«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис, число 7, 2010-2011. стор. 80.
Максимкові ішов десятий рік. Його сестрі Іринці – тільки сьомий. Побачив емведистів і утік, Коли вони підкралися до дому.
Ще не світало – він вже прокидався Біля вікна сідав щоразу вранці. Його татуньо (ним завжди пишався) Був командиром в лісі у повстанців.
А раз татуньо в лісі командир І в емведе про це в районі знали, То їх чекає вивіз у Сибір, А він втече – чи з дому, чи з вокзалу.
Таки вдалося утекти йому, Хоч був то дуже ризиковий вчинок, А маму посадили у тюрму, Сестричку ж віддали у дитбудинок.
...Іринка думала, що їй приснився сон, Коли почула лагідне: «Іруню!». Та світло падало в кімнату із вікон. Протерла очі, глянула – татуньо.
Вона давно чекала того дня, Щоб з інтернатом клятим розпрощатись. Тепер її бандерівським щеням Ніхто вже не посміє називати.
Пройшли біля погаслих ліхтарів І, як за містом сходили в долину, То біля дитбудинку, на горі, Почули автоматну стрілянину.
Іринка притулилась до щоки, Лякалась пострілів, боялася погоні. Були із татом два помічники – «Совєтські офіцери» у погонах. |
Рубрики > Поетична сторінка >