Вдавав німого Виривали щипцями тіло, Аж запінились двоє катів. Хоч його невимовно боліло, Він ні разу не скрикнув, терпів.
Він висів у кайдани закутий, Кров текла із уярмлених рук. Скаженіли катюги від люті – Хоч би вичавив стогін від мук!
Вже й заводили «щемну» розмову Про матусю стареньку, про дім: «Офіцерскоє вот тебе слово – Ми тєбя, молодца, пощадім.
Только ти не упрямься напрасно. Ми тєбя увєряєм вдвойом – Обрєчон он. Нєужто нє ясно? Не сєводня, так завтра найдьом.
Нє уйдьот он от нас, етот «Хмурий». Оцеплєньє кругом, нє уйті. Ти подумай, а ми здєсь покурім. Долго ждать ми нє будем, учті».
Червоніла травичка від крові, Кров текла від лиця до колін. Пам'ятав він про муки Христові. Був готовий терпіти, як Він.
І почувся облудно-зміїний Голос ката: «Ну, что?». Він мовчав. «Обольйом тєбя, гада, бєнзіном, Подожжом!» – люто заверещав.
Думав – це вже на нього подіє, І «розколеться» він аж тепер. Та даремну на зраду надію Мав московський чекіст-людожер.
Не сказав він бандитам ні слова. Дотепер ще німого вдавав. Як палав смолоскипом, промовив, – «Ще не вмерла...» ураз заспівав.
Не дали йому Гимн доспівати (Їх самих охопив, певно, страх), Люті кулі із двох автоматів Обірвали при перших словах. |
Рубрики > Поетична сторінка >