

Отже, мова зараз йде не про виключення, а саме про невизнання Росії як члена ООН, тому що вона зайняла місце СРСР неправомірно, з порушенням статуту ООН. До речі, в статуті ООН досі написано, що у Раду безпеки входить СРСР (ст.23). Там про Росію і слова немає.

 

І наступне: Україна відмовляється визнавати Росію як продовжувача СРСР і як члена ООН, оскільки те, що РФ зайняла місце в Радбезі суперечить статуту ООН [Виключення Росії з Радбезу ООН - реальність чи фантастика. Думки експертів. [Електронний ресурс] / Режим доступу:https://tsn.ua/politika/viklyuchennya-rosiyi-z-radbezu-oon-realnist-chi-fantastika-dumki-ekspertiv-411497.html].

 

Але наша дипломатія чомусь не використовує цей механізм.

 

В. Путін вперто намагається нав’язати міжнародному співтовариству нову модель поліцентричного світу, у якій найважливіші ролі будуть відігравати держави так званого Південно-східного блоку — Росія, Китай, Індія, Бразилія.

 

Євроатлантичний світ, у свою чергу, відмовляється грати за правилами Кремля, ігноруючи модель силового розв’язання міжнародних конфліктів, посягання на національний суверенітет і зміну кордонів відповідно до національних інтересів тієї чи іншої держави[«Українська криза» 2013-2015 років та основи сучасного міжнародного порядку. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://bintel.com.ua/uk/article/16-UkrainianCrisis/].

 

Будівництво Nord Stream 2 сприяє втіленню цих планів Путіна і безпосередньо загрожує енергетичній і іншій безпеці та економічним інтересам України та країнам Євросоюзу в подальшій перспективі.

 

23 серпня Україна відзначає День Державного Прапора. Згадаймо, як вирішували українські питання без нас у далекому 1939 р. і до чого це призвело.

 

Багатьом нашим співвітчизникам, на мою думку, бракує політичної, національної і державної зрілості, обізнаності та розуміння суті процесів, які відбуваються, і викликів, які стоять перед Україною. Є проблеми з надлишком політичних ілюзій та наївності, браком державницької української самоідентифікації.

 

Україна повинна чинити так, щоб змогти захистити себе самостійно, розглядаючи як варіант, що світ залишить її наодинці з агресором. Україна потребує розробки довготермінової концепції безпеки національного суверенітету. Її осердям мають стати наші власні сили Збройні Сили, які повинні відігравати ключову роль під час налагодження союзницьких відносин з ймовірними союзниками в боротьбі з агресією. Безпека Української держави має бути питанням компетенції, а не політичної доцільності, яке треба вирішувати на глобальному, міждержавному, внутрідержавному суспільному та владному рівнях.

 

ПАМ'ЯТАЙМО - НІЧОГО БЕЗ УКРАЇНИ ПРО УКРАЇНУ…

 

Петро Костюк, полковник, голова Львівської обласної організації СОУ

П'ята колона. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 28 лип. 2019 р., 03:01 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 лип. 2019 р., 03:01 ]

Вибори президента, а відтак до Верховної Ради посилили антидержавні, в цілому антиукраїнські тенденції в нашому суспільстві. Як би це не звучало парадоксально, але факт залишається фактом, що саме в цей виборний час активізувалися протидержавні сили, яких узагальнено звуть п'ятою колоною.

 

Хто більш-менш уважно стежить за сьогоднішним суспільним процесом, то, без сумніву, побачить різні факти, яких не могло бути в попередній час. Йдеться, насамперед, про “вільну” поведінку судових органів, які, всупереч законів держави і елементарної логіки, діють, грубо їх порушуючи...    

 

Кричущий приклад — звільнення Єфремова, якому справедливо інкримінували зраду держави, коли той активно агітував за самоназвані т.зв. “республіки”, таким чином сприяв окупації східного регіону Росією і її активними “підручними”-терористами. І раптом — звільняють злочинця, а т.зв. Судова система (з відповідними державними підрозділами), в тому числі й новообраний президент, мовчать, ніби води в рот набрали...  Гадаю, що це колись, може навіть у скорому часі, йому нагадають, як і інші речі, обіцяні під час виборчої кампанії, але не виконані.

 

Тобто ми стали свідками, коли злочинці-антидержавники, повертаються в Україну, бо носом чують, що правова ситуація змінилась в їхню користь. Більше того, й претендують влізти до влади. І це їм уже вдалося. Досить лише нагадати прискіпливому українському громадянину, що т.зв. ”опозиція”, явно проросійської орієнтації, набрала 13 відсотків і зайняла друге місце після “Слуги народу”. Звичайно, проголосували за них антидержавники, можливо, більшість російської національности, саме ті, які не приймають і ніколи не приймуть української держави. Вже тисячі жителів окупованих регіонів кинулися за паспортами Путіна, але ще тисячі чекають черги отримати цей омріяний паспорт.

 

Коли б сучасна українська влада була по-справжньому українською, то давно мала б оголосити цим носіям другого паспорта вибір: або залишаєшся з одним — українським паспортом, або — прошу дуже, тебе ніхто не затримує, манджай у російські простори, де управляє “щастям” пан-цар Путін...

 

Іншими словами, п'ята колона росте на наших очах, як гриби після дощу... І міцніє, бо вже чимало отих самозванців-злочинців приперлося у Верховну Раду. Можна собі уявити, які закони вони прийматимуть і чим займатимуться, щоб як найуспішніше підвести Україну в “обійми” Путіна, який однозначно трактує Україну “как исконно русскую землю”, а українську державу (чи й мову) називає німецькою чи ще там чиєюсь провокацією... Не  кажучи вже про мову українську, якої ще за батюшків-царів не визнавали, вважаючи, що її ”нет и быть не может”... Йому вторує Кірілл — політичний настоятель московської церкви, яка виконує насамперед політичні функції, а релігія є всього на всього знаряддям русифікації та упокорення хохлів, тобто тих, які є, на думку обрусителів, несвідомим елементом “русскаво народа”...

 

Немає найменшого сумніву, що в новообраному парламенті вірний агент Путіна, ще й в додатку зв'язаний родинними “узамі”, докладе всіх зусиль, щоб п'ята колона працювала продуктивно і виконала своє основне завдання — зруйнувати українську державу і під виглядом колонії, якою насправді вона була під час останньої  окупації т.зв. радянської імперії або, як її справедливо назвав американський президент, “імперія зла”, — привести її під “благодєтєля” Путіна.

 

Перший крок у цьому напрямі зробив Медведчук (разом з іншими — бойками, вікулами, ширяєвими та іншими — цього ”свояка” російського “імператора” можна вважати чільником п'ятої колони), поїхавши на Захід, провів інтерв'ю, спеціяльно призначене для політичного керівництва і парламенту ЄС, без сумніву, на актуальну тему, на предмет миру в окупованих територіях України. Для цього лише треба провести переговори з терористами, прийняти їх умови щодо статусу самоназваних “республік” на етнічній території України, які мають бути визнані українською державою, а їхніх керівників увести шляхом виборів у ВР.

 

Що це означає, гадаю, читачі зрозуміли: втрата території, хоча начебто т.зв. “республіки” перебувають у складі України, і, мовляв, повна непричетність Росії до цієї авантюри, яка є, мовляв, лише громадянською війною в Україні. Отаке — сіла й перевезлася! Власне вона, п'ята колона, і озвучила свої сокровенні наміри. Але тільки частково.

 

Бо є ще інші, стратегічні плани: взагалі всю українську державу перетворити на колонію Росії як “единое неделимое отечество”.

 

Напевно, ця ідея одверто чи приховано, ”підтекстово” звучатиме у Верховній Раді в устах ревних учасників  та керівника п'ятої колони.

 

Особливої уваги заслуговує діяльність і роль у п'ятій колоні московської церкви в Україні, яка з метою політичної мімікрії назвала себе Українська Православна Церква Московської Патріархії. Але сталася для неї вкрай неприємна історія, коли Київ, як столиця держави, отримав Томос для своєї православної церкви. Москва зарепетувала аж до почервоніння від обурення, оскільки Томос відрізав Українську Православну Церкву від багатостолітнього панування Московської Патріярхії. Істерика Московії триває донині, але Вселенський Патріярх Православної Церкви Варфоломій виявився стійким і неуступним перед московською істерією. Перехід церков в Україні з-під Московської Патріярхії триває і, без сумніву, приведе до повної ліквідації т.зв. УПЦ МП! Це майбутнє, яке вже сьогодні зриме. І УПЦ отримає заслужену і справедливу Патріярхію.

 

Кірілл досі не визнає явного свого програшу і робить усе можливе і неможливе, аби залишитися на території Незалежної Української Соборної Держави назавжди, продовжуючи обалванювати свідомість українських громадян і запускаючи у живі душі українців духовну отруту під виглядом єдиної “правильної” християнської віри тільки і тільки в Московській Церкві. Ця отрута на шляху п'ятої колони інтенсивно діє на усіх, хто не обізнаний з історією, згідно з якою Московська Церква є відступницею від канону християнського, започаткованого Христом і рукопокладенням від часів “скелі” -- Св. Петра, безперервність якого (рукопокладення) триває донині в римо-католицькій церкві і в усіх тих церквах, в яких немає ні найменшого відступу чи розірвання цієї традиції Духа.

 

Навпаки, Церква в Московії обірвала цю традицію, ставши виконавцем політичної волі царів та всіх наступних правителів Російської імперії.

 

Також слід особливо наголосити на тому, що в час прийняття християнства на Русі-Україні, Московії як держави не було, не існувало, а на місці нинішньої Москви квакали жаби в mos aqua, що означає “брудна вода”. І коли говорить неграмотний нинішній “імператор” Росії про приналежність Києва як “мать гародов русскіх” до Московії, — є повною нісенітницею і абсолютним незнанням історії.

 

Але, незважаючи на це, Кірілл повторює нісенітниці за своїм володарем, бо перед ним стоїть, як вважає, неминуче “сліяніє” всіх “ісконно русскіх зємєль”, отже й України також.

 

Ця ідея-фіксе затемнила і так замотиличені мозки правителів Московії і її церкви. І щоб замотиличення мас тривало безконечно, Московська церква в Україні продовжує інтенсивно сіяти кукіль у людські душі.

 

Я був свідком, як в один монастир на Волині підвезли церковну літературу, звичайно, всю без винятку на “обчепанятном”, і з яким захопленням та непідробною зацікавленістю буквально накинулися сестри-монахині роздивляти цю обнову. Звичайно, монастир під управлінням МП. Сестри, звичайно, говорили українською, зате священик намагався нею говорити з “гріхом пополам”. Відправа відбувається на т.зв. церковнослов'янській, але фактично російською мовою. Немає ні найменшого сумніву, що це могутнє джерело русифікації. І цей канал п'ятої колони надзвичайно активно і справно використовують обрусителі для денаціоналізації українського населення. Після втрати українцем усвідомлення, хто він насправді, легко його “перевести” в “русскаво”... Навіть “суржика” в цих умовах важко позбутися...

 

Ще один аспект діяльности московської церкви в Україні: внести в свідомість українців “священне покликання” російських царів, яке, мовляв, полягає в прищепленні їх “святости”. Таким чином, наприклад, останній цар, розстріляний за наказом Ульянова, введений в сонм “святих”, а його портрет, як ікона, вивішений демонстративно в церквах. (Цей факт я теж спостерігав на Волині). Ікононізація російського царизму розрахована на кілька моментів: по-перше, прищепити українському населенню абсолютно позитивну думку про правління російських царів в Україні, як надзвичайно позитивний факт. (Щось подібне, тільки від протилежного, відбувалося в часи окупації за совєтських часів, коли “восхваленню” підлягали всі без винятку вожді-кати, а виклиналися царі). Ця нинішня сакралізація абсолютно “не святого”, а злочинного, по-друге, ставить метою зробити в свідомости українського громадянина, вірного в московській церкві, переворот, щоб він прихильно, абсолютно некритично ставився до російських царів, як “святих”. Таким чином перекреслюється історія, насаджується саме російське її бачення за допомогою церкви і активного в цьому напрямі московського попівства.

 

Виникає питання: як сучасна влада поборює цілеспрямовану діяльність п'ятої колони, до якої теж дуже активно підключені російські ЗМІ. Журналістика, нехтуючи правилами моралі, чесности і порядности, за великі гроші розповсюджує на весь простір Української держави суцільні брехні, інсинуації, наклепи і всяку ідеологічну нечисть.

 

Питання про відповідь на виклик противника — не риторичне, а надзвичайно актуальне. Наразі ми не спостерігаємо широкомасштабної діяльности нашої журналістики у відповідь цим атакам п'ятої колони і московської журналістики, яка працює суголосно з нею.   

 

Дивно, що суспільство досі не почуло від президента і його команди плану протистояння ідеологічним атакам ворожої сторони, яка, як видно, ніколи не заспокоїться, поки не осягне відчутних результатів і, щонайбільше, не виконає свого стратегічного завдання. Створюється враження, що такого плану взагалі немає, крім того, взагалі невідомо, наскільки зачіпає ця атака як президента, так і його команду. Не бачимо також списку претендентів на ключові посади у державі і, зокрема, відповідального міністра (чи когось іншого) саме за ідеологічне протистояння України ворожій ідеологічній навалі з боку Росії та її ЗМІ. Від часу обрання президента це, мабуть, слід було зробити вже на самому початку приходу до влади.

 

Вимоги, які ставить громадянське суспільство, котре успішно змело під час Революції Гідности злочинного президента-втікача, має всі підстави вже нині побачити і відчути абсолютний ідеологічний захист України від ідеологічної атаки Росії, яка не менш загрозлива, як і її збройна агресія на Україну, в результаті чого окуповані і Кримський півострів, і частина двох областей — Луганської і Донецької (Донбас). У цих вимогах немає ні найменшого перевищення неможливого — навпаки, все це вже і негайно потрібне для вартісного функціонування держави. І головне — для відчуття впевнености всіх громадян держави в тому, що, по-перще, держава, ніколи не піде на якісь уступки противника у цей воєнний час і, по-друге, житиме в атмосфері ідеологічного захисту від будь-яких спроб його зруйнувати і ввести якийсь невідповідний його замінник. Вимоги ці справедливі і єдиноможливі для виконання в державі, котра перебуває — підкреслюю — в стані війни з Росією, а не під час якогось з кимось “конфлікту” чи навіть за відсутности головного нападника — Росії, яка вперто, навіть на міжнародному рівні, торочить, що не вона присутня у цій безперервній бійні... До речі, це ще одна російська ідеологічна качка, на яку мали б клюнути прихильники України на Заході чи навіть самі ж наші вояки, коли б мали надійну, тобто ментальну зброю. Стрілецька зброя, танкові кулемети і гармати невеликого калібру для такої операції не підходять.

 

Є обнадіюча новина, що президент має намір закупити винищувачі в США, яких неможливо поразити і які дуже прицільно знищують ворожі об'єкти. Саме така зброя Україні вкрай потрібна.

 

Розмови і дискусії видаються наївними: т.зв. Мінські домовлености постійно порушуються російською стороною, усі розмови про т.зв. “мирне врегулювання” між воюючими сторонами абсолютно нічого не дадуть; досі зустрічі на різних рівнях, в т. ч. й норманському, не привели до миру, якого, з усього видно, Росія не хоче. Невже цього не розуміє Захід чи наш новообраний президент? Ця дитяча гра, яка коштує кожного дня і ночі молодих життів українських воїнів, мусить негайно припинитись. Не будуть звільнені військовополонені українські моряки, бо Росія не уступає і не уступить. Панове, позбудьтесь ілюзій, які в цих обставинах коштують крові. Загальновідомо, що всі війни, які велися на планеті Земля, закінчувалися тільки за допомогою зброї.

 

У випадку війни Росії з Україною, коли противник ще й підключив могутню ідеологічну зброю, іншого закінчення, на жаль, не бачу, а тільки силою зброї та ідеологічної атаки у відповідь. Саме тому “імператор” Росії тягне, як тільки йому заманеться, як всілякі безплідні переговори, пусті дискусії, обіцянки-не обіцянки, побрехеньки і всяка інша нечисть, а правда лише одна: ворога, який воює, треба долати зброєю, бо іншого не дано.

 

Липень 2019.                                                    Любомир Сеник

Расєйщина — русифікація. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 14 лип. 2019 р., 07:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 лип. 2019 р., 07:10 ]

Памфлет

Впродовж багато столітнього панування російської імперії в Україні склалась однозначна з боку імперії засада, що лягла в основу всієї її політики відносно України. Треба особливо підкреслити, що ця засада, про яку йтиме мова, ніколи, за ніяких обставин не змінювалася, але, навпаки, набувала все більше й більше гостріших, категоричних форм і змісту. І саме так триває до сьогодні.

 

А цією засадою стало однозначне твердження, що України як такої немає, що зовсім відсутня українська нація, що вся територія, яка на мапі світу позначена як Україна, в принципі не існує і є ні більше, ні менше “русскою”, тобто московською територією. Отже, просто кажучи, нас, українців, в розумінні московщини, нема, не існує, ніколи не було.

 

Зрозуміло, що з приводу цієї позиції північно-східного сусіда в Україні утворилася здавна думка, підтверджена всією нашою, українською історією, що тільки власним національним протистоянням московській імперії ми зуміємо відстояти перед цим однозначним ворогом, який намагається переконати нас, що ми, мовляв, “брати”, застосовуючи і збройну, і інтелектуальну боротьбу проти нього. Ця ситуація — боротьба за власну національну ідентичність, за свободу всієї нашої землі, на якій ми споконвіку, за вільний, незалежний розвиток нашої мови, віри, традицій, культури, економіки і політики, що здійснюється в інтересах і потребах України, — триває досі.

 

Цей вступ логічно потрібний хоча б для тих, хто донині, серед населення України, сумнівається в юридичному праві і міжнародних засадах (права) співжиття між народами і державами, як рівний з рівним.

 

Саме цього, загальноєвропейського рівня стосунків Росія не приймає. Таким чином, вона протистоїть світові, який в переважній більшости (крім країн, де встановилася диктатура) дотримується засад співжиття.

 

Ні, Росію це не влаштовує. Вона кидає виклик “перебудувати світ”. Це значить, безоглядно поламати нині існуючу правову і міжнародну систему.

 

Еге ж, начхати на весь світ, ми — “вєлікорусскіє люді”, — ми сильні і запануємо над усім світом! Окрім зброї і, особливо, ядерного арсеналу, ми кинемо імперіялістам в очі нашу ідеологію. Спробуйте позмагайтеся з нами! Що вартий лише один “русскій мір”, сотворений нашим преосвященним Кірілом....

 

Російська маячня про своє всесилля відома всьому світові. Але різні країни і народи, які територіяльно віддалені від московського дракона, загалом не звертають уваги на неї. Навіть дехто здвигає плечима, мовляв, це нас не стосується. Зате Україна на передовій цього політичного двобою... Для неї немає іншого вибору, як тільки воювати з запеклим ворогом.... Досі дипломатія до нічого не привела! Кожного разу Мінські угоди агресор порушує грубо і демонстративно, засвідчуючи, що угоди йому до... одного місця. З агресором не розмовляють, а б'ють всіма засобами!

 

Цей висновок спирається на нашу, українську історію. Ми, українці, як ніхто інший, глибоко переконані, що з москалем ніколи не домовишся. Захід, європейська демократія можуть робити ілюзії, що з Росією можливе нормальне співжиття. Власне, ці ілюзії призвели до того, що москалі прийняті членами ПАРЄ без жодних обмежених вимог і, тим більше, без виконання вимог щодо агресії Росії проти України. Це фатальна помилка Заходу, яку незабаром він, без сумніву, відчує...

 

Отож наше абсолютне неприйняття будь-яких угод з Росією, оскільки не виконані вимоги повернення арештованих моряків і кораблів, не звільнений захоплений Крим як територія суверенної держави і не звільнена окупована російськими терористами частини двох областей України, не припинена війна Росії проти України. На ніякі уступки і ультиматуми Україна не піде. Але тут же слід зауважити: якщо новобраний президент не зрадить України, зробивши будь-які уступки ворогові “заради миру”. Цей фіговий листочок “заради миру” ніяк не може прикрити оголеної правди пана президента-”миротворця”. Немає миру без повної свободи і звільненої анексованої території. Немає миру половинчастого, двозначного, бо такий “мир” є продовженням фактично війни.

 

Отже, нагадаємо тим, хто забув: упродовж усіх окупацій Росією України, почавши від епохи московських царів і закінчуючи імперією зла в кінці ХХ століття, Україна була позбавлена будь-яких демократичних прав і свобод. Хто цього не знає, нехай познайомиться з масою книжкових видань нашої історії, яку творили автори без схем і спекуляцій, вигідних для ворога чи навіть під його диктат.

 

Цей окупаційний період відзначився, крім масових смертей українців, арештів, розстрілів, голодоморів, насамперед зросійщенням. Русифікація — могутнє знаряддя імперії для винародовлення українців. як і інших народів імперії. І ця політика ґрунтувалася саме на тих ідеологічних засадах, що й нині профашистська, расистська теорія Кіріла “русскій мір”. Отже, все те, про що йдеться, відбувається, на жаль, донині на наших етнічних землях Столиця України не становить винятку, навпаки, удар саме туди спрямовує ворог, дуже добре розуміючи: не стане мови — зникне українська нація!

 

Їдьте у Київ, послухайте, як говорить вулиця, як говорять у державних установах, у міністерствах, у крамницях і їдальнях... І побачите фактичний стан української мови. І більше, як через чверть століття національної державної незалежности найвищий державний законодавчий орган прийняв закон про державну мову. І зразу російські опоненти завили, підняли могутній рейвах, завили, як вовки, бо українці мусять бути позбавлені закону про власну українську мову як державну. Одіозний факт — і “мовна проблема” з ініціятиви російських опонентів подана на розгляд до РБ ООН! Нечувана річ, щоб ООН втручалася у виключно внутрішні справи самостійної держави, при тому ж ніхто, абсолютно ніхто з іншомовних груп України не загрожений не існуючим переслідуванням!

 

Нарешті, слід мати на увазі, що антиукраїнські, антидержавні настрої і тенденції в сучасному українському суспільстві активізує ряд чинників: т.зв. п'ятої колони (свідомо тут не названі організації, об'єднання і церкви МП, імпортовані відповідними установами та організаціями в Україну, російські книжки антиукраїнського змісту, російське радіо і телебачення, спеціально призначене для України).

 

Ця “важка артилерія” ідеологічного характеру веде безперервну стрільбу на наших територіях, розраховуючи на повний розгром нашого світогляду і переконань. Бій триває стало.

 

Ще інший удар спрямовується з боку Заходу, куди московська імперія відправляє шалені гроші для підкупу журналістів і агентств, навіть суддів. Про це свідчить тенденційний засуд українського нацгвардійця італійським судом, з приводу чого була висловлена думка України, якої не врахували, а простелились під Москву.  

 

Протистояння цій агресії ґрунтується тільки на фундаментальних засадах українства — національного патріотизму, національного світогляду, державного мислення, якого неможливо підмінити “їстивними потребами”, які проявилися під час президентських виборів. Неухильне і невідступне переконання виявляється не в словесній еквілібристиці, а в чині. Саме чин, діяльність формують сталий, твердий грунт для повноцінної діяльности кожної організації, установи і держави в цілому.

 

І навпаки, буди-які спроби протистояти цим засад є руйнівними, і це добре усвідомлює ворог України. Саме тому донині він застосовує русифікацію на всіх рівнях українського суспільства. Годі говорити і переконувати себе, що ця затія даремна — навпаки, ворог має успіхи на цьому фронті. Наразі він ще не зазнав остаточної порази. Вона настане тільки тоді, коли щезне з нашого життя російщення і зрусифіковані українці, які, врешті решт, усвідомлять, що вони стали на шлях загибелі, а не життя.

 

11 — 13 липня  2019.  

Не мала – Велика Хохландія. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 17 черв. 2019 р., 08:04 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 вер. 2019 р., 08:35 ]

 

З не дуже великою приємністю, навпаки, з недобрим настроєм починаю класти на папір ці перші рядки. Тут нема звертання до когось конкретного, але коли хтось побачить і відчує, що саме йдеться про нього, то, звичайно, я не намірений вибачатися, бо нема за що, бо той, хто так думав, що про нього йдеться, його, а не моя справа. Мені своє писати, говорити, а вже інша коли комусь се не подобається чи його просто не займає... Мені своє робити. Наразі, Богу дякувати, ще не змінилася ситуація, що за слово, котре комусь не подобається, потягнуть автора до буцегарні... Ще того не сталося. Та й північно-східний сусід, який затіяв війну з нами, ще, завдяки героїчній обороні наших воїнів, не загарбав нас повністю і не заполовинив, щоправда відкусивши, загарбавши наші території...

 

Цього, правда не сталося б від самого початку, коли в Криму з'явилися “зелені чоловічки”, такі ніби невинні ягнятка, правда мали при собі зброю, але їх було обмаль. І коли б на той час у столиці Хохландії не сидів хохландець і не мислив по-хохландськи, то, напевно, “зелені” дістали б по мордасах, бо неправда, що тоді не було кому бити по писку несподіваних зайд. Адже були вишколені, віддані державі, вірні їй збройні формування, їх лише треба було негайно перекинути туди, до місця загрози, і придушити в самому зародку. А тих комуністичних керівників півострова взяти до одного під варту, щоб навіть не пікнули. Але, знову ж таки, цього не сталося, бо хохландець на той час слухав, як вірний партійний пес своє керівництво, аби нічичирк не рухатися... Ну, і вийшло те, що сталося. Цілий півострів агресивний сусід відкусив і перед світом хотів показати, що все законно, навіть провів фейковий референдум, якого ніхто з нормальних політиків світу не визнає його легітимним. Але то агресора вже не цікавило,чхав він на весь світ, бо він розгортав усе ширше й ширше наступ.

 

Звісно, що до того країна сколихнулася і вигнала геть кримінальника з награбованим капіталом, художніми картинами та іншим краденим добром, але диву немає меж. Тимчасовий керівник виявив до кінця свою хохландність і дав, знаючи шлях його пересування, можливість драпанути злодієві у Московію. Куди ж інакше, як не туди за принципом “свій до свого по своє”?!

 

В цих тривожних часах нарешті відбулися вибори, і законно обраний президент із руїн, за час своєї каденції, поставив державу на ноги, організувавши належні відсіч агресору і терористам та розвинувши могутню дипломатичну роботу на захист країни, водночас відродивши армію.

 

І знову підійшов час виборів. Сталася дивовижна річ: притишений хохол виявився настільки багаточисленним, що нині можна беззастережно твердити — хай живе Велика Хохландія!

 

Хохол мислить як “живий двоногий”: йому й те недобре, і те зле, і не можна “вижити”, і “все погане”, і зате ми тобі покажемо дулю...

 

А показали хохли собі дулю, вибравши “обраного”, що виведе з танцями, примітивним сміхом і клоунадою уярмлений народ до “обітованої землі”.

 

Хохол мислить (якщо мислить): “потрібно оновитись”, але не думає, в чому та “новизна”: в обличчях чи політиці, бо нові незнані “лиця” ще не говорять про “нову політику”, та й в чому полягає ця “новизна”?

 

Хохол щось не вловлює, бо направду важко вловити новизну, наприклад, все ж таки в “старому” обличчі переговорника в Мінську, тим більше, коли ставить не ті акценти: мовляв, б'ємо по дитсадках там, на непідконтрольній території...

 

А загалом це чергова брехня, але хохол має в неї повірити, інакше він не був би хохлом...

 

Довірливий хохол до сліз, він легко піддається пропаганді, не вловлюючи “запаху” цієї пропаганди, яку ведуть одверті противники державности. А ті політичні сили, які говорять про т.зв. “новий курс”, не розшифровують, в чому ж таки “новизна”, на що купується наївний хохол. Саме на нього вони розраховують.

 

Ще одна особливість хохлацтва як явища — твердо і неухильно, як скала, тримається своїх звичок і свого “рідного”, майже йому сердечного суржика. О, ні, не думайте, що я хочу його образити! Що ви, крий, Боже! Краще глянь, хохолочку, на себе збоку, придивися до себе, послухай себе, прислухайся до своїх сусідів, до їхнього “разгавора” і, може, зрозумієш, про що йдеться...

 

Це ж така особлива властивість, що куди б носій суржика не пішов чи поїхав, він завжди і всюди виявить свою “спєціфіку”, пак, таку властивість, що, як батогом, стьобає всіх тих, хто його чує і розуміє, хто ж патякає. Диву нема меж, як воно, оте омосковщене, чуже і штучне, як невиліковна зараза, тримається органічного тіла великого народу, де, безперечно, далеко не всі є хохлами, які, мабуть, становлять абсолютну меншість, але, бува, часами проявляють таку численність, що тільки німієш з дива..

 

Ото ж суржик тримається хохла цупко, міцніше від воші, що вчепилась кожуха.

 

А суржик діє в оригінальний спосіб, бо, з'являючись спонтанно, звучить в устах “гаварящево”, котрий навіть оком не моргне, бо не приходить до думки ніколи! що тутки щось “не так”. Хто зна, може й навіть у минулому закінчив середню совєтську школу, але направду того навчання не видно й не чути. Може, й таке навчання було... Й такі навчителі, що теж були “засуржиковані”, бо й таке бувало!

 

Як би не було, суржик процвітає на неозорих просторах вільної держави, особливо в східно-північних і південних регіонах і навіть поволеньки, але впевнено пробирається на захід у державі, яка робить очевидні поступи в своєму поході до... еге ж, до ЄС і НАТО.

 

Суржик тут теж на перешкоді, бо одного разу десь аж на Чернігівщині, коли повалили бовдурний пам'ятник “вождеві” всіх часів і народів, то одна кобіта мало не заплакала, бо, вибачте, так мовила, що... “привикла”. І раптом на тобі, його не стало! І їй, бідачці, в голові ніяк не перевернулося, що вона дожила до інших часів, але їй “какось лучше” з усім цим жахливим старим мотлохом. Оце маєте твердолобий суржик, який вгніздився якнайглибше, спробуй його нині звідтам вигнати... Куди там!

 

Мабуть, буде тут на місці нагадати ще один епізод, на жаль, не спорадичний. Отож панночка із західного регіону вибралася в столицю пошукати щастя чи, пак, роботи і, опинившись в середовищі не лише суржиків, а й людей з “обчепанятним язиком”, моментально перейшла на оте “обчепанятное”, бо в голові в неї, як видно, загніздилося “суржикове мислення”. Мав би бути якийсь лік на ту хворобу. Відомий німецький філософ пропонує в таких випадках клініку, але не в медичному сенсі, а в духовному. Треба, обов'язково треба негайно відкрити такі клініки, бо в цьому є настійна потреба!!

 

Навіть більше чверті століття незалежної держави не вилікувало із суржикової хвороби, отже, й мислення, бо як говориш, так і мислиш... Є над чим задуматися політикам і політологам, міністрам і прем'єр-міністрам, всім президентам, які були до цього часу, і всім тим, які будуть в усі наступні століття держави, коли, нарешті, зникне з мапи світу Велика Хохландія, а на її місці лишиться процвітаюча Велика Соборна Україна.

 

То мрія, звісно, не хохла, а того, що становить більшість населення споконвічної нашої території...

 

Чого тут тільки не було, що на ній діялося і вироблялося, і донині є ласим шматком божевільного північно-східного сусіда, який в живі очі бреше, навіть оком не моргне, і називає “своїм”. Звичайно, нормальна людина так говорити ніколи не буде.

 

Тому суржик є благодатна вода на його млини, які покликані усіх нас перемолоти на “ісконно русскіх”, бо інших, мовляв, немає, а все, що наявне це “непорозуміння”, це німецька чи польська “провокація”. Це загальновідомі їхні “істини” і багато іншого – аж до “русскаво міра”.

 

Хохли, коли б хоч трохи стукнули себе своїми ж руками по своїх твердих лобах і нарешті прийшли до іншого висновку, позбувшись суржику і суржикового мислення. Це друге – мислення, – справді, складна штука, бо зв'язана з особливим ґрунтом існування людини і її всеосяжної, відкритої для світу душі...

 

15 червня 2019.                                                Любомир Сеник

ПОХОДЖЕННЯ МОСКВИНА

опубліковано 19 трав. 2019 р., 02:15 Степан Гринчишин   [ оновлено 19 трав. 2019 р., 02:16 ]

Однією чи не найголовнішою з багатьох московських вигадок є походження московського народу. Адже, походження великою мірою впливає на духовність народу. А духовність є вирішальним чинником, бо "Дух животворить", тобто творить життя, в т.ч. й матеріальне. Генетика вчить, що людина успадковує від предків не лише фізичні властивості, а й духовні. Щоб пізнати духовність народу, треба вивчити його походження та природні й господарські умови, за яких він розвивався упродовж кількох десятків поколінь.

 

Прапредки теперішніх москвинів – угро-фіни примандрували на землі теперішньої Московщини та Фінляндії ще за непроглядних часів передісторії. Літописець XI ст. згадує про московські племена чудь, лівь, водь, ям, чухна, вєсь, пєрмь, мурома, мордва, мокша, мєщєра, чєрєміси, югра, пєчора, карєль, зирянь, ерзя, самоядь. Він пише, що то були дикуни: не мали жодних законів, звичайної моралі, жили в землянках, їли сире м'ясо і сиру рибу, не знали рільництва.

 

Того самого часу (XI ст.), за свідченням чужинців, Київ був культурніший і багатший за Париж та Лондон. Пра-Україна мала жваві торговельні та культурні зв'язки з усім культурним світом – Грецією, Малою Азією, Індією ще тисячу років до н.е. У північній Московщині носили ще й у XX ст. шкіряний одяг дикунського крою (один шмат з діркою на голову), що його носили мавполюди 6 тисяч років тому. Московський археолог А. Спіцин пише, що слов'янських могил до X ст. не знайдено ніде в Московщині. Московський історик М. Покровський стверджує: "В жилах московського народу тече щонайменше 80% фіно-татарської крові". На захід від угро-фінів жили предки теперішніх білорусів та литовців. На суміжних землях вони змішувалися з угро-фінами і розчинилися без сліду в угро-фінському морі.

 

Географічні назви довготривалі. На теперішній карті Московщини більшість географічних назв – надто озер, річок – фінські. Навіть назва столиці фінська. "Москва" у фінській мові означає "каламутна вода". Тих угро-фінів підкорив у X ст. під свою владу український князь Святослав Великий і зробив їхні землі (теперішню Московщину) осадою (колонією) української держави. Правили нею прислані з Києва воєводи з військом та державними урядовцями. Київський митрополит висилав сюди місіонерів навертати предків теперішніх москвинів на християнську віру та будувати церкви і монастирі. Багатьох тих українських місіонерів москвини повбивали. Київські місіонери вишколювали прамосквинів – угро-фінів на священиків. Київські воєводи призначали ватажків угро-фінських племен па урядові посади. Так помалу почала цивілізуватися верхівка московського народу. Нащадки ж київських цивілізаторів одружувалися з тими, дещо поцивілізованими, угро-фінами. Їхні діти розмовляли староукраїнською мовою, засміченою угро-фінськими словами. Загал народу залишався суто угро-фінським. Навіть у XIX столітті лише за 80 км від Москви були села, де люди не знали московської мови. У східній частині Московщини були цілі повіти таких сіл.

 

Ні в писаних пам'ятках, ні в усних давніх переказах московського народу немає жодних натяків на боротьбу слов'ян з тубільцями-фінами. Теперішні фінські та слов'янські географічні назви не зосереджені на окремих обширах, а перемішані на всьому просторі від Оки до Білого моря. Це вказує, що слов'яни-осадники не наступали великою масою, а проходили малими гуртами весь простір і мирно змішувалися з тубільцями угро-фінами. Виникла потрійна суміш:

1. релігійна, що стала основою теперішнього набоженського світогляду москвина;

2. расова – теперішній антропологічний москвин;

3. суспільна – початок рільничого стану.

 

Українська держава ІХ-ХІІІ ст. була однією з найбільших держав Європи. Правити нею з Києва було нелегко, і тому українські князі поділили її на уділи, призначаючи своїх синів правити там під своєю зверхністю. Так, Юрій Долгорукий княжив на Суздальщині. Там народився (від половчанки) і виріс його син Андрій. Українська держава була тоді дуже ослаблена невпинними війнами з азійськими ордами. Використовуючи це ослаблення, Андрій Боголюбським напав 1169 р. на Київ, спалив усе місто, вигубив людей у ньому, пограбував церкви. Після цього він заснував свою столицю в новозбудованому місті Володимирі на р. Клязьмі. Московський історик В.Ключевський уважає 1169-й роком народження Московської держави. Всі московські історики не згадують нищення Києва Андрієм Боголюбським, а твердять, що Київ зруйнували татари. А татари руйнували його 1240 року, тобто 70 років після Андрія. Тому, наш літописець і записав: "Суздальці так дуже зруйнували 1169 року Київ, що татари не мали вже що руйнувати 1240 року". Як бачимо, традиція ненависті Московщини до Києва досить тривала. Від Андрія Боголюбського через Іванів, Петрів, Катерин, Миколаїв, Олександрів до Володимира 1917-го та Микити 50-60-х років.

 

Року 1237 Московщину завоювала Татарська Орда хана Батия. Московські князі стали підлеглими Батия, і він поставив по всій Московщині свої залоги. Татари були такими ж азіатами, як і угро-фіни, і ця їхня спорідненість сприяла злиттю обох народів в один – московський. Московський історик В. Ключевський підтверджує: "Московські князі і не думали про боротьбу з татарами, розуміючи, що покорою та грішми вони осягнуть більше, ніж боротьбою. На відміну від українських князів, московські, одразу визнали без застережень владу хана і встановили приятельські і навіть кровні зв'язки з татарами. Сам великий князь Михайло Тверськой оженився з татаркою, а за ним одружилися з татарками всі інші московські князі". За князями масово женилися обидва народи. Не важко уявити, якою мовою говорили їхні діти. Потатарщення (радше злиття) було загальним. По упадку влади Орди, татари масово переходили у християнську віру, і так з тої угро-фіно-татарської мішанини створився теперішній московський народ. Народ суто азійський, що й підтверджує аналіз їхньої крові. Азійські народи мають у крові групу "В", а індоєвропейські – групу "А”. Москвини мають "В", а українці - "А". Москвинам притаманні певні монголоїдної раси, а українцям – європейської раси.

 

Тепер у Московщині більшість прізвищ простонароддя є фінськими і татарськими. Серед аристократії та дворянства – сотні тисяч. Наприклад, цар Борис Годунов був татарин. Татарами – князі: Хованський, Юсупов, Урусов, Салтиков, Ордин-Нащокін, Мансуров, Сумбатов і т.п. Татари – дворяни: Архалуков, Алімонов, Аракчєєв, Аксаков, Ахматов, Аслапбєков, Артанов, Аргамаков, Армяков, Ахметьєв, Арабажін, Арбатов, Баскаков, Бурдюков, Бехметьєв, Бурнаков, Барабанов, Беклемишев, Базаров, Бакчєєв, Барханов, Балаханов, Берєндєєв, Бакунін, Барсанов тощо. "Да, азиаты – мы с раскосыми и жадними очами!", — співає О.Блок. Москвини, що переселилися до Сибіру поміж тамтешніх азіатів: якутів, камчадалів, киргизів дуже скоро перебирали не лише мову тих народів, а й їхні звичаї, навіть віру (поганську), забуваючи свою (московську) мову і звичаї. Але ті москвини, що оселювалися в Україні чи в Польщі, не переймали українських чи польських звичаїв, української чи польської мови. Ось така сила расової спорідненості.

 

Москвини вважали всіх немосквинів, навіть православних українців, за єретиків, грішників. Часто не пускали немосквинів-християн (навіть православних) до церкви. Татари були не християнами, а магометанами та поганами. Але москвини не вважали гріхом шлюб москвинів-християн з татарами-магометанами. Що більше, Московська церква молилася за татарських ханів. Московський митрополит Феогност проклинав і відлучав від церкви тих, хто не виявляв беззастережної покори ханові Золотої Орди. Московський письменник Ф. Достоєвський свідчить: "Ми, москвини, в Європі – гості, а в Азії ми – вдома". Азійський звичай продавати дівчат дожив у Московщині до XX ст. у формі т.зв. «кладки», тобто умовленої суми грошей, що її платили батьки хлопця батькам дівчини. "...Не ззовні, а зсередини татарська духовність заволоділа душею москвина. Це духовне завоювання тривало водночас із політичним упадком Золотої Орди. В XV ст. тисячі охрещених і неохрещених татар ішли на службу до московського князя, вливаючись до лав майбутнього дворянства. Двохсотрічне татарське панування не знищило волі в Московщині. Воля в Московщині загинула власне після визволення з-під татарської влади". Наведене твердження московського патріота і науковця Г. Федотова виглядає дивним. Але воно правдиве. Ми звикли вважати татар дикунами, грабіжниками, вони ж бо сторіччями плюндрували Україну, брали ясир тощо. Проте, дикунами, як на той час, вони не були, а військовими здобичниками, що за тих часів уважалося в Європі законним заняттям.

 

Татари прийшли з Азії, де вони жили побіч висококультурного Китаю. Від Китаю татари перебрали багато знань і культурних звичаїв. За татарських (монгольських) ханів завжди були китайські науковці, дорадники і керівники. Арабські історики ставлять татарську державну адміністрацію не нижче за римську. Чужоземні торгівці їздили зі своїм коштовним крамом по всій татарській державі безпечно. В Московщині було небезпечно подорожувати навіть у XVIII ст. Столиця Татарської Орди – Сарай була культурним містом з брукованими вулицями, водостоками, з мистецьки збудованим палацом. Щодо військової майстерності татари були не гірші за римлян,

 

Татари були значно культурнішими за прамосквинів-утро-фінів. Це визнають і московські історики від М. Карамзіна (1766-1826) до М.Покровського (1868-1932). Всі вони пишуть, що московська держава завдячує своїм народженням татарам. В.Ключевський (1841-1911) пише, що в ХVІ-ХVІІІ ст. 57% московської провідної верстви були татарського походження, а ідею Чінгісхана загарбати весь світ дала Московщині її аристократія татарського походження. Перший московський історик М. Карамзін був татарського походження. Силу татарського впливу у щоденному житті видно з того факту, що москвини молилися в церкві в шапках на голові аж до 1651 року.

 

У складі татарської держави Московщина була напівсамостійною (автономною) і тому називалася "Русский Улус".У татарському війську та уряді служило багато москвинів, а в московському війську і уряді татар. В Сараї постійно жило багато московських торгівців, вельмож і навіть московський єпископ. Так само і в московських містах було повно татарських торгівців, вельмож, ремісників. Цілком природно вони одружувалися з місцевими людьми, і коли впала Золота Орда, лишилися там, де жили. Таке мирне злиття обох народів московські історики називають "татарським ігом" (ярмом) і пишуть, що москвини збройною боротьбою скинули те ярмо. Це звична московська вигадка. Збройна боротьба була лише участю в боротьбі окремих ханів за владу. Зазвичай москвини завжди були на боці того, хто мав більше шансів на перемогу. Коли Золота Орда розпалася, ніяких змін у Московщині не сталося. Всі, і татари, і москвини, – лишилися на своїх місцях, на старих посадах. Лише замість хана найвищим володарем став цар. Московський історик М. Трубецькой свідчить: "Не відділенням від Золотої Орди, не скиненням татарського ніби-то "ярма", але цілковито навпаки – перебранням усього ідейного спадку татар стала Московщина великою потугою". Расова спорідненість татар з предками москвинів не лише полегшила, але й прискорила потатарщення, що просякнуло дуже глибоко всі царини матеріального і духовного життя Московщини. Татарська кров дала лісовому угро-фінові великий степовий розгін і розмах кочовика та нічим необмежений фанатизм. Ці суперечні властивості – боягузтво і розгін виявляються в сучасному москвинові. Він стихійно суне ордою підбивати, грабувати сусідні народи, але поза ордою достоту боягуз. Це бачимо в усій історії Московщини до сьогоднішнього дня. Пізніше домішалася до московської провідної верстви (лише до неї) невелика кількість європейської (української та німецької) крові, але вона розчинилася в морі азійської. Зрештою татарська доба Московщини тривала вдвічі довше, ніж її "європеїзована" (1709-1917) доба. Азійський духовний тип москвина виявився надзвичайно стійким. По XVIII ст. дещо змінилися форми, і то лише у вищих верствах, але зміст усього життя Московщини (матеріального і духовного) лишився через усі сторіччя і досі азійським. У XIX ст. московська інтелігенція ніби скинула з себе татарський "кафтан" і зодяглася в європейський фрак. Цей карикатурний "истинно русский европеец" панує й дотепер.

 

Після 1917 р. здавалося, що імперія втратила свою найсильнішу європейську підпору – Україну. Московщина повернеться до своїх природних меж XV сторіччя. Перелякані такою можливістю москвини заходилися закладати ідеологічно-правові підвалини свого панування в Сибіру, щоб утримати бодай його. Група московських утікачів-професорів (очолив її малорос проф. Петро Савицький) заходилася розробляти доктрину т.зв. євразійства. Євразійці, визнаючи азійське походження московського народу, пропонували обіперти московську фізичну і духовну силу на Азію, на все азійське. Їхній клич: "Москвини, обличчям до Азії!" означав ще – спиною до Європи. Вони обгрунтували тези, що Московщина є цілковито природною історичною спадкоємницею політичного й ідейного капіталу Чингісхана.

 

Тим часом, новому московському володареві В. Леніну пощастило повернути до імперії її європейську підвалину – Україну. Гострота імперської кризи минула, євразійська доктрина позірно ніби завмерла. Та не минула сама криза, і нова московська провідна верства кинулася поквапно розбудовувати господарство Сибіру, себто здійснювати доктрину євразійців. Розбудова Сибіру потребувала багато праці, і то тяжкої. І соціалістична влада пішла слідами своєї попередниці – монархічної: розбудовує Сибір руками і головою немосквинів. Тепер у Сибіру живе їх значно більше, ніж москвинів. Московщина тисячократно посилила московщення немосквинів, а насамперед – найнебезпечніших їй українців. Але й по тисячократно посиленому за останні півстоліття московщенні читаємо 1967 р. в часописах СРСР тривожні заклики боротися з націоналізмом немосковських народів. У державних архівах СРСР є безліч офіційних ухвал усіляких з'їздів, нарад урядів, від найвищого – ЦК КПРС до найнижчих районних – нищити націоналістів і націоналізм немосковських народів. Але, не змосковщили. Чому? Москвин не знає відповіді і не зрозуміє, якщо хтось йому її підкаже, бо не бачить сили національного ДУХУ і ДУШІ немосковських народів. Не хоче вірити, що та сила передається з покоління в покоління, і що старший народ то незнищимішою є його сила. Цього не розуміють і багато малоукраїнців. Тому доречно буде сказати кілька слів про нашу силу.

 

Антропологи поділяють народи за походженням на три культурні групи: рільничу, скотарську, мисливську. Духовність народів цих культур помітно відрізняється одна від одної. Українці – народ дуже давньої рільничої культури. Москвини – народ молодої мисливської. Ці дві культури протистоять одна одній, і ця їхня протиставність заіснувала тисячі років тому, вона виявляється в усіх, без жодного винятку, царинах фізичного і духовного життя обох народів. І власне вона, ця проти ставність, визначала, визначає і визначатиме всі стосунки між ними через всю історію по сьогоднішній день.

 

Ми вже згадали, що москвини – азійської раси, а українці – європейської. З багатьох фізичних відмінностей згадаємо лише кілька для прикладу. На загал українці високого зросту (170,9 см.). а москвини – низького (161,5 см.). Українці мають довгі ноги (54,6 см.). а москвини – короткі (50,1 см.). Українці – кулястоголові (брахіцефальність понад 80), а москвини – довгоголові (доліхоцефальність менше 75,9).

 

Діти від расовоспоріднених батька-матері успадковують їхні властивості, які передають своїм дітям, онукам, правнукам, якщо й далі поєднуються расово споріднені. Властивості, успадковані від расово неспоріднених батька-матері, вироджуються (дегенерують) у другому, а ще більше в третьому і подальших поколіннях. Діти москвина-татарки чи татарина-московки передають їхні властивості нащадкам, якщо й далі спаровуватимуться татари-москвини. Але діти москвина-українки, чи українця-московки є типовими покручами (гібридами). Вони дають звироднілих нащадків, що мають протилежні властивості, а ті, заперечуючись взаємно, викликають душевну боротьбу, душевний безлад, що часто скінчаєтея трагічно. Переконливі приклади цього читач знайде, дослідивши життєпис та твори тих московських письменників, в жилах яких тече частина немосковської (української) крові. До речі, всі більші московські письменники, музиканти, митці не є питомими москвинами. Чимало з них не мають ні краплини московської крові, а дехто кінчав життя трагічно, бо їхня немосковська душа не витримувала московського духовного ґвалту, наприклад М. Гоголь. Психологічний аналіз життя і творів московських письменників, митців – покручів дав би тисячі конкретних доказів згубності кровного змішування азіатів (москвинів) з європейцями (українцями).

 

Дуже промовистим для соціолога є той факт, що московсько-українські шлюби були лише серед інтелігенції та напівінтелігенції. Український же простий народ, надто селяни, інстинктивно уникали шлюбу з москвинами. Вони бридилися всім московським. Коли московський уряд привіз із Московщини в XVIII-XIX ст. сотні тисяч москвинів і оселив їх в Україні окремими селами поміж українськими, за кількасот років там не було московсько-українських шлюбів. Українські села, узброївшись сокирами, вилами, виганяли 1917 р. з України такі московські села, хоч москволюбний уряд УНР боронив тих зайд. Так само і московські «деревни» виганяли з Московщини (Саратовщини) тамтешні українські села. Московський уряд не боронив тих українців, навпаки – сам виганяв. Московський уряд, заселюючи Сибір, розміщував упереміш москвинів і українців, щоб створився "единый русский " народ (як бачимо, ідею "единый советский народ" позичила московська "демократія" у своєї аристократії. Лише аристократія була чесніша: казала відверто "русский", а не ховалася за личиною "советский"). За кілька років українці скупчувалися на одному боці села, а москвини – на протилежному. Звичайно на суміжних між двома народами територіях утворюються говірки з мішаних двох мов. Наприклад, українці на суміжжі польському, білоруському, словацькому мають мішані говірки. Але на московському, як ножем відтята, відрубність, ані натяку на змикання мов. На московсько-українському суміжжі українські села і московські "деревни" були двома цілковито протилежними світами фізично і духовно. Між ними не згасала взаємна неприязнь, ворожнеча. Так саме життя довело не лише непримиренну різницю, але й протиставність народів московського й українського.

 

Свій назбираний століттями життєвий досвід народ висловлює у приказках та приповідках. Український народ каже: "На базарі не було людей, а самі жиди та москалі". Є сотні подібних приказок. У т.зв. УРСР видано велику збірку українських і "українських" приказок. Московська влада не дозволила надрукувати там жодної протимосковської.

 

Та не лише український народ, а й чужинці, які пізнали духовність московського народу, говорять те саме. Французький історик Ю.Міхелет зауважує: "Москвин не має найвартнішого, що має людина – це здібності відчувати моральне добро і зло. А ця здібність є основою всієї людської культури. Отже, москвини не є ще людськими істотами".

 

Зрештою, і самі москвини зізнаються, що... "Ми, москвини, ані східний, ані західний народ; ми – якась нісенітниця" (О. Розанов).

 

Павло Штепа, з книги «Московство, його походження, зміст, форми й історична тяглість», 1968 р., Торонто, Канада

 

Підготував Святослав Семенюк

Лес рубят – щепки летят. (Автор: Колодій Микола)

опубліковано 19 трав. 2019 р., 01:55 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 вер. 2019 р., 10:06 ]

Фронтовик. Художник Генадій Добров

 

Опять на Москве проводился парад «Победы». Лунали вигуки: «На Берлин», «Мы можем повторить» та їм подібні. Несли портрети Сталіна. Море було георгіївської стрічки та інших військових атрибутів часів, для росіян «Великой Отечественной войны», а для всього світу  «Другої Світової війни». Навіть на трибуні Мавзолею знайшлось місце для декількох ветеранів, а не фронтовиків, війни. Однак, мислячі люди, можуть назвати ці паради «Свята на кістках».

 

Чому?

 

Звернемось до років минулих. Отже, перший парад «Победы» був проведений 24 червня 1945 року. Він дійсно був парадом «Перемоги» оскільки в ньому приймали участь фронтовики та Сталін не заперечував, що «Перемога» була можлива завдяки згуртованим діям всіх народів СРСР (росіян, українців, білорусів, грузинів, татар, вірменів, мордвинів та інших народів, що проживали на території Союзу) та всього світу (англійців, американців, французів, австралійців, поляків, бельгійців та інших народів). Однак парад «Победы» вже наступного року не проводився – Сталін особисто заборонив його проведення. Хоча військові паради в 1946 році проводились 1 травня, 7 жовтня. Чому? Всі жителі СРСР очікували, що «Перемога» принесе покращення добробуту в їх колгоспно-робітничому житті. Однак не так сталось як гадалось. Фронтовики знову повернулись в колгоспно-робітниче рабство. Вони вже мали змогу порівняти свій добробут із добробутом переможених німців. Та трофейні годинники, велосипеди, сервізи, чемодани з набитою мануфактурою стало нагадували, що люди можуть жити значно краще. Тому згуртована маса фронтовиків, які би вийшли на парад, під керівництвом одного з військових генералів, могла б знести Сталіна з Мавзолею.

 

Крім того велика кількість фронтовиків повернулись з війни каліками. Не всі з них могли вписатись в колгоспно-робітниче життя і багато опинились на вулиці. Вони, обвішані медалями та орденами, змушені були просити милостиню. До них, які здобули «Перемогу» для Батьківщини, Тиран віднісся згідно прислів’я «Лес рубят – щепки летят». Вони були «щепками». Їм не було, що втрачати. Згуртувавшись – «батькові народів» було б нелегко.

 

Фронтовик. Художник Генадій Добров

 

Тому у 1949 році відбулась зачистка в Москві, Ленінграді та інших великих містах від калік-фронтовиків, які були жителями вулиці. Доблесні працівники міліції та НКВД звозили калік на вокзали, садили у товарні вагони і везли на простори «Родины», «где так вольно дышит человек». Їх не везли в Крим, Кубань або в околиці Сочі. Вони опинялись там де холод і голод, де не будуть мозолити очей «ветеранам-победителям».

 

Фронтовик. Художник Генадій Добров

 

Так наприклад, одних завезли на острів Валаам у Ладожському озері. Поселили їх в новостворений «Будинок інвалідів», який займав приміщення монастиря. Середня температура повітря влітку є біля 170 тепла, а в інші місяці – холод і сирість. Зрозуміло, що каліки-фронтовики швидкими темпами відходили в кращі світи. На їх місце привозили інших людей, які опинились на дні людського суспільства. Можна твердити, що цим ще поталанило, оскільки інших везли в степи Казахстану, простори Сибіру і там викидували з вагонів. Прирікаючи їх на голодну смерть. А тих фронтовиків, які менш-більш прилаштувалися в житті, Сталін позбавив грошових виплат за військові винагороди.

 

Тому наступний військовий парад «Победы» відбувся лише у 1965 році, а потім – 1985 і 1990 роках. Навіщо проводити паради якщо фронтовики ще живі? Вони ще можуть розказати правду про ту війну: «про одну винтовку на троих», про м’ясника-маршала Жукова, про роль не тільки штрафбатів а штрафних полків, і заградительных отрядов, про американські тушонки, алюміній для літаків, про англійські морські конвої і багато іншого, що не вписується у офіційний міф про «Великую Отечественную».

 

Проте фронтовики все одно збирались, згадували і запивали свої гіркі думки водкой. Були не багатослівні, оскільки за правдиве слово про війну від «компетентных органов» була нагорода – лагеря ГУЛАГу. Кількість фронтовиків з роками зменшувалась, однак різко зростала кількість ветеранів. Щоб косо не поглядали на ветеранів фронтовики, останнім заборонили носити відзнаки про поранення.

 

Фронтовик. Художник Генадій Добров

 

Коли майже всі фронтовики повмирали, проживаючи в колгоспно-робітничому рабстві, почалось їх щорічне вшанування – мертвим вже нічого не потрібно і вони нічого не скажуть.

 

Яким дикунством віє від теперішніх військових парадів до дня «Победы» і маніфестацій «Бессмертный полк». «Можем повторить», «На Берлин», портрети Сталіна і Жукова, матері з діточкам у військовій формі. Годі – схаменіться! Війна – не веселощі. Тільки в «Великой Отечественной войне» десятки мільйонів загиблих, скалічених. Наприклад, осліпло 54000 фронтовиків, стали безногими – 1 121 000 солдатів. Ви хочете це «повторить».

 

Фронтовик. Художник Генадій Добров

 

НАЙБІЛЬШИЙ ФАЛЬСИФІКАТ СВІТОВОЇ ІСТОРІЇ

опубліковано 5 трав. 2019 р., 06:26 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 жовт. 2019 р., 04:59 ]

Суть його полягає у тому, що росіяни нібито є руським, а, отже, слов'янським народом, за який вони, власне, ось уже кілька століть себе і видають.

 

В силу певних історичних обставин склалося так, що найбільше проблему русько-українського етногенезу та свого власного спотворили насамперед російські історики тюркського походження, починаючи від Кара-Мурзи (Карамзина). Треба відверто сказати, що такого рівня фальсифікації історичних фактів, такого знущання над історією сусідніх народів і свого власного народу ще не дозволяла собі жодна інша історіографія світу.

 

Тезу про тотожність поняття Росія і Русь вигадали монголи, яким не вдалося підкорити цілу Русь силою і тому, виходячи зі своїх суто імперських планів, вони були змушені вдатися до історичних маніпуляцій, назвавши себе спочатку лише “братом” українців, а потім і “старшим братом” з відповідними амбіційними вимогами, що випливають з цього.

 

Ми визнаємо той факт, що три давньоруські, точніше давньоукраїнські (протягом XVIII-IXX ст. наш народ змінив свою етнічну назву), племена (новгородські словени, в'ятичі та радимичі) увійшли як складова частина до російського народу. До 1240 р. саме ці давньоукраїнські племена грали провідну роль в культурному та духовному розвитку цього величезного краю.

 

Ми визнаємо також і той факт, що в основу російської мови лягла давньоукраїнська мова, хоча і з досить значними угро-фінськими та тюркськими домішками і що свою духовність росіяни запозичили від Київської Русі. Мова, поза усяким сумнівом, - надзвичайно важливий фактор і до останнього часу її вважали основною характеристикою етносу.

 

Однак, з розвитком наукових знань, від сер. ХХ ст. стало зрозуміло, що найголовнішою ознакою будь-якого етносу є, власне, його генетичний код. Індуси та ірландці розмовляють англійською мовою, а євреї сформували свою нову мову на основі німецької, але англійцями чи німцями усі вони від цього не стали. Харківські біологи у 2007 р. провели ретельні генетичні дослідження і з'ясували, що геном українців наближений до геному хорватів, чехів і поляків, але немає нічого спільного з російським. Тим самим остаточно була поставлена крапка в ретельно культивованому міфі про спільне історичне коріння і братерство українців та росіян, які не є для нас в етнічному плані навіть далекими родичами.

 

Російські історики ніколи не наголошували на цьому, хоча вони про це знають досконально, що генетичну основу російського народу, а, отже, його психологію та ментальність, склали не ці три руські племена, а близько 50 (!!!) інших племен іранського, монгольського та угро-фінського походження (весь, єм, карели, іжорці, ладожани, вежани, чудь, меря, мордва, мурома, мокси, чуваши, черемиси, комі, пермь, печера, ям, зимигола, корсь, нарова, ліб, кипчаки, кінгіт, сіджиут, чичили, іграки, киргизи, черкеси, огузи, тухси, ячма, чаруки, булгари, досить чисельні племена монгольського еміра Хушитая, еміра Байку та ін.).

 

Ось чому сьогодні ми повинні відверто констатувати той абсолютно незаперечний історичний факт, що у своїй основній масі російський народ не є слов'янським, русским, а, власне, так як він себе і називає, - російським народом. Слов'янський елемент у них становить лише 10%. Росіянин має набагато більше прав називати себе фіном, угорцем, татарином чи, навіть, монголом, ніж слов'янином, руською людиною і саме це є найбільшою його проблемою, а, ще більше, – проблемою сусідніх із Росією двох, справді, суто руських і слов'янських народів – українського та білоруського. Так як останній з них вже перебуває на грані повної денаціоналізації, то на сьогоднішній день Русь – це українці, які є і протягом тисячоліть були її серцевиною.

 

Руською в Росії є лише територія від Новгорода до Архангельська (так званий Русский Север), а також ті прикордонні області, які безпосередньо прилягають до території сучасної української держави і Білорусії. Вже у ХІІ ст. в жилах російського народу текло від 70% до 80% угро-фінської крові. Так вважають усі, хто серйозно, без проімперських настроїв, займався етнічною історією росіян (Мавродін, Філін, Покровський, Щапов). Навіть, Д. Зеленін, який довший час не сприймав подібної точки зору врешті-решт був змушений визнати це історичною правдою.

 

Можливо, не було б нічого страшного, якби етногенез росіян обмежився лише фіно-угорськими впливами, оскільки вони хоча і не є слов'янами, але все ж таки належать до індоєвропейської сім'ї народів. Однак, основну роль у становленні російського генотипу та вироблені російського менталітету відіграли навіть не угро-фіни, а величезні маси тюркських, татаро-монгольських племен, які у ХІІІ ст. прийшли сюди зі сходу і упродовж століть інтенсивно перемішувалися з московитами.

 

Всупереч твердженням багатьох російських істориків, татаро-монголи так і не повернулися назад, а навіки залишилися на завойованих ними землях, що підтверджує цілий ряд джерел, в т.ч. свідчення Рашід-ад-Діна. Усі без виключення гематологи та антропологи відзначають явні монголоїдні впливи у росіян, в т.ч. навіть і у радимичів та в'ятичів. Щодо населення Центральної Росії, Поволжя, Уралу, Сибіру, Середньої Азії та Далекого Сходу, то монголоїдні риси тут видно навіть неозброєним оком. Монголи належать не тільки до зовсім іншого стовбура етногенезу, а й навіть антропогенезу і тому у випадку з росіянами ми маємо тут справу з надзвичайно загрозливим феноменом етнічного резус-фактору, який виявляє себе у категоричному не сприйняті ними усіх інших народів і, насамперед, слов'янських. Ці монголо-тюрксько-татарські гени не могли не позначитися негативно на ставленні росіян до Русі і, як і в часи гунів, аварів, половців та печенігів, Росію опанувала дика ненависть до слов'ян, самого руського духу.

 

Руська Росія припинила своє існування у 1478 р., після жахливої розправи московських ратників над руським населенням Новгорода і Пскова. Герберштейн відзначав, що з усіх росіян найбільш чесними та вихованими були саме новгородці і псковичі, тобто нащадки давньоукраїнського племені новгородських словен. В силу певної специфіки свого географічного розташування вони у найменшій мірі перемішалися з татаро-монголами та навіть з угро-фінами, а тому найдовше змогли зберегти у собі слов'янські риси. Відомо, наприклад, що у своєму політичному устрої вони більше надавали перевагу республіканському ладу, ніж корилися московському тоталітаризму. Про розправу, яку московити влаштували над новгородцями, останні із жахом згадували навіть через кілька століть (дарма, однак, що сьогодні про це вони вже забули ): усіх чоловіків тоді вирубали шаблями, а жінок пов'язали разом з дітьми і покидали до Волхова, причому, московські ратники зі спеціально виготовленими гаками плавали на човнах по річці і топили тих дітей, хто ще мав змогу виплисти.

 

Якщо Москва так не жаліла “своїх” руських, то можна собі уявити, що вона дозволяла собі робити з абсолютно “чужими” для неї русинами, тобто з білорусами та українцями. Ми маємо усі підстави твердити, що, вже з ХV ст., монгольський геном в Росії остаточно переміг руський. Не монголи, а саме змонголізовані вже на той час росіяни взяли курс на повне фізичне знищення руського етносу як такого і ця їх політика у тій чи іншій формі мала місце аж до 1947 р, в результаті чого, за підрахунками істориків, генетичні втрати українства тільки за цей період становили біля 100 млн. осіб.

 

Проблема російсько-українських взаємовідносин є настільки складною та малозрозумілою для стороннього спостерігача, що ми спеціально торкнемося цієї проблеми нижче.

 

Уже від середини ХІІІ ст. у цьому конгломераті східних народів запанувала надзвичайна ненависть до слов'ян і до самого руського духу. Варто нагадати, що з особливою ретельністю та жорстокістю татаро-монголами спустошувалися саме ті землі, які населяли руські племена. Починаючи від Козельська, вогнем та мечем орда пройшла по Київській Русі, Галичині, Польщі, Угорщині, знищуючи усе на своєму шляху. Саме тому, що російські князі вже давно почали віддалятися від Києва і не взяли участі в битві на Кальці, монголи, власне, і дали їм ярлик на правління.

 

Тому нам ніколи не слід забувати, що на чолі російських земель Москву поставили саме монголи, а не Русь, і що в історичній перспективі ця російська держава, яку називали і Московією, і Росією, і СРСР, є прямим продовженням не руської історії, і не Русі, а монгольської монархії, заснованої у свій час Чингізханом.

 

Вже Карамзін (який сам був нащадком Кара-Мурзи і чудово знав про що говорить), відзначив, що “у теперішній вдачі росіян панують риси, щеплені від монголів”. Що вийшло в результаті цієї угро-фіно-монголо-татаро-слов'янської мішанини свідчать нам спостереження багатьох російських вчених (щоб уникнути закидів щодо необ'єктивності ми принципово уникаємо оцінок виключно української сторони): “Повсюду в тех местностях, где и теперь еще заметна смешанность населения или где живут крестьяне обруселые из финского или вообще инородческого племени, народ доселе отличается особой умственной неразвитостью, неподвижностью, тупостью, аппатией, как, например, в восточных уездах Костромской губернии, в Мещерской стороне Рязанской губернии, к северу, к границам Владимирской губернии, в Черемисских и Чувашских местностях Казанской губернии и вообще во многих захолустьях юго-восточных губерний. Это и жадность к напиткам, и склонность к дракам. Вместо силачей разума у нас родились силачи мускулов. Суто русские черты почти полностью сохранил украинский народ ибо он в наименшей степени смешивался с татарами” (див. А. П. Щапов. Сочинения. Т.ІІ. СПб., 1906).

 

Починаючи від ХVІ ст. усі історичні джерела одностайно відзначають разючі зміни в характері росіян, які відбулися після т.зв. “повалення татаро-монгольського іга”. Герберштейн у 1517 р. уже оцінив владу московського царя як владу татарського хана і вважав, що вона переважає владу усіх монархів світу разом узятих.

 

Відміна від слов'янського менталітету у росіян була вже тоді настільки разючою, що, побувавши на поч. ХVІ ст. в Росії і в Україні, Альберт Кампанзе, вже тоді чітко розділяв московитів та русинів як два абсолютно різні народи. Природна гостинність, доброта, щирість та інші слов'янські риси почали тонути в морі нічим не виправданої жорстокості, нехлюйства, презирства до інших народів. Провідною рисою характеру росіян стало рабство і постійне бажання уярмити, зробити рабами інших. Г. Рейналь в “Історії обох Індій” з цього приводу писав: “Навіть якщо кріпосне право тут і впаде, то неможливо буде підняти цей народ із рабського отупіння до відчуття свободи”. Пізніше, Герцен також неодноразово запитував себе: “Отчего наши руки не принимаются за большой труд, а все лезут с оружием на чужие земли?”

 

Деякі росіяни з величезною тривогою замислювалися над природою Росії, яку “умом не понять”. Чаадаєв, наприклад, прийшов до категоричного висновку, що “Росия – прореха на человечестве” і що “общий закон человечности отменен по отношению к нам”. Загарбання, нехтування своїми рідними землями, і, водночас, постійний, суто монгольський, майже маніакальний потяг до чужих земель, став провідною темою не тільки зовнішньої політики московських царів, а й дуже помітною рисою характеру будь-якого пересічного росіянина. Не вміючи навести лад у своєму власному домі, вони постійно прагнуть потрапити до більш заможних хат своїх сусідів, тай ще обов'язково так, щоб установити там свої порядки.

 

Сталося те, що, врешті-решт, і мало статися: росіяни вже віддавна є для слов'ян тим, чим, у свій час, були для них гуни, авари, половці, печеніги, татари і монголи. Якимсь своїм внутрішнім чуттям вони дають собі звіт у тому, що саме східні слов'яни, насамперед українці, є їх могильниками. Що вони рано чи пізно мають розчинитися саме в руському етносі і сприйняти руський генотип. А тому інстинкт самозбереження змушує росіян вдаватися до найрізноманітніших, найпідступніших, а, часом, і надзвичайно диких форм боротьби з нами.

 

Параноїдальна агресивність Росії щодо України і Заходу, явне небажання сприймати інші народи рівними собі просто вражає уяву. Відомо, що, починаючи вже від 1474 р., саме Москва спровокувала напади кримських татар на Україну. З мемуарів Секлюцького видно, що, у 1590 р., російський посол у Бахчисараї дав кримському ханові 50 тис. червоних за те, щоб татари напали на Україну і особисто контролював перебіг цієї акції. Відомо також, що, на знак особливої вдячності за цю ідею винищення України при мовчазній згоді та фінансовій підтримці Росії, кримський хан, після захоплення Києва у 1482 р., відіслав усе награбоване тут (в т.ч. і Шапку Мономаха) не до Бахчисарая, а саме в Москву.

 

Ця єзуїтська політика Росії коштувала українському народу колосальних, небачених ще у світовій історії жертв. Підрахунки учених свідчать про те, що лише за один подібний напад татар на Україну населення деяких її територій зменшувалося на 60%. Навіть війну з Кримом Росія постаралася організувати так, що втрати були переважно не з боку татар, а українців і, за свідченням сучасників, Україна в 30-х роках XVIII ст. була вже майже повністю знелюднена. Якщо пригадати ще й сумнозвісні походи в Персію, рабську працю при ритті каналів, куди зганяли людей чомусь саме з далекої України, громадянські війни, штучно організований голодомор 1932 – 1933 рр., під час якого загинуло до 10 млн. українців, жертви ГУЛАГу, які також обчислюються мільйонами, то є абсолютно зрозумілою ставка Росії на фізичне знищення українців та заселення їх земель росіянами. Їх ешелонами везли в Україну, переважно на Донбас та Луганщину, в той час як тих, кого ще не скосив голод, навпаки, в якості “переселенців” вивозили в Сибір та на Далекий Схід.

 

Навіть війну з Німеччиною Росія постаралася використати для остаточного вирішення “українського питання” і, як тепер з'ясовується, щойно мобілізованих, ненавчених і майже неозброєних українців спеціально кидали з метою тотального винищення на найбільш небезпечні ділянки фронту, або відверто морили голодом і холодом у таборах на Волзі. Спеціальні загони НКВС діяли так, щоб підставити де тільки можливо Українську Повстанську Армію, здати найбільш її національно свідомі кадри гестапо та каральним загонам СС. Справа дійшла до того, що у 1944 р. взагалі було заплановано поголовне виселення українців до Сибіру та заселення звільнених територій вихідцями з Росії (кажуть, що для практичної реалізації цього сатанинського плану в той час не вистачило лише залізничних вагонів, хоча, насправді, усьому цьому перешкодило розгортання руху опору УПА).

 

Таким чином, перебіг історичних подій свідчить про те, що, починаючи з XIII ст., монгольська, а, згодом, і постмонгольська імперія вела цілеспрямовану політику по нейтралізації України як найбільшого потенційного ворога східного варварства і ця політика була надзвичайно добре продуманою та цілеспрямованою. Принцип – “є народ, є проблеми, немає народу – немає й проблем” видумав не Сталін, а його монгольські попередники.

 

Російських шовіністів у 1927 р. вкрай наполохала статистика, яка раптом виплила у праці, присвяченій 10-річчю жовтневого перевороту, і з якої можна було зрозуміти, що чисельність українців в країні впритул наблизилася до чисельності росіян. Негайно були розроблені відповідні плани “нейтралізації” цього процесу, які за своєю жорстокістю мало в чому поступалися планам “вирішення єврейського питання” у нацистській Німеччині. Мова йшла про знищення самого генофонду українства, доведення його до такого рівня, коли наймолодший та потенційно найсильніший східноєвропейський етнос буде не в стані не тільки змінити геном східного варварства, цивілізувати його, виробити у нього інший менталітет і прищепити йому іншу, більш людяну культуру, а й сам розчиниться у російській нації. Певною мірою російським та іншим шовіністам вдалося таки це здійснити під час голодомору 1932 – 1933 рр., але не до кінця.

 

Якби умови для демографічного розвитку українства були абсолютно нормальними, без штучних голодоморів, війн та інших підступних кровопускань, то його чисельність на сьогоднішній день мала би становити 170 млн. осіб і питання – хто у кому має розчинитися? – уже давно не стояло би на порядку денному.

 

В сучасних історичних умовах Москва відмовилася від політики відвертого фізичного знищення українства, але методи її діяльності стали більш тонкими та витонченими, націленими, насамперед, на нейтралізацію його економічного, культурного та духовного потенціалу, а тому ще більш небезпечними. “Братня дружба” тепер набула форм постійного газового шантажу, відвертого зазіхання на Крим та інформаційних воєн, до початку яких такі образи української мови, культури та усього українського можна було почути хіба що тільки у звіринцю.

 

У 1991 р. Росія здуру, піддавшись своїй споконвічній жадобі і, не бажаючи далі ділитися величезним економічним та енергетичним потенціалом Сибіру, який був створений руками усіх народів колишнього СРСР, насамперед українського, наслідуючи досвід імперських країн Заходу, раптом дала своїм республікам “вольную”, точніше для організації кращого визиску перевела їх статус з колонії в неоколонію. Однак, не минуло і 20-ти років, як Москві стало зрозуміло, що без України вона є ніщо і їй конче потрібна навіть не стільки територія, скільки генетичний та інтелектуальний потенціал українців, нові Полтавські, Ахтирські, Харківські, Сумські та Миргородські полки, геніальні Корольови, Ціолковські, Вернадські та Лобачевські. Це вже досить квола, бездарна, але хитра і підступна монгольська баба, яка звикла битися чужими руками і чужою кров'ю.

 

Поступово, але невідворотно, назріває грандіозний конфлікт з Китаєм за Сибір і якщо Росія десятки років не могла дати собі раду з мініатюрною Чечнею, то що вже говорити за Китай…

 

Ще в жодній битві сам на сам Росія не перемогла Україну, а, навпаки, неодноразово була бита під Оршою, Клушино, Москвою, Конотопом, Чудновим. Ось чому для уярмлення України, щоб роз'єднати і розцементувати український народ вона постійно вносить в його середовище то омосковлену православну ідею (XVII ст.), то імперську (XVIII-IXX ст.), то ідею соціальної рівності та інтернаціоналізму (ХХ ст.), породжуючи тим самим мільйони обдурених Пушкарів, Кочубеїв, Безбородьків, Петровських, Криленків, Коцюбинських, Дибенків, Боженків, Щаденків та їм подібних.

 

Тепер на щит взята наскрізь фальшива ідея етнічного братерства, “спільної” історії, культури і мови, сподіваючись на те, що в черговий раз вона породить мільйони “левченків”, які своїми власними руками знову заведуть Україну в імперське стійло.

 

Тому українцям як ніколи треба бути пильними, оскільки на брутальній фальші про спільну Русь їх знову намагається надурити монгол з “роскосыми и жадными глазами» і як звичайне гарматне м'ясо кинути на будівництво своєї “Великої Монгольської Стіни” від Китаю. Можна тільки собі уявити скільки мільйонів українських черепів і кісток буде потрібно їй для цього.

 

Святослав Семенюк, історик

 

МОСКАЛІ – НЕ «рускіє» і НЕ слов’яни

опубліковано 5 трав. 2019 р., 06:22 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 серп. 2019 р., 05:30 ]

 

Львів-2009

Степан Дяківський

Святослав Семенюк

Павло Штепа

 

Львів 2009

 

Триптих – збірник статей трьох авторів-українців різних поколінь, покликаний в доступній і короткій формі надати широкому загалу фактичний матеріал з метою розвінчати міф про походження росіян, викрити російських істориків-фальсифікаторів і ще раз довести, що росіяни ніколи не були «братами» українців, тим більше «старшими»; що вони не мають нічого спільного зі слов’янськими народами та, зокрема, привласнили самоназву «русскіє», що походить від імені української держави Київської Русі, до якої давні росіяни ніколи не належали.

 

Пролог

«У кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської епохи стоїть колиска Росії. Змінивши імена і дати, побачимо, що політика Івана ІІІ і політика сучасної московської імперії є не просто схожими, а й тотожними…

 

Росія породжена й вихована у потворній і приниженій школі монгольського рабства. Сильною вона стала тільки тому, що в майстерності рабства виявилася неперевершеною. Навіть і тоді, коли Росія стала незалежною, вона й далі залишалася країною рабів. Петро І поєднав політичну хитрість монгольського раба з величчю монгольського володаря, якому Чингізхан заповів підкорити світ…

 

Політика Росії – незмінна. Російські методи і тактика змінювалися і змінюватимуться, але провідна зірка російської політики – підкорити світ і правити в ньому – є й буде незмінною. Московський панславізм – це лише одна з форм московського загарбництва.»

Карл Маркс

 

Країна Моксель або Московія

Під такою назвою на книжковому форумі у Львові 2008 року відбулась презентація книжки (у 2-х томах) Володимира Білінського [Роман-дослідження. - К: Видавництво імені Олени Теліги, 2008. Книга 1 – 376 с.; книга 2 – 318 с.].

 

У книжці повідомляються факти, взяті з історичних джерел (переважно російських), що свідчать про справжню історію Російської імперії у не викривленому вигляді. Російська імперія створила і свято оберігала свою історичну міфологію, яка була докорінно перекручена і підпорядкована загарбницькій меті.

 

На цю історичну міфологію можна було б не звертати уваги, якщо б вона не зачіпала корінних інтересів України і не була направлена на повне знищення України – її історії, мови, культури.

 

Для чого Росія привласнила історію Київської Русі

Створюючи велику Російську імперію, московська еліта розуміла, що без великого минулого неможливо створити велику націю. Потрібно було прикрасити минуле, можливо навіть привласнити чуже.

 

Для цього московськими царями, починаючи з Івана ІV Грозного (1533-1584), було поставлено завдання присвоїти історію Київської Русі і створити офіційну міфологію Російської імперії. Найбільше в цьому напрямі зроблено царицею Катериною ІІ (1762-1796), яка не допускала думки про те, що в царському роду вона може бути серед рядової татаро-монгольської знаті.

 

Указом від 4 грудня 1783 року Катерина ІІ створила комісію в складі 10 видних істориків для «складання записок про стародавню історію, переважно Росії» під керівництвом самої Катерини ІІ і графа Шувалова. Комісія працювала 10 років. В 1792 році «материнська історія» побачила світ. В процесі роботи комісії були зібрані і переписані всі давні літописи, а оригінали – знищені. В результаті була повністю переписана в інтересах імперії історія держави Російської, не зберігши жодного оригіналу цих давніх літописів.

 

Так, історія Київської Русі безсоромно стала основою історії Російської імперії. Протягом століть, особливо з початком XVI ст., в голови людей втовкмачували і втовкмачують, що Російська держава і російський народ беруть початок від великого князівства Київського. Без сумніву, що це вигадка і фальсифікація на догоду Російській імперії. Адже відомо, що:

 

В час існування держави Київської Русі про Московську державу не було ні згадки. Відомо, що Московське князівство, як улус Золотої Орди, засноване ханом Менгу-Тімуром тільки в 1277 році.

 

Немає ніяких фактів про зв’язок Київської Русі з фінським етносом до ХІ ст. і пізніше Московського князівства з князівствами земель Київської Русі до XVI ст. В той час, як у 988 році відбулося Хрещення держави Київської Русі, фінські племена землі «Моксель» перебували в напівдикому стані.

 

Для того, щоб зберегти крадене і присвоїти т.зв. «великоросам» історію Київської Русі було потрібно в першу чергу задусити український народ, загнати його в жорстке рабство, відібрати від нього мову, культуру, власне ім’я або просто знищити. За найменше відхилення від офіціозу людей переслідували, садили в тюрми і табори, засилали в Сибір або просто фізично знищували.

 

Радянський період був найбільш жорстоким. За цей період Україна втратила більше 25 млн. своїх синів та дочок, що загинули в голодоморах – планомірному нищенні українців в ГУЛАГах, висилках і тюрмах.

 

Так «старший брат» в жорстоких «обіймах любові» тримав «молодшого брата».

 

Хто він є в історичному аспекті цей «старший брат»?

 

До кінця XV ст. не існувало російської держави, не було старшого брата – великороса і російського народу, а була тільки суздальська земля – земля Моксель, пізніше – Московське князівство і населена та земля була людьми, яких з кінця ХІІІ до початку XVIII століть називали московитами.

 

Народи землі Моксель

У ІХ-ХІІ століттях великий край від Тули й Рязані на північ і схід належав фінським племенам: мурома, меря, весь, мокша, чудь, мордва, марі та інші – все це народ «Моксель». Ці племена стали згодом основою великоросів.

 

Один із молодших синів київського князя Мономаха – Юрій Довгорукий – залишився без княжого стола, і йому довелось рухатись на вільні Залешанські землі. Він започаткував князювання Рюриковичів на землях «Моксель», очоливши Суздальське князівство у 1137 році. В нього від жінки місцевого племені народився син Андрій, якого назвали «Боголюбським». Народжений і вихований в лісовій глухомані в середовищі фінських племен князь Андрій розірвав всі зв’язки з батьківською дружиною і зі старими київськими звичаями. За короткий час (50-80 років) на кожне фінське поселення був посаджений князь із Рюриковичів, уродженець від мами мерянки, муромчанки, татарки… Так з’явилася фінська Суздальська земля, а згодом – фінсько-татарська Московія.

 

В 1169 році суздальці, після жорстокої битви, захопили і зруйнували Київ; прийшов варвар, що не відчував ніякого родинного зв’язку з цією землею.

 

Російський історик Ключевський В.О. заявив: «В особі Андрея «великорос» вперше виступив на історичну сцену». Такий родинний зв’язок Києва з Суздалем, а згодом з Московією.

 

Загарбання земель Моксель татаро-монголами. Виникнення Московії

В 1237 році на Суздальську землю прийшли татаро-монголи. Московія, як князівство, виникло 1277 року за наказом татаро-монгольського хана і було звичайним улусом Золотої Орди. Тобто, і саме місто Москва і Московське князівство-улус з’явилось не в часи Великого Київського князівства, не по велінню Київських князів, а в часи татаро-монголів, по велінню ханів Золотої Орди, на території, підвладній династії Чингізидів. Брехнею є те, що Москва заснована Юрієм Довгоруким в 1147 році. Це міф, який не має доказового підтвердження.

 

Не існувало ні Москви, ні Московського князівства до 1237-1240 років, тобто до часу приходу татаро-монголів на Суздальську землю.

 

Першим Московським князем став в 1277 році Даниїл (молодший син Олександра Невського, народився в 1261 році). Від нього пішла династія Московських князів і царів (Рюриковичів).

 

Олександр Ярославович, названий і прославлений російськими істориками як Невський у восьмилітньому віці – в 1238 році – був забраний ханом Батиєм в аманати (тобто в заложники), давши батькові – Ярославу Всеволодовичу, ярлик на князівство Володимирське. Пробувши в Орді у Батия з 1238 по 1252 роки, Олександр Невський засвоїв весь устрій і звичаї Золотої Орди. Він не брав участі в жодній серйозній битві. Всі перемоги Олександра Невського – жалюгідна брехня. Князь Олександр просто не міг брати участі в зіткненнях на Неві в 1240 році і на Чудському озері – в 1242 році, будучи ще дитиною.

 

Не зуміли татаро-монголи шаблею і силою підкорити великі гордині Київської Русі – Новгород та Псков. Ці слов’янські святині припідніс татарам «на тарілочці» Олександр Невський.

 

В історії великоросів немає князя, щоби так потрудився на Орду, як князь Олександр Невський. Він сприяв більш як 300-літньому рабству великоросів і перший наказав народу підкоритися Золотій Орді. Олександр Невський разом з батьком Ярославом Всеволодовичем без боротьби впав на коліна і поцілував, в знак покірності, чобіт великого золотоординського хана.

 

Будучи в абсолютно аналогічних умовах, не покорилися татаро-монголам литовці, поляки, угорці і чехи. Українці разом з литовцями завоювали незалежність від татаро-монгольського гноблення в боротьбі. Весною 1320 року литовський князь Гедимін взяв Овруч, Житомир… осадив Київ, Київ добровільно здався. Гедимін звільнив Київську Русь від ярма монголів. У 1362 році слов’янські полки українців і литовців розбили татаро-монголів на Синіх Водах.

 

Московські історики створили міф про Куликівську битву, в якій Московія перемогла Золоту Орду. Але це безсоромна брехня. Куликівська битва відбулась 8 вересня 1380 року і тривала всього 3-4 години. В цій битві Дмитрій Донський воював проти Мамая, який очолював одне із угрупувань в Золотій Орді. Дмитрій виступав за Золоту Орду, за збереження династійних порядків Золотої Орди, а не проти неї.

 

Всі московські князі чесно і віддано служили єдиній державі – Золотій Орді і навіть у помислах не мали жодного відокремлення.

 

Московська правляча еліта не могла і до сьогодні не може змиритися з тим фактом, що після звільнення Київської Русі від татар 1320 року Московія ще бл.200 років залишалась у складі Золотої Орди, платила данину і, як раніше (до Куликівської битви), величала в своїх храмах ханів, проголошувала молитви хану як своєму государю.

 

Московія лютою злобою ненавиділа Литву і Україну, які не схилили свої голови перед Золотою Ордою.

 

Весною 1502 року Кримський хан Менглі-Гірей розгромив Золоту Орду. Таким чином, Кримський хан Менглі-Гірей є дійсним визволителем Московії від Золотої Орди, а не Дмитрій Донський. Кримська орда з часів Івана ІІІ стала покровителькою Московії. В 1473 році Іван ІІІ на Біблії приніс присягу Кримським Гіреям і Московія стала васалом Кримської Орди і платила їй данину майже до 1700 року.

 

Вже давно назріла пора відмовитися від приховування факту походження Московського князівства в складі Золотої Орди як татарського улуса. Татаро-монголи дійсно стали «хресними батьками» московської державності. При хані Менгу-Тімура виникла Москва як поселення, зафіксоване в 1272 році при третьому татаро-монгольському подушному перепису, а перше Московське князівство, як зазначалося вище, з’явилося в складі Золотої Орди в 1277 році.

 

Чи мають московити слов’янське походження?

В російську історію панівною елітою допущено велику кількість брехні, щоб довести слов’янське походження Московії та московитів. Твердження про те, що Київ є «праматір’ю» трьох народів і держав – України, Білорусії і Росії – наскрізь брехливе. Ця брехня потрібна для підтвердження «правомірності» підкорення Москвою слов’янських народів – українського, білоруського, польського та ін.

 

Розглянемо питання, де взялися слов’яни на землі Моксель?До ХІІ ст. на землях Моксель проживали тільки фінські племена. Це підтверджують археологічні розкопки О.С. Уварова [Меряни та їхній побут за курганними розкопками, 1872 р. 215 с.] 7729 курганів у колишніх Московській, Володимирській, Ярославській, Костромській, Рязанській губерніях. Встановлено, що ті кургани належали виключно мирянському (фінському) етносу VІІ-ХІІ ст.ст., при цьому не виявлено жодного слов’янського поховання. В ХІІІ ст. на землі Моксель прийшли татаро-монголи. Виникає питання, навіщо слов’янам із теплого Придніпров’я переходити в холодні фінські краї?Такого не могло бути, щоби слов’яни йшли назустріч татаро-монгольській навалі. В подальших розкопках О.С. Уваров встановив, що у мерянській землі (майбутній Московії), у курганах ХІ-ХVІ ст.ст. не знайдено жодної київської монети під час розкопок ХІХ ст. На основі результатів розкопок О.С. Уварова, маємо повне право заявити: упродовж ІХ-ХVІ ст.ст. мерянська земля та її народ практично не мали господарських і торговельних зв’язків ні з Великим Київським, ні з Великим Литовським князівствами.

 

Настав час відкинути російську брехню про «слов’янське походження Московії і московитів». Бо московити походження фінського, а пізніше фінсько-татарського.

 

Антропологічні дослідження

Автор книги проводить аналіз результатів антропологічних (особливо краніологічних) досліджень, виконаних А.П. Богдановим [Матеріали для антропології курганного періоду в Московській губернії // Известия Общества любителей естествознания, состоящего при Императорском Московском Университете. – Москва, 1867 р.] і Ф.К. Вовком [Студії з української етнографії та антропології, - К.: Мистецтво, 1995 р.], які підтверджують відмінні особливості фінського і слов’янського етносів.

 

Антропологія – це «…наука про походження і еволюцію людини, формування людських рас і про нормальні варіації фізичної будови людини» (ВРЕ, т.2, с.107).А «краніологія» - це наука про будову черепа людини і тварини.

 

Згідно з ВМЕ (3-є вид.М. 1974-1988) і світовими стандартами людські черепи характеризуються трьома головними типами: доліхоцефалія, мезоцефалія, брахіцефалія – за т.зв. поздовжньо-широтним індексом черепа. Цей індекс обчислюється по формулі: [(поперечний діаметр : поздовжній діаметр)100].

 

Доліхоцефалія – довгоголовість; індекс коливається між 55-74,9.

 

Брахіцефалія – короткоголовість; характеризується індексом 81,0 і вище.

Мезоцефалія – проміжна між брахіцефалією і доліхоцефалією формами голови, що характеризується величиною головного показника від 76 до 80,9 у чоловіків і від 77 до 81,9 у жінок.

 

Знаменитим російським вченим ХІХ ст., професором А.П. Богдановим встановлено, що середній антропологічний показник в окремих повітах Московської губернії становив: 72,1 – Бронницький повіт, 75,0 – Коломенський повіт. Все це доліхоцефалія.

 

Середній антропологічний показник українського (слов’янського) етносу по місцях їхнього концентрованого проживання, згідно з дослідженнями професора Петербурзького Університету (1906-1918 років) Ф.К. Вовка становить: 82,1 – Волинські українці і 85,1 – Буковинські українці. Все це брахіцефалія.

 

Антропологічна наука повністю спростувала московські міфи про слов’янське походження московитів.

 

Весь український (слов’янський) народ належить винятково до брахіцефальної групи етносів. В той час, як московити, пізніше т.зв. великороси, належать до доліхоцефальної групи, тобто фінської групи етносів.

 

Так, антропологічна наука повністю викинула брехливу ідею про московське слов’янство.

 

Фінські племена землі «Моксель» були трудолюбивим та миролюбивим народом. Однак, з приходом на ці землі татаро-монголів (1237 рік) цей народ (пізніше московити, великороси), успадковуючи державний устрій і ментальність Золотої Орди, стає на шлях завойовництва і розбою.

 

Приналежність великоросів (росіян) до фінського етносу не дає їм права на зверхність перед іншими народами, на великоросійський шовінізм.

 

Загарбництво Московії

Маючи повну підтримку Золотої Орди, Московський улус (князівство) почав завойовування інших князівств. Так, перший князь московський Даниїл напав на свого сусіда князя Константина і забрав в нього Коломну. Син Даниїла Юрій в 1303 році напав на іншого сусіда, князя Можайського, взяв його в полон і захопив Можайські землі. Почалися безперервні завойовницькі війни під гаслом «збирання русских земель». Таким чином, «збирання земель» почалося вже при Даниїлі. Завдяки допомозі Золотої Орди Московія стає на шлях розбою і загарбництва. Так були захоплені Рязань, Твер, Торжок тощо. Згодом Суздальські князівства (земля Моксель) увійшли до складу Єдиної держави династії Чингізидів і повсюдно залучалися до завойовницьких походів Золотої Орди. Так, після 1238 року князі ростовсько-суздальської землі – землі Моксель, вперше рушили підкорювати Європу в складі татаро-монгольських військ. Це діяння їм сподобається і надалі стане нормою їхнього життя. Суздальські дружини в складі татаро-монгольських військ брали участь у військових завойовницьких походах на Литву – 1275 рік, Кавказ – 1270-1078 р.р., Угорщину, Польщу, Іран – 1281-1290 р.р., Азербайджан – 1335-1336 рр. та інших.

 

Православна церква суздальської землі, а пізніше Московії, ретельно служила єдиній татаро-монгольській державі. Вона була складовою частиною єдиної Імперії і ніколи не противилася цьому призначенню. Московська церква цементувала підвалини ординської держави. Князів, які намагалися бунтувати проти татар, найчастіше відлучали від церкви і проклинали.

 

Російська православна церква за всіх часів благословляла захоплення й поневолення інших народів і навіть обґрунтовувала його. З Візантії прийшло у Московію уявлення про те, що церква не може існувати без царства. Між Царством і Церквою мусить бути абсолютна єдність – «симфонія», тому загарбництво складало основу діяльності московської православної церкви. Московська церква освячувала будь-який союз лише б приєднати кусок землі до Московії.

 

Московський улус, опираючись на потужну силу Золотої Орди, творив страшні жорстокості для підкорення слов’ян. Підкорення святині слов’ян Новгорода почав ще Олександр Невський в 1257-1259 рр. В 1471 році жорстоко було вбито 12 тис. новгородців, 1700 полонені, було багато переселено в інші райони, проводилась насильна асиміляція. Робилося все, щоб знищити слов’янський дух Новгорода.

 

У жовтні 1477 року Іван ІІІ (1162-1505) знову повів московські раті на Новгород. Тоді Московія викрала з Новгорода славний Вічевий дзвін Новгородський і повісили його на дзвіниці Успенського собору в Москві. Іван ІІІ залишив княжий стіл своєму сину Василю ІІІ (1505-1533). Новий московський князь, як і всі його предки, почав із розбійницького походу на сусідів. На цей раз прийшла пора на Псков. Син почав, як і його батько з розбою: палив, різав, вбивав, вішав, піддавав жорстоким тортурам, грабував. В результаті була знищена культура древнього слов’янського міста Пскова, повністю розграбована скарбниця і церква.

 

Старовинна звичка Московії – бити, грабувати і знищувати слабих сусідів. У 1570 році Іваном ІV - Грозним (1533-1584) було знищено слов’янське плем’я кривичів (білорусів). Білоруський народ – намісники кривичів, радимичів, дреговичів. Тоді остаточно загинула стародавня шестисотлітня культура, остаточно загинуло стародавнє плем’я кривичів на Новгородській землі, здебільшого знищене, почасти забране в рабство у московські володіння, де зникло серед фіно-татарського етносу Московії.

 

Частина знатного слов’янського етносу кривичів збереглася. Білоруський народ має честь бути спадкоємцем кривичів, радимичів і дреговичів – споконвічних слов’янських племен.

 

У тому ж 1570 році Іван ІV здійснив похід на Новгород. Різня продовжувалась 5 тижнів. Знищували по 500-700 і навіть 1500 осіб в день, включаючи дітей, жінок і старших людей. Всього загинуло 60 тис. людей. Знищивши Новгородську культуру, московит від того не піднявся в своєму розвитку. Він ще на сотні років залишився диким, злобним і жорстоким. Він не перейняв звичаї, культуру і суспільний лад новгородців, він цурався цього, як ворожого і незрозумілого. Московит початку ХVІ ст., живучи серед дикунства і жорстокості, не мав потреби в освіті та демократії. Він, як і за всіх часів, розумів лише варварську силу й право сильного. Це властиве великоросові-державнику і сьогодні.

 

Загинув Псков, загинув Новгород. Загинула старовинна культура під жорстокими ударами татаро-фінського етносу Московії.

 

У 1552 році Іван ІV напав на Казань, маючи 150 тис. воїнів. Ще до цього у ХІV-ХV ст.ст. московити не менше семи раз намагалися завоювати Казанське ханство, де жили переважно булгари. Булгарський народ середнього Поволжжя – це не татари. Вони живуть на Волзі вже понад тисячу років. Тобто вони є народом більш давнім, ніж самі великороси і у своєму походженні не мають жодного стосунку до монголо-татар, які підкорили Суздальське князівство у ХІІІ ст. Лише в битві 1552 року казанці (булгари) втратили 70 тис. своїх синів і дочок. Великороси вирізали в Казані все чоловіче населення, як варвари.

 

Завоювання Казані поклало початок історичній безперервності великоросійських захоплень, освячених спершу російською церквою, а пізніше – ідеями комунізму.

 

У 1554 році Іван ІV-Грозний захопив Астраханське ханство. В цих війнах Іван ІV-Грозний погубив більше 1,5 млн. чоловік. Далі у ХVІІ-ХVІІІ ст.ст. почалися завоювання Уралу, Сибіру, Далекого Сходу, а далі України, Середньої Азії, Польщі, Фінляндії, Прибалтики і т.д.

 

За 525 років (з ХІV по ХХ ст.)Російська імперія і її посередниця Московія воювали 329 років.

 

Післямова

Починаючи зі стародавніх часів, на території нинішньої України жили споріднені слов’янські племена, які в процесі історичного розвитку утворили самобутній слов’янський народ – українців.

 

Великоросійський народ ніколи не мав родинного коріння з українським. Він утворений на базі фінських племен, які відтак змішалися з татаро-монгольським і булгарським етносами.

 

Москва і Московія є продуктом державної діяльності татаро-монгольської імперії й особистим надбанням хана Золотої Орди Менгу-Тимура. Саме за нього вперше з’явилася Москва як поселення, що зафіксовано 1272 роком, і Московське князівство – 1277 роком.

 

Про Московську державу не було ні згадки, в той час, як у центрі Європи існувала велика держава – Київська Русь. Немає жодних фактів про зв’язок Київської Русі з фінським етносом до ХІ ст. і пізніше Московського князівства з князівствами земель Київської Русі до ХVІ ст.

 

Московія у ХІІІ-ХVІ ст.ст., а пізніше російська і комуністична імперії, успадкувавши державний устрій і завойовницькі цілі імперії Чингисидів, стали на шлях агресивного завойовництва інших країн і народів.

 

Православна церква Суздальської землі, а пізніше Московії ретельно і чесно служила єдиній татаро-монгольській державі. Вона цементувала підвалини ординської держави. І тепер Московська православна церква підтримує російський тоталітаризм.

 

Мешканці Суздальських князівств, а пізніше Московії – це окремий відособлений самобутній народ, який не має нічого спільного зі слов’янськими народами: українцями, поляками тощо. Археологічні розкопки О.С. Уварова курганів у мерянській землі показали, що могили мерян ІХ-ХVІ ст. є виключно фінськими.

 

Мета, дух і закони державності Золотої Орди збереглись і при династії Романових – Леніних – Сталінах. Особливо великі старання з приводу «збирання земель» були в час більшовицького правління. Однак, імперія династії Романових рухнула в 1917 році, а більшовицька імперія, яка була по-суті відновленою імперією чингисидів, рухнула в 1991 році. Але загарбницьке життя Московської імперії продовжується – Чечня, Осетія, Абхазія, Грузія, Придністров’я … - продовжується гноблення і нищення сотень національних народів, висловлюються заклики до подальшого «збирання втрачених земель», особливо України.

 

До тих пір, поки московська влада, московська еліта, російська держава не принесуть покаяння, пробачення гнобленим народам – латишам, литовцям, естонцям, українцям, татарам, казахам, калмикам, чеченцям та ін. – відродження самого російського народу не відбудеться.

 

Однак, московські діячі відкидають думку про покаяння в принципі. Російська імперія продовжує іти шляхом гноблення народів, шляхом загарбництва.

 

Дух чингисидів ще живий.

 

Про автора книги

Володимир Броніславович Білінський народився 1936 року на Поділлі. У 1959 році закінчив факультет «Мости і тунелі» Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту. З 1959-1986 року жив і працював у Караганді, де пройшов шлях від майстра до начальника Главку. Під його керівництвом зведено мости в Караганді, Павлодарі, Кокчетаві, Джезкагані, Балхаші, Екібастузі та ін. містах. Був членом Колегії Держбуду Казахстану. У 1999 році повернувся в Україну. Проживає в Києві.

 

Видав книги: «Страна Моксель» (2002 рік); «Открытие Великоросии» (2004 рік); «Страна Моксель или открытие Великоросии» (2006 рік); «Країна Моксель або Московія» (2008 рік).

 

Друкувався в газетах: «Літературна Україна», «Українське слово», «Столиця», «Нація та держава».

 

Як же сталося, що інженер, людина практичної справи, яка побудувала в Казахстані сотні мостів раптом зацікавилася «історією держави Російської».

 

Спонукало до цього те, що авторові довелося добряче поїздити і чимало побачити, стикатися з відвертою і глибоко прихованою брехнею офіційної державної влади, приниженням і нищенням народів СРСР, повальним зросійщенням, шовінізмом, «старшебратством» та ін.

 

Законспектував

Дяківський Степан Іванович

К.т.н., Лауреат Державної Премії України в галузі науки і техніки

 

Програли битву? (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 23 квіт. 2019 р., 11:11 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 лип. 2019 р., 07:06 ]

 

Поразка П.Порошенка на виборах має в своїй основі кілька причин.

 

По-перше, навіть сконсолідована маса українців з високою національною свідомістю не була одностайною щодо оцінки діяльности президента. Не виключено, що навіть з цього середовища виборці голосували проти діючого президента. Але, ймовірно, це була мінімальна кількість виборців.

 

По-друге, найбільший відсоток противників перепадає на ту біомасу, яка через свою побутову свідомість перепускала найважливіше для себе — добробут, який, на жаль, неможливо встановити в умовах війни з Росією і слабким наповненням бюджету через корупцію в усіх ешелонах влади. Вимога біомаси — негайно підняти найнижчу заробітну плату і найнижчі пенсії. Зрозуміло, що відповідяльним за це є Прем’єр-міністр і вся структура Кабінету міністрів, яка займається економікою держави. Переадресування згаданих вимог на президента є популістським, примітивним розумінням обов'язків президента і Кабінету міністрів.

 

По-третє, діяльність п'ятої колони, в якій зосередилась російська меншість на всій території України (біля 8 млн. населення), в більшости негативно наставленої проти держави, вона перебуває під колосальним впливом російської антиукраїнської пропаганди.

 

По-четверта, помилки президента, на які він сам звертає увагу, але які не зміг уникнути з різних причин. Звісно, головну увагу П.Порошенко звертав на свої обов'язки, виконання яких вважав вкрай необхідними. Може, саме тому, що акцент був покладений саме на них, президент здобув всесвітнє визнання державника, якому немає рівних серед президентів України до нього.

 

Програна битва? Але, як відомо, президент має намір і надалі “бути в політиці” і відстоювати той шлях, на який вступила Україна — стати членом ЄС і увійти до НАТО, як колективної оборони в разі нападу на Україну. Це, справді, єдиний і виключний шлях, збочення з якого однозначно веде до російської окупації і перетворення України на російську колонію.

 

Це дуже добре усвідомлюють українці, які стоять на платформі незалежности, і байдуже біомасі, яка дбає лише за власний шлунок і власні кишені... Тут, між цими групами населення, лежить глибоке провалля. Але це не означає розколу України, оскільки біомаса живе на всій території України, а свідома частина населення, так чи інакше повсякденно контактуючи з цією частиною населення, намагається переконати, схилити їх в бік державности. Це довгий процес самоусвідомлення низів. Помилка усіх освітніх, пропагандистських, політичних структур полягала в тому, що вони майже або й зовсім не працювали над усвідомленням цього населення. Біомаса залишалася зі своїми інтересами та орієнтаціями, заглиблена виключно в свої проблеми.

 

*     *      *

З моменту програшу вже слід робити певні прогнози щодо загальної ситуації в державі, яка опинилася перед гострими загрозами аж до втрати незалежности. І цю думку годі відкинути навіть найбільш оптимістично настроєним громадянам.

 

Особа новообраного президента викликає ряд думок, які тут будуть викладені для обговорення, яке, на мій погляд, слід виносити на широку громадськість і таким способом уникнути непередбаченого, бути готовим для відповіді.

 

У виборчому процесі, як відомо, претендент Зеленський уникав прямих зустрічей і навіть після зустрічі на “Олімпійському” стадіоні не з'явився на прямій дискусії в ТБ, що означало порушення закону. Іншими словами, виборець дуже мало був ознайомлений з майбутнім переможцем, тим більше дотеперішні його висловлювання викликали категоричну його неприйнятність. Йдеться, про зневажливі вислови Зеленського з приводу мови, релігії і віри та національности української, в образі України, яку називав непристойно і вкрай аморально. В сумі це викликало справедливе обурення. Як не дивно, на стадіоні він назвав терористів “повстанцями”, тим самим дуже переконливо показав, що він у повній залежности від російської пропаганди.

 

Під час дуже короткої зустрічі з журналістами, в день виборів, Зеленський зробив спроби змінити свою фразеологію в бік справедливих зауважень з боку національно-патріотичних сил держави, коли журналісти почули, що він згідний розвивати мінські угоди щодо припинення війни і згідний на норманський варіант переговорів. Але ні слова ми не почули про проєкт контролю на окупованій території сил ООН, про дальший шлях, визначений попередником, до ЄС і НАТО. Саме це викликає тривогу з приводу ймовірної зміни шляху...

 

Національно свідоме громадянство не позбавлене тривоги з приводу можливого загальмування чи припинення процесу національного відродження, насамперед зв'язаного з всебічним розвитком української мови як єдиної державної мови, коли опозиційна проросійська структура в особі опозиції в парламенті постійно прагнула в цій ділянці докорінної зміни і введення другої державної мови. Україна на такі уступки в ніякому разі не може йти, бо це означало б, що держава нібито “двокорінна”, що насправді не відповідає дійсности. На території України головну масу населення становлять українці, і саме це дає підстави називати державу Україна. Ідея “малоросійства”, роздроблення етнічної території на “республіки”, проголошених терористами, розраховане на розчленування держави і її остаточне припинення існування.

 

Як поведеться новообраний президент, покаже найближче майбутнє. Але вже після 100-денного управління державою президент змушений звітувати про успіхи, яких він домігся. В умовах економічної ситуації в Україні озвучення боротьби з бідністю є всього на всього “бляшані обіцянки”, які на вітрі видають звуки і блистять на сонці, але не означають справжніх змін.

 

Суспільство абсолютно не поінформоване про майбутні ключові призначення президента, і саме вони дадуть змогу оцінити ці зміни і передбачити напрямок, в якому буде рухатися держава. Кожна особа, призначена президентом на відповідний пост, потрапляє під пильне спостереження громадянського суспільства, що вимагає повної відкритости і однозначного розуміння заявленого в слові і здійсненого насправді. В цій ситуації подвійна гра неможлива.

 

З'явилася інформація, що нібито новий президент закличе в Україну Ревачі, румунського прокурора, яка пересадила в тюрму всю румунську корупцію серед вищого чиновництва. Якщо вона прийде в Україну, можна сподіватися такого ж чину, це, справді, було б непогано.     

 

Нарешті, ще одне, власне, зв'язане з судочинством. Ще під час виборчого процесу Коломойський звернувся з вимогою повернути Приватбанк. Наразі опонентом повернення є саме управління банку, в той час коли суд повідомив про неправове проведення націоналізації банку. В цьому процесі українську сторону підтримав МВФ. Чи не роблять скороспішних висновків українські судові органи, передбачаючи прихід нового президента і таким способом вже “стеляться” під нього, явно демонструючи свою юридичну неспроможність. В цьому ж плані є судове рішення про повернення капіталу синові Януковича... Розпочату П.Порошенком реформу судових органів доведеться продовжити і завершити Зеленським при наявности недостатньої кількости юридичних спеціялістів.

 

*     *     *

Перемога Зеленського напрошується на паралель з обранням Януковича президентом. Історія драматична і трагічна. Але в цьому паралель закінчується. Зеленський переміг державника, який чимало зусиль приклав на вихід із руїни, яку залишив після себе Янукович. Цього не слід забувати, коли зустрінемось з новими проблемами, які необхідно вирішувати якнайшвидше.

 

ЗМІ повідомляють, що вибори об'єднали Україну. Це “об'єднання” віртуальне, бо фактично голосували за Зеленського різні групи населення і з різними своїми “уставами” щодо Порошенка і Зеленського.

 

Не віднімеш у Порошенка фактора державности і у Зеленського — фактора обновлення.

 

Проте недобрим є наявність не об'єднання, а розходження двох факторів. Адже фактор державности в устах Зеленського майже не прозвучав або заявлений дуже приглушено, не озвучений на повну потужність. Виборець Зеленського досі не отримав відповіді, в якій державі ми житимемо... Це насторожує, змушує замислитись і “самоорганізуватися” громадянському суспільству на випадок певних дій. Зеленський ніби забув, що він став президентом громадянського суспільства. Отже, чекай його виклику (ці виклики вже є!) і будь готовий відповісти на них. Наразі існує ситуація, коли точка “не повернення” ще не перейдена, як виклик для “прощупування” перших і наступних кроків. Цієї “точки” не пройшов і Зеленський.

 

Громадянське суспільство свідоме, що тривання “не перейденої точки” не є безконечним. Пригадаймо, як ця ж таки точка привела Януковича до втечі і викликала зрив усього суспільства на зміни.

 

“Не перейдена точка” є своєрідним попередженням Зеленському не повторити помилок одного з президентів, який повністю пішов під чобіт Путіна. Проте серед виборців Зеленського є немала частина виборців саме такої орієнтації, що засвідчує заява Медведчука про підтримку Зеленського. “Митний союз” для громадянського суспільства вже канув у минуле, але він є в умах усіх, хто хоче саме в цьому, московському напрямку рухатись...

 

Саме тут закладена вибухова сила протистояння між “за” і “проти”, навіть тоді, коли Зеленський нібито озвучив небажання співпрацювати з Медведчуком... Тобто протилежні сили: “за” (московський напрямок) і “проти” (виборці і Порошенка, і Зеленського) будуть протистояти всю каденцію нового президента до моменту вступу в ЄС і НАТО, якщо він відбудеться...

 

Не виключено, що буде включена пропаганда “безблоковости” (що, до речі, звучала і під час виборчого процесу з боку групи Зе), конституційних змін саме в цей бік. І, певна річ, мусить бути озвучена позиція влади в особі нового президента.

 

Ще до переобрання Верховна Рада зобов'язана прийняти закон про мову. Не менш важливий закон про зняття недоторканости депутатів. Та частина депутатів, яка не підтримує цього закону, власне й “грішна” корупційними махінаціями; пройти їй під час наступних виборів до парламенту фактично буде неможливо.

 

Заява про “нові обличчя”,орієнтація на омолодження парламенту, все ж таки, мала б конкретизуватися вагомими застереженнями: потрібні не просто молоді, а знаючі і досвідчені політики, юристи високої кваліфікації і чесні, патріотично настроєні, які служитимуть народові, а не власному збагаченню. Оновлення парламенту потрібне, але воно мусить стати продумане досвідченим інтелектом, щоб не потрапити у пастку, розставлену власними руками.

 

Як кажуть в народі: “Поживемо – побачимо”...

 

Львів, 22 квітня 2019

1-10 of 508

Comments