Мотузка до шиї прив'язали Й волочили через все село... А на возі жер сержантик сало І від поту витирав чоло.
Курява здіймалася за возом, Осідала в ката на руках. І лились в хатах дівочі сльози, Перлами блищали на шибках.
Завмирали люди і хрестились І до хат тікали від криниць. І лякались діти і тулились До бабусь, до маминих спідниць.
Дорого життя своє продав він – Два десятки ворогів скосив. І упав поранений у трави, Мов хотів в землі набратись сил.
Йшла обабіч пильна охорона, Мов боялись, що воскресне він... Під хрестом його не захоронять І тужливо не заплаче дзвін.
Закопають потайки в ярузі Виконавці чорних справ і зла. І весь вік ридатиме у тузі Дівчина з далекого села.
Виглядатиме у ночі темні, Стукоту чекаючи в вікно. І не знатиме, що все даремно, Що в землі закопаний давно.
Україно! Ти не оніміла. Ти жива і житимеш віки, Бо у тобі кров героїв смілих, Їх тіла сплюндровані й кістки. |
Рубрики > Поетична сторінка >