Вдавав німого

Виривали щипцями тіло,

Аж запінились двоє катів.

Хоч його невимовно боліло,

Він ні разу не скрикнув, терпів.

 

Він висів у кайдани закутий,

Кров текла із уярмлених рук.

Скаженіли катюги від люті –

Хоч би вичавив стогін від мук!

 

Вже й заводили «щемну» розмову

Про матусю стареньку, про дім:

«Офіцерскоє вот тебе слово –

Ми тєбя, молодца, пощадім.

 

Только ти не упрямься напрасно.

Ми тєбя увєряєм вдвойом –

Обрєчон он. Нєужто нє ясно?

Не сєводня, так завтра найдьом.

 

Нє уйдьот он от нас, етот «Хмурий».

Оцеплєньє кругом, нє уйті.

Ти подумай, а ми здєсь покурім.

Долго ждать ми нє будем, учті».

 

Червоніла травичка від крові,

Кров текла від лиця до колін.

Пам'ятав він про муки Христові.

Був готовий терпіти, як Він.

 

І почувся облудно-зміїний

Голос ката: «Ну, что?». Він мовчав.

«Обольйом тєбя, гада, бєнзіном,

Подожжом!» – люто заверещав.

 

Думав – це вже на нього подіє,

І «розколеться» він аж тепер.

Та даремну на зраду надію

Мав московський чекіст-людожер.

 

Не сказав він бандитам ні слова.

Дотепер ще німого вдавав.

Як палав смолоскипом, промовив, –

«Ще не вмерла...» ураз заспівав.

 

Не дали йому Гимн доспівати

(Їх самих охопив, певно, страх),

Люті кулі із двох автоматів

Обірвали при перших словах.