З Н А К. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 23 лют. 2016 р., 12:11 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 бер. 2016 р., 11:13 ]

 

Скажений вовк і заприсягнена таємниця

 

Зима цього року видалася суворою. Снігів не випало багато, але вже на початку грудня вдарили морози. Хто запасся дровами, той не мав клопоту.

 

Але якось так сталося, що Бовкун (в кутку села, де стояло його обійстя – хата на дві, через сіни, половини, стодола й хлів, а господар носив прізвисько «Вовчун») не запасся паливом, то й мусив час від часу готувати вдосвіта сани і податися до ліса назбирати ламаного вітрами каліччя чи навіть зрубати невелике дерево – суворе життя вимагало діяти за власними правилами: доступися до лісництва, вимолити, за власні гроші, квитанцію та й ще самогону привези, бо без нього нічого не вчиниш, – то легше чоловікові притьмом удосвіта дещо награбастати і ще незавидна притарабанити у двір. Нехай небагато, але на якийсь час вистачить… А всі інші най подавляться своїми квитанціями і чесними правилами!

 

Щоправда, є інша небезпека – почастішали облави, лісові хлопці робили засідки. Навіть пізньою осінню дійшло до того, що напали на тюрму в районі. Начальник Волков скаженів, тряс кулаками, матюкався, на чім світ стоїть, що знищить банду дотла, а воно якось виходило навпаки: його героїчні солдати й стрибки падали один за одним, вже за осінні дні в районі виріс цвинтар, а засідки не припинялися. Начальник сподівався, що з морозами ті притихнуть, зачаяться до весни, а за зиму він їм покаже… Тому й зачастішав до Підберізців, що стояли на убочині шляху до району, серед лісів і перелісків з горбами й долинами. І кожного разу, коли наїжджав на село з озброєними бушлатами, він не чувся певно, шкірою відчуваючи присутність ворога. Дядьки, яких він по черзі тряс у сільраді, мовчали, як риба. На його погрози дивилися з-підлоба і думали про своє. Бовкун вівся так само. Але начальник дивним чином, напевно, своїм не малим досвідом чекіста, відчував, що від нього він зможе взяти більше, лише слід добре його притиснути. Хтось бовкнув Волкову (коли б знати Бовкунові, хто має довгий язик!), що він самовільно виїжджає в ліси за деревом. Бовкун, зрештою, не робив з цього великої таємниці: з державного  лісу не тільки він один тягав, але взяв собі втямки – не хвалися, що чиниш. І все ж, видно, комусь проговорився, раз Волков схопився за оте переступство Бовкунове, як за рятівну дошку, насівся на нього: таку твою мать, совєтскоє добро крадеш, я тєбя в сібірах сгною, таку твою мать!

 

Спершу Бовкун тримався, як належиться статечній людині. Але в середині кипіло й переверталося: та гнида буде його вчити, як йому жити!

 

Ще одна обставина не давала спокою: Бовкун якось, блукаючи лісом під осінній вечір, здалеку побачив з-за кущів кількоро хлопців, які виносили землю і розсипали над лісовим потічком. Він здогадався – будують бункер. Звісно, ніхто не сміє знати! Потихенько, щоб не тріснула під ногами гілка, він поволі відступив назадгусь, не гойднувши гілками, і зник у гущавинах, полегшено зітхнувши. Але раптово перед ним постали два орли. „Стій! Хто такий і звідкіля? Чи маєш родину? Жінку? А діти? Ага, є троє, кажеш, малий, менший і найменший. Добре. То що нам робити? Либонь, розумієш, у що ти вляпався?”

 

Бовкун вріс у землю, ніби кам’яний стовп. Відчув, як спиною ходять холодні мурашки. Дивилися йому ввічі і зверталися до нього, начебто він, ніби злодій, спійманий на гарячому, сам має вирішити, що з ним робити…

 

Надвечірнє небо кривавилося, мовби на дощ чи вітер. Осінній ліс їжачився густими гострими гілками, встеляючи небо, ніби ґратами, у верховітті, щоправда, рухливими, неспокійними, як і він, що ось тут, у лісовій гущавині, стоїть перед орлами, що вголос міркують про його долю… Хвилина за хвилиною тягнулася, як вічність, а йому здавалося, що він уже перейшов межу між життям і смертю, і тільки від нього тепер залежало – жити йому чи померти ось тут, у лісових хащах, де ніколи й ніхто не знайде його могили...

 

Начебто не змовляючись, раптом один орел відійшов і незабаром приніс Святе Письмо.

– Так ось, чоловіче, присягнеш на Святій Книзі, що нікому не скажеш про побачене: ні жінці, ні братам-сестрам, ні батькові-матері, ні навіть єґомостеві на сповіді – нікогісінькому! І будеш жити в спокої, не знатимеш біди-горя... Запам’ятай: бовкнеш – біди не наберешся, життя втратиш ні за цапову душу! Присягнеш?

 

Мовчав, втупивши голову в Книжку, але її не бачив. І тремтів. Потім підняв голову, глянув на орла і побачив сині очі, які, здавалось йому, світилися якимсь незрозумілим для нього вогнем і ніби пропалювали його наскрізь. Мочки кивнув ствердно головою.

– Поклади ліву руку на Біблію, а праву на серце і кажи: „Присягаюся, що нікому не видам криївки. Якщо ж зламаю присягу, то нехай мене скарають Бог і люди! ”

 

Він повторив півголосом слова , але здавалося йому, що його голос лунає на весь ліс і виходить поза його хащі і сягає Підберізців і ще далі, долаючи простори, всіяні лісами й перелісками, горбами і долинами, селами й хуторами...

 

Після присяги начебто йому стало спокійніше. Він ще раз глянув на орла, але в синяві його очей він побачив інший, лагідний вогонь, який не пропалював його пекучим полум’ям, а ніби обнімав теплим леготом. І почув слова: „Ти майже наш, і хоч ти ще не воїн проти бушлатів і всілякої наволочі, що ґрасує на нашій землі, але, напевно – правда, що так? – запитав орел, вичікуючи відповіді, а Бовкун кивнув мовчки головою, – не проти нас. То ж іди з Богом!

 

Без слова відійшов, несучи в усьому тілі досі невідомий тягар, який наразі не  придавлював його до землі, бо ще все невідомо, як закінчиться Бовкунова історія. І тут же блиснула думка, як блискавиця: а хіба це тільки його історія? А жінка, діти? А його родичі? А село? А вся околиця, ближні і дальні села, міста й містечка? Невже йому нема діла до них, а їм до нього? – І далі, відчуваючи, що він не знаходить відповіді на питання, які раптово постали перед ним, як потойбічна з’ява, Бовкун аж зупинився на дорозі. Уже вийшов з ліса і не міг, не мав відваги оглянутися, бо хтозна, чи не йшли хлопці за ним назирці... Він ледве пересував ноги, відчуваючи неймовірну втому. Згадалися слова Орла „Либонь, розумієш, у що ти вляпався?

 

***

 

Від того часу він оминав заприсягнені місця. Але добре їх пам’ятав. Справді, він не став воїном: родина його була молода – найстаршому Миколі дванадцятий пішов, меншому, Андрійкові, – десятий, а третій, Василько – всього другий рочок. Марійка була гожою молодицею. Здавалося, ніяка біда не грозить ні йому, Бовкунові, ні його родині. А за те, що діялося в селі, який він може дати одвіт? Чи не наймудріша нині справа – моя хата скраю, я нічого не знаю…

 

Наразі ніхто його не шарпав, поки не зачастішав у Підберізці Волков зі своїми бушлатами. Звісно, перед смерком він зникав, як камфора – і тоді наступала інша, нічна влада. Тоді ліси наближалися до села, відстань між пагорбами та видолинками меншала, покрита нічними сумерками. М’якшали обриси дерев і хат, ніби розчинялися в повітрі, настояному спокоєм і непорушністю внутрішнього закону, за яким тривання часу і людей бігло рівномірно, може, навіть гармонійно до вітру і хмар, до мандрівки місяця небом, то вкритим хмарами, то відкритим до зір, які блимали на весь простір небесної куполи, іноді зривалися і беззвучно прокреслювали світлий шлейф.

 

В такий час Катерина Жубрицька манджала на заявлену адресу, несучи естафету, від якої, може, залежало життя людей. Закохана в лісового хлопця, вона ніби перебувала в іншому світі: усе заради єдиної справи вона виконувала точно, як годинник. Іван дивувався: „Ти ніби невідмовний механізм”. На це вона відповідала зовсім природно, так її мовив внутрішній голос: „А як же інакше?”

 

Іноді доводилося перебувати в дорозі кілька годин, але мандрівка, нехай навіть втомна, не могла її, Катерину, повести в іншу сторону, крім призначення. Це була лише одна сторона світу – та, що єднала нічних людей в єдине ціле.

 

***

Вдосвіта готувався Бовкун поїхати до ліса. Ще звечора підготував усе необхідне: сокиру, ручну пилу (на всякий випадок), оглянув коней, які тривожно пофоркували, а він не міг зрозуміти, чому вони, мирні, півсонні, нині неспокійні.

 

Тривога передалася й йому. Він обійшов стайню, стодолу, все обійстя. Бровко в буді скавулів – і це теж додало йому тривоги. Що діється? Відповіді він не мав. Постояв біля воріт.

 

Село готувалося до сну. Десь далеко, в іншому кутку, раптово підняли гавкіт собаки. Бовкун знав, хоч як йому було дивно: коли з’являлися нічні гості, собаки мирно мовчали. Тут щось не те! Може, приперся Волков?

 

Вдосвіта він так і не виїхав: спочатку перевертався на своїм лежаку з боку на бік, щось його палило, вставав попити води, знову ліг і пізно, майже над ранком, заснув твердим мужицьким сном. Скільки спав, не знає, але в якийсь момент постав перед ним Волков і своїми матюками тиснув його до землі, вимагаючи говорити про «бандітов» – де вони?. Бовкун відмахувався від нього, як від надоїдливого джмеля, говорив десятки разів, що він, Бовкун, нічого не знає, що не причетний до тих, хто його, районного начальника, цікавить. Та Волков гупав кулаками по столі, верещав з матюками, на чім світ стоїть, грозив, що згноїть його в сибірах, якщо він, злодій державного майна, не признається і не видасть таємниці. Коли почув слово „таємниця“, Бовкун весь отетерів: звідкіль йому, Волкову, відома його таємниця? Він же нікому її не говорив, навіть Марійці не сказав, бо дурна баба може виляпати – і тоді усім їм кінець! Він аж застогнав у сні – і раптово сів на лежаку, весь мокрий від холодного поту. Хвала Богові, що це тільки сон! Марійка ще спала, діти покотом лежали, у вікна заглядав ранок, а Бовкун, лихий на себе, що так ганебно проспав, насилу піднявся, одягся, перехристившись, і вийшов за поріг. І тут він почув у сусідньому дворі розпачливий жіночий плач. Він мимоволі подався туди, з трепетом переступивши чужі ворота. На подвір’ї стояла ридма сусідка: перед нею лежало телятко, заюшене кров’ю, навпіл розпанахане лютим звіром.

 

****

День крутився Бовкун подвір’ям, як неприкаяний, а внутрі його гриз сон, не давав йому спокою. Він з трепетом чекав, коли знову в село нагряне Волков зі своєю бандою бушлатів, озброєних до зубів, і почне мучити його дикими домаганнями. А він, винний пану Богові свою єдину грішну душу, ні шеляга не має за душею, аби витримати це безумство. Ще трохи – і Бовкун отерпло думав про те, що не витримає, що бовкне своєму мучителеві – мовляв, знає таємницю. Він не хотів навіть думати про той момент, коли це станеться. Він уже бачив, як реальність, той уявний момент, коли світ звалиться на його голову найбільшою бідою. Він не хотів навіть думати, що станеться з ним, з його родиною. Він лише одного хотів – щоб лютий Волков десь на дорозі до Підберізців закляк від морозів і снігів, від безпощадного грудневого вітру, від Бовкунової ненависти, справедливої, як сонце, бо він, зайда, не дає йому ні миті спокою.

 

Невже його, зайди, буде зверху? То правда, що нині він панує, але лише до часу дзбанок воду носить… Надія ще вселяла Бовкунові мізерні сили, які, все ж таки, берегли його від облоги самітности, як снігових заметів, але він змушений із самим собою перебути заметіль Волкова. Бо тільки в самітности, що стала його таємницею, він, напевно, вибереться з пасток, що їх розставляє ворог. Щоправда, Бовкун не відчув ні сусідів, ні будь-кого іншого, хто простяг би йому руку допомоги. Бо ніхто не знав, що він стоїть над проваллям! Зданий сам на себе, він губився серед чорного бездоріжжя думок. Невже всі його односельчани так само губилися в цих морозних днях і годинах? Хіба він їх знав? Тому й не міг дати відповідь на питання, які раптово виникали і намагалися ніби навмисне дошкулити йому.

 

2. Катерина Жубрицька

Ше мимоходом вдень я забігла в своє рідне містечко на пагорбах, серед лісів, горбів і видолинків, бо треба було зустрітися з Галею. Ще добре, що її застала. Вулицями швендяли бушлати (район же!), та не звертали уваги на мене – тут ходили собі люди начебто вільно, і я поміж ними прошмигнула, на щастя, ніхто зі знайомих не зустрівся. Як завжди, я надіялася, що мене ніхто не помітить. Іван якось сказав мені: «Бійся свого, а чужий тебе не знає». Потім ще не раз я переконалася в мудрости тої думки. Таке життя – як на гострому лезі бритви.

 

Під вечір я повинна вернутися в Підберізці, там же у визначену годину слід почекати дівчину, і те, що вона передасть, маю віднести в призначене місце. Не хочу зараз казати, куди саме, але в той вечір, після зустрічі, мушу повернутися в криївку – очікувалися снігопади. Ми – Іван та я – мали тут залягти на цілу зиму: запасів їжі вистачало; криївка обладнана ідеально: є свіжа вода, яка через непомітно прокладену трубу пливе в приміщення і звідти виходить знову до річки; є також підземний коридор на вихід далеко за криївкою – на випадок нападу облавників можна відійти непоміченим. Іван влаштувався якнайкраще: друкарська машинка, нафтова лямпа – витяжки теж забезпечували свіже повітря. Ми чулися тут безпечні, бо ніхто не знав її місця знаходження: все робилося потайки, а сторожа під час будови криївки фіксувала найменшу небезпеку – наближення людини. Тож чулися ми тут вільними і в безпеці. Та я казала Іванові: «Береженого Бог береже». Він відповідав, усміхаючись: «Все, що нам призначено, не обминемо – така воля Всевишнього». Ми раділи, що вийшли разом на шлях, з якого немає вороття. Це наша доля і наше призначення.

 

І коли я згадую літо, пахучий ліс, то серце радується. В ту знамениту теплу літню ніч, коли ми поєдналися, і священик вночі дав нам шлюб в присутности вояків Джури і Стріли, я навіть не повірила, чи все це часами не сон літньої ночі. Ні, правда. Та правда не раз, напевно, постане в моєму серці, яке ще тоді не знало, якими випробуваннями наділить нас доля. Та й що я могла передбачити? Звичайно, ми знали одне – два світи – наш і чужинський – стоять у бою, причому ворог безмірно сильніший нашого світу, але ми мали те, чого не мав і не міг мати ворог – ми мали віру і любов, і вона завжди нас вела тими крутими стежками війни не на життя, а на смерть.

 

Того вечора дівчина таки принесла естафету, мені треба її негайно віднести в призначене місце і вже вночі повертатися в криївку. На небі згущувалися снігові хмари, ось-ось почнеться снігопад, а я молила Бога, щоб сніг, почавши падати, не переставав, бо інакше я не зумію вернутися до Івана. Бог милостивий дозволив мені це зробити –не заблукати в зимовому лісі. І я радісінька, що так склалося, як гадалося, повернулася, щаслива і радісна.

 

Чим вимірюється щастя? Удачею? Вмінням зробити задумане? Поєднанням сердець, які палахкотять одним вогнем? Господи, як багато тих питань, а на них не завжди даси відповідь.

 

Потім ми з Іваном говорили про горбасте містечко, про Підберізці, звідкіль я щойно повернулася, і розмова знову вийшла на тему про нашу безпеку тут, у підземеллі. Іван говорив, що зиму перебути тут найкраще, адже облавники обкладають села залізним кільцем, мордують людей, творять сексотів. Народ, напевно, не готовий до таких випробувань, хтось може заламатися, тому найкращий спосіб – Іван цього твердо дотримувався – тим, кому не слід, не знати нічого про наше підпілля. Звісно, «моя хата скраю» – не найкращий досвід, бо коли наші хлопці попросять харчів чи якоїсь іншої допомоги, то сповідальник «хати скраю», звісно, допоможе, можливо, й не скривившись, але невідомо, що буде потім? Як він поведеться, коли скажений вовк його притисне і виб’є шомполами признання в «гріхах», яких він ніколи не чинив? Це війна без правил. А безправ’я завів ворог, що прагне нас знищити. Тому наша пропаґандивна мережа покликана працювати з подвійним навантаженням.

 

Днями й ночами Іван тихо вистукував листівки. Під друкаркою застелив войлок, щоб глушити звуки. Ми ловили найменші шерехи, які доходили до нас, вслухалися в тихий плюскіт води, що витікала з труби і далі – на вихід, ловили звуки, які доходили сюди, в підземелля. Одної ночі почули вовче виття – стало моторошно. По якійсь хвилині Іван прошепотів: «Катрусю, а мені увидівся вовчий оскал емґебіста». – «Та вони такі є! Ти не помилився!» – у відповідь прошепотіла я в його обіймах і задрижала. Ні, не від холоду. Може, від згадки про те, в якому світі ми знайшлися, щоб його змінити.

 

А потім я ще подумала: «Як мало нас супроти отого скаженого звіра, що заповзявся на нас. Якби всі люди зрозуміли, що діється з нами, то, напевно, нас з кожною миттю було б усе більше та більше. Тоді нас подолати неможливо».

 

Там, надворі, напевно, лапатий сніг покрив усі мої сліди. Ми під велетенською білою шапкою – спасінням від небезпеки кривавого світу.

 

3. Бовкун і його родина

Після того, як сусідчине теля зарізав скажений вовк, Бовкуна покинув спокій. Що не кажи, двоє коней, корова і телиця, кури та гуси, а ще стодола та хлів, в якому підсвинок поступово нарощував вагу, – таки господарство! А ще в буді Бровко, сторож отого нехитрого багатства. Тому господареві здалося, що якась чужа сила (ну, звичайно, скажений вовк!) зазіхає на його хазяйство, що його зареєструвала сільська канцелярія в розряді середняка, ближчого до розряду куркуля, ніж бідняка. Взимку базікання про нове господарство – колгоспи – наразі заглохло, але ляда день, ближче до весни, кампанія з «колехтивізації» (ну, й словечко придумав москаль!) набере обертів, які, напевно, розтрощать таких мудрагелів, як Бовкун. Ця «хтивізація», напевно, в’їсться всім в печінки. Наразі до того ще не дійшло. Тоді він, до стобіса, не втримає свого «моя хата скраю». Тоді, напевно, вовкулаки заженуть його в той общепит, де він позбавиться в «хтивізації» всього, що має. Не допоможуть ті, лісові, бо їм самим не переливки – зима стримає трохи Волкова, але він не відчепиться від Бовкуна – то напевно! Вже якась зараза ляпнула, що він краде «державну власність» – тоте сибірами пахне, це точно. Спробуй виплутатися з тої халепи, яка суне на нього, як чорна хмара. Бігме, хоч сядь та й плач.

 

«Москва слєзам нє вєріт» – бовкав своє Волков, ніби дразнячи всіх бовкунів Підберізців, які хотіли жити пристойно і достойно, як велів Бог християнови; пустять тебе з голою душею по вітрі – і шукай тоді ласки в пана Бога! Та ж ніхто тобі не допоможе, бо звідкіль взятися цій спасенній допомозі, коли навколо, як тої саранчі, москальні, озброєної до зубів. Ходять селом, никають з двора в двір, встромляють довжелезні залізні штири в землю біля стодоли, оборога, хліва, в стодолі перевертають ще не змолочені снопи, шукають сховків – і нема! Їх бере лють, тягають дядьків у сільраду, кажуть їм спустити штани і луплять шомполами до синців і крові. А дядьки затяті, як залізо – ні мур-мур. З йойками, ледве переступаючи ноги, волочаться додому, лягають з йойками на прічу і пробують перележати свої болі і образи.

 

Ворог є ворог. І нічого від нього не сподійся ліпшого – навпаки, гіршого і все гіршого. Увечері дзявкіт собак сповіщає, що зайди ще в селі. А коли втихомирюється, десь край села виє скажений вовк – начувайся нової біди, коли знову та зараза вихопить телицю чи підсвинка і заріже насмерть…

 

Кількох дядьків з вилами й сокирами спробували вийти на звіра. Зробили засідку у верболозах на Заріччі, вичікували до опівночі, стали замерзати, кленучи тварюку, яка зазіхнула на їхнє багатство, – але тої ночі нічний гість, ніби глумлячись з них, не показався. На другу ніч знову зібралися ще більшою громадою, жінки наказували берегти себе, навіть взяли з собою пляшку самогону, аби зігрітися, бо таки мороз пробирав живу душу, а воно, нещасне, знову, як на глум, не з’являлося. Щоправда, щоб не пропадало добро, таки випили й зігрілися, та й закусили. Словом, розслабилися, – аж воно гульк – з’явилася звірюка, але хитра бестія, коли побачила гурму з вилами та сокирами, далася на втеки під регіт вже трохи розвеселілої компанії…

 

Після тої події рішили створити кілька таких ватаг на звіра і, якщо його не вбити, то хоча б добре налякати, щоб навіть не показувався до села. В кількох кутках край села згромадилися й засіли, вичікуючи візиту тварюки. Звісно, знову ж запаслися пляшками самогону, зрозуміло, й закускою, хто що мав. Настроєні були неодмінно вбити звірюку. Але самий намір ще не означав безсумнівної перемоги: то так само ніби москаль – приходить до тебе, хочеш його позбутися, але сили не маєш це вчинити, бо ти тут розрізнений, ніби солома, розкидана вітром. А щоб разом – нема сили, бо проти сонця з мотикою не попреш! Скаженого вовка, може, й подолаємо, а того, другого, вже не під силу. Такої думки був Бовкун, він, звісно, мав рацію. Але рацію «лісових» він прагнув обминути, не згадувати, не влазити в небезпечне, як вогонь, що спалить тебе дотла. Він також не думав про тих, хто там знайшовся – себе до них він не зараховував, пам’ятаючи принцип «моя хата скраю». Він, принцип, похитнувся, коли односельчани вирішили виступити проти скаженого вовка. Але то, ясна річ, стосувалося єдиного випадку. Бовкун не брав в рахубу інших скажених вовків, що проштрикували землю залізними штирами; це інший випадок, і виходив він з правил війни, яка велася не за правилами. Це розуміли бовкуни Підберізців, бо таких Підберізців було безліч: те, що творилося в Піберізцях, з тими чи іншими, загалом несуттєвими, одмінами, так само відбувалося в усіх незчисленних підберізцях від Сяну і Закерзоння до Лівобережжя включно, а, може, й поза ним… Недарма ж кинуто безліч бушлатів, озброєних до зубів, аби присмирити збунтоване плем’я.

 

Найбільше дошкуляло Бовкунові те, що він не в стані захистити від тих вовків ні старшенького Миколу, ні молодшого Андрійка, не кажучи вже про Марійку, яка, розцвівши, аж радувала око господаря і вселяла надію, що все мусить бути добре. Це не значить, що тривога зовсім відступила від Бовкуна – навпаки, відчуття страху все більше його проймало. Він не до кінця усвідомлював, чому переслідує його страх, коли, здавалося, зараз, у цю хвилину, ні йому, ні його родині ніщо не грозить. Небезпека висіла над всіма підберізцями, яких тільки не було на тій стражденній землі. Начебто її й не існувало, а вона, причаєна, таїлася по чорних закутках сільської хати, в стодолі і під оборогом, в хліві, де мирно ремигали корова й телиця, посопуючи і випускаючи пару в холодному повітрі, звичайно, тут, у хліві, теплішому, ніж надворі, і підсвинок посапував після ситого корита; тривога чигала на засніженій дорозі, якою вряди годи проїжджали сани то з дровами, то з сіном, коли, користаючи з санної дороги, звозили сіно з лісових пагорбів додому, під обороги; вона наїжаченими голками ялинок при дорозі погрожувала зірватися раптово палючим вогнем, націленим на облавників, які насторожено поверталися швидким зимовим присмерком до району, непевні, чим привітає їх різкий поворот дороги, що вела до районного центру; вона будь-якої хвилини могла вибухнути вогнем з автоматів бушлатів, розлитися по білому снігу червоною кров’ю, як море, що не має берегів, бо не видно ні кінця, ні краю тій небезпеці; вона будь-якої хвилини здатна зірватися несподіваним боєм, коли навіть дуже сумнівно, хто стане переможцем, а хто переможеним, бо це війна без правил і війна не на життя, а на смерть.

 

Смерть була поруч, як і життя поруч. І ту просту істину Бовкун відчував своєю шкірою, гадаючи якось, все ж таки, ніби поміж дощ, уникнути костухи з гострою косою і вийти хоча б у цьому невидимому двобої переможцем.

 

Важко стати переможцем, коли ти – не добровільний учасник війни, яка тебе втягує мимо твоєї волі, бо життя твоє і твоєї родини нині загрожене, як ніколи раніше. Десь лягла непомітна грань між спокоєм і небезпекою, що була суцільним неспокоєм, тривогою, яка била в усі дзвони, і їх луна котилася твоєю душею, як розбурханим морем. І від того ставало, справді, страшно. Було страшно навіть подумати, що весь твій світ зірветься в тартарени, і ніщо не стримає апокаліптичного обвалу.

 

Може, найбільше лякався цього обвалу Бовкун. Але він не допускав думки, що він сам може причинитися до того обвалу, якщо не постановить собі щось зробити, аби змінити ситуацію. Це надзвичайно важко прийняти остаточне рішення: адже вибір, якщо не передбачиш, як бумеранг, вдарить тебе смертельним ударом. І цього найбільше боявся Бовкун. Може, навіть легше втратити марне своє господарство, нажите працею рук, ніж опинитися перед пусткою, яка огорне його душу після хибного вибору.

 

Вибрати єдиний шлях серед тисячу можливих – що для цього потрібно людині? Здається, він знає, що слід зробити, але те, що він знає, ще не значить, що саме так він зробить. Хто дасть йому правильний одвіт на тисячі надоїдливих питань, коли «так» і «ні» – і всі категоричні! – стукають у його серце, як похоронний дзвін? Де той мудрець світу, який своїм справедливим перстом укаже йому путь до істини? Чи взагалі є такий мудрець, може, його придумали люди, аби все на світі заплутати в тісному клубку, а ти, нещасний, розмотуй його, знайшовши золоту нитку виходу…

 

З цими неспокійними роздумами Бовкун товкся по подвір’ю, заходив до хати, в хліві стривожено дивився на худобу, думаючи про те, щоб сюди не добрався скажений вовк; тинявся як неприкаяний, а в серці щеміла тривога, давила його, спиняла віддих – і сердила, бо чого вона причепилася його?

 

І десь там, на самому споді душі, ворушилася думка, що він міг би легко позбутися тривог, які завдає йому районний вовк, вимагаючи від нього признання в його власній, тільки йому відомій таємниці, яку він, Бовкун, коли розкриє, то й світ йому розвидниться, напевно, його покине тривога…

 

Районний вовк не знав тої таємниці, бо звідкіль йому знати, що лежить у Бовкуна на самому дні його неспокійної душі? Звідкіль він міг знати те, що знає лише Бовкун? Та й хто ще приховав цю таємницю? Хіба що в Підберізцях є людина чи люди, причетні до таємниці своїм особливим способом: або вони творили реальну, підземну таємницю, або хтось, язикатий, вихляпав, як праником, невідоме такому ж язикатиму… О, тоді шанси Бовкуна на порятунок стають такими мізерними, як отой злий, гострий грудневий вітер, якого не зловити, а користі від нього, що кіт наплакав! Бовкун припускав, що, можливо, ще хтось знає таємницю, бо так не буває, щоб все те, що робиться вночі чи вдень, нехай секретно, щоб не стало явним. Адже в Святому Письмі написано, що все невідоме стає явним. Цю мудрість знав Бовкун, бо часами, будучи уважним, слухав, що говорить отець парох під час казання на Службі Божій. Але то одне – казання, а друге – коли ти опиняєшся сам на сам (навіть родина про це не має ні найменшого уявлення) перед тим, якою дорогою тобі піти, аби тобі було добре і твоїй родині ніяка зараза не загрожувала. Ще не такі були в них, у Підберізцях, мудрагелі, але нині вже їхні кості дотлівають на цвинтарі край села.

 

То ще було за перших москалів. В селі промишляв начальничок пошти – державна посада, що не кажіть. Слава за ним котилася – комуняка, в селі одна баба так і сказала йому: «Ти, червоняку!» Що вона мала до нього, Бовкун не пам’ятає, але в його пам’ять врізалася – тоді він ще шмаркачем бігав поміж людьми, – коли одного весняного дня начальника пошти не стало – пропав та й годі. Але ще перед тим одна подія потрясла християнський люд. Якась підлота біля костела (село було змішане з римо-католиками та греко-католиками) потрощила кам’яну фігуру Христа, який двигав на Своїх молодих, але втомлених плечах Хреста. Фігура викликала набожний настрій: християнин, проходячи, клав на собі хрест – звичай, зрештою, не писаний в офіційних циркулярах, але кожен вірний Розп’ятому Христу слідував велінню серця свого. Тож зрозуміло, ніби вибух бомби, підірвало всі Підберізці святотатство, що не вкладалося в голові: хто посмів познущатися над  фігурою?   Подейкували, хто то міг вчинити паскудство, але пальцем не покажеш, коли його не зловив за руку. Мало що плещуть язиками…

 

Село гуділо, як рій джмелів. «То, скажіть, добрі люди, як таке можна вчинити? Як йому рук не покрутило? Дивися, Мариню, – не припиняла тітка Настя, – що чиниться на білому світі, і нема кари Господньої на таке безувірство!». – «Та що ви дивуєтеся, – відповідала Мариня, – вчора приходить до нас вуйко Митро і мало не плаче. Каже, зайшов від сільради Біда, отой, що розносить всілякі цидулки до людей, скликає на збори, каже, щоб дядько Митро якнайскоріше записувався до того, тяжко вимовити, колхозу. А він, дядько, не хоче, бо має сяку-таку господарку, а так ніц не буде мати. Кажуть, треба віддати, бо тепер усе спільне. А воно, голодранці, хіба то заробили?» – «Ти правду кажеш, Мариню, тепер чоловік ніц варта. Але воно, дивися, вже посягає на самого Господа. Не інакше, як наступає кінець світа». – «Е, ні, кумо, то сатана прийшов і всім порядкує! То ще не кінець, але до того йде!»

 

Неспокій тривав, може, два-три дні, як знову сталася подія, бо таки знайшли державного начальника у верболозах з простреленою головою.

 

Районне начальство справило пишний червоний похорон з промовами, з п’ястуками, піднесеними вгору, з закликами, що той, хто тоте зробив, понесе заслужену кару. Зігнали всеньке село на той похорон, навіть вчителі мусили прийти. А енкаведисти на конях обклали всю процесію, що йшла селом від будинку культури, який за Польщі був “domom ludowym”, на цвинтар, і так пильно пантрували за кожним, що люди тільки з-під лоба поглядали мовчки, і кожен боявся, щоб часами його не запідозрили в убивстві. А якщо говорити правду, то перст Божий: не посягай на святощі, бо буде тобі зле. Знамення Господнє звершилося заслуженою покарою. Хто вчинив покару, були різні здогади, бо коли їх всіх зібрати докупи, то виходило, що то таки «наші хлопці», які ще до війни німців з поляками вже проявляли себе в різних акціях. Чи так воно, чи ні, навряд чи хто міг нині спростувати чи підтвердити – отак говорили в Підберізцях та й годі.

 

Ще дитиною Бовкун запам’ятав ці незвичайні події. Звісно, він не поділяв вчинки державного начальничка, який загубив людську подобу, вчинивши святотатство. Але в голові Бовкуна, що роїлася від думок, не було святого порядку, бо страх мучив його, як пропасниця. Та й часи, якщо говорити одверто, значно тривожніші від тих, які переживав в своєму дитинстві наляканий Бовкун.

 

Він боявся за свою худобу, за себе, за Марійку і дітей, бо невідоме простиралося перед ним, як драконова паща, що дише вогнем і спалює все на своїм шляху; він боявся завтрашнього дня чи ночі, бо невідомо, що станеться, що відбудеться в Підберізцях, як поведуться люди, яких він знав і, як не дивно, не знав, бо все раптово змінюється, і той, хто був приятелем, раптово стане запеклим ворогом. Філософія виживання нагадувала йому відро води, що його несе молодиця від криниці з журавлем, розхлюпуючи по дорозі додому цілющий дар, в результаті може зостатися лише піввідра або й ні краплі, якщо відро перевернеться кожної миті ні з того, ні з сього… і що тоді, га? Була кринична водиця, чиста, як сльоза, і вже немає! Була молодиця радісна – і вже сердита або, може, й заплаче з передсердя, що так сталося, що хтось, напевно, наврочив.

 

Завжди щось стається несподівано. Бовкун знає по собі. Як гарно йому їздилося до лісу по дрова, поки якась заздрісна пащекуха не ляпнула голові сільради, а те ляпання дійшло до району і до скаженого вовка, який тепер не дає йому спуску. Щоправда, важко Бовкунові збагнути, чому ж, все таки, районний начальник не посадив його за крадіжку ліса. Щось тут не те. Або Волкові наплювати на ту крадіжку, або лис хоче виснувати якісь зиски з тої історії, не вартої виїденого яйця. Як би не було, але начальник вже вчепився до нього, як воша кожуха, не залишить його в спокої, се напевно…

 

Світ з його тривожними подіями ніби замкнувся навколо Бовкуна тісним кільцем, але Бовкун не мав сили прорвати кільце. Він очікував нагоди вирватися з цього зачарованого кола – залежности від випадкових подій, від страху, від скаженого вовка, який налітає несподівано і розриває його сумнівами, ваганнями, диявольськими намовами і болючими ударами шомполів, щоб він став Юдою… А він, Бовкун, не винен, він нічого не знає, його хата скраю, тому відчепіться від мене. І коли б Волков знав його таємницю, то, напевно, Бовкун не встояв би перед шаленим наступом облавника… Сам Бовкун усвідомлював, що, зрадивши таємницю, він не матиме спокою до кінця днів своїх, але його, як не дивно, муляла ця проклята таємниця, зрадити яку він не може, бо наступить кінець його життю, а він так хотів спокою, заради якого мало що міг би вчинити, аби позбутися тягару, непевности, тривоги, хиткого ґрунту під ногами. Звісно, всьому винні волкови, які нині облягають скаженими ватагами мирне село, вриваються в господу, перевертають усе, що їм потрапляє під руки, шнирять по обійстю, як недобиті пацюки, а він мовчки на все те глядить і не має ні сили, ні відваги сказати їм усім ввічі, як він їх ненавидить…

 

4. Вальпургієва ніч

Коли спустилася зимова ніч на Підберізці, ще звечора неспокійно валували собаки. Начебто в селі не залишилися облавники, які все частіше нападали на село, як розбійники з великої дороги не оголошеної війни проти народу. Може, забрів скажений вовк, і тепер ґазди, озброєні хто чим: хто сокирою, вилами, хто лопатою чи дрючком, – візьмуть вовка облавою з сільськими собаками. Та з часом гавкіт собак порідшав і під опівніч зовсім затих. В хатах, обкладених загатами, бліде світло вже погасло. Село спало, та сон був тривожним, бо кожен переживав непевність майбутнього. Бовкун перекидався з боку на бік і не міг заснути. Діти легко дихали, їм, напевно, щось снилося добре і гарне, бо не скрикували, зі сну не зривалися. Марина поруч тихо віддихала. Перевертаючись, Бовкун намагався її не розбудити. Бо збудившись, вона знову питатиме: «Чому ти не спиш?» Він відповість лагідно: «Спи, спи!». Але нічого не скаже, бо що говорити? Навіщо їй його гризоти?

 

Здається, вже добре задрімав, коли шось збудило. На стіні тикав годинник. Тихо сів на ліжку, відкинув обережно ліжник і підійшов до годинника. Третя година.

 

Що ж його збудило? Нерішуче глянув по господі, тихо почалапав до ліжка і намірився знову лягти, коли раптом десь далеко пролунав постріл. Глухий, щоправда, але напевно в їхньому селі. Бо інакше не почув би.

 

Бовкун почав одягатися. Обережно, щоб не збудити своїх. Тривожним дзвоном вдаряла в скроні кров. Щось сталося. Або облавники знову нагрянули в село, або хлопці вчинили якусь акцію. Може ґазди ганяють скаженого вовка? Але ж ніхто з них не має вогнепальної зброї! Ні, то напевно москалі знову в селі вчиняють дебош. Проте він не виходив надвір. Дивився у вікно, намагався крізь запотіле скло хоч що-небудь підозріле угледіти – і нічого не бачив. Перед очима біліла смуга подвір’я аж до воріт. Хвіртка зачинена на гачок – ніхто не заходив. Тиша.

 

Він сидів біля вікна на лаві і не спускав ока з хвіртки. Знову залунав постріл, уже ближче. Незабаром прорізав зимову ніч жіночий крик «Рятуйте!», потім в їхньому кутку роздався ще один жіночий вереск і гучні постріли. Від них Марійка зірвалася з постелі і перелякана, півголосом, щоб не збудити дітей, спитала:

– Іване, що сталося? Ти не спиш?

– Та ні. Не знаю, що діється в селі. Може, вивіз. Чи що? Стріли і крики. – Він не хотів казати свій сумнів: може, хлопці розправляються з сексотами. Він не говорив Марійці про свій страх і непевність, але тривога його заливала брудними хвилями. Він відчув, як дрижить усередині, як мимо його волі проходить спиною мороз.

 

Марія накинула на плечі зимову гуньку і на босі ноги взула чоботи і сіла біля Івана і так само, як і він, гляділа на подвір’я, на ворота і зачинену хвіртку. Ніде нікого.

 

Знову залунали на їхньому кутку постріли, сухі, як спалах сірника, і крики людей, жіночі і чоловічі, плач дітей.

 

Марія мовчки глянула розширеними зіницями на Івана, який сидів мов кам’яний і тупо дивився на хвіртку. Він не знає, що діється, але, напевно, коїться лихо, бо постріли, крики людей, плач дітей – це незаперечний супровід лиха. Хто коїть лихо, він не знає. Але лихо впало на село, як чорна буряна хмара.

 

І знову постріли і крики на їхньому ж кутку. Десь через сусідський двір, зовсім неподалік, спалахнуло. Іванові здається, що це стодола. Крик людей прорізав неспокійну ніч. Що робити? Йти на допомогу? Іван не знає, що йому слід зробити. А коли ввірвуться до нього? Що він чинитиме? Теж кричатиме, просити порятунку, і ніхто не прийде з допомогою! Така правда нашого життя! Що він може вчинити проти озброєних – хто вони? Іван не знає. Але коли люди волають про допомогу, то діється зло!

 

Блиски вогню віддавали мерехтливим червоним, і небо кривавилось червоним, і кублища диму, знизу розчервонілого, ніби від сорому, що таке діється, заволікали куток, а в нічному чорториєві лунали проразливі, розпучні крики, і постріли обривали ці крики, як обірване намисто.

 

Іван встав, пройшовся господою, знову сів біля вікна, знову встав, а Марія мовчки водила за ним своїм переляканим зором і тихо молилася, благаючи Матінку Небесну вберегти її дітей від лиха і їх, батьків, від усякої біди, відвернути лихо від їхньої родини.

 

Під сірий досвіток усе затихло, лише дим затуляв околицю – видно, там, за сусідським двором, догоряло майно і, може, людське життя.

 

Почало сіріти. Досвіток приходив обережно, ніби крадучись, пробираючись крізь завої диму, що далі стелився селом, як широке, довге сіре повісмо обтіпаних конопель.

 

Коли настав ранок, Іван нарешті вийшов надвір. Обійшов стайню і стодолу, глянув на ворота і хвіртку – все нерухане, але тривога ятріла в ньому, як незагойна рана.

 

5. Сірий світанок, забарвлений в червоне

Несміливо Іван ступав дорогою. Він прислухався до звуків. Мертва тиша висіла над селом. Дивно – не валували собаки, не скрипіли журавлі студень, не дзвеніли ведра, не чув людських голосів. Івана вразила ця мертва тиша. Село неначе вигибло. Скам’яніло від нічного кошмару. Іван ще нічого не знав, що скоїлось у селі. Тому він хотів зайти до сусіда, в якого палало і чулися крики. Він несміливо переступив хвіртку, одчинену навстіж, і зупинився посеред подвір’я. Сніг був потолочений слідами чобіт. На подвір’ї лежав Михайло Левкович, розкинувши руки, ніби мертвий. З правою долоні стікала на сніг кров. Іван нахилився над ним і кликнув:

- Михайле, прокинься, ти живий?

 

Коли той не ворохнувся, Іван нахилився над ним, торкнувся голови і крикнув:

- Михайле, ти живий? Прокинься!

 

Нарешті Михайло кивнув головою, але піднятися не міг. Іван ледве почув тихий голос:

– До…по…можи … затягни… до хати…

 

Іван схопив його попід пахи і поволі поволік до порога. Двері були розчинені нарозтвір. Він задом ввійшов у двері, насилу волочачи господаря.

 

В хаті нікого. Кого ж спитати, де челядь? Втягнувши Михайла в хату, Іван насилу витяг Михайла і поклав на ліжко. Спершу подумав, що, либонь, слід його роздягнути і подивитися, чому він ледь притомний.

 

Коли нарешті скинув сорочку, то онімів: усі груди Михайла виглядали на синю цибулю. Криваві батоги оперізали його тіло, що кривавилось на білу постіль. Проте Іван не помітив глибокої рани, яка загрожувала б життю Михайла. Правда, він не насмілився перевернути його набік, щоб оглянути спину: він боявся його рухати, бо від кожного доторку Михайло здригався, як від удару.

 

Іван спитав:

– Де жінка, діти?

 

Насилу почув відповідь:

– Не знаю.

– Тобі треба лікаря. – Помовчавши, додав: – Я піду на подвір’я, подивлюся за твоїми…

 

Причинивши двері з кімнати, також сінешні, Іван несміливо вийшов на подвір’я, кругом розглядаючи побоїще. Стодола, справді, згоріла. Стайня нерухана. Сніг потоптаний чобітьми, натрушено повно соломи, розкиданий оборіг з сіном. В стайні ревіла худоба.

 

Іван настирливо шукав Михайлову жінку і двійко дітей, і кожен крок його віддавався тривогою.

– Насте, де ти? Відізвися! То я, Іван, твій сусід, не бійся! Де ти?

 

Іван зайшов у стайню. Уважно оглянув. Біля жолоба прикучнула ледь одягнута Настя, вся тремтіла, як від морозу, хоч у стайні тепло йшло від худоби. Спокійно, лагідно Іван спитав:

– Насте, що сталося? Не бійся! Пізнаєш мене?

 

Вона тремтячою головою кивнула.

– Ти можеш встати?

 

Вона ще більше затремтіла. І раптом заплакала, голосно і розпачливо, як на похороні.

– Заспокійся. Я тут, біля тебе. Я тобі допоможу встати.

– Ні, ні, не підходь. Я боюся… знову прийдуть з… наругою – і залилась слізьми.

– Нема нікого. Заспокійся. – Іван скинув гуньку і накинув їй на плечі.

– Накрийся. Я заведу тебе до хати.

 

Ведучи до хати, спитав:

- Де діти?

- Спочатку… були в стодолі… Коли ж підпалили стодолу, я бачила, через запілля втекли… Може, в Теклі, моєї сестри…

- Не лякайся, тут… Михайло… живий… тільки побитий…

 

Іван більше не затримався на обійстю Левковичів – його тягнуло в село. Дивитися на звірства зараз не думав. Навіщо йому це все? Якась таємнича сила підганяла його, і він вийшов на подвір’я Задорожного. Може, він вийшов на гамір, який стояв на подвір’ї. Люди  товпилися біля криниці. Насилу пробрався ближче і побачив, як двоє тримали корбу, а замість ведра побачив нашвидкоруч збиту з дощок невеличку платформу. На неї вибрався один чоловік, платформа хиталася під його тремтливими ногами, він тримався руками ланцюга. Іван не доглянув, хто се, а двоє біля корби обережно спускали його в керницю. Ще до половини видно було того, коли хтось скрикнув: «Стійте! Обв’яжіть Петра линвою, а кінець нехай тримають біля криниці».

 

Іван глянув з натовпу на хату: побиті вікна, двері розкриті навстіж, на одній половині розкидана загата, солома перемішана з снігом. Івана вразили сліди крові на дверях, червоний слід тягнувся від порога і далі зникав у натовпі біля керниці. «Тягли до керниці», – миттю подумав Іван, і його раптом знудило, він, зігнувшись, швидко вийшов з натовпу. Лякався випростуватись, бо відчув, насилу стримуючись, що рватиме. Поволі вдихнув морозне повітря – стало легше. Натовп не відступав від керниці. Іван почув вигуки:

– Петре, що там?

 

З криниці йшов голос, але Іван почув лише гул, що йшов з підземелля.

 

Час ніби затримався. Іван не второпав, як довго він тут і, як сторонній, стовбичить, споглядаючи збоку. Йому здалося, що снить дивний сон: люди метушаться, розмахують руками, перебігають з одного місця на інше, щоб було видніше. Гомонять, вигукують, але він не може розібрати слів. Нарешті, ніби відкрився йому світ, бо почув крик, лямент жінок, а натовп навколо криниці, розступившись, як хвиля, наче скам’янів. Іван, насилу переступаючи, підійшов ближче й зупинився. Ступив ще пару кроків ніби дерев’яними ногами і побачив біля криниці мертве тіло молодої дівчини. Чорне волосся мокрими пасмами розкидалось по снігу, руки простяглися вздовж витягнутого тіла, яке здалося Іванові неприродно довге, може, від довгої білої сорочки, що сягала майже п’ят. На грудях червоніла широка пляма. Сорочка пристала до тіла, здавалося, що пляма не на полотні, а таки на грудях.

– Людоньки! – заголосила жінка. – За віщо таку молоденьку? Що вона кому завинила? Хто то вчинив? Хто той басурман? – До нього приєднався ще один жіночий голос, в натовпі хтось голосно заплакав.

 

І від голосів, від ляменту Іван раптом,  ніби від удару блискавки, почув головне, що його муляло весь досвіток і ранок, гнало між люди, змушувало дивитися на лихо. Нарешті прозвучало: хто убивця? Чиїх рук кривава справа?

 

Іван знав, що і Левкович, і Задорожний не хотіли записатися до колхозу. Він знав їх добрими ґосподарями. Знав, що обидва вперті, як осли. Знав, що вони не хотіли віддати своє майно. Левкович казав: «Най усе йде з димом, але своїми руками не віддам!»

 

Але се ще не була вся правда: Іван не питав Левковича, хто його побив. Він зараз не задумувався, хоча питання нуртувало в ньому: чому ж його, крадія державного ліса, обійшли, чому не вчинили з ним так само, як з його сусідами? Він не мав відповіді, і тривога розбурхувала його неспокійну душу, як вітер сірі хмари.

 

Іван знову подався до Левковича, сподіваючись знайти відповідь на питання, що його муляли, як гострий цвях у чоботі.

 

З тривогою він переступав сусідський поріг. Михайло вже очуняв, але з ліжка не піднімався. Він говорив слабким хриплим голосом, а той голос ніби вгвинчувався в м’яку Іванову душу. Ні, він остаточно не знає, хто все те вчинив. Перемовлялися вони нашою мовою. На шапках мали тризубець. Але в обличчя нікого не впізнав з наших хлопців. Може, чужі виконували акцію? Хоча, правду кажучи, він не розуміє, чому саме до нього прийшли. Адже він  не хоче в колхоз – хіба за те його побили? То хто ж вони?

 

Іван вийшов розгублений. Як одному чоловікові збагнути хід війни? Перед його очима лежала дівчина в білій сорочці з великою червоною трояндою на грудях, і питання вистукували в голові молоточком з болем без відповіді, якої він прагнув, але не міг її почути.

 

Левкович і Задорожний не були винятком – таких, побитих і зганьблених, було на їхньому кутку з десяток.

 

Село гуділо, як молотарка, заведена бензиновим моторчиком. В голові Івана з болем гуділа молотарка, стукотіла шестернями, шелестіла викинута солома, і від того світ крутився навіжено, як божевільний. Іван ніби й не зважав на біль – його тягнуло в людську гущу, приставав до гурту, що збирався біля воріт, відтак переходив до іншого. Він уперто шукав відповіді, а вона не йшла йому в руки, невловима і звинна, ніби вивірка. В одному гурті язиката Марина (так її й прозивали – «язиката») виплескала на весь гурт: «Людоньки, що ви собі гадаєте? Хіба наші хлопці таке вчинили б? Ми їм допомагаємо і за те маємо подяку?» Хтось цикнув на неї: «Не плещи, бо язик не праник! Почує скажений вовк – і тобі кінець!» Марина ніби схаменулася, але сказаного вже не втримаєш! Воно летить, як птаха, і розносить свій голос світами.

 

Іван почув одне і друге – плескіт Марини і попередження. І вже не мало значення, кому належало одне і друге: може, тут лежав ключ до таємниці? І всеж, в Івановій голові не в’язалися в один вузол події в Підберізцях.

 

6. Катерина Жубрицька

Я знову вийшла з криївки, надіючись, що снігопад не припиниться... Іванові потрібна нова інформація: була домовленість з округовим, що на початку зими інформативні дані з округу будуть передані Іванові; йому ж не терпілося включити «гарячі» новини в пропаґандистські листівки, котрі я теж мала винести для зв’язкової з наступним передруком в підпільній друкарні. Тож пішла я на зв'язок у Підберізцях з Галею.

 

Я вжахнулася від новин. Галя з плачем розповіла мені, що тут коїлося. Ми розуміли, хто чинив бандитський наліт на селян. Ми знали мету нападу і садизму – аби викликати ненависть населення до підпілля. Отже, потрібне негайне оперативне пропаґандистське втручання. Але як складно в цих умовах діяти швидко: кожний мій крок грозив провалом. Я могла являтися тільки там, де була впевнена, що тут ніхто не піддався пропаґанді ворога. Попри всі жахи, непевности кожного мого кроку, одна-єдина думка мені приносила неймовірну радість: ворог панікує, вдаючись до замаскованого терору, отже, він нині визнає свою поразку, він не дає ради з підпіллям, він приречений, як безнадійно хворий!

 

Мушу швидко повертатися в криївку. Чекала, поки смеркне. Мене тривожило те, що вранці з’явився в селі Волков зі своїми горлорізами. Галя радила пересидіти нишком у неї, тут наразі спокійно. Навряд, чи вони сьогодні бешкетуватимуть. А перед смерком вони звіються, бо, справді, боятимуться залишатися в селі; їх усього було щось біля десяти собак разом зі стрибками. (Ах, подумала я, достатньо кількох хлопців з двома-трьома дігтярами!.. І кількома гранатами – справили б їм чорний бал!). Чула – скликають сходку, зганяють людей на зборище. Можна уявити, як будуть  пащекувати і помиї лити на підпілля. Невже хто-небудь повірить їм? Я не була стовідсотково певна, що дядьки, киваючи головами, погодяться з брехнями, але також гризла мене непевність: може, хтось і повірить брехням. Якнайшвидше потрібні листівки, звернення до людей! Як я можу тут, в спокої і затишку, сидіти, чекати смерку? І тільки після скаженого вовка, який змиється, як наляканий тхір, непомітно вислизнути з села і вже, мабуть, затемна добратися до криївки. Може, засади й не зроблять, бо, напевно, підберезівські сексоти дадуть точні вістки, що «нема бандитів». Власне, ця думка й трималася мене, подібна до хитливої кладки над прірвою, над якою маю пройти, не загубивши рівноваги.

 

7. Скажений вовк винюхує правду

Під полудне з’явився Волков з своїми бушлатами. Тим разом він не верещав, не тягав селян до сільради, не матюкався. Він пильно придивлявся до насєлєнія, а його підручні шакали никали з двора в двір, винюхуючи будь-які новини. Для людей була одна гостра, як ніж, новина – криваві нічні події в Підберізцях. Хтось ремствував, пащекував про се і те, міркував, хто то все вчинив, але з появою Волкова стулив пельку і ніби вичікував, що ж, все таки, скаже начальство. А начальство, як на зло, мовчало. Шакали не багато винюхали – люд переважно мовчав, зціпивши зуби, бо, поправді, не певен, чи попаде в ціль, коли вистрілить словами, та й постріл отой не був безпечний. Назви одного, хто скоїв злочин, то звідкіль ти знатимеш, що після цього тебе чекає? Назви іншого – сусід почує, і того вже було досить, щоб хтось навідався до нього нічною порою для вияснення автора злочину… Ні, так не йде! Краще стулити писок і почекати, пересидіти, перебути оту веремію, а там Бог дасть день – буде видно.

 

Бовкун називав таких мудрагелів пасажирами на залізничній станції, які очікують потрібного поїзда. Хлопські філософи. Проте себе він не мав за шукача правди. Йому пекло всередині невидимим вогнем: він просто хотів знати правду. Здавалося, від цього знання залежало його життя. Може, й справді так було, бо з його очей не сходила зустріч з лісовими хлопцями. Власне, вона його діймала тривогою, непевністю про завтрашній день: він вже знав одну правду, про яку нікому не сміє говорити, щоб не зламати присяги і не занепастити себе і свою родину. Це знання тримало його на лезі бритви, ступи необережний крок – і ти впадеш на лезо!

 

Тепер він шукає ще одну правду. Але що шукає Волков? При згадці про нього в Бовкуна мурашки йдуть спиною. Створився якийсь дивний зв'язок Бовкуна з Волковим, хоч один і другий добре знали, що між ними не існує будь-якої  домовлености. Ближче до істини був, звичайно, Бовкун, бо знав те, чого не знав Волков і навіть не міг здогадатися про те, що простий селюк із Підберізців знає саме те, що найбільше цікавить Волкова і за чим полює денно і нощно. Але для Бовкуна це був неймовірний тягар, нести який на безконечній дорозі, повній небезпек, нестерпно важко. Тим більше, Бовкун не знав, чим закінчиться ця дорога і чи вона взагалі закінчиться… Разом з тим шукач правди відчував, що його таємниця в якийсь момент обернеться проти нього, якщо він схибить з своєї дороги, може, вимушеної, яку, проте, він не обирав, але її призначив йому час з його воєнними законами.

 

Коли почало смеркати, Волков з своїм виводком змився з села. Бовкун полегшено зітхнув. Сим разом скажений вовк за нього забув. Ні, не забув! Він нині мав іншу мету, щоправда, Бовкунові важко здогадатися, яку саме, але на рівні інтуїції він відчув, що увага районного начальства до Підберізець не випадкова. Звісно, йшлося про багатьох бовкунів, від яких бушлати і їхній начальник прагнули витягти якнайбільше відомостей чи, точніше, не так відомостей, як те, що саме думають підбережчани про оту нещасну ніч. Бовкун, природно, не знав, чи щось впіймали голодні до новин вовки. Може, не більше від самого ж Бовкуна, який міг принаймні приблизно скласти докупи все те, що бачив і почув, потершись між людьми. Але цього для Бовкуна було замало. Може, більше узнав Волков чи принаймні почув те, що хотів почути – прокльони на адресу нічних хлопців.

 

Галина Катерині розповіла правду, тільки їй, і Катерина не знала, хто ще почув цю правду. Мабуть, небагато було в селі людей, яким могла Галина довіритись. Закон воєнного часу не дозволяв таємне робити явним навіть тоді, коли правда лише зміцнювала лісову армію. Адже інформація могла стати загрозою для людей: звідкіль тобі відомо те і те, коли ми, начальство, достовірно знаємо нічних катів? Хто тобі говорив цю, як ти кажеш, правду? Хто, таку твою мать? Сґною в Сібіре, попомніш мать родну, бандьоровскій ґадьониш!

 

Інша річ – підпільна летючка, як ластівка, що приносить на своїх крилах легіт весни. Але наразі летючки-ластівки не було, ще Катерина долала снігові замети, повертаючись в криївку. Богу дякувати, небо посівало сніговим заслоном, що ховав сліди й дороги-переходи на ніби завмерлій землі. Під снігами спала правда, яку хотіли знати люди – і ті, хто налітав зі зброєю і чинив усе, що йому заманулося, і ті, хто жив під загрозою власного життя, залежного від неписаних законів тривожного часу.

 

Дні волоклися, як голодні жебраки. 

 

8. Галина Підберізка (псевдо)

В селі не знали, що Галина «в лісі». Так сталося, що вона не оприявнилася серед односельчан: обов’язки зв’язкової залишилися таємницею. Проте Галина не була впевнена, чи хтось з землячків не вистежує її своїм скритим зором. Кажуть, від домашнього злодія не вбережешся. Вчилася в гімназії, коли підійшов фронт, німці відступили, прийшли шміраки, і в цій катавасії Галина ніби загубилася. Може, краще було б залишитися в місті. Тітка мусила з Лесею, моєю сестрою-одиначкою, виїхати. Коли б я не вернулася додому, то поїхала б з ними… Та що зараз гадати, як було б краще, коли нині інший час. Треба перебути зиму, а навесну податися до міста, спробувати поступити на навчання, може, в педінститут, може, в університет, якщо до того часу не загорнуть… Ото й все моє майбутнє…

 

Катерина ж гадає лише про одне: дотягнути до весни. Чи усміхнеться нам весна? …Яка краса – відродження країни… Тато ночами не спить, переживає за мене. Йде до школи, як на шибеницю, приїхало кількоро східнячок, нічого собі молоденькі вчительки, гарні дівчата, вечорами приходять хлопці, кладуть в кутку автомати й співають, варта стоїть надворі, наразі нічого, бо то нічна влада. …Яка краса – відродження країни…Нині дороги завіяло, як там Катерина добралася до цілі, якось щастить, сказала, що, либонь, не скоро з’явиться знову, поки не надрукують листівки, тобі буде робота для всіх, а так наразі тихо… Вальпургієву ніч пережили, бандити познущалися, та скоро, вже дуже скоро правду узнають всі живущі, кому лише не ліньки, то буде бомба для шміраків, та й селюки переконаються, хто сіє бурю…  Настане суд, заговорять і Дніпро, і гори…Я сьогодні десятикласниця. Влітку щодня манджаю шість кілометрів у район, де й міститься моя школа, ближче немає. Коли ж настають холоди, перебираюся на квартиру і тільки в суботу повертаюся додому. Так виглядають нині мої школи – на віддалі доріг і під покровом погоди чи негоди… Та все це дрібниці. Бо я, як ні одна з моїх ровесників, які навчаються зі мною, настільки загрожені, як я. Напевно – так! – я про них нічого не знаю, бо між мною і ними стоїть перегородка, яку ні я, ні вони не прагнуть переступити – для добра нашого. В тім є знак нашого часу. Таємне наразі не є явним. Може, й не скоро стане явним для всіх людей… А доля наша, усіх нас, молодих дівчат, як крихітний листочок, тремтить на вітрах і на сонці, під дощами й буревіями… Якось на перерві підійшла до мене Леся з сусіднього сільця Млинівці і ніби жартома спитала: «Галинко, тобі не страшно?» Я, здивована, спитала: «Що ти маєш на увазі?» Вона відповіла, глядячи мені ввічі: «Ну, ти знаєш, вчора до директора в білий день заходили емґебісти?» Я не втрималась і спитала: «Звідкіль ти знаєш, що то саме вони?» – «Бо одного з них я впізнала – він постійно з своїми головорізами налітає до нас в село!» Я замовкла. Леся побачила в моїх очах задуму і, напевно, тривогу. Зрештою, я більш ніж певна, що за нами, десятикласниками, пантрують, як вовк за здобиччю. Що я могла повісти Лесі? «Звісно, страшно!» Але за коротку мить жартома бовкнула: «Вовка боятись – в ліс не ходити». Леся розсміялася, та це був гіркий сміх. …Яка краса – відродження країни…

 

Події розвивалися, як снігова лавина. В жовтні арештували Петра Лановика, нашого товариша; він трішки старший нас. «Повна серйозність» –казала Леся. І тут я зрозуміла, що ми всі загрожені, незалежно від віку. Товариш директор виступив перед старшокласниками і вихлюпнув прописні істини, як ми повинні «родіну любіть». Йшлося про комсомол. Майже ультимативно він говорив: «Сьогодні п’ятниця, в понеділок подаєте заяви, тим більше ті, які вчаться на відмінно».

 

Увечері з дівчатами на квартирі, готуючи завдання, ми почули гучний вибух, аж світло настільної нафтової лямпи заблимало й замалим не погасло. Ми раптом замовкли, отетеріло глядячи одна на одну. Нічого. Ранком йдемо до школи. Вже підходячи за метрів сто, побачили, що дорога біля шкільного будинку всіяна битим склом. Що за притичина? Заходимо в школу – агій, вивалені одвірки з дверима, вікна без жодної шибки, повно білої пилюки на сходах, в коридорах, наш клас теж без дверей і вікон! Що ж, ми дисципліновані, чекаємо вчительку німецької мови, яка щодня переходить із сусіднього села через річку. А її немає і десь через пять-сім хвилин вбігає до класу, захекана й перелякана, бо запізнилась. Трішки оговтавшись, вона спитала: «Ремонт?»

 

«Ага, ремонт!» – ми хором проказали. Коридором кульгав математик і говорив собі під ніс: «Мда-а!» Класна керівничка-хімічка запитувала: «Що воно коїться, дівчата?!»

 

На великій перерві товариш директор організував «лінійку» і погрозливо сказав: «Той, хто сидів на гілці, сам себе підірвав». І оголосив двотижневу перерву, поки не буде проведений терміновий ремонт. Ми раділи, що нема занять. Та про комсомол вже більше не згадував. Подіяло! Виявляється, що ввечері під час занять вечірньої школи хтось підірвав ґіпсовий бюст Сталіна, що стояв на другому поверсі в кінці коридора. Вибухового матеріялу було точно розраховано, щоб не зірвати покрівлі.

 

Повернувшись у школу, ми побачили знову в класі Петра. Крім нього, ще кількох хлопців з нашого класу затримали на добу, намагаючись узнати, хто підклав під  вождя всіх народів і всіх часів вибуховий матеріял.

 

Радіти було передчасно. Невідоме стелилось, як терниста дорога.

 

Я чекала зустрічі з Катрусею.

 

9. Бовкун шукає істину

Сніг не припиняв сипати свій білий засів. Білі шапки нависали з дахів. Дерева стояли в задумі, одягнуті в пушисті баранячі кожухи, ніби раді від того, що глуха тиша облягала весь простір від землі до неба. Навіть людські голоси губилися в снігових просторах, глухих, як могила. Ця біла мовчанка ніби накрила всесвіт і тепер лише очікує на того сміливця, який розворушить цю безмовну тюрму. Але чим і як? Хто зруйнує тюремну глушину?

 

Бовкун глядів на світ задумливо, не поспішаючи, торував стежки на подвір’ї. Поволі лопатою одкидав сніг від порога до хліва. Накінець відкинув пушистий настил від хвіртки до порога. Відтак зупинився. Глянув на своє обійстя, і думка, яка раптово налетіла на нього, пройшлась по спині морозними мурашками.

 

Він знає одну правду, бо бачив лісових хлопців, але він не мав ніякого права їх бачити. Нібито для нього є порятунок – присяга на Святому Письмі. Але ж він не певен за себе, чи витримає, коли притисне його скажений вовк! Так само він не певний, чи витримає побої, коли питатимуть за бандитів минулої ночі – незалежно від того, хто питатиме: скажений вовк чи лісові хлопці. Чи не краще йому нічого не знати, бо правда його уб’є?! Перша правда його убиває страхом – не зрадити, не продати криївки, бо за зраду каратиметься, як Юда. Він ще не знає, яка буде кара, але він певен, що кара його настигне. Бо інакше не може бути. Се кара за зраду. За кривоприсягу. За зламання присяги. Тримайся, Іване, бо пропадеш ні за цапову душу!

 

Так само мовчи перед своїми селюками, не папляй з приводу минулої ночі! Звідкіль ти знаєш достоменно, хто се вчинив? Скажений вовк ясно, чітко каже: бандіти! Ти ж маєш право сумніватися, бо щось воно не клеїться: адже тортурували людей якось так хитро вибірково – якраз тих, що не дуже рвалися до колхозу. Щось тут не клеїться, як і не клеїться до нічної події й поведінка скаженого вовка. Якось він не дуже гасав по селі, ніби став лагіднішим, може, для того, аби ми розпустили нюні і плакали перед ними за звірства нічних бандитів…

 

Все ж таки, наділений природним розумом, нехай і невеликим, Бовкун, проте, самотужки доходив до істини, яка видавалася йому далекою зіркою в туманному небі. Якщо скажений вовк прагнув знати істину, хоч і не дуже (цю справу за нього робили його ж шакали, нишкаючи по селі, а він, начальник,  відсиджувався в сільраді), то чому ж не кликав в сільраду дядьків, щоб витягнути з них інформацію? Отже, він дуже добре знає, хто чинив злочин минулої ночі!

 

І все ж, Бовкуна гриз сумнів, як черв’як, який забрався в глиб його тіла і тепер гризе його здогадами, таємницею присяги, від якої залежить не одне життя. Бовкуна обливав гарячий піт при одній згадці про районного начальника. Який хтозна, що мислить про нього, Бовкуна, коли під час кожного виклику в сільраду несамовито вимагає якогось признання в чомусь, у що сам Бовкун не був певний. Адже він, Бовкун, під таємничою присягою, зламати яку для нього означатиме неминучу смерть – він не хоче і не буде грати з вогнем, скільки б не мучив його районний начальник. І коли Бовкун мислить про це, то якась думка, як злодійка, підкрадається до нього і глузливо питає:

 

«Ти хіба забув, як ойкав під емґебівськими шомполами, як кров’ю харкав після побоїв?»

 

Тоді злісно він гарчав на неї: «Відчепися від мене, заразо! Чого хочеш?»

 

«Чого я хочу? Та тільки те, що останніми силами ще тримаєш таємницю, але ж сам казав, що далі не витримаєш».

 

«Бо нестерпно важко. Що тут багато базікати. Залізь в мою шкіру, зрозумієш, по чому локоть кваші».

 

«Егеж, не будь мудрагелем. Ти хіба не знав, де початок твоєї історії? Ліс, присяга… Бо занесло тебе не туди, куди треба. Хіба забув, що за законами війни тебе легко могли розстріляти, як небажаного свідка».

 

«Мене щодня розстрілюють події в селі, нальоти емґебистів, безконечні допити. Життя немає!»

 

«Терпи, бо буде ще гірше».

 

«Новину мені відкрила! Знаю без тебе. Вони не відчепляться від мене, хоч ні чорта не знають. Поки-що не знають…»

 

«Ой, не кажи так.. То недобре».

 

«Не лякай мене! Ляканий. Зрештою, я не один. Півсела тягають. Б’ють. Знущаються. Вбивають виродки. Але ж ніхто не заламався… Принаймні лісові не скаржаться».

 

«Скажений вовк патрошить усіх і вся – і свого доб’ється. Хіба не знаєш, як то робиться? Он подейкують про вивіз… він таки станеться. І не тільки через калхоз… Є серйозніші причини. Никаєш по селі, то напевно знаєш, що до чого…»

 

«Не все знаю… Народ став скритий. Брат братові не довіряє, син – матері, чоловік жінці… Моя не знає про присягу… Ще тільки того бракувало, щоб десь комусь розпапляла! Все в собі душу. Мучуся, як окаянний. Тому й кажу, що довше не витримаю…»

 

Він не почув відповіді, і його раптово зморозило, ніби пройняло струмом. Що це мало значити? Невже стане Юдою?

 

Питання стояло перед ним, як світляний меч, готовий відсікти його нерозумну голову.

 

Твердої відповіді він не мав. Бо час непевний, як на юдиному торжищі життям.

 

10. Бомба

З’явилася перед вечером Катруся. Була стривожена. Швидко виклала мені добрячий жмут тонкого цигаркового паперу з машинним друком. «Знаєш, – каже, – що робити. Тільки будь обережна, щоб, не дай, Боже, хтось не підгледів тебе…» І ще перед смерком швидко відійшла. Каже: «Збирається вітер, то добре, позамітає сліди, до ночі мушу зникнути…». Сумно гляділа на мене. На відході каже ще раз: «Обережно, бо дуже пантрують за всім, що діється в селі. Тут є їхні… Не знаємо, хто… То дасться чути… Обережно!» Нарешті ми попрощалися, вона, як завжди, обняла мене, поцілувала.

 

Я залишилася сама. Звичайно, дома ніхто не питав, хоч бачили Катрусю. Про неї не питали, здогадуючись. Але яке то мало значення для мене? Добре так, як є. Не питають, бо не треба. Хоч бачу в очах тривогу…

 

В своїй кімнатці я розгорнула листівку. Мати Божа! Що тут написано; названо наше село і – все про Вальпургієву ніч. Називають головного організатора розправ над селянством – «визволителі». То все вони вчинили! Пощади їм немає. Знайте, знедолені і поневолені: поки панують окупанти, добра нам не буде. Сибіри, розстріли, катування, вербування сексотів – ось їхня зброя. Пам’ятайте, що наша свобода в наших руках!

Бережіться ворога, підступного і кривавого!

Свобода людині – свобода народам!

 

Я читала, і мороз пробігав спиною, і вже думка неспокійно прокладала шлях, як розклеїти листівки. Ночі я не мала.

 

Коли погасли світла в хатах, собаки заспокоїлися після денного гармидеру, я тихо пробиралася насамперед до сільської ради. Я знала, там уже нікого в опівніч немає, навіть сторожа, який перед опівніччю відходить додому, бо завтра вдосвіта йому треба в канцелярії розтопити піч. Я й причепила до дверей листівку. Потім швидко до школи, що стояла серед села мовчки, ніби очікувала завтрашнього дитячого крику. Я приколола аж дві листівки – одну на вхідні двері, другу – на стіні з боку дороги. Я була спокійна, бо мело снігом… Потім –  клуб, колишній, ще за Польщі, dom ludowy, вночі пустів, як примара з високими незрячими темними вікнами, з широкими лискучими дверима. Саме туди я запхала між дверними лиштвами м’який папір, який навіть вночі, здавалося мені, не просто білів, а палав білим вогнем, який завтра розгориться велетенським полум’ям…

 

Ще трохи залишалося в згортку, і я пішла між хатами, але тишком заходила на подвір’я, де точно знала, собак немає… Без гармидеру і ґвалту я обійшла півсела (навіть собака не гавкнула!) і горда поверталася додому. Ніхто мене не спіймав! Ніхто не бачив, а якщо й бачив нишком, то навряд чи впізнав, бо я закуталась в таку страшну бабищу, яку не впізнала б і рідна мама: я натягла на себе стару кацапську кацабайку з довгими полами й рукавищами, які мусила закотити аж до локтів, голову закутала чорнющою теплою хусткою. Такі невибагливі, але теплі хустки кутали голови жінок чи не всього села. Йди, шукай, що то за контра була і розкидала бандьоровскіє ізмишлєнія!

 

Вернувшись домів, я пожбурила своє вбрання, порозпихала його, на всякий випадок, в загажники – в комору, викачавши в порохах і кинувши на землю, під ноги. Йди, шукай прикмети нічної гості! 

 

Завтра неділя. Добре, що я повернулася з району ще до приходу Катрі. Тривожила мене лише одна річ: чи не бачили, як заходила до нас Катря. Може, було б краще, якби вона з’явилася вдень, як наша далека родичка. Та нема чого ламати голову, коли ще нічого не сталося. Аби їй Бог допоміг добратися за ночі в місце призначення.

 

***

Вранці захвилювалося село, як корабель, який потрапив у шторм. Забігали люди, заплескали язиками. «Марино, диви, що нам причепили. А видиш, я казала-м, що то банда московська вчинила такий в нас розґардіяш…» – «Ой, Тосько, мо’, ліпше змовчати, бо гляди, як нагряне районне начальство!..» – «Ти що? Гадаєш, дурна-м. Те начальство я мала в ср…, най спробує сказати, що то не вони!» – «Та ти вспокійся, бо як запустять шомполи, то не одне схибить, най ся преч мовит…» «Та воно то так, але всім треба стояти на одному…»

 

Під полудне з’явився Волков з своєю бандою: видно, вже хтось доніс, що сталося…

 

Насамперед Волков узяв в оборот голову сільради. «Таку твою мать, ти куда смотріш? Родіна тєбє довєряєт, а ти што дєлаєш?» Заспокоївшись, раптом сказав: «Прінєсі самоґона!»

 

Далі наказав поприводити господарів – усіх по черзі. Вивести на чисту воду! І канєц!!

 

11. Сходження в пекло

Привели Панаса Потойбічного, дядька під років п’ятдесят. Переступивши поріг, мовив:

– Слава Йсу!

 

Волков мовчки глянув на голову сільради, стиснув цупко губи, готов лаятись, але дивом стримав себе. На його розчервонілому обличчі заходили жовна, ніби камінці. І далі не втерпів:

– Вот ви, ґражданін, со словамі как будто божьімі переступаєтє пароґ ґосударствєннаво учереждєнія і как будто нє панімаєтє, што єто не какой то храм, а всьо же учережденіє ґосударствєнноє. – Зробив паузу, ніби даючи можливість вставити слово тому, хто ще нічого не говорив, але насправді у начальника рвався, як приспаний вулкан, вибух ненависти, що ось-ось у матюках загримить грізніше грози.

– Та я, паночку, нічого не маю проти чреждєнія. Мені казали прийти. Я й прийшов, як видите, спитати, що від мене вимагають наші мудрі і дорогі начальнички, бо…

 

Волков уже з криком кинувся на отетерілого дядька, обізвавши його «Ісусиком», святим та божим, який, напевно, нічого не знає, що робиться в селі…

 

Оговтавшись, дядько спроквола таким тихим голосом, майже півпошепки, все ж таки, насмілився відповісти: 

– Я присягаюся, направду нічого не знаю. Бігме, не відаю. – І ще якийсь уламок миті подумав: «Коли б знайшли на моїх дверях, Сибіру нам не минути! Добре, що вдосвіта Марина забрала, показала мені…». Волков налетів на нього з такою люттю, що голові сільради, статечному Пшепюрку, здалося, що його зараз розчетвертує. Волков погукав у двері на свого бушлатника:

– Бєрі єво, а потом прівєді! – знову загукав до дверей:

– Слєдующій!

 

Перед ним постав високий, стрункий чоловік років за сорок, весь чорний: густе волосся, чорне, як смола, брови чорні густими крилами піднімалися під високим чолом, чорні очі позирали на начальника звичайно згори, ніби з висока, до якого не дотягнути приземкуватому емґебістові, який мимоволі випрямився, розправивши груди в шинелі, яка начебто приземлювала його, тиснула, нагинала до столу, за яким сидів, розклавши якісь папери, поруч, чомусь відчепивши нагана від пояса, ще на початку допиту, поклав його на стіл. Глянувши мельком на чоловіка, відрухово простягнув руку до нагана і загнав його назад у кобуру. І тільки тепер пробурчав:

– Как фамілія?

– О, фамілія моя велика! – весело вигукнув чоловік, маючи намір викласти начальникові все за порядком.

– Пастой! Ти што, такую тваю мать, нє панімаєш, што я спрашіваю?

– Е, пане, маю, я ж казав, велику фамілію: жінка, четверо дітей, сестри, брати рідні, двоюрідні, дядьки і тітки, півсела родини!

 

Волков його брутально перебив:

– Как твоя фамілія?

– Та живе добре, Богу дякувати, особливо зараз при нашій-вашій власті…

– Баранов! – загукав начальник. – Вивєді єту бандьоровскую сволоч і всип єму на голую задніцу двадцать пять шомполов! Может, образумітса.

 

Підручний вивів веселого чоловіка, але за дверима зчинився гармидер і крик, гупання в двері, якась метушня. Начальник нарешті піднявся з-за столу і попрямував до дверей. Натиснув на клямку, але звідтам не відпускали. Він навалився з розгону і вдарив плечем, але добротні дубові двері не відчинилися. Пшепюркін сидів ні в сих, ні в тих, не знаючи, що чинити. Волков кілька разів гукав «Баранов!», аже за котримсь разом Баранов ввалився в кабінет, весь якийсь ніби пом’ятий і ошалілими очима глядів на свого начальника, чекаючи заслужених матюків на свою адресу.

- В чом дєло, а?

– Да вишла замйонка, но ми справілісь…

– Што случілось?

- Да панімаєтє, бандьори сбунтовалісь, но ми іх  прісаділі?

- Харашо! Но зачєм закрил двєрь?

– Ми нє хатєлі, штоби ви вмєшалісь. Тогда нє абошлось би бєз стрєльби…

- Канєшна! Стрелять етіх сволочей! – ніби вговтавшись, начальник наказав привести одного з бунтівників.

- Будєт сдєлано, но…

– Што єщо?

– Ані нє маґут… собствєннимі ноґамі…

– Пріволоч,  таку твою мать! 

 

Баранов вискочив з  кабінету, як ошпарений.

 

За якісь лічені хвилини він разом із ще одним бушлатником, Гордєєвим, волокли закривавленого Бовкуна, голова якого опущена на груди, вся залита кров’ю.

- А-а-а, старий знакомий! Очєнь пріятно! Маладец, што явілся с повінной!! – Зловтішно вигукував Волков і ніби не бачив, що Бовкун, якого посадили на крісло перед високим начальством, не подавав ознак життя. Нарешті побачив зомлілого і загукав:

– Баранов! Вєдро вади!

 

Холодна вода привела до тями Бовкуна, який очманіло кліпав очима, приходячи врешті до себе. Навіть думка, правда немічна, мов каліка, прошкутильгала в його свідомости: «Кати знущаються… Але я… я… не сказав, що знаю…Господи, допоможи… благаю… дай сили…». Світ поплив перед ним, і знову його голова схилилася на груди.

 

Свіжа порція води знову очуняла його. Нарешті він побачив Волкова, і холодок пройшов його тілом. «Той… напевно… поведе в пекло…».

 

Волков мовчки глядів на свою жертву і ніби думав, що ж таке придумати, щоб той «мєрзевєц» нарешті підкорився його волі. Він витягнув наган і, цілячись біля плеча Бовкуна, вистрілив, і куля вліпилася в одвірок дверей.

 

На вистріл вбігли в кабінет Баранов і Гордєєв.

– Нічєво нє случілось. Уйдітє!

 

Бушлатники, не відвертаючись, відповзли до дверей і швидко їх зачинили. За дверима вслухалися отетеріло, чи знову не пролунає постріл. Баранов давно усвідомив, що його начальник «с прівєтом», але нікому не смів навіть заїкнутися, бо міг собі уявити, що після оприлюднення з ним станеться…

 

Після пострілу Бовкун глянув на свого мучителя і ледве чутно поблідлими устами прорік:

- Пане… начальнику… хочете… мене… вбити?

- Нєт, бандьоро, напугать, щтоб заґаваріл.

- Я нічого… не знаю…

- Знаєш, мєрзавєц, бандьоровская сволоч, бандпасобнік! Я тєбя сгною в Сібірє!!

 

Бовкун мовчав, а думка билася слабкою чайкою, пробуючи вилетіти з цієї катівні у вільне небо, де гуляє вітер і легкі хмарини пливуть, погойдуючись в повітрях…

 

Пшепюрка направду налякався, адже емґебист готовий розтрощити кулями Бовкуна, так само він легко націлиться в нього під простим претекстом, що він підтримує «бандьров», звісно, навіть, може, й не здогадується, що «сельсовєт» неможливий без «нічних хлопців»: спробуй хоч одну ніч вижити тут без…

 

Волков загарчав, як собака:

– Скажі о лістовках бандьоровскіх, кто іх распространяєт? Навєрно, знаєш? Но нє  ґаваріш, панімаю, дєржать язик за зубами – ваше правіло жізні…

– Баранов! – Бушлатник миттю виструнчився перед начальником. – Слушай, с остальнимі нашімі атвєзі каждаво дамой. Уже клоніт к вєчєру. Ми нємєдля должни убратьса. Бистро дєйствуйтє! А єтому єщє добавьтє шомполов! Пусть паймйот, как родіну любіть!!

 

Бушлатники схопили півживого Бовкуна і виволікли з кабінету. Останніх повкидали в машини і повезли кого куди. 

 

Зимові сумерки насувалися швидко, бушлатники нервово спішили. Пшепюрка приховав усмішку, радіючи наступу ночі, яка несла іншу владу.

– Да, чуть нє забил, – звернувся Волков до голови, – нємєдля самогона достав мнє, бистро!!

 

Пшепюрка кинувся до посильного, щоб той туди-сюди негайно збігав і притаскав самогону. Посильний навіть не питав, до кого йти, а побіг миттю і зник за в’їздом у сільраду. Не пройшло хвилин десять, як приніс трилітровий бутель «скаженої води», як говорив на самоті, коли вдосвіта прошкував до сільради розпалити печі в кабінеті і в приймальній кімнаті, де вже зранку зобов’язана була сидіти секретарка зі своїми паперами та печаткою, що зберігалася в сейфі. Ключі від нього наніч забирав голова, але зранку повертав їй для службового користування. Словом, державний «механізм» начебто працював справно. Звісно, до вечора. А ніч мала своє право, що його навіть ніби всесильний Волков не зміг поконати.

 

Щоправда, для Бовкуна, як і для тих, хто сьогодні пройшов першу ступінь пекла, воно не закінчилося, а продовжувалося. Бовкуна кинули під ворітьми, лише посигналивши. Жінка самотужки затягла його до хати. Поклала на бамбетель. Теплою водою обмила обличчя, оглянули, чи є на тілі рани, але воно все синіло від ударів, чоловік навіть не йойкав, а, здалось їй, марить, ніби в гарячці.

 

Тим часом Бовкун не чув, як обмиває і обтирає його жінка. Він стояв перед головним чортом, а той глядів на нього крижаним поглядом Волкова і, як здалося Бовкуну, хотів вгадати, наскільки ще живий він, жертва диявола, і чи здатний що-небудь сприйняти від головного чорта в цьому пеклі.

 

Головний диявол – таки Вельзевул – дуже чітко артикулюючи вимоги, сказав йому, що будь-який спротив супроти нього приведе його, жертву, до ще більших мук. Неподалік чорти-слуги під великими бочками палили вогні, а сморід смоли не давав дихати. Бовкун задихався, лепетав «Води. Води. Води», але ніхто його не чув. Йому здалося, що навіть його рідна жінка начебто пройшла боком, видивляючись на нього, як на чужинця, і це додавало йому ще більших мук і страждань.

 

Вельзевул розпорядився своїм слугам взяти Бовкуна на вила і кинути в бочку з гарячою смолою. Він відчув, як проштрикнули вила його слабке тіло, яким пройшла страшна судорога, ніби перед кінцем його життєвої драми, а відтак ошпарила тіло жахлива гаряч, що пропікала особливо побиті місця. Він застогнав і просив невідомо кого, щоб його добили, почетвертували, застрелили, повісили, аби тільки скінчилися його муки. Але чорти його не хотіли чути і ретельно виконували накази Вельзевула.

 

Потім витягли його з котла, і Бовкуну здалося, що він починає оживати, що ніякі чорти в світі і в позасвітах не здатні його замордувати, що він безсмертний, бо не продався ні Волкову, ні Вельзевулу, що одне й те саме, що він вірний присязі, задля якої готовий перенести будь-які пекельні муки, але його правда завжди буде зверху. 

 

На жаль, полегшення тривало недовго. Бо прозвучав громогласний наказ Вельзевула взяти Жертву на вила і кинути на розжарені до червіні рушта, під якими палало сильнюще вогнище, а чорти-служки безперервно підкладали дрова, і Бовкуну було незрозуміло, звідкіль взялися в цю зимову пору сухісінькі дрова, ніби в нього з дровітні вкрали, бо загальновідомо, що чорти користуються краденим – адже для них нема нічого святого, то ж вони нині руйнують церкви, вивозять в сибіри, арештовують святих і преподобних отців церкви, а посполитих громадян за віру християнську садять у свої пекельні тюрми і табори… І кругом лунає плач удів, матерів, сиріт, то що його муки супроти того, що кругом діється? Вогонь так його пропікав, а йому здалося, що він навіть чує, як шкварчить на цьому бісівському вогні його злиденне тіло. Він дивувався, що живий ще, не помер, і слабким голосом волав допомоги: «Заберіть мене, хто має серце, з цього вогнища мук нестерпних. Люди добрі, де ви? Де ти, моя вірна жінко? Допоможи мені визволитися з цих мук. Допоможи, благаю, мені мирно вмерти за нашу правду і віру. Але забери мене з бісівських мук і страждань, щоб я у мирі упокоївся. Ніхто мене не чує і не бачить. Де я? Як довго триватиме це  страждання? О рідна жінко, порятуй мене! Візьми зі стріхи ґвера і прострель моє серце. За се я буду тобі завжди вдячний на тому, іншому світі, де колись зустрінемось… Се  я, твій вірний муж, нині доведений до розпачу, що його розпалив Вельзевул цього світу…».

 

Жінка не відходила від Бовкуна, і сльози заливали її обличчя. Бо бачила, ніби конає її муж у страшній гарячці, яка вдарила в його мозок, що мутніє від пекельних мук.

 

Минула ніч, і вдень Бовкун очуняв. Припинив стогін. Здавалося, йде на поправку.

 

Тиждень провалявся Бовкун у постелі, поки нарешті звівся на слабкі ноги, хилитаючись ніби від вітру. Але живий. Перша думка: ні, не продався він Вельзевулу. І це його втримало при житті.

 

12. Новина, як грім з ясного неба

Після останнього наскоку Волкова на село, коли покалічених громадян порозкладали під ворітьми, люди насторожилися: адже будь-хто міг потрапити в ці криваві тарапати. Але правда була одна: листівки вказували, хто був організатором і виконавцем страшної вальпургієвої ночі, котру ніхто вже ніколи не забуде… Бо коли б було інакше, то Волков не домагався б з такою жорстокою настійністю виявити того, хто розвісив листівки в селі. Даремні спроби. Нікого не знайшов, навіть тінь не впала на того справжнього, хто займався цим ділом…

 

Це безмірно тішило тих, хто був проти Волкова і всієї «денної» влади. Звісно, Бовкун радів неприховано: здавалося, що він уже перейшов межу страху, і тепер ніщо його не змогло лякати, навіть Волков здавався нікчемно безсилим зламати його, Бовкуна, і примусити зізнатися в тому, про що Волков навіть не мав уявлення, що знає Бовкун. Звичайно, криївка!

 

  Одного дня в зимову заметіль з’явилася Катерина в тому ж домі, до котрого ходила не вперше. Але побула там буквально кілька хвилин. Можливо, передала щось важливе, яке з самого початку цієї історії вкрите таємницею. Таємниця супроводжує цих дівчат-жінок. Таємниця супроводжує Бовкуна до самої смерти чи хоча б до тих часів, допоки існують на нашому світі Волкови…

 

Таємниця – велика загадка людського життя, бо й, зрештою, й воно проходить в її аурі – інакше не може бути. Бо, мабуть, саме життя є великою таємницею – існування духовного і земного Буття…

 

Коли вляглася хуртовина, заметілі застелили білі простори м’якою поверхнею білих килимів, у селі сталася новина. Хтось навіть казав, що чув стрілянину в лісі. Одні говорили, що навіть було чути кілька вибухів, ніби від в’язки гранат. Хтось, звичайно, сумнівався, бо не чув нічого.

 

Бовкун дуже чутливо і з великою обережністю ловив ці чутки, хоча, поправді, не чув ні пострілів, ні вибухів. Проте зразу зрозумів, що йдеться про криївку, заприсягнену в один час назавжди, допоки він живий. Йому відлягало від серця, бо не він причетний до того всього, про що гутарили в селі. Але стало йому тривожно. Адже він розумів, що рано чи пізніше хтось з’явиться до нього і спитає… Звичайно, чи повірить або не повірить, уже не залежить від Бовкуна¸ а від тих невідомих йому обставин трагедії, яка сталася в лісі. Звичайно, з чистим серцем він може сказати, що до крові від зради він не причетний. Він може присягнути на Святому Письмі ще раз, як і тоді… Ще  й поклястися всією його родиною…

 

Бовкун живе у світі, як на долоні в Господа Бога. Не є праведником світу, він нікого не спас від смерти, він такий, як мільйони його співплемінників, як велика одна родина.

 

Але в цій родині є різні люди. За них він не може бути в одвіті. Бо нині кожен відповідає за свої вчинки, явні чи приховані.

 

Певна річ, Бовкунів егоїзм чи егоцентризм не зачіпав нікого, крім його самого, неспокійного в його складному бутті, котре залежало не лише від нього і його середовища, але й від багатьох інших людей та обставин, на яких він, звичайно, не мав сили впливати.

 

Одного разу прийшли до нього «нічні гості». Бовкун був готовий до цієї зустрічі. Він не мав що ховати перед ними. Глядів відкритими очима.

 

Зайшли в садибу зі словами: «Слава Україні!». Відповів: «Героям слава!». Попросили жінку вийти з кімнати. Вона з тривогою залишила приміщення, взявши з собою дітей, і затрималася в сінях. Тут було холоднувато. Двійка дітей притулилося до неї.

– Мамо, – спитав тихо старшенький, – що то за люди? Чого вони хочуть?

– То наші. Що хочуть, не знаю. – А сама подумала: «Одного, здається, я знаю, може, наш, сільський». Але не була певна, що справді впізнала односельця. Нині не можна навіть брата впізнати, якщо небезпека тебе обступила, як татарська орда.

 

Незабаром незнайомці вийшли.

 

Пізній вечір опускав чорну плахту на довкілля: гасли світла в хатах, село поринуло в ніч і сон.

 

13. Остання розповідь Катерини Жубрицької

Я прийшла до тебе. Може, востаннє. Ти знаєш, що сталося. В селі чули. Так. Справді. Відбувається зміна дислокації осередків. Змінюється тактика. Все це вимушені зміни у відповідности до нинішньої ситуації.

 

Коли я повернулася під час заметілі, більше я вже нікуди не виходила. Мій сказав, що наразі немає потреби. І постійно сидів за друкарською машинкою. Я гадала, що так пересидимо зиму і дочекаємося Великодня. Весни для всіх нас. Може, назвеш мене наївною, але ти не перебивай мене. Я мушу все тобі розповісти.

 

Запас їжі ми мали на всю зиму. Вода завжди свіжа, пам’ятаєш, протікав невеликий потічок і виходив з криївки. Взагалі наш сховок був ідеальний. Коли б не зрада!..

 

Якось сказав мій:

– Катрусю! На всякий випадок, запам’ятай: ти мусиш вийти звідси. Всі можливости забезпечені.

 

Я спитала прямо:

– А ти?

 

Відповідь прозвучала дуже проста:

– Залежить від обставин.

 

Я йому заперечила: мовляв, ти добре знаєш, що часто-густо обставини ми творимо, тобто від нас залежить, як поводитися в цих обставинах.

– Катре, звичайно. Але… Ну, ти розумієш, що не все передбачиш. – Через якусь хвилинку мовчанки додав: – Обставини, нехай і так, ми творимо, але в цих обставинах виникають непередбачені події, які й диктують нам спосіб виходу.

 

Так і сказав: «Спосіб виходу».

 

Розумієш, я була дуже схвильована цією нашою спонтанною бесідою. Хоч, звичайно, я замислювалася над тим, як далі складеться наша доля. Доля в умовах війни. Бо, справді, йде війна між вкрай сильним ворогом і нами, українцями, що піднялися за свою свободу…

 

Ага, коли я приходила востаннє, пригадай, тоді тобі залишила т.зв. інструкцію поведінки. Се він її опрацював для Проводу, але ця своєрідна порада ще не затверджена. Видно, потрібен час. Єдина директива для нас була і залишається така: легалізуватися, хто як може… Ти, наприклад, дуже добре легалізувалася, дай Боже, щоб ти втрималася в цей тривожний час.

 

Отож слухай.

 

Коли це сталося (мабуть, не обов’язково мало статися!), ми якраз вранці поснідали, він засів за машинку і щось вистукував, явно поспішаючи. Хочу згадати одну деталь – мій сон попередньої ночі.

 

Мені приснилося, що мене ловлять облавники в лісі, але я намагалася втекти. Сильно сніжило, і це мене врятувало. Але я начебто відбігла від нашої криївки. Вже далеко відійшла. І далі щось таке сталося, що я донині не розумію. Я пробудилася в страшній тривозі. Я могла би хіба інтуїтивно передбачити наступні події. Я нічого йому не казала, але він побачив на моєму обличчі тривогу. Він нічогісінько не питав, весь час занурюючись у своє друкування. Машинка тихо цокотіла, як скоростріл. І це порівняння, яке виникло в мене тоді, теж схвилювало мене: чому в мене постійно асоціюються звуки і відчуття всілякі з військовою операцією? Може, се все від того, де я знаходжуся і хто я така як особа, з головою причетна до нашого руху?..

 

Як би не було, день після ночі видався тривожним. І все ж, ми його щасливо перебули. Звичайно, осадок від сну не щез, але якось на душі було інакше, хоча, правду кажучи, тривога не відступала.

 

Отож після сніданку я зайнялася трохи впорядкувати наш сховок, коли раптово донеслися до нас постріли в лісі.

 

Зразу він сказав:

– Катерино, негайно на вихід! Бери все заздалегідь приготоване.

 

Я схопила вузлик, перед сим миттю одягнувшись, а сказала, майже благаючи:

– Виходимо разом! Є всі можливости вийти.

 

Він сердито відповів:

– Не затягуй час. Іди!

– А ти?

– Мушу знищити всі папери! Біжи!

 

На відході я сказала:

– Нехай тебе Бог береже. Я чекатиму тебе.

 

І я пролізла запасним ходом, який десь в тридцяти метрах від криївки виходив знову ж таки над потоком, де можна ступати над водою і не залишати слідів на снігу.

 

Я затрималася при виході, ступивши майже в потік. Слухала. Стрілянина не зупинялася. Я чекала найгіршого. І воно сталося. Прогримів вибух. Потім ще один. Так загинув мій чоловік. Краєвий провідник з пропаґанди.

 

Те, що далі сталося, я ніби опинилася в тумані.

 

Потім мені розповіли, що зрадник зробив лише коло саньми навколо криївки і від’їхав.

 

Сей знак залишився на все моє життя.

 

Потім прийшли облавники. Вони вже мали точну орієнтацію криївки.

 

Перший вибух стався в криївці, звідки й витягли убитого. Нічим не скористалися, бо всі папери спалені.

 

Але другий вибух прозвучав через якихось дві-три хвилини. Це вже бушлатники старалися себе забезпечити від несподіванки.

 

Дорогенька, я мушу йти. Може, ще колись побачимося. Поцілуємось на прощання.

 

14. Кара за зраду.

Село шуміло. Але навдивовиж не з’являвся Волков. Видно, все ж таки, був наляканий: ні побої, ні організовані вбивства селян, ні арешти і вивози не стримували протесту. Навіть останні події: зруйнування криївки в лісі нічогісінько не змінило. Одного зимового ранку оббігла вістка: Обачного разом з його родиною не стало. Були різні здогади: може, емґебісти забрали його до району в безпечніше місце, може, втекли на Донбас, де спокійно від нічних гостей, може, ще десь далі подалися на втеки… Ніхто не знав. Словом, його не стало.

 

Бовкун зрозумів, але мовчав, як могила: виявляється, не він один присягнув. Але він не зламав присяги. А той злидень піддався Волкову! Бо інакше цього не сталося б.

 

Може, воно й так. Саме так.

 

15. Інформація як фінал

Катерину Жубрицьку посадили через два роки після описаних подій. І все ж, її судило ОСО, тобто вони не мали точних свідчень. Відбула ляґри ҐУЛАҐу в різних місцях несходимої імперії. Після звільнення одружилася, оселилася в своєму рідному галицькому містечку, народила двох дочок, одна з них завершила навчання в медичному інституті. Після смерти чоловіка залишалася в своїй домівці самітньою, доньки приїжджали до неї на розраду, також соузниці часто відвідували її.

 

Волков загинув під час однієї операції. Подейкували, що його підстрелив один із бушлатників, можливо, се правда, коли врахувати вовчий характер начальника.

 

Галина Підберізка щасливо обійшла небезпеки. Після закінчення середньої школи вступила у Львівський університет і щасливо завершила навчання. Одружившись, залишилася у Львові працювати вчителькою середньої школи за спеціальністю українська мова та література. До речі, у неї не раз бувала Катерина Жубрицька.

 

Львів, 1 грудня 2007– 26 липня 2014.