Мотузка до шиї прив'язали

Й волочили через все село...

А на возі жер сержантик сало

І від поту витирав чоло.

 

Курява здіймалася за возом,

Осідала в ката на руках.

І лились в хатах дівочі сльози,

Перлами блищали на шибках.

 

Завмирали люди і хрестились

І до хат тікали від криниць.

І лякались діти і тулились

До бабусь, до маминих спідниць.

 

Дорого життя своє продав він –

Два десятки ворогів скосив.

І упав поранений у трави,

Мов хотів в землі набратись сил.

 

Йшла обабіч пильна охорона,

Мов боялись, що воскресне він...

Під хрестом його не захоронять

І тужливо не заплаче дзвін.

 

Закопають потайки в ярузі

Виконавці чорних справ і зла.

І весь вік ридатиме у тузі

Дівчина з далекого села.

 

Виглядатиме у ночі темні,

Стукоту чекаючи в вікно.

І не знатиме, що все даремно,

Що в землі закопаний давно.

 

Україно! Ти не оніміла.

Ти жива і житимеш віки,

Бо у тобі кров героїв смілих,

Їх тіла сплюндровані й кістки.