Рубрики‎ > ‎

Політика


Злочин і кара. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 15 серп. 2020 р., 07:59 Степан Гринчишин   [ оновлено 15 серп. 2020 р., 07:59 ]

 

Ці два терміни з у правовому сенсі, як правило, подаються в парі. Зрозуміло, що злочин вимагає покарання. Не йдеться про літературну традицію (маю на увазі один відомий твір), а про конкретні явища в сучасности, на жаль, не позбавленої злочинів, не просто злочинів на побутовому рівні, крадіїв та убивць, а насамперед – масштабні і вельми вагомі факти з боку керівників держав чи їх виконавців і щодо інших держав чи осіб, проти яких здійснено злочин. Отож, незалежно від «формату» злочину, об'єктивно визнаного відповідними правовими органами, як правило, наступає друге виконання правового висновку про злочин – покарання.

 

Цих розмірковувань, мабуть, достатньо, щоб зрозуміти: злочин мусить бути покараний. У випадку не покарання злочин множиться, повторюючись до безконечності – адже все дозволено, не існує покарання...

 

Звернувшись з цими висновками правового характеру до нашої сучасності, неважко прийти до дратівливого, все ж таки, висновку про не покарання за злочини. Достатньо одним реченням – як згадка – констатувати окупацію Росією України, ну, хоча б в останні десятиліття до розпаду імперії, як безперервний злочин проти людини і людяности, що з юридичного погяду не має терміну давності. Навряд чи потрібно в цій статті перераховути злочини окупанта проти українців – елементарно кожний свідомий громадянин знає цей мартиролог страждань і трагедій...

 

Проте справедливе покарання за злочинилише в перспективі часу, коли направду у великому світі політиків, державних діячів, міжнародних організацій різного характеру правового захисту, міждержавних об'єднань з метою гарантії своєї безпеки та прав об'єднаних народів в усіх цих та багатьох інших наступить неминучий злам саме в бік виконання Божого і людського законів про чітке визначення злочину і справедливе покарання.

 

Ця загальна теза може прозвучати, як утопія когось там покривдженого, який вимагає справедливого покарання, але його зов як волаючого в пустелі...

 

Ситуація, на перший погляд, проста: є злочинець карай, але водночасдалеко не проста... бо зв'язана з міжнародним співтовариством. І все ж, навряд чи знайдемо хоча б в одного члена цього товариства сумнів, що за злочини не слід судити. І водночас виникає питання: чому ж досі всесвітньо відомий злочинецьпісля зміни конституції «одвічний» президент РФ не засуджений за злочини?

 

Адже окупація Криму та частини двох областей Донецької та Луганськоїзлочин, при чому з порушенням міжнародних законів про недоторканність кордонів і територій держав, суверенних і неподільних. Агресорові закони не потрібні. Тому й почав  війну з Україною, прагнучи поконати її, ввести під свій лапотьі за цей злочин не отримати покарання!

 

Ах, нарешті за один злочин таки отримав покарання, бо міжнародний морський суд присудив повернути безпідставно затримані в українських водах наші кораблі та екіпаж. Таки довелося повернути, але президент В.Зеленський «змазав» рішення суду, провівши т.зв. обмін терористів, захоплених у полон нашими бійцями, на моряків. Довелось повернути й кораблі, але якось не далося чути, щоб РФ розплатилася за затримання та здемолювання (читай – грабунок!) внутрішньої апаратури кораблів...

 

Отож покарання – дуже складна штука в сучасних умовах. Як же вийти Заходу, прихильного до України, як союзника, до якого прямуємо, як до обітованої землі, щоправда з великими перебоями, бо після перемоги новий президент нечітко формулює цю дорогу з раніше оприлюдненою метою – стати членом НАТО як колективного захисту від ворога і увійти в ЄС – як зразок добробуту і розквіту, прийнявши й своє законодавство в дусі цих демократичних і справедливих засад.

 

В усій цій веремії ніби загубилося чи «забулося» найважливіше – покарання за злочини, які безконечно продовжуються, як, наприклад, протиправне переслідування кримських татар, інсинуації в їхню адресу як «бунтівників», «змовників» із ворожими спецслужбами та інші нісенітниці, безпідставні обшуки та арешти – і так без кінця; як продовження війни проти України, коли щодня гинуть наші воїни, захищаючи Батьківщину, її свободу і майбутнє; як дивовижне перемир'я, тиша, яка порушується щодня стріляниною – провокацією; як вимоги агресора та окупанта виконувати його умови і таким способом осягнути т.зв мир. І все це – годі назвати інакше, як злочин, за який слід карати найсуворіше згідно міжнародного права. Але... кари досі немає... Годі навіть заїкатися про... відсутність злочину...

 

Глянемо на приявність злочину з іншого боку, коли явище, визначене як злочин, присутнє, але начебто приховане суб'єктивізмом самого ж творця злочину. За прикладами й недалеко йти.

 

Новітня історія насичена прикладами героїчної боротьби за національну незалежність, спрямована на утворення самостійної держави. Нинішні європейські народи, які не мають власної держави і перебувають у «ласці» панівної над ними нації, усвідомлюють, що їхня бездержавність шкодить їхньому ж розвиткові, загальмовує процес самоусвідомлення, активно сприяє денаціоналізації, поширює «перекабачення» в бік панівної нації.

 

В результаті багатовікового панування однієї нації (державної) над іншою (фактично колонія) остання поступово губить головні ознаки своєї нації – мову, історичну пам'ять, національний менталітет, національні традиції та особливості свого спілкування зі світом. Такий народ перетворюється в «додаток» пануючої нації, втрачаючи навіть свою попередню назву.

 

Для такої нації, як провансальці з назвою Прованс – понад десятимільйонний народ, який, втративши свою державність, зник з мапи світу, залишивши назву Прованс – як провінція могутньої Франції. Годі звинуватити саме лише державу за те, що вона, прийнявши в свої обійми іншу, не зберегла її самобутності, звичаїв і – головне – мови, як неодмінної ознаки іншої народности, народу чи колективної, історично складеної спільноти. Втративши мову, ця спільнота припинила своє існування, але збереглася назва території, як спогад про історичне минуле...

 

Коли ж міркувати в межах і на основі юридичного права, то, мабуть, слід констатувати злочин, бо інакше годі назвати смерть цілого народу з його правом за Божим і людським законами на існування як злочин. Прискіпливий аналіз саме з цього погляду мимоволі приведе нас до винуватців як самої держави, так і тієї спільности, яка зникла. Від обставини її зникнення злочин не перестає бути злочином. Здавалося б, висновок несподіваний, але – спирається на правду. Чому відмовилися від рідної мови провансальці? Я не бачу переконливих пояснень, щоб оправдати їх, зняти з них ганьбу злочину. Отож два злочинці – Франція і Прованс – винуваті в смерті одного з них – Провансу як народу.

 

З незворотньої трагедії провансальців (кажу: незворотньої, бо нинішні окремі і загалом слабкі спроби відродити провансальську мову і навіть ввести її в школи – дуже проблематична дія, коли навкілля Марселю, як центру провінції Прованс, говорить французькою) робимо повчальний висновок – говори своєю рідною мовою, допоки ти живий, і передай передане тобі матір'ю знання рідної мови своїм дітям та онукам і правнукам... Вічно житиме нація, бо її люди говорять рідною мовою.

 

Але злочинний ворог Росія знає, що чинить. Тому з'являється на білий світ т.зв. «теорія» – фахового каґебіста, нині перехрещеного у верховного настоятеля Московського Патріархату (МП) Кіріла, – «русскій мір», який називає всі східнослов'янські мови – українську, білоруську – «русскімі», тим самим заперечуючи існування цих самостійних мов, а звідси – й народів, які говорять цими мовами. Таким способом він, Кіріл, стає злочинцем, бо заперечив найсуттєвіше, що є в людині – її сутність, виражену в мові. Посягнувши на душу, цей агресор виступив проти Бога, бо спотворив людську душу, не визнав її сутності – мови, як дару Бога...

 

Однак констатування злочину, вчиненого задля свого панівного становища (йдеться про країни, які поглинали інші народи для свого «процвітання» – найяскравіший приклад є Росія, хоча у сучасному світі вона не одна така) – ще далеко не означає, що за злочин має наступити справедлива кара.

 

Поза всяким сумнівом, окупація Росією Криму і території в двох областях – у Донецькій та Луганській, як і проголошення якихось «республік», ніким не визнаних, а також війна проти України – злочин, за який Росія досі не покарана справедливим Міжнародним судом у Гаазі при ООН. Адже цей злочин із порушенням міжнародних законів про недоторканість кордонів і територій держави...

 

Тимчасом  Росія відмежувалася від цього закону нічим не прикритою брехнею – мовляв, то не вона воює з Україною, а... українці між собою, таким чимном натякає про т.зв. громадянську війну в Україні. І в той час там діють збройні формування терористів і фахові армійські з'єднання з величезними запасами зброї....

 

Цинізму путінській Росії не бракує: після т.зв. змін конституції влада заявляє про неможливість згадувати окупацію Криму...

 

Як довго триватиме ця московська вакханалія, важко передбачити. Всілякі перемовини з агресором і окупантом донині не привели до позитивних наслідків, тобто виведення російських військ з окупованого Криму і звільнення територій у згаданих двох областях України, остаточне припинення війни. Вимога тиші з боку президента В.Зеленського щодня порушується стріляниною...  Щоправда, хоч не гинуть, як раніше, наші воїни...

 

Однак тверезо мисляча українська сторона, представлена депутатами попередніх скликань ВР, члени партії Європейська солідарність та ін. вважають, що переговори за вимогами В.Путіна не приведуть до бажаного миру. Російська сторона ставить свої не прийнятні вимоги. Нарешті, хоча б останнє місцеві вибори 25 жовтня, які Росія вимагає провести і в окупованому сході України, а вже після того відвести терористів...

 

Нещодавно перший президент, задіяний для мінських переговорів, слушно відзначив, що проводити вибори на цій території неможливо, поки там не встановлена українська влада і не виведені російські збройні формування. І саме в той час, всупереч цим думкам, ЦВК робить запит там про ... готовність до виборів...

 

Подвійна гра, на жаль, не рідкісне явище. Не спостерігаємо категоричної позиції Заходу, зокрема країн, які беруть участь у переговорах т.зв. нормандського формату. Мабуть, тверда позиція дала б результати, при її відсутності є те, що є...

 

Політична позиція В.Путіна – після змін конституції – відтепер «одвічного» президента РФ – націлена на збереження і відродження імперії в складі її земель ще до її розпаду. Очевидно, з цією метою з'явилися паспорти для «всіх бажаючих», тоді громадян СРСР... Знайшлися охочі і клюнуди на цю затію...

 

І все це, кажучи мовою поравосуддя, є злочин, що вимагає покарання.

 

Але ж... В сучасній Європі знайшовся ще такий народ, як каталонці, які прагнуть своєї держави, незважаючи на шалений спротив «демократичного» Мадриду, котрий як би це не було парадоксально нагадує «одвічного» президента, що хоче зібрати докупи розвалену імперію... Мадрид не хоче за ніяку ціну посприяти національному самовизначенню і створенню самостійної держави народу, котрий впродовж століть зберіг свою мову, історичну пам'ять і свій менталітет.

 

Отже, кажучи мовою юридичних законів, тут наявний злочин, але, на відміну від провансальців, каталонці не вчинили злочину супроти власної нації, хоча «центр» шиє їм злочин, бо вони стали проти нього. Злочин «демократів» з Мадрида, як вони себе іменують, на мій погляд, дуже сумнівно, щоб вони, нарешті, побачили його в своїх політичних заходах супроти каталонців... А злочин насправді наявний і вимагає покарання.

 

Більше того, не покараний він повторюється безконечно. Власне, таким повторенням і є проблема Іспанії та її провінції Каталонії. Рано чи пізніше, Каталонія стане самостійною державою, бо неухильний і зростаючий процес національного самоусвідомлення і державного становлення, перейшовши з ХІХ у ХХ століття, нині не пригас, а навпаки, набуває нових форм і тенденцій. Найбільшим покаранням за злочин «демократичної» Іспанії буде самостійна держава Каталонія...

 

І все ж, опам'ятайтеся, іспанські демократи. Своєю політикою ви граєте на дудку «собіратєля зємєль» – «вічного» президента-злочинця... Його не зупиняє навіть пандемія коронавірусу, коли демонструє бойові маневри на морі біля берегів України ...

 

В бурхливому процесі постала Незалежність України (вдруге після програшу національного зриву і ліквідації НРУ «доброзичливими» сусідами), нині вона вимагає відстояння і захисту від злочинних посягань північно-східної імперії. І ця ситуація відстояння та захисттриватиме до того часу, поки злочинець не буде покараний справедливим судом.

 

Ми знаходимось на серйозному етапі захисту нашої державності, коли головним на порядку є вистояти у війні РФ проти України і перемогти, коли перемога водночас означатиме справедливий суд над злочинами, яким немає терміну давності.  

 

Любомир Сеник    

2019—2020.

Створення Української Військової Організації як можливість відновлення української державності. (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 15 серп. 2020 р., 07:54 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 серп. 2020 р., 00:04 ]

 

Мілітарні сторінки в історії боротьби за українську національну ідентичність позначені різними подіями та процесами. Зокрема, створення та діяльність Української військової організації (далі – УВО), покликаної продовжувати збройну боротьбу за українську національно-демократичну державність, є одним із історичних етапів у відновленні незалежної України.

 

 «Проблема історії українського націоналістичного руху на сучасному етапі є однією з найбільш політизованих та обговорюваних у суспільстві й наукових колах.  Потрібно пам’ятати, що український націоналізм мав історичне загальноєвропейське коріння, адже виник унаслідок поразки визвольних змагань українського народу (Української національно-демократичної революції. Авт.) 1917–1921 рр., як намагання в іншій підпільній військово-революційній діяльності продовжити боротьбу з окупантом й підготувати  ґрунт для відкритого всенародного повстання. Саме в складних умовах європейської історії 20–30-х рр. XX ст., особливо популярними ставали праворадикальні рухи, що обстоювали необхідність здійснення докорінних суспільних та політичних змін рішучими, кардинальними методами дій, відкидали ліберально-демократичний стиль керівництва державою, пропагували ідею «природної спільноти» як виразу єдності держави та суспільства, якій мають бути підпорядковані індивідуальні та групові інтереси, а також сповідували етноцентризм та націоналізм. Однак потрібно пам’ятати, відмінність українського націоналізму полягає у тому, що він був визвольним рухом бездержавної нації».  (Наталія Надурак. Творення УВО в українських дослідженнях: історіографічний огляд.  [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://journals.pu.if.ua/index.php/istgal/article/viewFile/4101/4148).    

 

На початку грудня 1919 р. армія УНР опинилась у т. зв. «трикутнику смерті» – оточена звідусіль росіянами-білогвардійцями, поляками та росіянами-більшовиками. «Є підстави вважати, що саме в ці дні у Є. Коновальця з’явилась думка створити новий військовополітичний центр для ведення подальшої національно-визвольної боротьби. Імовірно, цю ідею породило саме враження від військової та політичної катастрофи державних центрів УНР і ЗУНР та від їхньої нездатності самостійно оборонити незалежну Україну – без кабальних угод з поляками чи росіянами». ( Михайло Ковальчук. Біля витоків УВО: військовополітична діяльність Є. Коновальця у 1920–1921рр. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.cdvr.org.ua/sites/default/files/archive/zbirnyk_7.pdf). 

 

Cаме в ті дні Стрілецьку раду було фактично реорганізовано й перетворено з дорадчого органу при командирові Січових Стрільців (далі – СС) на таємну військовореволюційну організацію, готову за будь-яких обставин продовжувати національно-визвольну боротьбу. Очевидно, невипадково на останніх зборах Стрілецької ради полковник Є. Коновалець закликав за всяку ціну зберігати військові сили і переходити до нелегальних методів боротьби ( Михайло Ковальчук. Біля витоків УВО: військовополітична діяльність Є. Коновальця у 1920–1921рр. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.cdvr.org.ua/sites/default/files/archive/zbirnyk_7.pdf).

 

Автор численних праць з історії УВО та ОУН З. Книш дійшов висновку про вирішальний вплив старшин СС і полковника Є.Коновальця на формування в кінці липня – серпні 1920 р. УВО як нової організації, що прийшла на заміну ліквідованій у липні 1920 р. Стрілецькій Раді (Книш З. Підґрунтя УВО. Срібна сурма: статті й матеріяли до діяння Української Військової Організації. Торонто: Срібна Сурма, б. р. Зб. 2: Початки УВО в Галичині / зібрав, упорядкував і зредагував З. Книш. С. 9–24.)    

 

Після ліквідації Західно-Української Народної Республіки (1919 р.) (далі – ЗУНР) і завершення російсько-польської війни (1920 р.), східногалицькі та західноволинські землі увійшли до складу Другої Речі Посполитої. Першим кроком польської влади на окупованих територіях стало залякування українського населення. Варшаві потрібно було витравити з українських голів згадки про їхню тільки що загиблу державність. Для цього використовувались грабунки, моральні й фізичні знущання (Киричук Ю. Терор і тероризм у Західній Україні // Політичний терор і тероризм в Україні. ХIХ-ХХст. Історичні нариси  ⁄Д. В. Архірейський , О.Г.Бажан, Т.В.Бикова та ін. Відповід. Ред. В.А.Смолій.К.:Наук.думка, 2002.С.548.)

 

Зокрема, «Нелюдські умови були створені у таборах для полонених та інтернованих вояків Української галицької армії та Війська УНР. Так, у таборі Ялівець біля Львова українські військовополонені піддавались систематичному побиттю, були позбавлені елементарної медичної допомоги. На 400 чол. припадало 150 хворих на тиф. Загалом у концтаборах загинуло кілька тисяч українців» (Кривава книга. Передрук видань 1919 та 1921років ⁄ Упорядник Я.Радевич-Винницький. Дрогобич,1994.С.241).    

 

Січові стрільці  не сподівались на справедливе вирішення долі Галичини з боку держав Антанти. На думку членів львівського гуртка СС, край польській окупації міг покласти лише опір населення Галичини. Хоча війна з Польщею вже два роки як закінчилась, охочих продовжувати боротьбу з польською окупацією не бракувало. Найбільш національно свідомим елементом серед галицького населення були колишні старшини й вояки УГА.

 

«Недавні старшини, підстаршини й стрільці почували себе ще зв’язаними військовою дисципліною, а передусім братерством зброї, а дійсність під польським безоглядним режимом ставала щораз болючішою для тих, що ще так недавно були вояками вільної української держави й наявно бачили різницю між свободою у власній державі і поневоленням», – згадував сучасник (Навроцький О. Українська Військова організація. Організаційні початки й створення Начальної Колегії УВО // Голос комбатанта. 1961. Ч. 9 (15). С. 9).

 

Значну частину вояцтва становила молодь. Вона, з притаманним лише їй віковим максималізмом, зовсім не збиралася миритися з окупацією й була готова до подальшої боротьби. Думки про продовження збройної боротьби походили виключно з вояцького середовища – галицькі політичні партії, виховані в школі австрійського парламентаризму, у боротьбі з польською владою лише на парламентаризм і покладались. Жодне з політичних угруповань не виявляло наміру організовувати відкриті акти непокори польській адміністрації. Еміграційний уряд ЗУНР узагалі пов’язував надії на успіх лише з дипломатичною діяльністю своїх представників на міжнародній арені, відтак ставлячи справу визволення Галичини в залежність від ситуації за кордоном. Отже, як не парадоксально, але, попри антипольські настрої значної частини населення Галичини, очолити боротьбу проти окупації фактично не було кому ( Михайло Ковальчук. Біля витоків УВО: військовополітична діяльність Є. Коновальця у 1920–1921рр. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.cdvr.org.ua/sites/default/files/archive/zbirnyk_7.pdf).     

 

14 березня 1923 р. з ініціативи фашистського уряду Італії Рада послів Франції, Італії, Англії і Японії, розтоптавши право українського народу на самовизначення, прийняла рішення про передачу Галичини Польщі (Муссоліні ініціатор підчинення Східної Галичини Польщі ⁄⁄ Діло.Львів. 1925. 25 серпня. С.2).     

 

Тепер будь-який протестний вияв українців польські власті могли кваліфікувати як державну зраду. Замість того, щоб прихилити українців до себе, переконливо демонструючи їм демократичні переваги, польський уряд застосовував постійні репресії. Мав цілковиту рацію відомий український історик і політолог І. Лисяк-Рудницький, коли охарактеризував політику міжвоєнної Польщі щодо українців словами Талейрана: «Це гірше, ніж злочин, це дурість» (Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. - Київ,1994. -Т.1. С.105).      

Польська політика національного гноблення викликала серед населення Західної України серйозний спротив. Найрадикальнішим противником існуючого режиму виступила УВО на чолі з полковником Є. Коновальцем, що була утворена влітку 1920 р. У першому офіційному документі організації лунав запальний клич: «Ми не переможені! Війна не скінчена! Ми, Українська Військова Організація, продовжуємо її. Програна в Києві й Львові – це не кінець, це тільки епізод, лише одна з невдач на шляху Української Національної Революції. Перемога перед нами» (Капустянський М. Військова підготовка ОУН ⁄⁄ ОУН 1929-1954. – На чужині, Б ⁄вид.1955.С.116).       

Уперше передумови, процес та обставини становлення УВО дослідив у своїй праці один із провідних ідеологів українського націоналізму В. Мартинець. Автор досить жваво висвітлив передумови та обставини створення УВО 1920 р., зазначивши, що вона проектувалась не як галицька, а як всеукраїнська організація, зважаючи на те, що в Києві восени 1920 р. було створено Центральний Революційний Комітет на чолі з І. Андрухом (Мартинець В. Українське підпілля: Від У.В.О. до О.У.Н.: спогади і матеріяли до передісторії та історії українського організованого націоналізму. Вінніпег, 1949. C. 24–25).    

 Визначаючи цілі новоствореної УВО, В. Мартинець зауважив, що тактика й методи її боротьби були «найбільш зближені до тактики й методів організації ірландських сінфайнерів».

 

Створення УВО визначила потреба зберегти організовані форми боротьби, щоб мати можливість у відповідний момент відновити існування військової формації та щоб зберегти військові кадри для продовження визвольної боротьби. На думку одного з найавторитетніших знавців у цьому питанні П. Мірчука, саме з метою продовження боротьби на українських землях в умовах довготривалого періоду ворожої окупації полковник Є. Коновалець запропонував проєкт створення окремої підпільної військової організації і збройного підпілля (Мірчук П. Є. Коновалець. (У 20-річчя смерти). Торонто: Ліга визволення України, 1958.  C. 73). 

 

Він вважав, що від початку створення, саме завдяки полковнику Є. Коновальцю, УВО стояла на позиціях українського націоналізму, однак через його відхід від керма організації на деякий час (1923 – 1924 рр.), перетворилась на «організацію військово-бойового характеру без чітко визначеного ідеологічно-політичного обличчя», і лише з його поверненням УВО зазнала ідейної реорганізації й розпочала активну співпрацю з українськими молодіжними націоналістичними організаціями.

 

Поразка національно-визвольних змагань 1921 р. для багатьох українських політиків стала шоком, який вони так і не зуміли подолати, перетворившись на еміграційних діячів, натомість для полковника Є. Коновальця поразка, навпаки, стала поштовхом. Поява УВО, яка під гаслом «війна не закінчилась» продовжила боротьбу, засвідчила, що рух за незалежність вийшов на новий етап свого розвитку, подолав кризу поразки (В’ятрович В. Прецедент Коновальця. Український визвольний рух. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Центр досліджень визвольного руху, 2011. Збірник 16: До 120-ліття з дня народження Євгена Коновальця. С. 15).

 

Історик Б. Галайко зазначає, що члени Стрілецької Ради, які прибули до Львова 1920 р. (Я. Чиж, М. Матчак, В. Кучабський), застали вже достатньо добрий ґрунт у формі осередків самоорганізації колишніх військових-українців та таємних військових організацій, що лише починали зароджуватись (приміром, осередок старшин УГА на чолі з Ю. Головінським, «Воля»), і власне саме вони, за допомоги активніших та впливовіших галичан (О. Навроцький, Д. Паліїв, В. Целевич, Ю. Полянський та ін.), зуміли сконсолідувати весь рух опору та об’єднати в одній структурі, що згодом стала відомою як УВО.

 

Історик наголосив, що УВО виникла в Галичині 1920 р. як певний «новий» проєкт, який зумів об’єднати військових та цивільних різних політичних поглядів та переконань задля єдиної мети, а полковник Є. Коновалець у вдалий момент зрозумів перспективи формації нового зразка й, очоливши її, надав їй нового поштовху в роботі, прищепив соборницьку ідею, намагався розширити діяльність організації на територію усіх українських земель і таким чином продовжив боротьбу за здобуття української державності (Галайко Б. М. Військово-політичне становище на українських землях на початку 1920-х рр. та створення Української військової організації. Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. Львів: Видавництво Національного університету “Львівська політехніка”, 2013. № 752: Держава та армія. С. 134).

 

Уряд ЗУНР не мав ніякого впливу на це рішення, оскільки на той час перебував у конфлікті зі Стрілецькою Радою, а сама УВО ніколи не була підлеглою йому (Васькович Г. Євген Коновалець і Євген Петрушевич в 1920–1921 роках. Євген Коновалець та його доба. Мюнхен: Видання фундації ім. Є. Коновальця, 1974.C. 314–315).

 

Каталізатором процесу творення УВО були Січові стрільці, колишні вояки зі складу СС Київського формування та УГА, причому перші виступили ініціаторами створення підпільної мережі і на заході, і на сході України, а другі стали кадровою основою організації в Галичині. Полковник Є. Коновалець стояв безпосередньо біля ідеологічних та організаційних витоків УВО, завдяки цьому 1921 р. не виявилося серйозної альтернативи його кандидатурі на пост керівника УВО (Дарованець О. Організаційні початки УВО та формування її структури (1920–1922). Український визвольний рух. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Центр досліджень визвольного руху, 2007. Збірник 11. С. 5–60).

 

Початок УВО дали три осередки військових-українців: перший центр виник у таборах інтернованих у Чехословаччині, другий – організував О. Навроцький у Львові зі старшин УГА та Січових стрільців, третій осередок очолював Ю. Головінський (входили О. Сеник, І. Паславський, І. Ришавий, Ф. Яцура, Хархаліс, І. Грицак) (Шевчук С. Пора сказати правду про наші визвольні змагання добитися волі для Галицької землі. 1918– 1939. Торонто, 1965. 280 с.).            

 

Військовики бачили себе окремою дієвою силою, січове керівництво, зважуючи обставини і розраховуючи на свої можливості, розглядало власну структуру як реальний чинник у боротьбі за відновлення української державності (Кучерук О. Рико Ярий – загадка ОУН. Львів : Піраміда, 2005. C. 36.

 

Назва «УВО» з’явилася після 1924 р.

 

Завдяки зусиллям полковника Є. Коновальця УВО помітно активізувала український національно-визвольний рух, зробила його більш динамічним і радикальним. Він виявив себе гнучким політиком, здатним миттєво зреагувати на зміни в зовнішньополітичній і внутрішній ситуації в Україні, пристосувати до цього форми і методи боротьби УВО (Збройний чин українських націоналістів 1920–1956. Історико-архівні нариси. Том 1: Від Української Військової Організації до Організації Українських Націоналістів. 1920-1942. 2005. С.31, 41).        

 

 


УВО стала першоосновою націоналістичного руху і своєю діяльністю сформувала основні цілі та форми боротьби, які реалізовувала в майбутньому Організація українських націоналістів (далі – ОУН) (Наталія Надурак. Творення УВО в українських дослідженнях: історіографічний огляд. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://journals.pu.if.ua/index.php/istgal/article/viewFile/4101/4148).          

 

Зі свого боку саме ОУН народила безпрецедентне явище Українську повстанську армію (далі – УПА). УПА це не тільки героїчно-символічна довготривала боротьба проти тоталітарного режиму, а й (про що мало хто знає) значні політичні та гуманітарні здобутки.

 

Адже на заході України 1947 року не знали голоду, який був організований штучно на всій іншій території України, бо влада не наважилася організувати голод у ситуації, коли в лісах активно діяли українські партизани зі складу УПА. А згодом, після смерті Сталіна, саме боротьба українських націоналістів і УПА, як свідчать документи ЦК КПРС від 1953 року, спричинила істотне пом’якшення колгоспного ладу по всьому СРСР. І, нарешті, приборкання криміналітету в таборах ГУЛАГу та повстання в них це теж одна із заслуг ув’язнених у тих таборах полонених вояків УПА.

 

Та чи змогла б, власне, нинішня Українська держава за всіх своїх недоліків бути здатною на антиавторитарну й антиколоніальну революцію, на збройний опір російській агресії, якби не ця організація та започатковані нею традиції безкомпромісної боротьби? (Сергій Грабовський. Карколомна доля українського лицарського ордену. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://m.day.kyiv.ua/uk/article/istoriya-i-ya/bilya-vytokiv-oun).

 

Сучасна українська історіографія здебільшого позитивно оцінює діяльність УВО в національно-визвольному русі українського народу, спрямовану на творення власної національної держави, а її виникнення вважає виявом загальноєвропейських тенденцій (Наталія Надурак. Творення УВО в українських дослідженнях: історіографічний огляд. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://journals.pu.if.ua/index.php/istgal/article/viewFile/4101/4148).            

Законом України «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті» від 09.04.2015 № 314-VIII визнаються борцями за незалежність члени УНР, ЗУНР, УСС, УВО, ОУН, УПА тощо, а також інших структур та організацій, які вели боротьбу з початку XX століття до 24 серпня 1991 року з метою отримання (відновлення) або захисту незалежності України.

 

Держава визнає той факт, що борці за незалежність України в ХХ столітті зіграли головну роль у відновленні української державності, і така боротьба вважається правомірною.

 

Встановлено, що публічне заперечення факту правомірності боротьби за незалежність України в ХХ столітті є протиправним ([Електронний ресурс] / Режим доступу: https://kodeksy.com.ua/pro_pravovij_status_ta_vshanuvannya_pam_yati_bortsiv_za_nezalezhnist_ukrayini_u_xx_stolitti/download.htm).     

 

Петро Костюк, полковник, Голова Львівської обласної організації Спілки офіцерів України


На Косівщині провели історичний квест

  

11.08.2020р. 

 

Квест Березовами. На теренах чотирьох сіл Косівського району  вперше провели молодіжні змагання. Квест присвячений сторіччю заснування Української військової організації. Організатори та учасники мешканці  Нижнього, Середнього, Вижнього та Баня Березовів. Інтелектуальні завдання та фізичні навантаження стали невід′ємною частиною заходу. Кожна локація пов′язана із пам′яттю воїнів, полеглих за незалежність України.

https://www.ntktv.ua/news/na_kosivshchyni_provely_istorychnyy_kvest_video/ 

Деградація. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 6 черв. 2020 р., 01:25 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 вер. 2020 р., 03:12 ]

 

Спостереження за станом багатьох важливих показників у державі – фінансів, виробництва, зайнятості громадян (і безробіття), соціяльного стану і забезпечення достатнього рівня для виживання найменш забезпеченого населення – пенсіонерів – однозначно приводять до негативного висновку: в усіх названих ділянках життєдіяльности та й інших – спостерігаємо деградацію, невпинне падіння униз, десь там, «унизу», повний нуль. Це невтішний висновок, про який говорять сьогодні блогери, політичні оглядачі, економісти та депутати попередніх і сучасного скликань та ін.

 

Чи не найдошкульнішим у цій «системі падіння» є сповзання правової демократичної держави, якою досі вважалася Україна, в бік тоталітаризму, диктатури однієї особи (чи відповідної структури, якою керує приховано чільник держави). Зрозуміло, йдеться про свавільний, брутальний штурм БДР музею Івана Гончара, про всі наслідки цього нападу, які резонували в суспільстві масою коментарів, оцінок дій держави на чолі з президентом.

 

Не підлягає сумніву, що саме президент наказав БДР діяти в супереч елементарним законам права і свобод, гарантованих нині діючою Конституцією. Саме президент, бо після скоєння цього злочину ні слова не почули громадяни з його вуст, ні будь-якого пояснення і коментаря – ніби нічого не сталося!

 

Таки сталося! Внаслідок цього злочину Конституція перетворилася на жмуток паперу без значення, як сміття. Внаслідок цього злочину перестала існувати судова система, яка зобов'язана дотримуватися конституційних прав громадян, їх свобод і права на захист. Оскільки напад вчинили без будь-якого судового рішення – отже перекреслили взагалі існування справедливого і об'єктивного судочинства.

 

Внаслідок цього злочину жоден громадянин, його родина, його діяльність, його житло і маєток не забезпечені від атаки злочинців під назвою структури БДР, яка має «право» у безправовій державі вчинити, що завгодно з об'єктом, який став прицілом для нападу згаданої структури.

 

Отже, з моменту скоєння злочину мільйони громадян позбавлені власної безпеки і захисту.

 

Тому при всій тій ситуації, яка стала настільки резонансною, що вирвалася за кордон своєю ганебною природою, дуже дивно є не почути відповідного пояснення головних керівників держави.

 

Щось подібне ми, українці, вже проходили в часи ленінсько-сталінської епохи, в часи брежнєвські і наступні під символічною назвою «соціялізм з людським обличчям» – а розумій навпаки!

 

Ми вже проходили мільйонні депортації в Сибір «неисходимый», масові розстріли, масові голодомори-геноциди...

 

Може, дехто й забув про ці жахіття часів з нелюдським обличчям. Може, хтось нині скаже: «Садили, кого треба...» Саме це я чув у свій час в недалекому минулому – і повірте, – кипів гнівом проти рабського мислення чи просто – духовного безумства... А він є наслідком тоталітарної пропаганди правителів, скерованої на свідомість людей, які лише мають славити вождів-катів і – будувати примарне комуністичне майбутнє, яке в свій час, скручений в чотири погибелі, піїт прорік – «коммунизму дали видны»...

 

Нинішній президент обіцяє епоху, в якій буде покладений край бідності та брехні – ще одна яскрава обіцянка, з якої після згаданого злочину залишається «блискучий» пшик!

 

Після цього можна, мабуть, спокійно мовити: «Брати і сестри, не надійтеся на епоху правди і достатку, якими ось-ось обіцяють нас усіх ощасливити. Може, ще раз проголосуємо за кота в мішку, але під кличами голосними, як єрихонські труби, про колосальний поступ держави в епоху правди і достатку...»  

 

Але виходить – ще нема ні правди, ні достатку. Хоча б одну обіцянку виконав наш президент – дав працю 500 тис. безробітних. Однак в реальности хіба 2 млн. людей дадуться на втеки на Захід у пошуках роботи і сякого-такого заробітку, гідного людини... Тоді навіть щось перепаде і до бюджету.

 

Складна ситуація в стосунках українсько-російських: Росія веде війну проти України і ставить перед президентом вимоги, які є нічим іншим, як капітуляцією перед агресором і окупантом. Тут неможливий компроміс, на якому наполягає Росія – провести вибори на окупованій території на Сході України, в умовах російської армії і терористів, які, за Путіним, є формуваннями українців, а Росія не причетна до цієї війни. Ця суцільна брехня не може бути сприйнята українською стороною, як і те, що, мовляв, Росія не причетна до цієї війни.

 

Компроміс лише з боку Росії може привести до миру: вивести окупаційні війська з Криму та Сходу України. Тільки після цього, зокрема, після встановлення української влади на всій цій територїі, повернення частини населення, яке втекло від окупанта, повернення компенсації за руїни, що їх вчинила Росія, – лише тоді, після цього компромісу, який зобов'язана зробити Росія, можливі демократичні вибори.

 

Отже, розмови про вибори у жовтні нагадують ту ж таким брехню, яку чує суспільство кожен день.

 

Опозиційна фракція «За життя» вимагає від влади вести переговори з агресором, не вдаючись у термінологію типу «компроміси», а домовлятися конкретно про ті чи інші справи на неконтрольованій частині нашої території.

 

Опоненти цієї фракції відзначають, що з Путіним вести переговори неможливо, бо він вимагає від України йти на поступки. Тобто компроміс, на думку агресора, має бути лише з боку потерпілої сторони.

 

Путін виступає з позиції сили і тому диктує свої умови перемир'я. Зате все те, що робив Зеленський, йдучи за вимогами Путіна, призводило до програшу, більше того – втрати території внаслідок відведення українських військ з позицій, а їх потім займали нападники.

 

Збільшилась і частота та кількість обстрілів під час виконання саме вимог Путіна. Отже – сила і насильство керують Путіним. Він, всесильний володар, диктує Україні свої вимоги і ще потребує якогось там часу, щоб почати такий же диктат Заходові – інакше не тримав би, готових до удару, збройні сили на заході Білорусії в очікуванні слушного моменту.

 

Так само не тримав би потужні військові формування на східному кордоні України, які мають у слушний момент почати наступ.

 

Позиція сили мала б не сприйматися в дипломатичних перемовинах у різних форматах

 

В даний момент міністр закордонних справ України і А. Єрмак вели переговори в Німеччині про якусь нову платформу щодо перемовин з приводу окупації Криму. Це відволікання уваги від принципового вирішення російсько-української війни і її необхідного закінчення згідно вимог міжнародного права.  

 

Ще одна «платформа» перемовин, коли всі попередні не привели до миру. Це насправді своєрідна деградація в «гнучкій» дипломатії, коли мало б бути по-іншому.

 

Міжнародна співдружність держав, об'єднаних супроти ймовірного нападника і агресора, ставить категоричні вимоги Путіну-убивцю і агресору: виведи всі свої окупаційні збройні сили, якщо ні – маєш дошкульні санкції. Ця історія триває довго. Дехто вже в цьому альянсі втрачає терпець і заявляє, що санкції треба зняти, бо – зжалься, Боже – втрачаємо бізнес, а гроші – понад усе!

 

Хіба це не деградація? Називайте, як хочете. Але чути отакі «душевні ізліянія» нам, українцям, не під силу – від них мороз пробирається спиною. Камо грядеш, панове?

 

Видно, ви не знаєте до кінця імперії Росії і її правителів, їх злочинів проти людини і людства. Невже ви, політики, вважаєте, що цей жах можна забути?

 

Невже ви донині не чули і не чуєте розпучних волань людей, які за ніщо депортовані із споконвічних рідних земель на загибель у сибірських просторах?

 

Невже ви не знаєте, що злочини, які чинила і чинить Росія донині, поки-що не покарані, будуть продовжуватися до тих пір, поки не сконає імперія зла?

 

Деградація – страшна річ, бо вона здатна привести до загибелі людську цивілізацію. Маємо лише один приклад (а їх сотні і сотні) – російсько-українська війна. І дипломатія товчеться, як у ступі, на одному місці. Де той прогрес, який має увінчатися відступом нападника, звільненням усіх окупованих територій.

 

Агресор чхав на ваші санкції. Невже ви вичерпали свої можливості протиставитись нападнику з усією своєю дипломатичною силою, за плечима якої стоїть могутня зброя?

 

Зрештою, ще не використані до кінця усі можливі санкції проти ворога не тільки українців, а й всього демократичного світу? 

 

Найближче майбутнє покаже, на що здатні наші союзники. Водночас знатимемо й позицію неприйняття компромісу, який диктує Україні агресор і нападник.

 

Щодо внутрішніх справ, то вони вельми складні, а їх вирішення потребує, все таки, допомоги з боку Заходу, бо, просто кажучи, не витягнемося з болота боргів і застою у виробничій сфері насамперед, бо вона дає свої «внески» у бюджет.

 

Консолідація суспільства, розчленованого на «фракції», різні політичні устремління, правильні і сумнівні щодо бачення держави і її сутності, і водночас явно ворожі до її існування – весь цей «конгломерат» нуртує, як водяний вир, що може затягнути суспільство в невідворотність.

 

Орієнтація в цій ситуації єдина – концентрація сил навколо тієї політичної групи (груп), які сповідують і словом, і чином незалежність і соборність України, євроінтеграцію як єдиний нині можливий захист від нападника і світові стандарти життя.

 

В цій орієнтації деградація зникає, як осіння мла, бо втрачає ґрунт для розмаїтих спекуляцій такими проблемами, як мир, як достаток, як правда, як ворог і друг, розчиняючи важливі, провідні засади національного співжиття на ілюзії типу «майбутнє щасливе життя».

 

Це – полуда, яку накладає на душі здеградована влада, що опинилася перед важливою вимогою суспільства – відійти, змінитись для реального, а не ілюзорного будівництва держави.

 

Потрібні також зусилля інтелекту повернути байдужих, усіх тих, у кого «моя хата скраю», «від мене ніщо не залежить» – і повернутися до повнокровного життя.

 

Пропонована стаття – усвідомлюю – не порушила усі аспекти сього часу, але дає можливість продовжити розмову, розширивши аспекти обговорення актуальних проблем.

 

 Львів, 2 – 3 червня 2020.                                 Любомир Сеник

ВИПРОБУВАННЯ. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 31 трав. 2020 р., 04:46 Степан Гринчишин   [ оновлено 15 серп. 2020 р., 07:47 ]

 

Перші два десятиліття ХХІ століття наповнені подіями, які можна характеризувати, як випробування нашої країни та народу на силу Духа, на вірність непохитним переконанням, що формувалися впродовж попереднього історичного часу, коли націоцентрична ідея нарешті стала тим ядром, навколо якого вибудовувалась і вибудовується Соборна, Незалежна Українська Держава.

 

Не вирішені до кінця проблеми державного будівництва з ХХ століття перекинулись у наступне і поглибились новими, особливо гострими щодо забезпечення мирного розвитку в системі міжнародного права та захисту цілості території та непорушности державних кордонів.

 

Північно-східний сусід знехтував міжнародне право і здійснив окупацію Криму та частини Донецької та Луганської областей, створивши т.зв. «республіки», які ніколи і ніким не будуть визнані. Агресія РФ на чолі з її президентом призупинила у багатьох відношеннях розвиток державного будівництва, оскільки всі зусилля держави спрямовані на відродження армії, зруйнованої злочинцем Януковичем. Саме завдяки потужній праці на дипломатичному рівні та відродженні ЗС Україна змогла стримати наступ Росії, яка розв'язала війну проти нашої держави.

 

На жаль, війна триває донині. Теза президента Зеленського «Перестати стріляти» ніяк не стримала війни Росії з Україною — гинуть щодня наші воїни. Мінські перемовини і угоди про припинення війни не діють, бо не входять у плани Путіна. Зустрічі у нормандському форматі теж не привели до миру.   

 

Виникає просте питання: Хто не хоче миру?

 

Як засвідчує вся дипломатична і військово-оперативна діяльність Путіна-агресора і окупанта, він не хоче миру. Або точніше – хоче миру на його засадах, які руйнують до кінця незалежність України і перетворюють її на колонію Росії. Позиція Путіна виразно вказує на те, що з ним ніколи не домовишся.

 

В Зеленського ще живе або й животіє слабка ілюзія, що з Путіним слід домовлятися, вести переговори. Його думка про те, що наша армія не повинна першою починати постріли, на випадок посилення діяльности терористів уточнюється, – нарешті! – що наші воїни мають право відповідати на вогонь противника.

 

Якщо цю тезу можна назвати певним прогресом, то так і є. Але – це ніяк не припинення війни!

 

П'ятий президент дуже чітко висловився: коли Україна не стріляє, то її нема! Коли стріляє Путін – Україна є.

 

Головне питання , що стосується війни Росії з Україною – як і коли її закінчити?

 

Зрозуміло, що українська умова завершення війни є, поза всяким сумнівом, справедлива і побудована на міжнародних засадах співжиття рівноправних держав, а саме: звільнення всіх окупованих земель України і виведення всіх російських військ з території нашої держави.

 

Другий крок – через Міжнародний суд у Гаазі присудити Росію повернути Україні повну грошову компенсацію за руїни, які вона, Росія, вчинила під час своєї війни проти нашої держави.

 

Нині ці вимоги, до речі, ще досі не публікувалися, але, все ж таки, згадувалися у виступах дипломатів нашої держави.

 

На жаль, під час своєї першої прес-конференції президент дуже скупо згадав Крим, але не ставив категоричного питання про його неминуче звільнення.

 

Взагалі артикуляція президента досить дивна, хоча і її можна пояснити: наприклад, він жодного разу не назвав Путіна агресором і окупантом, мабуть, ще надіючись, що в особистих перемовинах з ним він, все ж таки, щось домовиться. Можливо, але всі дотеперішні домовленості є просто мізерними порівняно з тим, чого слід вимагати від воюючої Росії.

 

Не почули на цій прес-конференції, куди йде Україна – до НАТО чи – до Росії?

 

Стриманий рух, ніби невпевнений – видний усім, якщо заходить мова про гарантовану безпеку держави від агресорів, готових на антиправні дії проти не захищеної держави.

 

Україна не настільки сильна, щоб самостійно протиставитись нападнику – Росії, саме тому вона шукає захисту в колективній структурі об'єднаних держав – в НАТО. І коли заходить мова окремих депутатів нинішнього парламенту, що нам не потрібне входження в НАТО, то це голоси в користь Росії, а не в користь України.

 

Так само, якщо президент нечітко артикулює своє ставлення до цієї  проблеми, тоді, природно, виникає питання: «Пане президенте, куди йдемо?» Без перебільшення, тут потрібна строга і ясна чіткість формулювання державної програми щодо безпеки України.

 

Оправдане звернення п'ятого президента до західних союзників ґрунтується на колективній безпеці держав – членів НАТО. Коли ж бачимо стриманий, загальмований процес в цьому напрямку, то виникає тривога за майбутнє нашої держави, за її повноцінну незалежність.

 

Водночас громадяни України є свідками, як здійснюються спроби посварити Україну з США. Найновіший скандал з приводу т.зв. плівок А.Деркача. Зразу ж виникли питання, що потребують негайного пояснення. Як могли стати публічними якісь переговори (розмови) на найвищому рівні секретності в офісі президента?

 

Відповідь, начебто очевидна: розсекречені самою ж службою, очевидно, за згодою президента, водночас і «відредаговані»... Мета: принаймні «охолодити» взаємини обох держав (звісно, на користь Росії), кинути чорну тінь на п'ятого президента. В планах головного чільника держави – навіть «посадити», в чому неодноразово чиняться спроби з боку т.зв. слідчо-судових органів. І – безрезультатно, бо звинувачення не мають реальних підстав. І в усій цій афері проглядаються пазурі північно-східного дракона, який пройнятий єдиним прагненнями «покінчити» з державою Україна.

 

Невже президент Володимир Зеленський не усвідомлює цієї реальності?

 

Коли б громадяни України почули від президента чіткі формулювання щодо завершення війни, яку почала і продовжує вести Росія, то напевно прийняли б його нікудишню тезу «Не стріляти!» або продовжувати перемовини в нормандському форматі чи в Мінську, які досі не привели до миру, бо його не хоче Путін. Закиди з цього приводу робить і керована президентом влада, яка звинувачує військових у свідомому затягуванні війни задля власної наживи. Прошу, якщо є перевірені  об'єктивним досудовим розслідуванням злочини, судіть, заперечень нема.

 

Але зате є очорнювання, навішування злочинів патріотично настроєним учасникам АТО, волонтерам, жінкам-патріотам саме за їхню діяльність, спрямовану проти ворогів народу, почавши від розправи «беркутівців» на Майдані під час Революції гідности і самопосвятної боротьби проти ворога на фронті АТО. Все це говорить про викривлене дзеркало, в яке вдивляється пан президент і ніби й направду не бучить цих викривлень...

 

Було дуже дивно почути від президента, що йому надзвичайно важко знайти людей на посади міністра культури, міністра освіти... Справді, дуже дивно! Оголосіть вседержавний конкурс на ці посади – і побачите, скільки зголоситься спеціялістів високої кваліфікації та наукових знань, відомих діячів культури і мистецтва, досвідчених, фахових філологів з фундаментальними знаннями з своїх спеціяльностей, щоб стати справжніми міністрами і професійно повести названі вище галузі нашого духовно-культурного життя, без якого не існує народу, нації, що створила свою державу. Отож, за вами слово, пане президенте!

 

Щодо кадрового забезпечення, громадяни спостерігають явну суперечність між заявами президента і реальними призначенням на державні посади.

 

В. Зеленський заявив, що призначаються особи, зовсім не причетні до його ранішої діяльности – т.зв. «нові обличчя». І в той же час перші і дотеперішні призначення, як спостерігають політологи, в більшості саме із кварталу 95, які досі не мали елементарного досвіду в керуванні державними структурами – міністерствами та іншими державними підрозділами. Такі призначення виявляли скандали, що набували широкого резонансу, як, наприклад, скандал з приводу призначення секретарем РНОБ особи, яка навіть не спромоглася назвати Путіна агресором

 

Дивним було почути на прес-конференції про відсутність «кумівства» у зв'язку з призначенням завідуючого офісом президента А.Яреми. Пан президент настоював на тому, що він не є його «кумом», сприймаючи узагальнене визначення, «підтекстове», іномовне – точним. Справді, все це наївне, і цю свою наявність прагне прищепити слухачам...

 

Оглядачі, політологи відзначають обвал економіки і виробництва, який почався ще далеко до появи епідемії з коронавірусом.

 

Після переможного приходу до влади в результаті виборів президент застав країну з добротним фінансовим запасом і таким же станом економіки, який свідчив про відчутне зростання. За перші місяці правління економісти і політологи почали фіксувати явне і безперервне падіння. Це значить, що нова влада, замість того, щоб скріпити і продовжувати успішно почате попередниками, виявила повну кваліфікаційну неспроможність, яку незабаром звалила на епідемію, мовляв, вона привела до кризи, що насправді не відповідало дійсності. Звичайно, з епідемією пізніше й посилився стан кризи.

 

Проте в багатьох телепрограмах слушно відзначають, що влада була абсолютно не готова до епідемії і навіть уже під час її появи в державі продавали за кордон вкрай потрібні засоби захисту людей та медиків.

 

Ця неготовність, запізнення проглядається на кожному етапі поширення COVІD-19. Зростання захворювання збільшується буквально кожної доби, що фатально позначилось і на масовому захворюванні медиків, як видно, без засобів безпеки, причому тут теж помічаємо зростання хворих щодоби.

 

З іншого боку, на владу тисне припинення малого і середнього бізнесу – карантин обмежив чи навіть припинив їх діяльність. Зрозуміло, що не можуть тривати обмеження довго, коли маса людей залишається без засобів для існування. І водночас плановане зменшення карантину також несе загрозу нового спалаху епідемії. Проте влада не володіє такою кількістю тестів, щоб провести глобальне тестування всіх громадян, зокрема тим, що не дотримуються карантину і є неусвідомленими носіями нового зараження.

 

Чи можливо припинити «ланцюгову реакцію» зараження? Очевидно, можливість реальна, але при дотриманні суворого карантину впродовж двох тижнів для усіх приїжджих в Україну і для тих, хто постійно його порушує, вважаючи його «вигадкою» влади і т. ін.

 

Приклад інших країн не завадило б використати. Наприклад, в Ізраїлі прибула особа, пройшовши тест, в супроводі поліцая доходить до свого помешкання без права виходу з нього на два тижні. На випадок порушення цієї норми – арешт і суворе покарання.

 

Треба відзначити допомогу волонтерів, серед яких чи не найбільшою є допомога, організована «Європейською солідарністю»: закупівля спецзахисту та харчова допомога самітнім старшим людям.

 

Безсистемність – так можна назвати хаос, який спостерігається у нас. За порушення карантину введені покарання, проте це не зупинило порушень. Причиною є й те, що значна частина населення не усвідомлює власної загрози життю і життю найближчих їй людей. Щоденні повідомлення на каналах ТБ про поведінку і засоби особистого захисту сприймаються по-різному – в силу особистого самоусвідомлення. Іншими словами, коли б наше суспільство знаходилося на вищому рівні, ніж досі, то з епідемією можна було б вже покінчити...

 

Може, хтось сприйме цей запис критично – мовляв, є значно серйозніше епідемії, а саме понад два мільйони громадян безробітних...

 

На прес-конференції президент лише обіцяв дати працю 500 тис. громадян, проте не уточнював, яку саме, де саме, яка платня... Це всього на всього обіцянка, нічим не підтверджена.

 

Проблема безробіття – наслідок не тільки епідемії, адже маса українців працювала за кордоном, пересилаючи родинам досить великі суми грошей, що так чи інакше вливалося в бюджет країни. Відсутність інвестицій нині пов’язана не тільки у зв'язку з епідемією, але з головною причиною – корупцією в різних ешелонах влади.

 

Як не дивно, від моменту оголошення війни корупції за останній час не було повідомлень про суд над великими корупціонерами – якусь «дрібноту» карали, але ... 

 

Тим більше звернення президента до олігархів взяти під свою «опіку» всі регіони держави і тим допомогти їй, якось від того часу по нинішній день жоден регіон не може похвалитися неймовірною підтримкою їх...  Принаймні про це не пишуть газети, не говорить ТБ, не показують реальних заходів «допомоги»... Або олігархи не хоче «восхвалєнія», або... нема чим пишатися...

 

Проблема залишається відкритою. Сподівання на МВФ, як важливу допомогу, стануть реальністю, поки ВР не пройде епопею з банківським законом, до якого «старателі» внесли понад 16 тисяч зауважень і поправок, аби прийняття закону відтягнути або й звести нанівець...

 

Грошовий транш державі потрібен, як повітря, але є серйозні противники, котрі вдають, що не розуміють значення цієї допомоги і закликають... самостійно виходити з кризи... Це майже те саме, що нам не потрібно вступати в НАТО.

 

Випробування продовжуються і, ймовірно, ще довго триватимуть. Проте питання, чи можна було їх уникнути, може здатися недоречним, оскільки світова економіка теж вступила в кризу.

 

Проте ще одне питання: чи обов'язково мало статися на виборах так, як сталося? Адже перед виборцем стояв направду відповідальний крок – за кого ти? Чи за того Голобородька з кінокартини, в яку мав би повірити, як найвищий поверх правди, незважаючи на все інше і найголовніше – до влади на перший пост хоче прийти людина, яка не має ніякого досвіду в керівництві державою, але зате з блискучим досвідом артиста, який забавляв публіку своєю клоунадою...

 

І була ще одна можливість – віддати голос за того політично зрілого, досвідченого і самоосвятного діяча, який на дипломатичному рівні фактично зробив неможливе, поставивши перед світом Заходу та США дилему – вільна, незалежна держава в центрі Європи чи, навпаки – колонія в імперії зла?

 

І схилив у бік України ЄС, НАТО, США в ім'я свободи нашої країни.

 

Ще одну річ зробив цей політик – максимально сприяв прийняттю Томоса. Таким чином Україна отримала за останні кількасот років Єдину Помісну Автокефальну Православну Церкву, вийшовши з багатостолітніх «обіймів» Московської Патріярхії. Це був справжній подвиг української дипломатії, значення якої не здатні применшити будь-які критикани з різних політичних боків, як і з боку Московської церкви.

 

Вибір зробили громадяни України. Не хочу казати, що вони не зрозуміли ваги свого вибору, оскільки після цього ми усі увійшли у зону неймовірних випробувань на силу Духа, на стійкість у випробуваннях на зло та добро, на правду і брехню, на відкриту Свободу і приховану, під різними словесами, неволю...І так донині.

 

Але все має початок і кінець. Настане час закінчення випробувань, і країна повернеться з туманів і млак під ясне сонце Свободи.

 

 Львів 19-23 травня 2020                                                Любомир Сеник

Нарід чи чернь? (Автор: Самчук Улас Олексійович)

опубліковано 5 січ. 2020 р., 08:02 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 вер. 2020 р., 09:09 ]

 

При першому погляді на дійсність це питання не дає нам покою. Воно врізається в нашу свідомість, воно переслідує нас вдома, на вулиці, в установі, на базарі, у трамваї… На кожному кроці наших трагічних буднів у першу чергу бачимо чорним по білому писане: Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса?… Організована, свідома, вигранена збірна одиниця чи юрба без’язиких і безликих постатей? І дати на це одразу, без вагань, виразну відповідь ми тоді вагаємось.

 

Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що весь той людський матеріал, який заповнює будинки і вулиці наших міст, вповні і незастережно заслуговує на назву нарід. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову, оцінюємо вчинки і з потрясаючим душу жалем стверджуємо, що величезна маса живих людиноподібних істот 1941 року по народженні Христа не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і основних первнів (елементів): людську гідність і національну свідомість. Що це таке людська гідність? Чи це щось подібне на мішок картоплі, чи на порвані чоботи? Не всім ясно. Що таке — національна свідомість і для чого її можна практично вжити? Також не кожному вміщується в голові.

 

При певних обставинах нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не нове. Воно вже з прадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які живуть споконвіку своїм первісним життям. Є суспільність, що складається з раси кулі. Ілотів чи чорношкірих рабів. І нам, європейцям, це явище свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в стані тих виставлених на поталу випадковості людських істот. Наша душа приготовлена для сприйняття лише таких суспільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гідність.

 

Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях — ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь — значить зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя.

 

Большевизм багато говорив про свідомість. Але його свідомість зводилась не до людської свідомості, а, як тоді говорилося, до свідомості класової, чи соціальної. А це є далеко не те саме. Основою життя є не клас, а людина. Той чи інший поділ людей не повинен заміняти основного. Не важно, до якого класу належить порядна творча свідома людина. Важно, щоб вона такою була. Бо коли привілейований той чи інший клас складається з юрби бандитів чи людського шумовиння, то будь він тричі пролетарський чи буржуазний — він сам по собі не має найменшої вартості. Не в пролетаріаті і не в буржуазії справа. А в людині. І тільки в людині.

 

Подібне явище помічаємо щодо національної свідомості. Багатьом ця справа видається туманною. Що за національна свідомість? Чи це, скажемо, те саме, що мішок картоплі? І їсти того не можна, і діди наші цілком вільно жили, бувши національними туманами, то чому ж не можемо лишитись і ми такими? Не торкати національної свідомості, не відшліфовувати себе, бути національною протоплазмою — ось ідеал національно несвідомого осібняка.

 

Поганий, фальшивий, розрахований на самознищення ідеал. Хто цього не розуміє, той насамперед засуджує себе на небуття. Національна свідомість — це перша передумова широкої свідомої і творчої чинності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка велика творчість. Денаціоналізація — це те саме, що коли б хтось порядну з моральними основами жінку силою зводив до ролі повії. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.

 

І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія — перманентне намагання когось зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі, — російська чи польська, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми — не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді ніде інде, лише у наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах, нам залазили в саму душу, плювали там на все, що є для нас святого, не давали змоги боронитися. Останні роки панування большевизму особливо яскраво довели нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам вимовляти так, як хочуть вони. Диктували нам наше відношення до чужого, до того, що нам вороже.

 

Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду являє собою не що інше, як юрбу, що не належить ні до якого народу, що не має нічого святого, що не говорить ні одною мовою. Це не є нарід. Це — чернь, це — безлика, без’язика юрба. Особливо це стосується до нашої молоді, яка з національного погляду — саме велике порожнє місце. Соромно, боляче і огидно бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вулицях Києва 1941 року!

 

Це — боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас в очах свідомих чужинців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої активності й енергії. Це явище — перше і основне зло, яке треба вирвати з коренем! Тому — не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо у школі, не все одно, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все одно… А коли — все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь.

1941 рік

 

Примітка до вище написаного. Чомусь на згадку приходить приказка «Не дай Боже зі слуг правителів», перепрошую « Не дай Боже з хлопа пана».

Хто забуває злочин, відкриває двері для наступного злочину. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 27 груд. 2019 р., 23:48 Степан Гринчишин   [ оновлено 31 трав. 2020 р., 04:44 ]

Не переконаний в тому, що можна забути злочин (злочини), де і коли б вони не сталися. І всі нації світу бережуть у своїй пам'яті злочини, які сталися в їх країнах. Інша річ, хто вчинив злочин у чужій для нього країні, він завжди заперечуватиме, фальсифікуючи історичні факти і т. ін. За прикладом далеко не ходити — голодомори в Україні в 1921, 1932 і 1947 роках, здійснені імперією зла — Росією. Правителі і політики РФ систематично заперечують наявність голодоморів як геноциду, що, зрештою, підтвердили ряд держав світу.

 

Неважко зрозуміти, що не визнання факту злочину є передовсім політикою даної країни. Проте в нинішніх умовах міжнародних стосунків кидаються ввічі неймовірні явища, які, коли говорити одверто, не вкладаються в елементарні поняття моралі та етики, які часто-густо нічого не мають спільного з політикою. Отже, політика — аморальна в своїй основі, коли направду спостерігаєш у політиці і серед політичних діячів несумісні речі з будь-якою мораллю.

 

Йде мова саме про сучасну політику, оголену, як дівиця легкої поведінки — заради якихось власних інтересів тієї чи іншої сторони в міжнародних переговорах. Тоді політики нібито “забувають” усе, з ким ведуть переговори.

 

Саме так сталося під час перемовин чотирьох президентів у нормандському форматі.

 

Телеглядачі мали можливість спостерігати зустріч чотирьох президентів — і, певна річ, мати свою думку про цю зустріч і про кожну офіційну особу на цій зустрічі.

 

Особисто мене вразив такий факт. Офіційно “господар зустрічі” – Макрон вітає кожного прибульця до Парижа. Серед інших і В.Путіна, причому обіймаючи за плечі, тулячись до його обличчя з лівого і правого боків. Можливо, за протоколом ці обійми відсутні, тим більше, що не кожного він зустрічає саме так. Отже, напрошується висновок про особливо теплі і щирі стосунки (напевне корисливі) з президентом РФ...

 

Але в моїй пам'яті стоїть, не зникає досі, пам'ять не може забути почутого в той час, коли сталася т.зв. Смоленська катастрофа, і загинув увесь склад уряду Польщі. Я не відходив від комп'ютера фактично цілий день, оскільки детально передавалася інформація, до речі, в різних інтерпретаціях.... Більше того, в один момент я почув, як журналіст (не пам'ятаю його прізвища) наставив свій смартфону в тому напрямку, де сталося падіння літака. Звідтам я почув постріли і вигуки : “Нє убівайцє нас!” “Нє убівайцє нас!” Журналіст, як свідок убивства, матюкнувся на всі “поверхи”, але, як видно, тут же передав інформацію в Інтернет. На жаль, він не вийшов із цієї зони. Правдоподібно, його убили. І ніхто на другий день не згадував про нього, як свідка убивства. Більше того, на  другий день, скільки б я не прикладав зусиль, ще раз прослухати цю передачу – її не було! Стерли.

 

Намагання відповідних органів стерти з пам'яті цю трагічну подію свідомого, спланованого убивства триває досить успішно донині.

 

Не маю наміру вдаватися в аналіз, як сприйняли трагедію поляки і весь залишок влади, який не сів у приречений літак. Було офіційне повідомлення Кремля про причини аварії, але дуже довго йшли перемовини і вимога віддати для аналізу рештки літака і “чорну скриньку”. Вже сам факт затягування на не означено довгий період задоволення вимог потерпілої сторони вказує на ймовірну причетність керівництва РФ. Відомо, що після похорону президента, його дружини, тіла яких видані польській стороні, а також інших, – не відбулося розірвання відносин Польщі з РФ. Потерпіла сторона в офіційних особах проковтнула трагедію, якої, напевно, ніколи не забудуть вірні громадяни Польщі...

 

Виникає природне питання, що з'явилося в мене — людини, яка ніколи не працювала за своїм фахом у високих і найвищих колах найвищих політиків. Але питання нуртує в мені: Невже пан президент великої європейської країни, яка дала світові знаменитих світочів – носіїв філософії і політики, мистецтва слова і пензля, котрі справили не абиякий вплив на світову думку, на літературу і мистецтво, на політику, – раптом забув, кого він обнімає? Невже політика – абсолютна протилежність моралі?

 

У зв'язку з цим виникає ще одне питання. Кожен високий посадовець – політик і, скільки б не займала його політика, – людина. Ото ж як людина — забув злочин, бо насамперед сьогодні його, як президента і політика, цікавить торгівля, бізнес та його успіхи — тому з РФ слід будувати найтісніші стосунки. І... забути все інше...

 

А ми, українці, не можемо забути злочинів Росії по відношенні до нас, українців, до України, в якій мільйони загинули в спланованих геноцидах-голодоморах, розстрілах у застінках ЧЕКА, НКВД, МГБ, КГБ, в мільйонних депортаціях невинних людей, в ГУЛАГах — творіння “вождів” Ульянова і його послідовників — Сталіна та його вірних поплічників з продовженням по нинішній день, коли міняють навіть військову форму і замість зірки і серпа з молотом з'являється двоголовий коронований дракон... Це тільки зовнішні зміни, а сутність — одна й та ж ще від часів Грозного.

 

Навіть поверховий, не проникливий погляд на сучасних політиків Європи викликає певне застереження то у формі питань, то констатації не дуже приємних висновків.

 

По-перше, усунутись від відповідальності за те, що діється десь там, у “далекій” країні, як Україна, коли маємо повно своїх клопотів (наприклад, безконечні “бунти” французів з приводу то продовження пенсійного віку, то податків...). І вжите вище слово “відповідальність” є не випадкове: адже війна на сході нашої держави, яку веде Росія, може, поза всяким сумнівом, припинитись за категоричною вимогою держав — членів НАТО, отже, й Франції.

 

Коли президент РФ може собі легко дозволити потоптати елементарні принципи і засади міжнародних законів, за якими права і свободи кожної держави, як і їх території, є непорушними. Для РФ цей закон не писаний! Тому — загарбана агресором територія України — Крим і прибережна частина Чорного моря, частина східних областей Донецької та Луганської, де терористи під керівництвом РФ щодня убивають наших воїнів, які захищають свою Батьківщину.

 

Ото ж ми, українці, не братаємось з убивцями і нападниками, агресорами і завойовниками чужих територій. Якщо ж хтось із наших чи чужих президентів захоче з президентом-убивцею обніматись і “ручкатись”, то він у нас викличе відповідну і справедливу відповідь.

 

Тут, зрозуміло, немислиме порозуміння чи будь-який компроміс, що означає втрату. Там, де йдеться про національну єдність усіх територій, належних державі, в т.ч. й тимчасово окупованих – компроміс неможливий.

 

Кажу узагальнено, не маючи будь-кого на увазі: політик, який вибудовує свою діяльність на компромісах, приречений на поразку.

 

Новітня історія насичена прикладами героїчної боротьби за національну незалежність, спрямована на утворення самостійної держави. Нинішні європейські народи, які не мають власної держави і перебувають у “ласці” панівної над ними нації, усвідомлюють, що їхня бездержавність шкодить їхньому ж розвиткові, загальмовує процес самоусвідомлення, активно сприяє денаціоналізації, поширює “перекабачення” в бік панівної нації. В результаті багатовікового панування однієї нації (державної) над іншою (фактично колонія) остання поступово губить головні ознаки своєї нації — мову, історичну пам'ять, національний менталітет, національні традиції та особистого спілкування зі світом. Такий народ перетворюється в “додаток” пануючої нації, втрачаючи навіть свою попередню назву.

 

Для такої нації, як провансальці з назвою Прованс — понад десятимільйонний народ, який, втративши свою державність, опинився підлеглим культурній Франції, яка приблизно за двісті років проковтнула цілий народ, який “забув” рідну мову і став таким, як інші, тобто французами. Ще перший лауреат Нобелівської премії, провансальський поет Містраль пробував з своїми однодумцями врятувати мову. Не вийшло! Провансальці офранцузилися, втративши свою мову, а з нею — і національну ідентичність.

 

Ця історія — серйозне застереження для бездержавних націй: бережіть мову, щоб не повторити долі провансальців. А для нас, українців, які, на нещастя, постійно перебувають у зоні загрози, навіть у часи відновлення державности, оскільки північно-східний сусід безперервно і систематично діє проти становлення українців у власній державі, роблячи акцент саме на мові, називаючи її “діялектом” російської, не визнаючи її самобутности і водночас заперечуючи наявність української нації, вважаючи її “відламом” росіян.

 

Колосальною загрозою є т. з. “суржик”, яким розмовляють люди в східних областях України — примітивне змішування і перекручування українських слів з російськими, теж часто спотвореними. “Суржик” служить невтомним обрусителям ніби “доказ” надуманої ними ж “близькості” “разгаварівающіх на обчепанятном”. А для зміцнення “доказу” цієї надуманої “єдности” адміністрація Путіна запустила російські паспорти для всіх бажаючих громадян України. Таким способом готується грунт для того, щоб у відповідний момент почати “захист” русскіх від “націоналістов” і “бандьор”.

 

Пам'ятаймо: всі ці ініціятиви та ідеї є від убивці, який нічим не гребує, щоб осягнути перемогу. І якщо на Заході живуть ілюзії про співпрацю з президентом-убивцею, то в нас, в Україні, такі ілюзії можливі хіба в психічно хворих або ж в явних противників нашого народу, який нині зі зброєю в руках виступає проти очманілого від ненависті московського окупанта.

 

Немає в нього стриму. В.Путін заявив, що все південне Причорномор’я є “ісконно русскіє зємлі”. Ще не наступила нота з боку МЗС України. Апетит агресора зростає до того часу, поки не отримає належної відповіді.

 

Надіємось, що відповідь отримає.

 

24 грудня 2019.                                                 Любомир Сеник

Українські військові паради Незалежності. (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 3 груд. 2019 р., 08:07 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 черв. 2020 р., 11:33 ]

 

Спраглим серцем жадібно лови
Рокіт сурми, що зове до бою,
Ще пройдуть по вулицях Москви
Наші сотні пружною ходою!

 

Ще настане невблаганний день,
Коли буде, квилячи, тулиться
До козацьких кованих стремен
І зрадлива Західна столиця.

 

Тільки душі, тільки стиски рук
Злить в одному дужому хотінні
І осліплять все живе навкруг
Перемоги вії полумінні.

О.Ольжич

 

Ще не стихли розмови про те, що цьогоріч не було до Дня Незалежності військового параду (адже війна йде), як українське суспільство поринуло в обговорення так званої формули Штанмайєра протестуючи проти інкорпорації за цією формулою троянського коня в державний організм України.

 

Але все в цьому світі пов’язано та має причинно-наслідкові звязки. Тому згадаймо про ті військові паради, які проводились в Україні на честь власних національних перемог (а не в складі армій імперій) та національної Незалежності.

 

І насамперед маємо згадати тріумфальний в’їзд Великого Гетьмана України Богдана Хмельницького до Києва в січні 1649 року [Богдан Хмельницький - Нариси Історії України. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://history.franko.lviv.ua/monyak_r5-1.htm].

 

В'їзд Богдана Хмельницького до Києва 1649 року.

Картину "В'їзд Богдана Хмельницького до Києва 1649 року" художник Микола Івасюк творив два десятиліття. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:

https://gazeta.ua/ru/articles/events-journal/_kartinu-vyizd-bogdana-hmelnickogo-do-kiyeva-1649-roku-hudozhnik-mikola-ivasyuk-tvoriv-dva-desyatilittya/416503

 

2 січня 1649-го року Гетьман Війська Запорозького Богдан-Зиновій Хмельницький після переможного для нього року під церковні передзвони й гарматні постріли в'їхав до Києва через Золоті ворота. Попереду кількатисячного натовпу гетьмана зустрічали Єрусалимський Патріарх Паїсій, який був проїздом у місті, і київський митрополит Сильвестр Косів із духовенством. Патріарх у привітальній промові називав козацького ватажка "ясновельможним князем" і "князем Русі". А спудеї Києво-Могилянської колегії в ораціях величали його "Мойсеєм, спасителем і збавителем народу руського з неволі лядської, Богом даним тому то й Богданом названим".

 

"Правда є, що я малий і незначний чоловік, але це Бог мені дав, що нині я єдиновладець і самодержець руський, шокував Хмельницький у лютому 1649-го комісарів, які прибули на переговори від короля Речі Посполитої Яна Казимира. Я вже довів, про що ніколи не думав, а далі доведу, що задумав. Виб'ю з лядської неволі увесь руський народ. А що раніше я воював за свою шкоду й кривду, то нині воюватиму за нашу віру православну"[ [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://vseslova.com.ua/word/%D0%9F%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%B4-77971u].

 

За загальновідомим визначенням Парад (франц. parade, ісп. parada, від латів. (латинський) paro, буквально — готую),

 

1) урочисте проходження військ з бойовою технікою (див. Парад військ), фізкультурних і інших колективів з нагоди офіційних свят.

 

2) У цирку і театрі — загальний вихід на сцену (арену) всіх учасників перед початком або в кінці вистави [ [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://vseslova.com.ua/word/%D0%9F%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%B4-77971u]. 

 

У Словнику української мови (Академічний тлумачний словник (1970-1980) читаємо: ПАРА́Д, у, чол.Урочистий огляд військ, спортсменів і т. ін., а також їх рух, стрій.

 

Отже, "парад" означає не лише урочистий огляд військ, але й організоване, спільне проходження людей з нагоди свят.

 

Доречно згадати і про перший український військовий парад (маніфестацію) в столиці Росії. У традиційні шевченківські дні 24-25 лютого (за сучасним календарем – це 9-10 березня) 1917 року в Російській імперії розпочалась Лютнева революція. Саме у цей день по всьому світу українці правили панахиди за Шевченком.

 

Михайло Авдієнко, який служив у Ізмайлівському полку згадував: Офіційний перепис показував, що в двомільйонній столиці імперії мешкало лише 11 тисяч українців. Але, насправді, наша громада складала близько 100 000 осіб. Серед них було і 30 000 вояків, які творили 1/5 гарнізону міста [Юрій Юзич. Український парад у столиці Росії. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/08/20/156103/].

 

Отож, як відбувався перший український парад (маніфествція) головними вулицями столиці російської імперії Петрограді 12 (25) березня 1917 року? 

Слід зазначити, що головним розпорядником цього заходу був галичанин-самостійник Аґатон Добрянський-"Короленко". Січовий стрілець Аґатон Добрянський, утікаючи з російського полону в Симбірську, опинився у епіцентрі російської революції.

 

 

Аґатон Добрянський, хорунжий УСС із срібною медаллю "За хоробрість", потрапив у російський полон на Лисоні, сотник Армії УНР і доброволець дивізії "Галичина" [Юрій Юзич.Український парад у столиці Росії. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/08/20/156103/]  

 

Спочатку відбулась панахида за Тарасом Шевченком. Українці в Петрограді вирішили вшанувати Кобзаря панахидою у Казанському соборі в неділю 12 (25) березня, о 13.00. 

 

Коли ж зійшлись усі запрошені, то не змогли поміститись у величезному храмі. Багатотисячна громада зайняла площу перед собором та всі тротуари і підвищення перед собором.  

 

Було багато жовто-блакитних стрічок. Багато загонів солдатів-українців різних полків принесли жовто-блакитні прапори. Коли всі вишикувалась на Невському Проспекті, то це виглядало велично і зворушливо.

 

В очі впадали групи козаків-чорноморців... У всіх були жовто-блакитні стяжки. Радісні обличя. В натовпі стриманий говір українською [Юрій Юзич.Український парад у столиці Росії..[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/08/20/156103/].   

 

"Вхід до церкви гарно прикрашений численними прапорцями та прапорами". Оздоблення усієї маніфестації прапорами, гаслами і знаменами з гербами Київського Архистрага Михаїла і Галицького Лева здійснювало Українське Літературно-Художнє Товариство на чолі із скульптором Сергієм Жуком, одним із лідерів української громади Петрограду [Юрій Юзич.Український парад у столиці Росії..[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/08/20/156103/].

 

Газета конституційних-демократів "Рєчь" у публікації "Украинское торжество" написала: "Панахиду по українськім національнім поетови відправлено під голим небом, всенародно. На сходах собору розмістило ся духовенство, на чолі з настоятелем митрофорним протоієреєм [Філософом] Орнацьким. Гарно співав імпровізований хор з народу. При співі "вічної памяти" багато людей стояло на колінах" [Юрій Юзич.Український парад у столиці Росії..[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/08/20/156103/].

 

"…вічну пам'ять" співала ціла многотисячна товпа й віяли кольорові прапори – жовто-блакитні, а на сих прапорах красувалися неймовірні слова: "Хай живе вільна Україна"…" [Юрій Юзич.Український парад у столиці Росії..[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/08/20/156103/].

 

Уродженць Новгородщини протоієрей Орнацький, розстріляний більшовиками в жовтні 1918 року. Він за власною ініціативою відправив пананахиду не лише за Тарасом Шевченком, а одночасно і за всіх "упавших за добро народу та його волі".

 

Хори затягнули "Заповіт" Шевченка. Присутні – підтримали спів, поскидавши головні убори. Пророче зазвучали слова Кобзаря: "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте!"[ Юрій Юзич.Український парад у столиці Росії..[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/08/20/156103/].

 

В панахиді і параді взяли участь також і представники основних поневолених народів Росії. Це був важливий політичний хід організаторів. Бо із 150 000 гарнізону столиці росіяни творили 2/5. Але "інородці" налічували 3/5 загального складу. Отже, участь вояків-неросіян в українській маніфестації сприяла політичному визнанню всієї акції.

 

Далі відбувся громадянський мітинг. Першим виступив літературознавець Павло Зайцев (автор однієї з найбільш популярних біографій Шевченка). Під його цитати Кобзаря натовп гучно скандував: "Слава!". Також виступили і представники народів, яких поневолила   імперська Росія.

 

Після цього вишикувана колона рушила через Невський проспект до Таврійського палацу – місця, де традиційно засідав російський парламент. В колонах українців – зі своїми національними прапорами – йшли фіни, поляки, естонці, латиші та ін [Юрій Юзич.Український парад у столиці Росії..[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/08/20/156103/]. 

 

Тогочасні ЗМІ достатньо широко висвітлювали цей захід. «Газета "Русская Воля" описала, як формувалась колона: "По команді провідників уся величезна маса маніфестантів, що осягає 20 000, не змішуючи ся з глядачами, окружена міцним ланцюгом [молоді], починає вливатися в Невський проспект. На величезних прапорах написи на жовто-блакитнім полі: Хай живе вільна Україна…. Оркестра грає марш Хмельницького"  »[ Юрій Юзич.Український парад у столиці Росії..[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/08/20/156103/]. 

 

 

Кексгольмський і Волинський полки йдуть по Невському проспекту в Державну думу, 12 березня. Фрагмент поштівки, виданої в Хельсінкі у 1917 р., з анотацією фінською та шведською мовами.   Джерело: президентськая бібліотека РФ

 

"Наперед визначені роспорядчики – згадував Олександр Лотоцький – вказують чергу й напрям окремих відділів. І тепер, наче жива, стоїть перед моїми очима на підвищенню церковного портику струнка постать молодого старшини Петра Крамаренка, що дзвінким голосом та рішучими рухами оддає команду".

 

Газета "Русская Воля" із захопленням відзначає: "Товпа порушається в небувалім для маніфестації порядку, заливши Невський Проспект від Садової до Літейного. Тріскотіли фотографічні апарати кінематографістів. На дахах, у вікнах фотографи.

 

При співі "Заповіту" всі здіймають шапки. Публика також. Незвичайна стрункість маніфестації та краса видовища очевидно дивують публику"» [Юрій Юзич.Український парад у столиці Росії..[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/08/20/156103/].

 

Українські колони – зі зброєю – рухаються Невським проспектом Петрограда, 12 березня 1917 року.

«Газета "Рєчь" так описує колони: "Маніфестанти співали українські пісні, сумні, тягучі. Оркестри військової музики грали попурі з українських пісень. Розносилися невмовкаючі оклики "ура".

 

Багатотисячна товпа увійшла на подвірє Таврійської палати й тут уставилася шерегами. Представник виконавчого комітету Ради робітничих і салдатських депутатів [Микола Соколов] привітав маніфестантів іменем Ради"» [Юрій Юзич.Український парад у столиці Росії..[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/08/20/156103/].

 

Під час походу увесь Невський проспект був вкритий українськими прапорами, а попереду – несли великий портрет Шевченка.

 

Першими їхали верхи кубанські козаки, потім ішли сотні (роти) військових частин на чолі з офіцерами-українцями. Хори та військові оркестри йшли в перервах між маніфестантами.

 

В цей день українська стихія розійшлась так, що із Зимового палацу було знято російський прапор і прилюдно його потоптано. Царську Росію завалили українські вояки.

 

«"Серед непроглядної маси глядачів" колона українських військових пішла також до Преображенського Собору. Щоб забрати звідтіля "загарбані Москалями єще по Полтаві" державні клейноди України, які у тому соборі зберігались» [Юрій Юзич.Український парад у столиці Росії. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/08/20/156103/].

 

Збереглась і британська кінохроніка, де солдатські колони марширують Петроградом в березні 1917 р. "Дуже показовим є той факт, – писав Дмитро Дорошенко – що коли 12(25) березня 1917 року у Петербурзі відбулася демонстрація 25 тисяч українців, то очолили її кубанські козаки колишнього царського конвою, які їхали попереду величезної колони з запорізькими прапорами і клейнодами" [Юрій Юзич.Український парад у столиці Росії..[Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2019/08/20/156103/].

 

«Бувший конвой бувшого царя прибув у повному складі "з українським січовим прапором і запорозькими бунчуками" – це окремо відзначила газета "Рєчь" у своєму репортажі. Конвой нащадків запорожців "мальовничо визначався", їхав верхи на конях і "складався з кубанських козаків у старій козацькій уніформі"».

 

Перший український парад (маніфестація) в столиці імперії Петрограді перетворився в урочистий виступ народів, які скинули імперські кайдани. Українці відкрито в столиці імперії заявили про свої національні інтереси.

 

Українська революція в Україні дуже залежала від подій, які розгортались у Петрограді. Перша післяреволюційна масова українська демонстрація у Києві під синьо-жовтими прапорами відбулась тижнем пізніше. 

 

«…1 квітня 1917р. у Києві в маніфестації взяли участь понад 100 тисяч осіб, в тому 30 тисяч вояків київської залоги (гарнізону-Авт.). Віче, що пройшло в Києві 10 квітня, вирішило «домагатися організації української національної армії з усіма родами зброї, а першим кроком до цього –виділення на фронті всіх українців в окремі національні частини з українським старшинством (офіцерами-Авт.); а в запіллі (тилу-Авт.) формування чисто українських полків.

 

Народні віча і маніфестації з синьо-жовтими прапорами пройшли також в окупованій у той час Галичині і Буковині, в Харкові, Катеринославі, Одесі….»[ Якимович Б. Збройні сили України: Нарис історії.-Інститут українознавства ім. Криппякевича Національної академії наук України.-Львів: Просвіта, 1996.-С.88.].

 

Українізація війська викликала могутній спротив з боку російських шовіністів. Життя вимагало якнайшвидше формувати українські військові одиниці [Якимович Б.Збройні сили України: Нарис історії.-Інститут українознавства ім. Криппякевича Національної академії наук України.-Львів: Просвіта, 1996.-С.88.].  

 

Історичні події 1918-1919 рр. дали нам взірці українських військових парадів. Після місяця запеклих боїв, 1 (14) грудня 1918 р. військо Директорії, а саме: відділи Січових Стрільців і Дніпровська дивізія ввійшли в столицю Української Держави.   

 

 

Січові стрільці в Києві

 

15 грудня відбувся хід переможців Софієвською площею пройшло військо УНР. Приймав парад полковник Євген Коновалець. Січові стрільці відзначились при звільнені української столиці.

 

Командир Осадного корпусу полковник Є. Коновалець

 

Урочистий марш війська УНР супроводжували виступи хорів і молебень священників Кирило-Мефодієвського братства. Присутні на площі кияни були в захоплені від виучки та дисципліни війська.

 

16 січня 1919 р. після тривалих, але безплідних намагань пробільшовицько налаштованих діячів УНР, а саме: Володимира Винниченка, прем’єр-міністра УНР Володимира Чехівського, міністра земельних справ Микити Шаповала та інших, – на дипломатичному рівні порозумітися з Москвою (“одягти більшовизм в українську одежу”), Директорія УНР офіційно оголосила війну РСФРР.

 

Друга половина грудня 1918 року надовго запамяталась мешканцям Києва. Величезне враження на них справили урочистий прийом Директорії та виучка війська УНР.

 

19 грудня, зранку, кияни почали збиратись біля вокзалу. О 12:30 прибув потяг охорони, а настуним прибув ешелон козаків Залізничного куреня, які вишикувались для зустрічі в Почесну Варту.

 

Почесна Варта козаків УНР

 

О 14:10 до перону залізничного вокзалу прибув потяг з салонними вагонами членів Директорії УНР. Головний Отаман Військ і Флоту УНР Симон Петлюра прийняв доповідь полковника Євгена Коновальця і направився до зустрічаючих Членів Директорії УНР делегацій – Академії наук України, установ, партій, профсоюзів та інших.

 

Потяг Директорії на залізничному вокзалі м.Києва 19 грудня 2018 року

 

До членів нової української влади підійшли з вітаннями іноземні дипломати. Представники німецького командування і української Солдатської ради пообіцяли всебічну підтримку Директорії УНР.

 

На завершення хори виконали «Вкраїно-мати» і «Не пора», і урядовий кортеж попрямував в місто.

 

Цього ж дня відбувся і військовий парад військ УНР. Маємо добрий опис українського військового параду, який відбувся 19 грудня 1919 року російським письменником Михайлом Булгаковим.

 

Роман російського письменника Михайла Булгакова «Біла гвардія» (рос. Белая гвардия) був вперше опублікований частково 1925 року; повна публікація — 1927 року. Дія роману розгортається в 1918 році. Там ми знаходимо опис параду війська УНР.

 

Не зважаючи на свої імперські, проросійські погляди та ненависть до Української революції, Булгаков, як справжній митець, змушений був показати у романі прихильність народу до своєї української влади та спрагу до незалежності. От як Булгаков описує, наприклад, військовий парад 19 грудня 1918 р., на честь здобуття Києва військами ДиректоріїУНР:

 

В синіх жупанах, в смушкових, хвацько заламаних шапках з синіми верхами йшли галичани. Два двоколірних прапори, нахилені між оголеними шашками, пливли слідом за густим трубним оркестром, а за прапорами, мірно давлячи кришталевий сніг, по-молодецькому гриміли ряди, одягнені в добротне, хоч німецьке сукно... Йшли курені гайдамаків, піших, курінь за куренем, і, високо танцюючи в просвітах батальйонів, їхали в сідлах браві полкові, курінні та ротні командири. Молодецькі марші, переможні, ревучі, вили золотом у кольоровій річці. За пішим строєм, полегшеною риссю, дрібно стрибаючи в сідлах, покотили кінні полки. Сліпуче різонули очі захопленого народу м'яті, заломлені папахи з синіми, зеленими і червоними шликами з золотими китицями. Піки стрибали, як голки, надіті петлями на праві руки. Бунчуки весело гриміли та металися серед кінного строю, і рвалися вперед від трубного виття коні командирів і трубачів...

 

Плескаючи простріленим жовто-блакитним прапором, трясучи гармонікою, проїхав полк чорного, гостровусого, на величезному коні, полковника Козиря–Лешка... За Козирем прийшов лихий, ніким не битий чорноморський кінний курінь імені гетьмана Мазепи. Ім'я славного гетьмана, який ледь не згубив імператора Петра під Полтавою золотистими літерами блищало на блакитному шовку. Народ хмарою обмивав сірі і жовті стіни будинків, народ випирав і ліз на тумби, хлопчаки дерлися на ліхтарі і сиділи на перекладках, стирчали на дахах, свистали, кричали: ура... ура... Слава! Слава! кричали з тротуарів... Ото казали банди... Ось тобі і банди. Ура! Слава! Слава Петлюрі! Слава нашому Батькові! [Біла гвардія (роман). [Електронний ресурс]. — Режим доступу:

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D0%BB%D0%B0_%D0%B3%D0%B2%D0%B0%D1%80%D0%B4%D1%96%D1%8F_(%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD)]. 

 

В. Винниченко та С. Петлюра під час параду українських військ на Софієвській площі

 

А трохи більше ніж через місяць, в Києві на Софієвській площі відбулась ще одна непересічна подія в історії українського народу – проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки.

 

Проголошення злуки було призначено на 12:00 годину 22 січня 1919 року, тобто в першу річницю проголошення четвертого універсалу про повну незалежність України.

 

22 січня було проголошено всенародним і державним святом. День видався погідний та гарний, з легким морозом. Київ був прикрашений національними синьо-жовтими прапорами, гербами. О 9:00 годині ранку в усіх церквах відправляли богослужіння.

 

Головні урочистості проголошення злуки проходили на Софієвській площі. При вході з вулиці Володимирської на Софієвську площу було зведено тріумфальну арку, прикрашену старовинними гербами. Рівно о 12:00 годині розпочалася урочиста церемонія проголошення Акту злуки. На масовому вічі посол Західноукраїнської Народної Республіки Л. Цегельський передав грамоту Національної Ради «Про об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Великою Східною Україною» голові Директорії Володимиру Винниченку.

 

Член Директорії Федір Швець урочисто зачитав Універсал Директорії:

 

"…Віднині во єдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна республіка. Віднині український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної української держави, на добро і щастя українського народу"

 

Після урочистого проголошення Злуки над майданом залунав спів Національного хору. "Ще не вмерла Україна", "Вічний революціонер" та "Вкраїно мати, кат сконав". Ну і звісно ж, неодноразові "Слава!"

по тому знову молитва. Релігійну частину свята провадив єпископ Катеринославський Агапіт один із найбільших прихильників автокефалії української православної церкви.

 

Після цього розпочався військовий парад під керівництвом полковника Івана Чмоли.

 

Фото з ye.ua.

 Іван Чмолá (6 березня 1892 — 27 червня 1941) — український військовий та педагогічний діяч у Галичині; до 1914 один з основоположників Пласту та стрілецького руху; з 1914 старшина Легіону УСС, згодом організатор і полковник Січових Стрільців у Києві, 1919 командант куреня, а потім коша Січових Стрільців.

 

Першою йшла кіннота, за ними піхота, а власне Січові Стрільці, далі артилерія. Глядачі аж затихли. Гармати вражали. Відчувалась сила. Охоплювала гордість за українське військо. Щоправда тієї сили не вистачило, щоби двома тижнями пізніше відстояти столицю перед більшовиками» [Віталій СКАЛЬСЬКИЙ. ДВОЄ ПРОТИ. ЧОМУ ЗЛУКА МОГЛА НЕ ВІДБУТИСЯ. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:

http://www.dsnews.ua/nasha_revolyutsiya_1917/dvoe-proti-chomu-zluka-mogla-ne-vidbutisya-22012019220000].

 

С. Петлюра и Є. Коновалець в день проголошення Акту Злуки 22 січня 1919 р. (Кадр із кінохроніки).

 

«22 січня 1939-го було вперше за 20 років урочисто відзначено на офіційному рівні свято Соборності. Відбулось це у Карпатській Україні (м. Хуст), на той час — автономній республіці Чехословаччині. Це був чудовий привід нагадати закарпатцям про волю, висловлену на з'їзді Всенародних зборів українців у Хусті 21 січня 1919-го про приєднання Закарпаття до Української Народної Республіки зі столицею у Києві, і легітимізувати тим самим свою програму побудови Української держави на базі «закарпатського П'ємонту».

 

Це була не просто маніфестація, а найбільша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини демонстрація місцевого населення за участю 30 тис. люду, яке з'їхалось до столиці Карпатської України з усіх куточків краю» [День соборності України. Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.[Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D0%BD%D1%8C_%D1%81%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8]. 

 

Об’єднавча акція 1919 р. залишила глибинний слід в історичній пам'яті української нації. Свідченням того стали січневі події 1990 р., коли крізь трухляві ідеологічні лещата агонізуючого режиму ця пам'ять вибухнула енергією інтелігенції і виструнчилась «живим людським ланцюгом», єднаючи Київ і Львів, Схід і Захід України.

 

21 січня 1990р. патріотичні сили організували «живий ланцюг» між Києвом, Львовом та Івано-Франківськом як символ духовної єдності людей східних і західних земель України. Основне русло ланцюга починалося в Стрию, де сходилися два відроги: один, невеликий, — із закарпатського напрямку, а другий тягнувся від Івано-Франківська. Зі Стрия живий шерег прямував до Львова, звідти — до Тернополя. Далі маршрут проходив через Рівне, Житомир — і до Софійської площі в Києві. За різними оцінками, участь в акції взяли від 0,5 до 3 мільйонів українців.

 

У центрі Києва на Софіївському майдані замість будинку, з балкону якого було проголошено універсал про об’єднання УНР і ЗУНР у соборну Україну, хочуть звести багатоповерхівку. (Вахтанг Кіпіані. У Києві хочуть зруйнувати будинок, з балкону якого проголосили Злуку УНР і ЗУНР.facebook.com/vakhtang.kipiani)

 

У кінці 2000-х р. почали відроджувати традицію створення «живих ланцюгів», що символізують єдність українського народу. У 2008 – 2011 роках у Києві такі «ланцюги» утворювали на мосту Патона. Таким чином символічно об’єднували правий та лівий береги Дніпра. Найбільшого розмаху акція досягла 2011 року, коли на міст Патона прийшло понад 1000 учасників. 22 січня 2011 р. «живий ланцюг» було утворено у понад 20 містах України. Так, у Львові близько 5 тисяч осіб утворили «живий ланцюг» від пам’ятника Тарасу Шевченку до пам’ятника Степану Бандері.

 

День Собо́рності — свято України, яке відзначають щороку 22 січня в день проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки, що відбулося в 1919 році.Офіційно в Україні День соборності відзначають з 1999 року.

 

Свято встановлено в Україні, «…враховуючи велике політичне та історичне значення об'єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки для утворення єдиної (соборної) української держави…», згідно з Указом Президента України «Про День соборності України» від 21 січня 1999 року № 42/99.

Тепер славну традицію «живого ланцюга» повторюють мільйони українців у різних містах сходу, півдня, центру, півночі і заходу України. У час російсько-української війни найважливіше завдання українців захистити здобуту Незалежну Українську Державу від російського агресора.

 

Сьогодні доречно, напевно, згадати про те як Україна відзначала свою Незалежність військовими парадами, після її відновлення наприкінці двадцятого століття.

 

Отже, спершу, наприкінці існування СРСР, Днем Незалежності вважалася річниця ухвалення Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 року.

 

А через рік, у 1991 році, День Незалежності припав на проголошення Акту про Державну Незалежність України 24 серпня. В подальші роки, після проголошення Незалежності, святкування були різними: з військовим парадом і без нього, іноді з гучними салютами, а час від часу обходилося навіть без феєрверків, святкували колись із розмахом, а часом скромно і тихо. Змінювалася навіть офіційна дата Дня Незалежності [Дмитро Баркар. Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html].

 

У Верховній Раді України пропонують перенести День Незалежності України на інший день. «Відповідний проєкт постанови №2205 зареєструвала позафракційний народний депутат Оксана Савчук. На думку народної депутатки, святкування Дня Незалежності потрібно перенести на 22 січня на день проголошення у 1918 IV Універсалу» [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.unian.ua/politics/10712418-ne-24-serpnya-u-radi-proponuyut-perenesti-den-nezalezhnosti.html]. 

 

До того ж дата нового Дня Незалежності, співпадає з Днем соборності, коли 22 січня 1919 року відбулося обєднання Української Народної Республіки та Західньоукраїнської Республіки. При цьому чинний День Незалежності (24 серпня) має залишитись вихідним днем, будучи перейменованим на День відновлення Незалежності України  [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.unian.ua/politics/10712418-ne-24-serpnya-u-radi-proponuyut-perenesti-den-nezalezhnosti.html].

 

Вперше Україна відзначала День Незалежності 16 липня 1991 року. В цей день, роком раніше, Верховна Рада України ухвалила «Декларацію про державний суверенітет України». Документ проголошував політичну та економічну самостійність, українське громадянство, необхідність створити власну Конституцію, армію та фінансову систему. Утім, Україна лишалася у складі СРСР.

 

16 липня 1991 року в Києві відбулись масові заходи, присвячені Дню Незалежності.

 

Керівництво Комуністичної партії УРСР, не знаючи інших ритуалів, покладало квіти до пам'ятників Леніну, а потім провело урочисті збори у палаці «Україна».

 

Депутат Верховної Ради України Левко Лук’яненко спілкується з людьми. Київ, 24 серпня 1991 року

 

Того ж дня Хрещатиком пройшов багатотисячний марш – із синьо-жовтими прапорами і в національному одязі. А ввечері на площі Жовтневої революції (нині майдан Незалежності) відбувся концерт українських гуртів та виконавців. Його кульмінацією стали виступ львівського рок-гурту «Брати Гадюкіни» та святковий салют [Дмитро Баркар.Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html].

 

В 1992р. українці вперше святкували День Незалежності 24 серпня. Оскільки 24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР ухвалила «Акт проголошення незалежності України», який 1 грудня 1991 року підтвердив народ на Всеукраїнському референдумі, виникла потреба змінити дату святкування. Тож 20 лютого 1992 року Верховна Рада України ухвалила відповідну постанову.

 

Також вперше того року українці відзначали свято Незалежності, маючи хоча би частину основних державних символів: національний синьо-жовтий стяг Верховною Радою України був вже затверджений державним прапором України, а указом президії Верховної Ради України музикою Державного гімну була затверджена мелодія пісні «Ще не вмерла України» Михайла Вербицького. (Текстуальна частина славеня була затверджена лише через 11 років). В іншому святкування Дня Незалежності практично не відрізнялося від попереднього року [Дмитро Баркар.Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html].

 

1993 року в День Незалежності політичні лідери квіти клали вже здебільшого до пам’ятників Тарасу Шевченку. У Києві Хрещатиком пройшов урочистий марш духових оркестрів. Кияни могли побачити також авіашоу, присвячене другій річниці Незалежності [Дмитро Баркар.Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html]. 

 

Військові паради до Дня Незалежності України відбулися у 1994, 1998, 1999, 2000, 2001, 2003, 2004, 2008 та 2009, 2014, 2015, 2016,  2018 та 2019 роках.

 

Традиція військових парадів на День Незалежності в Україні відродилася 24 серпня 1994 року. В цьому році в Україні відбувся перший військовий парад до Дня Незалежності. Хрещатиком крокували військовослужбовці. Військова техніка до параду не залучалась. По всій Україні проходили святкові концерти, виставки й масові гуляння, лунали салюти. Святкування Дня Незалежності в 1994р. вийшло  масштабнішим ніж у попередні роки.

 

24 серпня 1995 р. військового параду, відповідно до рішення влади, в Україні не було. Найбільшим заходом стала концертна програма «Україно, ми твої сини» на майдані Незалежності.

 

«П’яту річницю незалежності України зустріла з Конституцією, ухваленою Верховною Радою у червні того року. Основний закон затверджував державні символи держави, а також державну мову та право приватної власності. У 1996-му влада вирішила військовий парад не проводити і особливо не витрачатися на масові святкування. У відзначеннях Дня Незалежності взяла участь невелика кількість військових. Той День Незалежності українці востаннє святкували на купоно-карбованці. Вже через кілька днів (у вересні 1996 року) була запроваджена гривня» [ Дмитро Баркар.Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html]. 

 

І в 1997році Україна День Незалежності святкувала без військового параду. У центрі Києва відбулася святкова хода громадян.

 

У сьомий День Незалежності України (1998р.) знову відбувся військовий парад. Майданом Незалежності не лише пройшли підрозділи ЗСУ та інших формувань, а й колона військової техніки. Також під час цього заходу військові вперше були нагороджені спеціальним знаком учасника параду до Дня Незалежності.

 

На Хрещатику також відбулося театралізоване дійство, частинами якого стали, зокрема, хода спортсменів та парад ретро-автомобілів. А уКиєві цього дня відбулася велика кількість масових культурних, розважальних заходів [Дмитро Баркар.Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html]. 

 

У День Незалежності 1999р. в Києві проводили військовий парад. Цього року до ходи військових і танків, у механізованій колоні, додалася авіація над центром столиці. У 1999-му році цивільна хода Хрещатиком була скромнішою за минулорічну.

 

У 2000 р. також відбувся військовий парад, але він став менш масштабним. Техніку та авіацію того разу не залучили. Проте, той День Незалежності закарбувався в памяті протестами та проривом міліцейських кордонів.

 

«На 24 серпня 2000-го було заплановано освячення Свято-Успенського Собору Києво-Печерської лаври предстоятелем УПЦ (Московського патріархату) Володимиром. Але «Комітет захисту українських святинь» у складі 33-х політичних партій та громадських організацій провів протест. На думку учасників, собор повинні були освячувати представники УПЦ Київського патріархату. Між протестувальниками та міліцією виникли зіткнення» [Дмитро Баркар.Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html]. 

 

«Десятиріччя Незалежності у 2001 р.відзначали з розмахом. До Києва приїхали президенти Росії Володимир Путін та Польщі Олександр Квасневський. У Національному заповіднику «Софія Київська» на молебень за Україну зібралися представники різних конфесій.

 

Напередодні, 23 серпня, на майдані Незалежності в Києві встановили верхню частину монументу Незалежності (Берегині)» [Дмитро Баркар.Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html]. 

 

 Монумент Незалежності – тріумфальна колона в Києві, присвячена незалежності України. Розташована у центрі міста на майдані Незалежності

 

А на День Незалежності відбувся наймасштабніший з 1991 р. військовий парад в Україні. «Хрещатиком пройшли 1450 військових, частина підрозділів були вдягнені в старовинну козацьку форму. У складі механізованої колони пройшли 173 одиниці техніки, серед них були нові танки Т-84. Тоді ж відбувся авіапарад. Загалом взяли участь 6 з половиною тисяч військовослужбовців» [Дмитро Баркар.Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html].

 

 Під час відзначення Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2001 року

 

Паради пройшли також у Львові, Вінниці, Одесі, Чернігові та Севастополі. Учасники отримали пам'ятні нагрудні відзнаки.

 

У 2002 році розважальні заходи 24-го серпня були зведені до мінімуму. День Незалежності був затьмарений трагедією на Львівщині: 27 липня на Скнилівському аеродромі внаслідок падіння винищувача Су-27 загинули 77 осіб, у тому числі 28 дітей.

 

Наступного, 2003 році у столиці України Києві знову відбувся військовий парад. До участі в параді було залучено майже 5тисяч військовослужбовців. Військову техніку до параду не залучали. Вперше проходження військ почалося з маршу «Козацька слава». Також вперше в історії України Хрещатиком пройшла знаменосна група з прапором Збройних сил України та прапорами видів ЗСУ. Урочистим маршем пройшли 16 зведених батальйонів. Для музичного забезпечення параду з 1031 осіб було сформовано 3 зведених оркестрових батальйони та хори ансамблів пісні і танцю. У параді взяв участь і оркестр барабанщиць «Киянки».

 

24 серпня 2003-го у Севастополі відкрили 3,5-метровий пам’ятник Тарасові Шевченку.

 

29 вересня 2003 року, Росія розпочала активну фазу будівництва дамби до українського острова Тузла. «За лічені дні ця подія переросла в найбільшу кризу російсько-українських відносин на той момент. "Конфлікт з приводу приналежності острова Тузла в Керченській протоці став пробною війною з боку Росії", заявив у 2015 році економіст Андрій Ілларіонов, екс-радник російського президента Володимира Путіна, представляючи в Атлантичній раді США свою доповідь про багаторічну підготовку Москви до анексії Криму.

 

Сьогодні на острові Тузла стоять опори Керченського моста, побудованого Росією і відкритого в травні 2018 року» [Пробна війна. 15 років тому Росія спробувала захопити український острів Тузла. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://nv.ua/ukr/ukraine/events/probna-vijna-15-rokiv-tomu-rosija-sprobuvala-zakhopiti-ukrajinskij-ostriv-tuzla-2496372.html].

 

2004 рік, у День Незалежності під час військового параду Хрещатиком пройшли близько 5 тисяч військовослужбовців та працівників правоохоронних органів. Військова техніка до параду не залучалась. Цього року розважальні заходи були не чисельними.

 

Колон бронетехніки та озброєних батальйонів в столиці українці 24 серпня 2005р. у столиці не побачили. Парад було скасовано. Хрещатиком крокували військові музиканти. На центральній площі Києва умільці з різних куточків України представляли народне мистецтво. На майдані Незалежності співав хор Національної опери. Президент Віктор Ющенко був присутнім на святкуванні під салютні постріли з Труханового острова Києва. У Софії Київській за участі президента пройшла «Молитва за Україну» [Дмитро Баркар. Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html] .

 

2006 рік військового параду теж не було. «До програми святкування Дня Незалежності внесли зміни у зв'язку з аварiєю росiйського лiтака Ту-154 в Донецькiй області 22 серпня 2006-го, внаслiдок якої загинули 170 людей. Президент Віктор Ющенко доручив перенести концерт на майдані Незалежності в Києві, а також парад військових оркестрів із 24 на 26 серпня. На Хрещатику вiдбувся плац-концерт 32 вiйськових оркестрiв iз рiзних областей України. Пiвтори тисячi музикантiв взяли участь у святковiй ходi» [Дмитро Баркар. Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html].

 

У 2007 році у Києві Хрещатиком пройшли оркестри. Президент Віктор Ющенко взяв участь у молебні на Софійській площі. У День Незалежності України в Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку пройшли акції «Українська вишиванка».

 

У 2008 році українці знову побачили військовий парад. «До 17-ї річниці Незалежності відбувся перший за останні 7 років і один з наймасштабніших військових парадів: понад 3,5 тисячі військовослужбовців, 144 одиниці озброєння і військової техніки, зокрема батареї «Град», «Ураган» і «Смерч», вісім гвинтокрилів і 22 літаки у складі повітряної колони.

 

Під час відзначення Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2008 року

 

Над центральною частиною Києва пролетіли також літак-розвідник Су-24МР і три бомбардувальники Су-24М, шість винищувачів МіГ-29, шість винищувачів Су-27, 4 штурмовики Су-25, літак транспортної авіації Іл-76, літак транспортної авіації Ан-26, ланки гелікоптерів Мі-8 і Мі-24. Участь також взяли 18 оркестрових колективів Збройних сил України.

 

Військова техніка на Хрещатику під час параду до Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2008 року

 

 Під час відзначення Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2008 року

 

В Одесі того року також пройшов військовий парад. Близько тисячі прихильників «Російської громади Криму» провели у Сімферополі акцію за Союз України, Росії і Білорусі. А у Львові члени молодіжного Європейського парламенту привітали Україну з Днем Незалежності 32-метровою листівкою» [Дмитро Баркар.Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html].

 

В 2009р. на День Незалежності Хрещатиком прокрокували майже три з половиною тисячі військовослужбовці. Над головною вулицею столиці пролетіли 35 літаків і вертольотів винищувальної, штурмової, бомбардувальної, розвідувальної, армійської і транспортної авіації.

 

 

Під час відзначення Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2009 року

  

 

Український АН-225 «Мрія», найбільший у світі вантажний літак, пролітає над майданом Незалежності в Києві під час репетиції до військового параду з нагоди Дня Незалежності України. Київ, 21 серпня 2009 року

 

Військові також продемонстрували новітні зразки броньованої техніки. Участь також взяли 18 оркестрових колективів Збройних сил України. У Києві відбувся святковий концерт. Урочисті марші громадян та велика кількість мистецько-культурних і розважальних заходів відбулися у містах України [Дмитро Баркар. Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html].

 

У 2010-2013рр., за президентства Віктора Януковича, військові паради до Дня Незалежності не проводилися. Традиція проведення військових парадів відновилася в 2014 р.

 

Після Революції гідності, в умовах збройної агресії з боку Росії, новий президент Петро Порошенко видав указ про проведення військового параду в День Незалежності України.

 

На Донбасі відбувалася активна фаза АТО. У Києві Майданом Незалежності крокували півтори тисячі військовослужбовців Збройних сил, Нацгвардії, МВС та Державної прикордонної служби. Символічним стало проходження зведеної «коробки», до котрої увійшли 120 учасників бойових дій на сході України.

 

Також центральною вулицею Києва проїхали 49 одиниць військової техніки, серед яких були і новітні зразки: KRAZ Spartan, KRAZ Cougar, ЗРК «Оса», «Смерчи», «Точка-У».

 

Частина техніки та особового складу по завершенню параду вирушили до зони АТО[39].

 

Українські бронетранспортери під час параду до Дня Незалежності. Київ, 24 серпня 2014 року

 

Того ж дня в Одесі відбувся морський парад, в якому брали участь кораблі ВМС України та Державної прикордонної служби.

 

Ввечері пролунав святковий салют двадцятьма артилерійськими залпами в Києві, Одесі та інших містах, де розміщені штаби оперативних командувань Збройних сил.

 

Проведення параду під час бойових дій на сході України викликало протилежні думки. Висловлювалася думка про те, що в ці дні військова техніка більше потрібна на фронті, ніж у столиці, адже відбувалися бої за Іловайськ.

 

В результатах розслідування Іловайської трагедії, які оприлюднені на сайті Генеральної прокуратури України, йдеться, що проведення параду на День Незалежності 24 серпня 2014 року не вплинуло на рівень боєздатності Збройних сил України під час боїв за Іловайськ [Дмитро Баркар. Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html].

 

У 2015році військовий парад у День Незалежності став головним елементом святкування. Парад відбувся без участі військової техніки. Відкриваючи військовий парад, Президент України Верховний Головнокомандувач Збройних Сил Петро Порошенко згадав бої за Іловайськ. Він наголосив, що Україна значно зміцнила свою обороноздатність та озвучив втрати українського війська за півтори роки російської агресії – близько 2100 осіб.

 

Під час військового параду до Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2015 року

 

Участь у параді взяли 2300 українських військовослужбовців, зокрема, учасники АТО, волонтери, представники Державної прикордонної служби, Національної гвардії України, курсанти вищих навчальних закладів Міністерства оборони та інших силових відомств, барабанщики Військового ліцею імені Івана Богуна. Під час урочистостей відбулася церемонія вручення бойових прапорів військовим частинам. 14 військових частин отримали бойові прапори з відзнакою – стрічкою до бойового знамена «За мужність і відвагу». Добровольчі підрозділи на параді представив батальйон «Айдар». (Добровольчі підрозділи, сформовані в 2014 році, були зараховані до різних силових структур).

 

У 2016 році Україна відзначала 25 річницю відновлення своєї Незалежності. У військовому параді на честь 25-ї річниці незалежності України взяли участь 200 одиниць військової техніки, Хрещатиком пройшли 4 тисячі військових різних родів військ. У параді брали участь військовослужбовці морської піхоти, повітряно-десантних військ, сил спеціальних операцій, а також бійці Нацгвардії, прикордонники, поліція. Крім того, в параді взяли участь представники армій Польщі і Литви, які перебувають у складі україно-польсько-литовської бригади. Зокрема, був присутній президент Польщі Анджей Дуда.

 

Також по вулиці Хрещатик пройшли маршем курсанти академії внутрішніх справ, академії Нацгвардії, академії Державної прикордонної служби та інших силових відомств. Військові пройшли під музику одного з козацьких маршів у новій формі. Хрещатиком проїхали танки, бронемашини, зенітні комплекси "Оса", тактичні ракетні комплекси, самохідні гаубиці, системи реактивного залпового вогню "Град", комплекси "Бук", зенітно-ракетні комплекси "З -300"» [Традиція військових парадів. Як у Києві відзначали День Незалежності в попередні роки. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://tyzhden.ua/News/198590].

 

В параді також взяли участь герої АТО. 18 частин отримали бойові прапори з відзнакою – стрічкою «за мужність». Учасники параду вшанували загиблих українських героїв. Хвилина мовчання супроводжувалась виконанням пісні «Пливе кача».

 

Після військового параду відбувся «Марш нескорених» – участь в якому взяли ветерани АТО, добровольці, рідні загиблих бійців АТО і героїв Небесної сотні, волонтери, капелани, лікарі та інші активісти, які допомагають українським військовим [Дмитро Баркар. Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html].

 

У 2017 році покладання квітів на День Незалежності відбувалося вже не тільки біля пам’ятників Тарасу Шевченку чи Михайлу Грушевському, а й у місцях вшанування пам'яті Героїв Небесної сотні та загиблих у війні на Донбасі. Того року у військовому параді 24 серпня взяли участь понад 4500 військовослужбовців та близько 70 одиниць техніки, з яких 25 одиниць – нові зразки. Вони були виставлені для огляду на Хрещатику. Першими центральною вулицею пройшли ветерани та учасники АТО. Також майданом Незалежності вперше крокували військові підрозділи 10 країн-партнерів: Великої Британії, Канади, Литви, Молдови, Польщі, Сполучених Штатів Америки, Грузії, Латвії, Румунії та Естонії.

 

Військові армії США на параді в Києві з нагоди Дня Незалежності України, 24 серпня 2017 року

 

Також на параді були присутні міністри оборони: США (Джеймс Меттіс), Литви (Йозас Олякас), Латвії (Раймондс Берґманіс), Молдови (Віорел Чиботару), Польщі (Антоній Мацеревич), Чорногорії (Міліца Пеянович-Джурішич), Естонії (Свен Міксер), заступник міністра оборони Великої Британії, командувач Армії США в Європі Бен Ходжес.

 

Вирізнився парад 2017-го і тим, що вперше указом президента військовим частинам і з'єднанням, які проявили мужність і героїзм, і особливо відзначилися в ході бойових дій, були присвоєні почесні найменування зі стрічками до бойового знамена. Таких було 7 частин: 5 зі складу Збройних сил і по одній частині – Національної гвардії і прикордонної служби.

 

Ще однією «родзинкою» параду стало проходження групи прапороносців у новій церемоніальній формі з бойовими прапорами війська Української Народної Республіки. Вони вийшли з прапором Першого Українського козацького полку імені Богдана Хмельницького, який в 1917 році брав участь у параді на Хрещатику. Духовий оркестр виконав запорізький марш, написаний композитором Миколою Лисенком, який використовувала Армія УНР [Дмитро Баркар. Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html].

 

У 2018 році також відбувся військовий парад. «У параді до Дня Незалежності «Марш нової армії» взяли участь представники Збройних сил, Нацгвардії, Держприкордонслужби, Служби безпеки України, інших відомств, а також понад 20 військових оркестрів. Загалом Хрещатиком пройшли 4500 осіб. Уперше участь у параді військ взяли жінки-військовослужбовці, а також і військові капелани» [Дмитро Баркар. Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html].

 

Українські жінки військовослужбовці під час параду до Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2018 року

 

Того року у військовому параді взяли участь 18 країн-партнерів. Серед них були і представники з країн НАТО. На урочистостях були присутні представники оборонних відомств: Австрії, Великої Британії, Азербайджану, Грузії, Данії, Естонії, Канади, Латвії, Литви, Молдови, Польщі, Румунії, Словаччини, Сполучених Штатів Америки, Німеччини, Швеції, Чехії та Чорногорії.

 

Військові армії США на параді з нагоди Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2018 року

 

До параду була залучена колона із 250 одиниць військової техніки. Зокрема були продемонстровані: оперативно-тактичний комплекс «Грім-2», високоточна система залпового вогню «Вільха», автоматизована РСЗВ «Верба», нова самохідна 155-мм гаубиця «Богдана». Серед представленої бронетехніки були і бронеавтомобілі «Козак-2» з ПТРК «Стугна», СБА «Варта» з протитанковим ракетним комплексом «Джавелін» та «Дозор-Б» [Дмитро Баркар. Із парадом і без: 29 прикладів, як українці відзначають День Незалежності від 1991 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/30113911.html].

 

Українські ракетні установки на Хрещатику, під час військового параду до Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2018 року

 

Вперше, після 2009року, участь у параді взяла військова авіація, а на загал було презентовано новий український літак Ан-178.

 

Під час цього параду військовослужбовці вперше послуговувались військовим вітанням «Слава Україні!» – «Героям слава!» замість вітань совєтського взірця.

 

Генеральна репетиція параду. Спільне фото президента Петра Порошенка з учасниками «Параду військ» до Дня Незалежності України. Київ, 22 серпня 2018 року

 

В 2019 році президент Володимир Зеленський скасував військовий парад у День Незалежності. Скасування війського параду у воюючій Україні викликало обурення, насамперед, серед ветеранів російсько-української війни, волонтерів, громадських організацій. Приміром, волонтер, благодійної організації «Фонд Мир і Ко“» Мирослав Гай писав: «Насправді парад має дуже важливе значення як спосіб консолідації громадян. Тобто це така інформаційно-психологічна операція з нашого боку для консолідації громадян» [Мирослав Гай «Військовий парад  має дуже важливе значення як спосіб консолідації громадян». [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://eramedia.com.ua/myroslav-gaj-vijskovyj-parad-maye-duzhe-vazhlyve-znachennya-yak-sposib-konsolidatsiyi-gromadyan/].

 

Офіцери-ветерани звернулися до Глави держави Володимира Зеленського з пропозицією усе ж провести військовий парад до Дня Незалежності.

 

Звернення до Президента України Володимира Зеленського щодо неприпустимості скасування військового параду до Дня Незалежності України в умовах воєнної агресії Росії проти України» [Офіцери-ветерани просять Президента провести військовий парад. Звернення. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://ukrreporter.com.ua/suspilstvo/grupa-ofitseriv-veteraniv-prosyat-prezydenta-provesty-vijskovyj-parad-zvernennya.html].

 

В ньому зазначалось наступне:

 

«В усьому світі військові паради означають вшанування захисників Вітчизни, героїв, які віддали життя за неї, підіймають дух народу у боротьбі проти агресора, демонструють воєнну міць країни.

 

В умовах новітнього нападу на Україну її споконвічного ворога — імперської Росії — військовий парад має особливе значення:

 

по-перше, він вшановує захисників Української Держави і героїв, які полягли у боях iз московським окупантом на Донбасі;

 

по-друге, він демонструє міць Української армії і незламний дух її воїнів;

 

по-третє, він підіймає дух народу і мобілізує його для перемоги над ворогом. 

 

Особливе значення має участь у параді країн-партнерів з ЄС і НАТО, яка символізує єдність і консолідацію сил антипутінської міжнародної коаліції.

 

У цьому році світ бачив військові паради у США до Дня незалежності, у Франції на честь національного свята — взяття Бастилії — за участі військових iз 10 країн світу та окремих європейських лідерів, які є нашими союзниками у боротьбі проти російського агресора.

 

Скасування військового параду більшістю суспільства розцінюється, як зрада національних інтересів, зневага до жертв агресора, образа і приниження воїнів-фронтовиків, усіх українців і країн, які підтримують Україну у війні з фашистською Росією, як сигнал Кремлю про відхід нової влади від євроатлантичної інтеграції і капітуляцію. Такі дії є неприпустимими для верховного головнокомандувача, особливо в час війни» [Не допустіть ганьби: офіцери-ветерани закликали Зеленського не скасовувати військовий парад до дня незалежності Уукраїни. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.umoloda.kiev.ua/number/3493/180/136105/]

 

Ветерани вважали, що час для організації проведення параду ще був і закликали Президента його провести. Але цього року таки військового параду в Україні не було. Президент наполіг на своєму і до Дня Незалежності було проведено Ходу гідності. А ветерани АТО й ООС провели альтернативний Марш захисників. (Хоча військовослужбовці вважали, що два заходи до Дня Незалежності це неправильно).

 

День незалежності в 2019 році на офіційному рівні відзначали ходою гідності. Вона замінила військовий парад.

 

«Хода гідності розпочалася з вшанування пам'яті загиблих. Під час церемонії на Алеї Героїв Небесної сотні було оголошено загальнонаціональну хвилину мовчання, пролунало сто ударів дзвону як символ ста ударів сердець героїв. У ході було заявлено близько восьми тисяч учасників.

 

Під час промови на урочистостях Володимир Зеленський повідомив, що підписав указ про заснування свята 29 серпня Дня пам'яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність і територіальну цілісність країни. У своєму виступі на урочистостях він також згадав анексію Росією українського Криму і ситуацію на Донбасі» [У День незалежності у Києві провели ходу гідності й альтернативний марш ветеранів[Електронний ресурс]. — Режим доступу:  https://www.dw.com/uk/%D1%83-%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%8C-%D0%BD%D0%B5%D0%B7%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%B6%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96-%D1%83-%D0%BA%D0%B8%D1%94%D0%B2%D1%96-%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8-%D1%85%D0%BE%D0%B4%D1%83-%D0%B3%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96-%D0%B9-%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%B9-%D0%BC%D0%B0%D1%80%D1%88-%D0%B2%D0%B5%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B2/a-50147530]..

 

Цей Указ прокоментував народний депутат Ради 8 скликання, політв’язень, син головного командира УПА, Юрій Шухевич на своїй сторінці у Facebook. Його коментар заслуговує на більш широке цитування. Бо Юрій Шухевич озвучив те, що хвилює воюючу Україну.

 

Він запитав "29 серпня вшанування чи підступний реванш? А далі:

 

«29-го серпня є днем Іловайської трагедії. У цей день москалі підло і підступно розстріляли наших вояків під Іловайськом. Це дійсно трагедія, трагедія рівня Крутам, з тою різницею, що під Крутами загинула горстка юнаків у боротьбі проти переважаючих численно банд Муравйова. А тут під Іловайськом була просто розстрільна яма, у яку клали наших обеззброєних вояків», — зазначає він [Юрій Шухевич."29 серпня - вшанування чи підступний реванш?"       [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://wz.lviv.ua/news/396471-29-serpnia-vshanuvannia-chy-pidstupnyi-revansh-yurii-shukhev].

 

«Чому 29-го серпня? Тому що 29-го серпня це день трагедії, яка ще кровоточить у нашому суспільстві: болем стискається серця у побратимів загиблих, невиплаканий біль, матерів, дружин, сестер і дітей полеглих під Іловайськом. І тому легко цим болем прикрити свої справжні наміри, а вони такі: помститись нам за нашу відмову від совкового свята 23 лютого, дня Червоної Армії, і встановлення Верховною Радою VIII скликання іншого дня пам'яті всіх тих, хто зі зброєю в руках боровся за волю і незалежність України, день 14 жовтня, День Покрови Пресвятої Богородиці», — пише Шухевич [Юрій Шухевич."29 серпня - вшанування чи підступний реванш?"       [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://wz.lviv.ua/news/396471-29-serpnia-vshanuvannia-chy-pidstupnyi-revansh-yurii-shukhev].

 

На його думку, у цей день ми відзначаємо пам'ять всіх живих і полеглих, які боролися зброєю в руках за волю і незалежність України протягом сторіч, від Війська Запорізького до борців за волю України у Визвольних Змаганнях 1917−1921 років, січовиків Карпатської України, повстанців Наддніпрянщини та повстанців УПА, які в 40−50-их роках поливали своєю кров'ю простори України, а також і тих, які і сьогодні продовжують відстоювати суверенітет і територіальну цілісність України у протиборстві з Росією.

 

«І ця помпезність, з якою Зеленський з командою хочуть відзначати цю дату, свідчить лише про одне, що вони хочуть сьогоднішніх вояків відірвати від довжелезного ланцюга історичних подій і боротьби. Хочуть відірвати навіть від тих, які проливали свою кров під Дебальцево, у Донецькому аеропорті та під Авдіївкою. Під гучними фанфарами поховати справжню суть цієї боротьби, перекреслення української історії», — застерігає він .

 

«І не дивуйтеся, що, можливо, найближчим часом попробують переконати нас, що взагалі ця війна, це не війна з Росією, а внутрішній конфлікт», — додає Шухевич. [Юрій Шухевич."29 серпня - вшанування чи підступний реванш?"       [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://wz.lviv.ua/news/396471-29-serpnia-vshanuvannia-chy-pidstupnyi-revansh-yurii-shukhev].

 

«Натомість представники ветеранських організацій, волонтери та Союз сімей загиблих героїв провели цього дня окремий захід-марш захисників України. За інформацією агенції "Українські новини", у марші спершу брало участь близько 11 тисяч осіб, а наприкінці заходу близько 50 тисяч осіб. Маршрут учасників почався з бульвару Тараса Шевченка в напрямку Бессарабського ринку, продовжився до Хрещатика і закінчився на майдані Незалежності. Будь-яких порушень правопорядку не зафіксовано» [У День незалежності у Києві провели ходу гідності й альтернативний марш ветеранів[Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://www.dw.com/uk/%D1%83-%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%8C-%D0%BD%D0%B5%D0%B7%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%B6%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96-%D1%83-%D0%BA%D0%B8%D1%94%D0%B2%D1%96-%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8-%D1%85%D0%BE%D0%B4%D1%83-%D0%B3%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96-%D0%B9-%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%B9-%D0%BC%D0%B0%D1%80%D1%88-%D0%B2%D0%B5%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B2/a-50147530].

 

Учасники альтернативного маршу DW.COM

 

А яке ставлення до проведення парадів у державі агресора – РФ?

 

9 травня 2019 року, у РФ на Красній площі Москви відбувся військовий парад (країни –агресора)

 

І виступ Путіна 9 травня 2019 р. на військовому параді у Москві представляє собою чудовий взірець нового раунду фальсифікацій, здійснених в рамках останньої версії послідовно еволюціонуючої путінської ідеології.

 

«Вони [нацисти. – Андрей Илларионов.] уявили себе вищою расою і розвязали страшну війну» заявив у своєму виступі Путін [Андрей Илларионов. Фальсификация истории как признак идеологии. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://echo.msk.ru/blog/aillar/2426781-echo/].

 

Як відомо, вищою расою у Німечині вважались зовсім не нацисти, а насамперед німці, а також інші германські народи. Страшну ж [Другу світову. – А.И.] війну розв’язали підписанням пакту Ріббентроп-Молотов 23 серпня 1939 року керівники націонал-соціалістичного и квазі-інтернаціонал-соціалістичного режимів А.Гітлер и Й.Сталін [Андрей Илларионов. Фальсификация истории как признак идеологии. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://echo.msk.ru/blog/aillar/2426781-echo/].

 

Звертає на себе увагу висування В.Путіним двох політико-пропогандистських концепцій:

— концепції «исторической России»;

— концепції «древнерусских столиц», до яких, окрім Новгорода, віднесено також і Київ, що в обстановці триваючої шостий рік російсько-української війни, може розглядатися як «историческое» обгрунтування геополітичних претензій нинішнього Кремля на столицю України місто Київ [Андрей Илларионов. Фальсификация истории как признак идеологии. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://echo.msk.ru/blog/aillar/2426781-echo/].

 

«Они [нацисты. – А.И.] думали, что смогут... подмять под себя Советский Союз – тысячелетнюю историческую Россию» зазначив у своєму виступі Путін [Андрей Илларионов. Границы «большой, или исторической, России» по В.Путину. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://echo.msk.ru/blog/aillar/2469765-echo/].

 

«Мабуть, вперше настільки чітко і однозначно з допомогою тире – Путін здійснив смисловий перехід від поняття Совєтський Союз до того, що ним було названо історичною Росією» [Андрей Илларионов. Фальсификация истории как признак идеологии. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://echo.msk.ru/blog/aillar/2426781-echo/].

 

Зрозуміло, що таке переведення уваги слухачів і читачів від СССР до Росії невипадкове. Що означає термін «историческая Россия»? Звідки він взявся? Де проходять кордони «исторической России» за Путіним? Такі питання поставив і дав на них відповіді А.Ілларіонов у своїй статті «Границы «большой, или исторической, России» по В.Путину».(Андрей Илларионов. Границы «большой, или исторической, России» по В.Путину.https://echo.msk.ru/blog/aillar/2469765-echo/)

 

І для нас, країни, яка 6-й рік веде війну за Незалежність проти агресора – Російської Федерації, ці відповіді надзвичайно важливі. Бо в них відображаються плани держави-агресора та основні механізми їх втілення.

 

Так от, що пише А.Ілларіонов: «Важливу установочну роль в цьому смислі зіграла передвиборна стаття Путіна «Россия: национальный вопрос», опублікована в «Независимой газете» 23 січня2012 року. В ній Путін вказав на те, коли, з його точки зору, була сформована територія великої Росії, і що, на його думку, є головними скрепами російської поліетнічної цивилизации: Росія як «историческое государство».

 

Наші національні іміграційні проблеми напрямую повязані з руйнуванням СССР, а  по суті, історично – великої Росії, яка склалася в своїй основі ще у XVIII столітті...» [Андрей Илларионов. Границы «большой, или исторической, России» по В.Путину.[Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://echo.msk.ru/blog/aillar/2469765-echo/].

 

Отже, в трактуванні Путіна велика, або історична, Росія – це територія Російської імперії в кордонах кінця 18-го століття, населена в основному православними мешканцями, які володіють російською мовою. В неї, окрім основної частини теперішньої Російської Федерації, входять:

— північно-східна Естонія (район Нарви);

— східна Латвія (Латгалія с Даугавпілсом);

— вся Білорусь;

східна, південна і центральна Україна з Волинню, але без Галичини, Закарпаття, Буковини; (ось це і є план максимум РФ у нинішнй агресії проти України – Авт.)

— Придністровя, але без Молдови.

 

В той же час в путінську історичну Росію за цим критерієм не входять деякі частини сьогоднішньої Російської Федерації [Андрей Илларионов. Границы «большой, или исторической, России» по В.Путину.[Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://echo.msk.ru/blog/aillar/2469765-echo/].

 

«Щодо міфологеми, я маю на увазі міфологему про те, що Україна – це частина Росії, то якби вона була притаманна виключно правлячому класу, це було би ще півбіди. А вона стала предметом масової російської свідомості. Адже річ ось у чому. Я міг би дуже багато доказів навести: Севастополь!!! І Україна!!! Я маю на увазі не свою свідомість, а масову, що підкорена цій міфології»– стверджує російський історик Юрій Афанасьєв. [Юрій Афанасьєв: Рівень масової свідомості в Росії й досі міфологічний. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://tyzhden.ua/World/40555]

 

9-го травня 2019 рік, Путін вперше висунув модель давньоруської столичності, в якій він говорить про захист російською зброєю вході російської Вітчизняної війни дві давні «русские» столиці (Київ і Новгород) (насправді ніякого відношення до російської держави вони не мали. - Авт.) і дві більш сучасні «русские» столиці (Ленінград і Москву). Не виключено, що концепція «древнерусской столичности» є підготовкою до просування можливої наступної пропагандистської тези про нерозривну політичну єдність всіх «русских» столиць з мало камуфльованою претензією Кремля на місто Київ [Андрей Илларионов. Фальсификация истории как признак идеологии. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://echo.msk.ru/blog/aillar/2426781-echo/].

 

«Фальсифікація історії відрізняється від здійснення випадкових помилок тим, що представляє собою навмисне викривлення добре відомих історичних фактів, які підпорядковані певним цілям і відповідають певній системі поглядів, цінностей, принципів, яка (система) традиційно іменується ідеологією» [Андрей Илларионов. Фальсификация истории как признак идеологии. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://echo.msk.ru/blog/aillar/2426781-echo/].

 

Таким чином, Путін, здається, не ховаючись, пробує сконструювати, «красиву» квазіісторичну модель минулого в поєднанні з сьогоденням. Все це і є складовими процесу фальсифікації не тільки у порівнянні із загальносвітовим баченням про Другу світову війну і її учасниках, але навіть у порівнянні з совєтським баченням минулого.

 

А яку націю будує через свою комунікацію головний офіс країни? Що Банкова говорить про Росію, війну і українських військових, і що про це все думає президент?

 

«Аналіз комунікації Банкової свідчить про те, що головний офіс країни працює над створенням нового уявлення про українську націю як таку, що не бореться за свою незалежність і суверенітет, а заради миру готова йти на будь-які поступки.

 

Перехід від одного з найпотужніших за всю історію України військового Дня Незалежності у 2018 році за адміністрації Порошенка і майже 5 років мілітаризації та мантри "мова – армія – віра" до non-Дня Незалежності в 2019 за Зеленського і меседжа "Надо просто перестать стрелять" – це дуже радикальний крок щодо не тільки зміни політичного курсу, а і взагалі розвитку української нації як такої, що не боронить свій суверенітет» [Валентина Аксьонова. Комунікація Банкової: про що говорять і про що мовчать у Зеленського. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://www.pravda.com.ua/columns/2019/11/26/7233016/].

 

«Повідомлення Банкової, в яких Росія зникає як агресор, а Україна зникає як борець, впливають не лише на уявлення української нації самою нацією, а і ставлення міжнародної спільноти до України. Зокрема, основних геополітичних гравців, що здатні підтримати Україну в боротьбі за свій суверенітет та стримати наступ Росії» [Валентина Аксьонова. Комунікація Банкової: про що говорять і про що мовчать у Зеленського. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://www.pravda.com.ua/columns/2019/11/26/7233016/].

 

Європейський парламент вшанував пам'ять жертв сталінізму, нацизму та інших тоталітарних і авторитарних режимів, ухваливши 19 вересня 2019 року відповідну резолюцію, у якій також засудив зусилля Кремля з переписування історії.

 

«У 80-ту річницю початку Другої світової війни парламент наполягає на важливості пам'ятати про трагічний досвід Європи для захисту її майбутнього.

 

Окремо члени Європарламенту висловили занепокоєння зусиллями нинішнього російського керівництва з відбілювання злочинів, скоєних радянським тоталітарним режимом, і розглядають їх як "небезпечний компонент інформаційної війни проти демократичної Європи".

 

Вони також засуджують екстремістські і ксенофобські політичні сили і організації в Європі за спотворення історичних фактів і використання символіки і риторики тоталітарної пропаганди.

 

Через 80 років після підписання нацистсько-радянського договору (пакту Молотова-Ріббентропа) члени Європарламенту закликають до "загальної культури пам'яті" в якості способу підвищення стійкості європейців до сучасних загроз демократії» [Європарламент стурбований спробами Росії відбілити злочини СРСР. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.eurointegration.com.ua/news/2019/09/19/7100955/].

 

Дуже небезпечно ігнорувати те про що говорить В.Путін. Адже він стає старшим і небезпечнішим. Зокрема, тому, що часу на втілення своїх геополітичних зазіхань у нього все менше. Гітлеру, читаючи його «Майн кампф», теж не всі вірили. А як виявилось даремно

 

Але Україна має ще можливість уникнути найгірших сценаріїв щодо існування як незалежної держави… І військові паради воюючої країни –це один із добре осяжних показників готовності держави до продовження збройної боротьби за Незалежність .

 

«Дослідник Бенедикт Андерсон у своїй праці "Imagined communities: reflections on theorigin and spread of nationalism" (2006) називає нації уявними спільнотами, які ЗМІ зв'язують між собою через певні ритуали приналежності.

 

Якими можуть бути ці ритуали, завдяки яким медіа утворюють націю?

 

Це фестивалі, офіційні державні свята, які повторюються з року в рік, і трансляції, яких глядачі чекають по телебаченню, або ж у яких беруть участь самостійно, це книжки, національні медіа, міфічні фігури, легенди та казки, тощо. Щорічні повторювані з року в рік ритуали, які транслює телебачення, в яких беруть участь або за трансляцією яких стежать люди, це події, які цементують націю. Для вкорінення цих символів необхідна тяглість та повторюваність повідомлення.

 

За майже 30 років державності саме День Незалежності став в Україні тим святом, яке можна назвати символічним фактором усвідомлення нації. Те, в якому форматі проходить це національне свято, є дуже важливим меседжем громадянам про те, якою в Офісі Президента України уявляють українську націю, в якому руслі збираються її розвивати» [Валентина Аксьонова. Комунікація Банкової: про що говорять і про що мовчать у Зеленського. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://www.pravda.com.ua/columns/2019/11/26/7233016/].

 

Відкидання військового параду до Дня Незалежності в 2019р.проливає світло на бачення нації на Банковій.

 

«Банкова стоїть на порозі надзвичайно важливого рішення: продовжувати плекати уявлення про українську націю як про борця за свій суверенітет чи великий comingout нової влади, яка протягом усієї передвиборної кампанії приховувала можливу проросійську позицію команди і, зокрема, самого президента за мовчанням останнього» [Валентина Аксьонова. Комунікація Банкової: про що говорять і про що мовчать у Зеленського. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://www.pravda.com.ua/columns/2019/11/26/7233016/].

 

То чи будуть ще в Україні військові паради до Дня Незалежності, Президенте ?!

 

Петро Костюк, полковник, голова Львівської обласної організації СОУ

НІЧОГО БЕЗ УКРАЇНИ ПРО УКРАЇНУ… (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 18 серп. 2019 р., 05:39 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 січ. 2020 р., 09:26 ]

«Пакт Молотова–Ріббентропа» і секретний протокол про поділ сфер впливу були підписані в Москві 23 серпня 1939 р.

 

У переддень Другої світової війни (1938–1939) відбулась епопея Карпатської України. Для українців Друга світова війна розпочалася в березні 1939 року.

 

Спроба українців відновити національну державність на Закарпатті не викликала жодного співчуття на Заході. За підтримки Берліна Закарпаття відійшло мадярським хортистам [Киричук Юрій. Український Національний рух 40–50-х років ХХ століття: ідеологія та практика. — Львів: Добра справа, 2003. — С. 26].

 

10 березня 1939 р. у доповіді на ХVIIІ партз’їзді Сталін наголосив на проблемі Карпатської України. Він піддав гострій критиці розголос навколо «націоналістів» Закарпаття, висміявши ідею приєднання УРСР до Карпатської України [Маркусь В. Приєднання Закарпатської України до Радянської України / Переклад з французької мови; переклад і редагування Собко Я. В. — Київ: МПП «ІНТЕЛ», 1993. — С. 26].

 

На початку 1939 р. дипломати СРСР і Німеччини розпочали взаємне зондування ґрунту щодо відновлення відносин між тоталітарними державами. Отож виступ Сталіна сприйняли в Німеччині як сигнал до порозуміння. Але цьому перешкоджала Карпатська Україна. 15 березня за згодою Берліна Угорщина почала окуповувати край.

 

Після кількаденних боїв цей бастіон української державності був ліквідований. Власне це і стало початком Другої світової війни для українців.

 

Напевно, буде перебільшенням уважати, що ціною поневолення Карпатської України «був куплений сталінсько-гітлерівський союз, що довів до вибуху Другої світової війни» [Литвин М. Р., Луцький О. І., Науменко К. Є. 1939. Західні землі України. — Львів:Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999. — С. 7].

 

Але була знята важлива перепона на шляху до такого зближення [Литвин М. Р., Луцький О. І., Науменко К. Є. 1939. Західні землі України. — Львів:Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999. — С. 7].

 

Епопея Карпатської України була лише прологом до Другої світової війни.

 

У серпні 1939 р. між Москвою та Берліном було укладено договір, який увійшов в історію як «пакт Молотова–Ріббентропа». До нього додавався таємний протокол про розподіл Східної Європи між Москвою та Берліном. Гітлер здійснив разом зі Сталіним черговий поділ Польщі.

 

«Пакт Молотова–Ріббентропа» і секретний протокол про поділ сфер впливу були підписані в Москві 23 серпня 1939 р. Союз із Гітлером дав змогу Червоній армії зайняти Західну Україну та Західну Білорусію [Литвин М. Р., Луцький О. І., Науменко К. Є. 1939. Західні землі України. — Львів:Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999. — С. 11].

 

Як відомо, Східна Галичина з її столицею Львовом, будучи визнаним «українським П’ємонтом», завдавала чималі клопоти Москві [Литвин М. Р., Луцький О. І., Науменко К. Є. 1939. Західні землі України. — Львів:Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999. — С. 9].

 

Сталінський режим прагнув анексувати нові території, поширити радянсько-більшовицький лад на нові землі, зміцнити своє геополітичне становище на західних кордонах. Крім того, не останнім завданням було й придушення «буржуазного націоналізму» у регіоні [Литвин М. Р., Луцький О. І., Науменко К. Є. 1939. Західні землі України. — Львів:Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999. — С. 11–12].

 

Але ні «вождю народів», ні його наступникам від Хрущова до Горбачова цього не вдалося здійснити [Литвин М. Р., Луцький О. І., Науменко К. Є. 1939. Західні землі України. — Львів:Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999. — С. 12].

 

Фактично «пакт Молотова–Ріббентропа» став не засобом урегулювання відносин із Німеччиною, про що було задекларовано у тексті, а змовою Сталіна з Гітлером щодо поділу Європи з перспективою війни Німеччини з демократичними країнами Заходу.

 

Секретний протокол щодо поділу Європи між гітлерівською та сталінською імперіями тривалий час був державною таємницею, оскільки власне московський злочинний зговір 23 серпня 1939 р. й започаткував Другу світову війну, кинувши народи 72 країн у криваву бійню [Литвин М. Р., Луцький О. І., Науменко К. Є. 1939. Західні землі України. — Львів:Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999. — С. 13].

 

1 вересня 1939 р., на світанку, німецькі війська вторглися в Польщу. Напередодні загін есесівців, переодягнених у польську військову форму, інсценував штурм німецької прикордонної радіостанції, звідки вони зачитали заяву про напад на Німеччину. Так почалася найкривавіша в історії людства війна, яка забрала, за різними даними, від 55 до 70 млн життів.

 

Червона армія вступила у війну з Польщею 17 вересня 1939 р. З’єднання та частини Червоної армії перейшли кордон з Польщею й вступили на територію Західної Білорусії та Західної України. Сталін не переймався інтересами українців. Його цікавило лише розширення кордонів совєтської імперії на захід. При цьому він страшенно боявся будь-якого прояву ідеї української державності.

 

Відсутність у нас власної держави стала чинником, що визначив місце і роль українців у Другій світовій. Усі учасники війни розглядали Україну й українців лише як ресурс (людський, матеріальний, політичний), який можна використати в протистоянні. Саме тому наша Батьківщина стала однією з головних арен світового бойовища, а українці – вояками майже всіх армій.

 

До речі, у 1939 р. Москва несподівано для Берліна почала відтерміновувати свій вступ у війну проти Польщі. Сталін хотів, щоб Гітлер був представлений перед усім світом єдиним агресором. Очевидно, Сталін відтягнув початок уторгнення задля громадської думки й дистанціювання від дій Гітлера. Але фюрер через Ріббентропа почав тиснути на Москву, вимагаючи від радянських військ негайного початку бойових дій. Радянський Союз, по суті, став союзником і поплічником Гітлера на початковому етапі Другої світової війни. Договір Сталіна-Гітлера – це ще одне свідчення того, що сталінський режим був нічим не кращий від гітлерівської диктатури. Саме це й визнала у своїй резолюції 3 липня 2009 р. Парламентська асамблея ОБСЄ, прирівнявши діяльність Сталіна до злочинів нацизму.

 

3 липня 2009 року Комітет з демократії Парламентської Асамблеї ОБСЄ прийняв резолюцію «Возз’єднання розділеної Європи», якою пропонувалося встановити 23 серпня Днем пам’яті жертв сталінізму та нацизму. Парламентська Асамблея ОБСЄ 3 липня прийняла Резолюцію «Заохочення прав людини та громадянських свобод у регіоні ОБСЄ у XXІ столітті», у якій 23 серпня названо загальноєвропейським Днем пам’яті жертв сталінізму та нацизму в ім’я збереження пам’яті жертв масових страт і депортацій. У резолюції ОБСЄ зазначено, що Європа «зазнала два потужних тоталітарних режими, нацистський та сталінський, які принесли геноцид, порушення прав і свобод людини, воєнні злочини та злочини проти людства», та закликала членів ОБСЄ зайняти «спільну позицію проти всіх форм тоталітарної влади незалежно від ідеологічної основи» та засудила «героїзацію тоталітарних режимів, уключаючи проведення публічних демонстрацій з метою героїзації нацистського або сталінського минулого».

 

Сталін вибрав Гітлера і «дружбу скріплену кров'ю» не тому, що побоювався нападу Рейха і хотів відтягнути час для підготовки до війни, а тому, що побачив споріднену душу. Сталін побачив, що націонал-соціалізм – природнє і логічне продовження соціалізму совєтського. І не було нічого такого, що могло б відлякати його від безумної ідеології Рейха, зокрема, і концтабори, придумані більшовиками і удосконалені нацистами.

 

СССР і був Рейхом, а Рейх — Совєтським Союзом. Сталін став союзником Гітлера за переконаннями, а ворогом — вимушено, через мегаломанію берлінського безумця. І, перемігши ворога разом з цивілізованим світом, Сталін почав відбудовувати на руїнах своєї країни і завойованого простору «новий Рейх».

 

Сьогодні Путін і компанія продовжують це будівництво — наразі в менших масштабах. Взагалі ж на Лубянці нічого окрім Рейха будувати не вміють. Навіть на окупованих ними територіях НКВД і гестапо, майже завжди, займали ті ж будівлі і педантично копіювали методи один одного. Звичайно, Путін і його оточення більше думають про гроші і трохи менше, ніж колись, про ідеологію.

 

Сталін же свого часу ідеологію використовував виключно для узурпації у своїх руках влади. Можливо, для Гітлера ідеологія була суттю, а для Сталіна чи Путіна — ширмою. Але криваві плями з цієї ширми уже не стерти. Це ідеологія осадженої фортеці, де всі довкола вороги дійсні, чи потенційні. Ця ідеологія сьогодні є способом мобілізації населення путінської Росії, готового у своїй більшості нести кров і страждання іншим. Іншої ідеології окрім ненависті до навколишнього світу ні сталінський СССР, ні путінська Росія запропонувати своїм мешканцям не можуть [Политика. Виталий Портников — Пакт Путина-Риббентропа. [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://newrezume.org/news/2015-03-30-8141].

 

Нюрнбергський трибунал підвів риску під  існуванням «тисячелітнього рейху», засудивши нацизм. Сталінізм такого трибуналу уникнув. І тому через 80 років після укладення «пакту Молотова–Ріббентропа» спадкоємиця СССР-Російська Федерація в пошуках союзника (союзників), щоб знову поділити Європу (світ).

 

Військова агресія Росії проти України, розпочата у 2014 році з анексії Кримського півострова, є безпрецедентним викликом міжнародній системі безпеки і, відтак, сьогоденному глобальному порядку. Відбувся фактичний демонтаж Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин та порядку.

 

Агресія Російської Федерації проти України та анексія Криму завдали руйнівного впливу на світовий порядок та систему міжнародного права. «На території України відповідно до норм міжнародного права відбулася воєнна окупація та збройна агресія (якщо її визначати відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» 1974 р. та якщо звертати, наприклад, увагу на висновок Європейської Ради від 3 березня 2014 р., Резолюцію ПАРЄ від 9 квітня 2014 р., Резолюцію Європарламенту від 16 квітня 2014 р. та ін.).

 

Анексія Криму та «російська гра в Україні» призвели до краху деяких табу на міжнародній арені. Порушені два основоположні договори: Гельсінські угоди 1975 р., що забезпечували стабільність відносин між Заходом і Сходом на основі гарантій незастосування сили, поваги кордонів і суверенітету держав, і Будапештський меморандум від 1994 р., підписаний кількома великими державами, включаючи Росію, що забезпечував суверенітет і територіальну цілісність України в обмін на знищення її ядерного потенціалу. Крім того, Росія порушила міжнародні угоди про базування Чорноморського флоту, низку двосторонніх угод (про дружбу і співробітництво, угоди з прикордонних питань тощо), а також норми загального міжнародного права, зокрема, норми Статуту ООН» [ «Українська криза» 2013-2015 років та основи сучасного міжнародного порядку. [Електронний ресурс] / Режим доступу:http://bintel.com.ua/uk/article/16-UkrainianCrisis/].

 

Одним із наслідків порушення Росією своїх міжнародних зобов'язань є те, що інші міжнародні суб'єкти отримують право переглянути власні зобов'язання щодо Росії.

 

Неспроможність Організації Об’єднаних Націй (ООН), як найвпливовішого міжнародного інституту у сфері міжнародної безпеки, зупинити перерозподіл європейських кордонів у ХХІ столітті у черговий раз робить актуальним питання реформування одного з ключових органів цієї організації – Ради Безпеки – як для всього світу загалом, так і для України зокрема.

 

Слід зауважити, що Ліга Націй в грудні 1939 р. спромоглася виключити СРСР за воєнну агресію проти Фінляндії. І це все таки була реальна дія.

 

Безумовно, сьогодні можна впевнено констатувати, що право вето, яке зберігається за постійними членами Ради Безпеки ООН, перестало виконувати свою стабілізуючу функцію. Потрібні системні зміни ООН, насамперед — реформування Ради Безпеки ООН, а саме — системи прийняття рішень (особливо права вето постійних членів) та системи представництва у РБ ООН.

 

"Реакція Радбезу на серйозні порушення міжнародного права є повільною і непослідовною", — наголосив постійний представник України при ООН Володимир Єльченко Як один з прикладів він назвав ситуацію з нехтуванням міжнародних норм з боку Росії, її агресію проти України, а також зловживання нею правом вето в РБ ООН.

 

"Тимчасова окупація Автономної Республіки Крим і міста Севастополя, а також територій Донецької та Луганської областей України наочно демонструє, що порушення основних принципів міжнародного права постійним членом Радбезу є однією з найсерйозніших загроз миру та безпеці", — наголосив Єльченко.

 

Він нагадав, що Москва використовує "реваншистську політику" й застосовує військову силу проти інших держав ще з 1990-х років, зокрема проти Молдови, Грузії та України.

 

За його словами, всі ці порушення відбулися "на тлі систематичних зловживань правом вето та відвертого нехтування" цим постійним членом Радбезу своїх обов'язків підтримувати мир і безпеку.

 

"З огляду на це, ми вважаємо, що будь-який потенційний сценарій реформування Ради Безпеки без обмеження права вето для постійних членів, буде неповним та не принесе очікуваних і необхідних результатів", — наголосив представник України.

 

У цьому зв'язку він висловив низку пропозицій для РБ ООН. Зокрема, український дипломат назвав необхідним для Радбезу посилити його функцію попередження конфліктів. Крім того, він запропонував розробити "тестовий алгоритм" який дозволить виконувати функції Радбезу "своєчасно, належним чином і прозоро" в конфліктних ситуаціях, а також у відповідь на агресію з боку держав та урядів. [Україна виступає за реформування Ради Безпеки ООН з обов'язковим обмеженням права вето,Єльченко. [Електронний ресурс] / Режим доступу:https://censor.net.ua/ua/news/3066715/ukrayina_vystupaye_za_reformuvannya_rady_bezpeky_oon_z_obovyazkovym_obmejennyam_prava_veto_yelchenko].

 

Але є один механізм, про який у нас не дуже люблять говорити. Ідеться про те, що Росія свого часу, коли зайняла місце СРСР у 1991 році, грубо порушила статут ООН. Росія проголосила себе державою-продовжувачем СРСР, а такої юридичної конструкції немає. СРСР і Російська Федерація це два різних суб'єкти міжнародного права. Дві різні держави.

 

Отже, мова зараз йде не про виключення, а саме про невизнання Росії як члена ООН, тому що вона зайняла місце СРСР неправомірно, з порушенням статуту ООН. До речі, в статуті ООН досі написано, що у Раду безпеки входить СРСР (ст.23). Там про Росію і слова немає.

 

І наступне: Україна відмовляється визнавати Росію як продовжувача СРСР і як члена ООН, оскільки те, що РФ зайняла місце в Радбезі суперечить статуту ООН [Виключення Росії з Радбезу ООН - реальність чи фантастика. Думки експертів. [Електронний ресурс] / Режим доступу:https://tsn.ua/politika/viklyuchennya-rosiyi-z-radbezu-oon-realnist-chi-fantastika-dumki-ekspertiv-411497.html].

 

Але наша дипломатія чомусь не використовує цей механізм.

 

В. Путін вперто намагається нав’язати міжнародному співтовариству нову модель поліцентричного світу, у якій найважливіші ролі будуть відігравати держави так званого Південно-східного блоку — Росія, Китай, Індія, Бразилія.

 

Євроатлантичний світ, у свою чергу, відмовляється грати за правилами Кремля, ігноруючи модель силового розв’язання міжнародних конфліктів, посягання на національний суверенітет і зміну кордонів відповідно до національних інтересів тієї чи іншої держави[«Українська криза» 2013-2015 років та основи сучасного міжнародного порядку. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://bintel.com.ua/uk/article/16-UkrainianCrisis/].

 

Будівництво Nord Stream 2 сприяє втіленню цих планів Путіна і безпосередньо загрожує енергетичній і іншій безпеці та економічним інтересам України та країнам Євросоюзу в подальшій перспективі.

 

23 серпня Україна відзначає День Державного Прапора. Згадаймо, як вирішували українські питання без нас у далекому 1939 р. і до чого це призвело.

 

Багатьом нашим співвітчизникам, на мою думку, бракує політичної, національної і державної зрілості, обізнаності та розуміння суті процесів, які відбуваються, і викликів, які стоять перед Україною. Є проблеми з надлишком політичних ілюзій та наївності, браком державницької української самоідентифікації.

 

Україна повинна чинити так, щоб змогти захистити себе самостійно, розглядаючи як варіант, що світ залишить її наодинці з агресором. Україна потребує розробки довготермінової концепції безпеки національного суверенітету. Її осердям мають стати наші власні сили Збройні Сили, які повинні відігравати ключову роль під час налагодження союзницьких відносин з ймовірними союзниками в боротьбі з агресією. Безпека Української держави має бути питанням компетенції, а не політичної доцільності, яке треба вирішувати на глобальному, міждержавному, внутрідержавному суспільному та владному рівнях.

 

ПАМ'ЯТАЙМО - НІЧОГО БЕЗ УКРАЇНИ ПРО УКРАЇНУ…

 

Петро Костюк, полковник, голова Львівської обласної організації СОУ

П'ята колона. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 28 лип. 2019 р., 03:01 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 січ. 2020 р., 07:59 ]

Вибори президента, а відтак до Верховної Ради посилили антидержавні, в цілому антиукраїнські тенденції в нашому суспільстві. Як би це не звучало парадоксально, але факт залишається фактом, що саме в цей виборний час активізувалися протидержавні сили, яких узагальнено звуть п'ятою колоною.

 

Хто більш-менш уважно стежить за сьогоднішним суспільним процесом, то, без сумніву, побачить різні факти, яких не могло бути в попередній час. Йдеться, насамперед, про “вільну” поведінку судових органів, які, всупереч законів держави і елементарної логіки, діють, грубо їх порушуючи...    

 

Кричущий приклад — звільнення Єфремова, якому справедливо інкримінували зраду держави, коли той активно агітував за самоназвані т.зв. “республіки”, таким чином сприяв окупації східного регіону Росією і її активними “підручними”-терористами. І раптом — звільняють злочинця, а т.зв. Судова система (з відповідними державними підрозділами), в тому числі й новообраний президент, мовчать, ніби води в рот набрали...  Гадаю, що це колись, може навіть у скорому часі, йому нагадають, як і інші речі, обіцяні під час виборчої кампанії, але не виконані.

 

Тобто ми стали свідками, коли злочинці-антидержавники, повертаються в Україну, бо носом чують, що правова ситуація змінилась в їхню користь. Більше того, й претендують влізти до влади. І це їм уже вдалося. Досить лише нагадати прискіпливому українському громадянину, що т.зв. ”опозиція”, явно проросійської орієнтації, набрала 13 відсотків і зайняла друге місце після “Слуги народу”. Звичайно, проголосували за них антидержавники, можливо, більшість російської національности, саме ті, які не приймають і ніколи не приймуть української держави. Вже тисячі жителів окупованих регіонів кинулися за паспортами Путіна, але ще тисячі чекають черги отримати цей омріяний паспорт.

 

Коли б сучасна українська влада була по-справжньому українською, то давно мала б оголосити цим носіям другого паспорта вибір: або залишаєшся з одним — українським паспортом, або — прошу дуже, тебе ніхто не затримує, манджай у російські простори, де управляє “щастям” пан-цар Путін...

 

Іншими словами, п'ята колона росте на наших очах, як гриби після дощу... І міцніє, бо вже чимало отих самозванців-злочинців приперлося у Верховну Раду. Можна собі уявити, які закони вони прийматимуть і чим займатимуться, щоб як найуспішніше підвести Україну в “обійми” Путіна, який однозначно трактує Україну “как исконно русскую землю”, а українську державу (чи й мову) називає німецькою чи ще там чиєюсь провокацією... Не  кажучи вже про мову українську, якої ще за батюшків-царів не визнавали, вважаючи, що її ”нет и быть не может”... Йому вторує Кірілл — політичний настоятель московської церкви, яка виконує насамперед політичні функції, а релігія є всього на всього знаряддям русифікації та упокорення хохлів, тобто тих, які є, на думку обрусителів, несвідомим елементом “русскаво народа”...

 

Немає найменшого сумніву, що в новообраному парламенті вірний агент Путіна, ще й в додатку зв'язаний родинними “узамі”, докладе всіх зусиль, щоб п'ята колона працювала продуктивно і виконала своє основне завдання — зруйнувати українську державу і під виглядом колонії, якою насправді вона була під час останньої  окупації т.зв. радянської імперії або, як її справедливо назвав американський президент, “імперія зла”, — привести її під “благодєтєля” Путіна.

 

Перший крок у цьому напрямі зробив Медведчук (разом з іншими — бойками, вікулами, ширяєвими та іншими — цього ”свояка” російського “імператора” можна вважати чільником п'ятої колони), поїхавши на Захід, провів інтерв'ю, спеціяльно призначене для політичного керівництва і парламенту ЄС, без сумніву, на актуальну тему, на предмет миру в окупованих територіях України. Для цього лише треба провести переговори з терористами, прийняти їх умови щодо статусу самоназваних “республік” на етнічній території України, які мають бути визнані українською державою, а їхніх керівників увести шляхом виборів у ВР.

 

Що це означає, гадаю, читачі зрозуміли: втрата території, хоча начебто т.зв. “республіки” перебувають у складі України, і, мовляв, повна непричетність Росії до цієї авантюри, яка є, мовляв, лише громадянською війною в Україні. Отаке — сіла й перевезлася! Власне вона, п'ята колона, і озвучила свої сокровенні наміри. Але тільки частково.

 

Бо є ще інші, стратегічні плани: взагалі всю українську державу перетворити на колонію Росії як “единое неделимое отечество”.

 

Напевно, ця ідея одверто чи приховано, ”підтекстово” звучатиме у Верховній Раді в устах ревних учасників  та керівника п'ятої колони.

 

Особливої уваги заслуговує діяльність і роль у п'ятій колоні московської церкви в Україні, яка з метою політичної мімікрії назвала себе Українська Православна Церква Московської Патріархії. Але сталася для неї вкрай неприємна історія, коли Київ, як столиця держави, отримав Томос для своєї православної церкви. Москва зарепетувала аж до почервоніння від обурення, оскільки Томос відрізав Українську Православну Церкву від багатостолітнього панування Московської Патріярхії. Істерика Московії триває донині, але Вселенський Патріярх Православної Церкви Варфоломій виявився стійким і неуступним перед московською істерією. Перехід церков в Україні з-під Московської Патріярхії триває і, без сумніву, приведе до повної ліквідації т.зв. УПЦ МП! Це майбутнє, яке вже сьогодні зриме. І УПЦ отримає заслужену і справедливу Патріярхію.

 

Кірілл досі не визнає явного свого програшу і робить усе можливе і неможливе, аби залишитися на території Незалежної Української Соборної Держави назавжди, продовжуючи обалванювати свідомість українських громадян і запускаючи у живі душі українців духовну отруту під виглядом єдиної “правильної” християнської віри тільки і тільки в Московській Церкві. Ця отрута на шляху п'ятої колони інтенсивно діє на усіх, хто не обізнаний з історією, згідно з якою Московська Церква є відступницею від канону християнського, започаткованого Христом і рукопокладенням від часів “скелі” -- Св. Петра, безперервність якого (рукопокладення) триває донині в римо-католицькій церкві і в усіх тих церквах, в яких немає ні найменшого відступу чи розірвання цієї традиції Духа.

 

Навпаки, Церква в Московії обірвала цю традицію, ставши виконавцем політичної волі царів та всіх наступних правителів Російської імперії.

 

Також слід особливо наголосити на тому, що в час прийняття християнства на Русі-Україні, Московії як держави не було, не існувало, а на місці нинішньої Москви квакали жаби в mos aqua, що означає “брудна вода”. І коли говорить неграмотний нинішній “імператор” Росії про приналежність Києва як “мать гародов русскіх” до Московії, — є повною нісенітницею і абсолютним незнанням історії.

 

Але, незважаючи на це, Кірілл повторює нісенітниці за своїм володарем, бо перед ним стоїть, як вважає, неминуче “сліяніє” всіх “ісконно русскіх зємєль”, отже й України також.

 

Ця ідея-фіксе затемнила і так замотиличені мозки правителів Московії і її церкви. І щоб замотиличення мас тривало безконечно, Московська церква в Україні продовжує інтенсивно сіяти кукіль у людські душі.

 

Я був свідком, як в один монастир на Волині підвезли церковну літературу, звичайно, всю без винятку на “обчепанятном”, і з яким захопленням та непідробною зацікавленістю буквально накинулися сестри-монахині роздивляти цю обнову. Звичайно, монастир під управлінням МП. Сестри, звичайно, говорили українською, зате священик намагався нею говорити з “гріхом пополам”. Відправа відбувається на т.зв. церковнослов'янській, але фактично російською мовою. Немає ні найменшого сумніву, що це могутнє джерело русифікації. І цей канал п'ятої колони надзвичайно активно і справно використовують обрусителі для денаціоналізації українського населення. Після втрати українцем усвідомлення, хто він насправді, легко його “перевести” в “русскаво”... Навіть “суржика” в цих умовах важко позбутися...

 

Ще один аспект діяльности московської церкви в Україні: внести в свідомість українців “священне покликання” російських царів, яке, мовляв, полягає в прищепленні їх “святости”. Таким чином, наприклад, останній цар, розстріляний за наказом Ульянова, введений в сонм “святих”, а його портрет, як ікона, вивішений демонстративно в церквах. (Цей факт я теж спостерігав на Волині). Ікононізація російського царизму розрахована на кілька моментів: по-перше, прищепити українському населенню абсолютно позитивну думку про правління російських царів в Україні, як надзвичайно позитивний факт. (Щось подібне, тільки від протилежного, відбувалося в часи окупації за совєтських часів, коли “восхваленню” підлягали всі без винятку вожді-кати, а виклиналися царі). Ця нинішня сакралізація абсолютно “не святого”, а злочинного, по-друге, ставить метою зробити в свідомости українського громадянина, вірного в московській церкві, переворот, щоб він прихильно, абсолютно некритично ставився до російських царів, як “святих”. Таким чином перекреслюється історія, насаджується саме російське її бачення за допомогою церкви і активного в цьому напрямі московського попівства.

 

Виникає питання: як сучасна влада поборює цілеспрямовану діяльність п'ятої колони, до якої теж дуже активно підключені російські ЗМІ. Журналістика, нехтуючи правилами моралі, чесности і порядности, за великі гроші розповсюджує на весь простір Української держави суцільні брехні, інсинуації, наклепи і всяку ідеологічну нечисть.

 

Питання про відповідь на виклик противника — не риторичне, а надзвичайно актуальне. Наразі ми не спостерігаємо широкомасштабної діяльности нашої журналістики у відповідь цим атакам п'ятої колони і московської журналістики, яка працює суголосно з нею.   

 

Дивно, що суспільство досі не почуло від президента і його команди плану протистояння ідеологічним атакам ворожої сторони, яка, як видно, ніколи не заспокоїться, поки не осягне відчутних результатів і, щонайбільше, не виконає свого стратегічного завдання. Створюється враження, що такого плану взагалі немає, крім того, взагалі невідомо, наскільки зачіпає ця атака як президента, так і його команду. Не бачимо також списку претендентів на ключові посади у державі і, зокрема, відповідального міністра (чи когось іншого) саме за ідеологічне протистояння України ворожій ідеологічній навалі з боку Росії та її ЗМІ. Від часу обрання президента це, мабуть, слід було зробити вже на самому початку приходу до влади.

 

Вимоги, які ставить громадянське суспільство, котре успішно змело під час Революції Гідности злочинного президента-втікача, має всі підстави вже нині побачити і відчути абсолютний ідеологічний захист України від ідеологічної атаки Росії, яка не менш загрозлива, як і її збройна агресія на Україну, в результаті чого окуповані і Кримський півострів, і частина двох областей — Луганської і Донецької (Донбас). У цих вимогах немає ні найменшого перевищення неможливого — навпаки, все це вже і негайно потрібне для вартісного функціонування держави. І головне — для відчуття впевнености всіх громадян держави в тому, що, по-перще, держава, ніколи не піде на якісь уступки противника у цей воєнний час і, по-друге, житиме в атмосфері ідеологічного захисту від будь-яких спроб його зруйнувати і ввести якийсь невідповідний його замінник. Вимоги ці справедливі і єдиноможливі для виконання в державі, котра перебуває — підкреслюю — в стані війни з Росією, а не під час якогось з кимось “конфлікту” чи навіть за відсутности головного нападника — Росії, яка вперто, навіть на міжнародному рівні, торочить, що не вона присутня у цій безперервній бійні... До речі, це ще одна російська ідеологічна качка, на яку мали б клюнути прихильники України на Заході чи навіть самі ж наші вояки, коли б мали надійну, тобто ментальну зброю. Стрілецька зброя, танкові кулемети і гармати невеликого калібру для такої операції не підходять.

 

Є обнадіюча новина, що президент має намір закупити винищувачі в США, яких неможливо поразити і які дуже прицільно знищують ворожі об'єкти. Саме така зброя Україні вкрай потрібна.

 

Розмови і дискусії видаються наївними: т.зв. Мінські домовлености постійно порушуються російською стороною, усі розмови про т.зв. “мирне врегулювання” між воюючими сторонами абсолютно нічого не дадуть; досі зустрічі на різних рівнях, в т. ч. й норманському, не привели до миру, якого, з усього видно, Росія не хоче. Невже цього не розуміє Захід чи наш новообраний президент? Ця дитяча гра, яка коштує кожного дня і ночі молодих життів українських воїнів, мусить негайно припинитись. Не будуть звільнені військовополонені українські моряки, бо Росія не уступає і не уступить. Панове, позбудьтесь ілюзій, які в цих обставинах коштують крові. Загальновідомо, що всі війни, які велися на планеті Земля, закінчувалися тільки за допомогою зброї.

 

У випадку війни Росії з Україною, коли противник ще й підключив могутню ідеологічну зброю, іншого закінчення, на жаль, не бачу, а тільки силою зброї та ідеологічної атаки у відповідь. Саме тому “імператор” Росії тягне, як тільки йому заманеться, як всілякі безплідні переговори, пусті дискусії, обіцянки-не обіцянки, побрехеньки і всяка інша нечисть, а правда лише одна: ворога, який воює, треба долати зброєю, бо іншого не дано.

 

Липень 2019.                                                    Любомир Сеник

Расєйщина — русифікація. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 14 лип. 2019 р., 07:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 груд. 2019 р., 23:47 ]

Памфлет

Впродовж багато столітнього панування російської імперії в Україні склалась однозначна з боку імперії засада, що лягла в основу всієї її політики відносно України. Треба особливо підкреслити, що ця засада, про яку йтиме мова, ніколи, за ніяких обставин не змінювалася, але, навпаки, набувала все більше й більше гостріших, категоричних форм і змісту. І саме так триває до сьогодні.

 

А цією засадою стало однозначне твердження, що України як такої немає, що зовсім відсутня українська нація, що вся територія, яка на мапі світу позначена як Україна, в принципі не існує і є ні більше, ні менше “русскою”, тобто московською територією. Отже, просто кажучи, нас, українців, в розумінні московщини, нема, не існує, ніколи не було.

 

Зрозуміло, що з приводу цієї позиції північно-східного сусіда в Україні утворилася здавна думка, підтверджена всією нашою, українською історією, що тільки власним національним протистоянням московській імперії ми зуміємо відстояти перед цим однозначним ворогом, який намагається переконати нас, що ми, мовляв, “брати”, застосовуючи і збройну, і інтелектуальну боротьбу проти нього. Ця ситуація — боротьба за власну національну ідентичність, за свободу всієї нашої землі, на якій ми споконвіку, за вільний, незалежний розвиток нашої мови, віри, традицій, культури, економіки і політики, що здійснюється в інтересах і потребах України, — триває досі.

 

Цей вступ логічно потрібний хоча б для тих, хто донині, серед населення України, сумнівається в юридичному праві і міжнародних засадах (права) співжиття між народами і державами, як рівний з рівним.

 

Саме цього, загальноєвропейського рівня стосунків Росія не приймає. Таким чином, вона протистоїть світові, який в переважній більшости (крім країн, де встановилася диктатура) дотримується засад співжиття.

 

Ні, Росію це не влаштовує. Вона кидає виклик “перебудувати світ”. Це значить, безоглядно поламати нині існуючу правову і міжнародну систему.

 

Еге ж, начхати на весь світ, ми — “вєлікорусскіє люді”, — ми сильні і запануємо над усім світом! Окрім зброї і, особливо, ядерного арсеналу, ми кинемо імперіялістам в очі нашу ідеологію. Спробуйте позмагайтеся з нами! Що вартий лише один “русскій мір”, сотворений нашим преосвященним Кірілом....

 

Російська маячня про своє всесилля відома всьому світові. Але різні країни і народи, які територіяльно віддалені від московського дракона, загалом не звертають уваги на неї. Навіть дехто здвигає плечима, мовляв, це нас не стосується. Зате Україна на передовій цього політичного двобою... Для неї немає іншого вибору, як тільки воювати з запеклим ворогом.... Досі дипломатія до нічого не привела! Кожного разу Мінські угоди агресор порушує грубо і демонстративно, засвідчуючи, що угоди йому до... одного місця. З агресором не розмовляють, а б'ють всіма засобами!

 

Цей висновок спирається на нашу, українську історію. Ми, українці, як ніхто інший, глибоко переконані, що з москалем ніколи не домовишся. Захід, європейська демократія можуть робити ілюзії, що з Росією можливе нормальне співжиття. Власне, ці ілюзії призвели до того, що москалі прийняті членами ПАРЄ без жодних обмежених вимог і, тим більше, без виконання вимог щодо агресії Росії проти України. Це фатальна помилка Заходу, яку незабаром він, без сумніву, відчує...

 

Отож наше абсолютне неприйняття будь-яких угод з Росією, оскільки не виконані вимоги повернення арештованих моряків і кораблів, не звільнений захоплений Крим як територія суверенної держави і не звільнена окупована російськими терористами частини двох областей України, не припинена війна Росії проти України. На ніякі уступки і ультиматуми Україна не піде. Але тут же слід зауважити: якщо новобраний президент не зрадить України, зробивши будь-які уступки ворогові “заради миру”. Цей фіговий листочок “заради миру” ніяк не може прикрити оголеної правди пана президента-”миротворця”. Немає миру без повної свободи і звільненої анексованої території. Немає миру половинчастого, двозначного, бо такий “мир” є продовженням фактично війни.

 

Отже, нагадаємо тим, хто забув: упродовж усіх окупацій Росією України, почавши від епохи московських царів і закінчуючи імперією зла в кінці ХХ століття, Україна була позбавлена будь-яких демократичних прав і свобод. Хто цього не знає, нехай познайомиться з масою книжкових видань нашої історії, яку творили автори без схем і спекуляцій, вигідних для ворога чи навіть під його диктат.

 

Цей окупаційний період відзначився, крім масових смертей українців, арештів, розстрілів, голодоморів, насамперед зросійщенням. Русифікація — могутнє знаряддя імперії для винародовлення українців. як і інших народів імперії. І ця політика ґрунтувалася саме на тих ідеологічних засадах, що й нині профашистська, расистська теорія Кіріла “русскій мір”. Отже, все те, про що йдеться, відбувається, на жаль, донині на наших етнічних землях Столиця України не становить винятку, навпаки, удар саме туди спрямовує ворог, дуже добре розуміючи: не стане мови — зникне українська нація!

 

Їдьте у Київ, послухайте, як говорить вулиця, як говорять у державних установах, у міністерствах, у крамницях і їдальнях... І побачите фактичний стан української мови. І більше, як через чверть століття національної державної незалежности найвищий державний законодавчий орган прийняв закон про державну мову. І зразу російські опоненти завили, підняли могутній рейвах, завили, як вовки, бо українці мусять бути позбавлені закону про власну українську мову як державну. Одіозний факт — і “мовна проблема” з ініціятиви російських опонентів подана на розгляд до РБ ООН! Нечувана річ, щоб ООН втручалася у виключно внутрішні справи самостійної держави, при тому ж ніхто, абсолютно ніхто з іншомовних груп України не загрожений не існуючим переслідуванням!

 

Нарешті, слід мати на увазі, що антиукраїнські, антидержавні настрої і тенденції в сучасному українському суспільстві активізує ряд чинників: т.зв. п'ятої колони (свідомо тут не названі організації, об'єднання і церкви МП, імпортовані відповідними установами та організаціями в Україну, російські книжки антиукраїнського змісту, російське радіо і телебачення, спеціально призначене для України).

 

Ця “важка артилерія” ідеологічного характеру веде безперервну стрільбу на наших територіях, розраховуючи на повний розгром нашого світогляду і переконань. Бій триває стало.

 

Ще інший удар спрямовується з боку Заходу, куди московська імперія відправляє шалені гроші для підкупу журналістів і агентств, навіть суддів. Про це свідчить тенденційний засуд українського нацгвардійця італійським судом, з приводу чого була висловлена думка України, якої не врахували, а простелились під Москву.  

 

Протистояння цій агресії ґрунтується тільки на фундаментальних засадах українства — національного патріотизму, національного світогляду, державного мислення, якого неможливо підмінити “їстивними потребами”, які проявилися під час президентських виборів. Неухильне і невідступне переконання виявляється не в словесній еквілібристиці, а в чині. Саме чин, діяльність формують сталий, твердий грунт для повноцінної діяльности кожної організації, установи і держави в цілому.

 

І навпаки, буди-які спроби протистояти цим засад є руйнівними, і це добре усвідомлює ворог України. Саме тому донині він застосовує русифікацію на всіх рівнях українського суспільства. Годі говорити і переконувати себе, що ця затія даремна — навпаки, ворог має успіхи на цьому фронті. Наразі він ще не зазнав остаточної порази. Вона настане тільки тоді, коли щезне з нашого життя російщення і зрусифіковані українці, які, врешті решт, усвідомлять, що вони стали на шлях загибелі, а не життя.

 

11 — 13 липня  2019.  

1-10 of 514

Comments