Рубрики‎ > ‎

Політика


Єврейський докір полякам за «Волинську різанину». (Автор: Майданюк Валерій)

опубліковано Степан Гринчишин   [ оновлено ]

 Поки польські шовіністи, повівшись на кремлівську провокацію, вирішили через 70 років назвати геноцидом відплатні акції українців проти засилля поляків на Волині у 1943 році, на поверхню випливає злочин, який полякам ще довго не змити перед світовою спільнотою.

 

 

Історична провина поляків

Йдеться про масове вбивство євреїв поляками у селі Єдвабне у Польщі під час Другої світової війни, в липні 1941 р. Довгий час офіційна пропаганда називала винуватців погрому німців, в зоні контролю яких перебувало Єдвабне, проте тепер стало відомо, що основну масу погромників складали поляки, які проживали в навколишніх районах. До війни у Єдвабному мешкало 1600 євреїв, що становило більше половини його населення.

 

В червні 1941 року в містечко увійшли німецькі війська, а 25 червня місцеві поляки з мовчазної згоди німців розпочали масові єврейські погроми, звинувачуючи нещасних євреїв у співпраці з НКВД.

 

Поляки вбивали своїх нещодавніх сусідів сокирами, протикали вилами, вирізали їм язики, виколювали очі, топили в ставку, рубали голови. Вбивали жінок, малолітніх дітей, старців, без огляду на благання та моління.

 

Місцевий польський ксьондз відмовився зупинити кровопролиття, називаючи всіх євреїв комуністами.

 

Після скоєного, гітлерівці, слідуючи своїй расовій політиці очищення східних теренів від євреїв, віддали наказ знищити тих євреїв, що ще залишилися живими. Але виконали наказ не німецькі військові, а місцеві поляки, які зігнали євреїв на центральну площу, а потім повели їх у сарай на околиці містечка, куди покидали тіла закатованих жертв. Там спалили їх разом - живих і мертвих.

 

Погром у Єдвабне не був єдиним випадком знищення євреїв руками поляків.

 

Подібних випадків траплялося дуже багато по всій Польщі, в якій антисемітизм був традиційно вкоріненим ментальним явищем. Ізраїльські історики засвідчують часті випадки, коли вимучені євреї, яким пощастило пережити концтабори, поверталися до своїх домівок у Польщі і знаходили їх розграбованими польськими сусідами, які зустрічали їх з неприхованою ненавистю та криками: «чому ви досі живі?!».

 

До 2000 року вважалося, що масове вбивство у Єдвабному було здійснене німцями. Однак у 2001 р. американський історик Ян Томаш Ґросс опублікував книгу «Neighbors: The Destruction of the Jewish community in Jedwabne», в якій довів, що погром було вчинено місцевими поляками без німецької участі.

 

Звісно ж, польські націоналістичні кола намагалися заглушити неприємну правду про історичні злочини власного народу, та ще й такі, як фактична участь поляків у Голокості - геноциді євреїв. Яна Ґросса звинувачували і в упередженості, і ставили під сумнів кількість вбитих євреїв, і наголошували на тому, що саме німці ініціювали погром. Популярними відмовками також стали звинувачення нещасних єврейських жертв у співпраці з НКВД та нібито участі у виселені поляків до Сибіру.

 

Однак тверезомислячі представники польської інтелігенції, які чудово усвідомлювали історичну вину співвітчизників, покаялися у історичному злочині свого народу. У липні 2001 року Президент Александр Кваснєвський та польська католицька церква офіційно попросили вибачення у єврейського народу за вчинений злочин.

 

Однак, далеко не всі поляки вважають своїх предків винними геноциді євреїв, зокрема у Єдвабному, а навпаки - переконані у святості та непогрішності поляків. Для таких лише українці чи німці винні у злочинах, а навіть, якщо десь поляки й убивали євреїв, то винними у цьому були самі євреї.

 

«Польща подібна до Ісуса»

Для таких польських шовіністів Друга Річ Посполита у 1920-30-ті роки порівнювалася не з ким іншим, як з Ісусом Христом. Адже за їх твердженням, Польща була розіп’ятою між трьома імперіями, подібно до Христа, розіп’ятого на хресті.

 

В 1930-ті роки польські шовіністи з трибуни парламенту риторично запитували: чому Польща, яка стільки страждала, не має колоній в Азії та Африці, як і належить європейській імперії?

 

Саме через таку державну політику Польщі Гітлер отримав привід для вторгнення задля захисту німецького населення у Польщі. Показово, що Польща тоді виявилася жертвою німецької та радянської агресії, хоча за внутрішнім змістом мало відрізнялася від своїх тоталітарних сусідів.

 

В 1930-ті роки Польща була авторитарною шовіністичною диктатурою, яка пригноблювала українців, німців, євреїв, порушувала права людини, морила людей у концтаборах та здійснювала жорстокі пацифікації мирного населення. А польські військові формування під час Другої світової війни за жорстокістю не поступалися катам з НКВД та СС.

 

Так чи інакше, очевидним є факт добровільної участі і навіть ініціативи поляків у геноциді єврейського населення в часи Другої світової війни. Адже, як свідчать історичні факти, нацисти коїли свої злочини не одні, а у цьому їм вагому допомогу надавали польські колабораціоністи.

 

Поляків було непропорційно багато і у німецьких поліцейських частинах, і в охоронні німецьких тюрем та концтаборів, і серед зондер-команд, які полювали на євреїв, і серед есесівців.

 

Як свідчать сучасники, більшість вояків дивізії СС «Вікінг» розмовляли польською.

 

Всі ці обставини можуть навіть поставити на часі справедливі вимоги Ізраїлю щодо грошових компенсацій Польською державою кривд, знущань та геноциду заподіяного мирному єврейському населенню від рук поляків.

 

Адже не може демократична європейська держава, член Євросоюзу надалі замовчувати власні національні злочини, не покаявшись і не заплативши за них.

 

То ж якщо польські шовіністи і надалі намагатимуться шукати винних у вигаданих через 70 років після війни «геноцидах» і роздмухувати антиукраїнську істерію щодо подій на Волині у 1943 році, поляки невдовзі можуть самі можуть опинитися у ролі підсудних і розділити разом з нацистами історичну відповідальність за Голокост євреїв.

 

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголос»

 

Польща: забутий союзник Третього Рейху. (Автор: Майданюк Валерій)

опубліковано Степан Гринчишин   [ оновлено ]

 

Одіозний польський закон про кримінальне покарання за інформацію щодо причетності поляків до нацистських злочинів покликаний не лише сфальшувати історію, але є спробою цинічно заборонити згадувати довоєнну співпрацю Другої речі Посполитої з Гітлером та їх спільну окупацію демократичної країни.

  

 

Як Польща допомогла Гітлеру

Прийнятий польським Сенатом скандальний закон про Інститут національної пам'яті, який, зокрема, передбачає кримінальне покарання за поширення інформації про участь поляків у злочинах Третього рейху, за приписування польському народові нацистських злочинів та забороняє «бандерівську ідеологію». А польський прем'єр Т. Моравецький пояснив, що мета закону – винятково боротьба з брехнею та збереження доброго обличчя Польщі, яка «була першою жертвою Третього Рейху».

 

Така гучна заява і досить дивна потреба країни, яка демонструє себе жертвою нацизму, через 80 років після війни карати й забороняти говорити про співпрацю Польщі та Третього Рейху, викликає чимало запитань та змушує уважніше подивитися на відносини цих країн.

 

Якщо ви жертви, то будь-які звинувачення у співпраці з нацизмом й так виглядатимуть абсурдними. Навіщо ж тоді потрібен закон та кримінальні переслідування незгодних ще й з порушенням свободи слова? Відповідь криється у подіях, які призвели до початку Другої світової, і роль Варшави у цих подіях була далекою від ролі жертви нацизму.

 

Не було б розчленування Чехословаччини – не почалася б Друга світова. Але у Гітлера з'явилися спільники – Польща та Угорщина

 

Український дослідник Іван Гоменюк у ґрунтовній монографії «Провісники Другої світової. Прикордонні конфлікти в Центрально-Східній Європі» детально описує участь Польщі у розчленуванні та окупації Чехословаччини після Мюнхенської угоди 1938 року. Це неприємна сторінка історії Польщі, коли вона виступила союзницею та спільницею Гітлера у окупації його першої країни-жертви.

 

Історики переконані, що Мюнхенська угода дала початок Другій світовій війні й вселила в Гітлера впевненість у подальших завоюваннях. Хоча гітлерівські генерали, зокрема шеф Абверу В. Канаріс, так боялися міжнародної реакції внаслідок цієї авантюри, що планували повалення фюрера в пік німецько-чехословацької кризи.

 

Не було б розчленування Чехословаччини – не почалася б Друга світова. Але у Гітлера з'явилися спільники – Польща та Угорщина, які, спокусившись чужими землями, взяли участь у розшматуванні демократичної Чехословаччини, допомогли Гітлеру стати на шлях агресії. Це створило видимість демократії, права націй на самовизначення й переконало світову спільноту: якщо до Чехословаччини аж три європейські країни висувають претензії, значить, з цією країною щось не так, й було б допустимим її розділити.

 

Гітлер дав «високу оцінку політиці Польщі»

У пік німецько-чехословацької кризи, коли Гітлер, погрожуючи Чехословаччині війною, вимагав віддати Німеччині Судетську область, 23 лютого 1938 року до Варшави прибув Герман Герінг з метою погоджувати з Польщею подальшу агресію щодо Чехословаччини. Польща дала своїм дипломатам у Празі вказівку активізувати контакти з судетськими німцями для дестабілізації ЧСР.

 

20 вересня 1938 р. польський посол в Берліні Ю. Липський повідомив А.Гітлеру про концентрацію значних польських військ біля ЧСР і про бажання польського уряду повністю ліквідувати Чехословаччину як незалежну державу

 

Ще травні уряд Польщі зосередив на чехословацькому кордоні три дивізії та одну прикордонну бригаду. З весни 1938 р. польські Генштаб та МЗС почали готувати «повстання польського населення» в ЧСР. На польській території створили диверсійні підрозділи та нелегальні підривні центричисельністю 1700 бойовиків. Польському населенню ЧСР відводилася участь збройного повстання, яке через кілька днів мало отримати допомогу з вторгненням польської армії.

 

20 вересня 1938 р. польський посол в Берліні Ю. Липський повідомив А. Гітлеру про концентрацію значних польських військ біля ЧСР і про бажання польського уряду повністю ліквідувати Чехословаччину як незалежну державу, оскільки Варшава розглядає Чехословаччину як штучне утворення... не пов'язане з реальними потребами й здоровим правом народів Центральної Європи».

 

Тоді польський посол заявив Гітлеру: його країна для своїх вимог не зупиниться перед застосуванням сили щодо ЧСР. Гітлер повністю підтримав такі заяви «союзника».

 

Через кілька днів Варшава денонсувала польсько-чехословацький договір про нацменшини й пред'явила Празі ультиматум щодо передачі Польщі чеських земель з польським населенням, зокрема Тешинської Сілезії. Водночас проурядові польські медіа розпочали інформаційну пропаганду й підготовку польського обивателя до виправдання агресії Польщі щодо ЧСР та нагнітали античеську істерію. Водночас почала поширюватися інформація про прикордонні «чехословацькі напади» на поляків.

 

21 вересня маршал Ридз-Смігли сформував проти ЧСР оперативну групу військ «Сілезія» чисельністю 36 тисяч осіб з сотнею танків та 103 літаками. План польського вторгнення передбачав удари за трьома напрямками.

 

У вересні групи польських «добровольців» проникли в ЧСР і розпочали терор у Тешинській Сілезії: нападали на військові і державні об'єкти, склади зброї, транспортні сполучення, громили поліцейські дільниці, школи (!), підривали вибухові засоби в кінотеатрах, закидали гранатами будинки з прикордонниками.

 

27 вересня 1938 року, ще до Мюнхенської змови, Польща висунула ЧСР повторний ультиматум щодо передачі Тешинської Сілезії. Міністр МЗС Польщі Ю. Бек повідомив Герінгу, що Польща має значні збройні сили готові до дій і просить заздалегідь проінформувати про початок воєнної агресії проти Чехословаччини.

 

Німецький міністр МЗС Й. Ріббентроп повідомляв, що Гітлер дав «високу оцінку політиці Польщі, що є вірною гарантією хороших відносин з Рейхом»

 

У зверненні до чехословацького посла міністр Ю.Бек писав, що «Варшава більше не може вірити чеському уряду, тому нормалізація відносин між країнами може відбутися тільки за у мов територіальних поступок на користь Польщі, а саме Тешинської та Фріштатської областей в десятиденний термін. І зазначив, що для «захисту інтересів і честі нашої держави, польський уряд не зупиниться перед найбільшим ризиком. У разі відмови або відсутності відповіді, Варшава вважатиме чехословацький уряд єдиним відповідальним за «наслідки»(!).

 

Німецький міністр МЗС Й. Ріббентроп повідомляв, що Гітлер дав «високу оцінку політиці Польщі, що є вірною гарантією хороших відносин з Рейхом» і наголосив, що Німеччина допоможе Польщі у випадку агресії з боку СРСР.

 

Врешті, під тиском так званих «західних союзників» – Британії, Франції та сусідніх Польщі, Німеччини та Угорщини, демократична Чехословацька республіка була змушена погодитися на передачу своїх територій сусідам заради миру в Європі.

 

За анексію частини Чехословаччини у союзі з Гітлером польський міністр Ю. Бек був нагороджений почесним орденом Білого Орла (які герої у Польщі) й отримав звання почесного доктора Львівського університету. Може, й досі це звання рахується в архівах Франкового університету.

 

А Польща отримала багаті вугільні та коксові шахти, металургійні підприємства, які виготовляли 47% усієї польської сталі. У окупованій поляками Тешинській Сілезії тоді проживало: 156 тисяч чехів і 77 тисяч поляків. Одразу ж було закрито всі чеські школи й обмежено німецькі, всюди запроваджено польську мову.

 

Однак не встигли Польща в союзі з Гітлером розірвати Чехословаччину, як Варшава висунула територіальні претензії до ще однієї європейської нації та держави – новоутвореної Словаччини.

 

Вже наступного місяця, 25 жовтня, польський консул у Братиславі вимагав віддати Польщі регіони Спиш і Ораву на півночі Словаччини, прагнучи розділити цю країну з Угорщиною.

 

А 25 листопада польські війська за підтримки артилерії і бронетехніки перетнули словацький кордон і вступила в кровопролитні бої з чехословацькими військами. Результатом польської агресії стало захоплення північних Спиш і Орави. Все словацьке переслідувалося, а за відмову посилати дітей у польські школи заарештували 60 місцевих жителів.

 

Ціна дружби орла та свастики

«Участь Польщі у союзі з Гітлером у розчленуванні Чехословаччини, на думку поляків, мало продемонструвати силу Польщі й статус великої держави, але засліплені імперськими амбіціями поляки втратили природного союзника проти Німеччини і послабили південний фланг», – зазначає І. Гоменюк.

 

Саме з окупованої території ЧСР Гітлер менш ніж через рік після спільної розправи над жертвою напав на свого недавнього союзника – і Польща стала наступною жертвою «партнера».

 

А висунення ультиматуму Чехословаччині, приєднання Тешинської Сілезії було розцінено світовою спільнотою як доказ координації політики Польщі і Третього Рейху. Не в останню чергу через те Захід потім не поспішав допомагати Польщі після німецького нападу.

 

Черчіллю дуже пощастило, що він не дожив до наших днів, а то дістав би прочухана від польського Інституту національної пам'яті за «брехливі, всупереч фактам, публічні звинувачення польського народу і польської держави в співучасті з Третім рейхом у нацистських злочинах»

 

Вінстон Черчілль тоді про ці події писав так: «Героїчні риси характеру польського народу не повинні змушувати нас закривати очі на його нерозсудливість і невдячність, які протягом століть завдавали йому незмірних страждань...

 

Тепер, у 1938 році, через таке незначне питання як Тешин, поляки порвали з усіма своїми друзями у Франції, в Англії та США, які повернули їх до єдиного національного життя...

 

Ми побачили, як зараз, поки на них падав відблиск могутності Німеччини, вони поспішили захопити свою частку під час розграбування й розорення Чехословачини».

 

Черчіллю дуже пощастило, що він не дожив до наших днів, а то дістав би прочухана від польського Інституту національної пам'яті за «брехливі, всупереч фактам, публічні звинувачення польського народу і польської держави в співучасті з Третім рейхом у нацистських злочинах».

 

Історію Другою світової війни сьогодні прийнято трактувати в межах чорно-білої концепції: злий Гітлер напав на безневинну Польщу. Але з цієї концепції випадає безліч незручних фактів спільного злочину двох агресорів менш ніж за рік до Другої світової.

 

Історія початкового етапу війни, якщо її перенести на побутовий рівень, більше схожа на дружбу двох грабіжників, які разом пішли грабувати квартиру. А потім пересварилися й один убив іншого. Точно так само було між Польщею та Німеччиною у 1938-1939 рр., а пізніше й між Рейхом та СРСР.

 

Польські радикали, які прийшли до влади в Варшаві, сьогодні хочуть закрити рота всім, хто наважиться сказати правду про історію народів Європи. Змусити замокнути чехів, словаків, євреїв, литовців, білорусів та українців, які у ХХ столітті стільки настраждалися від польського націоналізму та репресивного апарату, що не збираються вірити у «святість та непогрішимість» поляків особливо у відносинах з Німеччиною напередодні Другої світової.

 

Тим більше, що історія світу могла б піти іншим шляхом, якби не було свого часу дружби орла та свастики.

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»

 

ДО ВОЛОДИМИРА СОЛОУХІНА. (Автор: Калинець Ірина)

опубліковано 13 лют. 2018 р., 08:58 Степан Гринчишин   [ оновлено 13 лют. 2018 р., 08:59 ]

 

із книги "Це моя Церква"

4 травня 1990 року

ДО ВОЛОДИМИРА СОЛОУХІНА

(неповний чорновик листа – упорядник)

 

Если бы не то, что Ваше, уже, возможно, и позабытое Вами письмо господину Солженицыну, подобно кругам на воде, и далее распространяется по необъятным просторам СССР, вызывая не только недоумение, но, к сожалению, и нездоровые настроения, сродни настроениям средневековой черни, жаждущей узреть казнь, т.е. – найти виновного во всех бедах нынешнего века, эдакого жертвенного козла отпущения, я бы не писала Вам.

 

К тому же приходится поневоле верить Е. Лосото, выступившей на страницах «Комсомольской правды» об антисемитских настроениях в обществе «Память». Я уверена, что большинство поднятых «Памятью» – этим в основном положительным объединением – проблем крайне важны, действительно патриотичны и гуманны, но антиеврейские настроения в какой-то мере, видимо, присущи некоторым членам «Памяти» – и вина в этом и Ваша.

 

Ваше письмо Солженицыну глубоко эмоционально, написано в порыве страсти и уже потому необъективно. естественно, что писателю Вашего уровня и таланта эмоциональность необходима, но эмоциональность продуманная, не фанатичная. Но, прозрев свою любовь к Родине, к своему народу, Вы очутились в роли неофита, осознавшего себя национально – и нахлынувшая буря чувств увлекла Вас, увлекла страстно, безудержно. А в порыве первой вспышки страсти объект любви всегда идеализируется, изъяны же не видны. Неконтролируемая разумом, такая любовь может привести к горьким последствиям, ибо настоящая та, которая не смотрит сквозь розовые очки, а стремится к очищению.

 

И настоящий писатель – учитель народа и нации – тот, кто взвешивает своя любовь на весах рассудка, не поддаваясь лжепатриотическим эмоциям. Среди великих писателей мира Вы не найдете, пожалуй, ни одного, кто закрывал бы глаза на пороки родного народа, не стремился правдивым словом очистить его от изъянов и скверны, поддавшись искушению свалить вину за все беды только на других. И позволю себе напомнить Вам Т. Шевченко «Послание мертвым и живым...», обличительные стихи и статьи Ивана Франко и др. От Вашей же идеализации всех русских недалеко к ненависти к любому инородцу, а в результате – к теории надчеловека, эдакого русского иберменш.

 

Вы строите удивительно парадоксальный силлогизм: вот – злодеи, они – евреи, следовательно, евреи – злодеи. Но ведь гениального Менделеева, еврея по происхождению, Вы не назовете злодеем, ибо он русский ученый, как пишут все энциклопедии и учебники и пишут правильно. Если же верить Вам, что все евреи по происхождению издавна преследовали тайную цель уничтожения России, руководясь своей порочной идеологией, то такую же цель должен был преследовать и Менделеев и каждый русский ученый еврейского происхождения (а таких, как Вы знаете, было немало в России). Да, Менделеев и многие другие ученые положили свою жизнь на олтарь России, следовательно, стали русскими по духу. но можно ли отделять делавших добро представителей еврейского происхождения от их единокровцев, делавших зло? Не будет ли это первой ступенью шовинизма? Ибо, что такое зло? То, что евреи рынули в революцию? То, что стали ее глашатаями, вследствие чего заняли основные посты? Если революция зло, то евреи делали зло. Но так ли это? Вряд ли Вы будете сейчас отрицать идеалы революции – это Вам невыгодно. Но начинать надо с царства идей, воевать – с идеями сложными, а не со смертными людьми, принявшими зло за добро. Идеалом Менделеева была наука – и он посвятил ей жизнь, полный уверенности в собственной правоте. И потому оказался на высоте.

 

Идеалом множества евреев стала революция – и они посвятили ей жизнь, тоже уверенные в собственной правоте. Но при проверке жизнью не все идеалы революции оказались идеальными. И за это надо осуждать евреев? Увы, а если бы вдруг оказалось, что вся система Менделеева ложная, что долгие десятилетия наука шла по ложному пути, коверкая наше представление о мире и истине, неужто кто-нибудь обвинил бы Менделеева в умышленности, в надувательстве, как чертах, характерных евреям?

 

Никто не ищет в Птоломее, чья  схема царствовала долгие века, еврейской крови, дабы обвинить наивного мыслителя в умышленном извращении истины. Однако толерантность к новым идеям давалась человечеству нелегко – что ж, такова жизнь.

 

Дабы у Вас не возникла мысль, что пишет Вам еврейка или же прозелитка, обиженная на Ваши мысли, я вынуждена уточнить: я украинка с деда-прадеда по материнской и отцовской линии, так же страстно любящая свою Украину, как и Вы Россию, но в отличие от Вас заслужившая за свою любовь к Родине девятилетний срок наказания с 1972 по 1981 гг.: шесть лет лагерей строгого режима в Мордовии и три года ссылки (в Забайкалье) по ст. 62 УК УССР (равняется ст. 70 УК РСФСР). И ще одно отличие: свою любовь к родному народу я не подменяла ненавистью к другим, ибо не народы виновны, а царствующие идеи, которые подобно дурману обволакивают умы, в первую очередь, представителей власти. В упомянутые годы все лагерные начальники, за исключением нескольких мордвинов, были русскими. и ни одного еврея – евреи в эти годы находились за колючей проволокой рядом с украинскими, армянскими, литовскими, русскими и др. диссидентами.

 

Вас там не было – Вы в это время издавали книги, хорошие книги, но по существу далекие от наболевших вопросов жизни русского народа, его прав – и уже это свидетельствует о Вашем позднем прозрении, объясняет Ваше жесткое неофитство. Я не обвиняю Вас в том, что Вы не сумели разделить судьбу хотя бы Шемякина или Дудинцева, не печатающихся долгие годы – каждому свое. Я просто констатирую факт Вашего позднего прозрения и потому весьма каламбурного, некритичного по существу.

 

Итак, почти все начальники и офицеры в лагере были русскими. Медчасть в Барашевской политзоне возглавляла русская егорова, прозванная заключенными ельзой Кох за свое исключительно циничное и жестокое отношение к больным. А самым достойным врачем-специалистом, высоко ценимым не только заключенными, но и лагерным начальством, был заключенный якобы за взятки, а фактически за стремление выехать в Израиль, еврей Шурер – уролог-хирург.

 

Рядом со мной в лагере находилась еврейка Сильва Залмансон – вместе мы делили лагерные будни и скудный лагерный паек, держали голодовки протеста против дискриминации и украинцев, и русских, и евреев…

 

Если бы мне пришлось писать роман о лагерной жизни, я не могла бы не помянуть этих фактов – и лечившего меня Шурера, и моих ближайших подруг – Сильву Залмансон, русских Галю Силивончик, Натану Лаврентьеву, украинку Стефу Шабатуру.

 

И, возможно, уже не Вы, а другой какой-нибудь прозревший неофит «солоухин» обвинил бы меня в прозелитстве, ведь факт остается фактом – поразительное большинство лагерных сатрапов, как мы их называли, были русскими по происхождению, ненавидящими всех и вся, пользующимися данной им мелкой властью для удовлетворения своего низменного себялюбия и жестокости.

 

Но ладно, не будем сгущать краски – Вы стремитесь найти всемирного обидчика в глубокой боли за свой народ и находите евреев. И как пример приводите еврейскую религию, которая учит, что не-еврей – хуже собаки, что им необходимо всячески обманывать гоев, не-евреев, что дети не-евреев не могут быть даже сравнены с незаконнорожденными или идиотами еврейского происхождения, что евреи – избранный народ.

 

Вы ни на минуту не задумались, что все эти выхваченные и недостойно дополненные Вами фразы (напр. о идиотах) с истории еврейского народа и даже с непризнанного евреями евангелия, и якобы возведены в правила для евреев, фактически характерны для любого народа, в том числе и русского.

 

Не так давно Россия именовала себя «Священной», ее народ – избранным Богом, а Москва – третьим Римом. И ныне любой русский и нерусский школьник должен знать, что русский язык – самый лучший в мире, самый богатый, самый-самый...  

 

Что Россия – родина мирового пролетариата, что русский народ – старший брат даже древнейшим народам на Земле (напр. армянам и таджикам) и т.п.

 

Но могут ли быть языки «самые» и «не самые»? Неужто язык малочисленных лакцев или даргинцев гораздо хуже только потому, что им разговаривает несколько сот тысяч человек? Да и как можно ставить какие-либо критерии для языка народа и его культуры?...

 

Вы писали об уникальной, неповторимой красоте маленького лютика, ибо красота – в разнообразии. Разве не так же и в мире духовных культур человечества? Ваше логичное, даже замечательное, выступление в телепрограмме «Позиция», когда Вы хотели хоть как-то поддержать тему Б. Олийныка – этого лакея, не сумевшего даже толком поставить наболевший вопрос, свидетельствует, что ярый великорусский шовинизм Вам чужд. Откуда же эта антиеврейская настроенность?

 

Может, есть смысл как-то более объективно разобраться во все существующей проблеме антисемитизма, так глубоко тревожащей умы даже лучших представителей любого народа?  Разобраться откуда и почему? Разобраться, не идеализируя никого, в первую очередь не идеализируя евреев. Ибо очень часто неприязнь возникает по вине самого объекта, а не воспылавшего необъяснимой неприязнью субъекта.

 

Итак: евреи. народ, испокон веков рассеянный по миру, вынужденный постоянно жить среди не только чужих по крови, но и по духу, т.е. по религии. По объяснениям многих именно это было причиной неприязни и даже ненависти.

 

Но, увы, евреи не единственный народ, влачащий свое бытие среди чужих, не имевший своего Отечества. Всему миру известны цыгане, а  вот проблемы антицыганизма не существует (отношение фашистов к цыганам не может служить примером, ибо фашизм с теорией надчеловека исключал из списка людей все народы и расы).

 

Цыгане, воспетые многими поэтами, вызывающие добрую улыбку. На них никогда не обижались – даже растеряха-хазяйка, оставившая без присмотра вещи, не могла долго сердится на веселых воришек. Ибо суть цыган не в мелком воровстве, а в их свободе. Без родной земли, всегда на чужбине, всегда среди чужих, они, однако, хранили и создавали свою культуру, свои традиции и, пожалуй, это самое главное – не прислуживали другим.

 

Свободный народ, поднявшийся, как птицы, со своих давних мест невесть почему и невесть откуда, он так же рассеян по земле, как евреи. Почему же столь разное отношение к двум народам столь похожей судьбы? Свобода...

 

Мы так часто сегодня повторяем это слово: свобода культуры, свобода слова, свобода писателя, творца, свобода народов. Доколе живо это чувство, творец остается творцом, а народ – народом. И нет ничего страшнее для писателя, чем стать рабом властьимущих. Но только ли для писателя? А для народа?

 

Присмотримся к истории евреев. После четырехсотлетнего рабства в Египте, если верить Библейским сказаниям, Моисей вывел свой народ и повел в землю обетованную. Он вывел рабов в святой уверенности, что станут они народом свободным. Но, возможно, четыреста лет рабства не прошли для народа даром – они отложились в психологии поколений. Казалось обрев свободу, народ избавится от порока раболепия. Но увы, свобода – это царство идей. В мире материальных привязанностей свободы настоящей быть не может. Чтобы привести рабов на обетованную землю свободы, необходима была жестокость. Эту функцию выполнила религия – иудаизм. Жестокий Ягве мог наказать за любое мирское прогрешение, но этот Ягве не учил свободы мысли, а именно – отказа от жестокого Бога. Обратите внимание, это единственная в мире религия, где Бог – не страждущий и жертвующий собою, как Прометей или Христос, Будда или Магомет, а жестокий, непреклонный, сеющий страх; бывший раб фараона оставался рабом своего великого и непонятного Бога, который мог наказать даже за то, что глубоко верующий иудей посмел дотронуться до колесницы с ковчегом, дабы тот не упал на землю.

 

Не было в сонме иудейских богов очеловеченных, веселых богов, как у эллинов. Не страдали иудейские боги вместе с людьми, как боги природы в первобытных народов. С жутким страхом и недоумением вникаем мы в тексты Библии – неужто таким жестоким и страшным может быть высшее милосердие?

 

Пример истинной жертвенности подал Христос. Но его учение не было принято евреями. Что ж, таковы пути неизведанные судеб человеческих. Национальное самосознание дало ростки, которые должна была поить религия. Но испокон веков эту свою религию создавал порабощенный народ – и это сказалось на религиозном учении.

 

Порабощенный народ стремится к самосохранению – понятия родины, патриотизма, национальной чести еще далеко впереди, еще во тьме веков. Первый росток – самосохранение. И ничего зазорного, если назвать красавицу-жену сестрой, отдав ее в жены фараону.

 

И ничего удивительного, что Бог народа-раба – жестокий и требовательный, как земной царь. А судьба повернулась так, что самосохранение стало целью на долгие века. Самосохранение любой ценой.

 

Не приходило ли Вам на мысль, что вся психология евреев – это неосознанная, непонятная им самим, психология рабов? И рассеянные по земле, они несли в себе раба, тщетно стремясь избавиться от непонятного рабства, не познавая, где же его корень.

 

А мир, в который они вышли, был миром великих государств и империй. И чувство самосохранения – это априорное чувство любого биологического вида, но помноженное на психологию раба, продиктовало им, как панацею для самосохранения, услужливость. Нет, они не поднялись табором, как цыгане – они приняли все условия властьимущих за право жить и существовать. Страшась физического рабства, они добровольно попали в сети рабства духовного. И в любой империи они в первую очередь были слугами политики властьимущих. Но могли ли они за это снискать любовь и уважение чуждых народов?...

 

Евреи на Украине не снискали доброй славы – они были рьяными прислужниками польских помещиков, за что и несли во время народных восстаний заслуженную кару. Ныне многие евреи обижаются на гайдамацкое восстание, на украинских казаков – Богдан Хмельницкий внесен в еврейскую Энциклопедию врагов еврейского народа. Увы, Хмельницкий не воевал с еврейским народом – он воевал с королевской Польшей, с польскими помещиками, и под карающий меч народного гнева попали польские лакеи, какими были евреи на Украине.

 

Если бы Хмельницкий завоевал еврейские земли, поработил еврейский народ, он мог бы считаться врагом. Но воевал он с польскими панами и их рьяными слугами. И точно так же было в России – после отмены крепостного права русский крестьянин попал в руки евреев не потому, что те, дескать, стремились к мировой власти или уничтожению России, а потому, что по характеру своему еврей-раб духовный был самым рьяным исполнителем воли властьимущих.

 

А с Достоевским разрешите не согласиться: и 3 млн., пожалуй, достаточно, чтобы отвоевать себе в честном поединке клочок родной земли и жить достойно, как государственный народ. Есть народы, насчитывающие куда меньшее количество. Но даже евреев было бы 60 млн., они бы не создали своего Государства, дабы третировать русских – не та психологии. И 60 млн. остались бы в услужении от самых высоких до самых низких.

 

А уж если речь об истории, то именно в седой древности существовал закон, не разрешающий держать раба более семи лет – после раб мог уйти на свободу или же остаться, как полноценный член семьи.

 

Не кажется ли Вам, что Вы нагромоздили Пелепонес на Оссу, поставив знак равенства между исторически неминуемым фактом национального осознания в эпоху капитализма и психологией евреев? Да ведь именно в еврейском национализме, возникшем в нач. XIX века, очень явственно видны все изъяны психологии народа-раба. Буржуазные революции, охватившие всю Европу, вынесли на-гора самый актуальный вопрос – свободу народов и наций. Но эти проблемы относились, в первую очередь, к каждому народу, который имел свой определенный клочок земли, свое отечество. И в то же время идея национального сознания не могла миновать евреев – хотя и рассеянные по земле, хотя и утратившие свой язык и культуру, они все же оставались непохожим на других народом.

 

Ассимиляторам всех мастей надо бы учесть этот факт, что раз засеянный на земной долине народ не может пропасть бесследно, разве что его уничтожат до корня. Казалось бы, чего проще: пробудившееся национальное сознание должно было продиктовать евреям, говоря словами Т. Шевченко, что «в своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Т.е., что необходимо создать свое Государство, вернуть себе «старый дом». Но если довлеет психология раба, то такая мысль дается с трудом. И изъян раболепной психологии превращает идею национального самосознания в параноидную идею «избранности».

 

Прочтите внимательно, что говорит Кревеле: «МЫ живем на чужбине и не можем заботиться ОБ изменчивости вожделений чуждых нам стран, израильтяне! Куда бы не забросила вас судьба по всем конЦам земли – всегда смотрите на себя, как на члена избранного народа...»

 

Итак, Кревеле осознает, что евреи ЗАБОТИЛИСЬ о вожделениях чуждых стран, точнее говоря, верно служили властьимущим. Но вот пришла пора осознать себя как народ, равный с равными...

 

Казалось бы, еврейскому патриоту впору было поставить вопрос о праве этого народа на свою землю, свое государство, свои законы в нем. Но срабатывает неосознанная рабская психология: вчера я был никто, а завтра стану всем... и не надо ничего менять, если удел «богоизбранность». Надо ли повторять, что становление наций, как и становление личности, всегда повязано с некоторой долей эгоизма?

 

Осознание значимости собственного «я» – это осознание своих возможностей и прав. Лакей по духу осознает свои возможности более – он преувеличивает их, не осознавая своих прав и объязаностей. Спасительная идея о возврате «старого дека» – создании еврейского Государства – придет к Т. Герцлю. Но об этом потом.

 

Вы пишете, что евреи борются за мировое господство. Но что понимать под этим «мировым господством»? Политическую власть в чужой стране? Земные богатства? Вы, кто так тонко прочувствовал жизнь живого мира – растений и животных, красоту его разнообразия, Вы не можете не знать, что самое великое богатство – духовное.

 

Традиции каждого народа, его культура, язык, история, обычаи, неповторимость песни, рукоделия, зодчества и пр. – все это и есть тот исключительной красоты цветок, который является самым высшим богатством на земле и целью жизни всего человечества. И погубить этот цветок может насильственная ассимиляция, геноцид духовный и физический. А для этого нечеловеческого акта мало быть представителем политической власти в чужой стране, свободной и развивающейся по своим национальным законам, или же владеть частью земных богатств. Для этого надо иметь государство, беспрекословно повинующуюся армию, новейшее оружие и пр. и пр.

 

Ну и что с того, что во время Президента Никсона его 10 советников были евреями по происхождение? В Америке начали все разговаривать на идише или на иврите? Национальной религией стал иудаизм? Все превратились в евреев или же евреи со всего мира съехались в Америку, в США, чтобы превратить американцев в своих рабов?

 

Что с того, что Президент Франции Ж. Помпиду – бывший служащий дома Ротшильдов? Франция перестала быть Францией? Пропал французский народ и все разнообразие его национального бытия? Что с того, что земные богатства – золото, банки, заводы, земли – все это относится к богатым евреям, как пишете Вы? Благодаря этому в Израиле ныне дома из золота? Или же все евреи в Израиле живут сейчас припеваючи, не работают, а лишь побирают дань с «порабощенных» народов? Да право же, стыдитесь! Ибо тот же Киссинджер и все остальные советники, хотя и помнящие свое еврейское происхождение, американцы по духу. И работают они для СШа, и не ущемляют американского народа ни на йоту.

 

А что помнят о своем происхождении и эта память диктует им сострадание к своему народу, так это только свидетельствует в их пользу. Вот если бы они забыли об этом, это было бы гораздо хуже. Однако, если вдуматься в написанное Вами, то все «мировое господство» – то, какое есть уже частично, и то, к которому стремятся евреи, нужно им только для того, чтобы во всю вопить об антисемитизме и дискриминации евреев в мире, в частности в СССР, а также для того, чтобы скрыть следы былых преступлений, печатая только угодных своим идеям авторов.

 

Но возвратимся к выше сказанному: самое ценное богатство любого народа – его духовная культура. Вы не задумывались, что именно в этом евреи самые бедные, самые обделенные на свете? На протяжении веков они были лишены не только собственной территории – отчего дома и языка, но возможности развивать свои традиции, обычаи, этнографические особенности, национальное искусство и пр. 

 

Мизерной толикой все это заменяла им религия. Но и Талмуд, и исключительные по своей гениальности Книги Пророков, и несколько устаревших еврейских философов оставались величайшим каменным монументом прошлого, из-под которого не ударяла животворящая струя вечно развивающейся творческой мысли народа.

 

Где еврейское зодчество во всем разнообразии сменявшихся от века в век стилей с признаками национального? Где еврейская музыка, основанная на мелодике исконно еврейских песен? Где еврейское народное искусство, отличающееся своей неповторимой традиционностью и новшеством одновременно?

 

Смысл самосохранения сводился на протяжении веков к сохранению реликтов прошлого, зафиксированных в религиозных книгах. Только эпоха капитализма вдохнула в этот полумертвый народ живительную струю, благодаря проблеме национального осознания. И появились национальные еврейские писатели и поэты. Увы, этот народ, будь он государственным, будь он в своем доме, мог дать гораздо больше.

 

Спиноза, Гейне, Менделеев, Эйнштейн и мн. другие, будь они на родной земле, были бы такими же гениями, ибо гениальность передается по наследству. И не приходилось бы ныне евреям собирать крохи с чужих столов, выискивая своих единокровцев по чужим культурам. Ибо, хотим мы этого или нет, человек, работающий для культуры и науки чужого народа, стает выразителем именно этой культуры, по своей воле обретая новую духовную родину.

 

Гоголь, Короленко, Маяковский – все они по происхождению украинцы, но работали они для русской культуры и по праву именуются русскими писателями. Так имеет ли значение происхождение человека, если духовное превалирует над материальным, душа и ум над кровью? Позвольте, а Вы лично на все 100 процентов уверены, что в Ваших сосудах течет только и только русская кровь?

 

Да и что такое кровь – ведь национальность понятие духовное. Если существует высшее бытие, сотканное из лазурных лучей духовных ипостасей каждого народа – яркая Звезда возвышенных стремлений нации, то на сей русской Звезде Вы найдете имена самых разных по происхождению, но действительно русских патриотов, отказавшихся от тщедушной материальной оболочки своего происхождения уже в ту минуту, когда весь свой талант, знания, силы они посвятили своему духовному Отечеству. И благодарите Бога за этот неоскудевающий приток!

 

Но возвратимся к проблеме евреев, тех, кто принимал участие в революции в России. Эпоха буржуазных революций в Европе дала толчок развитию наций и национального самосознания. Это духовная сторона. В материальной сфере буржуазные революции дали толчок к превращению мелких торговцев, ремесленников, предпринимателей в класс буржуа. А именно эти сферы были уделом значительной части еврейского населения, рассеянного в разных странах. Занимающиеся испокон веков торгашеством и  предпринимательством, евреи преуспели не случайно. Но вот парадокс: развивая промышленность и капиталовложения, грабастая земные богатства, они не в состоянии были заграбастать достояния духовные – сие добро не купишь за никакие деньги. К тому же и наличие материального богатства, говоря словами древних Вед, – майя, иллюзия. Сколько может сожрать за всю свою жизнь этот же Ротшильд, и даже вся его семья, пусть он даже жрет ежедневно самые изысканные деликатесы с золотых сервизов? Ведь основной его капитал идет в национальный оборот, по существу принадлежит нации – народу, в среде которого он живет. На проценты от этого капитала строятся школы, больницы, театры и пр. – и все они национальные...

 

Ах, еврею-капиталисту нет дела, на что идут его проценты, ибо ему нужен все больший и больший капитал, из-за которого он науськивает друг на друга русский и немецкий народы, выковывая свое золото!..

 

Не две империи схватили друг друга за горло в дикой схватке, посылая на гарматное мясо свои же народы, а евреи спровоцировали эту бойню, дабы награбастать побольше земных богатств. Солоухин, опомнитесь!

 

Любой царь, сатрап, диктатор, император со всей своей свитой одержим был идеей мирового господства и видением собственной персоны на всемирном троне. Даже тогда, когда евреев миллионеров и в помине не было. А, может быть, Вы считаете, что Чингиз-хан, принесший столько горя восточнославянским народам, тоже был евреем?

 

Библейный царь Давид, видевший в мечтах, как будет пасти народы жезлом железным, ничуть и ничем не отличался от подобных ему инородцев, ибо он ЦАРЬ. Но царю Давиду только мечталось сие чудо – великий русский царь Петр I действительно пас народы жезлом железным. А его то Вы, русские, по сей день боготворите, по сей день цветы кладете на мраморную плиту.

 

Вы забыли – или Вам напомнить: когда Мазепа со своим малочисленным войском (ибо, минуя своего советчика и брата, как называл его Петр, последний от своего имени и имени Мазепы отозвал казаков под руководство своих генералов! Какая, однако, царственная ложь и лицемерие!) присоединился к шведам. Меньшиков, чей палац Вы лицезрите ныне в Ленинграде, не бросился вслед за Мазепой, а вошел на безоружный Батурин, где остались женщины, старики и дети. И все до единого были иссечены на смерть, а маленьких детей русские солдаты бросали под ноги коням. Об этой жуткой трагедии писала вся мировая пресса, но никогда не упоминает об этом советская история.

 

А, может быть, напомнить Вам трагедию украинского села Турбаи? Не желая стать крепостным, свободное село подняло восстание... Когда царские солдаты вошли в село, они увидели, что последнюю оборону держали... шести-семилетние дети! Да, они и их уничтожили...

 

Но возвратимся к Вашему тексту. Итак, евреи с целью истребления России и русского народа устроили в Петербурге распутинскую свистопляску. Видимо, Винавер-Симонович и его свита обладали уникальным даром внушения, прямо таки мистическим даром, если сумели убедить царствующих дур, да и дураков, в «святости» Распутина.

 

А не кажется ли Вам, что на переломе эпох накануне больших перемен всегда и везде, и не только в России, возникали всяческого рода мистические бредни, ходили по миру «чудотворцы»? Да и к чему Винавер, если преклонялась перед Распутиным царская семья и вся царская свита. Дурь то никак не оправдаешь, как ни крути. Дурак и без мирового сионизма своего болвана найдет и будет бить лбом до крови, преклоняясь всуе.

 

А далее, пишете Вы, «в русскую народную форму власти, в Советы, хлынули евреи – эсеры, меньшевики, трудовики и прочая сволочь»... Ну что ж, пусть русские историки и психологи, русские патриоты честно и без ложного патриотизма разберутся, как это удалось евреям «пробраться» в русскую народною форму власти. Почему русская народная власть разрешила им это – ведь не заняли они эту власть силой, оружием и полками собственных еврейских солдат, как, например, захватили власть на Украине русские царские генералы, разгромив остатки казачества и Запорожскую Сечь...

 

Но факт остается фактом: русские евреи восприняли идеалы русской революции, как свои кровные, ибо эти идеалы обещали равенство ВСЕХ народов и наций, всех порабощенных, следовательно, в первую очередь евреев.

 

Еврей, даже самый богатый, носивший доселе в душе лакея, восторжествовал. А это привело к взрыву сионизма с параноидными, смехотворными идеями, с одной стороны, и антисемитизма – с другой. Неужели Вы можете серьезно воспринимать идеи Идельсона, который настаивал на создании в Палестине «национальной метрополии для всех национальных колоний России»?

 

А, впрочем, почему бы и нет – если по сей день, невзирая на открытый разговор о кризисе в советской экономике, на статьи Попова и Шевелева, в школах и вузах продолжают утверждать о приоритете советской экономики, – способа производства, советского планирования, то впору принять всерьез и не менее глупые высказывания. (Метрополия в Палестине – воистину, как в анекдоте о бабе, вынесшей на базар горшок молока и возмечтавшей о большом хозяйстве. Но осталась то баба, как и русские евреи, при разбитом горшке...)

 

Ладно бы, изощрялись в «еврейской неделе» над эдаким горшком сионисты, но где же была в это время настоящая русская интеллигенция, с ее умом, дерзостью, смелостью, принципиальностью и пр.? Почему, зная с открытой еврейский прессы о параноидных мечтах евреев, разрешила пробраться в партию Ленину и Троцкому-Бернштейну, и Янкелю Свердлову и др. (Кстати, все эти фамилии Вы тоже списали, как и факт о расстреле семьи Романовых из книги).

 

Не потому ли, что, в отличие от «негибких» евреев, эти «гибкие» лакеи были очень нужны Ленину и партии большевиков? Кто лучше, чем лакей, выполнит все мечты о диктатуре и будет содействовать ее водворению. Вспомните письмо Ленина М. Горькому – как дерзко высмеял вождь мирового пролетариата гуманизм писателя-патриота, как беззапеляционно заявил, что для блага дела, если необходимо истребить 10 тысяч «интеллигентиков», то их надо истребить без сожаления!

 

Интеллигенция – цвет нации, ее гуманизм и мягкотелость – самое высшее благо. Но когда вопрос стоял о власти, о самой высокой власти и не просто для России – национального государства, а для великой России в старых, царских границах, эта интеллигенция была весьма и весьма не в пору. Ибо ж многоликой царской России, на развалинах которой Ленин строил новую, каждый народ имел свою интеллигенцию, каждый народ приходил к осознанию своего национального «я»...

 

И стоит ли удивляться, что инстинкт раба, выработанный веками, подсказал евреям, что никакого национального равенства не будет, что необходимо ради собственного спасения проявить опять свою испытанную услужливость. Что ж, именно за эту услужливость они были приняты с широкими объятиями в новое правительство и назначены на руководящие должности. Вы говорите об обычной, проверенной многими веками мирового сионизма тактике перекрашивания под своего врага, а я скажу об испытанной, неизменной тактике всех властьимущих использовать для своих целей лакеев из инородцев.

 

Всегда и всюду правительства государств, стремящиеся к укреплению власти в своих колониях, ставили марионеточным правительства с коренного населения, парализуя ложью и лицемерием национальное движение.

 

Ладно, речь идет о России и о русском народе. Вы не желаете высказаться до конца то ли с осторожности, то ли потому, что это Вам не выгодно. Однако Вы цитируете одного из подручных Троцкого М. Когана, который писал в харьковской газете, что Великая социалистическая революция в России была сделана руками евреев, и, возмущаясь на этот факт, советуете Солженицину прочитать эти строки еще раз.

 

В другом месте Вы упоминаете а. и. Дикого, который приводит списки евреев, участвовавших в революции и укреплении советской власти, на нескольких страницах. Ваши недомолвки затрудняют определение Вашей позиции; то ли Вы считаете Великую социалистическую революции злом – тогда Ваш антисемитизм можно в какой-то мере понять, то ли Вы считаете ее добром – тогда все Ваши обличения яйца выеденного не стоят. Естественно, без Октябрьской Революции не было бы СССР – это большое, многонациональное государство могло возникнуть только на основе жесткой правительственной диктатуры. Окончательная победа февральской революции, если бы не состоялась смена власти в октябре, привела бы к созданию буржуазных правительств в каждой с национальных окраин, в самой России власть заняла бы русская (неистребленная) интеллигенция, как это было в ряде стран, свершивших буржуазные революции. Однако укреплению позиции большевиков содействовала выработанная Лениным тактика диктатуры, поддерживаемая аппаратом ЧК, где, как Вы пишете, было 90 процентов евреев, и армией, где, опять же, в руководящем составе – комиссарами и офицерами – были евреи.

 

Если бы евреи стремились к развалу великой России и истреблению русского народа, им нечего было бы поддерживать партию большевиков. В данном случае более логично было поддержать буржуазные национальные правительства, а на русский народ науськать, выражаясь Вашими словами, население национальных окраин – тех же киргизов, казахов и пр., где потом строились дороги и благоустраивались города? 

 

Однако евреи поддержали Ленина и действительно помогли в свершении социалистической революции. Я уже писала, что многовековая рабская психология приучила евреев всегда покоряться силе и безропотно служить кнуту. Такова природа рабской души, невзирая на происхождение, и известна она была еще древним народам.

 

В «истории» Геродота есть один примечательный рассказ: когда царские скифы возвратились со своего многолетнего военного похода на родную землю, то увидели, что жены их взяли в мужья рабов, а рабы восстали. Сперва скифы решили воевать с возмутившимися рабами мечом, но тут же вдумались и взяли в руки кнут. Увидев кнут, рабы беспрекословно повиновались... Таким кнутом для русских евреев была досконально выработанная Лениным и воплощенная в жизнь тактика диктатуры пролетариата.

 

Дабы не быть истребленными вместе с русской интеллигенцией пролетариатом, евреи проявили обычную для них услужливость, самую глубокую и искреннюю, насколько искренней может быть услужливость. Они стали ландскнехтами революции наряду с латышскими стрелками, наряду с поляком Дзержинским (Вы почему-то не упоминаете, что Дзержинский – поляк). Сам русский и нерусский пролетариат того временной многоликой России был классом обездуховленным, порабощенным, массой, требующей пищи материальной в первую очередь, но не духовной. 

 

Уничтожение порабощенным классом своих же культурных ценностей – не единичный факт: на протяжении истории всего человечества Вы увидите, что во время массовых народных восстаний уничтожались материальные ценности культуры народа и без участия евреев.

 

До осознания истинных ценностей этот класс надо было еще воспитывать и воспитывать. Согласитесь, что нет ничего страшнее, чем власть раба, власть лакея. Ибо – Вы знаете этот афоризм – у раба есть понятие добра и зла, но нет понятия морали. Аморальность раба страшна тем, что свое понимание добра он возводит в абсолют, лишая себя и всех права на малейшую толерантность. Ленин выдвинул идею диктатуры пролетариата – самого порабощенного класса, который именовал классом неосознанных рабов. Психология раба, присущая евреям на протяжении веков, не случайно вынесла их на поверхность в свершении соц. революции.

 

Но история учит, что никогда и нигде рабы не создали свою культуру – нет такого понятия «рабская культура». Они всегда были всего лишь исполнителями. Так с чем необходимо ныне воевать – с евреями или с идеями? 

Польський терор на українських земляк (Автор: Киричук Юрій)

опубліковано 12 лют. 2018 р., 09:33 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 лют. 2018 р., 09:34 ]

 

В кн. «Політичний терор і тероризм в Україні»,

ХІХ-ХХ ст., ІСТОРИЧНІ НАРИСИ.

Київ. НАУКОВА ДУМКА, 2002

 

Масштаби та амплітуда державного терору в Західній Україні залежали від глобальної мети уряду II Речі Посполитої в галузі національної політики, що традиційно була спрямована на полонізацію українців.

 

Після ліквідації Західноукраїнської Народної Республіки (1919 р.) (ЗУНР) і завершення радянсько-польської війни (1920 р.) східногалицькі та західноволинські землі ввійшли до складу II Речі Посполитої. Першим кроком польської влади на окупованих територіях стало залякування українського населення. Варшаві потрібно було витравити з українських голів згадки про їхню тільки що загиблу державність. Для цього використовувались грабунки, моральні й фізичні знущання.

 

Так, у пароха с. Будзанова о. Я.Чемеринського від серпня 1919 до березня 1920 р. польська жандармерія провела 18 реквізицій і, врешті, конфіскувала з церкви скриньку з австрійськими срібними коронами. На с. Кобиловолоки польський військовий відділ наклав контрибуцію розміром 100 000 австрійських корон. 2 липня 1920 р. жовніри напали на ярмарок в містечку Делятині і відібрали у селян худобу й свині. Восени 1920 р. жандармерія розпочала масові вилучення продуктів і худоби в містечку Микуличині [1].

 

23 вересня 1920 р. у с. Рожанка Нижня було заарештовано селянина С.Михалевича. Поліцаї його по-звірячому побили, а потім на ланцюгу, як собаку, водили по селу [2].

 

Арештованих, коли гнали до тюрми в Коломиї, били колючим дротом, нагайками, прикладами гвинтівок. Ю.Цвілинюка польські жандарми роздягли догола, побили нагаями, загнали до собачої будки й наказали гавкати. Він ночував у будці, на другий день водили його на посміховисько голого по селу [3]. В деяких селах Гуцульщини карателі відрізали людям язики, вуха й носи [4].

 

У липні 1920 р. було вбито М.Шекерика (с. Голови Косівський повіт), М.Стиха (с. Чернів Рогатинський повіт), 9 вересня 1920 р. — І.Нестерюка із м. Станіслава, П.Зюбюка із с. Жаб'є; 22 серпня 1921 р. А.Марчишинця з м. Славська. В с. Грушка Товмацького повіту жовніри застрелили 17-річного хлопця Т.Кузіва, котрий пас худобу під селом [5].

 

Одночасно йшло спалення осель. В с. Жаб'є знищили понад 50 селянських господарств, в с. Головах — 16. в с. Зеленім — 6, а на цілій Гуцульщині близько -400 [6].

 

Нелюдські умови для існування були створені у таборах для полонених та інтернованих вояків Української галицької армії та Війська УНР. Так, у таборі Ялівець біля Львова українські військовополонені піддавалась систематичному побиттю, були позбавлені елементарної медичної допомоги На 400 чол. припадало 150 хворих на тиф. Загалом у концтаборах загинуло кілька тисяч українців [7].

 

Польські політичні кола повинні були демонструвати інтегральну єдність окупованих територій. Таке завдання мали виконати перепис населення 1921 р. і парламентські вибори в 1922 р.

 

Рішення уряду про проведення перепису викликало рішучий протест. У багатьох місцевостях придушення опору, за свідченням поліції, вимагало серйозних заходів «військового впливу» [8]. У Станіславському воєводстві військова сила застосовувалась для ліквідації антипереписного опору. Те ж саме відбувалось у Тернопільському воєводстві: Заліщицьке староство скаржилось, що «перепис населення... без інтервенції збройної сили не може бути проведений». З метою примусу населення до перепису збройна сила застосовувалась до мешканців багатьох гмін Кам'янко-Бузького повіту. Радехівський староста отримав у своє розпорядження кавалерійський ескадрон чисельністю 60 шабель. Були введені війська і в Бережанський повіт [9].

 

Більшість українського населення ухилялась від виборів до польського сейму й сенату, що були призначені на 5 листопада 1922 р. Саме тому 22 жовтня польський уряд прийняв рішення «про розширення компетенції військово-польових судів», а 29 жовтня керівник усіх військових сил на території округів Львова й Перемишля генерал Ю.Галлер віддав наказ про розквартирування військових частин у повітах і підпорядкування їх старостам. 5 листопада у Галичині власті провели масові превентивні арешти. За даними преси, було заарештовано кілька тисяч чоловік, у тому числі редакторів популярних українських газет [10].

 

Проведені таким чином перепис і вибори суттєво суперечили істині. Проте їхні результати почали використовуватись як вихідні при плануванні наступної низки державних, політичних та ідеологічних заходів.

 

14 березня 1923 р. за ініціативи фашистського уряду Італії Рада послів Франції, Італії, Англії і Японії, розтоптавши право українського народу на самовизначення, прийняла рішення про передачу Галичини Польщі [11]. Тепер будь-який протестаційний вияв українців польські власті могли кваліфікувати як державну зраду.

 

Українські політичні в'язні, як правило, піддавались жорстоким тортурам. Показовою у цьому плані є справа О.Басараб, яка свідчить про глибоке провалля, що існувало між законодавством Польщі й реальною практикою судочинства відносно арештантів-українців.

 

9 лютого 1924 р. у Львові польська поліція затримала члена Української військової організації (УВО) Ольгу Басараб. До заарештованої застосували фізичні методи дізнання. В'язні львівської тюрми «Бригідки» чули слова Ольги: «Пане, та не мучте мене» і стогін. Одна із свідків Є.Дидов стверджувала, що у в'язниці є камера для спеціальних допитів, з якої вночі і над ранок доносилися крики й стогони жінки [12]. Інший свідок заявив, що з допитів Ольга «не могла йти на власних ногах» [13]. У Львові також говорили, що нещасній вводили у ніздрі електричний струм. У ніч з 12 на 13 лютого 1924 р. її знайшли повішеною на ґратах вікна в'язничної камери № 7. Громадська думка була одностайною в тому, що поліція інсценувала самогубство [14].

 

12 лютого 1924 р. у львівській в'язниці по вул. Яховича повісилась член Комуністичної партії Західної України Ю.Барська [15].

 

Загалом у польських тюрмах дуже часто траплялись випадки самогубства в'язнів, котрі не змогли перенести важкі тюремні умови життя.

 

Кричущим терористичним актом властей відносно українського населення Галичини стала кампанія «пацифікації». Приводом для неї послужили дії українських екстремістських груп.

 

Рішення про проведення «пацифікації» було прийняте Ю.Пілсудським, який 24 серпня 1930 р. очолив уряд Польщі. Метою було «умиротворення» Галичини, послаблення українських політичних сил та їх неприхильного ставлення до Польщі, забезпечення максимального успіху урядовому таборові на наступних (у листопаді 1930 р.) парламентських виборах.

 

Пілсудчики розглядали «умиротворення» українського населення в контексті своїх ширших планів придушення політичної опозиції. Для проведення каральної операції уряд використав спеціальні відділи поліції (17 груп — понад тисячу осіб) і війська (10 ескадронів кавалерії), а також місцеві (повітові та волосні) поліцейські підрозділи.

 

Репресивні заходи польського уряду тривали від 14 вересня до кінця листопада 1930 р. На першому етапі «пацифікації» (до кінця вересня 1930 р.) каральні дії чинила переважно поліція, на другому етапі (до кінця листопада) — головно військові відділи.

 

В ході «пацифікації» до українців застосовано колективну відповідальність. Польська сторона відмовилась від виявлення винуватців антиурядових дій, а обмежилась проведенням військово-поліцейських репресій. Додаймо, що каральною кампанією також охоплювались місцевості, де не було антипольських акцій. Передплата українських газет, посилання дітей в українські школи, заповнення офіційних документів українською мовою, навіть носіння вишиваної сорочки — трактувалося польськими урядовцями, як вияв нелояльності щодо держави [16].

 

За офіційними даними, польські власті «втихомирили» 450 сіл 16 повітів Галичини [17].

 

Міністр внутрішніх справ Польщі так описував дії військових підрозділів щодо «заспокоєння» селян: «Загін після прибуття у вказану місцевість оточував село або гміну заставами. Командир відділу викликав війта до гмінної ради, пояснював ціль прибуття, вимагав здати зброю і вибухові матеріали. Із села нікого не випускали. Після цього військо розпочинало ревізії, які проводились дуже уважно. У підозрілих осіб зривали підлогу і обшивку дахів. У випадках, коли власник не хотів віддавати ключів або сам переховувався, тоді виламували двері й замки» [18]. Мешканцям віддавався наказ протягом 2-3 годин скласти контрибуцію. Якщо у призначений час село не виконало визначеної сплати, її збільшували вдвічі [19].

 

В результаті такої «операції» тисячі людей були піддані фізичним знущанням. Одних роздягали до гола і били до втрати свідомості, іншим ламали ребра, руки розбивали голови і т.д. [20]. Українські джерела говорять навіть про галтування дівчат [21].

 

Особливо широко здійснювалась «пацифікація» у Тернопільському воєводстві, де 53 села були піддані повторному «умиротворенню» [22]. Загалом було заарештовано близько двох тисяч українців, із них 1143 віддано до суду. Від кривавих розправ померло сім чоловік, сотні тяжко поранено [23].

 

Використовуючи сприятливу ситуацію, польська поліція організувала політичне вбивство крайовою провідника Організації українських націоналістів (ОУН) на Західній Україні Ю.Головінського. Його було вивезено до с. Бібрки біли Львова на «слідчий експеримент». Тут у місцевому лісі, його, прив'язаного до дерева, холоднокровно розстріляв агент поліції. За офіційною версією польських властей, Головінський був убитий «при спробі втечі» [24].

 

Підчас «пацифікації» у багатьох місцевостях було ліквідовано українські громадські організації та установи – осередки української молодіжної організації «Пласт»« фізкультурно-спортивні товариства «Луг» і «Сокіл», філії «Просвіти», кооперативи. Значна кількість відділень цих організацій під тиском властей була змушена оголосити про свій саморозпуск. Розпочалось планомірне згортання українського шкільництва, закрито українські гімназії в Тернополі, Рогатині, Станіславі.

 

Складовою частиною «пацифікації» були погромницькі дії супроти українців польських шовіністичних угруповань. Так, бойовики воєнізованої організації «Стшелєц» чинили напади на українські кооперативи, співпрацювали з поліцією при переслідуванні активістів українського суспільно-політичного життя [25].

 

Українські партії засудили репресивну акцію щодо населення Галичини. Центральний комітет Українського національно демократичного об'єднання (УНДО) апелював до уряду та місцевих властей з вимогою припинити політичний терор проти українського населення. Невдачею завершилась спроба митрополита греко-католицької церкви А.Шептицького досягти порозуміння з урядовими колами Варшави з метою припинення операції втихомиреним. Було сконфісковано його лист до уряду. Не обмежившись цим, будучи тяжко хворим, Шептицький поїхав до Варшави. Проте в особистій зустрічі з Ю.Пілсудським йому було відмовлено [26].

 

Хвиля репресій», тиск властей на українське громадянство, викликані «пацифікацією», спричинилися до зменшеним українського представництва у вищих законодавчих органах Польщі. Українців примушували віддавати голоси на виборах (16 - 23 листопада 1930 р.) за список Безпартійного блоку співпраці з урядом [27]. Українці Галичини здобули у сеймі лише 20 місць та в сенаті — 4. У січні 1931 р новий сейм схвали» «пацифікацію» [28].

 

Українські політичні кола намагалися повідомити світову громадськість про хід «пацифікації». В німецькій, італійській та англійській пресі появилася низка статей про події у Галичині. Українською, а потім французькою, англійською, німецькою та іспанською мовами надруковано «Чорну книгу» із фотографіями, документами тощо, які мали засвідчувати польський злочин над українським населенням. Українські еміграційні вимагали від Ліги Націй скерувати міжнародну комісію для проведення слідства, а українські посли в сеймі направили до неї скаргу на польський уряд [29]. Однак Ліга Націй обвинуватила самих українців, стверджуючи, що польська акція була реакцією відповіддю на їхні дії [30].

 

Після вбивства членами ОУН міністра внутрішніх справ Польщі Б.Пєрацького за розпорядженням президента І.Мосціцького від 17 вересня 1934 року було утворено концентраційний табір для політичних в’язнів. Безпосередньо за організацію концтабору відповідав воєвода К.Бєрнацький, якого сучасники характеризували як «страшного садиста, розумово не зовсім нормального» [31].

 

Осідком концтабору стало містечко Береза Картузька у Білорусії. Воно лежало посередині залізничної лінії Брест – Барановичі, над річкою Ясельдою, що впадає в Прип’ять. До Варшави – 324 км, до Бреста – 92. Назва походила від монастиря чину картузіанів, котрі осіли у містечку ще 1648 році. У 2-ій половині ХVIII ст. були споруджені російські військові казарми. Влітку 1934 року їх і було перетворено в концтабір: оточений гострим частоколом, ровом та колючим дротом. Бараки також оперізував колючий дріт. Кути цієї високої – близько 7 метрів – огорожі увінчали дерев’яні сторожові вежі з кулеметами. Поліція містилась в окремому будинку.

 

«Відкрили» табір 17 червня 1934 року видатні діячі ОУН – Р.Шухевич, Д.Грицай, В.Янів. Можна говорити про дві фази в існуванні табору. Перша – від червня 1934 року до кінця 1937. Тоді в’язнів нараховувалось 250-300 осіб (плюс 200 поліцаїв). Українців було найбільше 176, ендеків (члени Національно-демократичної партії Польщі) 28, комуністів 48. В останній групі переважали євреї — 27; поляків налічувалось 4, білорусів – 3, українців – 9. На початку 1938 р. розпочались друга фаза. Кількість в’язнів зросла до 7112 осіб, серед яких українців нараховувалося 4500 [32].

 

Першим комендантом концтабору був Грефнер, а з січня 1935 р. Ю.Кемаля. Обстановка в Березі Картузькій панувала нестерпна. Побої, примусова фізична праця – щоб зламати волю, і все бігом, безнастанні причіпки, строгі карцери, заборона розмовляти один з одним і наближатись до поліцая ближче, як на 4 метри. У камері в середньому тіснилося 40 осіб. Не було ні лавки, ні столів. Підлога бетонна. Аби в’язні не сідали, її раз у раз поливали водою [33]. Не дивно, що після відбуття терміну покарання вони виходили на волю з підірваним здоров'ям. Так, М.Боровець (майбутній отаман Т.Бульба-Боровець) «заробив» у Березі Картузькій епілепсію [34].

 

В середині 30-х рр. домінуючою силою в суспільно-політичному житті її II Речi Посполитої стада армія. Військові взяли рішучий курс на полонізацію української національної меншини. Певною мірою вона повинна була здійснюватись шляхом «ревіндикації», тобто наверненням до католицтва українського населення Волині (православних і сектантів).

 

Так, наприклад, війт містечка Ланівці Волинського воєводства Стадніцький робив усе можливе, щоб не допустити українську мову в богослужіння місцевої православної церкви. Коли всі аргументи вичерпались, він пригрозив українцям військовим каральним загоном і намірами повісити кількох місцевих православних активістів [35].

 

Для окатоличення волиняків застосовувалась сила. Показовою жертвою збройного насильства стало с. Гриньки Кременецького повіту Волинського воєводства. Акцію провадив Корпус охорони кордону (КОП) за участю низки польських шовіністичних громадських організацій і католицького кліру. При цьому зміна віросповідання ототожнювалась зі зміною української національності на польську. Безпосереднім приводом до проведення «ревіндикації» у Гриньках стало те, що в день прикордонника, який відзначався у жовтні 1937 р., в селі були повимазувані калом польський державний герб, портрети президента І.Мосціцького, маршала Е.Ридз-Сміглого і командувача КОП генерала Токаржевського [36].

 

Польські прикордонники створили нестерпну атмосферу для українських селян. Серед форм переслідування можна назвати вилучення паспортів, без яких не можна було пересуватися у прикордонній смузі, заборону виходити ввечері з дому і запалювати світло. Православного священика позбавили можливості вільно відвідувати своїх парафіян, йому перешкоджали виконувати душпастирські обов'язки. Водночас поширювалися чутки, що лише католики залишаться в прикордонній смузі, лише вони отримають банківську землю і будуть звільнені від шарварку, а православні українці (при ліквідації черезсмужжя в майбутньому) або ж повністю будуть позбавлені землі і виселені, або ж отримають гірші ділянки і т.д.

 

У такій ситуації серед православного населення с. Гриньки поширилося переконання, що єдиним виходом із становища є добровільний перехід в католицтво. Усвідомлення приреченості підсилювалося ще й тим, що голова волинського парламентського представництва С.Тимошенко. який приїхав у село, під тиском прикордонників мусив невдовзі його залишити. Коли в нього брутально відбирали перепустку в погранзону, один із місцевих селян сказав: «Тепер Ви бачите, пане депутате, як нам тут живеться, якщо навіть депутату не можна з нами поговорити..» [37]. Перша група з 129 осіб перейшла в католицтво 19 грудня 1937 р., 22 грудня це зробили 159 осіб; 23 грудня — 154 особи, а 24 і 26 грудня ще 32 українці прийняли іншу віру [38].

 

Випадок із мешканцями с. Гриньки не був винятком Ось який вигляд мала подібна акція в с. Молоткове Кременецького повіту Волинського воєводства: «...Тих, хто чинив опір, погрожували вислати в СРСР чи внутрішні райони Польщі з одночасною конфіскацією землі» [39].

 

Морально-терористичні зусилля військових, духовенства, адміністрації і польських громадських організацій не могли не дати результатів. За офіційними даними, у Волинському воєводстві 1937 р з православ'я у римо-католицтво перейшло 1189 осіб, наступного року ця цифра зросла майже у шість разів і становила 6630 осіб [40]. Найбільше «бажаючих» змінити віросповідання виявилось у Кременецькому повіті: у 1937 — 275 осіб, у 1938 — 2266; найнижчі показники зафіксовано у Любомльському повіті — відповідно 21 та 53 [41].

 

Значно ширших масштабів набула акція т. зв. ревіндикації серед православного населення Холмшини. Заходи поступової полонізації православних на практиці були замінені неприхованими репресіями. Дії військових при підтримці польських робітників і молоді розпочались у червні 1938 р. і тривали близько двох місяців. За цей час було ліквідовано 127 православних об'єктів, у тому числі 91 церква, 10 каплиць, 26 домів молитви, і передано католицькій церкві православні святині [42]. З метою приховати участь збройних сил Польщі в окатоличенні репресивно-адміністративними методами керівництво акцією наприкінці 1938 р. було передано Товариству розвитку східних земель [43].

 

У 193839 рр. відбулась епопея Карпатської України. Закарпатські події найшли жвавий відгомін у Галичині. Вже 11 жовтня 1938 р., у день офіційного проголошення Карпато-Української автономії, у Львові в соборі св. Юра відбувся урочистий молебень, після якого розпочалася спонтанна маніфестація біля угорського консульства. Демонстранти були розігнані поліцією, а окремі з них заарештовані. Відразу після цього польські студенти, поділившись на дві групи, вибивали вікна в різних українських установах, крамницях і навіть у приватних будинках міста [44].

 

Падіння Карпатської України спричинило низку жалобних богослужінь по всій Західній Україні. 18 березня 1939 р. у львівському соборі св. Юра відбувся молебень, на який прийшло 400 чол. Після закінчення молебня відбувся мітинг, а потім демонстрація під гаслами «Геть із мадярами!», «Геть з ляхами!». Демонстрантів силою, використовуючи зброю, розігнала поліція [45]. Також під командуванням генерала Г.Пашкевича військові відділи провели на території Тернопільського воєводства армійські маневри на зразок другої «пацифікації» [46].

 

Багато галичан нелегально перетнули польсько-чеський кордон і вступили до лав «Карпатської Січі» — збройних сил Карпато-Української Держави. Після поразки Карпатської України чимало вояків потрапило в угорський полон, було видано полякам і страчено [47]. Так, очевидець і активний учасник оборони Карпатської України М.Чирський писав про розстріл 44 галичан: їх «викликали надвір, наказали забрати речі та вивезли їх до Польщі. Шкода було тих хлопців, ждала їх страшна доля. Значна частина полонених галичан уже в перші дні трагедії Карпатської України була передана полякам на Борецькому перевалі (18-19 березня 1939 р.) і на Яблонецькому (24-25 березня), де більшість із них розстріляли на місці» [48].

 

Крім українців, національно-терористичним утискам в II Речі Посполитій піддавалось єврейське населення, якого нараховувалось 800 тис. у Галичині і на Волині [49]. Польські політики вимагали ліквідації великої земельної власності євреїв. Ідеолог ендеків, професор Львівського університету С.Грабський писав у 1939 р., що належні євреям земельні поміщицькі масиви необхідно парцелювати дощенту та поселити на них польських осадників. З боку ендецької молоді та інших антисемітських громадських політичних кіл неодноразово влаштовувались погроми єврейських установ, магазинів, жител.

 

У Львівській політехніці євреям відводились окремі гетто-парти в аудиторіях, регулювались години роботи єврейських торгових крамниць, вони позбавлялись праці на великих державних підприємствах.

 

21 січня 1939 року прем’єр-міністр Ф.Славой-Складковський запевнив сейм, що польський уряд вживатиме всіх можливих засобів для збільшення еміграції євреїв і зменшення їх кількості в Польщі, бо «нинішній стан еміграції» зовсім не відповідає інтересам держави народу. Прем’єр обіцяв, що уряд шукатиме нових «еміграційних територій», бо Палестина вже не може вирішити існуючої проблеми [50].

 

Українсько-польські відносини надзвичайно загострились в переддень Другої Світової війни. Наслідком цього було складання польською й поліцейською службами безпеки списків українських найвідоміших і найактивніших, а отже, найнебезпечніших діячів, що постійно поновлювалися. Ці реєстри були використані при підготовці плану знешкодження на випадок війни т. зв. антидержавних елементів. 

 

Окремі факти вказують на те, що арешти осіб, підозрюваних в антипольській та антидержавній діяльності, почалось із середини серпня 1939 р. Кількість арештованих протягом наступних днів значно збільшилась.

 

Знешкодження т. зв. антидержавних елементів у загально польському масштабі почалося лише в ніч з 1 на 2 вересня [51]. Загалом було ув’язнено близько 20 тисяч українців [52]. Сотні українських діячів, у тому числі багатьох священиків, вивезено до концтабору в Березі Картузькій [53].

 

Священик Й.Кладочний так згадує про своє перебування у Березі Картузькій: «Кожен день знущання, різні вправи: то встань, то впадь, то рачкуй, то біжи і т.п… Їсти дали тільки на третій день – о 10-й рано і о 4-й після пополудні: мисочка рідесенької зупки і 100-200 грамів хліба (усього). По воду їздили поліським возом з бочкою. Я був «конем», і мене запрягали так, як запрягається до воза коня, а чотирьох в’язнів мали попихати віз, взявши за люшні. Були й інші способи збиткування. Не раз вишиковували під стінами камери і тримали так декілька годин. Розмовляти чи змінювати місце стояння – заборонено, хто погляне у вікно – постріл без попередження. Парашу з камери вдень не виносили, вночі нечистоти спливали на підлогу…». У таборі також кожного дня проводились розстріли ув’язнених [54].

 

Хід воєнних дій сприяв все більшому поглибленню антагонізму між українським та польським населенням, «… Польське військо й польське населення, - згадував пізніше о. Г.Костельник, - ставились до нас щораз гірше… Щораз частіше кружляли чутки, мовляв, поляки хочуть вистріляти всіх українців [55].

 

Жертвами таких підозрінь стали кілька десятків осіб української національності, серед них відомий публіцист, послідовний противник німецького нацизму І.Витвицький, який був заарештований і розстріляний без суду. Власті продовжували переслідувати українські установи. Об’єктом поліцейського погрому у ніч з 16 на 17 вересня стали центр товариства «Просвіта» і редакція газети «Діло» [56].

 

У деяких сільських місцевостях (наприклад, у селі Жукотині Турківського повіту) відступаючі польські частини вдалися до насильств-погромів, спалювання житлових будинків, господарських приміщень і кривавих вбивств – здебільшого до українського населення [57].

 

Результатом державного терору стало відчуження українців від II Речі Посполитої. Замість того, щоб прихилити українців до себе, переконливо демонструючи їм демократичні переваги, польський уряд застосовував постійні репресії. Мав цілковиту рацію відомий український історик і політолог І.Лисяк-Рудницький, коли охарактеризував політику міжвоєнної Польщі щодо українців словами Талейрана: «Це гірше, ніж злочин, це дурість» [58].

 

Українці на власному гіркому досвіді переконались, що Польська держава є їм чужою, ворожою силою.

ЛІТЕРАТУРА

1. Кривава книга. Передрук видань 1919 та 1921 років. / Упорядник Я. Радевич-Винницький. - Дрогобич, 1994, С. 186—187.

2. Там само, - С, 204-205.

3. Там само. - С. 208-209.

4. Там само. - С. 213.

5. Там само. - С. 199-200.

6. Там само. - С. 213.

7. Там само. С. 241.

8. Державний архів Львівської області (далі - ДАЛО) - Ф. 1. - Оп. 52. - Спр. 7. - Арк 2, 5, 13-15, 26.

9. Макарчук С. А. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма. - Львов, Вища школа, 1983. - С. 121.

10. Кугутяк М. Галицькі українці в боротьбі за незалежність у 1920-1923 роках // Галичина. Івано-Франківськ. - 1998. - № 1. - С. 62-63; Макарчук СЛ. Этносоциальное развитие… — С. 122.

11. Муссоліні - ініціатор підчинення Східної Галичини Польщі // Діло. - Львів. - 1925. - 25 серпня. - С. 2.

12. Дядюк М. Ольга Басараб-Левицька: трагедія 1924 року // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Зб. на пошану професора Юрія Сливки - Львів, - 2000. - № 7. - С. 324.

13. Центральний державний історичний архів України у м. Львові (далі - ЦДІА України у Львові), - Ф. 205. - Oп. 1. - Спр. 920. - Арк. 30 зв.

14. Дядюк М. Ольга Басараб-Левицька... // Україна... - 2000. - № 7. - С. 324.

15. Самовбивство у львівських в'язницях // Діло. - 1924. - 20 лютого. - С. 3.

16. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX-XX століття. - Київ, 1996. - С. 191.

17. Кугутяк М. Українське національно-демократичне об'єднання: активізація діяльності, посилення громадсько-політичних впливів (1928-1930 pp.) // Галичина. - 2000, - №4. - С. 93.

18. Макарчук С.А. Этносоциальное развитие... - С. 159.

19. Дрозд P. Пацифікація Східної Галичини в 1930 році // Український альманах. - Варшава, Об'єднання українців у Польщі, 2000. - С. 175.

20. Бараба Гр. Західноукраїнське працююче селянство в боротьбі з окупацією // Наша правда. Орган ЦК КПЗУ. - Нелегальне видання // 1930. - Ч. 5-6. - С. 28 - 32.

21. Дрозд Р. Пацифікація... // Український альманах. - С. 175.

22. Макарчук С.А. Этносоциальное развитие... - С. 159.

23. Державний архів Івано-Франківської області (далі - ДАІФО). - Ф. 68. - Оп. 2. - С. 155, - Арк. 41, 45, 49, 53, 59, 76, 77.

24. Довідник з історії України. - К., 2001. - С. 166.

25. Там само. - С. 559.

26. Гладка Г., Кугутяк М., Москалюк М., Хруслов Б. У боротьбі за церкву, націю й державу // Галичина. - 1998. - № 1. - С. 69.

27. Дрозд Р. Пацифікація... // Український альманах. - С. 176.

28. Ukraincy // Sprawy narodowościove. - Warszawa. - 1931. - 1. - S. 97.

29. Будзінська В. Польська «пацифікаційна» акція в Галичині та українська громадськість зарубіжжя // Наукові зошити історичного факультету. - Львів, 1999. – Вип. 2. - С. 163-168.

30. Pobόd-Malinowski W. Najnowsza historia polityczna Polski. - Gdansk, 1990. - Tom drugi. 1914-1939. - S. 727-728.

31. Шухевич С. Моє життя. Спогади. - Лондон, 1991. - С. 416.

32. Шкрабюк П. Виноградник господній, - Львів, 1995. С. 90.

33. Там само. - С. 91.

34. Киричук Ю. Тарас Бульба-Боровець; його друзі і вороги. - Львів, 1997, С. 9.

35. Державний архів Волинської області (далі ДАВО), ф, 60, оп, 1. спр 9, арк 57.

36. Матвєєв Г, Федевич К. Акція навернення українського населення Волині до католицтва в 1937-1939 роках // Вісник Львівського університету, Сер, істор. Львів, 1998, - Вип. 33. - С. 172.

37. Там само. - С. 173.

38. Там само. - С. 172.

39. Там само. - С. 174.

40. ДАВО. - Ф. 57 с / 46. - Оп. 9. - Спр. 627. - Арк. 3-39.

41. Борщевич В. Політика Другої Речі Посполитої щодо Української православної церкви на Волині // Україна... - 2000. - № 7. - С. 370.

42. Комар В. Польське військо і національна політика н Західній Україні напередодні 1939 р. // 1939 рік в історичній долі України і українців. Матеріали Міжнародної наукової конференції 23-24 вересня 1999 р. - Львів, ЛНУ ім. Івана Франка, 2001. - С. 59.

43. Комар В. Українське питання в політиці Польщі (1935- 1939 рр.) // Галичина. – 1998. - № 1.-С. 104.

44. Богів О., Вегеш М., Задорожний В. Галичина і Карпатська Україна у 1938-1939 роках // Україна... - 2000. - № 7. - С. 430.

45. ЦДІА у Львові. - Ф. 205. - Оп. 1. - Спр. 499. - Арк. 99.

46. Висоцький Р. Спроба ліквідації ОУН польською владою напередодні Другої світової війни на території Галичини та Волині // 1939 рік... - С. 83.

47. Літопис нескореної України: документи, матеріали, спогади. - Львів, Просвіта, 1993. - Кн. 1. - С. 348.

48. Богів О., Вегеш М., Задорожний В. Галичина... // Україна... - 2000. - № 7, - С. 442.

49. Макарчук С. Євреї західноукраїнських земель XIX - першої третини XX ст. у світлі офіційних статистичних джерел. Осягнення історії // Зб. наукових праць на пошану професора М.П.Ковальського з нагоди 70-річчя. - Острог; Нью-Йорк. Б/ вид., 1999. - С. 353-360.

50. Макарчук С. Міжнаціональні антагонізми в суспільстві Західної України в переддень вересня 1939 року // 1939 рік... - С. 16-18.

51. Резмер В. Позиція і участь українців у польській кампанії 1939 р. // Україна-Польща: важкі питання. - Варшава, 1999. - Т. 4. - С. 27.

52. Шкраб'юк П. Виноградник... - С. 135.

53. Швагуляк М. Позиція і участь українців у німецько-польській війні 1939 р. // Україна-Польща... - Т. 4. - С. 46.

54. Шкраб'юк П. Виноградник... - С. 136-138.

55. Швагуляк М. Позиція... // Україна-Польща... - Т. 4 - С. 51.

56. Там само. - С. 51.

57. Грицак Я. Нарис історії України... — С. 211; Пурат А. Українці у вересневій кампанії // 1939 рік... — С. 138—139; Резмер В. Позиція... // Україна-Польща... - Т. 4. - С. 29.

58. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. - Київ, 1994. - Т. 1. - С. 105.

ВИГРАТИ БИТВУ ЗА ПРАВДИВУ ІСТОРІЮ... (Автори: Костюк Петро, Киричук Олександра)

опубліковано 8 лют. 2018 р., 09:46 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 лют. 2018 р., 09:51 ]

ВИГРАТИ БИТВУ ЗА ПРАВДИВУ ІСТОРІЮ ПРАДАВНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЕЛІТИ

 

Ми звикли традиційно ховати від себе ту правду, над якою треба було б найбільше подумати.

Євген Сверстюк

 

Ми ще всі пам’ятаємо путінську заяву в Парижі про «русскую Анну» – київську князівну та французьку королеву Анну Ярославну. І хоча в сприйнятті власної історії українцями є ще багато стереотипів, закладених у совєтські часи, в суспільстві почався процес повернення до історичної реальності. Реакція українців засвідчила про те, що ми почали відходити від імперської російської міфології. І це все ефективніше працюватиме на самоідентифікацію українців.

 

Історія – дисципліна світоглядна. Маємо прагнути знати та аналізувати своє минуле й робити акценти на конструктивних і позитивних моментах нашого історичного минулого, а також формувати новий Європейський культурний концепт, зокрема, в контексті спільної українсько-литовсько-польської історії. Неможливо зрозуміти минуле і сьогодення України без правдивого знання про визначні історичні постаті того часу, їхній вплив на свій народ та торування поступу для своєї держави.

 

Відомий український історик Ярослав Дашкевич наголошував, що «створюючи свою українську державу, українці повинні переглянути й уточнити свою історію, базуючись на правді, достовірних фактах та історичних подіях. Перебуваючи впродовж століть під владою завойовників, українці фактично були позбавлені можливості впливу на формування національної свідомості й розвиток своєї історії, у результаті чого історія України написана переважно на догоду цим завойовникам. Особливо не виясненим є питання про претензії та домагання Московїї, а в подальшому Росії, на історичну спадщину Київської Русі» (Дашкевич Я. Як Московія привласнила історію Київської Русі [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://universum.lviv.ua/journal/2011/6/dashk.htm).

 

Однак, як слушно зауважує В. Білінський, імперські (польська та російська) історичні науки зробили все можливе, щоб позбавити українців національної пам’яті (Білінський В. Б. Україна-Русь. – Кн. 1: Споконвічна земля. – К. : Вид-во ім. О. Теліги, 2013. — С. 140).

 

Безумовно, тут попрацювали наші сусіди (і північні, і західні), приховуючи, викривляючи чи привласнюючи наше минуле, роблячи нашу історію куцою та клаптиковою, заперечуючи таким чином тяглість розвитку українського етносу, насамперед, його еліти. Але ми маємо виграти цю битву за власне минуле, а отже, і за право на власне майбутнє. Тільки тоді насправді будемо самостійними й цікавими для інших народів і держав, а не копіями імперських історій, накинутих нам поневолювачами. На нас чекає важка битва за власну історію, бо ніхто не поспішає добровільно відмовлятися від своїх сконструйованих міфів.

 

Вічно жити в брехні не можна! Потрібно забути чужі теорії про наші землі, історію і наших державних мужів, які писалися з метою приниження Києва, короля Данила (зрештою, і короля подавали нам як князя) і возвеличували Володимирське князівство та його князів.

 

Велику центральноєвропейську середньовічну руську державу ХІІІ – першої половини ХІV ст., до складу якої входили Галицька, Перемишльська, Звенигородська, Теребовльська, Володимирська, Луцька, Белзька, Холмська та Берестейська землі, Пониззя (пізніше Поділля) а також територія між Східними Карпатами, Дністром і Дунаєм – Шипинська та Берладська землі, на яких згодом виникло Молдовське князівство, і досі у підручниках називають Галицько-Волинським князівством. Водночас, у західних джерелах після коронації Данила Романовича 1253 р. ця держава іменувалась як Regnum Russiæ (Руське королівство) і вважалась спадкоємицею Київської Русі.  Згодом під впливом цієї назви Галичину стали ототожнювати з Руссю (у вузькому значенні цього слова) (Ісаєвич Я.Д. Королівство Русь [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 5: Кон – Кю / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во "Наукова думка", 2008. — 568 с.: іл. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Korolivstvo_Rus).

 

Численні документи свідчать, що етнонім «Русь» зберігався в українців до середини ХІХ ст. Так, перша в Україні національно-культурна організація, що виникла 1833 р., іменувалася «Руською трійцею». Сам же термін «Україна» початково використовували для позначення Подніпров’я. Навіть Т. Шевченко переважно вживає цей термін у такому сенсі. Наприклад, у добре знаних «Гайдамаках» Україна для нього – такий же регіон, як Волинь чи Поділля. Практично вперше термін «Україна» у сенсі етнічному й політичному був ужитий у програмному документі Кирило-Мефодіївського братства «Книга битія українського народу» в середині 40-х років ХІХ ст.

 

Ми, українці, точніше українські інтелектуали, відмовившись від руського етноніму і «здавши» його росіянам, багато втратили – і в сенсі культурному, і політичному. Але, утративши частину, зберегли ціле. У тодішніх умовах, коли існувала потужна Російська імперія, зберігати стару руську ідентичність означало розчинитися в імперському «руському морі». Так зробили чимало українців: Микола Гоголь, Антон Чехов…Власне, цей список зайняв би кілька сторінок. Однак, знайшлися люди (Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Олена Пчілка, Іван Франко, Леся Українка та інші), які не захотіли розчинятися в цьому «морі» і пішли іншим, українським шляхом.  Завдяки їм ми й маємо сьогодні українську спільноту з відповідним набором символів-ідентифікаторів (Письменник Петро Кралюк: Крім свого Поплавського, треба мати свого Бандеру [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://politikan.com.ua/8/0/1/46320.htm.). Ці процеси й відобразив  М. Грушевський, назвавши свою основну працю «Історія України-Руси».

 

Правителі Королівства Русь

Велику дослідницьку роботу з метою відновлення історичної правди та справедливості провів Володимир Білінський, який не був пов’язаний з історичною наукою професійно і трактував доступні йому джерела незалежно від домінуючої думки наукових авторитетів.

 

Український письменник, дослідник історії Володимир Білінський нагадує нам про славетний рід українських князів, які володіли нашими землями з 1238 по 1620 р. спочатку як володарі Великого Галицько-Волинського королівства, а з другої половини XIV ст. як руські князі Великого Литовсько-Руського князівства. На основі поданої хронології цього та інших авторів нами складена генеалогічна таблиця, яка допоможе краще зрозуміти суть викладеного у статті матеріалу (іл. 1).

 

Іл. 1. Спадкоємці і претенденти на землі Руського королівства

 

Галицько-Волинське королівство, яке помилково в історіографії донедавна називали князівством, функціонувало як фактично самостійна держава ще понад сто років після монголо-татарської навали. Це мало істотне значення для збереження й подальшого розвитку традиційної культури, що було запорукою етнічної консолідації українців. Після смерті короля Данила, незважаючи на тимчасовий розпад єдиної держави, галицько-волинські володарі проводили активну військово-політичну діяльність, спрямовану на зміцнення та збереження української державності (Кійко В. І. Військово-політична діяльність галицько-волинських князів у другій половині XIII — на початку XIV ст. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: В. І. Кійко http://vlp.com.ua/node/1421).

 

Друга половина XIII ст. – період надзвичайно високої воєнної активності Галицько-Волинської держави. Цьому сприяло багато факторів: сусідство та залежність від Золотої Орди, формування на західних рубежах централізованих держав – Польщі та Литви, яке супроводжувалося частими військовими конфліктами із сусідами. У цій складній ситуації нашим володарям необхідно було проявляти максимум майстерності в політиці та військовій справі для того, щоб зберегти державність.

 

Зауважимо, що за тодішнім вотчинним правом королівський престол успадковував старший син. Однак, король Данило Романович (Галицький) віддав перевагу спадкоємності своєму молодшому синові Шварнові (Юрію) Даниловичу (1230–1269), який правив протягом 1264–1269 рр. як король Русі-України, великий князь литовський, князь холмський, белзький, дорогочинський і галицький. Саме він фактично створив Велике князівство Литовське, яке включало українські етнічні землі як на заході, так і на сході. Литовські князі на початку ХІV ст. лише відновили те, що було вже створене руками талановитого сина короля Данила Романовича (Дашкевич Я. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури / Львівське відділення ІУАД ім.Грушевського М.С. НАНУ.-3-тє вид., доповн. - Львів: Літературна агенція"Піраміда".2016. Король Данило Романович. С.33).  

 

Досі ще не відійшов у минуле стереотип трактувати короля Данила як"князя Данила Галицького". Те що Данило I Романович був саме королем, не підлягає найменшому сумніву, про це знали його сучасники, так про нього писав літописець, таким його знає не сфальшована історична наука. Штамп про князя виковувала російська історична наука протягом двох століть. Бо не міг бути королем Романович тоді, коли в Московсько-Суздальському та в сусідніх північних князівствах були лише князі. Нарекли Данила "Галицьким", бо це мало б обмежити значення його діяльності певною територією. Титул Данила Романовича від 1253 р. – року конотації – звучав "король Русі". Та який же міг бути (в уяві тенденційно заполітизованих російських істориків та їхніх українських спільників) король Русі, якщо тільки великі князі й царі, московські та російські імператори могли бути володарями Русі. Була і є ще одна причина, чому так полюбився епітет "Галицький". Як відомо в Росії є маленьке містечко Галич недалеко від Костроми. Додаток "Галицький" до імені Данила мав надати цьому могутньому володареві наліт провінційності, що виникав шляхом поверхової асоціації з російським містечком. Правильно його називати король Данило Романович – так вважав Ярослав Дашкевич.

 

Саме він започаткував процес інфільтрації української мови, віри, юридичного права та навіть звичаїв у Литву, і вже в ХІV ст. це князівство сприймалося українцями як власне. Його сміливо можна називати русько-литовським, і коли постала проблема захисту України від татаро-монголів, наші предки, на відміну від Московії, яка ганебно стала на коліна перед кочівниками, без жодних вагань обрали спільну державність з литовцями (Король Шварно (Юрій) Данилович [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https:// www.ar25.org/article/korol-shvarno-yuriy-danylovych.html).

 

Старший син короля Данила Романовича Лев засів на престолі тільки після Шварна, у 1269 –1301 рр., а 1301–1308 рр. королем Руським став його син Юрій І (див. іл 1).

 

Зауважимо, що престолонаслідники короля Данила Романовича успадкували і надану йому 1253 р. папою римським Інокентієм IV корону. Варто звернути увагу, що на печатці Юрія Львовича є написи: «s. domini Georgi regis Rusie» (аверс) і «s. domini Georgi ducis Ladimerie» (реверс) (іл. 2). На лицьовій стороні Юрій І зображений із короною на голові та іменується як «rex», тобто верховний правитель Русі (у значенні – коронований король), а на зворотній стороні печатки – як удільний володар «duc» (князь) Волинського князівства Володимирії (Ладимирії ).

 

Іл. 2. Печатка Юрія Львовича (М. Грушевський. Ілюстрована історія України)

 

Коли Юрій I помер, його сини Андрій I та Лев II правили спільно й Галичиною, і Волинню протягом 1308–1323 pp. При цьому деякі історики, зокрема Михайло Грушевський, припускають, що від батька Андрій отримав Волинь, а Лев – Галицьку землю. Про спільне їхнє правління свідчить спільний підпис обох братів у листі до “Братства Тевтонської церкви святої Марії Єрусалимської”, який дійшов до наших днів” (Взаємини останніх Галицько-Волинських князів із Тевтонським орденом [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.litopys.com.ua/encyclopedia/khronolog-ya-rozvitku-pod-y-v-ukra-n-u-tatarsku-dobu/vza-mini-ostann-kh-galitsko-volinskikh-knyaz-v-z-tevtonskim-ordenom.).

 

1323 р. обидва князі загинули за нез’ясованих істориками обставин: на думку деяких істориків – у боротьбі з монголо-татарами, інших – з литовцями, захищаючи від них Підляшшя, а ще інших – у боротьбі з Золотою Ордою.

 

Достеменно невідомо чи за кимось із синів Юрія І зберігався титул короля, але у науково-популярній літературі побутує думка, що вони обоє (Андрій і Лев) були носіями королівського звання. Відтак, відома дослідниця Наталя Яковенко вважає, що титул король Русі [rex Russiae] востаннє вживав онук Данила Юрій Львович. На її думку, Юрієві сини Лев та Андрій, як співправителі Галичини і Волині іменувались відповідно dux Galiciae і dux Ladimiriae (Володимирії), тобто князями, а не королями. Врешті, на думку Н. Яковенко, саме в ці часи, «згідно з усталеним формуляром латинського акта сусідніх Чехії, Угорщини та Польщі, у руській княжій титулатурі вперше з'являється формула Dei gratia [з ласки Божої]» (Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://history.franko.lviv.ua/PDF%20Final/Jakovenko.pdf).

 

1325 р. титул Великого Галицько-Волинського короля отримав Болеслав (після хрещення – Юрій ІІ) – син дочки Юрія Львовича Марії (сестри Андрія та Лева) та мазовецького князя Тройдена (див. іл. 1). Так вирішили питання спадкоємності насамперед нащадки роду короля Данила Романовича та його брата Василька Романовича (на той час їх налічувалося кілька десятків), а не Литва чи Польща. Звичайно, Юрій Тройденович отримав титул великого галицько-волинського князя й тому, що його кандидатуру внаслідок міжусобної боротьби за спадок було узгоджено Польщею, Золотою Ордою та Литвою.

 

Боярин Дмитро Дедько чи Дмитро-дядько Юрія ІІ?

З 1319 по 1361 р. українські (руські) і литовські князі перебували в постійних війнах і сутичках із Золотою Ордою, узгоджуючи свої дії і підпорядковуючись Великому Галицько-Волинському князю – королю Русі. Очевидно, що в ситуації, що склалася, українські (руські) князі – великий володимирський князь Андрій, львівський князь Лев, овруцький князь Андрій, київський князь Іван-Володимир, новгород-сіверський та багато інших ішли на такий крок свідомо. Серед них був і львівський князь Дмитро, кого польські й російські історики назвали вигаданим прізвищем Дедько та зарахували до «бояр». І нікого досі не дивує, що «боярин Дедько» на незрозумілих підставах із 1323 по 1349 р. володів Львовом і Галичиною – князівською вотчиною – і видавав на тій території накази як князь. І за 26 років жодний із нащадків короля Данила не посягав на родовий спадок.

 

Ім’я князя Дмитрія навіки закарбовано на  церковному дзвоні, що донині зберігається на дзвіниці львівського собору Св. Юра (іл. 3–5). На дзвоні – напис: «В лето 6849 сольян бы колок сии светому Юрью при князи Дмитріи…» (Русіна О., Сварник І., Войтович Л., Ващук Д., Блануца А., Черкас Б.. Україна: Литовська доба 1320–1569. — К. : Балтія — Друк,2008. — С. 17). За давнім руським літочисленням 6849 р. – це 1341 або 1342 р.

  

Іл. 3 Собор Юра

 

 Іл. 4. Дзвін 1341 на дзвіниці Львівського собору Св. Юра

  

Іл. 5. Напис на дзвоні Львівського собору Св. Юра

 

Хоча більшість істориків вважає князя Дмитра лише впливовим львівським боярином, але вилиті на дзвоні слова “при князи Дмитріи” таки дають підстави думати про високий статус цієї особи як правителя.

 

Хибне імперсько-шовіністичне твердження про кінець князівської династії короля Данила Романовича 1323 р., яке закинули на сторінки історії, щоби позбавити український народ права на безперервну державність, заперечив згаданий вище В. Білінський, висловивши думку, що князь Дмитро був ще одним сином Юрія Львовича, правнуком короля Данила Романовича, братом князів Андрія та Лева й княжни Марії (Білінський В. Б. Україна-Русь. — Кн. 1: Споконвічна земля. — К. Вид-во ім. О. Теліги, 2013. — С. 156-167).

 

На думку В. Білінського, Дмитро Юрійович є саме тією постаттю в українській історії, біографія якої дає розуміння подальшого розвитку Великого Галицько-Волинського князівства та продовження роду короля Данила Романовича. І для такого твердження є історичні підстави.

 

У книжці Ігоря та Любові Кочарів «Львів крізь віки» наведені «Вибрані родоводи володарів князівств…», де в князя Юрія Львовича згадуються дві дружини: «Євфемія та Незнана» (Качор І., Качор Л. Львів скрізь віки. — Видавництво «Центр Європи». — 2004. — 240 с.).

 

Леонід Махновець у додатку до Літопису Руського наводить імена дітей Юрія І – онука короля Данила Романовича: Юрій Львович (1262–1308) мав синів Михайла (помер у 1284 р.), Андрія та Лева, які стали його спадкоємцями. Окрім цього, у нього була донька Марія, яка стала дружиною польського князя Тройдена. Цих дітей народила йому Євфемія, яка померла десь у 1290–1292 рр., коли князеві Юрію було 28–30 років (Літопис руський / пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; відп. ред. О. В. Мишанич. — К., 1989. — 591 с. Додаток: РОДОВІД РУСЬКИХ КНЯЗІВ ЗА ЛІТОПИСОМ РУСЬКИМ)

 

Другу дружину князя Юрія В. Білінський називає Варварою (Ймовірно, що ім’я другої дружини Юрія І, яке І. Кочар та Л. Кочар подають як «незнана» не є власною назвою, а тільки прикметниковою ознакою її маловідомості).

 

На думку В. Білінського, вона була матір’ю молодшого сина Юрія – князя Дмитра. Але залишається відкритим питання, чи була мати Дмитра законною дружиною Юрія І? Те, що постать Дмитра ніколи не розглядалася як претендента на королівський престол, наштовхує на думку, що Дмитро був народженим від неузаконеного шлюбу. Саме таку думку підтримує О. Мазур (Мазур О. “Demetrius Dedko, provisor seu capitaneus Terrae Russiae” (інститут «старійшини» в політичному житті Галицької землі другої чверти ХІV ст.) // Семінарій «Княжі часи». — Львів, 2002. — С. 16).

 

В Ордені рицарів-хрестоносців пізнішої Пруссії збереглися важливі для нас документи. Новий великий князь Юрій вів переписку з рицарями-хрестоносцями, зокрема, він підтвердив чинність укладених раніше з ними угод. Аналогічних документів у Литві та Польщі наразі не виявлено. Але, без сумніву, вони були. Може, їх приховали або знищили взагалі. Дуже важливою для розуміння нами тодішніх подій є мирна грамота князя Юрія II до Теодеріка, генерального магістра Ордену, від 20 жовтня 1335 р. Окрім великого князя Юрія II, цю грамоту підписали його підлеглі та скріпили своїми гербовими печатками.

 

Витяг із цієї грамоти свідчить: «Ми, разом із нашими вибраними й вірними боярами та військовими, тобто Дмитром, дядьком нашим; Михайлом Єлизаровичем, воєводою белзьким; Васьком Кудиновичем, суддею нашого двору; Грицьком Коссачовичем, воєводою перемишльським; Борисом Кракулою, воєводою львівським; Ходором Отеком; воєводою з Луцька; Хотком, сином Яромира – опорою та охороною, відновлюємо, схвалюємо, ратифікуємо й стверджуємо… із нашими названими боярами, військовими, знаттю та нашими землями й людьми укласти цей сприятливий союз із… теперішнім генеральним магістром Ордену та з його співнаставниками…» (Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К. : КРІОН, 2009. — С.113).

 

 Іл. 6. Дмитро Дедько. Худ. С. Борейко. 1941 р.

 

Зауважимо, що в цитаті слово дядько написано з малої букви й означає ступінь родинних відносин короля Юрія ІІ із Дмитром. Цілком зрозуміло, що трактувати особу «Дмитра, дядька нашого» треба як молодшого сина Юрія Львовича, брата князів Андрія та Лева й княжни Марії, дядька Юрія ІІ (Тройденовича), а не як особу міфічного боярина Дмитра Дедька (іл. 6).

 

Дмитро, дядько наш, як брат Марії, – матері Юрія II, тобто князь і нащадок короля Данила Романовича, поіменований у в грамоті першим, другим поіменований воєвода белзький, який, швидше за все, був членом сім’ї роду Тройдена, і лише третім поіменований «суддя нашого двору» Василь Кудинович – один із керівних придворних осіб. Суддя великокнязівського суду був значно вищою посадовою особою за звичайного боярина Дмитра Дедька, як подавали й подають нам до цього часу цю особу сучасні історики. Як слушно зауважив В. Білінський, будучи звичайним боярином «боярської олігархії», у державних документах до іншої держави ніколи би не був згаданий раніше «судді нашого двору» (Білінський В. Б. Україна-Русь. — Кн. 1: Споконвічна земля. — К. : Вид-во ім. О. Теліги, 2013. — С. 159. ).

 

Можна висловити ще одне припущення відносно високого статусу Дмитра-дедька. Коли Андрій та Лев загинули у 1323 р., прямою спадкоємницею Романовичів залишалися їхня сестра Марія, дружина черського князя Тройдена. Її син Болеслав (Юрій ІІ) Тройденович був неповнолітній. Хоча різні автори називають різні дати його народження (зокрема Л. Войтович вказує на 1313 або 1314 р. (Войтович Л. Князь Юрій Болеслав Тройденович: ескіз портрета [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.inst-ukr.lviv.ua/files/k-doba_5/011-vojtovych.pdf), але залишається факт, що він обійняв Галицько-Волинське князівство аж 1325 р. У таких випадках до неповнолітнього престолонаслідника приставляли опікуна, вихователя, який мав право підпису документів, але не володів королівським титулом. Власне, такого опікуна-наставника і називали “дедком”. 

 

Напрошується закономірне питання: якщо не князь Дмитро, то хто ж тоді правив з 1323 р. по 1325 р. у Галицько-Волинській державі? Невже бояри?

 

Вважаємо, що була відтворена дуалістична система правління, яка була при Андрію та Леву II: Дмитро правив у Львові, а неповнолітній Юрій зі своєю матір’ю Марією – на Волині.

 

Таким чином, висловлюємо припущення, що з 1223 по 1340 р. Львовом – столицею Лева Даниловича та Юрія Львовича – управляв легітимний правитель князь Дмитро – син Юрія І, а не «боярська олігархія» на чолі з міфічним боярином Дедьком.

 

На нашу думку, коли правлячі нащадки Данила Галицького – Андрій та Лев – загинули в 1323 р. в битві із Золотою Ордою на річці Ірпіні, молодший брат Дмитро посів Львівський князівський престол свого батька (Юрія) і діда (Лева II). До того князь Дмитро посідав холмський князівський престол, а після переїзду до Львова в Холмі залишив сина Данила.

 

На Волині, до Володимира, у 1340 р. призначили одного із синів Гедиміна – Любарта. Його дружина Анна-Буче (Єфемія) була дочкою Андрія Юрійовича І (правнучкою Лева Даниловича), а отже і прямою його спадкоємницею (див. іл. 1).

 

Ні Гедимін, ні Любарт не висвячувалися Папським престолом на королівський титул. І в Європі вони не могли величатися королями. А Данило Романович (Галицький) та його онук Юрій висвячувалися. Вони отримували корони з рук Папських кардиналів. Тому саме Дмитро (син Юрія I) був у 40-і роки XIV ст. спадкоємцем королівського престолу, а оскільки столицею володінь Дмитра Юрійовича був Львів, то він для європейців і був столицею держави.

 

Князь Дмитро-дядько на захисті Львова і галицько-руських земель

1340 року Юрій II Тройденович був отруєний. Після смерті Юрія II польський король Казимир того ж року вирушив на Львів воєнним походом. Вочевидь, він не мав сподівань на мирне придбання Галицько-Волинської землі, або хоча б її частини, оскільки не був прямим спадкоємцем Юрія І, а лише внучатим племінником дружини Юрія І Євфимії Куявської (рідним братом Єфимії Куявської був його батько Владислав І Локетек) (Лемко І. Цікавинки з історії Львова. — Львів : Апріорі, 2011. — 128 с. : іл. — С. 16. ).

 

Водночас, більше прав на спадщину Юрія ІІ мав його зять Любарт Гедиминович (правдоподібно, син останньої дружини Гедиміна, можливе ім'я якої – Євна) (Kuczyński S. M. Lubart Dymitr (w. XIV) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk: Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1972. — T. ХVII / 4. — Z. 75. — S. 576).

 

Після захоплення литовським князем Гедиміном Луцька, Володимира, Овруча, Києва та інших північних князівств Великого Галицько-Волинського князівства, що передувало золотоординському походу на Велике князівство в 1322–1323 рр., усі північні землі сучасної України ввійшли до нової держави. Вона стала називатися Великим Литовсько-Руським князівством. Нащадки короля Данила розуміли, що ординці обов’язково нанесуть удар по Великому князівству, помітивши відродження Києва, Овруча, Новгород-Сіверського та ін. При цьому українські (руські) (до 1721 р. всі сучасні «русские» були знані у світі як московити, і ніхто не називав їх «русские») князі сподівалися, що об’єднання сил із Литвою не буде нести їм окатоличення, зміни мови, традицій тощо.

 

Історик Леонтій Войтович схиляється до версії отруєння Юрія ІІ через його прихильність до католицького обряду й iноземцiв непереконливою й припускає, що бояри-змовники, швидше, керувалися своїми зв’язками з Польщею або Угорщиною, котрі вже 1338 р. домовилися про підтримку іншого претендента. Змова польського короля Казимира ІІІ та угорського Людовіка І проти Юрія ІІ могла бути також пов’язана із союзом останнього із Литвою та Тевтонським орденом, який мав виразний антипольський характер (Мазур О. “Demetrius Dedko, provisor seu capitaneus Terrae Russiae” (інститут «старійшини» в політичному житті Галицької землі другої чверти ХІV ст.) // Семінарій «Княжі часи». — Львів, 2002. — С. 15–20).

 

1339 р. польський король Казимир заключив договір з угорським Карлом Робертом у Вишеграді про те, що на випадок, коли б у Казимира не було синів, польська спадщина перейде до угорського королевича Людвика, сина Карла й сестри Казимира Єлисавети. За те мала Угорщина допомогти Казимирові в майбутньому приєднанні до Польщі галицько-волинській спадщині по Болеславі-Юрію.

 

У польських джерелах подається двояке трактування результатів походу Казимира ІІІ на Львів 1340 р. З одного боку, вони стверджують про отримання Казимиром сюзеренських прав, а з іншого – свідчать про те, що поки король вів із галицькими боярами перемовини про васалітет, Дмитро Дедько та якийсь Данило з Острова таємно вирушили до хана й привели орду, що змусила Казимира тікати. Угорські джерела свідчать про сюзеренітет угорського короля над Галичиною, а візантійські визнають сюзереном Дмитра-дедька князя Любарта-Дмитра. Окрім того, не до кінця зрозумілими є взаємини, що склалися на той час між Галицько-Волинським князівством та ордою.

 

Єдина відома нині грамота самого Дмитра (іл. 7) свідчить, що тоді Казимир не був його сюзереном, а рівноправним партнером угоди. Так само не попала в 1340 р. Галичина під зверхність Угорщини. Король Людовик I Угорський у грамоті 17 серпня 1340 р. трактує руських купців як «заграничних» і розрізняє Руське Королівство та Угорське (Грушевський М. Історія України-Руси: В 10 т., 11 кн. — К., 1993. — Т. 4. —  С.29).

 

Іл. 7. Грамота Дмитра Дедька (орієнтовно 1341 р.), адресована торнським купцям із запрошенням на торгівлю та можливе поселення у Львові.

 

Те, що саме Дмитро очолив опір польському королю Казимиру в 1340 р., важко ув'язується (пов'язується) з версією про його статус боярина Дедька, оскільки за домінуючим на той час у Європі вотчинним правом, легітимним правителем певної території міг бути хтось із родинних спадкоємців попереднього правителя. На цій підставі більш вірогідною є версія про його приналежність до роду Юрія І Львовича.

 

Відомий історичний факт пограбування Казимиром ІІІ Львова під час свого походу 1340 р., про який свого часу писав ще Д. Зубрицький (Zubryćkyj D. Kronika miasta Lwowa. — Lwów : w księngarni Kajetana Jabłońskiego, 1844. — S.34).

 

Виникає слушне запитання, чому викрадені Казимиром ІІІ князівська скарбниця на Високому замку, а також атрибутів королівської влади, зберігались саме у Львові, а не у Володимирі-Волинському? Адже, як зауважує історик Андрій Козицький, у другій половині XIII – на початку XIV ст. Володимир був значно більшим і, можна припустити, багатшим містом, аніж Львів (Козицький А. Leopolis militans. Нариси військової історії Львова XIII–XVIII  ст. — Львів : Апріорі, 2014. — С. 27).

 

На думку А. Козицького, те, що скарбниця  з королівськими інсигніями все ж перебувала саме у Львові, може свідчити про те, що Галицько-Волинська держава складалася з двох частин: Руського королівства зі столицею у Львові та Волинського князівства зі столицею у Володимирі. Королівські інсигнії могли бути знаком влади лише над галицькою половиною держави, тож їх і зберігали у Львові (там само. — С. 28).

 

Завдяки очолюваному Дмитром опору, 1340 р. Казимирові ІІІ не вдалося здобути Львів, а відповідно й закріпитися у Галицько-Волинській державі. До 1349 р., майже десять років, Дмитро утримував Галицьку землю, іменуючи себе “управителем Руської землі”.

 

Ніхто й не заперечує, що 1341 р. у Львові княжив князь Дмитрій, але приписують те ім’я литовському князю Любарту Гедеміновичу, який при хрещенні отримав ім’я Дмитрій. Любарт Гедемінович був зятем загиблого 1323р. Андрія Юрійовича, що був пошлюблений із його дочкою Анною-Буче (Єфемією) Андріївною (див. іл. 1). І, якби саме ця особа, а не Дмитро Юрійович, був предком Костянтина Острозького, то в поминальнику Києво-Печерського монастиря князь Костянтин Іванович Отрозький першим б згадував не князя Юрія, а Гедиміна – батька Любарта. Окрім того, серед жіночих імен поминальника не числиться мати Любарта – Анна-Буче (Єфемієя) Андріївна (Білінський В. Б. Україна-Русь. — Кн. 1: Споконвічна земля. — К. : Вид-во ім. О. Теліги, 2013. — С. 166-167).

 

На жаль, вітчизняні історики до сьогоднішнього часу воліють притримуватися польської імперської версії і, як вважає В. Білінський, «ця потужна брехня істориків продовжує литися досі, підтримуючи польську та московську версію про вигаданого Дмитра Дедька» (там само. — С. 166).

 

Варто звернути увагу на те, що Любарт до 1341 р. не був причетний до Львова. Волинь і Галичина ще з часів короля Данила Романовича завжди мали окремих князів, один із них, що був старшим у роді, посідав великокнязівський престол. Для прикладу наведемо неповний перелік у період часу, який нас цікавить:

 

Галичина (1238–1349)

Волинь (1238–1340)

Данило, Лев I, Юрій I,

Василько, Володимир, Мстислав

Лев II, Дмитро

Андрій, Юрій II

 

Цікавим історичним джерелом з періоду, коли у Львові князівський престол посідав правнук короля Данила Романовича – Дмитро, є «Книга знань про всі королівства, землі та володіння, які є у світі» – анонімний географічний трактат, який зберігся у європейських документах. Видається, що «Книга знань…» була написана  між 1323–1349 рр. Про автора відомо тільки те, що він народився в Іспанії в 1304 р. У «Книзі знань…» він пише: «Залишивши Польське королівство, я прибув до королівства Львів, яке німці називають Лембергом, у якому нараховується п’ять великих міст. Перше називається Львів, друге – Київ, ще одне – Володимир, ще одне – Пінськ, ще одне – Сівер (Новгород-Сіверський)» (Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К. : КРІОН, 2009. — С.158).

 

Одночасно в «Книзі знань…» не зафіксовано зайняття польським королем Казимиром «Львівського королівства», яке сталося в 1349 р. Автор книги не зафіксував ніякої «боярської ради» на чолі з видуманим Дмитром Дедьком (Білінський В. Б. Україна-Русь. — Кн. 1: Споконвічна земля. — К. : Вид-во ім. О. Теліги, 2013. — С. 206–210).

 

Укладач «Книги знань…» зазначає, що королівство Львів межує з країною Романією та королівством Алеманія, а король того Львова має зелений прапор з червоним хрестом. Наголошуємо, що автор називає Львів «королівством», а не «князівством», що дає відповіді на деякі запитання.

 

Потрібно пам’ятати про великокнязівську владу Юрія Тройденовича, давні посягання польського короля Казимира та велику чергу Романовичів на згадані уділи-володіння. Однак, ані польський, ані угорський королі не заперечили прав князя Дмитра Юрієвича на володіння Галичиною, як обов’язково вчинили б, якби він був боярином. Щойно після смерті князя Дмитра у 1349 р. Казимир ІІІ наважився анексувати Галичину (українське Підгір’я). Те, що згідно з Руським літописом, «за всі роки існування Великого Галицько-Волинського князівства до часів його поглинання Польщею та Литвою історики та літописці не зафіксували воєн за титул Великого князя між нащадками короля Данила Романовича» звертає увагу і В. Білінський (там само. — С. 141).

 

До того ж, він зауважує, що будь-які спірні питання вирішувалися мирно і «історія Польщі, Литви та Русі не зафіксувала за ці 17 років жодного збройного посягання на Львівську «боярську республіку» (там само. — С. 166).

 

1350 р. король Людовик Угорський уклав угоду з королем Польщі, за якою Угорщина «відступала свої спадкові права» на Руське королівство Казимирові III, який після цього став титулярним королем Русі. 1352р. Любарт Гедемінович з братами уклав з Казимиром III та князями Мазовії угоду, за якою посів всю Волинь. 1353р. литвини розірвали її, Любарт в травні, липні, вересні нападав на Польщу, однак Галичини не здобув. 1355 року з братом Кейстутом надав привілей для купців з Торуні, що відкрило їм дорогу на західні землі Русі. Це сталось через допомогу тевтонців.

 

Вважається, що Руське королівство занепало не в боротьбі, а від вимирання династії. Адже чимало держав (і навіть народів) в епоху Середньовіччя загинули тільки тому, що згасла панівна династія. Зосібна, Галицько-володимирська (Волинська) держава мала велике значення в розвитку українського народу. За відомим висловлюванням І. Крип’якевича, вона «обіймала етнічні українські землі й дала виявити їх самобутність. У боротьбі з Польщею й Угорщиною вона виробила державний патріотизм. Через близькі зв’язки із Заходом вона збагатила українську культуру новими елементами. Як спочатку Київ, так тепер Галич і Володимир боронили Західну Європу від азійських орд, але остаточно впали жертвою сусідів, що за їхніми плечима дійшли до більшої сили» (Крип’якевич І. Всесвітня історія: У 3 кн. — Кн. 2 Середньовіччя і нові часи. — К. : Либідь, 1995. — С. 133).

 

Князі Острозькі – нащадки короля Данила Романовича?

У розгромі польського короля Казимира 1340 р. та у подальшій боротьбі за незалежність руських земель брав участь і князь Данило (Острозький).

 

Питання про походження князя Данила залишається досить суперечливим. Не менш дискусійною є і генеалогія князівського роду Острозьких. Залишається не з'ясованими питання про те, до якої династії належали князі Острозькі – Рюриковичів чи Гедиміновичів та інші питання з історії роду князів Острозьких (Войтович. Л. Родина князів Острозьких. Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Т. ССХХX. Праці Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. — Львів, 1996. — С. 355–367).

 

За твердженнями багатьох істориків рід князів Острозьких сягає своїми витоками роду князів Володимира Святославича та короля Данила Романовича. Представники цього аристократичного українського роду усвідомлювали себе нащадками саме правителів Київської Русі та спадкоємцями їхніх культурних і політичних традицій.

 

Середньовічні хроністи, плутаючись у власних гіпотезах , виводили їх то від короля Данила Романовича, то від легендарного володаря Києва князя Дмитра (відомо, що тисяцький Дмитро князем не був, а лише тисяцьким Данила Романовича). Дослідники більш пізнього періоду намагались обґрунтувати найрізноманітніші версії. Наприклад, польські історики міжвоєнного періоду С. М. Кучинський та Ю. Пузина стверджували, що князь Данило Острозький  є представником династії Гедиміновичів, а М. Максимович пов'язував рід Острозьких з турово-пінськими Рюриковичами (Кuczyński S. M. Fedor Koriatowicz (†przed 1416) // Polski Słownik Biograficzny. — Kraków : Polska Akademia Umiejętności, 1947. — T. VI/4, zeszyt 29. — S.  382;22, S. 253–254).

 

За версіями багатьох дослідників, Острозькі є нащадками роду Романовичів. Останнім часом відбувається повернення до думки про походження Острозьких від давньоруських Рюриковичів. Її спробував обґрунтувати І. Мицько на основі власних досліджень монастирських синодиків та історичної долі деяких земельних володінь, які належали представникам цього роду. Дослідник дійшов висновку, що протопластом роду Острозьких був син короля Данила Романовича – Мстислав-Гліб (Мстисла́в Данилович (помер після 1292) — четвертий син Данила Романовича (Галицького), князь луцький (1264  — після 1292), володимирський (1288  — після 1292) і берестейський (1288 — після 1292), теребовельський, згодом і волковийський).

 

Він, судячи зі свідчень Галицько-Волинського літопису, володів землями південно-східної Волині, до складу яких входив Острог. Потім волинський князь Володимир Василькович, який не мав дітей, убачаючи в особі Мстислава-Гліба свого достойного продовжувача, передав йому свої князівські володіння» (Пасічник І. Повернення аристократа. Василь-Костянтин Острозький: до 400-рiччя вiд дня смерті [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://day.kyiv.ua/uk/article/istoriya-i-ya/povernennya-aristokrata).

 

Сучасний історик Леонтій Войтович вважає князя Данила праправнуком короля Данила. Однак, він визнає його сином слонімського та, можливо, острозького князя Василька Романовича (1256/60—поч. XIV ст., – сина князя Романа Даниловича (бл. 1230—бл. 1261) (Войтович Л. Василько Романович // Княжа доба: портрети еліти… — Біла Церква Видавець Олександр Пшонківський 2006. — С.509).

 

Професор Махновець у додатку до Літопису Руського теж прийшов до думки, що рід князів Острозьких походив від роду короля Данила Романовича. Перший представник роду князів Острозьких – Данило – включений професором до нащадків короля Данила Романовича (Галицького) – останнім у родоводі руських князів (Літопис руський / пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; відп. ред. О. В. Мишанич. — К., 1989. — 591 с. Додаток: РОДОВІД РУСЬКИХ КНЯЗІВ ЗА ЛІТОПИСОМ РУСЬКИМ).

 

Ми ж погоджуємось із думкою В. Білінського, що Данило Острозький є сином князя Дмитра Дедька і, що саме нащадки короля Данила Романовича (Галицького) очолили спротив польському королю. Для підтвердження своєї думки В. Білінський опирається на працю першого ректора Київського університету М. О. Максимовича. Останній подає імена предків князя Костянтина Івановича, виявлені у поминальниках «старых памятников киевских церквей, где записан род князя» після його погребіння в Печерській церкві, тобто десь у 30-х роках ХVІ ст. Зауважимо, що представники аристократичних родів зобов’язані були пам’ятати своїх предків до сьомого коліна.

 

М. О. Максимович пише, що у Києво-Печерському поминальнику імена предків-чоловіків згадуються за наступним порядом:

1) князь Георгій (Юрій);

2) князь Дмитрій;

3) князь Даниїл;

4) князь Феодор, в іноках Феодосій;

5) князь Василій; 

 6) князь Іван;

7) князь Костянтин (Острозький – В. Б.).

 

Відповідний поминальний ряд княгинь представляють наступні імена:

1)     княгиня Варвара;

2)     княгиня інокиня Єлисавета;

3)     княгиня Василиса;

4)  княгиня Агафія, в інокинях Агрипина.

 

При цьому, М. Максимович пише: «Несомненно, что эти имена были написаны для церковного поименования еще самим князем Константином, правнуком Феодора, а поэтому это родоначалие князей Острожских должно признать за достоверное и нерушимое» (Білінський В. Б. Україна-Русь. — Кн. 1: Споконвічна земля. — К. : Вид-во ім. О. Теліги, 2013. — С. 161–162).

 

Підкреслимо, що першими в поминальнику князь Костянтин Іванович Отрозький згадує князя Юрія та княгиню Варвару як своїх предків. Ймовірно згадувана у жіночому поминальнику княгиня Варвара і є дружиною князя Юрія І Львовича. Другим у чоловічому поминальнику Києво-Печерського монастиря є Дмитрій – син Юрія і Варвари (там само. — С. 166–167).

 

Третій у чоловічому поминальнику князь Данило, на думку Л. Войтовича, є першим історично відомим князем Острозьким (помер після 1366 / до 1370 р.) (Войтович Л. Князі Острозькі: спроба відтворення генеалогії династії // Наукові записки [Національного університету “Острозька академія”]. Серія “Історичні науки” — 2008. —  Вип. 13. — С. 48).

 

Думка про родинний зв’язок Дмитра-дядька з Острозькими підтверджується ще одним цікавим джерелом, яке описує Ігор Мицько. Йдеться про навігаційну мапу Анджеліно Дульсерта, складену 1339 р., тобто ще перед польською окупацією Галичини, коли у Львові правив Дмитро Дедько. Посилаючись за згадане джерело, І. Мицько пише, що на гербі “короля того Львова» зображений «хрест, влаштований над півмісяцем, повернутим ріжками вгору». Такий герб, зауважує автор, є комбінацією Тризуба з рівнораменним хрестом, емблемою св. Юрія, патрона волинського столичного міста Володимира. При цьому дослідник звертає увагу, що композиційно герб схожий до гербу князів Острозьких (іл. 8–9) (Мицько І. Дмитро Дядько: генеалогічний етюд [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://zbruc.eu/node/28667).

  

Іл. 8. Хоругва Костянтина Острозького     Іл 9. Герб Острозьких (https://zbruc.eu/node/28667)

 

За свідченням М. Максимовича та інших істориків, зокрема Леонтія Войтовича, князь «Данило з Острога» (1320–1376) володів князівським столом свого прадіда Данила Романовича в Холмі (Войтович Л. Князі Острозькі: спроба відтворення генеалогії династії // Наукові записки [Національного університету “Острозька академія”]. Серія “Історичні науки” — 2008. —  Вип. 13. — С.  48; 26, С. 69).

 

З 1323 р. холмський і львівський князівські престоли посідав правнук короля Данила Романовича – князь Дмитро, який у 1340 р. (разом із своїм сином – Данилом Холмським) вигнав зі Львова польського короля Казимира ІІІ та його військо. Казимир ІІІ воєнним шляхом, після смерті князя Дмитра в 1349 р., захопив Львів і Галичину, мотивуючи свою агресію спадковими правами. Тому й писав у листі до Патріарха, що всі «руські князі померли», а земля «дісталася мені в спадок». Але це не так, бо праправнук короля Данила Романовича – Данило Холмський – мав повне право посісти батьківський князівський стіл.

 

На сьогодні залишається нез’ясованим, як Данило з Острога став князем холмським? І це потребує пояснень. Хоча, можна припустити, що Данилонащадок короля Данила Романовича – тримав як князь Острог (тому й Острозький), у той час допоки його батько, князь Дмитро (молодший син Юрія I) посідав престол у Холмі. І в тому була якась потреба. А коли князь Дмитро посів у 1223 р. престол у Львові, Данило з Острога посів батьківський престол у Холмі. Хоча могла бути і якась інша подія, яка спричинила й надання князю Данилу найменування Острозький. З часом ми зрозуміємо й, можливо, достеменно будемо про це знати.

 

За правилами тих часів (XIV ст.), особисту спадщину батька, діда, прадіда успадковували прямі нащадки. У короля Данила Романовича був син Лев, у Лева – єдиний син Юрій, у нього – молодший син Дмитро, який мав сина «Данила з Острога». І зрозуміло, що родина короля Данила Романовича ніколи б не дозволила посісти чужому князю-зайді предківський князівський престол у Холмі.

 

Отже, як бачимо, розірвавши рід великого руського (українського) короля Данила Романовича на дві складові (родові) гілки – Галицьких і Острозьких, історична наука позбавила український народ права на безперервну державність. Проте і надалі однозначно стверджувати, що рід короля Данила Романовича колись перервався, було б цілковитим невіглаством з нашого боку. Князі Дмитро та Данило в найважчі часи існування найкращого роду князів Русі-України не дали йому зникнути з історичної арени. Попри все, князі Острозькі з династії короля Данила Романовича були серед провідників нації русинів-українців. Особливо значною була їхня роль в ХV– ХVІ ст., адже тоді Русь-Україна переживала не менш складні часи.

 

Князі Острозькі

Князі Острозькі – одна з найвідоміших українських князівських родин, представники якої відіграли визначну роль в історії України, Литви та Польщі.

 

Відомо, що після смерті Данила Острозького 1376 р. залишилося п'ятеро синів: Юрій, Федір, Михайло, Дмитро, Олександр та дочка Анастасія. Але у неодноразово згадуваному пом’янику князя Костянтина Острозького вписаний тільки Федір (1360–1446). На основі давніх писемних пам’яток В. Білінський перелічує нащадків Федора Даниловича:

Василь Федорович – 1395–1453;

Іван Васильович  – 1420–1480;

Костянтин Іванович (Ганнібал) – 1460–1530 (іл. 10);

Костянтин (Василь) – 1526–1608 (іл. 11);

Януш Васильович (католик) – помер 1620;

 – Олександр Васильович – отруїли 1603

(Білінський В. Б. Україна-Русь. — Кн. 1: Споконвічна земля. — К. : Вид-во ім. О. Теліги, 2013. — С. 164).

 Іл. 10. Св. Костянтин Василь Острозький. Канонізований УПЦ КП 2008 р. День пам’яті – 26 лютого  (http://kyiv-pravosl.info/2013/11/20)

 

Іл. 11. Костянтин Острозький – «другий Ганнібал» (http://www.mdl.lt/wp-content/gallery)


Наша сучасниця В. О. Русіна в праці «Переділ давньоруської спадщини (1340–1380-і роки)» у книжці «Україна-хронологія розвитку» пише: «Першим достеменно відомим нам представником Острозьких був батько Федора – князь Данило (Данилій), чиє ім’я фігурує в угоді, укладеній Любартом і королем Казимиром у 1366 р.» (Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К. : КРІОН, 2009. — С.189).

 

З часом Литва з Польщею об’єднались унією. Литовський князь Ягайло прийняв католицьку віру, одружився з польською королевою Ядвігою та став одночасно ще й королем Польщі. Ситуація змінилася. Українські (руські) князі не бажали прислуговувати католицькій Польщі, опираючись щодо цього питання на підтримку більшості литовських князів. Назрівав конфлікт. Імовірно, руські (українські) князі нагадали королю Ягайлові, на яких умовах об’єднувалася Русь з Литвою та яким успішним було Велике Литовсько-Руське князівство після появи спільних ворогів.

 

І Ягайло, незважаючи на шалений тиск католицьких священиків, відновив Велике Литовсько-Руське князівство. Він передав владу в ньому двоюрідному братові Вітовту (Олександрові в хрещенні, і на гравюрах тих часів іменується як «Олександр І»). А ще до того почав загравати з князем Федором – сином Данила Острозького.

 

А ось як учинив Ягайло зі своїм іншим двоюрідним братом Федором (Федотом) – сином Любарта (Волинського): Великий князь Любарт Гедимінович залишив по собі трьох синів – Федора (знаного також як Федот), Лазаря й Семена. Невдовзі згадки про двох останніх зникають з джерел, і Федір Любартович виступив як одноосібний спадкоємець Любарта… Як би там не було, невдовзі король Владислав-Ягайло починає систематично обмежувати права Любартового нащадка. Передовсім він вивів з-під його влади найвизначнішого з-поміж васалів – князя Федора Острозького. Потім відібрав у Федора Любартовича осереддя його володінь – Луцьк, передавши його в управу тому-таки Федору Острозькому. Згодом син Любарта втратив й решту батьківських земель – натомість Острозькі швидко зміцнювались у своєму статусі (там само. — С. 188—189).

 

І так тривало до того часу, поки католицька верхівка Польщі окатоличила останнього представника роду Острозьких – Івана (Януша) – і не змусила Велике Литовсько-Руське князівство до унії 1569 р. То був початок кінця Речі Посполитої, бо, утративши свою першу еліту, український народ народив нову православну еліту-козаччину (Білінський В. Б. Україна-Русь. — Кн. 1: Споконвічна земля. — К. : Вид-во ім. О. Теліги, 2013. — С. 210).

 

З родиною Острозьких також пов’язане життя славетного козацького ватажка Северина Наливайка – не тільки козацького ватажка, а й військового діяча та політика європейського масштабу, який боровся з турками й татарами.

 

Іл. 12. Северин Наливайко.

Худ. Н. Павлусенко

 

Уважне вивчення його життя виявляє багато тайн і загадок. Краєзнавцем-дослідником Миколою Пашковцем, який досліджував постать Северина Наливайка (іл. 12), припущено на основі історичних джерел, що княжна Гальшка Острозька в 1554 р. народила сина від князя Дмитра Сангушка.

 

Але князя було вбито, Беата Костелецька, щоб дитина не заважала в її подальших інтригах стосовно подальшої долі Гальшки, віддала його на всиновлення у вірну Острозьким родину Наливайків до Гусятина. Цим хлопчиком міг бути Северин Наливайко, тому що рік народження дитини Гальшкою та приблизний рік народження Северина збігаються. Така гіпотеза може пояснити довірливі стосунки між князем Василем-Костянтином Острозьким і сином селянина Северином Наливайком. Спочатку Дем’ян Наливайко, а пізніше Северин перебували при дворі й були не простими слугами: Дем’ян виконував роль особистого духівника князя, Северин був командувачем особистої охорони князя. Це свідчило про велику довіру князя. Про те, що в Гальшки був син, ідеться у волинських легендах.

 

Королева Ганна Ягелонівна й князь Василь-Костянтин Острозький (королева, а перед тим її мати Бо́на Сфо́рца, і князь були опікунами Гальшки) вирішили до слушного часу зберігати існування сина Гальшки в таємниці, турбуючись про його безпеку. Князь доклав чималих зусиль, щоб дати сину Гальшки достойну освіту, манери поведінки, а також високий військовий вишкіл.

 

Після поразки під Солоницею до Варшави Северина Наливайка з товаришами привезли 12 серпня 1596 р. По дорозі процесія спеціально завернула до королівської резиденції Уяздов, де на Наливайка хотіла подивитися 73-річна королева Ганна Ягелонівна. Разом із Наливайком везли й другого, не менш знаного козацького гетьмана Матвія Шаулу, глянути на якого королева не виявила бажання (Пашковець М. Iсторія, цікавіша за роман. Загадка походження Северина Наливайка [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://day.kyiv.ua/uk/article/ukrayina-incognita/istoriya-cikavisha-za-roman).

 

Костянтин-Василь Острозький після придушення повстання намагався врятувати Северина Наливайка від страти. Наливайко, за задумом князя Острозького, після завоювання руських і литовських теренів міг бути проголошений законним верховним володарем Речі Посполитої. Тоді сам князь Острозький, будучи, наприклад, радником при Наливайкові, з некоронованого короля Русі ставав офіційним володарем краю. На крайній випадок можна було б відірвати Русь, можливо, разом із Литвою, від Польщі, створивши незалежне Русько-Литовське королівство.

 

Отже, як можливий представник династії Ягелонів і Рюриковичів, Наливайко міг претендувати на корону, якщо не всієї Речі Посполитої, то принаймні на корону князівства Руського, у чому його зорієнтував і підтримував князь Василь-Костянтин Острозький.

 

І можливо, що Северин Наливайко повинен був іменуватися як князь Северин Дмитрович Сангушко, народжений 1554 р., у якому поєдналася кров князівських династій Рюриковичів, Гедеміновичів і королівська кров Ягелонів і, можливо, короля Данила Романовича. Тому він і становив для деяких кіл у Речі Посполитій значно більшу небезпеку, ніж звичайний козацький бунтівник. Недарма ж звідкілясь узявся і набув поширення неофіційний титул Северина в середовищі повстанців – «Цар Наливай», і зовсім відсутні подібні титули інших козацьких ватажків, на кшталт «Цар Лобода» або «Цар Шаула».

 

Навіть переможець Наливайка гетьман Станіслав Жолкевський хотів зберегти Наливайкові життя. Але на страті наполягав король Сигизмунд ІІІ Ваза. Династичний конкурент йому був явно зайвий. Тому королівський уряд вирішив прискорити страту Наливайка. Останній раз допитували його 9 квітня в будинку коронного маршалка в присутності декількох високопоставлених чиновників Речі Посполитої. Писар назвав короткий протокол цього допиту «Повість Наливайкова». З цього приводу литовський гетьман Криштоф Радзивілл (Перун) писав до Льва Сапеги у Варшаву: «Дякую за прислану сповідь Наливайка, яку відразу по прочитанні я спалив». Тут же знову постає запитання: що було в сповіді Наливайка такого, що вимагало негайного знищення цього документа?

 

За деякими свідченнями, перед самою стратою, на очах короля на голову Наливайкові одягли розпечену корону зі словами: «Хотів царювати – царюй». Чи випадковим було це дійство, якого не мав «честі» бути удостоєним перед стратою жоден з інших козацьких ватажків-повстанців за всю історію Речі Посполитої? (там само)

 

Неоднозначно оцінює постать Северина Наливайка М. Грушевський: «Скоро по смерті, а може, ще й за життя, Наливайко виріс до розмірів бунтівника – претендента на корону, кандидата на українського короля».

 

Але видається, що рід короля Данила Романовича (Галицьких-Острозьких) не закінчився зі смертю Северина Наливайка. Костянтин Ціолковський (1857–1935), який першим науково обґрунтував гіпотезу міжпланетних подорожей, вів свій родовід від гетьмана Северина Наливайка. Предки К. Ціолковського – вихідці з Волині, були заслані в Плоцьке воєводство, де поріднилися з дворянською родиною, прийняли її прізвище та стали Ціолковськими (Павлов М. Северин Наливайко: український Спартак [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://na-skryzhalyah.blogspot.com/ 2017/04/blog-post_13.html).

 

Старший брат Ціолковського так і підписував офіційні папери – «Ціолковський-Наливайко» (Нащадок Наливайка – Ціолковський [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http:// uahistory.com/topics/famous_генеалогічний етюд [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://zbruc.eu/node/28667).

 

Минуле не зникає

Історія – джерело української ідентичності. Минуле українського народу намагалися привласнити, переінакшити або замовчати. Ці спроби повторюються й нині, але вже в інших інтерпретаціях. Український народ має право й повинен знати свою давню національну історію.

 

Руські удільні князівства, звісно, не були цілком суверенними державними утвореннями, оскільки входили до складу держав імперського зразка. Хоча не важко переконатися в домінуванні руської стихії в усіх сферах життя Русько-Литовської держави. І в Речі Посполитій, і у Великому князівстві Литовсько-Руському руський (український) народ відігравав першорядну роль у справі захисту «спільної Вітчизни». Спочатку руська еліта входила до складу панівної верстви цих держав як рівноправна. Відповідно, не потрібно «дарувати» сусідам Костянтина Івановича Острозького, Самійла Корецького й Тадеуша Костюшка, Станіслава Оріховського (в історичній схемі Станіслава Оріховського до територій, наданих Александром Македонським за так званою грамотою Александра Македонського слов’янам, зараховувалася Рутенія (Русь). Причому появу цієї грамоти Оріховський пов’язував із перемогою «полководців» Александра Македонського (якому приписував слов’янське походження)— Чеха, Леха, Руса (Роксолана). Саме йому належить фраза «Ruthenorum me esse et libenter profiteor» — «Я з українців (рутенців), про що кажу охоче й з гордістю») (свої твори часто підписував подвійним прізвищем – Оріховський-Роксолан або Оріховський-Русин) і латиномовних руських письменників, битви під Оршею та Хотином.

 

Сьогодні на часі серйозна ревізія щодо українських перемог і героїв. «Ми забули найкращого українського полководця середньовіччя Костянтина Івановича Острозького, недостатню увагу звертаємо на блискучого гетьмана-полководця Петра Конашевича-Сагайдачного. Варто «повернути» собі короля Яна Собеського, переможця Віденської битви 1683 р., яка поклала край турецькій експансії в Європу, і «героя двох континентів» Тадея Андрія Костюшка. Адже ці люди мали українське коріння!..» (Письменник Петро Кралюк: Крім свого Поплавського, треба мати свого Бандеру [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://politikan.com.ua/8/0/1/46320.htm.).

 

Украдена історія України все більше відкривається українцям, як фахівцям, так і тим, хто хоче знати правду. Є над чим працювати новому поколінню українських істориків, незаангажованих «совєтським» угодницьким проімперським консервативним історичним догматизмом.

 

Запропонована проблематика в цій статті потребує подальших широких досліджень. Правдива історія України ще не висвітлена однозначно й переконливо. Майбутнє – за кропіткою роботою та сміливими дослідженнями, з аналізом усіх існуючих на сьогодні джерел. На жаль, історію України, про яку ми читаємо в підручниках, писали здебільшого ті, хто не хотів зайвих дискусій ні зі східними, ані з західними нашими сусідами. Саме тепер настав той час, коли треба сміливо подбати про нашу колективну (історичну) пам’ять. Знання породжує розуміння того, хто ми й що ми виборюємо для нащадків. Наше майбутнє – Українська суверенна соборна держава, зі славетною національною історією в контексті світової історії.

 

Петро КОСТЮК,

полковник, голова Львівської обласної організації СОУ

Олександра КИРИЧУК,

кандидат історичних наук

 

PS.

Важливу роль у процесах становлення та розвитку політичної нації  відіграє національна еліта. Саме вона бере на себе роль лідера й керманича у творенні функціонально ефективної держави. Знищення власної національної еліти, її виродження внаслідок переходу на службу іншій, зазвичай панівній нації, перетворювало українців на об'єкт історичного процесу.

 

В сучасній Україні на роль національної еліти претендує олігархат. Але він неспроможний дати ефективні відповіді на виклики часу. Тож процеси модернізації суспільства й утвердження політичної нації розвиватимуться повільніше, ніж цього вимагає реальність. Своєю чергою, як це не парадоксально, такий стан речей може пришвидшити появу на історичній арені модерної  української національної еліти.

Вони наші герої. Ми пам’ятаймо про них. (Автор: Коваль Роман)

опубліковано 7 лют. 2018 р., 09:15 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 лют. 2018 р., 09:16 ]

 

НЕЗБОРИМА НАЦІЯ. Число 2, 2018р.

 

 

 

“Петлюра народився у Вінниці…” Так під час доповіді в Кабміні 15 січня 2018 р. обмовився один із доповідачів. Йшлося про спорудження пам’ятника Симонові Петлюрі в Києві 2019 року… “Колись Вінниця і Полтава були одним містом”, – дотепом зняв напругу прем’єр В. Гройсман, голова оргкомітету з підготовки та проведення заходів з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 рр. та вшанування пам’яті її учасників.

 

Звітували за минулий рік і планували діяльність на майбутнє. На мій погляд, зробили мало, а запланували ще менше. На 2018 рік заплановано лише 7 подій, а саме відзначення 100-річчя проголошення незалежності УНР, 100-річчя бою під Крутами, 100-річчя затвердження Тризуба Державним гербом УНР, 100-річчя звільнення Криму від більшовиків, 100-річчя створення ВМС України, 100-річчя Листопадового зриву та 100-річчя заснування Української академії наук.

 

Привертає увагу те, що із травня по жовтень не заплановано жодного заходу на виконання Указу Президента України “Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 років”.

 

У своєму виступі я проінформував голову оргкомітету В. Гройсмана про звернення Історичного клубу “Холодний Яр” з 24 пунктів і деякі з них озвучив. Я запропонував відзначити концертом кубанської пісні (силами українських виконавців; за участю гостей – перших осіб держави) 100 років Кубанської Народної Республіки (16 лютого); провести вечір пам’яті Євгена Маланюка, сотника Армії УНР, ад’ютанта командувача Дієвої армії УНР, геніального поета (16 лютого, з нагоди 50-х роковин від дня смерті), та відновити зруйноване вандалами погруддя Миколи Міхновського на Байковому цвинтарі.

 

Крім того, закликав відзначити 100-річчя перемоги Вільного козацтва 7 березня 1918 р. біля ст. Бобринської, тепер ст. Тараса Шевченка (тоді Вільне козацтво розгромило 8-му російську армію), а також 100-ліття перемоги під Полтавою гордієнківців і звільнення м. Полтави запорожцями Петра Болбочана 27 березня 1918 року.

 

Олег Слабоспицький у виступі слушно зауважив, що у планах оргкомітету не заплановано заходів із вшанування Гетьмана України Павла Скоропадського. Ми теж на це звернули увагу. Тож у листі Історичного клубу “Холодний Яр”, який я після виступу передав у руки В. Гройсману, зокрема, є пропозиція відзначити 100-ліття проголошення Гетьмана України Павла Скоропадського 29 квітня 2018 р., а 3 травня провести вечір пам’яті з нагоди 145-річчя від дня народження Гетьмана України Павла Скоропадського. Також я передав прем’єрові лист Володимира Стецюка з Кривого Рогу, голови оргкомітету із вшанування Головного отамана Холодного Яру Костя Пестушка з нагоди його 120-ліття.

 

По завершенні роботи оргкомітету у приватній розмові я закликав мера Києва Віталія Кличка побудувати в Києві пам’ятник полковникові Армії УНР Петрові Болбочану, показав йому світлини моделі пам’ятника, яку виконав геніальний скульптор Михайло Горловий, подарував мерові книжку спогадів сотника Бориса Монкевича “Похід Болбочана на Крим”. Віталій Кличко подумав, подивився на обкладинку і чемно запитав: “Ви Борис Монкевич?”

 

Отак наші керівники знають історію українського народу... Та що робити! Мусимо продовжувати працю. Дякую п. Віталієві, що розпорядився, щоб головний архітектор Києва Олександр Свистунов, який був присутній при нашій розмові, зустрівся зі мною та вивчив питання встановлення пам’ятника Петрові Болбочану в Києві.

 

Ще у зверненні Історичного клубу “Холодний Яр” до прем’єра та Інституту національної пам’яті є пропозиції провести вечір пам’яті з нагоди 95-ї річниці загибелі українських героїв під час повстання в Лук’янівській в’язниці в м. Києві 9 лютого 1923 р., а саме отаманів Холодного Яру Мефодія Голика-Залізняка, Дениса Гупала, Ларіона Загороднього, Сергія Захарова, Юрія Дробатковського, отамана Київщини Івана Гайового, полковника Костя Здобудь-Волі, сотників Армії УНР з Галичини Миколи Опоки і Михайла Турка (всього 38 осіб). Радили не забути про 100-ліття перепоховання крутянців 19 березня 1918 р. в Києві на Аскольдовій могилі.

 

Історичний клуб “Холодний Яр” запропонував відсвяткувати 100-ліття нашої перемоги під Ромоданом (21 березня), 100-ліття звільнення Харкова (6 квітня), 100-ліття історичної зустрічі (17 квітня) в м. Олександрівську (нині Запоріжжя) Січових стрільців полк. Василя Вишиваного і Кримської групи полковника Петра Болбочана.

 

Нагадали ми, що 31 березня виповнюється 145 років із дня народження Миколи Міхновського, ідеолога Самостійної України і творця українського війська, а 10 квітня – 120 років із дня народження патріарха УАПЦ Мстислава (Степана Скрипника), козака кінно-гайдамацького полку ім. Костя Гордієнка (11 червня – 25 років із дня смерті патріарха). Запропонували ми відзначити й такі дати:

- 100 років заснування Гетьманом Скоропадським першого українського державного університету – Кам’янець-Подільського українського державного університету (1 липня);

 -70 років із дня смерті Всеволода Петріва, командира легендарного полку кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка, військового міністра уряду УНР, генерала-хорунжого Армії УНР (10 липня);

- 55 років від дня смерті Олени Степанів-Дашкевич, командира чоти УСС, лицаря Срібної медалі хоробрості й Воєнного хреста, чотаря УГА, науковця, політв’язня російських тюрем і таборів, матері академіка Ярослава Дашкевича (11 липня);

- 70 років із дня загибелі Василя Вишиваного, полковника Армії УНР, українського поета (18 серпня);

- 135 років із дня народження українського полководця Петра Болбочана, командувача Запорозького корпусу та Лівобережного фронту Армії УНР, полковника Армії УНР, визволителя Криму (5 жовтня);

- 70 років із дня смерті вояка, видатного поета і науковця Леоніда Мосендза, хорунжого Наливайківського полку 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР, перекладача, доктора хімічних наук (14 жовтня);

- 130 років із дня народження Левка Лепкого, співорганізатора Легіону УСС, команданта кінної сотні УСС, автора стрілецьких пісень, автора пам’ятників на могилах січових стрільців (7 грудня);

- 140 років з дня народження Михайла Омеляновича-Павленка, генерала-полковника Армії УНР, начального командувача УГА, командувача Армії УНР, командарма Першого зимового походу, лицаря ордена Залізного хреста (8 грудня).

 

Як жаль, що Інститут національної пам’яті не дав цих пропозицій! Як жаль, що цих видатних людей не буде вшановано на державному рівні, – хоч і є Указ Президента України “Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 років”.

 

Вшанування, як то кажуть у Верховній Раді, відбувається за скороченою процедурою…

 

Нагадую, що оргкомітет з підготовки та проведення заходів з відзначення подій Української революції 1917 – 1921 рр. на весь 2018 р. запланував лише 7 подій.

 

Звичайно, винних не буде, ніхто не буде покараний за недбайливе ставлення до наших героїв. Ще й мені дістанеться на горіхи.

 

З пошаною Роман КОВАЛЬ, президент Історичного клубу “Холодний Яр”, член Національної спілки письменників України, академік Академії наук вищої освіти України, член оргкомітету з підготовки та проведення заходів з відзначення подій Української революції 1917 – 1921 рр. та вшанування пам’яті її учасників

Київ, 15 січня 2018 р.

 

Новини: ставимося критично. (Автор: Велесич Андрій)

опубліковано 4 лют. 2018 р., 06:11 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 лют. 2018 р., 06:11 ]

 

Президент України Петро Порошенко у своєму виступі, присвяченому 100-літтю з дня битви під Крутами, назвав завойовницьку, колонізаторську, знищувальну політику Московії проти України "вічним хрестовим походом Росії проти України".

 

Треба нагадати панові президентові, що "Хресто́ві похо́ди – військово-релігійні походи західноєвропейського лицарства і цивільних осіб до країн Близького Сходу під гаслом боротьби за визволення Гробу Господнього та Святої Землі від «невірних». " Так написано в українській Вікіпедії.

 

З фрази Президента випливає, що Московія (Росія) проводила священні походи проти "невірних" українців з метою навернення їх до християнства та повернення християнських цінностей, напевно захоплених "невірними" українцями у "правовірних" московитів. А як до такого твердження президента України віднесуться українські християнські церкви та їх вірні?

 

Недавно прозвучало повідомлення, що українська поліція серйозно зацікавилася проявами корупції у системі виготовлення та видачі біометричних паспортів. Нарешті! Навіть поліція помітила цю корупцію! Але це після того, як корупція вийшла на новий організаційний рівень ‑ виникли посередницькі організації, які за відповідну плату можуть "посприяти" (причому гарантовано) у пришвидшенні отримання біометричного паспорта.

 

А де були наші доморощені правдоборці, коли служби виготовлення біометричних закордонних паспортів "продовжували" терміни виготовлення паспортів із "законного" тижня до місяця, а з 20 робочих днів - 1,5 - 2 місяці, тим самим створюючи базу для корупції?

 

Уже видано більше 5 мільйонів паспортів. Яка корупційна складова у їх виробленні? Кожний, хто виробляв біометричний паспорт, знає ‑ велика. Коли ви стоїте в черзі для здачі документів для вироблення паспорта, то не можете не бачити безперервний потік "позачерговиків".

 

Напевно зараз зменшиться ажіотаж навколо отримання біометричних паспортів, корупційні заробітки впадуть і їх уже можна помітити. Тим більше, що посередницькі організації, які "стимулюють" виготовлення паспорта, напевно не платять "податки". 

Гвинтики машини, що розвалилася. Святослав Шевчук ставить діагноз українському суспільству. (автор: Іванова Катерина)

опубліковано 4 лют. 2018 р., 06:03 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 лют. 2018 р., 06:04 ]

 


Святослав Шевчук, глава Української греко-католицької церкви, розмірковує про хвороби українського суспільства, називає їхні причини і порівнює з недугами Європи

 

Руки, схрещені в замок на грудях, у психології означають спробу сховатися від несприятливої ситуації. Однак для священика цей жест неприйнятний, каже Святослав Шевчук, глава Української греко-католицької церкви (УГКЦ), у відповідь на прохання фотографа НВ скласти на грудях руки.

 

45‑річний Шевчук, відомий як інтелектуал і поліглот, майже п'ять років очолює третю за популярністю українську церкву — її парафіянами називають себе 5 млн. співвітчизників. Він і справді отримав чудову освіту філософа-богослова в Буенос-Айресі, а потім у Римі, де навчався у знаменитому Папському університеті Святого Томи Аквінського. Наймолодший український предстоятель говорить багатьма мовами: крім рідної української володіє іспанською, англійською, польською, старослов'янською, російською, грецькою та італійською. При цьому веде підкреслено аскетичний спосіб життя: в оточенні Шевчука стверджують, що всі його пожитки вмістяться в одну валізу.

 

Главою церкви він став з подачі свого попередника на цій посаді Любомира Гузара, якого називали українським моральним авторитетом і одним з найбільш гідних вітчизняних інтелектуалів. Через проблеми зі здоров'ям Гузар почав шукати наступника, і його вибір спинився на молодому священику з хорошим резюме та бездоганною репутацією.

 

Шевчук зустрівся з НВ у своєму робочому кабінеті на території Патріаршого Собору Воскресіння Христового. Бесіда тривала близько години, і протягом цього часу Шевчук демонстрував доброзичливість, здатність висококласного проповідника точно добирати слова й уважно слухати співрозмовника.

 

Культ Леніна і сьогодні має ознаки релігійного

Ми — суспільство, яке виходить з пострадянського періоду і переживає швидкий процес емансипації. Ми звільняємося від усього того, що можна назвати реліктом комуністичної системи. З усіма її хворобами. Коли ініціатива, свобода та індивідуальність кожного були нівельовані. Коли людина була гвинтиком великої машини. Уявіть собі трагедію гвинтика, коли машина розвалилася.

 

Але зате тепер ми проходимо процес усвідомлення власних гідності і свободи. Очевидно, що свобода завжди пов'язана з відповідальністю, й іноді у нас відповідальність кульгає. Зараз українське суспільство нагадує мені підлітка, який відкриває в собі нові сили і здібності свого організму, але до пуття не знає, що з ними робити. Цей процес дуже позитивний, але таїть у собі багато небезпек.

 

Європа теж деколи нагадує підлітка, який випробовує власні межі. Вона починає втрачати християнські корені, тобто забуває, на якому фундаменті стоїть. І це дуже небезпечно, вона ризикує втратити всі досягнення, здобуті після Другої світової війни, такі ключові поняття, як демократія, мир і справедливі економічні відносини.

 

Якщо гідність людини більше не пріоритет і не основа державного устрою — це загроза демократії. Якщо європейське суспільство починає закриватися, очевидно, що його кордони завжди хтось намагатиметься порушити [і це загроза миру].

 

Прикро, що для того, аби виправдати ті чи інші терористичні злочини, використовується ім'я релігії або віри в Бога. Святість людського життя повинна бути фундаментом будь-якої спільноти, тим більше, коли ми говоримо про свободу і демократію. Але є інша складова: не можна насильно усувати релігійні прояви з суспільного дискурсу. Це може викликати дуже глибокий дискомфорт.

 

Цілком секуляризоване суспільство завжди буде стикатися з небезпекою, коли тим чи іншим способом замовчувані релігійні почуття дадуть про себе знати. Повага до релігійних почуттів людини повинна бути складовою поваги її гідності.

 

 

Святослав Шевчук разом з іншими главами українських церков взяв участь у Марші солідарності проти тероризму в січні 2015 року

 

Я не згоден з тим, що світ стає менш релігійним. Я думаю, що змінюється спосіб прояву релігійності сучасної людини, виникають інші види її прояву. Згадайте СРСР. Я думаю, не було в світі більш секуляризованої моделі суспільства. Але культ Леніна і сьогодні має ознаки релігійного. Це сучасне ідолопоклонство, яке набуває ознак класичного релігійного прояву. Змінюються епохи, культури, але не змінюється природа людини, а людина за природою своєю істота релігійна. З іншого боку, ми спостерігаємо сьогодні, що кризи зазнає інститут церкви.

 

Але це теж не є чимось поганим. Просто настає час, коли церква починає осучаснюватися і шукати себе в нових обставинах.

 

В СРСР намагалися створити нову людину, гомо совєтікус, говорили, що релігія відімре і для неї не буде місця в новому суспільстві. Цього не сталося. Навіть така тоталітарна система, як СРСР, не могла знищити релігійне життя. Nil novi sub solemn — немає нічого нового під сонцем.

 

У багатому суспільстві людина впадає в ілюзію самодостатності. У неї благополучна життя, вона нікого не потребує — ні Бога, ні царя. Людина починає вважати сам себе маленьким божком, який усе може. Питання в тому, що всі багаті суспільства, які переживали такого роду ілюзії і не зуміли вчасно їх позбутися, зазнали краху й занепаду. Людина — не всемогутня. У бідних країнах, які тільки на шляху побудови справедливого суспільства, це розуміють краще.

 

Поняття довіри до церкви — дуже хитке і відносне. Бо питання в тому, на чому така довіра будується. Це раз. По-друге, що розуміє та чи інша людина під словом церква.

 

Цікавий факт: на останніх виборах всі кандидати-священики програли. Це ознака мудрості нашого народу. Слава Богу. Священнослужитель, який іде у владу, я б сказав, розходиться зі своїми місією та ідентичністю. Не голосуйте ніколи за священиків.

 

Ніхто з наших священиків не йшов у капелани, переслідуючи інші інтереси, крім пастирських. Повірте, церква ніколи не женеться за рейтингом. Церква не підігрує громадській думці. І ніколи суспільна думка не модифікує ті чи інші релігійні постулати. Наша церква — зі своїм народом, зокрема там, де йому складніше за все.

 

Часто саме наші парафії стають центрами волонтерського руху. Тому що соціальне служіння — один з видів богослужіння. Хоча ми усвідомлюємо, що багато волонтерів приєднуються до цього виду діяльності не з релігійних, а з загальнолюдських переконань.

 

Наші священики [на передовій] — вони поза структурою. У них статус волонтерів. І з цим пов'язана маса різних труднощів. У СРСР в армії були тільки політруки. Сьогодні в армії на священика дивляться як на маленького замполіта.

 

Те ж саме стосується і соціальних служінь. У нас нещодавно був випадок в одному з підрозділів Карітас — це благодійна організація, яка годує тисячі бездомних і допомагає переселенцям. Будівля, в якій це все відбувається, перебуває в державній власності, і кожен рік ми переживаємо всі [бюрократичні] труднощі, пов'язані з відновленням оренди.

 

А нещодавно нам підвищили оренду [її вартість] у десять разів.

 

Мені б хотілося, щоб у цих та інших питаннях держава і церква були партнерами або щоб держава хоча би не заважала.

 

Матеріал опубліковано в НВ №1 від 15 січня 2016 року

Ігор Козловський: Це не блокада, ми просто відштовхуємо людей. (Автор: П'єцух Мар'яна)

опубліковано 20 січ. 2018 р., 03:12 Степан Гринчишин   [ оновлено ]

 

63-річний вчений та громадський діяч Ігор Козловський вражає своїм внутрішнім спокоєм, виваженістю та навіть певним відчуттям блаженства. У його очах і посмішці важко впізнати людину, яка тільки-но вийшла з майже дворічного полону.

 

"Це їх у мені і дратувало", згадує з посмішкою Козловський реакцію бойовиків на свою стриману вдачу.

 

Крім двох років ув'язнення в нелюдських умовах (серед них і мініатюрна камера-одиночка без вікон Донецького СІЗО для довічно ув'язнених), Козловському довелося пережити і катування.

 

"Найбільше били по ногах і руках. Ноги були перебиті, тому повністю почорніли. Один палець у мене переламаний досі. Я потім наново вчився ходити", каже колишній полонений.

 

Філософ по життю, він дивується запитанню "Української правди", як йому вдається постійно перебувати в гармонії з собою та бути бадьорим навіть у найважчі моменти:

 

"У мене настрій завжди бадьорий, хочу я цього чи ні. Треба керувати своїм настроєм. Бо хто є господарем у домі: я чи мій настрій? Звичайно, я".

 

Ми зустрічаємося в київській піцерії, де в Козловського ще заплановані зустрічі. З першого дня після звільнення з ученим прагнуть зустрітися численні друзі та знайомі, а також студенти, які з неймовірною ніжністю і любов'ю згадують свого викладача.

 

Фото Мар'яни П'єцух

 

Козловський, який у 1980 році в Донецьку отримав диплом історика, а в 2012-му захистив кандидатську роботу як релігієзнавець, викладав у Донецькому національному технічному університеті на кафедрі філософії.

 

Він продовжив викладацьку та наукову діяльність і після окупації Донецька постійно виїжджав на підконтрольні Україні території, на конференції в Київ та у філіал Донецького університету, який переїхав до Покровська.

 

Дружина Козловського з родиною молодшого сина виїхала з Донецька ще в 2014-му. Сам учений вимушений був залишитися під окупацією разом зі старшим сином, який має інвалідність першої групи.

 

Переїзд прикутого до ліжка сина було надто складно організувати. Крім того, Козловський зізнається, що залишався, бо вірив у звільнення Донецька українськими військами.

 

ФОТО Олександра Клименка

 

27-го січня 2016-го в Донецьку невідомі спробували підірвати пам'ятник Леніну. Це і стало приводом для затримання Козловського. Конкретно йому цей теракт не "шили", але під час допитів звинувачували, що він як викладач виховував проукраїнську молодь, а також що зберігає вдома зброю.

 

"Коли мене катували, мені в руки дали два циліндричні предмети. Я не бачив, що це, бо на голові був мішок. Вони сказали, що це мої гранати. Але я відмовився визнавати, що вони мої. Катували кілька годин, поки не зрозуміли, що з мене нема що взяти. Вони сказали, що ви помрете, бо у вас від катувань не витримає серце і ніхто не знатиме, де ви. А далі почали погрожувати, що постраждає моя родина, що сина привезуть сюди і катуватимуть на моїх очах", – розповідає Козловський.

 

Після цього він місяць просидів у підвалі "МДБ ДНР", далі його перевели у Донецьке СІЗО. Лише через рік справу Козловського передали "до суду", призначивши "військовий трибунал".

 

Врешті 3 травня 2017 року Козловського засудили на 2,8 роки як "неблагонадійного громадянина".

 

Пробачити це означає продовжувати йти вперед

Чи відчували ви себе заручником, коли жили під окупацією, але ще не були полоненим?

Певною мірою, так. Я розумів, що не маю контролю над ситуацією, що владу захопили вороги, а люди навколо змінюються на очах.

 

Але до кінця не усвідомлював небезпеку, бо знав, що попри все це моя земля, що це Україна, що тут поховані мої предки, мої батьки, мій брат.

 

Тим паче, що ця земля вже була під окупацією під час Другої світової війни. Якщо люди тоді пережили окупацію, то, був певний, і ми переживемо. Але я не очікував, що стану заручником буквально і повною мірою.

 

За вашими відчуттями, чим відрізняється нинішня окупація Донбасу від часів Другої світової?

Тоді був зрозумілий ворог, який прийшов на нашу землю. А тут люди, яких ти знав раніше, з ними спілкувався, раптом стають на бік окупантів. При цьому розмовляють зрозумілою тобі мовою. Психологічно це зовсім інше відчуття.

 

Чи намагалися ви до свого арешту виїхати з хворим сином? Хоча це і було складно, але могло вас врятувати.

У мене ще була надія, що все ось-ось завершиться. Бо про це постійно говорили (представники української влади – УП). Надія була навіть після того, як у 2014-му Росія безпардонно ввела війська.

 

Лише наприкінці листопада 2015 року я врешті зрозумів, що ситуація зайшла надто далеко, і потрібно їхати. Бо вороже коло з людей лише розширювалося.

 

Хоча ще залишалися люди, які були негативно налаштовані до окупантів, але вони були безсилими. Там ніхто нічого не може зробити. Бо немає громадянського суспільства, для якого потрібні лідери. А лідери або виїхали, або ув'язнені.

 

Десь локально інколи там виникають соціальні протести, але коли навколо люди з автоматами, то будь-яке незадоволення буде швидко локалізоване.

 

Я запланував виїзд із сином десь на квітень 2016-го, бо взимку це важче було організувати. Але не встиг.

 

Як вважаєте, чи були шанси зупинити все це навесні 2014-го? Чи потрібно було штурмом брати захоплені бойовиками будівлі?

Шанси були. І треба було брати штурмом. Я розумію, що силові структури в більшості тоді зрадили Україну. Але на території Донецька було ще кілька військових частин, і треба було використати їх.

 

Чи вірите зараз в ефективність силового варіанту? Слід звільняти території силою, чи навпаки єдино правильним вважаєте шлях домовленостей?

– Це не предмет віри. Це результат комплексних зусиль, у тому числі за рахунок втручання великих держав. Тут свою роль грають багато факторів на різних рівнях.

 

З одного боку, необхідно формувати міцну армію для демонстрації нашої сили. Щоб та сторона розуміла ми не відкидаємо силовий варіант, і наша армія спроможна в будь-який момент взяти регіон під свій контроль.

 

Достатньо одного дня, щоб повернути під контроль, наприклад, Горлівку. А за три дні можна силовим методом деокупувати весь регіон.

 

Але з іншого боку – це призведе до людських жертв, руйнувань і негативного міжнародного резонансу. Це все живі люди, які там мешкають.

 

Ігор Козловський з муфтієм ДУМУ "Умма" Саїдом Ісмагіловим

з особистого архіву І. Козловського

 

Так, ми знаємо, що під час Другої світової війни радянські війська, коли визволяли ту чи нішу територію, руйнували більше, ніж німці, і були масові жертви. Але ніхто на це не зважав, бо було інше завдання.

 

Ми ж так не можемо, бо живемо в 21-му столітті. І там – наші люди і наша земля. Навіть, якщо ці люди думають інакше.

 

Тому найбільш розумний варіант це конструктивний діалог. Процес діалогу повинен тривати постійно і не тільки на рівні влади в рамках Мінського формату, але і на рівні людей.

 

Якщо там є в когось знайомі, з ними потрібно розмовляти. Тобто це має бути діалог на рівні всього українського суспільства.

 

Але при цьому, повторюся, важливо паралельно формувати міцну армію.

 

Найвідоміша політична заручниця Надія Савченко колись закликала вже до діалогу і навіть до прощення. Ви готові пробачати тих, хто вас арештовував?

– Треба щось негативне відпускати зі свого серця, інакше це стане твоєю проблемою у вигляді жаги помсти. Я постійно повторюю фразу Апостола Павла: "Забуваєш заднє, просуваєшся вперед". Якщо ми будемо постійно переживати, копирсатися в цих ранах, то вони формуватимуть наш вибір.

 

Для того, щоб вступати в діалог, треба винести за дужки всі ці проблеми і вчитися розмовляти.

 

Прощати це не значить, що ми будемо дружити й обійматися. Пробачити це означає продовжувати йти вперед. Треба з кожною людиною працювати і розмовляти, але це не означає, що ми маємо дійти згоди у світоглядних чи політичних питаннях.

 

Тобто ви готові вести діалог з тими, хто ваш арештовував?

Ті, хто мене закривав, навряд чи будуть вступати в діалог. Вони ніколи не будуть прибічниками діалогу, бо переконані: якщо Україна повернеться, їм буде непереливки. Тому навряд чи я з ними буду ще бачитися. Але хто знає.

 

А загалом ви готові повертатися на окупований Донбас, у тому числі з метою проведення діалогів?

Зараз я до цього не готовий. Чесно, це дуже болюча тема. Це важко.

 

Усе-таки болить якась внутрішня образа?

Ні, це не образа. А швидше незадоволення собою. Що я, можливо, недостатньо зробив, аби всього цього не сталося. Так, у мене багато проукраїнських учнів, і в цьому мене звинувачували після арешту. Але, можливо, я не встиг виховати критичної маси таких проукраїнських людей. Тоді все могло би бути інакше.

 

У пенсійному фонді був неприємно вражений ставленням до людей

Чи підтримуєте поширену думку, що окупований Донбас вдасться повернути до України лише тоді, коли Росії просто стане невигідно його фінансувати? І Путін сам, відтак, відступить.

Це був би найкращий варіант, якби Росія сама відступила. Але для Росії, на мою думку, це не такі вже великі фінанси. Крім того, є певні структури, які фінансують окупований Донбас незалежно від Кремля. Починаючи від Жириновського. Так, ополченці розповідали, що Жириновський мав постійний зв'язок з так званим Гіві, який замовляв через нього ту чи іншу зброю.

 

Путін буде утримувати Донбас доти, доки він буде йому потрібен. Хоча як земля та ресурси в такому вигляді він йому вже не потрібен. Але фактор Донбасу відволікає світ від питання Криму.

 

Тобто передбачаєте, що питання повернення окупованих територій Донбасу може затягтися надовго?

Це проблема, яка розтягнеться на певний час. Навіть якщо цю територію буде звільнено повністю, і ми вийдемо на свій кордон, а це головне завдання перекрити кордон, там залишаються люди, у яких уже інші конструкції мислення.

 

Ви зрозумійте, у них зруйновані будинки, вони втратили своїх рідних. І ця проблема залишатиметься дуже довго. Тому деокупація стосується не лише території, але й свідомості людей.

 

За вашими спостереженнями, таких людей, які після чотирьох років окупації вже категорично налаштовані проти України, критична маса?

Там є три позиції. Перша проукраїнська. Але таких людей за останні роки зменшилося, бо багато виїхало.

 

Друга це позиція підтримки "ДНР" або входження до складу Росії. Цих людей досить багато.

 

Але більшість це індиферентна маса, яка б хотіла просто спокійно жити, щоб був мир та добробут, і ніхто не стріляв. І саме на цю масу буде основний вплив. Вони пристануть до будь-кого, хто їм запропонує мир і добробут.

 

Тобто якщо Україна буде розвиватися, покаже інший приклад ставлення до людей, її добробут зростатиме, це теж може стати фактором впливу на цих людей.

 

За цією логікою, як ви оціните доцільність торговельної блокади з окупованими територіями, а також призупинення українським урядом соцвиплат і пенсій?

Ці пенсії люди заробили. Якби вони виїхали з України, то наша держава відповідно до закону пенсії б виплачувала. А тут люди нікуди навіть не виїжджали.

 

Загалом, будь-яка блокада відштовхує. А також сприяє тому, що індиферентні люди стають прибічниками Росії. Адже у свою чергу Росія відкриває кордони, дає можливість виїхати, працювати, там визнають паспорти так званих "ДНР" і "ЛНР". Зараз там спростили процедуру отримання російського громадянства для тих, хто приїхав з окупованого Донбасу.

 

Блокада з українського боку була б логічною, якби було закрито російський кордон. Тоді бойовикам довелося б приймати наші умови. А так це не блокада, ми просто відштовхуємо людей.

 

До речі, коли ви жили в Донецьку, отримували українську пенсію? Тобто зареєструвалися тут як переселенець?

Так. Адже в Києві вже жила вся моя родина. Я часто сюди навідувався і по роботі, і до родини. Крім того, продовжував працювати в університеті, який переїхав до Покровська.

 

Зараз після звільнення я відновлюю свою пенсію. Днями був у пенсійному фонді і неприємно вражений ставленням до людей. Я не зміг навіть рота розтулити і щось сказати. Дуже брутально там поводилися.

 

(Зараз Козловський також відновлює пенсію по інвалідності для свого сина Святослава. Українські соціальні служби 1,5 роки тому призупинили виплати у зв'язку з відсутністю опікуна, яким був рідний батько Ігор Козловський – УП).

 

 Фото з особистого архіву І. Козловського

 

Чи повинна, на вашу думку, держава фінансово сприяти переїзду людей, які живуть на окупованих територіях?

Звісно, якщо в людей є така потреба виїхати, з'єднатися з родинами, то треба цьому сприяти.

 

От наша ситуація. Старший син до цього часу не отримував пенсію по інвалідності. Щоб виплачувати оренду за квартиру, дружина-пенсіонерка вимушена працювати.

 

Зараз у нас завершується термін договору оренди, і треба шукати щось знову. Мені теж треба працювати, хоча нам з дружиною вже сьомий десяток, і це важко.

 

Схожа ситуація і в тих звільнених політичних в'язнів, які родом з окупованого Донбасу. Наприклад, до одного з них має в Київ приїхати дружина з донькою. Як вони будуть тут жити невідомо. Адже житло залишилося там. Він, як і я, викладач. Вона медсестра.

 

Так, обіцяють дати звільненим заручникам якусь одноразову допомогу. Але ж усі розуміють, що цього вистачить на кілька місяців оренди квартири. А далі що?

 

Савченко була востаннє на непідконтрольній території наприкінці листопада

Чи зустрічалися ви з Надією Савченко, коли вона в лютому 2017-го відвідувала полонених на непідконтрольних територіях?

У колонію, де я перебував, вона не приходила. Коли Савченко приїжджала вперше (на окуповану територію – УП), то навідувалась у 97-му колонію, де сиділи військовополонені. З політичними в'язнями вона не зустрічалася.

 

А коли була тут востаннє, це було десь наприкінці листопада (2017 року – УП), то знаю, що вона теж була на 97-й. А потім до мене приїхали "спецслужби" і запитували, чи я з нею знайомий. Я сказав, що ні. Тоді вони здивувалися, чому вона за мене так просить.

 

До речі, цей останній візит пройшов поза увагою ЗМІ і там, і тут.

 

Так, я від вас вперше чую, що вона знову приїжджала на окупований Донбас. А як ви розцінюєте її поїздки? Від українських політиків за це лунало дуже багато критики на її адресу. Мовляв, спілкуючись напряму з бойовиками, вона фактично легалізує їх владу і виводить з переговорів Росію як суб'єкта конфлікту.

Я з нею не знайомий. Не можу робити судження про не знайомих мені людей та їх мотиви.

 

Але вважаю, що всі ці поїздки необхідно узгоджувати. Все-таки є держава, є державна політика, і здійснювати неузгоджені вояжі всупереч відпрацьованій єдиній лінії це не на користь процесу.

 

Думаю, Савченко нічого не вирішує, бо все вирішується в Москві.

 

Тобто без волі Путіна нереально на персональному рівні домовитися про звільнення одного-двох заручників?

Там у підвалах ще чимало людей, які не є у списках. Вони не політичні заручники, але їх треба витягувати. І їх витягують, зокрема, за гроші. Ми бачили, як з'являються нові люди в підвалах, а потім кудись зникають. За чутками, їх після домовленостей на особистому рівні таки випускали або викупляли.

 

Багато хто там на цьому заробляє людей ловлять і продають. Таких я бачив.

 

На вашу думку, наскільки вагому роль у звільненні заручників, скажімо, на рівні персональних домовленостей, може зіграти церква? Адже керівництво Донецької і Луганської єпархії УПЦ МП перебуває в Києві. Наприклад, за рік до вашого звільнення по лінії Московського патріархату вдалося звільнити "кіборга" Тараса Колодія.

Церква Московського патріархату є частиною "русского мира". Знаю, що від Інституту філософії НАН України зверталися персонально до глави Московського патріарху Кирила стосовно мого визволення. Але їм відмовили, пояснивши, що це внутрішня справа "ДНР" і "ЛНР".

 

Для вас взагалі зрозуміла якась логіка чи критерії, за якими бойовики включали в список людей, яких погодилися звільнити 27 грудня?

Ні, не зрозуміла. Україна постійно включала у список усіх, а там постійно виключали. Список не було узгоджено з обох сторін до останнього, тому там усі були в напруженому стані.

 

Наприклад, там залишився політичний в'язень Василь. Коли я ще сидів у СІЗО, наші камери були навпроти. Його за активну проукраїнську позицію арештували ще в 2014-му. Його засудили на 22 роки, зараз переглядають справу і хочуть дати довічне. Але він весь час тримався максимально бадьоро, підтримував інших, казав, що залишилося чекати ще зовсім трохи, і всіх звільнять.

 

Коли ви покидали колонію, бачили тих заручників, які залишалися? Як вони реагували?

Ми сиділи в різних колоніях, у моїй нікого з полонених не було. Але мені хлопці казали, що ті, кого не включили в списки, реагували важко.

 

Я чула, ви допомагали іншим в'язням морально витримати обмеження волі. Що може дати змогу вижити в полоні і не з'їхати з глузду?

Любов ближніх та рідних. Також допомагає багатий внутрішній світ. Якщо в людини невеликий внутрішній світ, то їй дуже важко таке пережити.

 

Були і такі, хто не витримував. Так, до нас у корпус посадили одного чоловіка за те, що він здавав квартиру людині, яку перед тим взяли за шпіонаж. Орендодавцю пообіцяли довічне ув'язнення. Я бачив його навесні, а через чотири місяці дізнався, що він наклав на себе руки.

 

Там самі умови пригнічували: невеличка камера, на ширину розпростертих рук. Це був 10-й корпус, де за радянського часу утримували "смертників", а потім засуджених до довічного ув'язнення.

 

Але я завдяки молитві, медитаціям, йозі входив у певний внутрішній світ. І навчав цьому інших, показував дихальні вправи, психологічно допомагав загалом. Головне поставити собі завдання, що треба вижити будь-якою ціною.

 

Який механізм повернення решти заручників ви бачите? У соцмережах дехто реагував на останній масовий обмін збентежено: мовляв, Україна віддала мало не всіх ув'язнених чи підозрюваних у сепаратистській діяльності, і тепер немає на кого обмінювати решту наших полонених.

Та ні. Тут є ще багато осіб (на яких можна обміняти – УП). А ще є росіяни, які перебувають у наших в'язницях. Чому зараз не віддали цих росіян бо це капітал, завдяки якому ми можемо повернути наших полонених.

 

Вам ще не пропонували якусь посаду, можливо, радника, щоб долучитися до процесу звільнення заручників?

Ні. Таких пропозицій ще не було. Але ми всі, кого звільнили, всі разом стоїмо на позиції працювати над поверненням полонених додому і будемо робити все, що від нас залежить. Це наше кредо.

 

Фото з особистого архіву І. Козловського

 

Якщо вже загадали про пропозиції, ось-ось стартує передвиборча кампанія, і не виключено, що вам як відомій авторитетній особі можуть запропонувати піти в політику. Як будете реагувати?

Як я можу прогнозувати свою реакцію наперед? Постійно всіх вчив і буду вчити далі, і це мені допомагало, що треба жити тут і тепер.

 

Але відчуваєте, що могли би бути чимось корисним у політиці?

Після "помаранчевого" Майдану я казав, що будь-яка держава стає на сильні позиції лише тоді, коли в ній присутнє зріле громадянське суспільство. Але в Україні унікальна ситуація, яка спостерігається вже після двох Майданів. Спочатку громадянське суспільство зріє, воно приносить свої ідеї, виходить на Майдани, але потім розтягується і розпорошується політичним суспільством, мета якого трохи інша, ніж у громадянського суспільства.

 

У зрілій державі громадянське суспільство є тим, хто контролює політичне суспільство, контролює державу, ставить запитання, вимагає відповіді. У нас цього до кінця не відбувається.

 

Я представник саме громадянського суспільства, я не є прибічником тієї чи іншої політичної сили. І зі своїми учнями працював так, щоб вони росли особистостями та ставали рушіями процесу формування громадянського суспільства.

 

Вибачте, що повторююсь, але все-таки: кар'єру політика ви для себе не виключаєте?

 

Фото Мар'яни П'єцух

 

(Сміється УП) Справа не кар'єрі. Чим відрізняється зріла людина від незрілої? У незрілих є амбіції, бо в них є незадоволення собою, комплекс неповноцінності, і вони хотіли б себе реалізувати. До речі, у Верховній Раді є така проблема, що там багато інфантильних незрілих політиків.

 

Але я себе реалізував. Усі кризи вікова, душевна вже минули. Зріла людина від світу потреб переходить у світ цінностей. І якщо є така можливість ці цінності донести більшому загалу то я буду доносити.

Розмовляла Мар'яна П'єцух, УП

Із рештками поваги до Вас, Володимир Яворівський

опубліковано 20 січ. 2018 р., 03:01 Степан Гринчишин   [ оновлено ]

 

Пане Президенте!

Вважаю, що здобув моральне право публічно говорити з Вами бо: боровся і голосував за відновлення нашої державності, був останнім всесоюзним та шість скликань українським нардепом. Так склалося, що коли розчарування народу у своєму виборі ставало очевидним – я писав гострі відкриті листи президентам Кучмі, Ющенкові, і кандидатові на цю посаду Януковичу. Адже ніхто з них навіть не брався витягувати Україну із пострадянського болота… Я постійно пам’ятаю, яку ціну заплатив закривавлений Майдан за п’ятого Президента України.

 

Вже три з половиною роки, як українці вознесли Вас на самісіньку вершину влади. Залишилося всього півтора року каденції. Про дії та вчинки бізнесмена Петра Порошенка знало вузьке коло спільників. Про двічі міністра Порошенка – набагато більше. Зараз за Президентом Порошенком стежать мільйони співвітчизників та світових політиків. Нічого не приховаєш. Отож, вдивляємося у Вашу діяльність при посиленому освітлені.

 

Вперше круті амбіції бізнесмена Порошенка засвітилися на президентських виборах Ющенка, де Ви керували штабом і цілились на прем’єрське крісло при ньому. Ющенко вистояв, бо мав угоду з Юлею, яка відмовилася бути йому конкурентом, хоч і мала чималі шанси. Після сигнальної прес-конференції Зінченка, здавалося, Ви назавжди повернетесь у свою підприємницьку імперію і подасте приклад окремішності політики і великого бізнесу. Та Ви хотіли бути і тут, і там. Тому відбувся ганебний зигзаг – посада міністра економіки в уряді Азарова у період розквіту антиукраїнської політики Януковича. До того часу Ви вже фінансово підкорили землі та цукрові заводи благодатного Поділля, «Ленінську кузню», кондитерські фабрики, автозаводи, розростався в Україні та поза нею «Рошен».

 

Багато що складалося на Вам на користь: Ваш 5-й канал правдиво висвітлював події Майдану. Розпочата Росією війна перелякала українців так, що вони готові були негайно обрати саме того одчайдуха, котрий став на прю із бульдозером, що чомусь опинився на Банківській. А ще плюс ситуативне везіння (швиденько обираємо Президента, бо Путін посуне на Київ!) та наївна довірливість українців: Порошенко швидко закінчить війну, будемо жити по-новому, подолаємо корупцію, вступимо у Євросоюз… Та мало хто знав, що у Відні вже конспіративно домовлено з Льовочкіним, Фірташем, Кличком про розподіл влади та фінансових інтересів.

 

І ось Ви – П’ятий! Булава у Вашій руці. Яскравий інавгураційний виступ перед народом, що захистив свою гідність. З нього мала розпочатися нова епоха в українській історії. У Вас появляються можливість (і обов’язок!) після Майдану стати справді Першим, справді Українським Президентом, подати особистий приклад чесної, відкритої перед суспільством влади, здійснити хоч дві-три фундаментальні реформи, домогтися покарання вбивць Небесної сотні, оголосити військовий стан на Донеччині та Луганщині (іти в Гаагу із винуватцями якогось локального АТО – не смішімо світ!), проініціювати стрімкий розвиток середнього бізнесу, відлучити олігархів від впливу на вирішальні політико-економічні рішення.

 

Для реалізації цього виберіть із мільйонів українців і сформуйте замість зграї Януковича своє патріотичне, професійне, некорумповане оточення і рятівну команду для України. Вперед! Та Ви виводите на політичну авансцену бізнесменів Ложкіна, Гонтарєву, Кононенка, Косюка, Онищенка, Грановського, Березенка, та інших… Мислячі українці одразу насторожилися: він оточує себе лише тими, з ким мав бізнесові справи.

 

У Вас була прекрасна нагода продемонструвати олігархам незалежність від них, вийти з їхнього оточення і впливу – передати весь свій бізнес (перш за все Липецьку цукеркову фабрику на території агресора) в управління зарубіжній компанії і бути «чистим» президентом, а не наполовину. Ви чомусь не помітили як Ваша фінансова соратниця Гонтарєва вкидає Україну в морок інфляції. Логічна підозра багатьох людей: хто знає завтрашній курс валюти, той може «в білих рукавичках» заробляти скажені гроші, виймаючи їх з кишень простолюду.

 

Як член депутатської слідчої комісії з цього питання, не маю права обійти Іловайську трагедію. У розпал кровопролитної війни за нашу свободу Ви призначаєте міністром оборони не бойового, а паркетного генерала, охоронця високих чиновників – Гелетея. Непродумана Генштабом операція (Муженко) визволення Іловайська – була авантюрою. В Іловайському казані російськими регулярними військами оточено наших вояків, здебільшого добровольців. Оточенці просять підмоги у керівництва Міноборони, їм брешуть, що вона вже наближається, знаючи, що її не буде. В Іловайську стікає кров’ю оточене обеззброєне українське військо, а Ви, Гелетей та Муженко проводите в Києві помпезний парад. Якщо головнокомандувач, про це не знав – тим гірше для нього. Замість того, щоб суворо покарати Гелетея і Муженка – першого Ви ховаєте на посаду Вашого охоронця, а другого нагороджуєте. Та найбільше вражає, пане Президенте, що саме у ті дні Ви здійснювали свою «офшорну операцію», яку не вдалося приховати від громадськості.

 

Вважаю не лише помилковим, а й аморальним позбавлення українського громадянства Саакашвілі. За що? За критику? Ніби статус громадянства – це Ваша власність. Ви б таки передали його в руки тих грузинів, яких Міхо свого часу відігнав від корита, а то й загнав за грати, одібравши вкрадене. Ви б це зробили, якби Вам не покивали пальцем з Вашигтону, Берліну, Парижу… Скажете, це вибіркові факти? Є з чого вибирати, пане Президенте. У чернетці цього листа їх було куди більше.

 

Президентські офшори працюють, Липецька фабрика підсолоджує життя росіянам, українські лицарі далі кладуть свої душі й тіла за Україну під принизливою ширмою «АТО», яка маскує обличчя і звіриний оскал агресора. Вже 60 тис. українців убито і поранено на фронті. 56% української економіки ховається в тіні, 140 млрд. $ виведено в зарубіжні банки. Тотальна корупція на всіх поверхах влади стає все нахабнішою і безкарнішою. Ціни на все найнеобхідніше для звичайної людини реактивно підскакують. Гонтарєва у підпіллі, але запущена нею фінансова авантюра катастрофічно люмпенізує Україну: девальвація гривні сягнула 350%. Цілковито донищено середній клас – опору держави. Від нас одвернулися інвестори та розводять руками лідери дружніх держав.

 

І в той самий час, появляються нові рошенівські магазини, що засліплюють очі зубожілим українцям, Ваш банк різко нарощує прибуток, Ваші підприємства випускають військову техніку для фронту за завищеними цінами. Процвітає бізнес лише Ваш, олігархів та Ваших друзів. Невже Ви не розумієте, що від народного бунту Вас і Україну рятує лише війна і боязнь осатанілого Путіна? І терпляча обачність українців?

 

Для мене найтрагічніше те, що сьогодні, при Вас, Україна дедалі більше поринає у в’язку задуху зневіри. Це найнебезпечніше почуття. Особливо, якщо воно породжене тим, у що (або в кого) недавно вірилося. Якби це розчарування стосувалося лише у Вас, як Президента – для цього є вибори, але ж ідеться про зневіру в існуванні України, як суверенної держави. І маю на увазі не тільки українців, а й світових лідерів. Тіпун мені на язик! Не дай, Господи, завтра МВФ відмовить у позичках і… країна не здатна себе утримувати.

 

Пане Президенте! Водночас я не забув, що за цей час підписано угоду з Євросоюзом, відродилося Національне військо, маємо вимучений безвіз, вдалу декомунізацію, свободу слова (на жаль для антиукраїнських сил), відновлено ряд знищених доріг, підписано Закон про освіту, створено Суспільне телерадіо, визнано повоєнний національно-визвольний рух. Запам’яталися кілька Ваших крилатих фраз: «Україна назавжди відірвалася від Російської імперії», «Нам не треба прорубувати вікно в Європу, ми і є Європа»), Ваших, по-справжньому державницьких виступів тощо. Як мало, як же мало за три з половиною роки! І це за наявності майже домашнього прем’єра, контрольованої Вами більшості в парламенті, підпорядкованості всіх силовиків, впливу на судову гілку влади, фактично одноосібне призначення голів обласних та районних адміністрацій. Чого ж іще бракує, щоб вивести Україну на твердь? Чого?

 

У Вас залишилося лише півтора року. На жаль в Українській Долі Ви вже нічого радикально не зміните… Добудьте цей термін без нових помилок і відійдіть у свій бізнес, насолоджуйтесь ним, як п’ятий, колишній…

Із рештками поваги до Вас, Володимир Яворівський

1-10 of 471

Comments