Підсипала у страву порошку І вийшла з хати, ніби до сусідки. Дивились з образів, що у кутку, Суворі очі – злої зради свідки.
Уже хилив, здоров'ям слабших, сон. Даремно старший вимагав: не спати! Припав (бо здогадався) до вікон – Чекісти вже оточували хату.
Ішли упевнено, у повен ріст ішли. Один спокійно так поправив чуба. І визирав з ранкової імли Автомобіль вантажний біля клубу.
То Ганна зрадниця? Ми ж довіряли їй! Скарати б цю сволоту безпощадно. Як добре, що ми, друже «Буревій», На страву не накинулися жадно.
Обнялись міцно: – Друже, друже мій! Це вже кінець. Геройськи маєм вмерти. Лізь на горище і, як буревій, Коси голоту цю із кулемета.
А я їх «почастую» із вікна. Відвага наша – то найкраща зброя. Одна в нас доля і любов одна – До України рідної, святої.
Наклали гори трупів. Не здались. Згоріли в полум'ї палаючої хати... Їх подвигу, нащадку, поклонись, Бо вміли гідно жити й помирати.
|
Рубрики > Поетична сторінка >