Вночі постукали. (Автор: Сердюк Зиновій)

опубліковано 25 серп. 2014 р., 02:13 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 вер. 2014 р., 08:04 ]

Вони приходили до неї тільки в сни.

Не бачила уже їх більше року.

І ось вночі постукали вони,

Злякалась, як чиїсь почула кроки.

 

Та обізвався старший син Петрусь

(І виглядом і ростом в діда вдався.

Він виріс і змужнів, мав чорний вус.

Для матері Петрусем зоставався).

 

Хай би поглянув хто – які синки!

В очах світилась гордість материнства

Іван вернувсь підтягнутим, струнким,

Хоч був колись товстунчиком з дитинства.

 

Коротка радість в матері. Сини

Прощаються, цілують руки мами.

Тепер вже прилітатимуть у сни

Змужнілими, геройськими синами.

 

Перехрестила тричі їх. Пішли.

Коли ж то їх вона побачить вдруге

Пішли боротися її орли,

А матері лишили біль і тугу.

 

Пішли сини в борню, як месники.

В серцях палає гнів на супостата.

У сорок першому більшовики

Замучили в тюрмі їх дядька й тата.

 

Їх по одежі тільки віднайшли.

Так до невпізнання їх змордували.

Такі всі змасакровані були.

На цвинтарі сільськім їх поховали.

 

Заплакала, як той згадала час,

І для молитви у кутку вклякнула.

Та ту молитву перервала враз,

Як постріли рясні в селі почула.

 

І серце зойкнуло: вони, вони,

Її змужнілі месники-герої,

Єдина радість у житті – сини

Під лісом там із ворогом в двобої.

 

...Її штовхали і по голові

Нещадно били й били кулаками.

Сини лежали поруч... неживі...

Не витримало хворе серце мами.

 

Упала на ще теплі їх тіла.

В останній раз обняти їх схотіла

І в вічність за синами відійшла,

Як пташка легкокрила відлетіла.