Журбою батько оповитий (автор: Гетьманець Петро)

опубліковано 12 груд. 2012 р., 11:07 Степан Гринчишин

Повстанська ліра. Львів. Меморіал. 1992. – 160 стор.

 

Пригадую зимові вечори,

журбою батько оповитий,

дитячий сміх чи плач сестри

й на неї погляд мій сердитий.

 

А потім батько чомсь зітхне,

«Кобзар» розкриє і читає

про Січ, Підкову, дикий степ,

синів як Гонта убиває,

 

катів Ярема як кара...

І в мене серце розривалось,

і неньки сльози, і сестра

тоді мовчала, не сміялась.

 

І батько вмовк... Зітхнув ізнов

(в душі, напевно, бились жалі),

– Татусю, защо тоді кров

лили і защо так карали?

 

На мене батько подививсь

і ще мовчав чогось хвилину,

а потім тихо: – Так, колись

ти все збагнеш, мій любий сину!

 

І більш нічого не сказав!

Лягли ми спать... Не спав один я.

– Защо синів він убивав,

защо Ярема тяжко гинув?

 

Та не збагнув... Плили літа –

пророцтво батькове сповнилось:

вже більше серце не пита

защо б'ємось і защо бились!

 

Знов гомін той, пожежі знов,

син батька, батько сина ріже!

І скрізь хрести, руїни, кров,

чимсь грізним степ широкий дише.

 

Страшніший час ще, як тоді,

ще голосніший пал безтями, –

тепер довелось і мені

іти повстанськими шляхами.

 

Іду! В лице хай вітер б'є!..

Іду! Хай ночі сніжна темінь!..

Радію – знов Вона встає

грізною помстою Яреми.

 

*     *     *

В нас шлях один! Хай ми не разом,

та ті ж сніги нам в лиця б'ють,

вітри ті ж самі чорним сказом

похмурі далечі жеруть.

 

Я знаю, там, в горах високих

ти йдеш в цю мить, як полем я,

дзвенять мої уперті кроки,

немов мідь липневого дня.

 

І може, й досі в малиновій,

у тій тонкій хустині ти,

лиш більше схмуренії брови,

в очах гостріший блиск мети.

 

Ідеш як гін подій крилатих,

як неповторність наших днів,

спішиш крізь сніг на буйне свято

подзвіння гострених мечів.

 

Спішім! Там гук, там голос слави,

побіди щастя кружить там,

там дійсність нашої Держави

встає погрозою вікам!

 

Спішім! Хай сніг, хай вітру студи –

горами ти, степами я.

А зустріч як? Вона ще буде

у тишині нового Дня!

 

Лист до поета

Не насмійтеся з мого звичайного слова

(в тім вина не душі, а лише голови!).

Дзвенить в серці ще й досі вечірня розмова,

й досі в пам'яті в мене задуманий Ви.

 

Я не знаю, простіть, може, тут не до речі,

на рядки ці невинні ще, може, не час,

та коли над землею розгорнеться вечір

над вікном я тоді в тихій мрії про Вас.

 

За вікном хуртовини кричать божевіллям,

і я думаю: «Боже, що з Вами тепер?

У яких Ви степах пропадаєте тінню?»

і встає тоді повінь лякливих химер.

 

І так жаль тоді Вас! Я тепер розумію

усю згубу пекельну оцих хуртовин.

Ой, чи довго ще їм над полями над рідними віять?..

Як боюсь Ваших слів: «Сніговіїв я син.»

 

Де тепер? Під яким Ви блукаєте небом,

чи довіку уже Вас не судиться стріть?..

Обізвіться! Спочить хоч хвилину Вам треба...

Прийдіть!

 

Відповіді

Дівчино, дякую. Сьогодні

Твій лист не можу прочитать.

Бунтують все небес безодні,

вітри присудами кричать.

 

Там – барабанять кулемети,

гранат страшний лунає гук,

не смію буть тепер поетом

Твоїх зітхань і власних мук.

 

Уся земля там дише гнівом

і грозить жахами повстань.

Її безмежжя п'ю, як мрію,

як буйну солодість оман!

 

Колись (це завтра бути може)

на мить затихне лютий бій,

спинюсь тоді в сніжній пороші

нежданий лист прогляну Твій.

 

(другого дня)

Я не знав, що в той вечір осінній

В Тобі пам'ять про себе лишу,

що невинним гарячим болінням

юну у душу Твою розбуджу.

 

Я не знав, що Ти ждеш, що Ти мрієш,

звідки ж знати я можу про все?

Лист в руці Твій признанням біліє,

у душі дивування росте.

 

Синя фарба рядків так уперто

мою душу пита про любов,

а там – далеч вітрами роздерта,

на снігах застига рідна кров!