Золоті монети (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 24 жовт. 2017 р., 05:07 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 жовт. 2017 р., 05:09 ]

Товарняк не зупинявся, переїжджаючи від станції до станції. Після переїзду річечки Збруч він уперше зупинився в Тернополі на товарній станції. Від багатьох вагонів юрмою кинулися мішечники і далі невеликими групками добралися до пасажирської станції. Очевидно, звідси прагнули добратися в різні райони області. Василько не пішов з ними. Він надалі залишався на вузенькому місці в кінці вагона, тепер вільного, так що можна навіть сісти і хоч трохи простягнути втомлені ноги. Що не кажіть, дорога з Вінниці тривала не одну годину, тим більше, товарняк чомусь часто зупинявся на станціях, годинами простоював, поки не починав рухатися далі. Йому не вдалося залізти в порожній вагон: старші, кремезніші від нього, його випереджували, а коли добігав, де були одчинені, як ворота, двері, його не пускали, казали «Хватіт! Що, не бачиш – нєту мєст!» Тому й опинився наостанку на малій платформі, яка незабаром теж заповнилася пасажирами, як і він, з мішечками.

 

В Тернополі його стримала велика кількість людей. Ні, він злізе з транспорту лише один, піде в будь-яке село, а там буде видно…

 

Худенький хлопчина, років приблизно чотирнадцять, може, й старший, бо весь він був малий, збідований. Виряджаючи його в дорогу, мама повчала:

– Васильку, будь обережний, нікому не показуй, що маєш в торбі. Дивися в очі людині, яка схоче тобі помогти. Скажи, звідки ти і чого хочеш. Може, вдасться для нас привезти борошна, хліба… Западенці багатші від нас. Тут всіляке привозять, хто там побував…

 

Затягувалось на вечір, а товарняк стояв на бокових рейках. Повз пролітали поїзди, як вихор. А в того навіть не пчихав локомотив. Виходить, будемо тут ночувати. Навіть задрімав, накрившись ще батьковою – з війни ватянкою, колись зеленою, але тепер аж до чорноти зашмуґляною.

 

Коли відкрив очі від поштовху вагона, перше, що побачив – то чисте високе небо, освітлене світанковою ясністю. Від цього аж веселіше стало малому пасажирові. Правда, почав дошкуляти голод. Він їв ще як дома, пару зварених старих бульбин і малесеньку скибку чорного хліба. Запив узваром солодкаво-кислим, ще з осені приготовила мама величезне багатство – кілька мішків сушені, бо вродив, на щастя, сад біля хати. Схованих мішків, на щастя, місцеві начальнички не знайшли!.. На першій зупинці він залишить транспорт.

 

Товарняк поволі рухався вперед, минаючи пристанційні будівлі, незабаром місто залишилось позаду.

 

На першій зупинці товарняка Василько не зійшов з вагона, бо знову побачив, як вибігав на сільську дорогу люд з мішечками. «Ні, поїду ще далі, може, на наступній зупинці буде менше, – подумав, але його стало млоїти всередині. – «Треба зайти де-небудь до тутешнього господаря і попросити їсти….».

 

Десь приблизно за годину-півтори товарняк знову зупинився далеко перед станцією, далі дуже поволі рушив і різко повернув вліво, на бокові рейки, раз просвистів гудок паровоза і затих. Так само затих скрип коліс і деренчання дерев’яних стінок вагона. «Еге ж, тут, видно, стоятиме довше. А люд не рухається, ніби чогось вичікує. Мабуть, краще я піду».

 

Василько закинув на плече мішечок і швидко зліз з вагона. Явно поспішав, ніби хотів випередити інших мішечників і таки першим прийти в село. Вже відійшовши від станційного будиночка, оглянувся і вельми здивувався, що ніхто не відійшов з вагонів. Здалеку він бачив товарняк, ніби обліплений сірим людом з мішечками.

 

Коли зайшов у село, на мить завагався, кудою далі йти. Зупинився, розглядаючись. Угледів хату, криту «залізом» (як подумав), з привітними білими стінами та широкими вікнами, що світилися на сонці, котре піднялося вже височенько.

 

Боязко він вступив через хвіртку на подвір’я. Від хвіртки вела витоптана стежечка до хати, що стояла на горбочку, а стежка підводила до кам’яних східок. Поволі йдучи стежкою, він побачив вдалині подвір’я, під стодолою собачу буду, біля якої стояв великий псюга, брязкотів ланцюгом, але й звуку не подав на прибульця.

 

На той час із хати вийшла господиня («Напевно, вона господиня», – подумав).

– Слава Ісусу Христу, – мовив він, як вчила мати.

– Навіки слава! – відповіла і пильно глянула на хлопця. – Звідки ти будеш, хлопче?

– З Вінниччини.

 

Наступила пауза. Одне проти одного стояли, а господиня не зводила з нього очей.

 

Тоді він спитав:

– А чому ваша собака на мене, чужака, не гавкала?

– Бо ти малий. На дітей вона не гавкає.

 

Знову вони стояли одне проти одного мовчки. Нарешті господиня каже:

– Ходи до хати. Ти, напевно, хочеш їсти?

 

Завела його в меншу кімнату. Хлопець обзирався навколо і бачив лише стіл, застелений білою скатертиною. Біля стола з правого боку прічу, по-галицьки бамбетель, пару крісел, які там, у його селі, були хіба що в кабінеті директора та по одному в класних кімнатах, а в їхньому селі лавки чи, пак, ослони, іноді табуретки, низенькі стільці…

– А як тебе звати? – питає господиня?

– Василь.

– А чому, Васильку, не ходиш до школи?

– Бо нема що їсти… Все забрали… А до школи хотів би… Я люблю вчитися…

 

Дуже швидко снідав, умить зникло картопляне пюре зі смаженою курятиною, брав скибки хліба одну за другою і пив уже друге горня молока. Інколи господиня поглядала на нього з неприхованим сумом, відтак усміхалася… Бог зна, що вона думала і які картини снувалися в неї перед примруженими очима, з яких готові були политися сльози…  Можливо, вона бачила тисячі і тисячі дітей такі ж, як і Василько, які, проте, не бачили й ввіченьки такого сніданку і на очах голодних матерів умирали… Господиня одвернулася, аби хлопчина не побачив її сліз. Та він і не дивився! Голод – всесильний пан, на ніщо і на нікого не зважає, навіть не боїться Бога. Бо за ним стовбичили сотні і сотні «устроїтелів» загибелі всього народу…

 

Скінчивши їсти, хлопець обперся на спинку крісла і сонними очима глянув на усміхнену господиню. Нарешті тихо сказав:

– Дякую. Я навіть не пам’ятаю, коли я їв такий смачний сніданок… Ще раз дякую.

– Васильку, бачу, ти втомлений. Може, залишишся тут, окріпнеш і підеш по селах…

 

Невпевнено відповів:

– Не знаю, мама мені говорила, щоб я привіз якого-небудь борошна, хліба, може, ще що-небудь. На те я маю дві золоті монети. Дивіться, які вони! – І він витяг, розмотавши тонке полотенце. Два рублі ще царської золотої чеканки блиснули, як два місяці серед темної ночі, неймовірним блиском. Він аж зажмурився, а господиня оніміла, бо такого дива зроду ще не бачила.

– А що ти хочеш за тоте? – спитала, бо від дива забула, що він уже говорив, що треба…

 

Через якусь хвильку вона сказала:

– Добре, я дам усе, що хочеш, а ти віддаси мені тільки одну монету. Добре?

 

Василько мовчки кивнув головою. Господиня продовжила говорити:

– Ти більше нікуди не йди. Я тебе посаджу на «махорку», ніде не сходи з вагона, ні в Цеброві, ні в Курівцях, ні в Глубічку, ні в Білій, їдь до Тернополя. А там знайдеш поїзд до Вінниці. Я тебе прошу, бо небезпечно, повір, я знаю людей…

 

Вона обдарувала хлопця буханками хліба, свіжо спеченого на черіні, борошном, гречаною крупою.

– Дала б тобі молока, але поки доберешся додому, воно скисне.

 

Господиня дала йому на дорогу три рублі на всякий випадок. «Ти учень, ще малий, платити не треба», – додала. Коли над’їхала «махорка», вона обняла хлопчину, поцілувала. Як свою дитину, якої не мала, ще раз наказала бути обережним, і малий увійшов у вагон, постійно оглядаючись назад, поки жінка не зникла з його поля зору. Він вмостився на дерев’яну лавку і глядів у вікно побачити свою рятівницю. Але вагон загойдало, колеса заскреготали, вдаряючи об рейки, і перед його очима пересувалися дерева, хати, городи, невеличкі ліси, горби і долини, простір між землею і небом, якимось дивним чином раптово посірілим і непривітним, ніби чужим і далеким.

 

Хлоп’я послухало жінку, не мало навіть в гадці десь зійти і піти в села. Бо навіщо? Він уже повертається додому і має те, що вкрай потрібне мамі та його найменшій сестричці Марусі…

 

Зійшовши з вагона в Тернополі, Василько вступив в очікувальний зал і вліпив очі в розклад поїздів. Нарешті, він знайшов проїзний поїзд до Вінниці, але він приїде в Тернопіль аж пізно увечері. Ні, довго чекати він не може, і хлопець пішов на товарну станцію, розпитуючи, котрий товарняк їде у його місто. Питає одного – «Нє, не їду». Питає другого – «Да нєт!» Питає третього – «Ага, а што нада?» – «Візьміть, дядюшка, мене до Вінниці». – «А што даси?» – хлопець запускає руку в кишеню бушлата і витягує 3 рублі. Той хапає гроші, вигукуючи: «Малиш, малувати. Дай єщо». – Якось відрухово він витяг руку з кишені бушлата, а монета гейби приліпилася долоні… – «О, єто другоє дєло! Маладєц!» Автоматично Василько стулив долоню і вмить запхав руку в кишеню. Але тут рявкнув той наче на весь світ: «Атдай! Убью!!» – і схопив його за ковнір бушлата: «Атдай, мєрзавец!! Смотрі, січас убью, таку тваю мать! Єто майо, нє твайо!!!» Василько пробував вирватись з цупких рук, але нападник запхав руку в кишеню башлата і так стиснув руку хлопця, що той заверещав на весь світ. Нападник витяг руку і відпустив ковнір, налякавшись крику, бо збіжаться люди, а Василько, скориставшись розгубленістю нападника, пустився навтьоки і зникнув між юрбою людей, які очікували поїздів.

 

Він ледве прийшов до себе. «Як мені доїхати додому? Де той не убивця?»

 

Він знову пішов між товарняками. Накінець таки знайшов машиніста, і той, потримавши в руках «трояшку», віддав хлопцеві, тихо мовивши: «Залазь, он там порожній вагон. Вийдеш у Вінниці». – «Дякую, дядю, спасибі!» І він радісно побіг, як тільки міг із своїм вантажем, до товарного вагона.

 

31 січня – 1 лютого 2017.