Підсипала у страву порошку

І вийшла з хати, ніби до сусідки.

Дивились з образів, що у кутку,

Суворі очі – злої зради свідки.

 

Уже хилив, здоров'ям слабших, сон.

Даремно старший вимагав: не спати!

Припав (бо здогадався) до вікон –

Чекісти вже оточували хату.

 

Ішли упевнено, у повен ріст ішли.

Один спокійно так поправив чуба.

І визирав з ранкової імли

Автомобіль вантажний біля клубу.

 

То Ганна зрадниця? Ми ж довіряли їй!

Скарати б цю сволоту безпощадно.

Як добре, що ми, друже «Буревій»,

На страву не накинулися жадно.

 

Обнялись міцно: – Друже, друже мій!

Це вже кінець. Геройськи маєм вмерти.

Лізь на горище і, як буревій,

Коси голоту цю із кулемета.

 

А я їх «почастую» із вікна.

Відвага наша – то найкраща зброя.

Одна в нас доля і любов одна –

До України рідної, святої.

 

Наклали гори трупів. Не здались.

Згоріли в полум'ї палаючої хати...

Їх подвигу, нащадку, поклонись,

Бо вміли гідно жити й помирати.