Рубрики‎ > ‎

Політика


Нові варвари в Україні. (Автор: Кєнігштейн Ілля)

опубліковано 22 лист. 2017 р., 08:37 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 лист. 2017 р., 08:38 ]

 


Через гігантську корупцію в системі освіти на ринок вийшло кілька поколінь погано освічених людей

 

У нашому суспільстві присутні нові варвари. Це погано освічені люди, віком 20-35 років, які, завдяки розвитку світової економіки, отримали доступ до передових технологій. Українська система освіти свого часу породила ціле покоління мутантів соціуму, які не вміють писати й викладати думки жодною мовою і черпають правила життя з фільмів та відеокліпів.

 

Сучасна цивілізація дала їм в руки новітні гаджети на кшталт iPhone або автомобілів Lexus, а корупція — відчуття вседозволеності й власної величі. У підсумку, завдяки збігу цих трьох обставин у них сформувалася хибна картина навколишнього світу, в якому справжнє життя складається з яскравих і динамічних подій, красивих миттєвостей, перегонів, бійок, шампанського Crystal і драматичних сцен з «хепі-ендами». І що завжди за будь-який злочин можна відкупитися, бо головний герой — завжди має рацію. Або, наприклад, можна втекти. Адже життя у понятті цих ідіотів — це красива фотографія в компресії HDR. Дика аварія в Харкові, як результат перегонів у стилі бойовика «Форсаж», — яскравий тому приклад цього.

 

Загалом проблема викривленого сприйняття подій, що відбуваються у світі, — це серйозна сучасна хвороба людства. Особливо вона торкнулася суспільств, у яких освіта критично відстає від швидкості впровадження технологій. Згадаймо момент винаходу пороху, що досить сильно змінив життя людства згодом. Те саме відбулося у мить різкого розвитку мережі як повсякденного інструменту. У країнах, де Інтернет поширювався поступово, осередки затримки в розвитку були не так помітні. А в Україні, де завдяки гігантській корупції в системі освіти, на ринок вийшло не одне, а навіть кілька поколінь погано освічених людей, Інтернет став популярним серед широкого загалу раптово, за якихось 5 років.

 

Це дуже небезпечний соціум. З одного боку — неймовірно тупий, який розуміє принципи влаштування сучасного світу. З іншого боку — агресивний, що за будь-якого розкладу лізе у бійку і хапається за зброю. І рішення цієї проблеми лежить в організації обов’язкових короткострокових освітніх проектів, фокус яких спрямовано на підвищення загального культурного рівня та зниження рівня побутової агресії.

 

Навчати потрібно абсолютно всього: як правильно поводитися у суспільстві, як взаємодіяти з незнайомими людьми, як виховувати дітей, як водити автомобіль, дотримуючись правил, й інших базових речей. Потрібно змінювати соціальні маркери у свідомості нових варварів.

 

Не факт, що вийде. Але інших варіантів немає.

Епоха глупака… (Автор: Романчук Олег)

опубліковано 22 лист. 2017 р., 08:28 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 лист. 2017 р., 08:29 ]

 

Епоха глупака: чому мудрість українського народу є перебільшенням

 

В епоху радикальних змін, у перехідні періоди різко збільшується число різноманітних аферистів, авантюристів, пройдисвітів, дурнів, котрі потрапляють у владні структури, відтак починають адаптувати зовнішнє середовище до своїх потреб. Чимало саме таких людей живе поруч нас, багато хто з них обіймав і продовжує обіймати відповідальні посади творити політику.

 

Дурні й глупаки гірші від ворогів. Розумний, сильний ворог – це честь, це подарунок долі. З розумним ліпше згубити, ніж з дурнем знайти…

 

У широкому сенсі дурень – це людина, яка не може логічно пояснити чи обґрунтувати своєї думки чи дії. «Дурень – розумово обмежена,тупа людина», – читаємо у «Словнику української мови».

 

Дурнів в усі часи не бракувало. Боротися з ними було уже непросто. Тим паче,що Біблія застерігає: той,хто скаже на брата свого «дурний»,підпадає геєні огненній.

 

«З дурнем складніше. Він суспільний продукт… – резюмував знаменитий італійський письменник і вчений Умберто Еко в своєму романі «Маятник Фуко». – На дурнів великий попит, особливо у світському товаристві… Дурний найпідступніший з усіх типів. Дурня впізнають з першого погляду… Дуже складно розпізнати глупака. Глупак може навіть одержати Нобелівську премію… Глупота оточує нас зусебіч… Вся історія логіки зводиться до пошуків такого визначення глупоти, з яким ми могли б погодитися».

 

Попри біблійну засторогу, 1494 року у швейцарському місті Базелі побачила світ сатирична поема німецького вченого Себастіяна Бранта «Корабель дурнів», в якій він зумів спорядити й відіслати судно з дурнями з усього світу в країну Наррагонію-Дурляндію.

 

Згодом з’являється «Похвала глупоті» Еразма Роттердамського, «Оперування дурнів» Ганса Сакса, «Закляття дурнів» і «Луг дурнів» Томаса Мурнера… 1962 року побачив світ «Корабель блазнів Кетрін Елен Портер. Воювали з дурнями і Григорій Сковорода та Іван Котляревський…

 

Вже нині, знаючи про існування цього різновиду гомо сапієнса, науковці в усіх складних технологіях і конструкціях обов’язково ставлять запобіжну систему – «захист від дурнів».

 

Коли в обивателя глупота дрімає на рівні підсвідомості, то це нікого не страшить. Дурень і невіглас у побуті – це півбіди: спілкування  ним коштує лише зіпсованого настрою.  Проблеми починаються тоді, коли ніким і нічим не стримувана агресивна дурість виявляється у вчинках людей, котрі можуть впливати на хід історії.

 

Дурнів не меншає. Сучасних. Вітчизняних. Попри Інтернет, смартфони, ком’ютери, мобілки. Дурням непотрібна правда, котра їм не до вподоби. Тож постає питання: що робити з натовпом невігласів, людей недумаючих, немислячих, безапеляційних, які завжди щиро переконані, що у всьому мають рацію.

 

Про те ,що «український народ мудрий і у всьому розбереться», постійно наголошують у школах й вишах, люблять апелювати до мудрости народу політики, президенти. Тим часом саме поняття «народ» – звичайнісінька фікція. Народ – це насамперед біологічна популяція. Причому популяція неоднорідна – гетерогенна (гомогенними, однорідними бувають лише мікроби). Це вкрай диференційована маса: за вподобаннями політичними, культурними, економічними. Вона дуже легко піддається цілеспрямованій інформаційній обробці. Саме тому народ у своїй більшості не спроможний обрати найдостойніших і найкращих з багатомільйонного загалу.

 

Народ упереваж проти реформ, які зачіпають його інтереси. Йому приємніше чути прості популістські пропозиції та розв’язки. Непопулярні реформи народ сприймає вкрай неохоче. Народ може цілком щиро аплодувати Рабіновичу, Добкіну, Бойкові, Ахметову і Ко, забуваючи про їхню причетність до того, що сталося в державі, на Донбасі зокрема.

 

Народ звикло підтримує тих, хто заперечує очевидні речі, неприємні для усвідомлення. «Мудрий народ» логікою не обтяжений, він зорієнтований переважно в чиюсь харизму; обирає очільників, керуючись незбагненними порухами душі й серця. І це при тому, що історією неодноразово доведено: коли точно не знаєш, до чого прагнеш, то неминуче опиняєшся в лайні, куди потрапити начебто й не бажав.

 

Чи можна серйозні проблеми обговорювати з тими, хто некомпетентний у питанні і хто не ухвалює остаточне рішення?

 

«Не треба забувати, що більшість, народня маса, по самій суті справи складається з людей середнього рівня, звичайних; історією ж посувають нечисленні проводирі людськости, люди з виключним хистом, герої волі і думки» (Михайло Туган-Барановський).

 

«Філософію нерівності» Микола Бердяєв написав влітку 1918 року. Є в ній такі рядки-застереження: «Якщо порушена істинна ієрархія і винищена істинна аристократія, то з’являються хибні ієрархії і виникає хибна аристократія. <…> Панування черні творить свою вибрану меншість, свій відбір кращих і сильніших у хамстві — найперших хамів, князів та магнатів хамського королівства».

 

Хто опинився у ВР після Майдану? Лише лінивий не писав про спраглих осідлати бюджетні фінансові потоки, привести в дію нові корупційні схеми…

 

Найперше, що сталося після падіння СССР, це падіння моралі. «За соціалізму в Бога не вірили, але була колективістська мораль, продиктована соціалістичною ідеєю. Люди відчували якусь відповідальність перед оточенням, суспільством, навіть перед ідеєю. І коли оголосили, що все це нісенітниця, що основне – інтереси особистості, то з цього прямий наслідок – егоїзм» (Микола Амосов).

 

До Верховної Ради, на жаль, потрапляють не найкращі. Українські парламентарі (левова їх частка) не бояться жодних скандалів. Вони демонструють надзвичайно низьку побутову й політичну культуру. Вони не політики. Вони політикани. Вони не відчувають відповідальності перед своїми виборцями, перед народом, перед державою.

 

Політично-підприємницька кар’єра багатьох народних обранців базується впереваж на аморальності й брехні, розкраданні суспільного добра, використанні адміністративного ресурсу та сімейних зв’язків. Депутатський мандат виконує роль заборола від кримінальної відповідальності та сприяє лобіюванню власних бізнес-інтересів.

 

Про оспівану ЗМІ участь народних обранців і високопосадовців у різноманітних скандальних аферах і оборудках – банківських, бурштинових, діамантових, митних, залізничних, автодорожних, медичних, військових тощо годі й казати.

 

«Совок» – квінтесенція «совєтської людини» – нікуди не щез. Чому новітні швондери і шарікови так ненавидять культуру? Пояснення просте: тому що культура не підносить їх, як усіх нормальних людей, а принижує, дає відчути свою нікчемність. Мав рацію Мирослав Маринович, стверджуючи: «Вся справа в совєтському елементі управління. Якщо він збережеться, то при «національній моделі» держава обов’язково буде антиукраїнською».

 

Совєтський елемент зберігся. Яскраве цьому підтвердження – Верховна Рада, в якій депутати впереваж керуються не розумом, а емоціями, тваринними інстинктами. Вони голосують за продовження дії закону про особливе самоврядування ОРДЛО і водночас провалюють закон про де окупацію частини територій Луганської та Донецької областей, не наважуються визнати Росію країною-агресором.

 

Сон розуму і справді породжує чудовиськ – нині, під час російсько-української війни, стрімко зросли статки українських бізнесменів від політики, олігархічні клани зусібіч обсіли державні інституції, частина народних обранців керується винятково власними інтересами…

 

«Коли першими людьми в країні стають останні, все робиться криво, фальшиво і жахливо» (Фрідріх Ніцше).

 

Мав рацію знаменитий філософ. Навіть вирази облич парламентаріїв частенько позначені незнищенним тавром ломброзіанської дегенеративності.

 

Зигмунд Фройд відпочиває. Куди дивився виборець?

 

Дехто з нардепів дивовижним чином схожий (совпадєніє?) на сумнозвісного Євно Фішелевича Азефа, одного з лідерів партії есерів й водночас секретного агента-провокатора царської охранки, про якого Алєксандр Спиридович, генерал-майор Окремого корпусу жандармів, у своїх мемуарах писав: «Азеф – це безпринципний і корисливий егоїст, який працював на користь іноді уряду, а іноді революції; зраджуючи то одній, то іншій стороні, залежно від моменту та особистої користі».

 

Але це так. Між іншим. Микола Княжицький в espreso.tv прецікаво написав про Яценюка, Турчинова, Парубія, Авакова і Мартиненка: «Вони і були основною рушійною силою Майдану. Яценюк був його обличчям, Турчинов – стратегом, Парубій– оборонцем, Аваков – тактиком і Мартиненко – фінансистом (роль Пашинського чомусь забута. – О.Р.). Або: «Порошенко при владі став для Росії компромісною фігурою і «Віденська змова» – не була лише домовленістю між Фірташем, Льовочкіним і Порошенком. Це була домовленість між Росією і Порошенком. І вже не перша. Кожен український президент приходив до влади завдяки підтримці Росії, а згодом, відчувши себе керівником незалежної держави, зраджував цій підтримці».

 

Такі одкровення не можуть не розчулювати. Одначе. Який нині рейтинг команди Майдану і людей з найближчого оточення гаранта? Так отож.

 

Арсен Яценюк пішов у демісію ну зовсім не з гордо піднятою головою, швейцарська та українська Феміда псує настрій Миколі Мартиненку, Віталій Кличко постійно в епіцентрі столичних скандалів і жартів «95-го кварталу», над Аваковим постійно висить дамоклів меч відставки, Турчинов чогось очікує та вичікує, спікеру парламенту теж непереливки…

 

Багато запитань до людей Порошенка. Приміром, до Гелетея, який боронив державу в ранзі міністра оборони; є питання до сірих кардиналів Медведчука й Льовочкіна, до Луценка, який далеко не в легітимний спосіб опинився в кріслі Генпрокурора, до фіскала Насірова, до втеклого Онищенка, до Розенблата, до Кононенка і Грановського… Та й до самого президента з його багатоликим бізнесом чимало запитань…

 

Як живуть нардепи, прокурори і судді в корумпованій, обкраденій державі не писав хіба що лінивий. Криза довіри до влади величезна.

 

Репрезентувати націю, на думку Дмитра Донцова, видатного публіциста, громадсько-політичного діяча й теоретика українського націоналізму, має не «трудова інтелігенція», не «кляса хліборобів», не монопартія, лише окрема верства «лучших людей».

 

На жаль, еліту – «лучших» людей, для яких власні інтереси ніколи не були пріоритетнішими за долю держави, в Україні упродовж століть формували свинопаси (за Донцовим, пасивні люди, які дбають виключно про свої інтереси і ставлять їх вище за потреби держави). Частка свинопасів в Україні завжди домінувала.

 

Олександр Довженко у своїх щоденниках занотував: «У чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, ми народ безцвітний, наша один до одного непошана, відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі… У нас абсолютно нема правильного проектування себе в історії. У нас не державна, не національна і не народна політика. У нас нема справжнього почуття гідності, і поняття особистої свободи існує в нас як щось індивідуалістичне, анархічне…».

 

Як знати, може, в цих болючих думках і справді криється відповідь на питання, чому українці ніяк не можуть обрати достойного проводу.

 

Хтось «фільтрує базар» наших владоможців? Хтось з телеглядачів уважно слухає запрошених у студію учасників різноманітних шоу? Я, приміром, ніяк не можу зрозуміти навіщо і для кого вони призначені. Ці шоу. Ці «харди». В яких беруть участь червоненки, гелетеї, рабиновичі, шуфричі, мураєви, германи…

 

Сумно стає, коли дізнаєшся від високопосадовця, що «Іловайськ – найбільша поразка в інформаційній війні з Росією», коли чуєш від політдостойника, що у нас немає війни з Росією, що «у нас є учасник конфлікту і російські війська, словами кидатись не можна…». Такі «перли» не поодинокі. Цитувати їх можна безконечно. На жаль.

 

Хто носій влади в Україні? Політики й політологи стверджують, що народ. Однак видатний історик Василь Ключевський дотримувався іншої думки:

 

«Народна воля – не джерело влади, а зброя; народ не переносить, а створює владу з готового матеріалу (особистості, класи); він не носій, а споживач влади<…>

 

Коли щезає уряд, влада не повертається до народу, а перестає існувати і його треба знову створювати<…>

 

Але маючи потребу у владі, народ може не вміти створити її. Як він може бути джерелом того,чого не творить, коли потрібно?».

 

Нині український «мудрий народ» опинився на маргінесі світового історичного поступу. Не лише через недолугу політику владоможців-корупціонерів. Саме їх «мудрий народ» наділив найширшими правами й повноваженнями, в котре продемонструвавши брак державницького мислення.

 

«Мудрий народ» уже чверть століття ведеться на брехливі обіцянки авантурників від політики (навіть Революція Гідності не навчила українців розважливості у прийнятті доленосних рішень), через діяння яких Україна мало-помалу втрачає суверенність, суб’єктність і незалежність.

 

«Мудрий народ» досі не наважиться вистрибнути з СНГ.

 

«Мудрий народ» у своїй більшості проти запровадження віз з РФ (у вересні 52% українських громадян висловилися проти запровадження візового режиму з Росією – опитування Центру Разумкова), «мудрий народ» не вимагає денонсування Договору про дружбу й співробітництво з московитами й воліє підтримувати дипломатичні стосунки з Московією (у вересні 55% українських громадян виступили проти розриву дипломатичних відносин з РФ – опитування Центру Разумкова).

 

«Еліта з’являється у відповідь на відповідний запит суспільства. Не держави. На жаль, тільки недорозвинене суспільство може терпляче слухати абсурдні прозріння Зоряна Шкіряка і подібних йому балакучих «радників» (Семен Глузман, дисидент, психіатр).

 

Україні конче потрібні чесні політики, непідкупні бюрократи, нові автори оригінальних ідей, втілення яких докорінно змінить державу на краще. Але. Число людей з гіпертрофованими амбіціями, спраглих позмагатися у перегонах за президентську булаву в Україні все не зменшується, і байдуже, що рейтинги їхні нульові. Не викликають особливого захоплення й персони, котрі в соціологічних опитуваннях вважаються найімовірнішими кандидатами у Президенти. А декого з них, кажуть, вже й «женили», не порадившись з народом. А навіщо? «Піпл схаває»…

 

500 літ тому в Європі почалася Реформація. Минулого року 17 тисяч українських чиновників стали мільйонерами. А тепер пофантазуймо. Зрозумівши, що в небезпечній гонитві за статками можуть втратити Українську державу і свій бізнес в ній, «батьки» вітчизняного капіталізму взялися утверджувати за прикладом Мартіна Лютера культ чесної праці. Бо усвідомили, що відтепер стали відповідальними за Україну, що сама історія покликала їх на роль еліти, аристократії…

 

Боже, позбав Українську державу, її народ, її парламент, оточення президента від дурнів і глупаків, адже вони гірші від ворогів!

 

Замість післямови

«Правильно називати – означає правильно розуміти», – слушно радили древні. Геніальний Рене Декарт наголошував: «Правильно визначайте значення слова і позбавите світ половини його облудних уявлень».

 

Так ось. У законопроекті «Про реінтеграцію…» Росія лише формально названа агресором. Де-юре вона агресором не визнана. «Закон України про оборону» в дію не введено. Це означає, що в нас немає обставин, передбачених ст. 1 цього Закону котрий, своєю чергою, ґрунтується на Пункті «д» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року «Визначення агресії». А там чітко зазначено, що «засилання державою або від імені держави озброєних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, мають кваліфікуватися як акти агресії». Незалежно від того, чи мало місце формальне оголошення війни, чи ні.

 

Відтак ігнорування подій, що, відповідно до міжнародного й національного права, мають ознаки збройної агресії та визначають війну на Сході як громадянську.

 

За умов воєнного стану (а вони в Україні існують об’єктивно) Конституція не змінюється – «Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану» (Стаття 157 Конституції України — Розділ XIII. ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ — http://www.president.gov.ua/ua/documents/constitution/konstituciya-ukrayini-rozdil-xiii). Внесенням зміни до Конституції ми дозволяємо Путіну стверджувати, що у нас внутрішній конфлікт, громадянська війна, а не зовнішня агресія Росії.

 

Тим часом очільник «Народного фронту» Арсеній Яценюк на з’їзді НФ 11 листопада 2017 року звернувся до БПП і особисто до президента України з пропозицією змінити Конституцію.

 

Є питання?

12 11 2017

http://hvylya.net/analytics/society/epoha-glupaka-chomu-mudrist-ukrayinskogo-narodu-ye-...

Подвалы Луганска. Чего боится Путин. (Автор: Кочелягин Николай)

опубліковано 14 лист. 2017 р., 08:33 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 лист. 2017 р., 08:33 ]

 

Эхо Москвы за 13.11.17

У моей коллеги — она совсем молодая девушка, только закончила журфак — пропал брат, Семён Шестопалов. Веселый, спортивный парень, настоящий боец, мастер боевых искусств. Он поехал воевать в ЛНР, служил в полку Дрёмова, прославленного командира, который позже был убит. Семён прослужил 3 месяца и пропал. Мы начали искать его и выяснили страшные вещи.

 

Однажды вечером, уже после отбоя, Дрёмов (позывной «Батя») внезапно прибыл в расположение части, и бойцов подняли на построение по вольной одежде. Семён (позывной «Морячок») вышел в шортах, и эмоциональный Дрёмов разматерил его. Семён не знал в лицо Батю и ответил ему тем же. На Семёна, естественно, набросилась охрана Дрёмова, но мастер карате и джиу-джитсу опрокинул их на землю. Затем на него бросился непосредственный командир батальона Андрей Скорый (позывной «Истребитель»). Семён взял и его на болевой…

 

Тогда Дрёмов сам попросил Морячка отпустить Истребителя. Батя пообещал, что Семёна никто не тронет. И после этого все отправились спать. На следующий день командир батальона Скорый сказал нашему герою, что тот уволен. Семён не стал спорить, но Скорый продолжил его «прессовать», и в конце концов выстрелил ему в ногу и избил. Нагнувшись к Семёну, он пообещал отвезти его в Калиново. Это место, которое постоянно атакует украинская армия, горячая точка, где можно убить человека, и списать всё на украинцев.

 

Об этом мне рассказал сослуживец Семёна Вадим Ерохин, позывной «Вест» (см. видео). Вадим лежал с Семёном в одной палате, так как его командир выстрелил ему в плечо и избил рукояткой пистолета. То есть такой адок там происходит постоянно…

 

Из больницы Семёна насильно перевезли в госпиталь, а потом он просто пропал. Моя коллега (его сестра) обращалась во все инстанции, от приемной президента до Следственного комитета.

 

Но российские органы отвечают, что они не могут ничего сделать, потому что «это не наша территория». Они могут только отправлять туда запросы.

 

Извините, это позиция великой державы? Или просто уважающей себя державы? Могучий Путин не может повлиять на мелких силовиков в ЛНР? Могучий Следственный комитет смог только пристегнуть эпизод Семёна к делу Надежды Савченко, которая участвовала в боях там же, под Луганском.

 

Возникает вопрос: если Савченко вывезли из Луганска на территорию России, почему нельзя вывезти Семёна? В такую беду ведь попал не только наш герой.

 

Рядом с городом Стахановым, где служил Семён, находится полузаброшенная шахта. Ополченцы рассказали нам, что в этой шахте примерно две сотни убитых людей, с которыми расправились не украинцы, а местные.

 

Эта история показывает колоссальные проблемы не только нашего государства, но и общества. Дело в том, что наши общественные деятели, такие остросоциальные и «за народ», не хотят об этом говорить.

 

Моя коллега обращалась к известной журналистке Марине Ахмедовой, писателю Захару Прилепину, и другим общественникам, но все они ничем ей не помогли. Ополченцам стреляют в ноги, плечи, люди пропадают без вести в подвалах и шахтах, а Дрёмова взрывают в машине, когда он едет на собственную свадьбу

 

И взрывают его, конечно, не украинцы, взрывают местные. В этом уверены все наши собеседники в ЛНР. Весь этот ужас происходит из-за тотального бардака. И Путин не собирается спасать ни мирных жителей Донбасса, ни бойцов. ЛНР уже вообще готова войти в состав Украины… В этом заключался хитрый план Путина? Сдать Донбасс украинцам и снять с себя ответственность?

 

Помогите найти Семёна, помогите найти всех пропавших и наказать виновных. Помогите спасти Донбасс. 

Од Мини Мазайла – до Міші-Ґріші-Альони-Крістіни... (Автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 16 жовт. 2017 р., 05:14 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 лист. 2017 р., 08:18 ]

 

У вступному слові до двотомника "Микола Куліш" (К.: Дніпро. 1990) Лесь Танюк називає Миколу Куліша видатним майстром українського красного письменства. Разом з тим він правдиво відзначає, що Микола Куліш, як і багато його друзів по "розстріляному відродженню"... почали свій "незавидний, проте повчальний революційний маршрут" як марксисти-ортодокси і навіть пропагатори найбільш скрайніх постулатів доби революції, громадянської війни та "військового комунізму". Його дружина Антоніна Куліш писала: "Пам'ятаю, як говорив він про слова конституції "вплоть до отдєлєнія"; йому ж хотілося будувати вільну і незалежну Україну, хоч і на комуністичних засадах". Саме тому поданий тут матеріал претендує на повну об'єктивність, що написав його комуніст, паче того – марксист-ортодокс.

 

Академік Микола Жулинський писав про іншого Куліша – Пантелеймона, – що той осуджував насильство і руйнівну силу повсталого люду. Його передусім лякала анархічна розлютованість віками гнобленої черні, яка у своїй кривавій помсті за наругу і насильства може змести з лиця землі не лише храми культури, духовні святині, але й заповіти загальнолюдської моралі.

 

Те трагічне передбачення Пантелеймона Куліша збулося після більшовицької революції і вже Микола Куліш у своїх ранніх творах і листах правдиво показав тогочасне безмірно жорстоке й трагічне життя. Подаю тут витяги й цитати із двотомника Миколи Куліша. Особливо корисно буде почитати це тим, які безперервно нарікають на життя в Незалежній Україні, говорять навіть про голодомор і геноцид, натякаючи, що колись було краще.

 

Спочатку вказую назву твору і рік написання, а потім витяги й цитати. Свої думки й коментарі викладаю курсивом.

 

* * *

По весям и селам 1921 – 1924

Миколу Куліша партія направила перевірити стан шкіл у селах і провести скорочення чисельності викладачів. Ось що він зобачив.

 

Я осматриваю школьное здание и службы. Широкий двор зарос бурьяном и колючками. Всюду запустение и одичание. Неужели нельзя было огород завести или хоть цветники разбить? До революции здесь помещалось начальное училище и, говорят, кроме сада, была еще и пасека.

 

Следующая и последняя комната – изолятор. Нар нет. На полу кучи соломы и грязные рогожки.

 

Где же дети? – спрашиваю я заведующую. Она снимает ночник и освещает солому и рогожи. Кучи вдруг начинают шевелиться, и оттуда показываются детские головки.

 

Это изолятор. Двадцать чахоточных и трахомных детей.

 

Я чувствую как у меня поднимается на голове волос, и спина наполняется ледяным холодком... Видел виды, но такого еще не видел.

 

Еду дальше. Пески кончились, Перед глазами безбрежная степь. В дороге меня застигает ночь и дождь. Голодные и бессильные лошади отказываются идти. Подводчик встает и начинает их бить. Бьет долго, с лютой злостью и отчаянием. На мои протесты он отвечает: все равно, завтра, послезавтра подохнут...

 

Отак поступали з кіньми, яких насильно забрали у багатших селян і передали комунарам-біднякам. Свого коня жоден господар не бив би так люто, а, навпаки, підштовхнув би віз.

 

Обычно в провинции вокруг детского дома ведется неустанная и мелочная борьба общественных групп, мелких группировок и отдельных лиц. При обострении борьбы дом начинает раздираться бесконечными комиссиями, ревизиями, иногда вторжением милиции, агентов ЧК, и, наконец, происходит смена персонала. В результате – никакой отчетности, никаких следов прошлого, а в конце-концов развал и одичание детей.

 

– Ти думаєш, що в суді присудять по правді... Ов-ва, жди правди од суда. Василь дасть судді хабаря, і квит...

 

Так говорят в темную ночь дети.

 

Як бачимо, вже "на зарє совєтской власти" суди були продажні, про що знали навіть діти. Прикро, але нічого не змінилося до наших днів і суди залишаються продажно-совковими.

 

Я проезжаю через немецкие колонии. Недавно еще богатые и хозяйственно крепкие, цементированные немецким трудолюбием, обильные всеми благами чернозема, они теперь выглядят иначе. Во всем видно запустение, уныние, упадок. У дворов бродят тощие коровы. Лошади, которыми славились колонии, шатаются от бескормицы и дохнут.

 

Школы в безнадежном состоянии, детская аудитория редеет с каждым днем. Немецкого учителя, спаянного с обществом кровно, материально и духовно, в этом году ожидает голод. Все мысли вокруг хлеба и грядущей голодной зимы. Наступающий голод первым своим ударом сметает наш неокрепший фронт просвещения. Он рушится и, кажется, надолго.

 

Останавливаюсь на полчаса в хуторской школе. Вокруг школы одинокие кулацкие хутора. Прочные постройки, скирды прошлогодней соломы, хаты под черепичными крышами, стадо коров в степи. Школьное здание сохранилось вполне. Я попадаю в кухню, и меня обдает теплым, пахнущим мясными блюдами воздухом. На столе груда свежего мяса. В углу икона. За партами несколько подростков-девочек, круглоголовых, краснощеких, в чистых, на городской лад пошитых платьях. Младшие группы уже разошлись по домам.

 

С внешней стороны как будто бы все благополучно. Но кто меня уверит, что в этой школе "на досуге" дети не учат молитв и закона божьего.

 

Не виникає у Куліша запитання, чому в хуторах, куди ще не добралася комунізація, люди живуть ситно і заможно. Його тривожить, чи "дети не учат молитв и закона божьего". Не визріває в нього і думка, чи не краще було б всюди відродити колишню господарку, щоб мати що їсти, а вже потім поступово, за бажанням ледацюг, які не хочуть і не вміють працювати, творити комуни.

 

Учительство, доведенное голодом до крайнего отчаяния и ужаса, в предсмертной тоске посылало своих гонцов просить о помощи. Взрослое население разбегалось, покрывая дороги и поля трупами. В двух селах были зарегистрированы случаи людоедства. Родные убивали детей, начиная с младшего в семье, потрошили по ночам, ставили в печь и жарили. Говорили, что жаренное человеческое мясо появлялось даже на базарах наряду с кошачьим, собачьим и лошадиным.

 

В полдень добираюсь до большого села К-ней и заезжаю в детский дом. В низеньких грязных комнатках жужжат мухи и несет зловонием от грязных жалких детских постелек. Нет ни одной наволочки. Водянистая, набухшая кожа на лицах детей делает их чрезвычайно полными и округлыми. Это не детские глаза, а скорее всего крошечных стариков, ожидающих смерти. Недавно был врач, который после осмотра детей заявил, что 50 % их уже нельзя спасти.

 

Я качу степью. Редко, редко встречаются полоски ржи и ячменя. Все степное пространство заросло травой, бурьянами и будяками. Степь одичала, степь мало даст желанного хлеба.

 

А чому "степь одичала"? Чому сільська біднота не бере землю, якої нібито прагнула, коли вона належала заможним селянам і поміщикам, і не господарює? А тому що на землі потрібно тяжко працювати, чого сільська біднота якраз ніколи не прагнула.

 

Вот на дне балки рассыпалось село. Школа, мрачное каменное здание без дымоходных труб, с зияющими, как черные раны, разбитыми стеклами. Черепичная крыша и стены покрылись грязью и плесенью. Я постучался в двери. Послышались медленные шаги, и передо мною появилось живое человекообразное существо, обросшее гривой седых волос, полуобнаженное, в лохмотьях и с палкой в руках.

 

Очевидно, школьная прислуга, – решил я и спросил: "Можно ли видеть вашу учительницу?" Существо вдруг заволновалось: "Я учительница..."

 

Так я странствовал на велосипеде от села к селу, пока не набрел на один большой и глухой хутор. Первый сытный уголок на моем пути. Чисто, уютно, приветливо глянули на меня беленькие комнатки в школе. На окнах и на полу цветы в вазонах. Гитара. Этажерка с книгами. За чайным столом две нарядные учительницы и галантный во всех отношениях фельдшер. На столе чай, белый хлеб, сливочное масло. Я опешил. Неужели тут нет голода! Каким чудом эти хутора оказались вне его смертельного дыхания!

 

Все дуже просто – до тих хуторів ще не досяглося своїми ненаситними руками комуністичне голяцтво. Проте чомусь ані автор, ані ніхто інший не пропонує й не вимагає повернутися до старого укладу життя, щоб позбутися голоду. Прагнуть або обібрати середняків і куркулів і зробити їх також голими-босими, або просто людей знищити, а майно забрати і прогайнувати – щоб усі були рівними у бідності.

 

Листи до Івана Дніпровського – 1923-1934

За понад десять років Микола Куліш написав до свого друга шкільних літ 61 лист (принаймні, стільки надруковано у двотомнику).

 

Вийшло так, що українізували початкову школу, вивели % (здається, на Одещині 62), а коли діждали осені, то виходить, що цей рік більш як 1000 шкіл на Одещині не матимуть українського букваря. (Добра українізація). – 1924 р.

 

У Зінов'євську жара, мухи і вонь. Ходять вулицями баришні і глузують з українізації. – 1925 р.

 

Справлю собі пальто. Куплю нову кепку і нарешті почну "ухаживать" за женщинами.

 

На цьому й закінчую свого листа. Бажаю тобі, Жане, набрати 80 кіл, а тьоті Марусі 90, а то й цілий центнер (!). – 19/Х 33.

 

Листа написано у розпал голодомору 1932-33 років, коли сотні тисяч українців "набирали вагу", опухаючи з голоду. Що з ним сталося? Мабуть, його вже настільки залякали за "націоналізм", що він змушений був фальшиво підспівувати партії. Це підтверджується наступним листом, написаним через три дні.

 

Зараз я, Жане, переглядаю увесь свій партійний, громадський і особливо літературний шлях, здираю з себе всі помилки і жорстоко самокритикуюся. Написав до редакції "Комуніста" великого листа. Коротко його зміст: 10 – 7 = 3,  себто, що мені треба викреслити з десяти років моєї літпраці (саме в листопаді 1923 узявсь за "97") сім років, що пішли на "Малахія", "Мину", "Пат-сонату", боротьбу з ВУСПП і т. д. і т. п., що протягом них я перебував на антипартійних позиціях і ходив шляхами місцевого націоналізму.

 

Разом з тим Антоніна Куліш у спогадах подає й таке:

"Микола... захотів поїхати в село. Перед тим уже їздили інші письменники і, повернувшись, писали, ніби Україна цвіте, збіжжя на полях красується, дівчата заквітчані, у вишиваних сорочках сміються і співають пісень. Як вміли негідники дурити народ!!! Багато-хто вірить у це й донині. А тоді вже почався голод в Україні, влада забрала у селян весь хліб, і селяни почали вимирати з голоду.

 

Микола поїхав, щоб самому побачити, що діється... Повернувся такий сумний та пригнічений, що я налякалася.

 

– Старенька, якби ти знала, якби бачила, що робиться по селах – це жах. Уяви собі – по дорогах лежать пухлі й мертві люди. Біля матері лежать мертві діти, а вона сама впала через поріг і конає. Навіть псів по селах не стало.

 

Микола плакав, стогнав і захворів".

 

Антоніна Куліш у своїх спогадах показала ще одну підлу сторону комуністичної держави:

"Одного разу, напідпитку, щиро заливаючись сльозами, Дніпровський – давній друг Миколи ще з Олешківської гімназії – признався що він приставлений до нього як сексот, але клявся, що ніколи в світі не продасть свого ще з дитинства друга.

 

Мабуть тому й у листі до Дніпровського Куліш писав

"Бажаю тобі, Жане, набрати 80 кіл, а тьоті Марусі 90", сподіваючись, що друг-сексот напише у доносі в ГПУ, що Микола Куліш оспівує багату і щасливу радянську дійсність, де люди гарно харчуються і можуть поправитися аж до центнера живої ваги.

 

Лист до Любченка 1925

... до сумних прийшов висновків: не має майбутнього Україна. Бандити ми й отамани. І не прийде після нас нащадок прекрасний... і ляжемо ми трупом безславним і загородимо двері в Європу. 

 

Листи до О. К. Корнєєвої-Маслової

Це колишній старий монастир – двадцять кілометрів на північ од Києва – і стоїть він між двох гір, над Дніпром. У цей колись монастир ішли спокутувати свої гріхи старі запорожці. Йдучи, пили востаннє горілку, частували друзів, наймали музики і танцювали востаннє од Києва до самого Межигірського Спаса. Потому за ними запиралась монастирська брама і ховала їх одсвіту. Проте, мабуть, і тут вони непокоїли (політичне кубло ж!) самодержавну північ, і тому матінка Катерина це кубло розігнала, а тут заснувала жіночий монастир. Радянська ж влада розігнала, звичайно, і це кубло і заснувала тут цього року Будинок відпочинку для письменників, артистів і художників. І непоганий вийшов, уявіть собі, будинок. Є Дніпро, є місяць уночі, є ставок, є комарі, жінки, діти, є пльотки, є навіть лікар і крокет. 10/VІІІ 33.

 

Виходить, що будинок відпочинку (їх у радянські часи називали ще будинками розпусти) не був кублом, а монастир, навіть жіночий, з погляду комуніста – це кубло.

 

Цими днями я написав листа до редакції газети під назвою "10 – 7 = 3". У цьому листі я, усвідомивши всі свої помилки, викреслюю з своєї літературної роботи сім років. Думаєте легко це робити? 22/ХІІ 33.

 

Лист до дружини з тюрми

Та знай, старенька, що сиджу я недаром. Винний був у націоналістичній контрреволюційній організації. Хай це буде застереженням для наших дітей і хай вони ніколи не в'яжуться з націоналістами, нехай ідуть тільки одним шляхом – шляхом інтернаціоналізму – 26.1.35.

 

За кілька останніх років його остаточно застрашили (дружина, яка відвідала заарештованого Куліша у слідчому ізоляторі, була переконана, що його катували), довели до відчаю і безнадії. Пробував покаятися, щоб вижити і почав навчати цьому дітей. Саме з тих часів пішла перелякана молодь, що відрікалася від батьків – "ворогів народу", від минулого, від традицій, від нації, від мови, від церкви. Далі вони народжували дітей, яких теж виховували у страху перед державою, з подвійною мораллю, у показній відданості комуністично-гепеушній владі. Народ виродився у примітивний совок, у недокацапів-недомоскаликів, що й донині не хочуть вільної держави: аби лиш зверху дали гречку, окраєць хліба, кілька гривень і воно вже щасливе й готове голосувати та йти на мітинги чи ставати тітушками. А що для побудови держави і створення справедливого та заможного суспільства  треба докладати й власних зусиль, – то вже не їхнє.

 

"97" – 1924 р.

К о п и с т к а. Ось воно! Впіймав! Провокація... От ти, мамашо, не вірила, а воно виходить на моє. (Загнув пальця). Попи – раз. (Загнув другого, третього). Дяки – два. Монахи – три. Пани – чотири.

Г а н н а. Ну?

К о п и с т к а. Монашки – п'ять. Вся ця наволоч робить нам провокацію...

 

Саме цих п'ять груп простий селянин-комунар визнав головними ворогами сільської комуни.

П а н ь к о (кулаком об стіл). Не йтересно! Годі!.. Набридло мені усе це... Щодня у сільраді: той помер, той помирає, а той пухне... Дурні ми були, що хліб дали вивезти!.. Ходили, шукали, трусили, а що нам за це?.. І обще революція не йтересна стала, от!..

 

Як бачимо, "ходили, шукали, трусили" й дали вивезти весь хліб самі ж селяни-комунари, котрі потім довідалися, що зерно через Одесу й Херсон вивезли за рубіж.

 

Можна було б подумати, що робили вони цей грабіж в інтересах комуністичної держави, але, мабуть, немаловажним тут було й оте українське "нехай і в сусіда корова здохне". Сільська чернь вирішила зробили голяками й середняків та заможних господарів, які, до речі, раніше не давали тим вошивцям помирати з голоду.

 

П а н ь к о. Раз в одного попа ночували... От де сміху було, як на приставленії! Попаді наказали грамофона крутити, а попові гопака танцювати. Ха-ха-ха... Якби ти, Лизько, бачила, як він у рясі...

 

Справді "смішно" – знущатися над чи не єдиною в селі грамотною людиною, яка навчала їх чистої християнської моралі, хрестила ту потолоч, вінчала й хоронила. Чому ті українці  так миттєво морально опустилися, як тільки трапилася така нагода?

 

Д і д  з  ц і п к о м. От до чого призвело більшовицькеє движеніє! Людоїдство повелося!.. Ну, що тепер скажеш, товаришу ревком? Та хіба в їх суд є? Більшовицьке движеніє, та й усе!.. Нема бога, нема царя – нема й суда, щоб ти знав!..

К о п и с т к а. Скажи, Орино, ти їла своїх дітей м'ясо? Правду кажи, не бійся!

О р и н а (чудно якось посміхаючись). Їстоньки хотілось. Дуже хотілось. Я прийшла увечері додому, аж Маринка померла. А Л а р и в о н , дай бог йому здоров'ячка, й показує: або всім помирати, або давайте по шматочку їсти Маринку...

К о п и с т к а. Виходить, ви їли мертвих дітей?

О р и н а. Авжеж, мертвеньких! Мертвеньких, мертвеньких... Л а р и в о н , спасибі йому, нагострив ножа... А я стала до ікони, помолилася. І боженька бачив, як Л а р и в о н різав, а нічого не сказав. Тільки осміхнувся... Я їстоньки дуже хотіла, аж в голові каламутилось... Я в печі запалила, пополоскала гарненько, чистенько.

К о п и с т к а (аж хитнувся). Що пополоскала?

О р и н а. Маринку, мою донечку... Хоч їстоньки дуже хотілося, проте я в той вечір Маринки не їла. Л а р и в о н їв і дітям давав. Тільки солі не було... Без солі бідненькі їли... Без солі – без солі...

К о п и с т к а (здвигнувся, повів головою). Ша!.. Кажи тихо!.. Покликала?

П а р а с к а. Не докликалась!

К о п и с т к а. Клименко Захар?

П а р а с к а. Учора пішов в поле корінці копати, нахилився й помер...

К о п и с т к а. А Хурса?..

П а р а с к а. Хурса на печі помер...

К о п и с т к а. Та ти всіх оббігала?.. А Барили, Сирота Юхим, Золото Мойша?..

П а р а с к а. Всіх! Барили десь подалися в город. Сирота п'ятий день у хаті мертвий лежить... (Та й замовкла).

 

І хоча обманом, залякуваннями вдалося назбирати 97 голосів (звідси й назва п'єси), щоб ограбувати храм Божий і продати золоту чашу і хрест в надії купити чогось їсти, під кінець п'єси село вимирає з голоду, почався навіть канібалізм.

 

Комуна в степах – 1925

Вишневий. А я теж, як побачив свого хутора, подумав – немов сон, поганий сон: млин стоїть, хати не мазані, бур'яни кругом...  У мене був квітник, а тепер там що?.. Отут мак у мене ріс і нагідки... Що ви тут наробили, хлопці, ой, що наробили! У мене, було, хутір аж пахкотів, як квітка серед степу бринів, а тепер... Гляну, погляну – все чисто не те. (Аж скрикнув од болю й суму).

 

... а я про комуну все думаю... Що той головує, той писарює, той агітує, а я, Макаре, за всіх роби.

 

Аякже, коли сільські ледацюги не бажали працювати на себе, то хіба вони захочуть працювати у громаді? Отак будуть пнутися – один у бригадири, другий у польові, третій у обліковці, інший у сексоти, "а ти, Макаре, за всіх роби". Так продовжувалося протягом майже семи десятиліть, поки комуністи будували соціалізм і комунізм. Багато подібного бачимо й сьогодні і саме оті лінюхи, замість працювати й ставати на ноги, намагаються пробитися до корита, а якщо це не вдається, то всіма засобами обпльовувати українську владу та Незалежність України.

 

Микитко. І хоч би ти раз подивилась на мене сурйозно, Мотронько! Бо ніхто ще не любив мене, Мотронько, хіба що папаша, так і той з голоду передчасно помер, а матері й не пригадаю.

Мотронька. Цигана в комуну!

Лука. Чули? Циган гострий як бритва, голий як бубон, – саме нам під стать. Приймем?

Циган. Мав колись жінку, діти, шатро. Шатро порвалося, а жінка й діти так до людей позвикали, що як почали люди з голоду мерти, так вони й собі за людьми подалися.

Макар. Виходить, діло наше вже циганське, та? Дожилися! Та люди засміють! І так он на сміх піднімають, що не комуна, мовляв, а копиця старців та калік... Понаприймали вас – ні косою, ні вилами, одним язиком плескаєте.

X и м а. Ну й що? Адже для голоти нам комуну дано. І товариш Ленін сказав...

 

Зібралися комунари на загальні збори, мовчазні, похмурі, смутні. Важко підвівся Лавро:

– Порядок денний сьогоднішнім зборам пропонується такий: перше – про ліквідацію комунальної кухні...

 

Вибухли голоси. Хто запропонував? Хай сам скаже!

 

Макар (підвівся). Я подав думку, що не треба нам комунальної кухні. Лучче буде, коли кожен собі харчуватиметься окремо...

Лавро. Так, Макаре, то не лихо, що хліб вийшов глевкий, – трапляється, а лихо, що дехто з нас ще на ідеологію глевкий. Та по дорозі до соціалізму, ви знаєте, що тая комунальная кухня визнача? (По паузі). Половину дороги, от! Себто – хто доїхав до комунальної кухні, той доїде і до соціалізму. І голосую. Хто за комунальную, підніміте руки!

Ахтительний. Нон, камради, ще не все. (До всіх). От що, хлоп'ята та дівчата, мужики й баби! Як глянеш отак, на вашу комуну з хазяйського боку – просто жаль бере. Голі, босі, грішним тілом світите. І робите ж, здається, а нічого у вас не виходить. Р'єн, як кажуть французи. Так оце ми вас присоглашаєм: якщо хочете кращої долі зажити, то переходьте до нас у колектив! По десять рублів на обмундированіє даємо, харч і всяке меню. Хоч сьогодні приходьте, приймаємо!

 

Ніхто не прийшов. Не захотіли ані десять рублів, ані обмундированія, ні харчів і всякого меню, бо там треба працювати, а вони робити не любили й не хотіли з діда-прадіда.

 

Ахтительний. Ну, коли вже на казки пішло, то й я розкажу. Був собі чоловік один на світі. Ну, може, був би і далі, та заманули його одні люди. Заманули, очі зав'язали, вуха агітклейтухом забили та й кажуть – роби-роби, а тоді, як ми розв'яжемо, ти побачиш, соціалізм засвітиться. От той чоловік робить і робить. Та вже другі розв'язали, кажуть – подивись! Подивився – світиться думав, соціалізм, аж то грішне тіло. Ну, земля гуляє, у млині мишва живе й етсетера так далі), як кажуть французи. А партія б'ється, бідна, а влада турбується, щоб в державі хліб був. Та де ж йому взятися, коли циган вже в комуні взявся хазяйнувати. (Удав голос цигана): "Або ти, Макаре, хліб роби, а я буду їсти, або я буду їсти, а ти, Макаре, роби..."

 

Отак загинув Гуска – 1925

Антоніна Куліш: "Співпрацюючи з театром "Березіль", якось Микола почув скаргу на те, що у його п'єсах мало дійових осіб жінок, а в театрі багато артисток, і кожна з них хотіла б грати у п'єсі Куліша. Тоді Микола написав п'єсу "Отак загинув Гуска": в цій комедії було 11 жіночих ролей".

 

Гуска. Тулумбас, ви його знаєте, двадцять років апостола в соборі читав, разу не помилився, а оце в неділю, почавши як слід (удаючи) "апостола Павла чтє-е-ніє", раптом чуємо: "Я мав,– читає, – дом на Міщанській ву-ли-ці, одібрали – я оддав, я мав, – бере вище, – дом на Базарній ву-ли-ці, одібрали – я оддав, я мав, – ще вище, – дом на Садовій ву-ли-ці, одібрали – оддав, дак куди ж ти дивишся... боже?" Та як заплаче, плаче, а тоді як зарегочеться. Істерика-с. Так-с! Бо справді три будинки мав, і всі одібрали, а ви кажете – революції нема, вона скінчилась, га?

 

Гуска. Стоїш, а в повітрі ще дужче паскою пахне, бо вдома вже печуть, та які!

Секлета Семенівна (у спогадах). По триста яєчок у паски клала...

Івдя. Одних жовтків!

Секлета Семенівна. Самих жовтків! А Киящиха, Мар'я Панасовна, п'ятсот сорок поклала.

Гуска. Чотирнадцятого апріля. Точно... І от вже до плащаниці йдемо. Пам'ятаєте?

Івдя (у спогадах). Дівочки, як анголятка райськокрилії, в голубому, в білих комірчиках, пам'ятаю: Устонька, Настонька, Пистонька, Хростонька, Христонька, Онисонька, Охтисонька попереду, а Саватій Савлович, а Секлета Семенівна, як голуб з голубкою, позаду...

 

Ковбасою, паскою пахло все життя! А тепер?

 

Як гарно описане святкування Великодня в українській сім'ї перед приходом комуністичних правителів, з якою любов'ю показана родина Гуски! А тепер батько цієї великої родини – звільнений з посади й заляканий пролетарською бандою – сидить вдома та боїться зайве слово сказати. Його донечки взагалі не мають жодних перспектив, бо через своє "непролетарське" походження не зможуть знайти роботу, також не зможуть вийти заміж, бо достойні женихи загинули на війні першої світової, а решту потім нищили  ленінсько-троцькістські розбійники, що пішли війною на Українську Народну Республіку. Багатьох заслали на Сибір, посадили в тюрми, відправили на каторжні роботи. А пролетарсько-бідняцькі женихи, звичайно, не "опустяться" до того, щоб одружитися з освіченою, добре вихованою дівчиною з благородної, колись заможної сім'ї. За таких умов небагато треба, щоб з'їхати з глузду чи стати божевільним або й накласти на себе руки.

 

Хулій Хурина – 1926

Секретар. Запитання Чухальської сільради... До цього розписка: Я, громадянка Пистимія Окопна, продаю свого чоловіка Кирийона за пляшку горілки Марфі Озерній. Були за свідків... Всіх п'ятеро... я розписуюсь – Пистимія Окопна.

Божий. Ну?

Секретар (читає). Чухальська сільрада просить повідомити, чи може таке бути?

 

Ось до чого за неповних десять років докотилась загальнолюдська мораль.

 

1-й святитель. Жони мироносиці!.. Сказав господь: загинеш, згинеш, Україно, не стане й сліду на землі... Чи не так воно сталося?.. Що бачимо ми? Червоний антихрист блює на нашу Україну скаженою піною... Стліває віра й правда, сумно шумлять і стогнуть святії навіть верби, звівши свої попалені віти до небес... Стогне соборна Україна, як старчиха, бо обідрана стоїть уночі... Комуністи і жиди пограбували й запоганили мощі наші...

 

Секретар. Товаришу Божий!.. Поштова вулиця в нас уже має революційну назву...

Божий. Яку?.. Коли?..

Секретар. Імені Фрідріха Енгельса... Затверджено в протоколі великої президії виконкому ще року 1921-го за № 5421... 

 

Голод, холод, розруха, а комунари вже у 1921 році навіть у селах перейменовують вулиці. Коли ми взялися відновити історичні назви львівських вулиць у 1990 році, то нащадки тих комунарів скиглили, що грошей і так бракує, краще пустити їх на щось інше.

 

Ямка. Я думаю, що можна буде... Все одно Фрідріха Енгельса громадянам нашим тяжко вимовити... І візники плутають... Везуть до маклера Енгельсона.

 

Пташиха. Женвідділ? Знаємо!.. Як був церковний шлюб, то був і чоловік мені люб, а як пішла реєстрація, то знайду із двадцять я... Оце усе їхнє повчення.

 

Зонá – 1926

Кучка. Темний! Не бачу вашої революції! В клубі цигарки палять і матюкаються... А в церкві, сину, тихо, і я тепер, немов оце бачу... свічки... сонце у вікнах...

 

Пуп. Авжеж песимізм! Б'ємо у весільні бубни, а життя кричить: "Караул!" Електрифікація! Кого? Чого? Вошей? Солом'яних хаток? Гною?

 

Пуп. Товстозаде міщанство заплювало революцію! Був Жовтень. Був ранок. На обріях у мареві дзеркалилась комуна... А тепер? Квіточки, болонки, моди і поруч злидні, старці, купи гною? Зонá! Порожньо і сифілістично в степах республік.

 

Хто старався, працював, той і доробився до "квіточок, болонок, мод", а ледарюги, гаволови, лежебоки залишилися злиднями, жебраками, купами гною, які ще й із занепадом сімейної моралі, поширеною розпустою лише плодили сифіліс.

 

Перша жінка. Ха-ха-ха! Ще що видумали!

Другий робітник. Їй-бо, Ваню! Шусть на жінки! На півгодини!..

Друга (регочеться). Ти здурів, Степане...

Перший робітник. Для разнообразія?

Другий робітник. Так, Ваню! Щоб без розврату! Бери мою, а я твою!... На один раз, і більше щоб ні-ні-ні...

Перший робітник (пригортаючи жінку другого). Дайош! Бери мою!

Перша жінка (до чоловіка). Ванічко... А бити не будеш? З ревнощів?

Перший робітник. Дурна ти... тут по-друзьки, по-хорошому... Випили, погуляли, помінялись, і шабаш!

Другий робітник. Без розврату... (помінявшись жінками, розходяться).

 

Пуп. Товаришу бульваре! Товариші дерева, кущі, стовпи, ліхтарі! Христос – мрія! Його не було, нема й не буде... Одні попи... І соціалізм – хвора мрія потомленого людства! Нема й не буде! І вас, товариші дерева, заплюють... А тебе, лисий (до пам'ятника Леніну), за ідеалізм... із соняшної системи вишпурнуть!..  

 

Народний Малахій – 1927

Не зовсім розумію ідею цього твору. Хіба що у автора був намір показати, як комуно-більшовицька система доводить людей до втрати глузду, до недоумкуватості. До того ж затуманеними, задурманеними зображені не одиниці, а майже більшість членів того неприродного, насильно збудованого суспільства – і сам Малахій, і його дружина з дочками, і Агапія, і санітарка у психіатричній лікарні та й працівники радянської влади не відзначаються інтелектом, а тупо виконують все, що наказують зверху. Та все ж і тут можна надибати досконалі образки тогочасного соціалізму.

 

Кум

– Як ти можеш за соціалізм, тим паче за кооперацію стати, коли вся вона до останнього ґудзика фальшива?

Малахій

– Себто?

– Спокійно! Чому я набрав в єпі радянської матерії й місяць не поносив, як вона полиняла, розлізлась, і це факт, як двічі два?

С у с і д и

– А правда! Голубого набереш на косинку чи там на прапор, гульк – а воно вже полиняло, аж біле.

М а л а х і й (усміхнувся)

– Далі!

К у м

– Чому жінка купила радянського гребінця, нарочито з найкращого сорту, і хоч би сама чесалася, а то ж... (повернувся до всіх, як до свідків). Нінонька, дитя неповинне, ще й волоссячко, як льон (закивали всі головами – мовляв, знаєм). То чому, я питаю, з гребінця зразу аж три зубці випало, і це теж факт?

– Чому нитки гнилі, а панчохи на третій день рвуться, чом у бані не так чисто, як колись було? І лікаря не докличешся, хоч тричі помирай?  

 

Єдине, що у цій п'єсі можна побачити позитивного, це несміливе бажання згадати про українську мову.

 

М а л а х і й

– Заодно приносьте й мову українську. Чи знаєте, між іншим, чого наша мова у порога віки вистояла? Бог про неї забув, як мішав язики на вавілонській башті. Крім того, дух святий зійшов на апостоли всіма мовами, забув тільки про нашу українську. На це РНК звернув уже свою увагу.  

 

Патетична соната – 1929

Б а т ь к о. "Тридцять першого. Більшовики пишуть, що державних меж взагалі не треба. Вони за Інтернаціонал. Це значить, і Україна без меж? Та як їм не соромно!" Треба розтлумачити їм, в чім справа і що таке Україна. Обов'язково! (Читає). "Першого. Завтра Великдень. Думаю, чи потрібен тепер Україні Бог? Думаю, що коли й потрібен, то тільки свій, український. Інакший зрадить або обдурить".

 

Б а т ь к о. Хм...  Он росіяни – цілого Глинку у нас украли та й кажуть, що їхній Глінка! Та який він Глінка, коли він Глинка! Прізвище українське! Українець! Ну, та тепер не дамо! Не дамо, Маринко, не дамо! Ні півглинки, ні вуглинки! Ось піду я зараз вулицями, під церкви піду, де тільки є люди, агітувати й проповідувати за вільну нашу Україну. Бо кожний тепер українець мусить, лягаючи, в голови класти клунок думок про Україну, вкриватися мусить думками про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну. Відбудуємо – тоді за Інтернаціонал, Ось як, а не так, як ви пишете, товариші більшовики! Бо хіба ж може бути Інтернаціонал без України, без бандури?!

 

С т у п а й. Вийду навстріч і скажу, нагадаю святі й соціальні слова: обніміте, брати мої, найменшого брата!..

М а р и н а . Кому? Більшовикам? Бандитам? Бидлові, що реве од крові і трощить наші найкращі ідеї? (Заслоняє вікно). –

С т у п а й. Принаймні по-українському звернувся: "Збирайся на смерть", а не "Готовься к смерти". Матрос! А генерал П е р о ц ь к и й скоріш сам собі смерть заподіє, ніж промовить слово українське. Ні, найкращий спільник той, хто мову нашу розуміє і по-вкраїнському говорить.

 

В о н а. Ви не шуткуєте. Скажіть, хто ви тепер? Якої нації? Де ваша нація?

Я. Моя нація тепер там, де клас. Де клас пригноблених, там і буде моя нація.

В о н а. Ми не жили, зрозумійте ж ви, національним життям, ми ще не дихали, ми не творили, ми ще не знаємо, хто ми і де наш власний шлях історії, а ви пропонуєте зректися себе заради соціалістичних експериментів і бути матеріалом для лабораторії. Яка трагедія!

 

Вічний бунт – 1932

Конторник. Щоб догнати й перегнати, потрібні калорії. Бодай фізіологічний мінімум...

 

З мене все списали, весь належний мені цукор, думаю. Другий місяць не одержую ж. Це значить, 29,9 калорій з мене геть. Хліба дають 300 грам, недодають 202 калорії, м'ясо-риби не дають – геть 213 калорій. Отже, з мене, так би мовити, щодня позичається на індустріалізацію – 444,9 калорій.

 

Не солодко, справді, бо немає цукру, проте не гірко, бо немає й перцю.  

 

Ромен. Село! Село на нашій Україні сливе таке, як і було – село! такі ж хатки і ті ж млинки, хіба що менш їх стало – млинів та церков. Церква, правда, не ремонтована – антирелігійний прогрес. Але сільбуд ще довш не мазаний, брудний, обшарпаний! Село! До найближчої лікарні тринадцять кілометрів, в кооперативі нічого немає, крім трьох пар чобіт, правда, як брали хліб, то привезли дещо мануфактури на принаду! – горілки та пудри, більш нічого нема.   

 

Ромен. Так-так... Я справді забув про колгосп край села, за убогенький колгосп з нашими здохлими тракторами, з катаральним радіо і з мрією ста сорока членів про три пари чобіт, що в кооперативі.

 

Дівчина. А вам що? Уже не подобається, що Гайка з незаможниками одкопали сім’ям кулацького хліба? Понад 3000 пудів хліба?

Ромен. Мені не подобається, що на той рік хліб закопають глибше. Так глибоко, що навіть Гайка його не побачить і не докопається. Хліб треба купувати, а не копати...     

 

Ромен. Що не кажіть, громадство, а таки товариші з города нам дуже допомагають працювати: то приїдуть шефи у труби заграють, то промову котрий скаже, як говориться, ділом і словом. От і зараз товариші нам допомогли: хліб забрали, а нам промову сказали, а в промові й правда є. Бо таки справді попи нас, християн, одурили. Першим християнам сказали, що прийде Христос незабаром, в скорому часі, другим і третім – через тисячу літ, а вже нашим дітям і батькам, – що прийде, а коли – то "сіє незвісно". Боюся тільки, щоб так само у вас не вийшло з кооперативними чоботами, як у них – з Христом. Будуть чоботи, а коли – "сіє незвісно".

 

Ромен (істерично). Аби ж дехто! Ціла країна! Спотикається. Учора було мило – сьогодня не стало. Мила нема! Без мила будуємо соціалізм. Доля жінки, правда, змінилась – то була прикута до печі, тепер до черги в це-ер-ках.

Гість (німецький робітник, який приїхав на завод для обміну досвідом.). Was ist das – tsche-ret?

Ромен. Черги!

Другий. Que се que sest tze-er-ca?

Ромен. Це-ер-ка. Бракує всього! Мало! Тісно! Дорого! Все у нас дороге, крім людського життя. Атрофуються вищі почуття: згорів робітник – цех працював, привезли махорку – збігся весь цех. Далі кілька слів про наші досягнення. Коротко. Вони у нас великі й високі, але їх, по суті, нема. Це парадокс, але це так. Наші досягнення – це великі споруди, вони – як єгипетські піраміди, але користі з них, як з єгипетських пірамід. Я скінчив.  

 

Прощай село – 1933

Ільченко. Ну гаразд! Нехай мені од революції довіку тепер буде – ні. До смертної межі. А тобі за віщо, молодая зміно? От ти був у піонерах. Три роки вибігав...

 

М о т р о н а. Батькові вибивав очі колишнім хазяйством. Хату хотів спалити за те, що краща на кутку, попа в хату не пускав...

 

Оксана. І не вірю я тепер ні в бога, ні в чорта, ні в духів, ні в позадухів.

 

Пархімча. Так! Агрошколи й досі нема. Парк садили – посох. Будували баню – розвалилася, це так. Але суцільна колективізація – це така справа, що не треба й бані.

 

Оксана. Це така історія була – не треба й роману. Як почали складатися в колгосп та тільки коні звели, аж тут хуга. Б'є, мете, мороз з отакими очима. Трусяться наші конячки, мерзнуть, ...ребра – як щаблі в драбині, а що очі, то вже така туга в них, така печаль, що хто ж ми такі після цього? Клас чи підчихвости кулацькі?" То насилу переконали, що які ж то ми ще сучії сини, що навіть стайні не можемо поставити! Ну, й заходилися. Цегла була, то стіни скоро склали. А кинулись дерева – нема!

 

Так ми тоді що? Дві хати порожні стояли у райзу з розкуркулених. Дак ми до тих хат уночі: нишком підкотилися і до ранку вибрали все дерево. Найняли майстра, посточували, погемблювали. Знайшли, пишемо, до райзу, давай нагороду. Приїздить, дивиться – справді дерево. "Яку ж я вам дам нагороду?" Отам, кажемо, на хуторі дві розкуркулені хати. Дерево вже хтось покрав, то одпиши нам цеглу.

 

Малим хлопчиком я бачив як крали для колгоспу дерево з нашої стодоли. Було пополудні літнього сонячного дня. Я сидів на порозі хати, коли раптом почув гамір і побачив, як на наше подвір’я в’їжджає кілька возів з людьми. Здебільшого то були мешканці нашого села. Вони кинулися поспіхом та, як мені видалося, дуже охоче розбирати нашу величезну стодолу. Мати в той час виконувала свій "святий обов’язок" на колгоспному полі. Батько був на роботі на державних ставах, а сільська голота за наказом колгоспного керівництва завзято розбирала недавно побудовану батьком споруду з наміром украсти її для колгоспу.

 

Шпіцери в Нижній Лукавиці – мій батько та його брат Семен – належали до заможних господарів, але "другі москалі" розорили їх до нитки. У батька забрали поле, коня, реманент, посівне зерно і картоплю, сіно, солому, навіть матеріал для будівництва нової хати. А тепер забирали стодолу. Хтось повідомив батьків. Першою прибігла мати, почала плакати, просити, лементувати. Прийшов і батько, взяв у руки вила і тихо сказав: "Забирайтеся звідси!". Голодранці немов справжні злодії – що встигли повантажити на вози, те вкрали і квапливо покинули наш двір. Із залишків стодоли батько побудував хату, яка стоїть донині.

 

Дмитрик (хапаючи повітря). Скажу!.. От ви з центру, то якої я справді ідеології, зрозумієте, коли я скажу, що мій батько в сю ніч заховав золоті гроші, персні тощо. Я ніколи не знав, що у нас, тобто в нього, є золото і що він ховає, а сьогодні вночі підгледів. Як повернулися од вас та лягли, він, чую, каже мамі, що тепер ті гроші небезпечно вдома ховати, треба в Мотрони... А я подумав, які ж гроші? Коли бачу, мама засвітила світло, – золоті. Він поніс їх до вас, себто до Мотрони... А я за ним назирці, нишком, і бачив, де вони ховали... У вікно бачив...! Я ще вночі хотів вам про це сказати, та вас довго вдома не було. Потім побіг додому, чи не ховають ще чого. 

 

Ось вам і рідний український Павлик Морозов!

 

О к с а н а. А друге, ухвалили ми перебороти в собі всю релігію і сьогодні, зараз попалити всі ікони. Позносити всі на майдан до церкви, скласти в кучу й спалити. Уже й по хатах агітувати та збирати пішли...

Марко. Товаришко бабо Оксано! Та нам зараз треба людей сколективізувати, коней позводити, реманент по-ввозити, насіння, а не ікони. На біса вони? Послі попалимо! Послі!

О к с а н а. Я не нова. Уже за шістдесят, та у мене мислі нові, діду! Новими думками цвіту.

 

Дивина та й годі! Звідки у людей, навіть похилого віку, появилася така ненависть до церкви, до релігії, до Бога? В чому секрет комуністичної пропаганди, яка змогла за короткий час так "перекувати" людей? Мусимо констатувати, що влите в душі батьків, дідів, прадідів комуно-більшовицьке зло глибоко осіло в підсвідомості і робить свою чорну справу й у наші дні.

 

Рано-вранці край села виряджались в дорогу дві партії люду: одна під проводом Марка виселялася на новий колгосп, другу, невеличку, де стояли Зосим, Ільченко, Мотрона, виселяли за межі УРСР.

 

Отак! Не бажаєш йти до колгоспу – ПРОЩАЙ СЕЛО в Україні, ЗДРАСТУЙ Сибір або, в кращому випадку, степи та пустині азіатських територій.

 

Мина Мазайло – 1929

(комедія)

Мина і його сім'я, опріч сина Мокія, рвуться поміняти прізвище Мазайло на "благородніше", хоч би Мазалов і відректися від свого батьківського, козацького минулого. Прагне Мазайло вчинити так, як тоді модно було поступати серед більшовиків: Джугашвілі став Сталіним, Бронштейн – Троцьким, Зільберштейн – Богдановим, Розенфельд – Каменєвим... і таких були сотні або й тисячі. Отож і наш хохлуйчик вирішив "облагородитися". Оскільки син Мокій був проти, то сім'я Мини викликала з Росії на допомогу примітивно-яру шовіністку тьотю Мотю. Брат Мини Тарас занурений у козаччину і не приймає такої українізації, яку тоді розпочали українські комуністи, а хоче сам не відає чого. Своєю поведінкою він фактично допомагає тьоті Моті – на жаль, так завжди було в нашій історії, коли Україну кожен бачив по-своєму і тим дуже спритно користали вороги нашої мови, культури, незалежності.

 

Р и н а (дочка Мини Мазайла).

– От на! А папа не те що од Мокія (син Мини Мазайла) укрмови слухати не хоче, а навпаки – наше малоросійське прізвище змінити хоче і вже напитує собі вчительку, щоб могла навчити його правильно говорити по-руському, наприклад, не "сапоги", а "спаґ'і"...  А Мокій не тільки не зна про це, а навпаки – мріє, ти розумієш, мріє до нашого прізвища Мазайло додати ще Квач.

 

А папа ще зранку пішов до загсу на вивідки, чи можна змінити прізвище і чи має він право заставити Мокія, ти розумієш? Мама пише секретного в цій справі листа до тьоті Моті в Курськ, щоб тьотя Мотя якнайскоріше приїхала.

 

Мазайло.

– І раптом – перед очима (у загсі) якесь писане оповіщення... Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Мінервина Павла. Вайнштейн Шмуель-Калман-Беркович на Вершиних Самійла Миколайовича, Засядь-Вовк на Волкова, Ісидір Срайба на Алмазова.

Р и н а.

– Було б попросити і нам Алмазова.

Далі жінка і дочка наввипередки:

– Сіренєв! Сіренський!

– Розов! Де Розе!

– Тюльпанов!

– Фон Лілієн!

Мазайлиха.

– З Мокієм що робити?

Мазайло.

– Заставлю! Виб'ю з голови дур український! А як ні – то через труп переступлю. Через труп!

 

Тьотя Мотя.

– Не бачили, не читали? "Харків" – написано. Тільки що під'їхали до вокзалу, дивлюсь – отакими великими літерами: "Харків". Дивлюсь – не "Харьковь", а "Харків"! Навіщо, питаюсь, навіщо ви іспортілі город?

 

Дядько Тарас.

– Нехай ми шовіністи, нехай... Проте ми расєйщини в нашій мові ніколи не заводили, а ви що робите? Є слово "універсал", а ви "маніфеста" заводите, є слово УНР, а ви УСЕРЕР пишете? Рідне слово "пристрій" ви на "апарат" обернули. Українізатори!...

 

Так дядько Тарас критикував українізацію 1920 - 1930 років. Виходить, краще ніякої українізації, аніж така, що чимсь трохи не до вподоби дядькові Тарасу.

 

Тьотя Мотя.

– Всі козаки говорили по-русскі. Донські, кубанські, запорозькі. Тарас Бульба, Остап і Андрій – і я не знаю, як дозволив наш харківський Наркомос виступати їм і спіавть по-українському, та ще й де?.. У городській опері. Єто ж просто безобразіє!

Дядько Тарас.

– Тарас Бульба?.. Ніколи в світі! Тільки по-вкраїнському! Чуєте? виключно по-вкраїнському...

Тьотя Мотя.

– Отак ви скоро скажете, що й Гоголь говорив по-вкраїнському, що й Гоголь ваш?...

Дядько Тарас.

– Він не говорив, але він... боявся говорити. Він – наш.

 

Мокій до батька.

– А твоя теорія, що українська мова є австріяцька видумка, була теорією російських жандармів і царського міністра Валуєва... Ти – валуєвський асистент, папо!

Тьотя Мотя (урочисто).

– Харківський окрзагс на підставі Кодексу законів про родинну опіку та шлюб оголошує: громадянин Мина Мазайло міняє своє прізвище Мазайло на Мазєнін.

Р и н а.

– Тьотю, яка ж радість!..

 

Микола Куліш означив п'єсу Мина Мазайло "комедія", хоча то є справжнісінька трагедія. Адже українець зрікається свого роду-племені і пнеться стати великоросом. Трагедія ще й в тому, що мазайли на нашій землі не переводилися протягом московитсько-комуністичного панування, насичена мазайлами-мазєніними й Незалежна Україна. Незважаючи на те, що Росія веде агресивну війну проти України, загарбала частину наших земель, теперішні мазайли-кацапчуки напевно інстинктивно вважають, що "війна війною", а москалеві все одно треба догоджати, і далі розмовляють мовою ворога-окупанта (приходять на пам'ять іронічні слова М. Гоголя: "Ні, не встанемо, матінко!"). Вбитий віками у підсвідомість непереборний страх перед нащадками угро-монголо-фінів не дозволяє багато кому з українців стати самим собою і повернутися до віри й мови своїх предків.

 

Все ж час бере своє і ті, на перший погляд безнадійні русскоязичні малороси, врешті зрозуміють, що навіть останній москаль-п'яниця ніколи не вважатиме їх за свою рівню, а матиме їх за малоросів, хохлів, рагулів і що в них залишається лише єдиний шлях – стати повнокровними українцями, шанувати свою мову й культуру, пишатися своїм багато тисячолітнім минулим і тільки так стати гідними громадянами планети Земля.

Звернення Групи “Першого грудня”

опубліковано 16 жовт. 2017 р., 05:04 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 жовт. 2017 р., 10:22 ]

 

 

 

Це звернення Групи – перше після відходу у вічність Блаженнішого Любомира Гузара. Він був становим хребтом Ініціативи «Першого грудня», її духовним орієнтиром, – як і світлої пам’яті Євген Сверстюк та Богдан Гаврилишин. Ці люди були джерелом натхнення для всього нашого народу, і ми просимо Бога воздати їм сторицею за їхню з честю виконану місію. Так, ми всі розуміємо: нам їх бракуватиме. Проте, поряд із тим, ми закликаємо всіх в українському суспільстві підняти естафетні палички, які випали з їхніх рук. Адже головне мотто нашої Групи – «піднесення гуманітарно-духовних цінностей над короткозорим економічним зиском та політичною доцільністю» – залишається актуальним і сьогодні.

 

«Дайте суспільству вирости у свободі»

Якось, реагуючи на людську нетерплячість щодо недосконалості їхніх пастирів, Блаженніший Любомир сказав: «Дайте людям вирости у свободі». Ці слова стосувалися поодиноких людей, хоч такою ж мірою їх можна прикласти і до людської спільноти: «Дайте суспільству вирости у свободі».

 

За стан справ у державі народ звично покладає вину на адресу її керівництва – і нижче ми ще поговоримо про відповідальність наших поводирів. Проте в нас усе ще діє квазірадянське уявлення, що керівництво держави – це щось окреме, самодостатнє, ніяк не залежне від народу. Треба визнати, що й саме керівництво часом так думає. Важко нам дається розуміння, що правляча когорта – це лише квінтесенція того, що є в народі. Якщо в народі домінують рабські й патерналістські інстинкти – ним керуватимуть диктатори. Якщо народ тямить свою гідність і готовий брати на себе відповідальність – ним керуватимуть зразкові демократи. Вибір варіанту для України насправді за нами.

 

Сьогодні ми, члени Інціативної групи «Першого грудня», підтверджуємо те, що свого часу сказали в «Українській Хартії вільної людини»: «Відповідальність за своє життя, а отже, його успіх, добробут і щастя нікому не може бути переданою. Ми самі несемо відповідальність за себе».

 

Звичайно, від держави залежить багато – але все ж менше, ніж у нас прийнято вважати. Ось уже й британський аналітик Джеймс Шерр підмічає те, що проходить повз нашу увагу: «Росія – країна із сильною державою і слабким громадянським суспільством. Україна – країна зі слабкою державою і сильним громадянським суспільством». Але якщо так, то що́ тоді залежить від нас, щоб ми були щасливими? Що́ маємо змінити в собі, щоб наші правителі не мали іншого виходу, як змінитися самим?

 

Не зневірюватись і берегти єдність

Ланцюжок суспільної деградації очевидний і розгортався на наших очах уже не раз:

 

(1) ми, члени цього суспільства, втрачаємо віру в силу добра, а тому ідемо на компромісний торг зі злом;

 

(2) помітивши, як хтось торгує правдою, ми втрачаємо довіру до людини;

 

(3) не довіряючи людям, ми втрачаємо спроможність бути у солідарності з іншими і легко входимо в конфлікти;

 

(4) втративши єдність, ми не лише не можемо змінити суспільство, а й стаємо легкою здобиччю консолідованого ворога.

 

Сьогодні ми ще не дійшли до критичної межі, але на цей погибельний шлях, бачиться, уже знову стали. Бо щось надто зачаївся зовнішній ворог, очікуючи, як спрацює його підривна стратегія і українці вкотре погублять себе своїми ж руками. І навіть стримані європейські дипломати стурбовано остерігають нас. Узяти хоча б гранично відверте попередження Дональда Туска, голови Європейської Ради: «Сьогодні я чітко бачу, що зовнішньому ворогові вас не здолати. Ви занадто сильні. Але ви можете зазнати поразки від самих себе. Саме тому ви повинні зберегти єдність будь-якою ціною й уникати внутрішніх конфліктів, наче чуми».

 

Ні, це не перебільшення – ген, що відповідає за схильність до поділів і ворогування, справді є активною частиною нашого національного генома. Бо ж і Митрополит Шептицький свого часу волав до українців: «Чи не страждає організм нашого народу… на якусь моральну гемофілію, яка спричинює те, що кожна найменша рана є неначе невиліковна?».

 

Та й сьогодні, занурившись у київське життя, іноземець Пітер Сантенелло здивовано зауважив у пресі: «Ідеологія розгойдування між крайніми точками просто вшита у психологію українців».

 

А якщо так, то питання – до нас: чи зуміємо ми заблокувати цей ген сьогодні, щоб не плакати вкотре над утраченими шансами згодом?

 

Ні, єдність не означає одностайності тоталітарного ладу. Ізраїль засвідчив, що можна залишатися демократією навіть в умовах постійної воєнної загрози. Можна і треба критикувати уряд чи опозицію, формулювати альтернативи, перемагати на виборах – і все ж уміти зупинитись, якщо змагальність партійних програм перетворюється у смертельну боротьбу на знищення суперника. Краще якійсь політичній силі програти вибори, аніж довести до програшу увесь народ.

 

Про це мають пам’ятати партійні ідеологи й політтехнологи, та й виборці мають бути обачними і не розпалювати свої пристрасті до граничної межі. Хай учителі у кожній школі розтлумачать дітям шкоду від нашого руйнівного національного гена, а священнослужителі психотерапевтично видобувають цю схильність із нашої підсвідомості. Хай гаслом нашого політичного життя стане осторога: «Обережно – суспільна гемофілія!»

 

Підтримка реформ – у цінностях, за якими мали б жити

Звинувачення керівництва держави в імітації, а то й у блокуванні реформ стало улюбленим заняттям нашого люду. Що ж, імітації – це справді успішний прийом власть імущих. Та й блокувати реформи вони вміють майстерно. Але спитаймо себе щиро: чи справді пересічні люди хочуть реформ? Чи ж не бачимо ми, який шалений спротив чиниться їм у народі? Адже ледь не в кожній лікарні формується спротив медичній реформі, ледь не кожен університетський ректор опирається реформі в освіті, а легіони освітян, що вже не спроможні змінити свої професійні навички, грудьми захищають свої корупційні форпости. І так на кожному кроці натикаєшся на непробивну логіку: «Хай міняються вони, а я радше збережу те, що маю».

 

Можна, звичайно, відмахнутися – мовляв, так це ж корупціонери. Проте відмахнутися насправді не просто: корупційний консенсус охопив поголовну більшість суспільства, тому що для значної кількості людей більший чи менший компроміс із застарілою й порочною системою є єдиним засобом виживання чи достатку. Тому й переважають у нас цінності виживання: у когось – лише пристосуванство та кумівство, у іншого – зловживання лазівками в законодавстві, а у щораз більшого числа людей – взагалі відверта й безконтрольна корупція та пряме злодійство.

 

Можна, звичайно, поморалізувати: «Що це в нас за народ такий?!» Проте перехід від цінностей виживання до цінностей самореалізації відбудеться лише тоді, коли люди відчують реальність і доступність альтернативи. Журавель у небі має бути настільки досяжним, щоб синиця в руці втратила свою привабливість. Як тільки достатня кількість людей відчує, що інший шлях є для них навіть успішнішим, тоді реформи самі підуть швидше. І хай спробує тоді політичне керівництво імітувати чи блокувати їх!

 

Ясна річ, було б ідеально, якби мудрий правитель-реформатор сам створив такі суспільні умови, які полегшили б людям зробити цей вибір. Проте схоже, що наші правителі пристосувалися до олігархічного ладу і не виявляють видимого бажання його змінити. Тому наш погляд мимоволі звертається у той бік, де перебуває наш середній клас – надія й основа усіх демократій.

 

У нинішній Україні є чимало ініціативних людей, які вже створили власні успішні проекти і зовсім не потребують патерналістської чи корупційної залежності, щоб вижити. Чого бракує – це взаємної солідарності. Вони вже є «критичною масою» глобальної трансформації, проте надто розпорошеною, щоб стати «законодавцями мод», щоб перетягнути на свій бік тих, хто вагається. Та й політичні функціонери впритул не бачать цієї суспільної сили, а тому не стають їй політичною опорою, надаючи перевагу щораз вигадливішим бігбордам, щоб зманіпулювати думкою виборця на користь партійних старожилів.

 

Ці поки що розпорошені сили – це прямі спадкоємці духовного скарбу Революції гідності. Вони органічно засвоїли цінності, на яких можна вибудувати новий суспільний лад. Бо вони, ніби римський імператор Костянтин, побачили на небі Майдану напис: «Цими цінностями переможете».

 

Про владу

А тепер, як ми й обіцяли, кілька слів про відповідальність влади.

 

Не треба й заглядати у зведення політичної погоди, щоб зробити висновок: передвиборча кампанія фактично вже почалася. Отой унікально благодатний політичний період, коли влада мала конституційну більшість для проведення кардинальних реформ, уже завершився. Тепер не буде місця для непопулярних рішень, бо вирішальне слово у цей час – за політтехнологами.

 

Коаліційна угода 2014 року, яку свого часу вітали як благословенний успіх, має всі шанси стати невдовзі політичним вироком для парламентських партій. Звичайно ж, здобуто багато перемог. Звичайно ж, не один народний депутат гордитиметься важливими здобутками. Проте в підсумку народ говоритиме про найважливіші речі, а до таких, зокрема, безсумнівно належить той болісний факт, що в країні досі не змінено виборче законодавство. Аморальність цієї ситуації очевидна: наші законотворці позбавляють Україну шансів на зміну політичних еліт.

 

Ми говоримо про це як про доконаний факт, хоч імовірність зміни в останню мить усе ж існує. Утім, надія слабенька: зберегти себе при владі знову стає важливішим, ніж дотриматись обіцянки та забезпечити належні політичні й соціальні ліфти. Отже, партійне будівництво модерного зразка за нинішньої каденції Верховної Ради так і не запрацює, а перелік політичних партій у виборчих бюлетенях буде до болю знайомий.

 

Уряд демонструє позитивну динаміку розвитку, у деяких сферах здобув значні досягнення, проте застарілість функціонування державного апарату все ще гальмує наш поступ і створює «затори» у міжнародних контактах. Втішає те, що Уряд знизив свою участь у політичній боротьбі. Однак велику тривогу викликає той факт, що навіть в умовах війни багаті багатіють, а бідні – біднішають. Якщо це неминучий наслідок дії економічних законів, то народові це треба чітко пояснити. А якщо це результат чиєїсь непрофесійності або злої волі, то громадяни мають право про це знати. Бо вони мають право на соціальну справедливість. Робити вигляд, наче все гаразд, недопустимо, а для влади і небезпечно, бо соціальна несправедливість не раз уже ставала причиною для бунту.

 

Система закритого доступу породжує небезпеки і на президентському фланзі, оскільки попри здобутий Майданом рівень свобод система управління не застрахована від автократичних спокус. «Синдром усталеної колії» діє дуже ефективно, а тому суспільство не раз було вражене, як для реалізації влади зручнішими та надійнішими ставали «добрі старі» методи управління. Запуск нової системи почнеться тільки тоді, коли станеться перехід до відкритого доступу, коли конкурси на вакантні посади будуть прозорі й позбавлені імітацій, коли в країні з’явиться нарешті незалежний Арбітр – відповідальна судова система, коли запрацюють нарешті соціальні ліфти і справедлива змагальність тощо. Доти, доки все це пробуксовує, рівень імітацій з усією неминучістю буде високим, і це далі травмуватиме суспільство.

 

Безперечною заслугою Президента та його команди є прорив на дипломатичному рівні, зокрема знесення візових бар’єрів. Україна зробила свій цивілізаційний вибір: до Європи, проте Європа – це спільнота економік з відкритим доступом. Дипломатичних зусиль може не вистачити, щоб подолати непоєднуваність правових та економічних систем.

 

Як бачимо, навіть із цього переліку зрозуміло, що точку неповернення ще не пройдено. Часткових успіхів у рамках старої системи замало для того, щоб цілком спокійно очікувати виборів. Проте чи не найдошкульнішим є те, що ні в керівництві держави, ні у громадянському суспільстві не видно чітких стратегічних орієнтирів, а відтак і люди не знають, чого їм очікувати. Схоже, що ми всі непомітно зійшли з оптимістичних гір у затемнені долини, а тому вступила в дію закономірність, про яку ми писали ще 2015 року: «Найбільш виснажливим і грізним є блукання в тумані низин, де панують сумнів і недовіра до всього – орієнтирів, провідників і власних сил».

 

Настрої людські розділились по всіх можливих лініях спектру: натхненні патріотичні почуття сусідують із тупим зрадництвом на користь ворога, тверезе визнання очевидності успіхів нашої держави межує з однозначним «всьо пропало» і «всі вони такі». Цей стан загрозливіший для суспільства, ніж якісь економічні чи навіть воєнні негаразди. Він спроможний поламати навіть найкращі політтехнологічні розробки на майбутні вибори, відкинувши Україну туди, де вона аж ніяк не хотіла б опинитися.

 

Тому завершальні наші слова спрямовані до нашого духу. «Вирости у свободі» означає розуміти те, що здійснення кожної великої справи передбачає низку маленьких кроків, і всіх їх треба пройти. Це вимагає духовного змужніння, яке накладає табу на істеричні висновки та занепадницькі настрої. Той, хто зростає у свободі, не лише вміє вигравати, а й вчиться програвати, прагнучи вдосконалити свої аргументи, а не встромити ніж у ненависного переможця. Він ніколи не почуватиметься «маленькою людиною», бо інакше й держава ніколи не вийде зі своїх пелюшок.

 

Кажучи узагальнено, народ, що зростає у свободі, набуває високої політичної культури і чітко бачить свою мету. Кожен, хто хоче досвідчити і одне, і друге на керівних верхах, повинен утвердити їх у своєму житті.

 

Нагадаємо, що створена у двадцяту річницю референдуму ініціативна група «Першого грудня», до якої ввійшли чільні представники національної інтелігенції: В’ячеслав Брюховецький, Іван Дзюба, Євген Захаров, Йосип Зісельс, Мирослав Маринович, Володимир Панченко, Мирослав Попович, Всеволод Речицький, Вадим Скуратівський, Юрій Щербак, Ігор Юхновський, Ярослав Яцків, має на меті поширювати моральні цінності та сприяти встановлення в країні нових правил.

У пошуках волі. (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 15 жовт. 2017 р., 04:53 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 жовт. 2017 р., 10:22 ]

Маловідомі сторінки історії українського козацтва

Козацька доба в історії України стала тією ланкою між давньою Руссю-Україною та боротьбою за нову Українську державу, яка зберігала національну державотворчу ідею, підняла її на вищий щабель і довела, що захист України можливий лише при наявності власних збройних сил. Епоха народила нових національних героїв і водночас яскраво виявила ворогів Української держави, її народу, його нормального суспільного і культурного життя.

 

У російській імперській історіографії побутувала теза, що Визвольна війна українців XVII ст., яку почав Б. Хмельницький, закінчилася у 1654 р. актом так званого «возз’єднання» (термін чисто імперський), бо, мовляв, кінцевою метою повстання й було те «возз’єднання».

 

Рішення Переяславської ради мали декларативний характер і ніяких юридично-правових наслідків не несли. У Переяславі не було укладено ніякої письмової угоди.

 

Генеральна старшина, деякі полковники і сотники та кілька делегатів від козацьких полків, всього 284 особи, присягнули на вірність цареві. Не було серед них представників Запорозької Січі, не присягали Уманський та Брацлавський полки. Противником угоди з Москвою був І.Богун. Відмовились присягати київське духівництво і митрополит. Під час прийняття присяги сталося кілька інцидентів, які свідчили про негативне сприйняття угоди з Москвою частиною українського суспільства. (Українське козацтво // Мала енциклопедія / Кер. авт. колект. Ф. Г. Турченко; Відп. ред. С. Р. Лях. – Вид. 2-е, доп. і перероб. – Київ: Ґенеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2006.  – C. 439.)

 

Сприйняття тодішнім українським суспільством цієї угоди з Москвою та події навколо переяславських домовленостей нагадують сьогоднішні мінські домовленості та їхнє сприйняття сьогоднішнім українським суспільством.

 

«Згодом після розчленування України та підкорення більшої її частини Росією, в козацько-старшинському середовищі виникла (інспірована Росією в ході тодішньої інформаційної війни проти України - авт.) т.зв. «Переяславська легенда», яка підкреслювала добровільність входження «Малоросії» до складу імперії. Ще пізніше ця легенда була використана офіційними колами Російської імперії та Радянського Союзу для створення міфу про «возз’єднання України з Росією», яке нібито відбулося на Переяславській раді 1654р.» (там само. – С. 438.)

 

Хоча ніякої так званої Переяславської угоди (письмового оригіналу угоди) не існує в природі. Росіяни представляють якісь копії незрозумілих так званих Березневих статей і стверджують про нібито добровільність вступу Війська Запорозького «під високу цареву руку». Стверджувати можна все що завгодно, але відсутність письмових доказів-оригіналів річ вперта.

 

Коли ж об’єктивно охарактеризувати історичні події Визвольної війни, то не можемо не дійти висновку, що Визвольна війна закінчилася після поразки П.Дорошенка, а точніше, в 1678 р., коли турки (при сприянні Росії та І.Самойловича) знищили Чигирин. Отже, війна тяглася 30 років.

 

Українські землі були поділені між Росією, Польщею, Туреччиною, а частина перетворилась на руїну. Юридично закінчення Визвольної війни, власне, її поразку, оформлено Вічним миром між Московією та Польщею в 1686 році.

 

Після того фіксуємо тільки окремі спалахи національно-визвольних повстань (Петрика, Палія з Самусем, Мазепи, визвольні акції Пилипа Орлика і, нарешті, Коліївщина), які були локальними проявами тієї-таки Визвольної війни. Тому, коли взяти до уваги й ці факти, то Визвольна війна закінчилася з поразкою Коліївщини в 1768 році. Отже, від початку війни Хмельницького це тривало, разом зі своїми локальними проявами, 120 років.

 

Коли ж узяти до уваги, що повстання Б. Хмельницького не почало Визвольної війни, а тільки її продовжило, а початком вважати повстання С. Наливайка, то фактично Визвольна війна українського народу зі спорадичними актами тривала 174 роки, з більшими чи меншими перервами. Не будемо дивуватися, що відтак Україна в другій половині XVIII ст. вичерпала свої визвольні ресурси та й потенцію на довший час, вже аж до 1917 року. (Шевчук В. Козацька держава. Етюди до історії України державотворення. – К.: Абрис, 1995. – С. 73.)

 

Козацька традиція зі своєрідною ментальністю, завдяки її носіям, частково збереглася до чергового великого зриву – Української революції 1917–1921 рр., щоб остаточно – в основній масі – стати жертвою терору давнього ворога, який замінив білий прапор на червоний.

 

Українська збройна сила ніколи не зникала. Україна, навіть втративши Державність, все ж затримувала свою національну Збройну Силу протягом ХІХ–ХХ століть. Одні відблиски її жили безперервно (Причорноморське військо); інші протягом деякого часу (Приазовське військо); ще інші лише спорадично, викликані тими чи іншими важливими подіями. Наприкінці ХІХ ст. залишки славного українського війська остаточно осідають на Кубані і, підсилені масовою еміграцією козаків з Лівобережжя, творять так зване Кубанське Козацьке Військо.

 

ДОЛЯ КОЗАЦЬКИХ ФОРМУВАНЬ 1830–1831 рр.

У 1830–1831 рр. російський уряд (під час Польського повстання) знову використав живучість козацьких військових традицій українського народу.

 

Князь Микола Рєпнін, тодішній генерал-губернатор Полтавщини та Чернігівщини, відповів Миколі І, що перед тим, як почати формувати козачі полки в Україні, треба спочатку залагодити ті кривди, що їх заподіяно було козакам після 1816 р., а головне виконати «неисполненный обет правительства» і створити в Україні постійне козацьке військо.

 

11 червня 1816 р. вийшов указ царя Олександра І. У ньому йшлося про те, що маючи в особливій повазі старанний подвиг малоросійських козаків, які спорядили у 1812 р. за власний кошт 15 кінних полків, оголосити тим, які є в складі Полтавських та Чернігівських полків, що командири відпускають їх додому. При цьому їм буде надаватися свобода, щоб зайнятися господарством та родинними справами. Старшинам та козакам цих 15-ти полків згідно з указом дозволялося носити однострій – в нагороду за їх службу.

 

Потім козацький стан на Полтавщині та Чернігівщині зведено на рівень звичайної рекрутської повинності, а козаків зрівняли цілковито зі скарбовими селянами.

 

У цей скрутний час, коли йшлося про польську корону, дати нову обіцянку Миколі І було, очевидно, не важко. З’явився рескрипт, і за три тижні козацький стан України виставив вісім кінних полків по 1000 чол. у кожному. Це здивувало росіян. Полки вирушили на Литву, але на той час польське повстання вже закінчилось. Виникло запитання: що робити з українськими полками?

 

Між князем М.Рєпніним та російським урядом виникла суперечка щодо майбуття козацького стану. В останній постанові комітет міністрів закинув йому, що своїми проектами та докладними записками Рєпнін підкопується під цілісність і могутню велич імперії та прямує, не більше не менше, як до самостійності Малоросії. Проект постійного козацького війська, який розробив князь М.Рєпнін, було відкинуто, відновлювався рекрутський набір і козаки знову мусили платити звичайні податки.

 

Щоб вибити козакам з голови саму згадку про тимчасовий переляк уряду та назавжди відбити їм охоту до власного війська, вирішено було «забрити» їх усіх у солдати. Така злочинна постанова обурила князя М.Рєпніна, він з іще більшим завзяттям повів боротьбу, тепер уже за долю цих полків, козаки котрих - заможні господарі – покидали своїх жінок, дітей, ціле господарство, повіривши обіцянці уряду.

 

Микола І дотримувався думки, що Україна не сміє мати свого війська, але щоб козаків, добровольців, статечних господарів, повертати у солдати, – тут він захитався. Намагаючись порятувати козаків від солдатчини, князь М.Рєпнін почав переконувати Миколу І скерувати їх хоч би на Кавказ, думаючи, що пізніше справа владнається. Спочатку Микола І погодився, але незабаром вирішив з тих чотирьох полків, які повернулися в Україну, сформувати наново лише два полки і скерувати їх на Кавказ. Ці частини (під назвою 1-ша і 2-га малоросійські козацькі полки) вирушили на Кавказ, де змінили два донські полки. Вони так і залишилися служити на Кавказі під назвами 1-й Полтавський та 2-й Миргородський козацькі полки. (Тризуб. – 1934. – № 1. – С. 18.)

 

Через кілька літ ці козаки просили дозволу повернутися додому, але їм звеліли там залишитись і завести свої оселі. На ці оселі давали стільки землі, скільки козаки самі захочуть. Усі козаки були нежонаті, бо пішли на військову службу зовсім молодими парубками. Їм було важко без сім’ї. Тоді уряд «звелів по числу козаків зробити набір дівчат в Полтавській та Чернігівській губерніях. Дівчат пригнали на Кавказ і козаки побрали їх заміж. З того й постали українські станиці серед Терського війська». (Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні. – К.: Дніпро, 1991. – С. 205-207.)

 

Ці два полки увійшли пізніше в Терське військо під назвою «Перший Владикавказький кінно-козацький полк», який і дійшов до 1917 року. Два полки з тих, які стояли в Литві, було передано до кордонної варти на Бессарабію, але не як козаків, а як службовців.

 

У кінці 1832 р. два інші полки з Литви також повернулися в Україну. Доля цих полків та тих двох, які перебували в Україні, була найсумнішою. Полки розформовували і під плач та лемент жінок та дітей козаків забрали в солдати на 15 літ.

 

Князь М. Рєпнін настоював на відновленні козацтва. У 1834р. його звільнили з посади та звинуватили в сепаратизмі та українофільстві. Надзвичайно швидке формування полків було визнано за державний злочин. Принагідно нагадали князеві Миколі Рєпніну ще й про його дружину – онучку останнього гетьмана України К. Розумовського – начебто й він сам міг мати претензії бути гетьманом України. Князь М. Рєпнін залишив Росію, жив якийсь час у Дрездені, де в 1813–1814 рр. був генералом-губернатором Саксонії. Згодом переїхав до Рима, потім до Флоренції. Врешті-решт, вирішив повернутися до свого Яготина (Пирятинського повіту). У Яготині гостем князя був і Т. Шевченко. (Тризуб. – 1934. – № 1. – С. 19.)

 

М. Рєпнін-Волконський (походив з роду чернігівських Рюриковичів) був близько знайомий з Т. Шевченком, який у 1843 — на початку 1844 pp. жив у його маєтку. Його дочка княжна Варвара Рєпніна була близьким другом Т. Шевченка. Т. Шевченко виконав дві копії портрета М.Рєпніна з роботи швейцарського художника Й. Горнунга та портрет його внуків.

 

 УКРАЇНСЬКІ КОЗАЦЬКІ ПОЛКИ ЧАСІВ СХІДНОЇ (КРИМСЬКОЇ) ВІЙНИ 1853–1856 рр.

Однією з особливостей Східної війни була активна участь у ній козацьких військових частин та підрозділів. У складі російської армії, що нараховувала близько 700 тис чол. налічувалось 90 козацьких полків, із яких у бойових діях брали участь 29 кінних полків, чотири піші батальйони, 13 артилерійських батарей та інші менші підрозділи. Під час воєнної кампанії козацькі військові частини брали участь у всіх значних битвах. За мужність і відвагу, яку виявили козаки в боях, три козацькі війська Російської імперії – Донське, Азовське, Чорноморське – було нагороджено Георгіївськими стягами з написом: «За хоробрість і зразкову службу у війні проти французів, англійців і турків у 1853, 1854, 1855, 1856 роках». Полкові та батальйонні Георгіївські знамена отримали три полки і два батальйони; військові відзнаки на головні убори – три полки і дві кінні батареї.

 

Для козаків Дунайського війська Східна (Кримська) війна стала справжнім випробуванням. З прийняттям у 1844 р. «Положення про Дунайське козацьке військо» полки мали налічувати 600 вояків. Укомплектувати їх до війни так і не вдалось. Дунайське іррегулярне формування виставило два полки, а в подальшому сформувало ще один резервний. 29 вересня 1855 р. 1-й та 2-й Дунайські козацькі полки Олександр ІІ нагородив «За хоробрість». (Бачинська О. А. Дунайське козацьке військо. 1828–1868. – Одеса: Астропринт, 1998. – С. 83-87.)

 

У 1854–1855 рр. Російський уряд не міг утриматися, щоб не звернутися знову за допомогою до козацького стану України. З мешканців Полтавської та Чернігівської губерній було сформовано шість Малоросійських кінних козачих полків 7-ми сотенного складу. 5 квітня 1856 р. ці полки були розформовані.

 

Це була остання спроба відновити українську національну збройну силу. За час існування цих останніх українських козацьких військових формувань вони користувалися переважно старими стягами козацьких полків 1812 р., що зберігалися до 1920-х рр. у Полтавському та Чернігівському соборах.

 

«Київська козаччина 1855 р. – масовий селянський рух у Київській губернії, спрямований проти кріпосницьких порядків. Приводом до селянських виступів стало опублікування під час Кримської війни 1853–1856 рр. царського маніфесту, який передбачав створення рухомого державного ополчення. По селах Київщини, де ще свіжими були згадки про запорізьке козацтво, почали поширюватись чутки, нібито тих, хто запишеться в ополчення («в козаки»), буде звільнено від кріпосної залежності, і вони одержать поміщицькі землі та майно.

 

Селяни примушували священиків чи інших письменних людей складати списки «вільних козаків», а записавшись у ці списки, відмовлялися відробляти панщину і виконувати розпорядження місцевої адміністрації, створювали власні органи самоврядування («сільські громади»). Почавшись у лютому 1855 р. у Васильківському повіті, рух у березні-квітні охопив вісім з 12 повітів Київської губернії – Таращанський, Васильківський, Київський, Звенигородський, Черкаський, Уманський, Сквирський, Канівський (понад 500 сіл). На придушення «козаччини» уряд кинув регулярні війська. Найзапеклішими були сутички покозачених селян у селах Биковій Греблі (Васильківський повіт), Березні (Сквирський повіт), Корсуні і містечку Таганчі (Канівський повіт).

 

Виникнувши як стихійний протест на соціальному ґрунті, Київська козаччина вилилася у прагнення відновити козацтво як суспільний стан і військове формування». (Українське козацтво // Мала енциклопедія / Кер. авт. колект. Ф. Г. Турченко; Відп. ред. С. Р. Лях. – Вид. 2-е, доп. і перероб. – Київ: Ґенеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2006.  – C. 239.)

 

ОСТАННІ УКРАЇНСЬКІ ЗБРОЙНІ ФОРМУВАННЯ В АРМІЇ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (1863–1864 рр.)

Щоразу, коли російський уряд перебував у скрутному становищі, він звертався до козацького стану Лівобережжя та благав його про допомогу. Так було в 1812, 1831, 1855 рр., так сталося в 1865 р. під час другого Польського повстання. Варто пригадати, що 1860-ті рр. відзначилися особливо енергійними проявом української національної думки. На арену суспільного життя виступила завзята, повна запалу та віри в майбутнє українська молодь. Поставали громади, просвіти – починалася культурна праця. Це викликало спротив російського уряду і розпочалися репресії. Саме в 1863 р. російський міністр Валуєв видав циркуляр, що «не було, нема й бути не може ніякої української мови».

 

Проте польській короні надавалося значення більше, ніж українській національній думці, яка пробуджувалася. Російський уряд знову вирішив звернутися до козацького стану України за допомогою. На цей раз, напевно, ця справа почалася у Військовому міністерстві просто за інерцією. На початку червня 1863 р. газети опублікували «высочайший указ» від 24 травня про скликання українських козацьких полків. У червні цього ж року в «Одесском вестнике» (орган української національної думки) ч. 64 з’явилася велика стаття українського патріота, підполковника резерву М. Шевченка, в якій він вітав «высочайший указ» і розглядав його, як відродження козаччини в Україні. Вихід статті та її зміст свідчать про той духовний зв'язок між українськими національними колами та цими козацькими полками. (Табор. – 1935. – № 27. – С. 25.)

 

У першому розділі «высочайшего указа» подані «Общія положенія»:

 

1. На підставі Височайшого повеління, наставшого в 24 день Травня 1863 р., Малоросійські козаки Полтавської та Чернігівської губерній закликаються до тимчасового озброєння, для охорони прикордонних місцевостей тих губерній та для дії в випадку необхідності останніх.

 

2. З них утворюються на перший раз три кінні козацькі полки; два в Полтавській та один у Чернігівській губерніях, які називаються Малоросійськими кінними козацькими полками.

 

3. Полки ці називаються першим та другим Полтавської та першим Чернігівської губерній. (Там само. – С. 32.)

 

У 1864 р. 1-й і 2-й Полтавські та 3-й Чернігівський полк були розформовані.

 

УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ ФОРМУВАННЯ НА СЛУЖБІ ТУРЕЧЧИНИ

Розкриваючи цю тему, зупинимося на унікальній постаті в історії українського війська – Чайковському Михайлові Станіславовичу (Садик-паші). Як подають енциклопедичні видання, народився він 1804 (1808 р.)  в с. Гальчині (Житомирщина) – 6 (18) січня 1886 р., за деякими даними у с. Борки Чернігівської губернії, у шляхетській спольщеній родині. Родом походив з придніпровського козацтва. По материнській лінії він був нащадком гетьмана І. Брюховецького. Двоє його дідів воювали під запорозькими знаменами. Один із них загинув під час оборони Січі 1775 року. М.Чайковський як син заможного поміщика отримав належну освіту. Навчався в Бердичеві. Він згадував, що його викладачами були «завзяті українофіли». Зі школи виніс культ козаччини. Але його лояльність була поділена між Польщею і Україною.

 

Учасник польського повстання 1830-1831рр. M. Чайковський брав участь у бойових діях у складі Волинського кавалерійського полку, сформованого з місцевої шляхти. Отримав військове звання лейтенанта і Золотий Хрест за відвагу.

 

Після поразки повстання і падіння Варшави емігрував до Франції й оселився в Парижі. Пізніше мешкав в Римі. Його маєток конфіскували, а самого М.Чайковського на території Російської імперії оголосили персоною нон грата.

 

M. Чайковський в еміграції займався літературною діяльністю. Твори публікувалися спочатку у французьких газетах (перший художній твір «Козацькі повісті», 1837 р.). Згодом M. Чайковський видав кілька томів романів, повістей, оповідань з пригодницькими сюжетами, романтичними інтригами в стилі Вальтера Скотта. Його перу належать «Кирджалі», «Українки» та ін. В оповіданнях М. Чайковського описується переважно побут козаків і дунайських слов’ян.

 

Найвагоміші - роман «Гетьман України» про життя Івана Виговського та роман «Вернигора» про гайдамацьке повстання 1768 року, яке було перекладене багатьма європейськими мовами. Є припущення, що знаменитий програмовий твір кирило-мефодіївців «Закон Божий, або Книга Буття українського народу» - теж робота М. Чайковського.

 

У літературній творчості він оспівував українське козацтво, але водночас виступав за відродження польської держави. M.Чайковський не уявляв незалежності Польщі без вільної України. Він був вихований на ідеях т.зв. «української школи» в польській літературі.

 

Поляки як противники Росії, виборюючи свою державність, намагалися використати історичну пам'ять українців. Вони творили окремі козацькі відділи, щоб залучити українців до своїх повстань. Незважаючи на декларативні заклики («вільні з вільними, рівні з рівними»), українські селяни не були ними зворушені і не поповнили лав польських повстанців ні в 1831, ні в 1863 році. «Українці за походженням, що боролися і гинули під польськими повстанськими стягами, були з політичного огляду поляками або росіянами за переконанням та самоусвідомленням, як російський офіцер Андрій Потебня, який загинув у повстанні, приєднавшись до нього як опозиціонер». (Якимович Б. Збройні сили України. – Львів: Інститут українознавства ім. Крип’якевича НАН України; “Просвіта”, 1996. – С. 68-69.)

 

І тільки М. Чайковському вдалося створити у середині 50-х рр. XIX ст. бойові козацькі підрозділи. Козацькі сотні М. Чайковського були практично останньою спробою залучення українського військового стану до реалізації польських планів щодо незалежної держави.

 

Зі званням «могамед-садика» (мірміран-паші) (таке звання давали тим, хто очолював козацькі війська, підпорядковані Порті Оттоманській) М. Чайковський на чолі т.зв. «султанських козаків» брав участь у Східній (Кримській) війні проти Росії (1853–1856 роки).

 

На європейському історичному конгресі в Парижі 1835 p., M. Чайковський висловив думку, що козацька Україна є досконалим втіленням справжнього слов'янського духу. У своїх творах М. Чайковський схвально відгукувався про українських гетьманів, зокрема про Б. Хмельницького. Про нього він каже:

 

«Своїм генієм ця людина заслуговує на ім’я героя козацтва. Але пам'ять про нього заплямувало велике безчестя: він віддав свою батьківщину московському цареві, відокремивши козаків від поляків, їхніх братів і природних союзників».

 

Провідною ідеєю Чайковського було воскресіння Запорозької Січі, старої козацької України, в тій самій формі й характері, що існували в добу польської незалежності (тобто за старої Речі Посполитої). Воскресіння старої України він вважав справою не локального, а радше європейського і навіть світового значення. 

 

Найулюбленішим висловом М. Чайковського були слова Наполеона, що за 100 років уся Європа буде або республіканською, або козацькою. Але, як дуже точно зазначив історик І. Лисяк-Рудницький, пріоритети М. Чайковського були відмінні від Наполеонових: за 100 років уся Європа або буде відроджена козацтвом, або ж загрузне в багні матеріалістичного республіканства. (Там само. –  С. 68.)

 

Автономне козацьке утворення під владою спадкового короля з династії Яґеллонів – такою бачив Україну М. Чайковський, ніхто не повинен був втручатися у справи козацького війська.

 

«Правобережна Україна протягом 1830-1840-х рр. була полем битви між російськими і польськими впливами. Обидві сторони сходилися між собою у запереченні прав українського народу на вільний самостійний розвиток. Але сам факт, що Правобережжя стало тереном взаємного поборювання польських і російських впливів, не дозволив перетворити українське питання у внутрішню проблему Російської імперії. Ця обставина мала винятково важливе значення для дальшого формування українського національного руху». (Грицак Я.Й. Нарис історії України:формування модерної української нації XIX- XX століття .- К.:Генеза, 1996.-С.35. )

 

У 1841 р. М. Чайковський виїхав до Стамбула. Головна його мета – підняти повстання в Україні проти Росії з допомогою донських і кубанських козаків. При здійсненні цього задуму розрахунок був і на козаків Задунайської Січі. Після руйнування Петром І Нової Січі українські козаки опинилися в нижній течії Дунаю, в Добруджі. Та Задунайська Січ припинила своє існування ще в 1828 p.,а в Добруджі залишилися тільки поодинокі поселення. Більшість задунайських козаків перейшли на бік Росії. Тому з цього нічого не вийшло.

 

М. Чайковський в 1850 р. прийняв іслам, дістав ім’я Мехмеда-Садика і поступив на службу до османської армії в ранзі генерала (паші). Він розпочинає переговори з османським урядом про формування козацьких загонів. Міністр закордонних справ після тривалих консультацій із султаном погоджується.

 

М. Чайковський, з початком Східної (Кримської) війни організовує козацький полк на султанській службі, але оплачуваний Британією та Францією. Полк був сформований у складі 6 сотень чисельністю 1400 осіб. Козацький полк був організований з тих козаків Задунайської Січі, що не перейшли до Росії, а залишились в Османській імперії, а також із польських емігрантів та добровольців із балканських християн (переважно болгар). Старшинами (офіцерами) призначено поляків, ветеранів повстання 1831 p., в якому М.Чайковський сам брав участь. Багато офіцерів були вихідцями з України. Службова мова в полку була українська.

 

Цей полк відіграв важливу роль, особливо у воєнних діях 1854 р.: з його допомогою було звільнено фортецю Сілістра на Дунаї, оточену російськими військом, полк першим вступив до Бухареста після відступу росіян. Якийсь час М. Чайковський був військовим комендантом столиці Волоського князівства (Румунії тоді ще не було). А наприкінці 1854 р. козаки М. Чайковського досягли р. Прут, по якій проходив кордон з Росією. (Якимович Б. Збройні сили України. – Львів: Інститут українознавства ім. Крип’якевича НАН України; “Просвіта”, 1996. – С. 70.)

 

Відень висунув вимогу: якщо Росія не виведе свого війська з дунайських князівств, то Австрійська монархія приєднається до антиросійської коаліції. Австрія ще перед закінченням війни окупувала території цих князівств, спочатку з турками, а вже в січні 1855 р. – сама. Разом з турецьким військом козацький полк М. Чайковського відійшов до Болгарії, де був розквартирований до закінчення війни і більше не брав участі у воєнних діях. (Там само)

 

У 1857 р. в Парижі вийшов польською мовою альманах «Козаччина в Туреччині» (видавець Л. Зверховський). Вважається, що автором книжки, ймовірно, був М. Чайковський. Альманах містив оповідання, список старшин козацького полку, кілька поезій українською мовою, надрукованих латинським шрифтом. Окрім цього, в альманасі було кілька цікавих статей, в яких висвітлювалася головна ідея М. Чайковського – відновлення Гетьманщини під турецьким протекторатом. Сам автор цієї ідеї бачив себе козацьким гетьманом.

 

Через недостачу добровольців зусилля М. Чайковського були марними, і польське повстання 1863 р. пройшло без участі його «козаків».

 

У 1873 р. М. Чайковський знову прийняв православ’я і отримав дозвіл оселитися в Києві. М. Чайковський написав дві книжки спогадів про своє життя (російський переклад надруковано в 1904 р. в журналі «Русская старина») та про Східну (Кримську) війну (видана у 1962 р. польською мовою у Польщі під назвою «Мої спогади про війну 1854 року»).

 

Попри утопічність ідей М. Чайковського, козацька традиція мала свої історичні підстави та продовження в 1855 p.: перед закінченням Східної (Кримської війни) в Київській губернії і прилеглих до неї повітах Правобережжя розпочався рух, який дістав назву «Київська козаччина». Це свідчення того, що в Україні, незалежно від діяльності М. Чайковського, жила колективна історична пам’ять народу, яка становила небезпеку для чинного режиму. Це стало епілогом козаччини в XIX столітті. (Там само. – С.71- 72.)

 

Отже, створення військових формувань з українців у ХІХ ст. було тимчасовим, «сезоновим явищем», але періодичне відновлення історичної пам’яті українців призвело до могутнього сплеску національної свідомості і державотворчості на початку ХХ ст., коли сформувалося новітнє українське військо, що розпочало боротьбу вже за власні інтереси. (Там само. – С.72)

 

Засновані на козацьких традиціях новітні формування – Січові Стрільці, Армія УНР, УГА, Карпатська Січ, УПА – донесли до наших часів ідею Вічності Збройної Сили України.

 

У сучасній Україні щорічно урочисто 14 жовтня відзначається День Українського козацтва, встановлений Указом Президента України № 966/99 від 7 серпня 1999 року.

 

І сьогодні, під час гібридної  російсько-української війни, у складі Збройних сил України є військові частини, які носять почесні найменування пов’язані з козацькою добою українського війська, хоробро обороняючи Україну від російського агресора.

 

Це «72-га окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців», «540 зенітний ракетний Львівський полк імені Івана Виговського».

 

Готує старшинський (офіцерський) склад у Львові «Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного». Її випускники вкрили себе славою у війні за незалежність нашої держави.

 

Указом Президента України № 234/2017 від 23 серпня 2017 року 1-й бригаді оперативного призначення Національної гвардії України присвоєно почесне найменування «Президентська імені гетьмана Петра Дорошенка».

 

Петро Костюк, полковник, голова Львівської обласної організації Спілки офіцерів України

Каталонія прагне власної держави. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 15 жовт. 2017 р., 04:48 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 лист. 2017 р., 08:32 ]

 

Каталонія на референдумі 1 жовтня 2017 року проголосувала за незалежність. Але Мадрид зреагував вкрай негативно, засвідчивши, що Іспанія не є демократичною країною. Центральна влада кинула проти каталонців поліцію і національну гвардію, які вчинили над мирними каталонцями жорстокі розправи: побиття жінок і старших людей, також молоді, в результаті чого понад 800 осіб чи навіть більше звернулися до лікарської допомоги, кілька осіб у важкому стані, відбулося руйнування багатьох пунктів голосування…

 

Усі ці дії нагадують нам, українцям, московський жорстокий спротив проти акцій всенародної громадської організації Руху напередодні проголошення (відновлення) української державності.

 

Так само ці ж таки розправи над каталонцями нагадують нам звірячі убивства на Майдані проти злочинного керівництва України на чолі з президентом-кримінальником Януковичем.

 

Іспанія своїми акціям довела, що вона не демократична країна і повністю успадкувала диктаторські «правила», очевидно, від часів фашизму чи москво-большевицького тоталітаризму.

 

Мадрид посилається на Конституцію Іспанії, в якій записано збереження цілості монархії без права виходу з імперії. Посилання на несправедливу, недемократичну конституцію є нічим іншим, як потоптанням прав і свобод 7-мільйонного каталонського народу.

 

У 18 столітті Каталонія втратила самостійність. Але зберегла свою мову, історичну пам'ять, і саме це дає їй право боротися за власну державу. Каталонці усвідомили себе як нація, оскільки заявили про своє законне право на самостійність, на державне самоуправління, на перетворення з об’єкта міжнародних стосунків, які, власне кажучи, виконує Іспанія, на суб’єкт у цих стосунках, оскільки має стати самостійною державою з її основними складниками – національний уряд, який здійснює внутрішню і зовнішню політику, національна армія, яка покликана захищати державу від чужоземних зазіхань, і національна валюта з національним банком у столиці Барселона. Цих ознак не має сучасна Каталонія і є фактично колонією Іспанії, хоча й формально має досить таки обмежене в своїх функціях автономне самоуправління.

 

Коли ж керівництво самоуправління насмілилось закликати народ на референдум, Мадрид зразу ж заперечив, назвавши референдум незаконним і ввівши каральні, погромні сили для «заспокоєння».

 

Як не дивно, але факт, що ЄС теж негативно відізвався про прагнення каталонців мати свою державу, тобто фактично став на боці монархії і таким чином теж поставив під сумнів свою «демократичність». Більше того, він пригрозив: якщо Каталонія таки відділиться від Іспанії, то вона залишиться поза межами ЄС. Цю погрозу, знову ж таки, треба оцінювати як явна втрата об’єктивного розуміння процесів, які відбуваються в Каталонії, іншими словами, ЄС сповзає в антидемократичну організацію.

 

В Інтернеті, у різних програмах та сайтах, прослідковую з приводу цих подій явне нерозуміння, коли каталонський референдум порівнюють з т.зв. Кримським референдумом, якого не визнали ні Україна, ні європейська спільнота в ЄС, ні інші держави світу.

 

По-перше, Крим належав Україні, нині анексований Росією. В історичному минулому Крим завоювала Росія, отже, ця територія не була і не є приналежною до Росії. Завоювання чужої території є загарбанням, анексією, що ніколи не визнавалася у міжнародних актах правовим.

 

По-друге, т.зв. кримський референдум засвідчив антидемократизм Росії, яка його визнала як «правильний» на не своїй, але анексованій території. Тобто здійснений подвійний антиправовий акт, якого неможливо визнавати за легітимний.

 

По-третє, на різних сайтах порівнюють сепаратизм на сході України з т.зв. «сепаратизмом» каталонців. Всі, хто це стверджує, не розуміють головної різниці між сходом в Україні і прагненнями каталонців. Щоб зрозуміти, достатньо звернутися в 20 роки ХХ ст., коли Україна перебувала в складі СРСР. У 1927 році ҐПУ (пізніше ця поліційно-політична організація мала назви НКВД, МҐБ, КҐБ) видало «совершенно секретный» документ «Об украинском сепаратизме», тобто про прагнення українців мати свою державу, а не перебувати колонією під гучною назвою «Українська Радянська Республіка», яка не мала названих вище трьох складників самостійної держави. Таким чином, «сепаратизм» є для правлячої Москви тим злом, з яким безпощадно слід боротися. Власне, й це здійснювала КПРС і КҐБ впродовж усього свого існування.

 

Каталонці не «сепаратисти», а нація, яка усвідомила своє споконвічне право на власну державність. Так, вони прагнуть відділитися від Іспанії, бо відчувають «демократичний» гніт монархії як у сфері культурно-духовній, так і в економічній, оскільки щорічно Мадрид забирає 20 відсотків (часами й більше) економічних здобутків народу і диктує свої «права» на панування над всією територією Каталонії.

 

Українці дуже добре знають і пам’ятають, які «права» встановлював Кремль впродовж усього свого панування: голодомори на початку 20-х, 32-33, 47 років, кривавий терор, депортації  в Сибір, розстріли і т. д. і т. ін. З підрахунками демографів, українці в результаті цих акцій втратили понад 10 млн. осіб – майбутніх артистів, художників, вчених та ін., які не народилися через втрату батьків. Це справжній геноцид українців, творцями якого стали «вожді» Лєнін разом з Лейбою Троцьким, Сталін разом з своїми «підручними», яких теж фізично знищував, бо могли стати претендентами на його «престол», але за особливі «заслуги» Сталін називав Кагановича «комісар голод». Це – кати нашого народу.

 

Ймовірно, каталонці не зупиняться на своєму шляху до свободи.

 

На початку Руху, який заявив про прагнення «демократичних змін», але керівники ще не насмілювалися вголос заявляти про незалежність держави і визволення України з кривавих обіймів Москви, до Львова почали вчащати журналісти з усіх кінців світу. Приїхав журналіст-каталонець, акредитований у Москві (зрозуміло, Україна – колонія!), і вельми здивував мене знанням історії України, при чому заявив, що «ви, українці, будете мати свою державу».

 

У відповідь я запитав його: «А ви, каталонці?»

Із сумом він відповів: «Уже пізно!»

 

Він помилився! Не пізно, а якраз став народ із колін і заявив на весь світ про свої права. ЄС акцентує на необхідності переговорів керівництва самоуправління Каталонії з «центром». Що можуть дати такі переговори? Якщо Мадрид не вдасться до компромісу, все одно каталонці не відступляться, про це говорять відеокадри торжествуючого народу на вулицях Барселони: ліс рук, піднятих угору, і бурхливі овації, коли було оголошено результати перших обрахунків голосів. Саме це вселяє надію, каталонці не припинять боротьби за незалежність.

 

Наш геніальний поет Тарас Шевченко кинув клич, адресований усім, хто виступив на прю з московською тиранією: «Борітеся – поборете!».

 

Я дуже прагну, щоб каталонці почули клич нашого генія, не зупинилися на своєму шляху до свободи. Ми, українці, ненавидимо тиранію, навіть найменші обмеження свобод і прав народу, і проти Московії впродовж багатьох століть боролися за свою свободу.

 

Так само нині українські патріоти зі зброєю в руках захищають нашу свободу і віддають свої життя проти агресії Москви, проти анексованих наших земель, чим сучасна російська імперія порушила міжнародні закони недоторканості територій самостійних держав.

 

Вислови Путіна, публічно озвучені в минулому і сьогодні, про українську державу, про її історію і культуру, засвідчують елементарну брехню, інсинуації і агресивність, на що він отримує належну відповідь. Ця конфронтація має закінчитися лише перемогою правди. Ми – за правду і справедливість.

 

Ті ж самі засади лежать в основі прагнень каталонців. Каталонія зобов’язана витримати дипломатичні «викрутаси» метрополії, відстоявши своє право на національну самостійну державу. Сьогодні це єдина правда побудженої нації до державного життя. Нехай їм Бог допомагає і всі люди доброї волі заради правди і справедливості.

 

Українці надіються, що правда переможе, незалежно від того, скільки зусиль і якої жертовності вона вимагає. Наш історичний досвід говорить, що боротьба за правду і справедливість увінчується перемогою. Таку ж перемогу осягне Каталонія.

 

Львів, 3 жовтня 2017 р.  

Чи спроможна Росія «приєднатися до людства»? (Автор: Романчук Олег)

опубліковано 18 вер. 2017 р., 09:11 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 жовт. 2017 р., 05:05 ]

 

 

Наприкінці серпня мав можливість переглянути кілька фрагментів «Праздника российского флага» на цифровому, супутниковому «Триколóр ТВ».

 

Я, приміром, довідався, що «наш триколор начинают узнавать во всем мире», що «над Землей летит московский твист – танцует Киев и Магадан, Рига и Волгоград»…

 

Співак з «ісконно» російським прізвищем Матвєйчук на ім’я Глєб натхненно повідомляв, що «привык тобой гордиться (Московією-Росією – ред.), без тебя мне жизни нет». Відтак безапеляційно повідомив про своє заповітне бажання – «в березовые ветви нарядил бы целый свет»…

 

Утім, це совкове пропагандистське дійство перевершив відеокліп Маріни Король під назвою «Россия, я патриотка». На тлі чудової природи вульгарно-примітивна співачка із Челябінська у кокошнику транслює:

 

«Ой ти Расія, Расія мая,

 как харашо, что ти єсть у меня:

ета мєдвєдь, балалайка і водка –

я патріотка, твая патріотка»;

 

«Столько народа здесь дружно живут,

страни другіє прімєр пусть бєрут…»

 

Як полюбляє нині говорити «прадвінутая маладьож»: «карочє, жесть». Від побаченого і почутого…

 

Таки мав рацію Володимир Вернадський, який 1915 року писав: «Національна самосвідомість українців розвивалась на ґрунті етнографічних відмінностей, особливостей психіки, культурних тяжінь і нашарувань, що зв’язують Україну із Західною Європою, й історично сформованого укладу народного життя, пройнятого духом демократизму».

 

 Russia – Caricature by Current Time. Russian Ebola (format 16/9)

 

У Московії-Росії було інакше. Видатний російський історик Василь Ключевський звернув увагу на цікаву особливість петровської епохи: реформи були запроваджені під впливом Західної Європи і виконані за сприяння людей тієї ж Європи.

 

За твердженням Ключевського, з XVII століття на російське суспільство (тубільного походження) стала впливати іноземна культура, багата досвідом і знаннями, «хвилюючи російських людей, плутаючи їх поняття і звички, ускладнюючи їхнє життя, надаючи їй посилений нервовий рух». А ще «ускладнюючи російське життя притоком нових понять та інтересів, виробляючи бродіння в умах».

 

Ключевський писав: «Доки запозичували в Заходу технічні удосконалення, промислові й військові, суспільство, з великою неохотою, допускало західний вплив. Але коли цей вплив став проникати в поняття та звичаї, проти нього збурилися, і напередодні сходження на престол Петра його супротивники почали торжествувати. Відкрита за правління царівни Софії Слов’яно-греко-латинська академія поставлена була на варті національної старовини і православ’я супроти всіляких іноземців, не лише німецьких католиків або протестантів, а й супроти православних греків».

 

Василь Ключевський помітив, що упродовж 200 років клас російського суспільства, який виховувався впливом Західної Європи, неодноразово переживав дивні кризи: «Раптом він закриє свої підручники і, високо піднявши голову, починає думати, що ми зовсім не відстали, а йдемо своїм шляхом, що Росія сама по собі, а Європа сама по собі, і ми можемо обійтися без її наук і мистецтв своїми доморослими засобами. Цей прилив патріотизму й туги за самобутністю так могутньо захоплює наше суспільство, що ми, зазвичай доволі нерозбірливі прихильники Європи, починаємо відчувати якесь озлоблення проти всього європейського й переймаємося беззвітною вірою в неосяжні сили свого народу».

 

Історик чудово усвідомлював, що «вплив Заходу на нас (на росіян – ред.) природно випливає з його переваги над нами в науках і мистецтвах, у життєвих зручностях, нарешті, в історичній досвідченості. <…>

 

На Заході знають більше за нас і для нас можуть зробити краще, ніж ми самі. Таким чином, Захід для нас – і школа, і крамниця корисних виробів, і своєрідний курс історичних уроків».

 

При цьому Ключевський зауважує, що коли за часів правління Катерини II військово-технічне навчання було визнане необов’язковим для дворян, то представники цього стану почали керуватися книжковими ідеями західних авторів. Це позначилося на рівні управління державою – він суттєво понизився. Дворянство втратило навики керування державою. Воно (дворянство) спиралося на «убогі політичні й моральні засоби». З батьківщиною його (дворянство) нічого не поєднувало – «на Заході, за кордоном, у ньому бачили переодягненого татарина, а в Росії на нього дивилися як на француза, який випадково народився в Росії».

 

Трагічне для Росії пророцтво

Сучасному російському суспільству притаманні проблеми, на які свого часу вказував історик Ключевський:

 

«Деякі наслідки західного впливу показують, що питання саме в способі його сприйняття, а не в його змісті. Цей вплив пішов від того, що нам для успішного досягнення національних ідей знадобилася допомога Західної Європи. <…>

 

Західна культура для нас – зовсім не предмет вибору: її нав’язують нам із силою фізичної потреби».

 

Історик робить висновок, що російське суспільство часів правління Катерини II втратило бажання думати, перестало розуміти навколишню дійсність, бо нічого спільного з ідеями політичної свободи та рівності, притаманними французам, не мало.

 

1884 року російський історик Володимир Соловйов сподобився на трагічне для Росії пророцтво:

 

«Національне самоусвідомлення – національне самовдоволення – національне самообожнювання – національне самознищення».

 

Соловйов помітив, що в Росії вкрай розмита межа між патріотизмом («національним самоусвідомленням») і націоналізмом («національним самовдоволенням»). І тільки-но російська еліта опиняється на цьому небезпечному «фронтирі», як неминуче опиняється в полоні «національного самообожнювання», за яким вигулькує логічне «національне самознищення». Більшовицький заколот 1917-го лише підтвердив цей жорстокий прогноз. Історія зафіксувала як необачно істерично (ура-патріотично) повелася еліта Російської імперії в серпні 1914 року…

 

До такої поведінки її (культурну еліту, інтелігенцію) підштовхувала/спонукала, зокрема, реакційна достоєвщина: «Якщо великий народ не вірує, що в ньому одному істина (саме в ньому і саме виключно), якщо не вірує, що тільки він здатний і покликаний усіх воскресити і врятувати своєю істиною, він тієї ж миті перестає бути великим народом і тієї ж миті перетворюється в етнографічний матеріал… Але істина одна, а отже, тільки єдиний з народів може мати Бога істинного… Єдиний народ-богоносець – російський народ».

 

Микола Бердяєв також був переконаний, що «б’є година, коли слов’янська раса на чолі з Росією прикладається до визначальної ролі в житті людства…»

 

Сьогодні путінська Росія перед усім світом демонструє расистське месіанство. Природним душевним станом цієї штучної етноконструкції стало «національне самообожнювання». А такий стан є станом воістину «бісівським». Засліплені «національним самообожнюванням», московити продали себе дияволу – «бісам».

 

Саме тому постійно демонструють дологічне мислення в культурі, науці, економіці, політиці, дипломатії…

 

І від цих «бісів» відкупитися чи втекти не вдасться, не вдасться «приєднатися до людства» (Чаадаєв).

 

Бо московсько-російське імперсько-совєтське хамство, зарозумілість та безкультур’я воістину незнищенні…

 

Олег Романчук – публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум»

Три типи українців у Польщі. Які вони?

опубліковано 10 вер. 2017 р., 09:51 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 жовт. 2017 р., 05:02 ]

 

 

Так уже склалось, що українців в Європі щораз прибуває. За час, прожитий у Польщі, мені довелось бачити різних українців. Їх стосунок до польського суспільства можу окреслити трьома термінами: ізоляція, відречення і асиміляція. Пише у своєму блозі Gingerfox.

 

В моєму селі є великі теплиці, на котрих працюють в основному українці, корейці, філіппінці та інші чужинці. Власникам, видно, вигідно платити іноземцям. Поляків там мало, лише на керівних посадах. Та зараз я не про це. Наприкладі тих теплиць добре видно поведінку іноземців в чужій країні.

 

Кореянки з Північної Кореї завжди ходять великими зграями по 30-40 чоловік. З ними завжди є один чоловік-кореєць, котрий пильнує, аби хтось з жінок не спілкувався з поляками чи, боронь Боже, не відлучився. «Капіталістична пропаганда» не має шансів подіяти на кореянок поки вони йдуть до супермаркету чи їдуть на базар.

 

Наші ж земляки, хвалити Бога, мають свободу. Ніхто їх не обмежує. Крім, часом, власної обмеженості і переляканості. Деяким із них просто не хочеться нікуди виходити з-поза брам теплиці. Єдине місце пілігримки – то магазинчик в селі. Тут закупляються продуктами – і все. Повертаються в свої бараки.

 

Працюють там роками, виїжджаючи в Україну лише на свята. Не роблять карт побуту, бо то ж треба їхати в центр воєводства автобусом з трьома пересадками. Роками їздять в Польщу на візах. А з польської розуміють лиш кілька простих виразів. Читати не вміють взагалі. Спілкуються лиш з українцями. А вдома розповідають, як не подобається їм Польща, як не люблять там українців. Насправді ж у поле їх зору потрапляє лиш село, кілька магазинів і вокзалів. Можна сказати, що вони переміщаються з України лише географічно, а розумом так і не покидають батьківщини. Коло спілкування – лише земляки. Такі заробітчани ізолюються від чужого, нового, незвичного. Від патріотизму це дуже далеко, хоч часом вони так це називають. Що ж, зрозуміти їх можна. Покинути зону комфорту? А чи так то вже і потрібно, якщо і так нормально?

 

Наступна категорія українців поводиться цілком протилежно. Одна моя знайома, дружина поляка, років з десять уже живе в Польщі. Має свій магазинчик. Познайомилась з нею випадково, бо з земляками контактів не шукає. Виявилось, з Оксани вона тут перетворилась на Роксану. А коли запитують, звідки акцент, пояснює, що походить з польських гір. Коли я здивувалась, чому так, вона в свою чергу не зрозуміла: «А що – я повинна сказати, що я з України?!!» Мої знайомі польки купують у неї в магазинчику і кожна з них знає, що «Роксана» – українка, бо східний акцент разюче відрізняється від гуральського (гірського). І кожен поляк в стані їх розрізнити. І жодна з них не може зрозуміти, чому Оксана-Роксана стидається і відрікається свого походження. Я теж не можу їм того пояснити…

 

Та існує ще й третій тип українців, котрий імпонує мені найбільше. На тій же теплиці працюють люди, котрі жодних вихідних не сидять в бараках. Їдуть в музеї, на концерти, на виставки. Вчать мову, читають польські книжки, вступають до поліцеальних шкіл. Вони відкриті світові. Чужій культурі, мові, мистецтву. Люблять і знають культуру краю, що їх прийняв. Не бояться спілкування з поляками. Хоч не забувають, що українці. Не приховують того і не мають комплексів з того приводу. Саме такі українці працюють на найкраще оплачуваних посадах, ростуть професійно, забирають сюди дітей. І саме такі люди допомагають за кодоном своїм землякам. Створюють осередки української культури, сильну діаспору. Рятують тих українців, котрі опинились в халепі, підтримують українських воїнів та оплачують операції хворим дітям. І, навіть, одержавши польське громадянство, не відрікаються від України. Як всесвітньо відома Роксолана, що далеко від дому несла його в серці.

 

Нас буде тут щораз більше. Україна впевнено йде до Європи. А якою вона здаватиметься європейцям – то вже залежить тільки від нас. Що ми на то?

 

Кшиштоф Зануссі та Світ. (Автор: Ярема Галина)

опубліковано 10 вер. 2017 р., 09:47 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 жовт. 2017 р., 05:01 ]

 

 

Класик сучасного європейського кіно, всесвітньо відомий режисер Кшиштоф Зануссі знімає у Львові повнометражний художній фільм «Ефір». Картина – одна з переможців Дев’ятого конкурсного відбору Держкіно та отримала державну підтримку у розмірі понад 16 мільйонів гривень. Українськими продюсерами фільму виступають Олена Фетісова та Володимир Козир («Інтерфільм»).

 

«Ефір» – авторська версія легенди про доктора Фауста. Зйомки фільму відбуваються у старовинних замках Львівської області і тривають понад 12 годин. Попри те, що пан Зануссі повернувся до готелю втомленим, охоче погодився на ексклюзивне інтерв’ю з журналістом «Високого Замку».

 

– Пане Кшиштофе, ви не лише режисер фільму «Ефір», а й автор сценарію і продюсер картини. Чому картину вирішили знімати саме у Львові?

– У фільмі йдеться про подію перед Першою світовою війною між двома загарбниками, що були на теренах сьогоднішньої України. З одного боку, йдеться про російських загарбників, з іншого – австрійських. Тому фільм знімаємо спільно з литовцями, угорцями, українцями і поляками. Картина не буде переобтяжена історичною конкретикою.

 

– Це не перша ваша робота з українськими кінематографістами. Пригадую, першим фільмом було «Серце на долоні» з Богданом Ступкою у головній ролі.

– Тоді це також була спільна робота українських і польських кінематографістів. З поваги до великого і талановитого Ступки я запросив в «Ефір» його сина Остапа і внука Дмитра. Знаю їх з попереднього фільму як талановитих акторів.

 

– Як довго проводили переговори з Держкіно України? Адже Держкіно виділило на зйомки фільму 16,6 мільйона гривень…

– Як для України – це великі гроші. Особливо у час війни. Однак для зйомок – це не так багато. За ті гроші могли оплатити шість знімальних днів. Але мені на тому не залежало. Головне, щоб Україна і Польща виступали разом. Тому у нашій картині двоє головних героїв є з України, зі сільської глибинки. До кінця фільму вони показані порядними людьми на противагу до головного героя, якого у різний спосіб використовують нечисті на руку люди. Наївного хлопчину грає український актор, що також свідчить про нашу повагу до України. У фільмі він розмовляє українською, хоча до кінця картини все більше демонструє знання польської мови.

 

– Ви – відомий режисер, ваші фільми на різноманітних кінофестивалях займають призові місця і виграють Гран-прі. Може, знаєте якийсь рецепт і підкажете українським кінематографістам, як зробити дуже якісне кіно?

– Ой, якби існував такий рецепт, я би пересилав смс-повідомленнями усім своїм друзям-режисерам. Не треба старатися зняти фільм, щоб отримати нагороду на фестивалі, треба знімати кіно правдиве, щире. Українським студентам повторюю: «Шукайте специфіки свого краю і вашого мислення. Покажіть мені, у чому полягає українська ментальність, покажіть, чим відрізняєтеся від поляків і від росіян. Якщо зможете це показати, будете для світу цікавими. Бо якщо любите такі фільми, як росіяни, або такі, як люблять поляки, це вже не буде нікому цікаво. Має бути відмінність, треба шукати щось своє». Сам шукав таких відмінностей, тому тепер раджу іншим.

 

– Як можете оцінити рівень сучасного українського кіно?

– Я мало бачив українських фільмів, але бачив «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, що мав великий резонанс у світі. Пам’ятаю фільми Сергія Параджанова та Юрія Іллєнка, які увійшли до когорти світових шедеврів. Однак є багато комерційних фільмів в Україні, які незрозуміло для чого знімають. У вас нема кінотеатрів. Ну, де ж ті фільми показувати? 180 кінотеатрів на всю Україну – це ж катастрофа!

 

– Ви – великий друг України. З режисерами світового рівня Анджеєм Вайдою і Педро Альмодоваром ви написали листа російському президенту Путіну з проханням звільнити українського режисера Олега Сенцова.

– Ми не лише писали, а й намагалися вплинути через європейську кіноакадемію, яка повинна оберігати кожного кіношника, який опинився у біді. Історія Олега Сенцова, як її показує російська сторона, неймовірна. Там, звісно, підтасовані факти, тому ми й просили, щоб українського режисера звільнили. Через те, що історія з Олегом Сенцовим має багато вигаданого, ми не можемо завжди вірити судам Росії.

 

– Стосовно Сенцова ви зверталися і до Нікіти Михалкова…

– Нікіта Михалков нам відповів, що президент Путін міг би змінити своє рішення стосовно українського режисера, якби Сенцов визнав свою провину. Але, звісно, Сенцов не може визнати провину, бо її не існує.

 

– В Росії заарештовано ще одного режисера – Сєрєбрєннікова…

– У цьому випадку я не брав особисто на себе відповідальності за підтримку Сєрєбрєннікова, але світові артисти виступають на захист і підтримку тих осіб, що стають жертвами маніпуляцій. Тут також не можемо вірити юриспруденції Росії. Якби справа Сєрєбрєннікова була першою, ми би швидше повірили у його вину, але ж бачимо, як непорядно вчинили з Олегом Сенцовим, тому схиляюся до думки, що справа російського режисера також «шита білими нитками». Чесність і порядність є певним капіталом, і дуже погано, якщо хтось з тим капіталом не рахується. Діалог з таким партнером вести складно.

 

– Як ви оцінюєте сучасну ситуацію у Польщі? Чи існує небезпека для демократії від дій правлячої сили?

– Є на сьогодні багато приводів для занепокоєння. Хоча я далекий від паніки. Демократично вибрана влада має завжди рахуватися з тією статистичною меншістю, яка програла. Конструктивна демократія завжди опирається на консенсус, певну згоду усіх сторін. Якщо якась група надто вперто нав’язує свої погляди іншим, тоді демократії особливо важко. Такий процес у Польщі зараз може розвинутися. Може бути надмірна концентрація влади, до якої та влада не має справжньої легітимності, бо та легітимність була би можливою, якби велика більшість голосувала за ту єдину партію. Але, сподіваюся, польська любов до свободи не дозволить, щоб ці процеси зайшли аж так далеко.

 

– Чи не вважаєте, що це може призвести до ускладнення стосунків з Європою?

– Це справді небезпека, і ніхто від цього не застрахований. Але ж і Європа змінюється, а ми маємо своє місце у Європі. Значить, це є наша батьківщина у широкому сенсі цього слова, і я буду особисто боронити її інтереси.

 

– Не хочеться вірити, що через це можуть ускладнитися і стосунки Польщі з Україною?

– Україна є постійно у процесі формування. Вашим нещастям було те, що після отримання незалежності ви пішли російською дорогою реформ, а не знайшли власної дороги. Через те маєте сьогодні олігархів, яких ми, дякувати Богові, оминули на своєму шляху. Олігархи – величезна перешкода у розвитку краю не лише у політичному плані, а й в економічному. Влада і гроші не можуть бути сконцентровані у руках кількох осіб. Це велика небезпека.

 

– У Польщі останнім часом представники влади заявляють, що Україна з Бандерою в Європу не зайде…

– Вибір народних героїв є також певним процесом, який відбувається під певним контролем. І якщо герой одного народу в очах іншого народу не є героєм, це є проблемою. Але не думаю, що у такій складній ситуації, в якій сьогодні є Україна, цю проблему швидко змогли би вирішити самі українці. Вирішення такого питання може прийти тільки у стані спокою і рівноваги. У час напруги такі популістичні чи демагогічні тенденції неможливо перебороти. Поляки повинні виявити терпіння і зрозуміти, що часи для України зараз дуже нелегкі, і треба зробити розрахунок з власною історією. Вважаю, що ані Бандера, ані Петлюра не є досконалими героями України. Мазепа міг би претендувати на місце героя, бо саме він шукав місця для України у Європі. Однак вірю, що у наших двох країнах живуть мудрі люди, інтелігентні, які зможуть знайти порозуміння. Нам вдалося свого часу примиритися з німцями, що було дуже важко. З Україною також знайдемо історичне порозуміння.

 

– На жаль, після таких заяв польських політиків складається враження, що Польща зі союзника може перетворитися на противника…

– Це перебільшення. Поляки симпатизують українцям. Якщо маєте на увазі провокації, що мали місце у Перемишлі, то не варто робити висновків. Хоча, я погоджуюся, те, що тоді робилося, було дуже негарно. Я також через такі речі завжди переживаю.

  

 

Кадр з фільму «Ефір». Зйомки відбувалися у музеї «Тюрма на Лонцького».

 

– Що б ви нині порадили Україні?

– Найголовнішим, як на мене, є виховання. Ваші школи досі дотримуються совєтського способу виховання, що совєтська людина домінує над школою і університетом. Це гальмує розвиток країни. Треба негайно робити реформу освіти. Бачу такі речі у деталях і дрібницях. Це видно всюди, навіть у готелі, де живу. Попри те, що він гарно облаштований, тут все одно витає совєтський дух. Обслуговуючий персонал мислить і робить все так, як йому зручно, не дбає про клієнта. Це велика різниця ментальності. Звісно, треба створювати конкурентні умови. Бо без конкуренції нема розвитку. Українці прагнуть іншого життя. У нас кажуть: «Не будь таким козаком», що означає – не будь таким відважним і войовничим. Але це похвально, бо маємо той стереотип вільного козака, який є іншим від раба. Козак ніколи не буде рабом! На цьому українці мають будувати своє майбутнє. Мене росіяни часто запитують, чому переконую, що між Україною і Росією є велика різниця. Чим таким Україна відрізняється від Росії? Відповідаю: «Майданом! Тепер це зовсім інша країна».

 

– Ви – майже ровесник Другої світової війни. Якось ви розповідали, що після того, як потрапили під бомбардування, це переслідує вас усе життя…

– Я пережив не одне бомбардування. Виріс під бомбами. На мені це залишило величезний слід. Можливо, через це так часто знімаю фільми про смерть. Бачив смерть дитиною, потім сталінські зграї також залишили свій слід у моєму житті. У Польщі молодь не знає, що таке небезпека, що таке війна. На сході України гине багато молоді, бачу таблиці, на яких викарбувані імена загиблих, і чую плач їхніх матерів.

 

– Після війни ви залишилися у Польщі, попри те, що вона була дуже бідною. А мали можливість виїхати до Італії і забезпечити собі безбідне життя. Що вплинуло на ваш вибір?

– Це був вибір моїх батьків. Пізніше вже і я зробив такий вибір. Після «оттєпєлі», коли дозволили виїжджати з Польщі, поїхав до Італії. Міг порівняти рівень життя в обох країнах. Коли приїжджав з бідної Польщі до кузенів-мільярдерів, не розумів, для чого їм стільки грошей. А вони не розуміли, як то можна бути таким бідним. Але є таке почуття любові до батьківщини. Мені подобається Америка та інші розвинуті країни. Однак всюди відчуваю, що це не моє рідне. Я там чужий. Люди, які там живуть, не пережили того, що пережив я. Натомість не почуваюся чужим ані в Угорщині, ані в Україні. Бо у цих країнах люди також багато чого пережили.

 

– Ви належите до клану Зануссі, яка славиться на увесь світ побутовою технікою.

– Фірма «Зануссі» перестала бути сімейною ще наприкінці 70-х років минулого століття. Тепер вона належить до «Електролюксу». Так, мені пропонували залишитися в Італії і обіцяли престижну роботу на фірмі і добрий заробіток. Але я повернувся додому. Іноді мені здавалося, що, можливо, треба було залишитися, але тепер переконаний, що вчинив тоді правильно. Якби залишився, був би одним з менеджерів фірми «Зануссі».

 

– Батьки не відмовляли вас, коли ви сказали, що хочете залишитися у Польщі і стати режисером?

– Я був єдиною дитиною у сім’ї. Мої батьки ніколи мене ні від чого не відмовляли. Давали мені право вибору. Батько хотів, щоб я став архітектором, оскільки наша родина походить з династії архітекторів – тато, дід, прадід… Спочатку я вивчав фізику і філософію. Батьки думали, що я сам зроблю свій вибір і знайду дорогу у житті. І я її знайшов.

 

– Зрозуміло, що відомі режисери добре заробляють. Пригадуєте, коли заробили свої перші гроші?

– Ой, то було так давно. Моя перша робота – екскурсовод. Знав тоді п’ять іноземних мов. Зараз розмовляю шістьма мовами. До речі, українську також розумію, але не наважуся розмовляти. Водив екскурсії Варшавою, попри те, що не був істориком. Давав собі раду. Навіть якщо чогось не знав, то вигадував. Це настільки схоже з режисерською роботою – вміти оживити камінь.

 

– Попри те, що ви вже пережили стільки весен, чудово виглядаєте. Як вам це вдається?

– Тут нема моєї заслуги. Це – гени і ласка Господня, що не маю проблем зі здоров’ям. Добігаю вісімдесятки, але почуваюся значно молодшим. Маю щастя, що можу читати лекції студентам не лише у Польщі, а й за кордоном. Бог дає мені сили знімати кіно. А ще я дуже люблю життя. І нікому у житті не бажаю зла. Моя мама колись казала: «Не випадає помирати здоровим. Здоров’я є не для того, щоб його вигулювати, як песика на прогулянці. Здоров’ям треба користуватися. Не треба сидіти на грошах, тільки треба їх пустити в обіг. Якщо маєш здоров’я, то роби щось. Бо якщо не будеш витрачати здоров’я, тоді для чого воно тобі?!».

 

Моя мама була сувора і часто мене сварила. Якщо у мене болів зуб, не жаліла мене. Казала: «Це твої проблеми! Якщо будеш ходити до стоматолога, то зуби не будуть боліти». І я, щоб мене не боліли зуби, пильнував їх. Дякуючи мамі, маю всі свої зуби, незважаючи на поважний вік. Боюся мами й досі, хоча її вже нема, але вона з небес усе бачить.

 

– Ви любите життя, природу настільки, що тримаєте вдома дев’ять собак?

– Це неправда! Маю десять собак!

 

– Боже, а для чого так багато?

– На це питання у мене нема відповіді. Це не моя воля. Живу за три кілометри від Варшави, маю великий сад. Хіба мені шкода для них місця? Більшість з них не купував і мені їх ніхто не дарував. Самі знайшлися. Одного забрав з лісу – хтось його там залишив. Ще кількох мені підкинули. Якось зателефонували з притулку і запитали, чи не взяв би я хворого собаку. Ну, як можу відмовити? Усі вони – довгожителі. Деякі з них мали би вже давно бути у засвітах, але й далі бігають у моєму саду.

 

– Хто їх доглядає?

– Ніхто. Це вони нас пильнують і охороняють. Їжу їм даємо спеціальну, тому ніхто не виварює їм жодних страв. Одна собака сама на себе заробляє. Маю стару сучку – зірку серіалу. Її часто запрошують у серіал. Прошу, щоб мені не давали жодних гонорарів на неї. То зі собакою привозять мішок корму.

 

– Чим займається ваша дружина?

– Вона – художниця. Попри те, що дуже талановита, зараз не малює. Хіба що на замовлення. От недавно малювала образи на канонізацію святих у Ватикані. Образ мав п’ять метрів висоти, тому для неї робили спеціальне риштування. А щоб побачити, що намалювала і чи все їй підходить, сідала на велосипед, щоб від’їхати якомога далі і побачити картину загалом. Дуже мені допомагає займатися людьми. Двері нашого дому – відчинені. Приймаю масу студентів. Вони живуть у нас. Дружина їх годує. І робить це понад 30 років! Має на це терпіння і сили. Вона з України, її предки закладали місто Вінницю.

 

Фото автора.

 

Редакція газети «Високий Замок» дякує генеральному директору кінофестивалю «Лемберг-Сінема-Фест» Любові-Теодозії Микитці за організацію інтерв’ю.

 

Джерело: Високий замок online — http://wz.lviv.ua/ukraine/206440-kshishtof-zanussi-mene-rosiyani-zapituyut-chim-takim-ukrajina-vidriznyaet-sya-vid-rosiji-vidpovidayu-majdanom-teper-tse-insha-krajina


1-10 of 455

Comments