Рубрики‎ > ‎

Політика


Вибори 2019. Частина 2. (Автор: Колодій Микола)

опубліковано 29 бер. 2018 р., 09:16 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 бер. 2018 р., 09:16 ]

Чи здатне сьогоднішнє правляче об’єднання змінити ситуацію в державі, тобто підвищити рівень життя простого люду? На жаль – ні!

 

Завершились вибори. Обрані до рад, будь якого рівня, починають думати про… Ні, не проте як виконати свої обіцянки виборцям, а як «відбити» і примножити гроші потрачені під час виборчої кампанії та зберегти своє привілегійоване становище в подальшому.

 

Однак потрібно відмітити, що чим вищий рівень ради тим скоріше про це думають. В найвищій Раді відразу, щойно стає зрозуміло, що він (вона) депутат. В сільській раді – ну тут думають спочатку «відбити і примножити», а потім про переобрання.

 

Оскільки наше життя дуже залежить від верховників, тому поглянемо, приділимо трохи уваги їм та опишемо часткову сукупність шляхів, які на їхню думку та їх прислужників забезпечать їм подальше перебування верховником.

 

Перший шлях. Соціально активні – небезпечні. Їх кілограмом гречки не купиш, та й 200-500 гривень не спокусять, тому геть з України. Висилаємо або примушуємо. Тобто розкрадаємо, обкладаємо податками, свідомо погіршуємо економічну ситуацію в країні, ціни на газ збільшуємо «маси хай самі про себе дбають, а нам треба урвати». Наслідок. Соціально активні громадяни держави виїжджають з неї «буду боротись і нічого крім геморою не зароблю» (для цього існує безвіз). Тому 3-4 мільйони виборців-опонентів можна викреслити.

 

Залишаться виборці-пенсіонери – їх голоси можна купити (фантиків-гривень надрукуємо), оскільки велика кількість їх охоче продадуть свій голос.

 

А виборці-бюджетники – тих можна примусити голосувати за себе.

 

Ну як вчитель, вчителька будуть заробляти на хліб насушний, якщо їх позбавити праці у школі.

 

Будь який службовець, якщо його турнути з роботи буде як риба без води. Він вміє тільки створювати перешкоди для відвідувача і отримувати від нього…

 

Бюджетник, він соціально не активний, його матеріальне становище дуже хитке, особливо у бідній державі. Тому чим їх більше, тим кращі можливості на збереження та продовження бути верховником.

 

Другий шлях.

О це вже є «ноу хау» сьогодення. Оскільки ми верховники та й силові структури беззаперечно виконують наші накази-бажання (вони покликані захищати нас від голоти), тому запускаємо в дію наступний механізм. Відкриваємо десятки тисяч кримінальних справ проти людей, які можуть вплинути на волевиявлення виборця, тобто від Новінського, Вілкула, діамантових прокурорів до депутата селищної ради і районного начальника, підначальника. Потім йде довготривалий процес розслідування, а точніше просто процес без розслідування. Головне на цьому шляху не посадити в тюрму, а тримати олігарчика, підолігарчика, партійного вожака, чинушу, партактивіста у підвішеному стані, та дати їм чітке розуміння: «якщо нас не переоберуть, то прийдешні верховники вас посадять, точно посадять і на довго». І тому появляються тисячі «несподіваних» агітаторів (БППісти, народні «фронтовики», ті що з вилами, любителі «батьківщини», регіоналісти, «селяни» з косюками та й інші), які будуть «не вірою і не правдою» але ревно докладатимуть зусиль для переобрання сьогоднішніх верховників.

 

"Нам потрібні люди, які мають на місцях реальний вплив, лідери думки, здатні переламати ситуацію". Так кілька місяців тому описував у розмові з УП суть стратегії переобрання Петра Порошенка один із членів його команди. Ця концепція має умовну назву "VIP-агітатори", і прямо зараз вона почала реалізовуватись.

 

Вона вже давно реалізується.

 

Інші шляхи. Вони вже опробуванні та сприяють переобранню: всі ЗМІ підім’яти, виборчі комісії сформувати, опонентів грошей позбавити, ботів підгодовувати, загони тітушок сформувати, обіцяти та обіцяти і так дальше і тому подібно.

 

Наш девіз: «Якщо ми не при владі, то хай згине держава».  

П’єса «Покращення». (Автор: Колодій Микола)

опубліковано 17 бер. 2018 р., 11:44 Степан Гринчишин   [ оновлено 17 бер. 2018 р., 11:44 ]

Місце дії – кабінет (велика кімната заповнена довгим столом і м’якими кріслами).

Дійові особи – кабінет (головний, його заступники), представники ЗМІ.

Перша дія

Головний (з базарним досвідом): «Ми зібрались, щоб забезпечити покращення. Звертаюсь до представників ЗМІ – в своїх репортажах обов’язково відмітьте, що думаємо і діємо в напрямку покращення. Хто хоче щось сказати?»

Заступник заступника головного: «Ми провели ретельний аналіз економічної ситуації і прийшли до висновку – можна здійснити покращення всім на 135 гривень в місяць.»

Головний: «Похвально! Хто ще хоче висловитись про покращення?»

Заступник головного: «Обговоривши та оцінивши всі пропозиції моїх заступників, можна зробити покращення на 205 гривень».

Головний: «Шановні представники ЗМІ, заслухавши заступників і порадившись (тут він звів очі до неба) ми можемо покращити на… на… 215 гривень в місяць кожній людині в державі.»

 

Дія друга

Представники ЗМІ покинули кабінет.

Головний: «Заступник заступника, що ти там на говорив?»

Заступник заступника: «Піднявши оплату комунальних послуг, водопостачання і водовідведення, газопостачання, вартість проїзду в автобусах та тролейбусах ми отримуємо собі покращення на 152 гривні в місяць.»

Заступник: «Підвищимо вартість хлібобулочних і макаронних виробів, вартість продукції «Наша ряба», вводячи систему «плюс Роттердам плюс» і здійснивши ще деякі дії, отримаємо покращення, в сумі на 237 гривень.»

Головний: «Я теж думаю про покращення. Зобов’язавши всіх громадян здійснювати обов’язкову перездачу водійських прав, що три роки; здавати екзамен на знання як користуватись газовими приладами, що чотири роки; вводячи реформи в освіті, медицині, суддівстві ми отримаємо покращення для себе у 251 гривню в місяць з кожної людини нашої державі. Вимагаю від вас усіх і дальше думати про наше покращення.»

«МІЙ ДЕКАЛОГ». (Автор: Місило Євген)

опубліковано 3 бер. 2018 р., 04:21 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 бер. 2018 р., 04:21 ]

 

Кожен з нас визнає якийсь «декалог». Необов’язково це є «десять заповідей», висічених на кам’яних таблицях, переданих Мойсеєві Яхвою на горі Синай. Хоча й написані вони юдеєм для юдеїв, це однак, не перешкоджає, аби також і поляки, як увесь загал католиків, визнавали їх за фундамент своєї віри, замінивши суботу (шабат) на неділю, як святий день згідно IV-ї заповіді. Це може бути декалог моральних вартостей – дотримання, або недотримання яких – у щоденному житті, в бізнесі, у стосунках між нами, справляють те, що людина є або «порядною», або «свинею».

 

У Польщі, на наших очах триває перебудова, а радше руйнування дотогочасного декалогу вартостей, який будувався з такими зусиллями після 1989 р. Також того, що був підставою стосунків не лише поміж самими поляками, але й поляків з іншими народами, з іншими державами, також з Україною й українцями.

 

Може, він не був ідеальним, і, як закон Мойсея, універсальним. Однак у порівнянні з тим, що пропонує нам теперішня влада, посли, ПіС, він був просто порядним. Тепер це є декалог зневаги і ненависті. Властиво проти всіх. Також і українців. Оскарження у виродженій, генетичній злочинності, націоналізмі, колаборації з гітлерівцями, публічно висловлена зневага до української державної символіки, заперечення української державності чи навіть існування українського народу, стали нормою, навіть у польському Сеймі.

 

Яким є мій декалог? Це швидше збір істин, якими керуюся в моєму житті і праці історика. Далеко йому до ідеалу, як і мені самому, але є мій. Вірю в нього й буду його дотримуватися, незалежно від того, чи хтось визнає це єрессю або злочином. Поки ще можна.

 

*     *     *

«МІЙ ДЕКАЛОГ»

І. Окрім «польського народу» в Польщі живуть також «громадяни» – білоруси, литовці, німці, татари, українці, євреї та багато інших націй. Усі – я і Ви – щоденною своєю працею і лояльною поставою щодо польської держави доводимо, що Польща є нашою Батьківщиною.

 

ІІ. Акція «Вісла» була комуністичним злочином і злочином проти людства. Метою остаточного розв’язання українського питання в Польщі було виселення українців з їхніх етнічних земель і полонізація, а не ліквідація УПА.

 

ІІІ. Українська Повстанська Армія (УПА) і її воїни були, є і будуть для українців у Польщі героями, які захищали їх від примусової депортації до «совєцького раю» (1944-1946) і під час Акції «Вісла» (1947), від вимордування польським підпіллям і військом. Боролися й гинули за вільну Україну, вірячи, що вона «воскресне», вірні до кінця даній присязі.

 

IV. Українці – жертви комуністичних і нацистських репресій – є єдиною категорією громадян Речі Посполитої, яких законом позбавлено права на визнання їхніх страждань несправедливими, права на перегляд виконаних щодо них судових вироків, права на відшкодування за ув’язнення, смерть і завдані кривди, згідно зі стандартами, які закон гарантує всім полякам – жертвам комуністичних і нацистських репресій.

 

V. У Польщі після війни існували табори, в яких були ув’язнені й замордовані тисячі німців, шльонзаків і українців. Влада демократичної Польщі, яка після 1989 р. визнала ув’язнення і смерть поляків у гітлерівських і сталінських таборах за злочин геноциду і засудила його, досі противиться визнанню ув’язнення українців в польському концентраційному таборі Явожно (1947-1949) злочином комуністичним і злочином проти людства.

 

VІ. Це польська держава і поляки були окупантами українських земель, а не Україна і українці – польських.

 

VII. «Волинська різня» була трагічним фіналом багатовікової окупації України і її земель Польщею, кривавою ціною, яку поляки заплатили за свою погорду супроти українців і нищення їхніх прагнень до незалежності.

 

VIIІ. Під час ІІ світової війни в боротьбі з німецьким ІІІ Рейхом, в тому числі – за визволення Польщі, полягло щонайменше 3 млн. солдатів-українців – це у 25 разів більше, аніж під час війни, на всіх фронтах, полягло поляків, і набагато більше, аніж всіх вояків американської, англійської та французької армії, разом узятих (загалом близько 1 мільйона). Ставити Україну й українців в новому законі польського Інституту Національної Пам'яті поруч зі сталінськими й нацистськими злочинцями є образою пам’яті жертв, яких український народ зазнав під час війни в боротьбі з німецьким окупантом.

 

ІХ. Кожен вбитий, полеглий, померлий під час війни має таке саме право на могилу і на увіковічнення, чи то у формі хреста, чи іншого знаку. Так само поляк, як і українець, єврей чи німець, воїн АК чи УПА, Червоної армії чи німецького вермахту. Використання їх смерті у тимчасових політичних цілях має бути заборонене законом, а знищення їх могил і місць пам’яті – підлягати покаранню й піддаватись засудженню.

 

Х. Не буде вільної Польщі без вільної України!

 

*     *     *

P.S. «Мій декалог» я написав під впливом зустрічі з Пані Ґражиною Станішевською (Grażyna Staniszewska), колишньою депутаткою Сейму і Європейського парламенту. Перш за все це чудова жінка, з якою я познайомився на Фейсбуку і підтримував, в міру моїх можливостей, під час акції висилання Різдвяних посилок для родин полеглих українських воїнів. В одному зі своїх текстів я назвав її, трохи фамільярно, «Супер Ґражиною». І не помилився.

Під час розмови Пані Ґражина сказала, що вже давно намовляла українців і поляків, аби сіли за «круглий стіл» і сказали, «не завиваючи в папірці», все те, що найгіршого зробили один одному у спільній історії, аби нарешті, ціною навіть найболючішої правди, подати один одному руки «понад могилами». Щоб бути разом. Вона вірить, що ще не є запізно.

 

Всупереч сподіванням Пані Ґражини, не адресую «декалогу» до поляків. Я написав його з думкою про українців у Польщі. Аби знали, що не є самотніми у своїй правді. Аби пам’ятали, що є хтось, хто думає подібно, кому брехня болить так само, для кого бути українцем – це не привід для сорому – а для гордості. І що можна любити Польщу і Україну.

 

Євген Місило (пол. Eugeniusz Misiło) (нар. 1954, Лехова, Польща) – польський історик та архівіст українського походження, директор приватного Українського Архіву у Варшаві, колишній співробітник Польської Академії Наук, член Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові та Нью-Йорку.

 

Предки Євгена Місила походять з Перемищини, звідки були депортовані під час операції «Вісла» до Вармінсько-Мазурського воєводства.

 

Займається дослідженням українсько-польських відносин у XX столітті, українських національно-визвольних змагань, історією ЗУНР, діяльності ОУН і УПА, депортацій українців 1944–1947 років. Вивчає й збирає інформацію про злочини поляків проти українців під час Другої світової війни, а також депортацію українців до УРСР та операцію «Вісла».

 

Збирає та опрацьовує приватні архіви Дмитра Донцова, Олени Кисилевської, а також об'єднань і організацій «Просвіта», «Рідна Школа», УНР, УСС, УГА.

 

Займається активною публіцистичною діяльністю. Регулярно друкує історичні розвідки у газеті «Наше слово». 

Запаморочення польської «голови»

опубліковано 27 лют. 2018 р., 08:23 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 лют. 2018 р., 08:24 ]

Цей плакат є у Львівському музеї етнографії Інституту народознавства


Поляки були співучасниками злочину Сталіна. (Автор: Манчура Олег)

опубліковано 27 лют. 2018 р., 08:17 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 лют. 2018 р., 08:17 ]

  

 

Коли Ліга Націй розглядала питання про допомогу заголодомореній Україні – «за» проголосувало всього чотири країни:

- Норвегія – на той час одна з найбідніших країн Європи;

- Ірландія, яка пережила подібне;

- Фашистська Італія та нацистська Німеччина - з політичних міркувань.

 

Тоді як «великі країни» проводили репетицію політики «умиротворення агресора» та й добре заробили на золоті убитих з Торґсіну.

 

Проте, була ще одна країна, яка не підтримала ініціативу Норвегії про допомогу.

 

Не з «великих», на золоті не заробляла, з комуністами мала ворожі стосунки.

 

І що ж заважало їй проголосувати за допомогу – хоч би з політичних мотивів, як фашисти та нацисти?

 

Може, хіба те, що помирали українці, а країна називалася Польща?

 

Хоча, по її східному кордоні – по річці Збруч, прості люди сплавляли продукти конаючим українцям. Тим самим, які раніше були союзниками і рятували гонорове панство в 1920-му, і яких підло зрадили в Ризі.

 

Понад те, після вбивства націоналістом Миколою Лемиком секретаря совєцкого консульства у Львові Майлова – за проханням Москви, в Польщі було впроваджено цензуру на будь-які згадки про Голодомор.

 

До чого це все?

 

До того, що поляки дуже довго, і ефективно, творили міф про «Христуса народув», «Христуса Европи».

 

Але Христос, перед тим, як зійти на Голгофу – не грабував перехожих і не гуляв з фарисеями.

 

Ще до окупації Заолжя – найвідомішого польського злочину в міжвоєнний період, вони були співучасниками. Не лише Гітлера, але й Сталіна.

 

http://forpost.lviv.ua/replika/10293-poliaky-buly-spivuchasnykamy-zlochynu-stalina

 

Як гартувалася лють. Польська ксенофобія у Львові. (Автор: Винничук Юрій)

опубліковано 25 лют. 2018 р., 06:28 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 лют. 2018 р., 06:40 ]

 

Окрилений уже згадуваною промовою польського прем'єра, я вирішив погортати львівську пресу за кілька років. Не кидаючи оком на сплюндровану Волинь разом з Холмщиною і Підляшшям, де горіли церкви і священицькі бороди, де вбивали ще задовго до того, як події на Волині стали "геноцидом".

 

Нагадуємо, що 11 лютого польський прем'єр порівняв Хмельниччину з Голокостом.

 

А ось Львів

1934 рік

31.01. Група польської молоді побила єврейських студентів Політехніки.

 

28.02. Польські патріоти шпурнули смердючу бомбу в єврейську крамницю, що торгувала набілом (згідно з неологізмом укрТВ – молочкою – Ю.В.).

 

26.05. Група з 50 студентів увірвалася до будівлі Взаємної допомоги студентів-євреїв і кинула петарду зі смердючим газом, побила кількох єврейських студентів і знищила вітрину. Втікаючи від поліції, патріотичні студенти розбили водовозові кілька сифонів з газованою водою. Навчання на ВДСЄ було припинено.

 

27.05. Відбулися перші з 1913 р. вибори до міської ради. Багатьох виборців, переважно українців, не допущено до голосування під закидом браку пашпорта, незважаючи на те, що були подані інші документи.

 

Під кінець голосування з багатьох дільниць силою усунуто спостерігачів від опозиції та українців, на інших дільницях їх не допущено до рахування голосів. В результаті поляки отримали 55 мандатів, євреї 16, а українці – 1.

 

Під час виборів відбулося чимало бійок між поляками та євреями. Зокрема, в Стрийському парку 30 євреїв скинуто в озеро.

 

В травні 1939 під час нових виборів ситуація повторилася, українців знову не допускали до права голосу, а причина була та, що їхні прізвища були подані в списках в іншій формі, ніж в документах.

 

28.05. Вночі в закладі екзекутиви Краєвої організації сіоністичної на Костюшка, 8, вибухнула годинникова бомба. Вибухнула пожежа, був знищений архів та кореспонденція, з семи кімнат чотири знищені. В сусідній кам'яниці вилетіли вікна разом з рамами.

 

4.10. На Марійській площі, 6-7, вибито шиби в парфумерії "Еніс" і кинуто всередину пляшку зі смердючою рідиною. Того ж дня пляшки зі смердючою рідиною було кинуто до кількох інших єврейських крамниць.

 

24.11. До польського концтабору в Березі Картузькій вислано поета Богдана Кравціва та Романа Кульчицького, редакторів тижневика "Вісті".

 

27.11. Студенти розтрощили єврейський шинок на Личаківській і побили кількох перехожих.

 

1935 рік

22.02. На зібранні студентів Політехніки відбулася дискусія щодо арійського параграфу. А вже 6.03 параграф арійський почав діяти в Студентському Братстві, до якого раніше могли належати і студенти-євреї. Тепер ні.

 

22.05. В брамі будинку на Ягайлонській, 4, яка належала до єврейської ґміни, вибухнула бомба, яка знищила сходову клітку та склад порцеляни. Такі випадки стали вже буденними, бо відбувалися надто часто. Бомби закладали не тільки в крамницях, а й в синагогах.

 

В серпні влада закрила українські часописи "Рідний ґрунт", "Дажбог" і "Юні друзі".

 

14.11. Вранці в Університеті й Політехніці виникли антиєврейські погроми. На Політехніці побито 8 євреїв, в Університеті — 20, в тому числі й одну студентку. Після того, як втрутилася поліція, бойовики зібралися в саду Політехніки і продовжили нападати на студентів-євреїв.

 

27.11. Студенти били шиби в єврейських закладах. А також побили випадкового перехожого Озяша Доннера.

 

3.12. На рільничо-лісовім факультеті Політехніки в Дублянах поляки побили чотирьох студентів-євреїв.

 

11.12. З метою припинити антиєврейські ексцеси управа Політехніки запровадила в авдиторіях нові приписи. В авдиторіях, що мали три ряди лавок, виділено один ряд для євреїв. На інших двох мали сидіти студенти-римо-католики.

 

В кожній авдиторії вивішено план зали і детально розписано, хто де має сидіти. З забороною мінятися місцями. Проти цього запротестували студенти-євреї, посилаючись на те, що цей припис задовольняє вимогу польських студентів "виділити жидам окремі місця". За цей протест вісьмох студентів-євреїв було позбавлено студентських прав.

 

15.12. Побито кілька десятків євреїв.

 

1936 рік

19.01. Польські студенти намагалися побити українську процесію.

 

А ось дуже цікава ситуація:

9.01. Поліція зліквідувала єврейський антигітлерівський (!!!) комітет і затримала його членів.

 

28.02. Тридцять студентів Політехніки увірвалися на математичний факультет, побили двох студентів-євреїв і двох магістрів. Інші двадцять побили двох євреїв у закладі самопомочі, а потім на Пекарській поранили в голову Мойжеша Премінґера. На медичному факультеті побили ще кількох євреїв.

 

16.03. Польські студенти рільничо-лісового факультету в Дублянах не пустили на лекції 12 студентів-євреїв.

18.03. Ексцес повторився. Кількох було побито.

 

26.03. Перед будівлею Політехніки відбулася студентська демонстрація. Вони вивісили на будівлі транспарант "Геть з жидами з Дублян".

 

18.04. Польська студентська молодь Львова зажадала зупинення допливу євреїв на польські вищі навчальні заклади і категорично боротися проти "жидівських впливів в ділянці преси, літератури, театру, кіна і радія".

 

29.05. Під час антиєврейських погромів в парку Кілінського побито до смерті кастетами Сальомона Розенмана, який помер у шпиталі.

 

23.10. В Університеті відбулося побиття євреїв, які не бажали сидіти на окремих лавах, а одного навіть поранили ножем (!) в плечі.

 

Наступного дня групи народовців били єврейські шиби, але не минули й українських – вибито було вітрину книгарні "Рідна школа". Потім лупцювали перехожих, одному вибили око, розбито шиби в 20 крамницях.

 

23.11. В знак протесту проти лавок євреї слухали лекції навстоячки.

 

26.11. Групи студентів били шиби редакцій газет, які негативно відгукувалися про погроми, і блокували входи до єврейських крамниць, не пускаючи туди поляків.

 

2.12. Віче студентів університету (біля тисячі учасників) вимагало відокремлення євреїв в авдиторіях, а в майбутньому цілковитої заборони вступу євреїв на вищі навчальні заклади.

 

21.12. Дійшло до кумедії. Студенти Політехніки, аби перебити бізнес клятим жидам, взялися самі торгувати рибою. Націоналістична преса, звісно, їх підтримала, мовляв, "завдяки цьому риби будуть потрапляти просто з рук польського продавця до польського покупця".

 

1937 рік

28.02. 800 студентів-євреїв розпочало голодування, протестуючи проти лавкового ґетта. Протест студентів підтримало єврейське інженерне товариство. Натомість націоналістичні студенти започаткували акцію "середа без жидів". Студенти-євреї продовжили слухання лекцій навстоячки, але викидання їх з авдиторій продовжилися.

 

16.03. Студентське віче Університету зажадало усунути професорів-євреїв, не приймати на навчання єврейської молоді і звільнення зі шкіл учителів-євреїв.

 

17.03. Бойовики не пускали студентів-євреїв на медичний факультет Університету, а тих, кому вдалося прорватися, викинули на вулицю. Євреї боронилися, дійшло до бійки. Потім бойовики кидалися на вулицях на перехожих. При цьому було побито й кількох християн.

 

Цікаво, що ендецькі студенти при єврейських погромах волали "Хайль Гітлер!" і підносили при цьому по-фашистівськи руки.

 

Оголошено "День без жидів".

 

Надпис (польською) на транспаранті - "День без жидів. Хочемо офіційного гетто.", Львів. Фото:zbruc.eu

 

6.05. Об'єднання Поляків Червенської Землі ухвалило резолюцію, вимагаючи зменшення кількості годин українською мовою до однієї третьої всіх навчальних годин, а також займати посади директорів шкіл у воєводствах львівському, станіславівському та тернопільському, як і в приватних українських школах, винятково особам польської нації, які беруть діяльну участь в польському житті.

 

10.10. Групи польської молоді вибили шиби в книгарні НТШ, в крамницях Маслосоюзу та в крамниці "Достава" і цукерні "Форту Нова", розбито українські вивіски і побито українця за вишиванку. Українські студенти виступили проти лавкового ґетто і підтримали євреїв.

 

В міській раді заборонено депутатам вживати українську мову.

 

1938 рік

25.02. Під час лекції Г. Штейнґауза в університеті поляки побили єврейських студентів і студенток, а потім напали на учасників семінару Яна Яніва, який вівся українською мовою, побили і розігнали студентів-українців.

 

Пізніше на еміграції пан Штейнгауз буде писати про український антисемітизм.

 

2.07. Газети раділи, що за відсутності президента міста на відкритті Шостого всепольського конгресу Садових Товариств вдалося уникнути страшного конфузу: бо міг учасників конгресу привітати віце-президент жид!!!

 

20.07. "Централя Християнських Рестораторів нагадує, що ресторації "Атляс" на ринку (власник Едмунд Тарлєрскі), Штадтмюллер на Ринку (завідувач Мориц Тейтельбаум), "Буфет Живєцкий" на Легіонів, 13 (власник Фляйшер), є жидівським фірмами".

 

25.09. Польські бойовики знову трощили українські вітрини і шиби в українських інституціях, в монастирі студитів, а потім і в єврейських. Намагалися також прорватися на терен собору Юра, але їм завадила поліція.

 

11.10. Погроми українські повторилися, знову вибито кілька десятків шиб і вітрин інституцій та в кількох десятках українських крамниць.

 

12.10. Те саме. Знову трощать. Намагалися увірвалися в редакцію "Діла". Побивши українські шиби, взялися за єврейські.

1.11. Те саме.

 

3.11. Антиукраїнське віче в Політехніці ухвалило резолюцію, вимагаючи ліквідації усіх українських інституцій як культурних так і господарчих, шкіл з українською мовою викладання, усунення українських і єврейських написів з вулиць "польського Львова", заборонити українське радіо та звільнити всіх українських і єврейських працівників Політехніки. Після віча студенти влаштували погроми в українських та єврейських крамницях.

 

Такі події відбувалися ледь не щодня, починаючи з перших днів II Річпосполитої у Львові (погром 1918 року) і аж до самої війни. Їх можна виписувати і виписувати.

 

Поляки зараз люблять з українців робити антисемітів, хоча не зафіксовано жодного єврейського погрому, вчиненого українцями, які й самі були жертвами погромів.

 

Юрій Винничук український журналіст, письменник, редактор.

 

Ющенко дійсно був отруєний, а Чорновол …

опубліковано 25 лют. 2018 р., 06:20 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 лют. 2018 р., 06:21 ]

 

 

Ющенко дійсно був отруєний, а Чорновол забитий до смерті, – екс-прокурор зробив сенсаційну заяву, яку приховували від нас роками

 

Вісім років тому, 7 вересня 2009 року, тодішній президент України Віктор Ющенко заявив, що розслідування справи про його отруєння в 2004 році (ймовірно, 5 вересня) завершено, назвав навіть тих, хто, на його думку, підозрюється в цьому злочині.

 

“Розслідування завершене, прокуратура залучила близько тисячі свідків. Я сам кілька разів ходив до Генпрокуратури давати свідчення. Не дали свідчення ряд народних депутатів, серед яких і лідер опозиції Віктор Янукович”, – сказав тоді Ющенко.

 

За його словами, люди, які безпосередньо організували його отруєння, знаходяться вже чотири роки (на той момент) у Москві.

 

“Я тричі звертався до президента Росії і просив, щоб їх допитали українські слідчі. Слідчі готові провести допит в нашому посольстві в Москві. До підозрюваних відносяться колишній заступник голови СБУ, кухар і особа з обслуговування. Ці всі люди знаходяться в Москві”.

 

Але все виявилося не так просто. У 2010 році президентом став Віктор Янукович, а справу про отруєння Ющенка забрали у тих слідчих, що його вели раніше, і передали іншим. З тих пір єдиною інформацією, яку видало керівництво ГПУ, були заяви тодішнього генпрокурора Віктора Пшонки та його першого зама Рената Кузьміна про те, що, мовляв, треба провести доекспертизу крові Ющенка, але екс-президент наполегливо від неї відмовляється. Тому справа і не рухається далі, не названі ні виконавці, ні замовники отруєння. Та й саме отруєння діоксином почали ставити під сумнів навіть колишні соратники Ющенка… Так ця “діоксинова таємниця” і зависла досі, справа, як повідомило джерело в ГПУ, є, але розслідується мляво.

 

Щоб зрозуміти, що ж в заплутаній і складній справі про отруєння правда, а що брехня, ми звернулися до колишнього заступника генпрокурора Миколі Голомші, який курирував слідство в найуспішніші його моменти, до 2010 року. Заодно попросили прокоментувати і ряд інших резонансних, але до цих, на думку багатьох, не розкритих справ. Ось що ексклюзивно для “Сегодня” розповів Микола Ярославович.

 

– Коли в 2010 році справу про отруєння Ющенка у мене, як у куратора, забрали і передали іншому замгенпрокурора (Ренату Кузьміну), слідчо-оперативна група під керівництвом Галини Климович вже багато чого зробила і активно рухалася до розкриття цього злочину. По-перше, точно встановили, що отруєння було, незважаючи на всі чутки навколо цього. Однозначно було отруєння, що доведено дослідженнями крові Ющенка в п’яти країнах приблизно 15-ма незалежними фахівцями. Всі дали однакову картину наявності діоксину в крові. Тобто отруїли саме діоксином! І п’ять томів справи було присвячено тільки перевірці реальності і правильності цих експертиз, зокрема чистоті процесу забору крові у пацієнта, її контейнеровкі і доставки до місця дослідження. Також наслідком були допитані всі експерти і лікуючі лікарі, які відстежували динаміку виведення діоксину з крові Ющенка.

 

Підведу підсумок: матеріалами справи було доведено отруєння Ющенка діоксином, це підтверджувалося поруч експертиз. Тому вважаю невмотивованими і нічим реально не підкріпленими заяви колишнього генпрокурора Віктора Пшонки та його першого заступника Рената Кузьміна про нібито необхідність проведення ще однієї експертизи крові Ющенка. Справа в тому, що, за нормами процесуального законодавства, щоб провести повторну експертизу чогось, повинні бути вагомі підстави, сумніви в достовірності попередніх досліджень. Але цього не було, бо немає ніяких причин сумніватися в цілому ряді експертиз, проведених висококваліфікованими фахівцями різних країн. До речі, Ющенко ж не тільки один раз здав кров для проведення всіх цих експертиз, а й регулярно здавав її лікуючим лікарям, які відстежували динаміку виведення діоксину з організму. І все це теж зафіксовано в матеріалах кримінальної справи. Так що ні процесуально, ні за змістом причин для нової експертизи не було, були лише голослівні заяви колишніх керівників ГПУ, що переслідують якусь свою мету.

 

Між іншим, у 2010 році у мене ж не тільки справу щодо отруєння Ющенка забрали, але і ряд інших резонансних справ. Наприклад, справа про вбивство В’ячеслава Чорновола (а я впевнений, що його вбили, можливо, кастетом, про це свідчать об’єктивні докази, про які скажу пізніше). Забрали справу Володимира Івасюка, про який мені слідчі доповідали: медики вказують, що повісили його вже мертвим (ваша газета недавно про це докладно писала), і справа про вбивство Георгія Гонгадзе, після того як ми знайшли голову журналіста і зловили головного виконавця, Олексія Пукача. Все це передали під кураторство Ренату Кузьміну.

 

Але повернемося до справи про отруєння Ющенка. СОГ відпрацювала всі реальні версії, ну, майже відпрацювала, потім у нас справу забрали. Була версія харчового отруєння, була версія про отруєння людьми з близького оточення Ющенка, версія отруєння спецслужбами, версія про отруєння під час вечері на дачі відомої вам людини або на вечері за пару годин до того…

 

Всі версії методично, крок за кроком, перевірялися слідством. Відслідковувався і телефонний трафік, і пересування будь-яких людей, які потрапляли в поле зору слідства з тих чи інших причин. Був у підсумку відкинутий ряд версій, в тому числі про харчове отруєння або про якихось випадкових причинах отруєння. Залишилася головна версія – про навмисне отруєння шляхом введення в організм Ющенка діоксину допомогою підмішування в їжу або напої. І ось у цій активній фазі розслідування слідство було зупинено, матеріали у нас забрані. Говорити зараз про якісь персоналії, причетних до отруєння, недоцільно, слідство адже не завершено. Але точка тут не поставлена, наприклад, у версії про можливе отруєння на дачі відомої людини. Особисто я не можу її виключити або підтвердити, оскільки для цього мають бути відповідні підстави. Тобто слід було завершити слідство за тим планом, який у нас був. Але, на жаль, нам не дали цього зробити. Хоча можу сказати, що за цією версією всі необхідні люди були допитані. Але слідство – це ж не тільки допити, це симбіоз роботи слідчих, оперативників, аналітиків. А що саме з’ясували слідчі, це, звичайно, дуже цікаво, але публічність тут може завдати шкоди справі. Такі відомості можуть стати публічними тільки після винесення остаточного рішення у справі, так що зараз говорити про подробиці рано. Можу поки лише сказати, що отруєння, за однією з найреальніших версій розслідування, сталося саме 5 вересня 2004 або десь дуже близько за часом. Додам, що слідство має бути обов’язково продовжено, бо відсутність невідворотності покарання винних може бути спокусою скоювати злочини і надалі, керуючись сталінсько-ленінськими принципами усунення від влади неугодних людей. Якщо зійшло з рук один раз, то можна спробувати і другий, третій… З цієї точки зору слід наполягати, щоб була дана відповідна оцінка не тільки отруєння Ющенка, але й іншим політичним злочинам: вбивству Івасюка, Чорновола, Гонгадзе, щоб всі причетні понесли покарання .

 

СПЕЦСЛУЖБИ. Розслідувалася, в числі інших, і версія про причетність до отруєння Ющенка російських спецслужб. Ряд людей в рамках цієї версії були допитані, зокрема нині покійний російський опальний олігарх Борис Березовський. Взагалі, якщо відійти від справи щодо отруєння, можна багато різних припущень зробити і з нинішніх подій, зокрема по серії загадкових смертей. Це і Пеклушенко, і Чечетов, і Бузина, і Валентина Семенюк… Трохи раніше – Кирпа і Кравченко… Загалом можу сказати свою думку: слідчі органи нашої країни за своєю ментальністю, ще радянською в основному, не здатні розслідувати злочини, зокрема вбивства, які є продуктом спецоперацій професіоналів. Йдеться про чітко сплановану і виконану структуру спецоперації, яка, за своєю суттю, є така, що завжди дає привід людям сумніватися: а чи так було діло? Звідси безліч чуток, які на руку спецслужбам. Адже варто фахівцям вкинути певний інформаційний привід або слух, і всі повірять, що справа була так, хоча насправді це далеко від істини…

 

Коли слідство відпрацювало все оточення Ющенка, всіх, хто міг мати доступ до нього, спіткнулося на… Януковичі. Допитати його – це була просто істерика, неможливо було витягнути його на допит. Вже й Балогу (тоді главу Секретаріату президента) допитали, і навіть самого президента Ющенка, а Януковича не змогли. Я готовий був сам особисто його допитати, але не вийшло. А незабаром справу у нас забрали… Тому можу сказати: версія про можливе відношенні до отруєння Ющенка прихильників Януковича так і не відпрацьована.

 

Яка взагалі була задумка у організаторів отруєння, можна поки лише припускати. Ну, по перше, Ющенко мав привабливий зовнішній вигляд, що зовсім важливо в політиці взагалі і в ході передвиборної кампанії зокрема. Тому могли хотіти споганити його зовнішність, зробити з нього фігуру, на яку неприємно дивитися, надати, як би сказати, вовчий вигляд. Хто ж за такого голосуватиме? Це раз. По-друге, хотіли, можливо, вивести його фізично з передвиборного процесу, щоб він провів весь цей час на лікарняному ліжку. І по-третє, доза діоксину була такою, що представляла загрозу самого життя Ющенка. Може, в цьому полягала мета отруйників: вбити кандидата в президенти. Тому і в кримінальній справі злочин кваліфікується статтею КК, яка передбачає замах на життя Ющенка, як державного діяча.

 

Процес виведення діоксину з організму людини дуже довгий, але може різнитися залежно від лікування і від імунної системи потерпілого. Але сам препарат діоксин дуже стійкий і виводиться в будь-якому випадку довго, роками.

 

Застілля Ющенко 5 вересня 2004 року

1. Дегустація “самопального” коньяку у жителя Чернігова, колекціонера ікон (двічі судимого) Валентина Шура (той запросив давнього знайомого, Ющенко, пом’янути покійну дружину). Тривала приблизно з 15:00 до 15:30. Були присутні Євген Червоненко, Давид Жванія, Віктор Пинзеник та інші. Першим дегустував Червоненко, потім Шур налив трохи (за його словами, грамів по вісім-десять) собі та Ющенку, іншим – по повній чарці. Зовсім закушували. Ющенко взяв залишки в пляшці з собою (що з ними зробив – невідомо).

 

2. Вечеря у співвласника “Фокстроту” Олега Головіна (дача в Пирново, під Києвом). Крім Ющенка були присутні Давид Жванія, Євген Червоненко, Олексій Івченко, Головін з сином, Віталій Гресько (виконавчий директор “Фокстроту”), також з сином, режисер Віталій Кокошко і Томаз Цинцабадзе (друг Жванії).

 

Організатором (і учасником) вечері був інший співвласник “Фокстроту”, Володимир Шульга, пізніше померлий за дивних обставин у міліції. Їжу для вечері привезли з Києва. Замовили суші в японському ресторані “Токіо”, а також форель з раковими шийками в ресторані “Діксіленд”. Все запакували там же, а потім просто розклали по тарілках, стверджував Шульга. Пили французьке вино, віскі, коньяк (хто що). Вечеря тривала приблизно з 21:00 до 22:00.

 

3. Вечеря у Володимира Сацюка (дача в Осокорках, під Києвом). Були присутні Віктор Ющенко, Давид Жванія, Ігор Смешко, Володимир Сацюк. На стіл подавав помічник Сацюка Тарас Залеський. Окремо від них сидів (в машині, потім у будинку) Томаз Цинцабадзе, який був за кермом машини, що привезла Ющенко. Вечеря тривала приблизно з 23:00 до 02:00. Їли раків, плов, самсу (пиріжки з баранячим м’ясом), фрукти. Пили пиво, горілку (“Президентський стандарт”, 2 пляшки по 0,7 літра), пляшку коньяку, пляшку віскі (літрову).

 

РОЗВАЛ СИСТЕМИ. Режим Януковича дуже старався знищити напрацьовану систему розкриття злочинів, зокрема замовних вбивств. Наприклад, передали розкриття органам МВС, які завжди відрізнялися надмірною завантаженістю, а тому часто – поверхневим підходом. Ліквідували також професійний інститут криміналістів в органах прокуратури як таких. Тепер немає прокурорів-криміналістів, які раніше вели всю статистику вбивств, напрацьовували базу даних і методику розслідування, мали механізм надання допомоги слідчим і контролю за розкриттям таких злочинів. І самі криміналісти входили до складу слідчо-оперативних груп, дуже професійно допомагаючи в розкритті. Все це було знищено, ще починаючи з 2005 і до 2010 року, поки Янукович був навіть не президентом, а прем’єром. А в керівництво ГПУ, не без допомоги демократичних сил, увійшли в основному ставленики регіоналів. Досвід прокурорів-криміналістів навіть не був використаний, їх просто викинули на вулицю. Був знищений і інститут кримінології, який займався вивченням причин і умов вчинення злочинів та корупції. На рівні держави був цілий інститут кримінології, як окрема установа, який сьогодні практично зведений до нуля. Ми не чуємо від нього ні порад, ні законодавчих ініціатив…

 

Голомша показує схему яка підтверджує, за свідченням експерта, що Чорновола добивали після ДТП

 

КРАВЧЕНКО І КИРПА. Що стосується загибелі Кравченка, то я не можу відкинути версію, що це не було самогубством. Навіть якщо згадати його розповіді про спробу самогубства черкаського глави міліції, то Юрій Федорович говорив, мовляв, генерал не знав, куди стріляти, щоб убити себе, а ось він, Кравченко, це знає. Але зробив два постріли… А з іншого боку, щоб людину відключити, досить удару в підборіддя силою 20 кг або злегка вдарити ножем в кістку (буде шок). А тут Кравченко після першого пострілу отримав удар в кістку силою в кілька тонн. І не відключився? Є запитання… Особисто я вважаю, що два постріли в себе Кравченко сам зробити не міг. Але, повторю, наші криміналісти не готові розкривати злочини спецслужб. Як і не готові розкрити серію вибухів останніх років по країні (наприклад, у Вінниці, у Миколаївській та інших областях). Однаковий спосіб, схожий почерк, а результату немає …

 

У будь-якому розслідуванні є суб’єктивний і об’єктивний фактори. Якщо говорити про фактичну сторону справи, то я не раз говорив зі слідчими і прокурорами у справі про загибель Кирпи, всі вони наполягають на самогубство. Але слід пам’ятати, що за фігура був сам екс-міністр. Це була потужна, легендарна особистість, дуже багато знала різних секретів, в тому числі про фінансові потоки в державі. Знав він, швидше за все, і про рух коштів в ході передвиборної кампанії президента в 2004 році. І якщо комусь знадобилося його усунення, то це могла бути тонка спецоперація, одна з тих, які, як я вже казав, у нас розкривати не вміють. Такі професіонали в світі є. Я не займався безпосередньо організацією розслідування загибелі Кірпи. Але коли, багато пізніше самої загибелі, одного разу зажадав до себе матеріали розслідування, то генпрокурор їх у мене тут же забрав… Називати його не хочу, не в ньому справа. Однак такий факт був.

 

ЗАГИБЕЛЬ ЧОРНОВОЛА. Думаючи про цю справу, задаю собі питання, на яке немає відповіді. Що таке ДТП? Це одномоментний удар. У Чорновола ж на потилиці знайшли чотири лінійних пошкодження, хоча позаду нього ніяких перешкод не було. Навіть якщо він в останній момент повернув голову, все одно пошкодження повинні бути отримані одночасно, в момент удару. А там не так. Експерт фізико-технік пояснив, що удари були завдані послідовно. Що це означає? Якщо пошкодження (лінійні, однакові за формою) нанесені одночасно, коли сталося ДТП, то “павутинки” на кістці будуть розташовуватися відповідним чином і ніяк інакше. Якщо ж удари нанесені послідовно, то “павутинки” як би переламуються і носять суто індивідуальний характер, не такий, як у першому випадку. Це закони фізики, тому – об’єктивно. Експерт на цій підставі стверджував, що удари нанесені тільки послідовно: перший, другий і т. д. Тоді питання: як таке могло статися під час ДТП? Тому ми зі слідчими висунули версію, що Чорновола добивали після ДТП. Тим більше виявилися свідки, які начебто бачили якихось людей на місці аварії… І потім слідство стикалося з неймовірними труднощами і перепонами, нам не давали працювати. Потім пішла містика, стали вмирати ключові фігуранти справи… А скільки питань залишилося з цієї вантажівки, звідки вона узялася і чому розверталася? Все це знову-таки нагадує дуже спецоперацію, у світі навіть є назва для подібних операцій – “Таран”. Всі гинуть, і кінці у воду… А якщо не гине той, кого “замовили”, то його добивають… У випадку з Чорноволом, думаю, це були удари кастетом. І наше слідство активно просувалося в цій справі, але… Як я вже говорив, справу у нас забрали.

 

Єврейський докір полякам за «Волинську різанину». (Автор: Майданюк Валерій)

опубліковано 18 лют. 2018 р., 05:58 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 бер. 2018 р., 09:14 ]

 Поки польські шовіністи, повівшись на кремлівську провокацію, вирішили через 70 років назвати геноцидом відплатні акції українців проти засилля поляків на Волині у 1943 році, на поверхню випливає злочин, який полякам ще довго не змити перед світовою спільнотою.

 

 

Історична провина поляків

Йдеться про масове вбивство євреїв поляками у селі Єдвабне у Польщі під час Другої світової війни, в липні 1941 р. Довгий час офіційна пропаганда називала винуватців погрому німців, в зоні контролю яких перебувало Єдвабне, проте тепер стало відомо, що основну масу погромників складали поляки, які проживали в навколишніх районах. До війни у Єдвабному мешкало 1600 євреїв, що становило більше половини його населення.

 

В червні 1941 року в містечко увійшли німецькі війська, а 25 червня місцеві поляки з мовчазної згоди німців розпочали масові єврейські погроми, звинувачуючи нещасних євреїв у співпраці з НКВД.

 

Поляки вбивали своїх нещодавніх сусідів сокирами, протикали вилами, вирізали їм язики, виколювали очі, топили в ставку, рубали голови. Вбивали жінок, малолітніх дітей, старців, без огляду на благання та моління.

 

Місцевий польський ксьондз відмовився зупинити кровопролиття, називаючи всіх євреїв комуністами.

 

Після скоєного, гітлерівці, слідуючи своїй расовій політиці очищення східних теренів від євреїв, віддали наказ знищити тих євреїв, що ще залишилися живими. Але виконали наказ не німецькі військові, а місцеві поляки, які зігнали євреїв на центральну площу, а потім повели їх у сарай на околиці містечка, куди покидали тіла закатованих жертв. Там спалили їх разом - живих і мертвих.

 

Погром у Єдвабне не був єдиним випадком знищення євреїв руками поляків.

 

Подібних випадків траплялося дуже багато по всій Польщі, в якій антисемітизм був традиційно вкоріненим ментальним явищем. Ізраїльські історики засвідчують часті випадки, коли вимучені євреї, яким пощастило пережити концтабори, поверталися до своїх домівок у Польщі і знаходили їх розграбованими польськими сусідами, які зустрічали їх з неприхованою ненавистю та криками: «чому ви досі живі?!».

 

До 2000 року вважалося, що масове вбивство у Єдвабному було здійснене німцями. Однак у 2001 р. американський історик Ян Томаш Ґросс опублікував книгу «Neighbors: The Destruction of the Jewish community in Jedwabne», в якій довів, що погром було вчинено місцевими поляками без німецької участі.

 

Звісно ж, польські націоналістичні кола намагалися заглушити неприємну правду про історичні злочини власного народу, та ще й такі, як фактична участь поляків у Голокості - геноциді євреїв. Яна Ґросса звинувачували і в упередженості, і ставили під сумнів кількість вбитих євреїв, і наголошували на тому, що саме німці ініціювали погром. Популярними відмовками також стали звинувачення нещасних єврейських жертв у співпраці з НКВД та нібито участі у виселені поляків до Сибіру.

 

Однак тверезомислячі представники польської інтелігенції, які чудово усвідомлювали історичну вину співвітчизників, покаялися у історичному злочині свого народу. У липні 2001 року Президент Александр Кваснєвський та польська католицька церква офіційно попросили вибачення у єврейського народу за вчинений злочин.

 

Однак, далеко не всі поляки вважають своїх предків винними геноциді євреїв, зокрема у Єдвабному, а навпаки - переконані у святості та непогрішності поляків. Для таких лише українці чи німці винні у злочинах, а навіть, якщо десь поляки й убивали євреїв, то винними у цьому були самі євреї.

 

«Польща подібна до Ісуса»

Для таких польських шовіністів Друга Річ Посполита у 1920-30-ті роки порівнювалася не з ким іншим, як з Ісусом Христом. Адже за їх твердженням, Польща була розіп’ятою між трьома імперіями, подібно до Христа, розіп’ятого на хресті.

 

В 1930-ті роки польські шовіністи з трибуни парламенту риторично запитували: чому Польща, яка стільки страждала, не має колоній в Азії та Африці, як і належить європейській імперії?

 

Саме через таку державну політику Польщі Гітлер отримав привід для вторгнення задля захисту німецького населення у Польщі. Показово, що Польща тоді виявилася жертвою німецької та радянської агресії, хоча за внутрішнім змістом мало відрізнялася від своїх тоталітарних сусідів.

 

В 1930-ті роки Польща була авторитарною шовіністичною диктатурою, яка пригноблювала українців, німців, євреїв, порушувала права людини, морила людей у концтаборах та здійснювала жорстокі пацифікації мирного населення. А польські військові формування під час Другої світової війни за жорстокістю не поступалися катам з НКВД та СС.

 

Так чи інакше, очевидним є факт добровільної участі і навіть ініціативи поляків у геноциді єврейського населення в часи Другої світової війни. Адже, як свідчать історичні факти, нацисти коїли свої злочини не одні, а у цьому їм вагому допомогу надавали польські колабораціоністи.

 

Поляків було непропорційно багато і у німецьких поліцейських частинах, і в охоронні німецьких тюрем та концтаборів, і серед зондер-команд, які полювали на євреїв, і серед есесівців.

 

Як свідчать сучасники, більшість вояків дивізії СС «Вікінг» розмовляли польською.

 

Всі ці обставини можуть навіть поставити на часі справедливі вимоги Ізраїлю щодо грошових компенсацій Польською державою кривд, знущань та геноциду заподіяного мирному єврейському населенню від рук поляків.

 

Адже не може демократична європейська держава, член Євросоюзу надалі замовчувати власні національні злочини, не покаявшись і не заплативши за них.

 

То ж якщо польські шовіністи і надалі намагатимуться шукати винних у вигаданих через 70 років після війни «геноцидах» і роздмухувати антиукраїнську істерію щодо подій на Волині у 1943 році, поляки невдовзі можуть самі можуть опинитися у ролі підсудних і розділити разом з нацистами історичну відповідальність за Голокост євреїв.

 

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголос»

 

Польща: забутий союзник Третього Рейху. (Автор: Майданюк Валерій)

опубліковано 18 лют. 2018 р., 05:51 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 бер. 2018 р., 10:21 ]

 

Одіозний польський закон про кримінальне покарання за інформацію щодо причетності поляків до нацистських злочинів покликаний не лише сфальшувати історію, але є спробою цинічно заборонити згадувати довоєнну співпрацю Другої речі Посполитої з Гітлером та їх спільну окупацію демократичної країни.

  

 

Як Польща допомогла Гітлеру

Прийнятий польським Сенатом скандальний закон про Інститут національної пам'яті, який, зокрема, передбачає кримінальне покарання за поширення інформації про участь поляків у злочинах Третього рейху, за приписування польському народові нацистських злочинів та забороняє «бандерівську ідеологію». А польський прем'єр Т. Моравецький пояснив, що мета закону – винятково боротьба з брехнею та збереження доброго обличчя Польщі, яка «була першою жертвою Третього Рейху».

 

Така гучна заява і досить дивна потреба країни, яка демонструє себе жертвою нацизму, через 80 років після війни карати й забороняти говорити про співпрацю Польщі та Третього Рейху, викликає чимало запитань та змушує уважніше подивитися на відносини цих країн.

 

Якщо ви жертви, то будь-які звинувачення у співпраці з нацизмом й так виглядатимуть абсурдними. Навіщо ж тоді потрібен закон та кримінальні переслідування незгодних ще й з порушенням свободи слова? Відповідь криється у подіях, які призвели до початку Другої світової, і роль Варшави у цих подіях була далекою від ролі жертви нацизму.

 

Не було б розчленування Чехословаччини – не почалася б Друга світова. Але у Гітлера з'явилися спільники – Польща та Угорщина

 

Український дослідник Іван Гоменюк у ґрунтовній монографії «Провісники Другої світової. Прикордонні конфлікти в Центрально-Східній Європі» детально описує участь Польщі у розчленуванні та окупації Чехословаччини після Мюнхенської угоди 1938 року. Це неприємна сторінка історії Польщі, коли вона виступила союзницею та спільницею Гітлера у окупації його першої країни-жертви.

 

Історики переконані, що Мюнхенська угода дала початок Другій світовій війні й вселила в Гітлера впевненість у подальших завоюваннях. Хоча гітлерівські генерали, зокрема шеф Абверу В. Канаріс, так боялися міжнародної реакції внаслідок цієї авантюри, що планували повалення фюрера в пік німецько-чехословацької кризи.

 

Не було б розчленування Чехословаччини – не почалася б Друга світова. Але у Гітлера з'явилися спільники – Польща та Угорщина, які, спокусившись чужими землями, взяли участь у розшматуванні демократичної Чехословаччини, допомогли Гітлеру стати на шлях агресії. Це створило видимість демократії, права націй на самовизначення й переконало світову спільноту: якщо до Чехословаччини аж три європейські країни висувають претензії, значить, з цією країною щось не так, й було б допустимим її розділити.

 

Гітлер дав «високу оцінку політиці Польщі»

У пік німецько-чехословацької кризи, коли Гітлер, погрожуючи Чехословаччині війною, вимагав віддати Німеччині Судетську область, 23 лютого 1938 року до Варшави прибув Герман Герінг з метою погоджувати з Польщею подальшу агресію щодо Чехословаччини. Польща дала своїм дипломатам у Празі вказівку активізувати контакти з судетськими німцями для дестабілізації ЧСР.

 

20 вересня 1938 р. польський посол в Берліні Ю. Липський повідомив А.Гітлеру про концентрацію значних польських військ біля ЧСР і про бажання польського уряду повністю ліквідувати Чехословаччину як незалежну державу

 

Ще травні уряд Польщі зосередив на чехословацькому кордоні три дивізії та одну прикордонну бригаду. З весни 1938 р. польські Генштаб та МЗС почали готувати «повстання польського населення» в ЧСР. На польській території створили диверсійні підрозділи та нелегальні підривні центричисельністю 1700 бойовиків. Польському населенню ЧСР відводилася участь збройного повстання, яке через кілька днів мало отримати допомогу з вторгненням польської армії.

 

20 вересня 1938 р. польський посол в Берліні Ю. Липський повідомив А. Гітлеру про концентрацію значних польських військ біля ЧСР і про бажання польського уряду повністю ліквідувати Чехословаччину як незалежну державу, оскільки Варшава розглядає Чехословаччину як штучне утворення... не пов'язане з реальними потребами й здоровим правом народів Центральної Європи».

 

Тоді польський посол заявив Гітлеру: його країна для своїх вимог не зупиниться перед застосуванням сили щодо ЧСР. Гітлер повністю підтримав такі заяви «союзника».

 

Через кілька днів Варшава денонсувала польсько-чехословацький договір про нацменшини й пред'явила Празі ультиматум щодо передачі Польщі чеських земель з польським населенням, зокрема Тешинської Сілезії. Водночас проурядові польські медіа розпочали інформаційну пропаганду й підготовку польського обивателя до виправдання агресії Польщі щодо ЧСР та нагнітали античеську істерію. Водночас почала поширюватися інформація про прикордонні «чехословацькі напади» на поляків.

 

21 вересня маршал Ридз-Смігли сформував проти ЧСР оперативну групу військ «Сілезія» чисельністю 36 тисяч осіб з сотнею танків та 103 літаками. План польського вторгнення передбачав удари за трьома напрямками.

 

У вересні групи польських «добровольців» проникли в ЧСР і розпочали терор у Тешинській Сілезії: нападали на військові і державні об'єкти, склади зброї, транспортні сполучення, громили поліцейські дільниці, школи (!), підривали вибухові засоби в кінотеатрах, закидали гранатами будинки з прикордонниками.

 

27 вересня 1938 року, ще до Мюнхенської змови, Польща висунула ЧСР повторний ультиматум щодо передачі Тешинської Сілезії. Міністр МЗС Польщі Ю. Бек повідомив Герінгу, що Польща має значні збройні сили готові до дій і просить заздалегідь проінформувати про початок воєнної агресії проти Чехословаччини.

 

Німецький міністр МЗС Й. Ріббентроп повідомляв, що Гітлер дав «високу оцінку політиці Польщі, що є вірною гарантією хороших відносин з Рейхом»

 

У зверненні до чехословацького посла міністр Ю.Бек писав, що «Варшава більше не може вірити чеському уряду, тому нормалізація відносин між країнами може відбутися тільки за у мов територіальних поступок на користь Польщі, а саме Тешинської та Фріштатської областей в десятиденний термін. І зазначив, що для «захисту інтересів і честі нашої держави, польський уряд не зупиниться перед найбільшим ризиком. У разі відмови або відсутності відповіді, Варшава вважатиме чехословацький уряд єдиним відповідальним за «наслідки»(!).

 

Німецький міністр МЗС Й. Ріббентроп повідомляв, що Гітлер дав «високу оцінку політиці Польщі, що є вірною гарантією хороших відносин з Рейхом» і наголосив, що Німеччина допоможе Польщі у випадку агресії з боку СРСР.

 

Врешті, під тиском так званих «західних союзників» – Британії, Франції та сусідніх Польщі, Німеччини та Угорщини, демократична Чехословацька республіка була змушена погодитися на передачу своїх територій сусідам заради миру в Європі.

 

За анексію частини Чехословаччини у союзі з Гітлером польський міністр Ю. Бек був нагороджений почесним орденом Білого Орла (які герої у Польщі) й отримав звання почесного доктора Львівського університету. Може, й досі це звання рахується в архівах Франкового університету.

 

А Польща отримала багаті вугільні та коксові шахти, металургійні підприємства, які виготовляли 47% усієї польської сталі. У окупованій поляками Тешинській Сілезії тоді проживало: 156 тисяч чехів і 77 тисяч поляків. Одразу ж було закрито всі чеські школи й обмежено німецькі, всюди запроваджено польську мову.

 

Однак не встигли Польща в союзі з Гітлером розірвати Чехословаччину, як Варшава висунула територіальні претензії до ще однієї європейської нації та держави – новоутвореної Словаччини.

 

Вже наступного місяця, 25 жовтня, польський консул у Братиславі вимагав віддати Польщі регіони Спиш і Ораву на півночі Словаччини, прагнучи розділити цю країну з Угорщиною.

 

А 25 листопада польські війська за підтримки артилерії і бронетехніки перетнули словацький кордон і вступила в кровопролитні бої з чехословацькими військами. Результатом польської агресії стало захоплення північних Спиш і Орави. Все словацьке переслідувалося, а за відмову посилати дітей у польські школи заарештували 60 місцевих жителів.

 

Ціна дружби орла та свастики

«Участь Польщі у союзі з Гітлером у розчленуванні Чехословаччини, на думку поляків, мало продемонструвати силу Польщі й статус великої держави, але засліплені імперськими амбіціями поляки втратили природного союзника проти Німеччини і послабили південний фланг», – зазначає І. Гоменюк.

 

Саме з окупованої території ЧСР Гітлер менш ніж через рік після спільної розправи над жертвою напав на свого недавнього союзника – і Польща стала наступною жертвою «партнера».

 

А висунення ультиматуму Чехословаччині, приєднання Тешинської Сілезії було розцінено світовою спільнотою як доказ координації політики Польщі і Третього Рейху. Не в останню чергу через те Захід потім не поспішав допомагати Польщі після німецького нападу.

 

Черчіллю дуже пощастило, що він не дожив до наших днів, а то дістав би прочухана від польського Інституту національної пам'яті за «брехливі, всупереч фактам, публічні звинувачення польського народу і польської держави в співучасті з Третім рейхом у нацистських злочинах»

 

Вінстон Черчілль тоді про ці події писав так: «Героїчні риси характеру польського народу не повинні змушувати нас закривати очі на його нерозсудливість і невдячність, які протягом століть завдавали йому незмірних страждань...

 

Тепер, у 1938 році, через таке незначне питання як Тешин, поляки порвали з усіма своїми друзями у Франції, в Англії та США, які повернули їх до єдиного національного життя...

 

Ми побачили, як зараз, поки на них падав відблиск могутності Німеччини, вони поспішили захопити свою частку під час розграбування й розорення Чехословачини».

 

Черчіллю дуже пощастило, що він не дожив до наших днів, а то дістав би прочухана від польського Інституту національної пам'яті за «брехливі, всупереч фактам, публічні звинувачення польського народу і польської держави в співучасті з Третім рейхом у нацистських злочинах».

 

Історію Другою світової війни сьогодні прийнято трактувати в межах чорно-білої концепції: злий Гітлер напав на безневинну Польщу. Але з цієї концепції випадає безліч незручних фактів спільного злочину двох агресорів менш ніж за рік до Другої світової.

 

Історія початкового етапу війни, якщо її перенести на побутовий рівень, більше схожа на дружбу двох грабіжників, які разом пішли грабувати квартиру. А потім пересварилися й один убив іншого. Точно так само було між Польщею та Німеччиною у 1938-1939 рр., а пізніше й між Рейхом та СРСР.

 

Польські радикали, які прийшли до влади в Варшаві, сьогодні хочуть закрити рота всім, хто наважиться сказати правду про історію народів Європи. Змусити замокнути чехів, словаків, євреїв, литовців, білорусів та українців, які у ХХ столітті стільки настраждалися від польського націоналізму та репресивного апарату, що не збираються вірити у «святість та непогрішимість» поляків особливо у відносинах з Німеччиною напередодні Другої світової.

 

Тим більше, що історія світу могла б піти іншим шляхом, якби не було свого часу дружби орла та свастики.

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»

 

ДО ВОЛОДИМИРА СОЛОУХІНА. (Автор: Калинець Ірина)

опубліковано 13 лют. 2018 р., 08:58 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 бер. 2018 р., 04:19 ]

 

із книги "Це моя Церква"

4 травня 1990 року

ДО ВОЛОДИМИРА СОЛОУХІНА

(неповний чорновик листа – упорядник)

 

Если бы не то, что Ваше, уже, возможно, и позабытое Вами письмо господину Солженицыну, подобно кругам на воде, и далее распространяется по необъятным просторам СССР, вызывая не только недоумение, но, к сожалению, и нездоровые настроения, сродни настроениям средневековой черни, жаждущей узреть казнь, т.е. – найти виновного во всех бедах нынешнего века, эдакого жертвенного козла отпущения, я бы не писала Вам.

 

К тому же приходится поневоле верить Е. Лосото, выступившей на страницах «Комсомольской правды» об антисемитских настроениях в обществе «Память». Я уверена, что большинство поднятых «Памятью» – этим в основном положительным объединением – проблем крайне важны, действительно патриотичны и гуманны, но антиеврейские настроения в какой-то мере, видимо, присущи некоторым членам «Памяти» – и вина в этом и Ваша.

 

Ваше письмо Солженицыну глубоко эмоционально, написано в порыве страсти и уже потому необъективно. естественно, что писателю Вашего уровня и таланта эмоциональность необходима, но эмоциональность продуманная, не фанатичная. Но, прозрев свою любовь к Родине, к своему народу, Вы очутились в роли неофита, осознавшего себя национально – и нахлынувшая буря чувств увлекла Вас, увлекла страстно, безудержно. А в порыве первой вспышки страсти объект любви всегда идеализируется, изъяны же не видны. Неконтролируемая разумом, такая любовь может привести к горьким последствиям, ибо настоящая та, которая не смотрит сквозь розовые очки, а стремится к очищению.

 

И настоящий писатель – учитель народа и нации – тот, кто взвешивает своя любовь на весах рассудка, не поддаваясь лжепатриотическим эмоциям. Среди великих писателей мира Вы не найдете, пожалуй, ни одного, кто закрывал бы глаза на пороки родного народа, не стремился правдивым словом очистить его от изъянов и скверны, поддавшись искушению свалить вину за все беды только на других. И позволю себе напомнить Вам Т. Шевченко «Послание мертвым и живым...», обличительные стихи и статьи Ивана Франко и др. От Вашей же идеализации всех русских недалеко к ненависти к любому инородцу, а в результате – к теории надчеловека, эдакого русского иберменш.

 

Вы строите удивительно парадоксальный силлогизм: вот – злодеи, они – евреи, следовательно, евреи – злодеи. Но ведь гениального Менделеева, еврея по происхождению, Вы не назовете злодеем, ибо он русский ученый, как пишут все энциклопедии и учебники и пишут правильно. Если же верить Вам, что все евреи по происхождению издавна преследовали тайную цель уничтожения России, руководясь своей порочной идеологией, то такую же цель должен был преследовать и Менделеев и каждый русский ученый еврейского происхождения (а таких, как Вы знаете, было немало в России). Да, Менделеев и многие другие ученые положили свою жизнь на олтарь России, следовательно, стали русскими по духу. но можно ли отделять делавших добро представителей еврейского происхождения от их единокровцев, делавших зло? Не будет ли это первой ступенью шовинизма? Ибо, что такое зло? То, что евреи рынули в революцию? То, что стали ее глашатаями, вследствие чего заняли основные посты? Если революция зло, то евреи делали зло. Но так ли это? Вряд ли Вы будете сейчас отрицать идеалы революции – это Вам невыгодно. Но начинать надо с царства идей, воевать – с идеями сложными, а не со смертными людьми, принявшими зло за добро. Идеалом Менделеева была наука – и он посвятил ей жизнь, полный уверенности в собственной правоте. И потому оказался на высоте.

 

Идеалом множества евреев стала революция – и они посвятили ей жизнь, тоже уверенные в собственной правоте. Но при проверке жизнью не все идеалы революции оказались идеальными. И за это надо осуждать евреев? Увы, а если бы вдруг оказалось, что вся система Менделеева ложная, что долгие десятилетия наука шла по ложному пути, коверкая наше представление о мире и истине, неужто кто-нибудь обвинил бы Менделеева в умышленности, в надувательстве, как чертах, характерных евреям?

 

Никто не ищет в Птоломее, чья  схема царствовала долгие века, еврейской крови, дабы обвинить наивного мыслителя в умышленном извращении истины. Однако толерантность к новым идеям давалась человечеству нелегко – что ж, такова жизнь.

 

Дабы у Вас не возникла мысль, что пишет Вам еврейка или же прозелитка, обиженная на Ваши мысли, я вынуждена уточнить: я украинка с деда-прадеда по материнской и отцовской линии, так же страстно любящая свою Украину, как и Вы Россию, но в отличие от Вас заслужившая за свою любовь к Родине девятилетний срок наказания с 1972 по 1981 гг.: шесть лет лагерей строгого режима в Мордовии и три года ссылки (в Забайкалье) по ст. 62 УК УССР (равняется ст. 70 УК РСФСР). И ще одно отличие: свою любовь к родному народу я не подменяла ненавистью к другим, ибо не народы виновны, а царствующие идеи, которые подобно дурману обволакивают умы, в первую очередь, представителей власти. В упомянутые годы все лагерные начальники, за исключением нескольких мордвинов, были русскими. и ни одного еврея – евреи в эти годы находились за колючей проволокой рядом с украинскими, армянскими, литовскими, русскими и др. диссидентами.

 

Вас там не было – Вы в это время издавали книги, хорошие книги, но по существу далекие от наболевших вопросов жизни русского народа, его прав – и уже это свидетельствует о Вашем позднем прозрении, объясняет Ваше жесткое неофитство. Я не обвиняю Вас в том, что Вы не сумели разделить судьбу хотя бы Шемякина или Дудинцева, не печатающихся долгие годы – каждому свое. Я просто констатирую факт Вашего позднего прозрения и потому весьма каламбурного, некритичного по существу.

 

Итак, почти все начальники и офицеры в лагере были русскими. Медчасть в Барашевской политзоне возглавляла русская егорова, прозванная заключенными ельзой Кох за свое исключительно циничное и жестокое отношение к больным. А самым достойным врачем-специалистом, высоко ценимым не только заключенными, но и лагерным начальством, был заключенный якобы за взятки, а фактически за стремление выехать в Израиль, еврей Шурер – уролог-хирург.

 

Рядом со мной в лагере находилась еврейка Сильва Залмансон – вместе мы делили лагерные будни и скудный лагерный паек, держали голодовки протеста против дискриминации и украинцев, и русских, и евреев…

 

Если бы мне пришлось писать роман о лагерной жизни, я не могла бы не помянуть этих фактов – и лечившего меня Шурера, и моих ближайших подруг – Сильву Залмансон, русских Галю Силивончик, Натану Лаврентьеву, украинку Стефу Шабатуру.

 

И, возможно, уже не Вы, а другой какой-нибудь прозревший неофит «солоухин» обвинил бы меня в прозелитстве, ведь факт остается фактом – поразительное большинство лагерных сатрапов, как мы их называли, были русскими по происхождению, ненавидящими всех и вся, пользующимися данной им мелкой властью для удовлетворения своего низменного себялюбия и жестокости.

 

Но ладно, не будем сгущать краски – Вы стремитесь найти всемирного обидчика в глубокой боли за свой народ и находите евреев. И как пример приводите еврейскую религию, которая учит, что не-еврей – хуже собаки, что им необходимо всячески обманывать гоев, не-евреев, что дети не-евреев не могут быть даже сравнены с незаконнорожденными или идиотами еврейского происхождения, что евреи – избранный народ.

 

Вы ни на минуту не задумались, что все эти выхваченные и недостойно дополненные Вами фразы (напр. о идиотах) с истории еврейского народа и даже с непризнанного евреями евангелия, и якобы возведены в правила для евреев, фактически характерны для любого народа, в том числе и русского.

 

Не так давно Россия именовала себя «Священной», ее народ – избранным Богом, а Москва – третьим Римом. И ныне любой русский и нерусский школьник должен знать, что русский язык – самый лучший в мире, самый богатый, самый-самый...  

 

Что Россия – родина мирового пролетариата, что русский народ – старший брат даже древнейшим народам на Земле (напр. армянам и таджикам) и т.п.

 

Но могут ли быть языки «самые» и «не самые»? Неужто язык малочисленных лакцев или даргинцев гораздо хуже только потому, что им разговаривает несколько сот тысяч человек? Да и как можно ставить какие-либо критерии для языка народа и его культуры?...

 

Вы писали об уникальной, неповторимой красоте маленького лютика, ибо красота – в разнообразии. Разве не так же и в мире духовных культур человечества? Ваше логичное, даже замечательное, выступление в телепрограмме «Позиция», когда Вы хотели хоть как-то поддержать тему Б. Олийныка – этого лакея, не сумевшего даже толком поставить наболевший вопрос, свидетельствует, что ярый великорусский шовинизм Вам чужд. Откуда же эта антиеврейская настроенность?

 

Может, есть смысл как-то более объективно разобраться во все существующей проблеме антисемитизма, так глубоко тревожащей умы даже лучших представителей любого народа?  Разобраться откуда и почему? Разобраться, не идеализируя никого, в первую очередь не идеализируя евреев. Ибо очень часто неприязнь возникает по вине самого объекта, а не воспылавшего необъяснимой неприязнью субъекта.

 

Итак: евреи. народ, испокон веков рассеянный по миру, вынужденный постоянно жить среди не только чужих по крови, но и по духу, т.е. по религии. По объяснениям многих именно это было причиной неприязни и даже ненависти.

 

Но, увы, евреи не единственный народ, влачащий свое бытие среди чужих, не имевший своего Отечества. Всему миру известны цыгане, а  вот проблемы антицыганизма не существует (отношение фашистов к цыганам не может служить примером, ибо фашизм с теорией надчеловека исключал из списка людей все народы и расы).

 

Цыгане, воспетые многими поэтами, вызывающие добрую улыбку. На них никогда не обижались – даже растеряха-хазяйка, оставившая без присмотра вещи, не могла долго сердится на веселых воришек. Ибо суть цыган не в мелком воровстве, а в их свободе. Без родной земли, всегда на чужбине, всегда среди чужих, они, однако, хранили и создавали свою культуру, свои традиции и, пожалуй, это самое главное – не прислуживали другим.

 

Свободный народ, поднявшийся, как птицы, со своих давних мест невесть почему и невесть откуда, он так же рассеян по земле, как евреи. Почему же столь разное отношение к двум народам столь похожей судьбы? Свобода...

 

Мы так часто сегодня повторяем это слово: свобода культуры, свобода слова, свобода писателя, творца, свобода народов. Доколе живо это чувство, творец остается творцом, а народ – народом. И нет ничего страшнее для писателя, чем стать рабом властьимущих. Но только ли для писателя? А для народа?

 

Присмотримся к истории евреев. После четырехсотлетнего рабства в Египте, если верить Библейским сказаниям, Моисей вывел свой народ и повел в землю обетованную. Он вывел рабов в святой уверенности, что станут они народом свободным. Но, возможно, четыреста лет рабства не прошли для народа даром – они отложились в психологии поколений. Казалось обрев свободу, народ избавится от порока раболепия. Но увы, свобода – это царство идей. В мире материальных привязанностей свободы настоящей быть не может. Чтобы привести рабов на обетованную землю свободы, необходима была жестокость. Эту функцию выполнила религия – иудаизм. Жестокий Ягве мог наказать за любое мирское прогрешение, но этот Ягве не учил свободы мысли, а именно – отказа от жестокого Бога. Обратите внимание, это единственная в мире религия, где Бог – не страждущий и жертвующий собою, как Прометей или Христос, Будда или Магомет, а жестокий, непреклонный, сеющий страх; бывший раб фараона оставался рабом своего великого и непонятного Бога, который мог наказать даже за то, что глубоко верующий иудей посмел дотронуться до колесницы с ковчегом, дабы тот не упал на землю.

 

Не было в сонме иудейских богов очеловеченных, веселых богов, как у эллинов. Не страдали иудейские боги вместе с людьми, как боги природы в первобытных народов. С жутким страхом и недоумением вникаем мы в тексты Библии – неужто таким жестоким и страшным может быть высшее милосердие?

 

Пример истинной жертвенности подал Христос. Но его учение не было принято евреями. Что ж, таковы пути неизведанные судеб человеческих. Национальное самосознание дало ростки, которые должна была поить религия. Но испокон веков эту свою религию создавал порабощенный народ – и это сказалось на религиозном учении.

 

Порабощенный народ стремится к самосохранению – понятия родины, патриотизма, национальной чести еще далеко впереди, еще во тьме веков. Первый росток – самосохранение. И ничего зазорного, если назвать красавицу-жену сестрой, отдав ее в жены фараону.

 

И ничего удивительного, что Бог народа-раба – жестокий и требовательный, как земной царь. А судьба повернулась так, что самосохранение стало целью на долгие века. Самосохранение любой ценой.

 

Не приходило ли Вам на мысль, что вся психология евреев – это неосознанная, непонятная им самим, психология рабов? И рассеянные по земле, они несли в себе раба, тщетно стремясь избавиться от непонятного рабства, не познавая, где же его корень.

 

А мир, в который они вышли, был миром великих государств и империй. И чувство самосохранения – это априорное чувство любого биологического вида, но помноженное на психологию раба, продиктовало им, как панацею для самосохранения, услужливость. Нет, они не поднялись табором, как цыгане – они приняли все условия властьимущих за право жить и существовать. Страшась физического рабства, они добровольно попали в сети рабства духовного. И в любой империи они в первую очередь были слугами политики властьимущих. Но могли ли они за это снискать любовь и уважение чуждых народов?...

 

Евреи на Украине не снискали доброй славы – они были рьяными прислужниками польских помещиков, за что и несли во время народных восстаний заслуженную кару. Ныне многие евреи обижаются на гайдамацкое восстание, на украинских казаков – Богдан Хмельницкий внесен в еврейскую Энциклопедию врагов еврейского народа. Увы, Хмельницкий не воевал с еврейским народом – он воевал с королевской Польшей, с польскими помещиками, и под карающий меч народного гнева попали польские лакеи, какими были евреи на Украине.

 

Если бы Хмельницкий завоевал еврейские земли, поработил еврейский народ, он мог бы считаться врагом. Но воевал он с польскими панами и их рьяными слугами. И точно так же было в России – после отмены крепостного права русский крестьянин попал в руки евреев не потому, что те, дескать, стремились к мировой власти или уничтожению России, а потому, что по характеру своему еврей-раб духовный был самым рьяным исполнителем воли властьимущих.

 

А с Достоевским разрешите не согласиться: и 3 млн., пожалуй, достаточно, чтобы отвоевать себе в честном поединке клочок родной земли и жить достойно, как государственный народ. Есть народы, насчитывающие куда меньшее количество. Но даже евреев было бы 60 млн., они бы не создали своего Государства, дабы третировать русских – не та психологии. И 60 млн. остались бы в услужении от самых высоких до самых низких.

 

А уж если речь об истории, то именно в седой древности существовал закон, не разрешающий держать раба более семи лет – после раб мог уйти на свободу или же остаться, как полноценный член семьи.

 

Не кажется ли Вам, что Вы нагромоздили Пелепонес на Оссу, поставив знак равенства между исторически неминуемым фактом национального осознания в эпоху капитализма и психологией евреев? Да ведь именно в еврейском национализме, возникшем в нач. XIX века, очень явственно видны все изъяны психологии народа-раба. Буржуазные революции, охватившие всю Европу, вынесли на-гора самый актуальный вопрос – свободу народов и наций. Но эти проблемы относились, в первую очередь, к каждому народу, который имел свой определенный клочок земли, свое отечество. И в то же время идея национального сознания не могла миновать евреев – хотя и рассеянные по земле, хотя и утратившие свой язык и культуру, они все же оставались непохожим на других народом.

 

Ассимиляторам всех мастей надо бы учесть этот факт, что раз засеянный на земной долине народ не может пропасть бесследно, разве что его уничтожат до корня. Казалось бы, чего проще: пробудившееся национальное сознание должно было продиктовать евреям, говоря словами Т. Шевченко, что «в своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Т.е., что необходимо создать свое Государство, вернуть себе «старый дом». Но если довлеет психология раба, то такая мысль дается с трудом. И изъян раболепной психологии превращает идею национального самосознания в параноидную идею «избранности».

 

Прочтите внимательно, что говорит Кревеле: «МЫ живем на чужбине и не можем заботиться ОБ изменчивости вожделений чуждых нам стран, израильтяне! Куда бы не забросила вас судьба по всем конЦам земли – всегда смотрите на себя, как на члена избранного народа...»

 

Итак, Кревеле осознает, что евреи ЗАБОТИЛИСЬ о вожделениях чуждых стран, точнее говоря, верно служили властьимущим. Но вот пришла пора осознать себя как народ, равный с равными...

 

Казалось бы, еврейскому патриоту впору было поставить вопрос о праве этого народа на свою землю, свое государство, свои законы в нем. Но срабатывает неосознанная рабская психология: вчера я был никто, а завтра стану всем... и не надо ничего менять, если удел «богоизбранность». Надо ли повторять, что становление наций, как и становление личности, всегда повязано с некоторой долей эгоизма?

 

Осознание значимости собственного «я» – это осознание своих возможностей и прав. Лакей по духу осознает свои возможности более – он преувеличивает их, не осознавая своих прав и объязаностей. Спасительная идея о возврате «старого дека» – создании еврейского Государства – придет к Т. Герцлю. Но об этом потом.

 

Вы пишете, что евреи борются за мировое господство. Но что понимать под этим «мировым господством»? Политическую власть в чужой стране? Земные богатства? Вы, кто так тонко прочувствовал жизнь живого мира – растений и животных, красоту его разнообразия, Вы не можете не знать, что самое великое богатство – духовное.

 

Традиции каждого народа, его культура, язык, история, обычаи, неповторимость песни, рукоделия, зодчества и пр. – все это и есть тот исключительной красоты цветок, который является самым высшим богатством на земле и целью жизни всего человечества. И погубить этот цветок может насильственная ассимиляция, геноцид духовный и физический. А для этого нечеловеческого акта мало быть представителем политической власти в чужой стране, свободной и развивающейся по своим национальным законам, или же владеть частью земных богатств. Для этого надо иметь государство, беспрекословно повинующуюся армию, новейшее оружие и пр. и пр.

 

Ну и что с того, что во время Президента Никсона его 10 советников были евреями по происхождение? В Америке начали все разговаривать на идише или на иврите? Национальной религией стал иудаизм? Все превратились в евреев или же евреи со всего мира съехались в Америку, в США, чтобы превратить американцев в своих рабов?

 

Что с того, что Президент Франции Ж. Помпиду – бывший служащий дома Ротшильдов? Франция перестала быть Францией? Пропал французский народ и все разнообразие его национального бытия? Что с того, что земные богатства – золото, банки, заводы, земли – все это относится к богатым евреям, как пишете Вы? Благодаря этому в Израиле ныне дома из золота? Или же все евреи в Израиле живут сейчас припеваючи, не работают, а лишь побирают дань с «порабощенных» народов? Да право же, стыдитесь! Ибо тот же Киссинджер и все остальные советники, хотя и помнящие свое еврейское происхождение, американцы по духу. И работают они для СШа, и не ущемляют американского народа ни на йоту.

 

А что помнят о своем происхождении и эта память диктует им сострадание к своему народу, так это только свидетельствует в их пользу. Вот если бы они забыли об этом, это было бы гораздо хуже. Однако, если вдуматься в написанное Вами, то все «мировое господство» – то, какое есть уже частично, и то, к которому стремятся евреи, нужно им только для того, чтобы во всю вопить об антисемитизме и дискриминации евреев в мире, в частности в СССР, а также для того, чтобы скрыть следы былых преступлений, печатая только угодных своим идеям авторов.

 

Но возвратимся к выше сказанному: самое ценное богатство любого народа – его духовная культура. Вы не задумывались, что именно в этом евреи самые бедные, самые обделенные на свете? На протяжении веков они были лишены не только собственной территории – отчего дома и языка, но возможности развивать свои традиции, обычаи, этнографические особенности, национальное искусство и пр. 

 

Мизерной толикой все это заменяла им религия. Но и Талмуд, и исключительные по своей гениальности Книги Пророков, и несколько устаревших еврейских философов оставались величайшим каменным монументом прошлого, из-под которого не ударяла животворящая струя вечно развивающейся творческой мысли народа.

 

Где еврейское зодчество во всем разнообразии сменявшихся от века в век стилей с признаками национального? Где еврейская музыка, основанная на мелодике исконно еврейских песен? Где еврейское народное искусство, отличающееся своей неповторимой традиционностью и новшеством одновременно?

 

Смысл самосохранения сводился на протяжении веков к сохранению реликтов прошлого, зафиксированных в религиозных книгах. Только эпоха капитализма вдохнула в этот полумертвый народ живительную струю, благодаря проблеме национального осознания. И появились национальные еврейские писатели и поэты. Увы, этот народ, будь он государственным, будь он в своем доме, мог дать гораздо больше.

 

Спиноза, Гейне, Менделеев, Эйнштейн и мн. другие, будь они на родной земле, были бы такими же гениями, ибо гениальность передается по наследству. И не приходилось бы ныне евреям собирать крохи с чужих столов, выискивая своих единокровцев по чужим культурам. Ибо, хотим мы этого или нет, человек, работающий для культуры и науки чужого народа, стает выразителем именно этой культуры, по своей воле обретая новую духовную родину.

 

Гоголь, Короленко, Маяковский – все они по происхождению украинцы, но работали они для русской культуры и по праву именуются русскими писателями. Так имеет ли значение происхождение человека, если духовное превалирует над материальным, душа и ум над кровью? Позвольте, а Вы лично на все 100 процентов уверены, что в Ваших сосудах течет только и только русская кровь?

 

Да и что такое кровь – ведь национальность понятие духовное. Если существует высшее бытие, сотканное из лазурных лучей духовных ипостасей каждого народа – яркая Звезда возвышенных стремлений нации, то на сей русской Звезде Вы найдете имена самых разных по происхождению, но действительно русских патриотов, отказавшихся от тщедушной материальной оболочки своего происхождения уже в ту минуту, когда весь свой талант, знания, силы они посвятили своему духовному Отечеству. И благодарите Бога за этот неоскудевающий приток!

 

Но возвратимся к проблеме евреев, тех, кто принимал участие в революции в России. Эпоха буржуазных революций в Европе дала толчок развитию наций и национального самосознания. Это духовная сторона. В материальной сфере буржуазные революции дали толчок к превращению мелких торговцев, ремесленников, предпринимателей в класс буржуа. А именно эти сферы были уделом значительной части еврейского населения, рассеянного в разных странах. Занимающиеся испокон веков торгашеством и  предпринимательством, евреи преуспели не случайно. Но вот парадокс: развивая промышленность и капиталовложения, грабастая земные богатства, они не в состоянии были заграбастать достояния духовные – сие добро не купишь за никакие деньги. К тому же и наличие материального богатства, говоря словами древних Вед, – майя, иллюзия. Сколько может сожрать за всю свою жизнь этот же Ротшильд, и даже вся его семья, пусть он даже жрет ежедневно самые изысканные деликатесы с золотых сервизов? Ведь основной его капитал идет в национальный оборот, по существу принадлежит нации – народу, в среде которого он живет. На проценты от этого капитала строятся школы, больницы, театры и пр. – и все они национальные...

 

Ах, еврею-капиталисту нет дела, на что идут его проценты, ибо ему нужен все больший и больший капитал, из-за которого он науськивает друг на друга русский и немецкий народы, выковывая свое золото!..

 

Не две империи схватили друг друга за горло в дикой схватке, посылая на гарматное мясо свои же народы, а евреи спровоцировали эту бойню, дабы награбастать побольше земных богатств. Солоухин, опомнитесь!

 

Любой царь, сатрап, диктатор, император со всей своей свитой одержим был идеей мирового господства и видением собственной персоны на всемирном троне. Даже тогда, когда евреев миллионеров и в помине не было. А, может быть, Вы считаете, что Чингиз-хан, принесший столько горя восточнославянским народам, тоже был евреем?

 

Библейный царь Давид, видевший в мечтах, как будет пасти народы жезлом железным, ничуть и ничем не отличался от подобных ему инородцев, ибо он ЦАРЬ. Но царю Давиду только мечталось сие чудо – великий русский царь Петр I действительно пас народы жезлом железным. А его то Вы, русские, по сей день боготворите, по сей день цветы кладете на мраморную плиту.

 

Вы забыли – или Вам напомнить: когда Мазепа со своим малочисленным войском (ибо, минуя своего советчика и брата, как называл его Петр, последний от своего имени и имени Мазепы отозвал казаков под руководство своих генералов! Какая, однако, царственная ложь и лицемерие!) присоединился к шведам. Меньшиков, чей палац Вы лицезрите ныне в Ленинграде, не бросился вслед за Мазепой, а вошел на безоружный Батурин, где остались женщины, старики и дети. И все до единого были иссечены на смерть, а маленьких детей русские солдаты бросали под ноги коням. Об этой жуткой трагедии писала вся мировая пресса, но никогда не упоминает об этом советская история.

 

А, может быть, напомнить Вам трагедию украинского села Турбаи? Не желая стать крепостным, свободное село подняло восстание... Когда царские солдаты вошли в село, они увидели, что последнюю оборону держали... шести-семилетние дети! Да, они и их уничтожили...

 

Но возвратимся к Вашему тексту. Итак, евреи с целью истребления России и русского народа устроили в Петербурге распутинскую свистопляску. Видимо, Винавер-Симонович и его свита обладали уникальным даром внушения, прямо таки мистическим даром, если сумели убедить царствующих дур, да и дураков, в «святости» Распутина.

 

А не кажется ли Вам, что на переломе эпох накануне больших перемен всегда и везде, и не только в России, возникали всяческого рода мистические бредни, ходили по миру «чудотворцы»? Да и к чему Винавер, если преклонялась перед Распутиным царская семья и вся царская свита. Дурь то никак не оправдаешь, как ни крути. Дурак и без мирового сионизма своего болвана найдет и будет бить лбом до крови, преклоняясь всуе.

 

А далее, пишете Вы, «в русскую народную форму власти, в Советы, хлынули евреи – эсеры, меньшевики, трудовики и прочая сволочь»... Ну что ж, пусть русские историки и психологи, русские патриоты честно и без ложного патриотизма разберутся, как это удалось евреям «пробраться» в русскую народною форму власти. Почему русская народная власть разрешила им это – ведь не заняли они эту власть силой, оружием и полками собственных еврейских солдат, как, например, захватили власть на Украине русские царские генералы, разгромив остатки казачества и Запорожскую Сечь...

 

Но факт остается фактом: русские евреи восприняли идеалы русской революции, как свои кровные, ибо эти идеалы обещали равенство ВСЕХ народов и наций, всех порабощенных, следовательно, в первую очередь евреев.

 

Еврей, даже самый богатый, носивший доселе в душе лакея, восторжествовал. А это привело к взрыву сионизма с параноидными, смехотворными идеями, с одной стороны, и антисемитизма – с другой. Неужели Вы можете серьезно воспринимать идеи Идельсона, который настаивал на создании в Палестине «национальной метрополии для всех национальных колоний России»?

 

А, впрочем, почему бы и нет – если по сей день, невзирая на открытый разговор о кризисе в советской экономике, на статьи Попова и Шевелева, в школах и вузах продолжают утверждать о приоритете советской экономики, – способа производства, советского планирования, то впору принять всерьез и не менее глупые высказывания. (Метрополия в Палестине – воистину, как в анекдоте о бабе, вынесшей на базар горшок молока и возмечтавшей о большом хозяйстве. Но осталась то баба, как и русские евреи, при разбитом горшке...)

 

Ладно бы, изощрялись в «еврейской неделе» над эдаким горшком сионисты, но где же была в это время настоящая русская интеллигенция, с ее умом, дерзостью, смелостью, принципиальностью и пр.? Почему, зная с открытой еврейский прессы о параноидных мечтах евреев, разрешила пробраться в партию Ленину и Троцкому-Бернштейну, и Янкелю Свердлову и др. (Кстати, все эти фамилии Вы тоже списали, как и факт о расстреле семьи Романовых из книги).

 

Не потому ли, что, в отличие от «негибких» евреев, эти «гибкие» лакеи были очень нужны Ленину и партии большевиков? Кто лучше, чем лакей, выполнит все мечты о диктатуре и будет содействовать ее водворению. Вспомните письмо Ленина М. Горькому – как дерзко высмеял вождь мирового пролетариата гуманизм писателя-патриота, как беззапеляционно заявил, что для блага дела, если необходимо истребить 10 тысяч «интеллигентиков», то их надо истребить без сожаления!

 

Интеллигенция – цвет нации, ее гуманизм и мягкотелость – самое высшее благо. Но когда вопрос стоял о власти, о самой высокой власти и не просто для России – национального государства, а для великой России в старых, царских границах, эта интеллигенция была весьма и весьма не в пору. Ибо ж многоликой царской России, на развалинах которой Ленин строил новую, каждый народ имел свою интеллигенцию, каждый народ приходил к осознанию своего национального «я»...

 

И стоит ли удивляться, что инстинкт раба, выработанный веками, подсказал евреям, что никакого национального равенства не будет, что необходимо ради собственного спасения проявить опять свою испытанную услужливость. Что ж, именно за эту услужливость они были приняты с широкими объятиями в новое правительство и назначены на руководящие должности. Вы говорите об обычной, проверенной многими веками мирового сионизма тактике перекрашивания под своего врага, а я скажу об испытанной, неизменной тактике всех властьимущих использовать для своих целей лакеев из инородцев.

 

Всегда и всюду правительства государств, стремящиеся к укреплению власти в своих колониях, ставили марионеточным правительства с коренного населения, парализуя ложью и лицемерием национальное движение.

 

Ладно, речь идет о России и о русском народе. Вы не желаете высказаться до конца то ли с осторожности, то ли потому, что это Вам не выгодно. Однако Вы цитируете одного из подручных Троцкого М. Когана, который писал в харьковской газете, что Великая социалистическая революция в России была сделана руками евреев, и, возмущаясь на этот факт, советуете Солженицину прочитать эти строки еще раз.

 

В другом месте Вы упоминаете а. и. Дикого, который приводит списки евреев, участвовавших в революции и укреплении советской власти, на нескольких страницах. Ваши недомолвки затрудняют определение Вашей позиции; то ли Вы считаете Великую социалистическую революции злом – тогда Ваш антисемитизм можно в какой-то мере понять, то ли Вы считаете ее добром – тогда все Ваши обличения яйца выеденного не стоят. Естественно, без Октябрьской Революции не было бы СССР – это большое, многонациональное государство могло возникнуть только на основе жесткой правительственной диктатуры. Окончательная победа февральской революции, если бы не состоялась смена власти в октябре, привела бы к созданию буржуазных правительств в каждой с национальных окраин, в самой России власть заняла бы русская (неистребленная) интеллигенция, как это было в ряде стран, свершивших буржуазные революции. Однако укреплению позиции большевиков содействовала выработанная Лениным тактика диктатуры, поддерживаемая аппаратом ЧК, где, как Вы пишете, было 90 процентов евреев, и армией, где, опять же, в руководящем составе – комиссарами и офицерами – были евреи.

 

Если бы евреи стремились к развалу великой России и истреблению русского народа, им нечего было бы поддерживать партию большевиков. В данном случае более логично было поддержать буржуазные национальные правительства, а на русский народ науськать, выражаясь Вашими словами, население национальных окраин – тех же киргизов, казахов и пр., где потом строились дороги и благоустраивались города? 

 

Однако евреи поддержали Ленина и действительно помогли в свершении социалистической революции. Я уже писала, что многовековая рабская психология приучила евреев всегда покоряться силе и безропотно служить кнуту. Такова природа рабской души, невзирая на происхождение, и известна она была еще древним народам.

 

В «истории» Геродота есть один примечательный рассказ: когда царские скифы возвратились со своего многолетнего военного похода на родную землю, то увидели, что жены их взяли в мужья рабов, а рабы восстали. Сперва скифы решили воевать с возмутившимися рабами мечом, но тут же вдумались и взяли в руки кнут. Увидев кнут, рабы беспрекословно повиновались... Таким кнутом для русских евреев была досконально выработанная Лениным и воплощенная в жизнь тактика диктатуры пролетариата.

 

Дабы не быть истребленными вместе с русской интеллигенцией пролетариатом, евреи проявили обычную для них услужливость, самую глубокую и искреннюю, насколько искренней может быть услужливость. Они стали ландскнехтами революции наряду с латышскими стрелками, наряду с поляком Дзержинским (Вы почему-то не упоминаете, что Дзержинский – поляк). Сам русский и нерусский пролетариат того временной многоликой России был классом обездуховленным, порабощенным, массой, требующей пищи материальной в первую очередь, но не духовной. 

 

Уничтожение порабощенным классом своих же культурных ценностей – не единичный факт: на протяжении истории всего человечества Вы увидите, что во время массовых народных восстаний уничтожались материальные ценности культуры народа и без участия евреев.

 

До осознания истинных ценностей этот класс надо было еще воспитывать и воспитывать. Согласитесь, что нет ничего страшнее, чем власть раба, власть лакея. Ибо – Вы знаете этот афоризм – у раба есть понятие добра и зла, но нет понятия морали. Аморальность раба страшна тем, что свое понимание добра он возводит в абсолют, лишая себя и всех права на малейшую толерантность. Ленин выдвинул идею диктатуры пролетариата – самого порабощенного класса, который именовал классом неосознанных рабов. Психология раба, присущая евреям на протяжении веков, не случайно вынесла их на поверхность в свершении соц. революции.

 

Но история учит, что никогда и нигде рабы не создали свою культуру – нет такого понятия «рабская культура». Они всегда были всего лишь исполнителями. Так с чем необходимо ныне воевать – с евреями или с идеями? 

1-10 of 478

Comments